Зарубіжна література. Повторне видання. 7 клас. Ніколенко
Розділ 5. Розслідуємо детективні історії
Детектив як жанр літератури
Найбільша сила на світі —
це сила людського інтелекту.
Рей Бредбері
1. Які детективні твори в художній літературі або кіно привернули вашу увагу?
2. Які персонажі детективів вам найбільше подобаються?
Виникнення жанру. Одним із різновидів пригодницької літератури є жанр детективу, що має багато прихильників у різних країнах. Детектив започаткував у 1830-1840-х рр. американський письменник Едгар-Аллан По, який створив кілька оповідань про розкриття злочину або таємниці, пов’язаної зі злочином: «Золотий жук», «Убивство на вулиці Морг» «Таємниця Марі Роже» та ін. У цьому жанрі працювали Вільям-Вілкі Коллінз, Артур Конан Дойл, Агата Крісті, Жорж Сіменон та ін.
Ознаки детективу. Характерними ознаками детективу є:
1) наявність злочину й таємниці, пов’язаної з ним;
2) злочин має бути розкритий не за допомогою збігів, випадковостей, фантастичних подій, а логічним методом;
3) слідець — той, хто розгадує таємницю, має бути найрозумнішим серед персонажів і не може бути злочинцем;
4) слідець повинен мати (переважно в інтелектуальному детективі) щиросердного друга, який спостерігає за розгадуванням таємниці, а нерідко розповідає читачам про перебіг розслідування;
5) небагато описів і відсутність розлогих характеристик;
6) читачі мають однакові з персонажами можливості для розкриття таємниці, вони неначе залучені до процесу розумових дій, пов’язаних із розслідуванням;
7) у фіналі таємниця обов’язково має бути розгадана, а зло викрите.
Сюжет і композиція. Зазвичай детектив вибудуваний за усталеною сюжетною схемою: експозиція — знайомство з головними персонажами (їх небагато); зав’язка — надходження інформації про злочин чи таємницю, пов’язану з ним; розвиток дії — процес розгадування таємниці (огляд місця злочину, опитування свідків, збирання фактів, переслідування злочинців тощо, але головне — логічні умовиводи слідця); розв’язка — слідець розгадує таємницю, усі дивуються його висновкам, тому згодом він повідомляє про кроки розслідування друзям чи колегам.
У детективах часто використовують наскрізні образи, які завдяки популярності стали традиційними. Серед них персонажі Артура Конана Дойла — Шерлок Холмс і містер Вотсон; Жоржа Сіменона — комісар Мегре; Агати Крісті — міс Марпл і Еркюль Пуаро; Рекса Стаута — Ніро Вулф і Арчі Гудвін та ін. Ці персонажі перейшли з літературних творів в інші види мистецтва (кіно, театр тощо).
Ознаки детективу виявляються переважно в межах епічних творів — оповідань, повістей, романів, хоча цей жанр поширений і в драматургії, і в кіно.
Кадр із серіалу «Комісар Рекс» (керівник проєкту Петер Хаєк, Німеччина, Австрія, Італія, з 1994 р. до сьогодні)
Класична та масова література. Детективи виникли як продукт масової літератури. Детективні твори, котрі визнані широкою публікою в багатьох країнах і не втрачають своєї популярності, називають класичними. Це справді шедеври світової літератури. У них виявилися провідні ознаки та національна специфіка жанру. Нині з’являється багато творів, написаних за традиційною детективною схемою, але художньо недосконалих. Вони влилися в широкий потік масової культури. Її творці часто керуються не естетичними вимогами, а лише комерційними інтересами. Проте й серед масової літератури трапляються цікаві твори. Потрібно навчитися відрізняти художньо досконалі твори від тих, що написані на потребу дня. Критеріями художності є передовсім наявність гуманістичної ідеї, загальнолюдських образів і висока майстерність автора, який уміє цікаво розповісти про проблеми, які хвилюють багатьох людей, відобразити соціально значущі явища, особливості людської психології.
Різновиди детективів
|
Вид жанру |
Особливості |
|
Інтелектуальний детектив |
У центрі — інтелектуальна таємниця |
|
Психологічний детектив |
Побудований на психологічних колізіях, розкритті особливостей характерів персонажів, зокрема слідця і злочинця |
|
Кримінальний, або поліцейський, детектив |
Характеризується гостротою подій, стрімкістю сюжету, значною кількістю персонажів, у тому числі підозрюваних |
|
Гумористичний, або іронічний, детектив |
Трагічні елементи поєднані з комічними ситуаціями |
Теорія літератури
Детектив (з англійської detective — агент розшуку, з латинської detection — розкриття) — різновид пригодницької літератури, у якій розкривається таємниця, пов’язана зі злочином.
Едгар-Аллан По
(1809-1849)
Розумні не ображаються,
а роблять висновки.
Агата Крісті
1. Які емоції викликає у вас щось таємниче? Чи варто боятися таємничого й незрозумілого?
2. Як ви дієте, якщо стикаєтеся з таємницями?
Загадковий, фантастичний, жахливий та яскравий — так характеризують художній світ американського письменника Едгара-Аллана По. Завдяки йому з’явився жанр детективу.
Едгар-Аллан По народився в м. Бостоні (США). Його батько залишив сім’ю, коли Едгарові було лише три роки. Дитинство його минуло в м. Річмонді (столиця штату Вірджинія, США). Мати померла зовсім молодою, залишивши трьох дітей сиротами. Едгара взяла на виховання бездітна сім’я Джона Аллана, багатого торговця. Пані Аллан була доброю і турботливою жінкою, проте невдовзі й вона померла. Вітчим надто суворо ставився до пасерба, і згодом юнак залишився без допомоги.
Музей Е.-А. По, м. Річмонд (штат Вірджинія, США). Сучасне фото
Кадр із кінофільму «Ворон» (режисер Джеймс Мактиг, США, 2012)
Після закінчення школи Едгар-Аллан По вступив до Вірджинського університету (штат Вірджинія, США), проте не зміг завершити навчання через нестачу коштів. У юності він мріяв мандрувати, відкривати нові землі, стати борцем за свободу народів. Але відчуття справжньої свободи знайшов у світі мистецтва. Творча уява відкрила йому шлях до небачених світів.
presentations
Едгар-Аллан По почав писати художні твори ще в університеті. Першу поетичну збірку «Тамерлан» видав 1827 р. У 1831 р. вийшла збірка «Поеми», а справжня слава прийшла до нього після виходу у світ оповідання «Рукопис, знайдений у пляшці» (1835).
Улітку 1838 р. Едгар-Аллан По з дружиною переїхали до м. Філадельфії. За шість років, які вони там прожили, митець написав тридцять оповідань, що започаткували детективний жанр.
Після смерті дружини Едгар-Аллан По уже мало писав, постійно переїжджаючи з місця на місце. У 1849 р. повернувся до рідного Річмонда, а звідти — до Балтимора, де помер.
Ніколи більше
Одним із найпопулярніших творів Едгара-Аллана По є вірш «Крук», або «Ворон» (англ. «The Raven»), у якому чорний птах прилітає до молодого чоловіка, котрий утратив свою кохану, і час від часу каже: «Ніколи більше» (англ. nevermore). Уже понад століття людство розгадує цей таємничий вислів. За допомогою інтернету знайдіть цей вірш, прочитайте або прослухайте авдіотекст і спробуйте розгадати смисл символічної фрази. До яких явищ і подій реального життя ви могли б застосувати слово «nevermore»?
Едуард Мане. Ілюстрація до вірша Е.-А. По «Крук». 1875 р.
Теорія літератури
Оповідач/оповідачка — літературний суб’єкт, вигадана автором/авторкою особа, від імені якої в художньому творі письменник/письменниця оповідає про події і людей. Позиція оповідача/оповідачки виявляється у викладі від першої особи («я»). Оповідач/оповідачка може мати вигадану літературну біографію, брати участь у подіях чи спостерігати за ними.
«ЗОЛОТИЙ ЖУК»
Сила людської думки. В оповіданні «Золотий жук» ідеться про пошуки скарбів, але автор утверджує не силу золота, а силу людської думки, багатство творчої уяви й розуму, завдяки яким герой розгадав таємницю та знайшов скарб.
Оповідання стало популярним ще за життя письменника і принесло йому перемоги та премії в конкурсах газет і журналів. З появою твору в суспільстві посилився інтерес до криптографії — шифрування задля збереження таємної інформації.
Образ Леграна. Високий рівень інтелекту та наполегливість дають змогу головному героєві Леграну долати складні обставини й бідність. У його образі втілено американську мрію — утвердження особистості завдяки власним силам, енергії та розумовим здібностям.
Дмитро Лебедь. Загадковий світ Е. По. 2023 р.
Едгар-Аллан По не сприймав надмірного практицизму та прагматизму своїх співвітчизників і тому світові, у якому домінував культ грошей, протиставив світ людської уяви й розуму. Він любив створювати загадкові ситуації, але значно цікавіше йому було стежити за таємними порухами душі людини, за тим, як вона виявляє себе за різних обставин.
Де розташований Саллівеновий острів?
Задля створення ефекту достовірності оповіді Едгар-Аллан По в оповіданні «Золотий жук» використав реальні географічні назви. Наприклад, Саллівеновий острів (його площа 8,5 кв. км) — острів у Атлантичному океані, штат Південна Кароліна (США), розташований у гавані Чарльстон. Його названо на честь капітана Ф. О’Саллівена, який прибув туди одним з перших і заснував ірландське поселення в Чарльстоні. Форт Моултрі — група укріплень на Саллівеновому острові, місце військової служби Едгара-Аллана По з листопада 1827 до грудня 1828 р. Форт названо на честь генерала Вільяма Моултрі, який бав участь в обороні Саллівенового острова. У межі реального географічного простору письменник увів вигаданих персонажів, які розгадують таємницю, знаючи ландшафт і природні особливості регіону.
Саллівеновий острів. Штат Південна Кароліна (США). Сучасне фото
Золотий жук
(1843)
ОПОВІДАННЯ
(Скорочено)
1. Чому оповідач вважає, що «острів цей дуже незвичайний»? У чому полягає незвичайність Саллівенового острова?
2. Що несподіваного сталося того дня, коли оповідач завітав до Леграна?
3. Що здивувало оповідача?
Го-го! Він скаче, мов скажений: Його тарантул укусив.
«Усі помиляються»1
Багато років тому я був заприятелював з таким собі містером Вільямом Леграном. Він походив з давнього гугенотського роду2 і колись був маєтний. Але ціла низка знегод довела його мало не до вбозтва, і, щоб уникнути принижень, неминучих при втраті багатства, він вибрався з Нью-Орлеана, міста своїх предків, і поселився на Саллівеновому острові поблизу Чарльстона в штаті Південна Кароліна.
1 «Усі помиляються» — комедія англійського драматурга Артура Мерфі (1727-1805). Е.-А. По бачив виставу за цією п’єсою в м. Нью-Йорку й використав цитату з неї.
2 Гугенотського роду — тут: акцентовано належність героя не так до одного з напрямів у християнстві, як до аристократії, інтелектуальної еліти.
Острів цей дуже незвичайний. Завдовжки він десь так зо три милі й майже весь покритий морським піском. Ширина його ніде не більша за чверть милі. Від материка острів відділяє ледь помітна протока, де течія насилу пробиває собі шлях крізь намул та густий очерет, — улюблене пристановище болотяних куріпок. Рослинність на острові, як і можна було сподіватись, не багата й хирлява. Великих дерев не побачиш. Біля західного кінця острова, де споруджено форт Моултрі й де стоїть кілька жалюгідних осель, в яких улітку живуть утікачі від чарльстонської куряви й пропасниці, можна ще знайти колючу карлувату пальму, але взагалі весь острів, окрім цього західного мису та смуги кам’янистого білого берега, що лицем до моря, покривають зарості пахучого мирту, такого любого англійським садівникам. Ці кущі сягають п’ятнадцяти-двадцяти футів заввишки і утворюють майже непрохідні хащі, де повітря густо просякло пахощами мирту.
Серед цих чагарів, ближче до східного, найвіддаленішого від материка кінця острова Легран поставив собі невеличку хатину, в якій і жив, коли мені судилося випадково з ним познайомитися.
Наше знайомство незабаром перетворилося на дружбу, бо у вдачі цього відлюдника чимало було такого, що збуджувало цікавість і викликало повагу. Легран мав добру освіту й надзвичайно сильний розум, але був заражений мізантропією1, і раз у раз то проймався запалом, то впадав у меланхолію2. У нього було багато книжок, хоч заглядав до них він рідко, натомість воліючи ходити на полювання та ловити рибу або блукати над берегом і в миртових заростях, де вишукував різні мушлі та комахи. Його колекції комах позаздрив би навіть Сваммердам3. У цих мандрах Леграна звичайно супроводив старий афроамериканець на ім’я Джупітер. Відпущений на волю ще до того, як зубожіла господарева родина, він, одначе, вважав за свій обов’язок і далі залишатися при молодому «маса4 Вілові», і ні добром, ні злом його не можна було від цього відвернути. Родичі Легранові, здається, ще й підтримували цю затятість Джупітера, маючи певність, що Легран трохи схибнувся і, отже, потребує постійного догляду й опіки.
1 Мізантропія (з грецького «ненавидіти») — ненависть, недовіра до людей. Мізантроп — людина, яка уникає товариства, відлюдькувата.
2 Меланхолія — сум, туга, похмурий настрій.
3 Сваммердам Ян (1637-1680) — голландський ентомолог, автор праці «Загальна історія комах».
4 Маса — тут: шанобливе звертання слуги до свого господаря, що йде від тих часів, коли в Америці існувало рабство.
Сувора зима на широті Саллівенового острова — рідкісне явище, і восени майже ніколи не доводиться обігрівати приміщення. Проте в середині жовтня 18** року випав досить таки холодний день. Саме перед заходом сонця я нарешті пробився крізь хащі до хатини приятеля, що його не бачив уже кілька тижнів. Мешкав я тоді у Чарльстоні, за дев’ять миль від острова, перебратися на який у ті часи було куди тяжче, ніж тепер.
Добувшись до хатини, я постукав, як звичайно, а не почувши відповіді, дістав ключа з відомого мені сховку, відімкнув двері й увійшов. У каміні палахкотів яскравий вогонь. Це була несподіванка, і аж ніяк не неприємна. Я скинув пальто, вмостився у кріслі перед тріскучими поліняками й став терпляче дожидати господарів.
Дмитро Лебедь. Ілюстрація до твору «Золотий жук». 2023 р.
Вони повернулися, тільки-но смеркло, і привітали мене вельми щиро. Джупітер, широко усміхаючись, заходився готувати на вечерю болотяних куріпок. Леграна посів черговий напад гарячкового запалу — інакше, мабуть, і не скажеш. Він знайшов новий різновид двостулкового молюска, та ще й більше того — вистежив і з Джупітеровою допомогою вполював жука, нібито зовсім невідомого науці, і завтра збирався вислухати мою думку про нього.
— А чому не сьогодні? — запитав я, потираючи руки над вогнем і подумки посилаючи під три чорти все Жукове поріддя.
— Якби ж знаття, що ви тут! — вигукнув Легран. — Але я вас так давно вже не бачив, і звідки ж мені здогадатися, що ви саме сьогодні завітаєте? Дорогою додому ми зустріли лейтенанта Дж** з форту, і я, з головою не порадившись, дав йому на вечір жука. Отож до ранку вам його ніяк не побачити. Переночуйте в нас, і на світанку я пошлю Джупа, щоб приніс жука. Такої краси скільки світ світом не бувало!
— Це ви про світанок?
— Який там світанок! Жук, от що. Він яскраво-золотої барви, завбільшки з великий горіх гікорі і має дві чорні, як вугіль, цятки вгорі на спині, а третю таку саму — внизу. Вусики тоненькі...
— Тоненькі, але важкенькі! — докинув своє слово Джупітер. — Та цей жук із щирого золота, все до цятки в ньому золоте, усередині й зверху, — такого важкого жука я зроду-віку не бачив.
— Нехай і так, Джупе, — відказав Легран занадто вже поважним тоном, — але це не підстава, щоб ми їли пересмажену дичину. Жук і справді такої барви, — Легран обернувся до мене, — що я майже згоден із Джупітером. Надкрильця мають такий металевий відблиск, якого ви ще ніколи не бачили. А втім, завтра й самі переконаєтесь. А тим часом я ось вам покажу, якої він форми.
Кадр із кінофільму «Золотий жук» (режисери Спайк Карпентер, Канада, 2009)
Сказавши це, Легран сів до невеликого столу, де лежали перо й чорнило, але не було видно ані клаптика паперу. Попорпався він у шухляді — проте й там теж паперу не знайшлося.
— Нічого, — сказав урешті Легран, — нам і цього вистачить.
Він дістав із кишені камізельки клапоть, як мені видалося, дуже брудного паперу і став побіжно накреслювати на ньому обриси жука. А я все так і сидів собі коло каміна, ще не встигши зігрітися. Легран скінчив своє малювання і, не підводячись із місця, передав мені папір. (...)
— Еге ж, — промовив я, уважно розглянувши малюнок. — Жук таки чудний, ніде правди діти, — чогось подібного я ще в житті не бачив... Хіба що це, може, череп, череп із кістками навхрест. В усякому разі, цей жук ні на що в світі так не скидається, як на емблему смерті.
— Череп! — повторив Легран. — Таки й справді, на папері воно начебто й подібне. Безперечно. Дві верхні чорні цятки — ніби очі, правда? А довша внизу — ніби отвір рота... Та й весь контур овальний.
— Може, й так, — озвався я, — але з вас, Легране, художник ніякий. Я краще почекаю, поки побачу самого жука, якщо хочу скласти собі уявлення про його вигляд.
— Що ж, ваша воля, — трохи ображено пробурмотів Легран. — Я малюю досить стерпно, принаймні мені так здається. У мене були добрі вчителі, і не зовсім же я безкебетний, смію думати.
— Ну, тоді ви жартуєте, любий друже, — сказав я. — Тут намальовано доволі-таки непоганий череп — можу погодитись, що навіть пречудовий череп, як на мою профанську думку, і ваш жук, якщо він подібний до цього черепа, — найдивніший жук у світі. Побачивши такого жука, недовго й у нечисту силу повірити! Гадаю, ви назвете його scarabaeus caput hominis1 абощо; у природничій історії чимало таких назв. Але де ж ті самі вусики, що ви казали?
1 Scarabaeus caput hominis (з латини — людська голова) — вважається, що Е.-А. По вигадав цього жука, об’єднавши прикмети двох різних видів.
— Вусики?! — вигукнув Легран, уже почавши дратуватись нашою розмовою. — Та не могли ж ви їх не побачити. Я намалював вусики точнісінько такі, які вони є насправді. Уже де-де, а тут ви не можете мати до мене претензій.
— Може, й справді ви намалювали, — відказав я, — тільки я їх не бачу.
Нічого більше не кажучи, я повернув Легранові папірця, щоб зайве його не дратувати. Але все-таки мене дуже здивувало, чому справа обернулася таким боком, і я ніяк не міг збагнути, що вивело Леграна з рівноваги. А щодо зображення жука — то там направду ніяких вусиків не було видно, та й сам жук подібний був швидше до черепа.
Легран сердито забрав папірця й уже майже зіжмакав його, щоб викинути, очевидно, у вогонь, коли це раптом щось прикувало його увагу до малюнка. Умить лице йому побагровіло, а тоді зробилося смертельно бліде. Кілька хвилин він придивлявся до малюнка, не рушаючи з місця. Потім підвівся, узяв свічку й сів на морську скриню в найдальшому кутку кімнати. Там він знов почав ретельно розглядати папір з усіх боків. (...) Невдовзі Легран дістав з кишені сурдута1 гаман, обережно вклав туди папірця і, заховавши його у письмовий стіл, замкнув шухляду. (...)
1 Сурдут — сюртук, верхній чоловічий одяг.
audio-text
1. Що стривожило Джупітера в поведінці господаря? Якого висновку дійшов афроамериканець?
2. Як оповідач сприйняв записку Леграна? Які припущення зробив оповідач?
3. Чому оповідач вирішив допомогти Легранові, хоча й не вірив в успіх експедиції?
4. Коли і як почала змінюватися точка зору оповідача?
З тяжким серцем супроводив я свого приятеля. (...) Човном ми перебралися через протоку біля виступу острова, вийшли на високий берег материка і рушили в північно-західному напрямку. Місцина мала дикий і пустельний вигляд, ніде не було й сліду людської ноги. (...) Так ми подорожували години зо дві, і вже перед заходом сонця дійшли до околиці, ще похмурішої, ніж та, що лишилася позаду. (...)
Площина, на яку ми вийшли, всуціль поросла ожиною, і незабаром ми зрозуміли, що без коси далі не продертися. Там-то за вказівкою хазяїна Джупітер став прокладати нам стежину до височезного тюльпанового дерева, що росло в гурті з якимось десятком дубів. Розложистістю гілля, красою листяної крони і взагалі величним своїм виглядом воно перевершувало й ці дуби, і всі інші дерева, що я будь-коли бачив. Коли ми дісталися під тюльпанове дерево, Легран обернувся до Джупітера і спитав, чи зможе він видертися на цей стовбур. (...)
— Авжеж, маса, ще не бувало такого дерева, щоб Джуп на нього не виліз, — просто сказав афроамериканець.
— Тоді лізь мерщій, бо скоро смеркне і ми не встигнемо побачити, що нам треба.
— А високо лізти, маса? — поцікавився Джупітер.
— Лізь по стовбуру, а там я скажу тобі... Стривай-но! Візьми жука з собою.
— Жука, маса Віле?! Золотого жука?! — скрикнув Джупітер, аж відсахнувшись перелякано. — Для чого цей жук на дереві? Нехай мене повісять, щоб я його взяв!
— Якщо ти, Джупе, боїшся торкнутися до цієї мирної мертвої комахи, то бери її за шворку. Але якщо ти ніяк її не візьмеш, доведеться розтовкти тобі макітру ось цією лопатою.
— Та нащо хвилюватися, маса? — відказав Джупітер, помітно осоромлений і вже упокорений. — Ото аби погримати на мене! Я ж тільки в жарт. Щоб я боявся жука? Та що мені той жук!
Дмитро Лебедь. Ілюстрація до твору «Золотий жук». 2023 р.
Він обережно взяв шворку за самий кінчик і, тримаючи жука якнайдалі від себе, приготувався лізти на дерево.
Замолоду тюльпанове дерево, Liriodendron Tulipiferum, цей найвеличніший мешканець американських лісів, має дуже гладенький стовбур і часто випускає гілля тільки високо від землі. Але з часом кора на дереві робиться нерівна й гудзувата і на стовбурі з’являються короткі відростки. Тож-бо труднощі, які постали перед Джупітером, лише на перший погляд здавалися нездоланними. (...)
— Тепер куди, маса Віле? — запитав афроамериканець.
— Угору по найгрубшому суку, в оцей бік, — сказав Легран.
Джупітер не забарився виконати команду. Незабаром почувся його голос, немовби десь іздалеку.
— Довго ще лізти?
— А ти вже високо? — запитав і собі Легран.
— Ще й як! — відказав Джупітер. — Я вже бачу небо крізь верхівку дерева.
— Небо — це байдуже, ти слухай, що от я скажу. Оглянься назад і порахуй, скільки гілок ти проминув.
— Одна, дві, три, чотири, п’ять... Позад мене п’ять гілок, маса.
— Тоді вилізь ще на одну вище.
За кілька хвилин почувся голос, запевняючи, що власник його дістався до сьомої гілки.
— Тепер, Джупе, — збуджено закричав Легран, — лізь по цій гілці так далеко, як тільки зможеш! А коли побачиш щось чудне, озвешся!
Якщо досі я ще не зовсім був певний, що мій бідолашний приятель схибнувся, то в цю хвилину розвіялися в мене й останні сумніви. Він таки збожеволів. Тільки як тепер приставити його додому? Поки я міркував над цим, Джупітер знову подав голос:
— Я боюся далі лізти, гілка геть струхла.
— Ти кажеш «струхла», Джупітере? — тремтячим голосом промовив Легран.
— Еге ж, маса, вона трухлява, як старий пеньок.
— Що ж його робити, Боже мій?! — скрушно запитав Легран.
— Що робити? — радо вхопився я за нагоду. — Та вертатися додому й лягати в постіль. Не барімся, любий друже. Вже смеркає, та й ви ж не забули, що мені обіцяли.
— Джупітере! — закричав Легран, не звертаючи на мене ніякісінької уваги. — Ти чуєш? (...)
— Я вже сунуся, маса Біле, вже-вже, — хутко відповів Джупітер. — Ось і кінець гілляки.
— Уже кінець?! — мало не вереснув Легран. — Кажеш, ти вже на кінці гілляки?
— Та вже близько, маса!.. О-о-о! Боже милосердний, що це тут на дереві?
— Ну? — зраділо скрикнув Легран. — Що там таке?
— Та нічого, тільки череп. Хтось лишив свою голову на дереві, а вороння видзьобало все м’ясо до крихти.
— «Череп» кажеш? Чудово! А як його прикріплено до гілляки? Чим він тримається?
— А й правда, маса, — зараз гляну. Чудасія, їй-бо! Здоровецький цвях у черепі. Оце ж він і держить черепа на гілляці.
— Тепер слухай, Джупітере, — зроби точно, як я скажу. Ти чуєш?
— Еге ж, маса.
— То добре вважай! Знайди ліве око черепа.
— Га, оце ж пак маєш! Таж у нього ніяких очей нема.
— А хай тобі з таким телепнем! Ти знаєш, де в тебе права рука, а де ліва?
— Авжеж, знаю, я добре знаю, де в мене ліва рука. Це та, що я нею дрова рубаю.
— Ну та звісно, ти ж лівак. А ліве око в тебе з того самого боку, що й ліва рука. Тепер ти вже знайдеш, може, де ліве око черепа, себто місце, де було ліве око? Знайшов? (...) Пропусти жука вниз крізь той отвір, скільки шворки стане. Але стережися, щоб шворка не випала з руки.
— Уже зробив, маса Біле. Нема легше, як пропустити жука крізь дірку. Оно він висить унизу. (...)
Кадр із кінофільму «Золотий жук» (режисер Моріс Роне, Франція, 1981)
Забивши кілочок саме в тому місці, де впав жук, мій приятель дістав із кишені рулетку. Один кінець її він прикріпив під стовбуром дерева, — з того боку, що найближчий до кілочка, — потім розмотав рулетку і через кілочок протяг далі, у напрямку, визначеному двома пунктами: деревом і кілочком. Джупітер ішов попереду й підтинав косою кущі ожини. За п’ятдесят футів від кілочка Легран зупинився й забив ще один кілочок. Узявши його за центр, він окреслив коло діаметром десь так у чотири фути. Після цього схопив сам лопату, дав по одній Джупітерові й мені і сказав якомога швидше братися до роботи. (...)
Мені було ясно, що Леграна посіла притаманна південцям жага шукати заховані скарби, і ця його химерність ще й посилилася, коли він надибав жука, а Джупітер до того ж забалакав йому вуха тим, що цей жук, мовляв, «із щирого золота». (...)
Наприкінці другої години роботи яма досягла п’яти футів завглибшки, хоч ніяких ознак скарбу ніхто ще не завважив. Ми перестали копати, і я почав сподіватися, що наша комедія вже завершується. Проте Легран, хоч сам і дуже розгублений, задумливо витер піт з чола і знов заходився працювати. Викопана яма мала в перетині чотири фути і в обводі покривала те коло, що окреслив був Легран. Тепер ми трохи розширили площу ями й заглибилися ще на два фути. Знову ніякого знаку. (...)
— Ти, мерзотнику, — просичав Легран крізь зуби, — відповідай мені зараз же, чуєш? Щоб без усяких викрутів! Де в тебе ліве око?
— Ой, на Бога, маса Віле! Та от же моє ліве око, хіба ні? — заголосив нажаханий Джупітер, кладучи долоню на свій правий орган зору й невідривно там її тримаючи, немовби хазяїн намірявся видерти йому те око.
— Я так і думав! Я знав! Гур-ра! — закричав Легран. (...) — Ходімо назад! Вертаймося! — скомандував Легран. — Гру ще не програно. — І він перший рушив знову до тюльпанового дерева.
— Ану, Джупітере! — гукнув він свого служника, коли ми були вже біля дерева. — То як череп прибито до гілляки — лицем до стовбура чи від стовбура?
— Назовні, маса, щоб вороння могло без усякого клопоту видзьобати очі.
— Гаразд. А крізь яке око ти пропустив жука: крізь це, а чи оце? — Легран торкнувся рукою одного, а потім другого ока Джупітера.
— Крізь оце, маса, крізь ліве, як ви наказували, — і афроамериканець тицьнув пальцем на своє праве око.
— Ага, так, тоді почнімо спочатку.
Тоді мій приятель, у божевіллі якого тепер мені вже привиджувалася певна система, переставив кілочка, що позначав те місце, де впав жук, на три дюйми західніше. Простягти знову рулетку від стовбура дерева до кілочка, він відміряв ще п’ятдесят футів по прямій і таким чином установив нову кінцеву точку на відстані в кілька ярдів від викопаної ями.
Цього разу Легран окреслив коло, трохи більше діаметром, ніж попереднє, і ми знову заходилися копати. (...) Так минуло півтори години. І саме коли ці химери уяви цілком полонили мене, наш собака раптом знову несамовито розгавкався. (...) За кілька секунд він вигріб купу людських кісток, що колись були двома скелетами, усуміш із металевими ґудзиками та зітлілою вовняною одежею. Ще кілька ударів лопатою — і на видноті показалося лезо здорового іспанського ножа, а далі — три-чотири золотих та срібних монети.
Дмитро Лебедь. Ілюстрація до твору «Золотий жук». 2023 р.
Ханс Віганд. Ілюстрація до твору «Золотий жук». 1966 р.
Побачивши їх, Джупітер пройнявся нестримним захватом, але на обличчі його хазяїна проступило цілковите розчарування. Легран наполягав, одначе, щоб ми не кидали роботи. Та тільки-но він скінчив свої слова, як я упав долілиць, перечепившись ногою через велике залізне кільце, що випиналося з землі.
Тепер ми заходилися працювати куди завзятіше, і такого гарячкового збудження, як у подальші десять хвилин, я ще зроду не зазнавав. Ми очистили від землі довгасту дерев’яну скриню, яку, — судячи з того, що вона чудово збереглася і дошки не втратили твердості, — колись було оброблено якоюсь хімічною речовиною. (...) Усі ми гуртом, хоч як натужувалися, спромоглися тільки ледь зрушити скриню з місця. Нам відразу стало ясно, що втрьох ми такої ваги не подужаємо винести. На щастя, віко скрині закріплювали тільки два висувні прогоничі. Задихаючись із хвилювання, ми тремтячими руками вирвали їх. І вмить — незмірний скарб зблиснув перед нами. Коли світло ліхтарів упало в яму, від накиданої купи золота та самоцвітів сяйнуло таким блиском, що нас мало не посліпило. (...)
Легран, здавалося, геть знесилів від збудження і майже не озивався. Джупітерове обличчя на кілька хвилин зблідло, мов смерть, — якщо взагалі може збліднути афроамериканець. Він стояв не просто приголомшений, а ніби аж громом уражений. (...) Урешті Джупітер глибоко зітхнув і прорік голосно щось на взірець монолога:
— І все це він, золотий жук! Любенький золотий жук! Маленький мій, золотенький, а я ж так його шпетив! І не сором тобі, старий Джупітере? Ну, чого мовчиш?..
Нарешті мені довелося повернути до дійсності їх обох, і господаря, і служника: скарб же треба було забрати. (...)
Коштовностей, накиданих у скриню натрусом, абияк, було по самі вінця. (...) Тієї ночі весь вміст скрині ми оцінили десь так на півтора мільйона доларів; подальша реалізація золота й коштовностей (собі на вжиток ми залишили їх зовсім мало) показала, що ми були надміру стримані у своїх підрахунках. (...)
1. Як ви думаєте, який золотий жук «укусив» Леграна?То була «золота лихоманка» чи щось інше?
2. Що допомогло Легранові знайти скарб? Золотий жук? Розум? Чи його фантазія?
Коли ми переглянули весь скарб і наше гостре збудження трохи вляглося, Легран, бачивши, що мені страшенно кортить почути розгадку цієї надзвичайної таємниці, почав нарешті докладно про все розповідати.
— Ви пам’ятаєте той вечір, як я показав вам нашвидку намальований обрис жука. (...) Отож коли ви повернули мені клапоть пергаменту, я вже ладен був зібгати його й кинути у вогонь.
— Клапоть паперу, ви хочете сказати? — урвав я Леграна.
— Ні. Він і справді нагадує папір, я й сам був так думав, але почавши малювати на ньому, відразу побачив, що то дуже тонкий пергамент. Ви ж пам’ятаєте, який він був брудний. Ну, і коли я взяв його, щоб зібгати, то ненароком глянув на той малюнок, куди й ви дивились, і вкрай зчудувався, бо й справді розпізнав обриси черепа на тому самісінькому місці, де я нібито малював жука. На хвильку це мене так вразило, що я не міг і думок докупи зібрати. Я ж бачив, що мій малюнок деталями дуже різнився від того, який був у мене перед очима, хоч у цілому обриси їхні й були близькі. Тоді я взяв свічку, сів у найдальшому кутку кімнати й пильніше приглянувся до пергаменту. Перегорнувши його, я побачив на звороті свій малюнок — точнісінько такий, яким його й малював. Насамперед мене взяв подив, що ось же можлива така разюча подібність, такий химерний збіг — череп на звороті пергаменту, саме під моїм жуком, і то не тільки обрисами, а й розміром до жука подібний. Кажу ж бо: дивність оцього збігу зовсім мене спантеличила на якусь хвильку. (...) Але, отямившись, я раптом виразно пригадав, що, коли я починав малювати жука, на звороті пергаменту ніяких обрисів не було. Я був певний цього, бо ж спочатку кілька разів перегортав пергамент, шукаючи чистішого куточка. І що-що, а черепа я б уже не міг не помітити. Відкриття це вразило мене навіть дужче, аніж подібність жука формою до черепа. За цим усім, безперечно, крилась якась нерозгадана таємниця. (...)
Кадр із кінофільму «Золотий жук» (режисери Вісенте-Хуан Мартін, Хуан-Пікер Симон, Іспанія, 1999)
Ханс Віганд. Ілюстрація до твору «Золотий жук». 1966 р.
Коли ви пішли, а Джупітер міцно заснув, я почав докладніше обмірковувати всю справу. Найперше я пригадав, за яких саме обставин пергамент потрапив до мене. На материку, за милю на схід від острова, але близько до смуги припливу ми знайшли жука. Коли я схопив його, він боляче куснув мене, і я мусив його випустити. Жук упав біля ніг Джупітерові. Той, одначе, не зразу підняв жука, а перше своїм звичаєм розглянувся туди-сюди, шукаючи листка або чогось такого, щоб було безпечніше пальцям. У цю мить Джуп, вірніше, ми обоє, завважили клапоть пергаменту, що тоді мені видався папером. Він лежав, присипаний піском, і тільки крайчик його виднів назовні. Неподалік від цього місця я побачив кістяк начебто баркаса. Пролежав він тут, либонь, довгенько, бо від дерев’яного каркаса зосталися лише сліди.
Отже, Джупітер узяв той пергамент, загорнув у нього жука й дав мені. Незабаром ми рушили додому і дорогою зустріли лейтенанта Дж**. Коли я показав йому комаху, він попрохав у мене дозволу взяти її до форту. Ледве встиг я висловити свою згоду, як він уже заховав жука до кишені камізельки, а пергамент лишився в моїх руках. (...) Десь у цю, видно, хвилину я несвідомо й поклав той шматок пергаменту до кишені.
Ви пам’ятаєте, що, підійшовши до столу намалювати жука, я не знайшов паперу там, де він звичайно лежав. У шухляді теж нічого не було. Тоді я почав нишпорити по кишенях — може, де трапиться старий лист, — і раптом рукою намацав пергамент. (...)
Уважайте мене за фантазера, як собі хочете, але я вже тоді відчув певний зв’язок між окремими явищами. Я з’єднав докупи дві ланки довгого ланцюга. На березі моря лежав човен, а неподалік валявся пергамент — таки пергамент, не папір! — із намальованим черепом. Ви, звичайно, спитаєте, де ж тут зв’язок? Я відповім, що череп, череп зі схрещеними кістками під ним, — це піратська емблема. У кожній сутичці пірати виступають під прапором із зображенням черепа.
Отже, то був пергамент, а не папір. (...) Я також звернув увагу на форму пергаменту. Хоч один його ріжок і був колись обірваний, видно було, що первісно пергамент мав подовгасту форму. Це була саме така пергаментна смужка, на якій можна зробити пам’ятний запис, призначений для тривалого зберігання.
— Але ж ви самі сказали, — утрутився я, — що черепа не було на пергаменті, коли ви малювали свого жука! То як ви могли простежити якийсь там зв’язок між човном та черепом, якщо цей самий череп хтось — бозна-хто і як — намалював уже після вашого жука?
— Власне, тут і починається таємниця. Хоча якраз у цьому моменті мені було не так уже й важко її розв’язати. (...) Надворі було холодно (рідкісний випадок, але ж який щасливий!), і в каміні палав вогонь. Я розігрівся з дороги й тому сів біля столу. Ви, одначе, присунули своє крісло ближче до каміна. Тільки-но ви взяли від мене пергамент і почали розглядати, як убіг Вовк, наш собака, — він кинувся до вас і передніми лапами скочив вам на груди. Лівою рукою ви стали гладити собаку, стримуючи його запал, а ваша права рука, що з пергаментом, упала між колін, зовсім близько до вогню. (...) Ви, безперечно, знаєте, що існують, і споконвіку існували, хімічні препарати для невидимих записів на папері або на пергаменті — прочитати їх можна лише після нагрівання. (...) За якийсь час, коли папір чи пергамент вихолоне, колір зникає, але знов стає видимий при нагріванні.
Кадр із кінофільму «Золотий жук» (режисери Алехо Могильянські, Фіа-Стіна Сендлунд, Швеція, Данія, Аргентина, 2014)
Тепер я почав пильно вивчати зображення черепа. Зовнішні його обриси, ті, що ближчі до країв пергаменту, проступали набагато чіткіше, ніж внутрішні. Було, отже, ясно, що тепло діяло або недостатньо, або нерівномірно. Я негайно ж розпалив вогонь і рівномірно прогрів увесь пергамент. Спершу чіткішими зробилися тільки лінії черепа, але згодом у протилежному від черепа — по діагоналі — кутку пергаменту проступили на видноті обриси начебто якоїсь звірини. Ще пильніше глянувши, я побачив, що то мав бути кіт.
— Ха-ха! — вирвалося в мене. — Звісно, сміятися з вас мені не випадає, півтора мільйона це занадто поважна штука, аби жартувати, але ж не думаєте ви й третю ланку доточити до ланцюга! Знайти щось спільне між піратами й кішками?! Пірати, як відомо, до хатнього затишку не вельми охочі, тож і кішки їм ні до чого.
— Але ж я кажу, що там зображена була зовсім не кішка.
— Ет, кішка чи кіт — невелика різниця.
Кадр із кінофільму «Золотий жук» (режисери Вісенте-Хуан Мартін, Хуан-Пікер Симон, Іспанія, 1999)
— Невелика, але є, — сказав Легран. — Ви, можливо, чули про капітана Кіда. Оце ж вам кіт і Кід. Я відразу зрозумів зображення кота немов своєрідний підпис-ієрогліф, як-от малюнок у ребусі абощо. Я кажу «підпис», бо кота було намальовано саме в тому місці, де підписуються. А зображення черепа в протилежному по діагоналі кутку навіювало думку про герб чи печатку. Але мене збивало з пантелику те, що десь поділося головне в моєму гаданому документі: текст. (...) Ви, безперечно, чули, що існують тисячі туманних легенд про капітана Кіда і його спільників, ніби вони позакопували свої скарби десь на Атлантичному узбережжі. В основі цих легенд мусять лежати якісь дійсні факти. (...) Ви чули про якийсь більш-менш значний скарб, знайдений на узбережжі?
— Ніколи не чув.
— А проте ж багатства Кідові були незмірні, це кожен знає. І я був певен, що його скарб досі ще лежить у землі. (...) Я тоді ще більше нагрів пергамент над вогнем, але ніяких знаків не проступило. Тоді я подумав, чи не заважає, часом, бруд, і вирішив обмити пергамент теплою водою. Поклав його на сковороду, донизу тим боком, що з черепом, а сковороду поставив на жарівницю з деревним вугіллям. За кілька хвилин, коли сковорода добре прогрілась, я взяв пергамент, на превелику свою радість, побачив розташовані в ряд так начебто цифри. Я знову поклав пергамент на сковороду і зачекав ще з хвилину. Коли я зняв сковороду з вогню й узяв пергамент, запис проступив повністю — ось зараз ви й самі побачите.
З цими словами Легран нагрів пергамент і дав мені. Поміж черепом та котом видніли такі знаки, незграбно виведені червоним чорнилом:
— Але мені щось від цього анітрохи не проясніло, — промовив я, віддаючи Легранові пергамент. — Навіть за всі коштовності Голконди1 я б не зміг розгадати цієї загадки.
1 Голконда — індійська держава XVI—XVII ст., у якій видобували багато алмазів. Вона стала символом незліченних багатств, самоцвітів і виробів з них.
— Ці знаки й цифри утворюють шифр, тобто в них криється певний зміст. Але з того, що я чув про Кіда, можна було зробити висновок, що він не здатний був укласти вигадливої криптограми. Отож я вирішив, що цей код не складний. (...)
Як ви бачите, запис на пергаменті не має поділу на слова, що значно ускладнює завдання. Якби текст не йшов усуціль, я почав би з того, щоб відшукати й зіставити найкоротші слова, і, натрапивши на слова з однієї літери, як-от англійське «І» (займенник «я»), вважав би, що успіху досягнуто. Але оскільки поділу на слова не було, то спершу мені довелося підрахувати, які знаки вжито частіше, а які рідше. Підрахунки дали таку таблицю:
В англійській мові, як відомо, на письмі найчастіше зустрічається літера е. В міру дедалі меншої частотності літери розташовуються так: a o i d h n i r s t u y c f g e m w b k p q x z. Літеру е, одначе, вживають куди частіше від інших, — узагалі важко знайти речення, де б вона не переважала. (...)
Отже, можемо вважати, що 8 це е. Далі, з усіх англійських слів найуживаніше the, означений артикль. Тепер подивімося, чи не знайдемо тут сполучень трьох, щоразу розташованих у тій самій послідовності знаків, з яких останнім знаком було б 8. Якщо знайдемо такі сполучення, вони, найімовірніше, означатимуть слово the. Придивившись, ми й справді знаходимо не менш як сім разів повторене сполучення знаків ;48. Таким чином, можемо вважати, що крапка з комою це t, 4 це h, а 8 — це е. У цьому, останньому, ми вже добре пересвідчилися. Це вже посуває нас набагато вперед.
Розшифрувавши ціле одне слово, ми можемо встановити перші й останні літери багатьох інших слів, що дуже важливо. Ось візьмімо хоча б передостаннє сполучення ;48 — це майже на самому кінці. Перший після 8 знак, крапка з комою, як ми знаємо, починає нове слово. З шести подальших, після the, знаків п’ять нам уже відомо. Підставляємо замість знаків літери і, замінивши невідому літеру крапкою, записуємо t.eeth.
Літери th доводиться відразу відкинути, бо такого закінчення не має жодне англійське слово зі стількох літер, що починається з t. У цьому легко пересвідчитись, підставляючи на порожнє місце одну по одній усі літери абетки. Залишається, отже,
t.ee.
Перебравши, якщо потрібно, усю абетку, знаходимо єдине можливе прочитання — tree, тобто «дерево». Маємо, таким чином, ще одну літеру — r, зображену в шифрі як (, і можемо прочитати вже два слова поспіль:
the tree.
Трохи далі бачимо знову сполучення ;48, тобто the. Випишемо тепер цей уривок тексту поміж відомими нам словами:
the tree ; 4 (Δ?3 4 the.
Підставивши вже розшифровані літери, маємо:
the tree thr Δ ? 3h the.
З крапками замість невідомих літер уривок виглядатиме так:
thetreethr ... hthe.
Тут відразу напрошується слово through, «через», що дає нам ще три літери — о, u i g, зашифровані відповідно знаками Δ ? і 3.
Пильно приглянувшись тепер до сполучень розшифрованих уже знаків у криптограмі, знаходимо неподалік від початку запис 83(88, тобто egree, що, безперечно, означає слово degree («градус») без першої літери. Звідси маємо ще одну літеру — d (знак “=”).
Поминувши чотири знаки після слова degree, бачимо сполучення ;46(;88+, або ж, якщо під розшифровані знаки підставити літери, а нерозшифрований знак замінити на крапку — th.rtee.
На думку відразу спадає слово thirteen, тобто «тринадцять», що дає нам ще дві нових літери, і та n, у криптограмі відповідно 6 та +.
Звертаємося тепер до початку шифрованого запису: 53 Δ Δ =
Після підстановки одержуємо: .good.
Звідси бачимо, що перший знак це а, неозначений артикль, а перші два слова — це A good («добрий»).
Щоб уникнути плутанини, складемо табличку розшифрованих знаків, розташувавши їх за абеткою:
Розшифровано, отже, десять найважливіших літер. Гадаю, немає потреби докладно зупинятися на тому, як я розшифрував решту. В усякому разі, ви, мабуть, переконалися, що такого роду криптограми не дуже важко розгадувати, знаючи їхню будову. Але майте на увазі, що ця криптограма належить до найпростіших. Залишається дати вам повний текст розшифрованого запису на пергаменті. Отже, прошу:
«А good glass in the Bishop’s hostel in the Devil’s seat twenty one degrees and thirteen minutes northeast and by north main branch seventh limb east side shoot from the left eye of the death’shead a bee-line from the tree through the shot fifty feet out».
(«Добре скло в Єпископовім заїзді на чортовім сідалі двадцять один градус і тринадцять мінут північ-північ-схід головний сук сьома гілляка східний бік стріляй з лівого ока мертвої голови пряма лінія від дерева через постріл на п’ятдесят футів».) (...)
— Але загадка поки що так і не розв’язалася, — зауважив я. — Як видобути хоч який-небудь глузд з усіх цих «чортових сідал», «мертвих голів» та «єпископових заїздів»?
— Маєте рацію, — погодився Легран, — як на перший погляд, ясності тут мало. Головне, що я мав тепер зробити, — це розчленувати текст на логічно зв’язані між собою фрази. (...) Я бачив, що укладач криптограми зумисне писав усі слова всуціль, щоб важче було її розгадати. Ну, а коли за таке діло береться хтось не аж надто тямущий, він майже неодмінно переборщить. Там, де йому в процесі писання трапиться кінець речення чи слова, він конче намагатиметься дальший знак поставити якнайближче до попереднього. Ось пригляньтеся до криптограми, й ви легко помітите п’ять таких місць. Виходячи з цього, я так помежував текст:
«Добре скло в Єпископовім заїзді на чортовім сідалі — двадцять один градус і тринадцять мінут — північ-північ-схід — головний сук сьома гілляка східний бік — стріляй з лівого ока мертвої голови — пряма лінія від дерева через постріл на п’ятдесят футів».
— Проте від цього межування мені зовсім не стало ясніше, — сказав я.
— У перші дні мені теж так само, — відповів Легран. — А тим часом я заходився ревно розпитувати кожного, чи не знає хто поблизу Саллівенового острова будівлі під назвою «Єпископів заїзд». Нічого не довідавшись, я вже мав намір розширити смугу обстежень і повести їх систематичніше, коли це одного ранку мені раптом спало на думку: а може, цей «Єпископів заїзд» якось стосується давнього роду Біскопів, що колись володів старовинною садибою за чотири милі на північ від острова. Я подався на плантацію і розпитав тамтешніх старих афроамериканців. Нарешті одна старенька бабця сказала, що чула про такий собі «Єпископів заїзд» і, може, навіть і покаже мені туди дорогу, тільки то зовсім не заїзд, ані шинок, а просто висока скеля.
Альфред Кубін. Ілюстрація до твору «Золотий жук». 1909 р.
Я пообіцяв їй добре віддячити за клопіт, і вона, трохи повагавшись, погодилася провести мене. Знайшли ми те місце без будь-яких труднощів, і, відпустивши бабцю, я став розглядатися довкола. «Заїзд» виявився нагромадженням диких урвищ та скель, найвища з яких стояла трохи осторонь і скидалася на штучну споруду. Я видерся на вершечок цієї скелі й зупинився, не знаючи, що ж робити далі.
Коли я так роздумував, погляд мій упав на вузький прискалок на східному узбіччі скелі, десь так за ярд нижче від вершини. Цей прискалок виступав наперед дюймів на вісімнадцять і був не більш як фут завширшки, а заглибина в скелі саме понад ним робила його трохи подібним до крісла з увігнутою спинкою, що були модні за наших прадідів.
Я здогадався, що це і є «чортове сідало», згадане в криптограмі; тепер таємниця була неначебто розв’язана. «Добре скло», ясна річ, означало не що інше, як підзорну трубу — моряки часто вживають слово «скло» в такому значенні. Отже, тут, як я відразу збагнув, треба було вдатися до підзорної труби, до того ж дивитись у неї з точно визначеної позиції. А «двадцять один градус і тринадцять мінут» та «північ-північ-схід» означали, безперечно, спрямування труби. Страшенно збуджений своїми відкриттями, я поспішив додому, озброївся підзорною трубою й вернувся на скелю. (...)
Піднісши трубу під кутом десь так у двадцять один градус, став обережно водити нею вгору-вниз, аж поки увагу мою привернув круглий отвір чи то просвіт у листі величезного дерева, що вдалині підносилося над усіма своїми сусідами. Посеред того просвіту я помітив білу цятку, але що воно таке, спершу не міг розгледіти. Відрегулювавши фокус труби, я глянув ще раз і побачив, що то людський череп.
Це відкриття так піднесло мене на дусі, що й уся загадка видалась розгаданою. Адже ясно було, що слова «головний сук сьома гілляка східний бік» могли означати лише розташування черепа на дереві, а вказівка «стріляй з лівого ока мертвої голови» також дозволяла тільки одне тлумачення, коли йшлося про пошук захованого скарбу. Я міркував так: якщо опустити до землі кулю, пропущену крізь лівий очний отвір черепа, і провести пряму лінію від найближчої точки стовбура через «постріл» (тобто місце, куди впала куля) далі на п’ятдесят футів, то саме там і буде місце, де, ймовірно, закопано скарб. (...)
— Коли ми вперше копали, — сказав я, — то схибили місцем, певно, через те, що Джупітер з дурного свого розуму опустив жука із правої очниці черепа замість лівої, так?
— Саме через це. На місці нашого «пострілу», тобто де ми забили кілочок під деревом, відхилення становило тільки зо два дюйми, і якби скарб там було й закопано, така похибка анітрохи б не зашкодила. Але ж «постріл» і найближча точка дерева вказували тільки напрямок, тож що далі ми відходили від дерева, більшало й відхилення, і за п’ятдесят футів відстані скарб залишився зовсім осторонь. Якби не моє найглибше переконання, що скарб таки справді десь неподалік, уся наша праця пішла б намарне.
— Гадаю, цю химерію з черепом, щоб кулю неодмінно пропустити крізь очницю черепа, навіяв Кідові піратський прапор. Кідові не бракувало поетичної уяви, коли він зробив так, щоб шлях до його скарбу вказувала ця зловісна емблема.
— Можливо; хоч я схильний думати, що в даному разі тверезий глузд заважив не менше, ніж поетична уява. Невелика річ, щоб її побачити з «чортового сідала», повинна бути біла, а щодо білини ніщо не зрівняється з людським черепом: від усяких негод він тільки білішає.
— А цей ваш проречистий тон, оці вимахування жуком? Це щось украй дивне. Я був певний, що ви збожеволіли. І чом ви хотіли опустити з очниці черепа неодмінно жука, а не кулю?
— Та, щиро кажучи, мене трохи роздратували ваші натяки, що я, мовляв, з’їхав з глузду, тож я нишком поклав собі відплатити вам невеличкою містифікацією. Через це я й вимахував жуком і через це ж таки надумав опустити його з дерева. До речі, на цей намір наштовхнуло мене якраз ваше зауваження, що жук дуже важкий.
— Ага, розумію. Тепер лишається тільки ще одне з’ясувати. Оці скелети, що в ямі, — звідки вони могли взятися?
— Про це я знаю не більше за вас. Можливе, одначе, лиш одне правдоподібне пояснення — хоча й страшно уявити собі таку нелюдську жорстокість. Звісна річ, Кідові — якщо це справді Кід заховав скарб, у чому я не маю сумніву, — хтось мусив допомагати у цій роботі. А коли основну частину роботи було виконано, він, мабуть, вирішив, що усунути зайвих свідків не завадить... (...)
(Переклад Ростислава Доценка)
Хто такий пірат Кід, про якого розповів Легран?
Кід Вільям (прибл. 1650-1701) —капітан королівського англійського флоту, який став піратом і закінчив своє життя на лондонській шибениці. Про нього існувало чимало легенд, зокрема про величезні скарби, начебто сховані ним у різних місцях на узбережжі Атлантичного океану в Америці. Е.-А. По скористався цими реальними фактами та легендами для створення сюжету детективного оповідання про пошуки скарбів.
Г. Пейл. Пірат Кід. Ілюстрація до твору «Золотий жук». 1893 р.
Образ Едгара-Аллана По на екрані
Спадщина Едгара-Аллана По цікавить сучасних письменників і кінематографістів. Американський прозаїк Луїс Баярд у 2003 р. створив роман «Блідо-блакитне око» про молодого митця. А в 2022 р. в США було знято однойменну стрічку за цим твором (режисер Скотт Купер). У ній ідеться про розслідування серії вбивств у Військовій академії США, розташованій у Вест-Пойнті. Події відбуваються в 1830 р. У цей час Едгар-Аллан По був студентом цієї академії, тому автори фільму створили його образ, спираючись на факти біографії. У стрічці студент Військової академії Едгар По (його роль зіграв Гаррі Меллінґ) допомагає в розслідуванні злочинів ветеранові-детективу Августові Ландору (його роль зіграв Крістіан Бейл). У фільмі панує атмосфера захопливого інтелектуального пошуку. Для розумних героїв немає нічого неможливого. А ви як думаєте?
Кадр із кінофільму «Блідо-блакитне око» (режисер Скотт Купер, США, 2022)
expresslesson
АКТИВНОСТІ
check yourself
Комунікація
1. Чому золотий жук зацікавив Леграна? Як змінилася поведінка героя через появу жука?
2. Як поставилися до змін у характері й поведінці Леграна Джупітер та оповідач?
3. Усно опишіть жука або прокоментуйте ілюстрацію (чи власний малюнок) до твору.
4. З якою метою персонажі вирушили в експедицію? Як вони поводилися в незвичайних ситуаціях?
5. Чому не вийшло одразу знайти скарб?
6. Як Легран знайшов ключ до таємниці? Доведіть, що герой був наполегливим на шляху до своєї мети.
Кадр із кінофільму «Блідо-блакитне око» (режисер Скотт Купер, США, 2022)
Аналіз та інтерпретація
7. Визначте ознаки детективу в оповіданні «Золотий жук».
8. Розкрийте символічне значення назви твору.
9. Що ви дізналися про оповідача з його розповіді? А про що можна здогадатися?
10. Складіть цитатний план роздумів Леграна.
Творче самовираження
11. Розкажіть від імені оповідача або Джупітера про те, як було знайдено скарб.
12. Напишіть епілог до твору «Золотий жук», у якому розкажіть, як склалася подальша доля персонажів.
Цифрові навички
13. Підготуйте постер для соцмереж за оповіданням «Золотий жук».
Дослідження і проєкти
14. Дослідіть природу Саллівенового острова. Випишіть із тексту назви представників фауни та флори, згаданих у творі. Знайдіть інформацію про них, доберіть світлини. Яку роль відіграли флора і фауна в розкритті таємниці?
15. Підготуйте проєкт на тему «Який вид жука знайшов Легран?». Обґрунтуйте власну наукову гіпотезу. Підготуйте презентацію.
Життєві ситуації
16. Як розвинути власний інтелект? Сформулюйте 3-4 правила, які можуть бути корисними для вас і ваших однокласників/однокласниць.
17. Чи потрібні інтелектуальні особистості в суспільстві? Яка їхня роль у світі? Що вони могли б зробити нині для України?
18. Які різновиди інтелекту актуальні для сучасного суспільства? Якими з них володієте ви особисто? А над якими ще треба попрацювати?
