Зарубіжна література. 6 клас. Ніколенко

Джек Лондон. 1876-1916

Справжнє призначення людини — жити, а не існувати.

Джек Лондон

Ім’я Джека Лондона в американській літературі стало втіленням великої мужності, сили духу й прагнення до свободи. Джек Лондон народився 12 січня 1876 р. в м. Сан-Франциско (США, штат Каліфорнія). При народженні отримав ім’я Джон Гріффіт Чейні. Незабаром його мати Флора Веллман, учителька музики, вийшла вдруге заміж за збіднілого фермера, ветерана Громадянської війни.

Унаслідок різкого погіршення економічних умов і безробіття, що настали тоді в Америці, Джекові довелося змалку шукати роботу. Щоб допомогти родині, він працював на консервній фабриці, продавав газети, займався виловом устриць у Каліфорнійській затоці. 1893 р. найнявся матросом на судно, яке вирушило на полювання морських котиків до берегів Японії. Враження від цього першого плавання взято за основу нарису «Тайфун біля берегів Японії» (1893), за який письменник отримав премію однієї з газет Сан-Франциско.

1896 р. юнак вступив до Каліфорнійського університету, проте через брак коштів був змушений залишити навчання. Утім, він ніколи не розлучався з книжками, самотужки здобуваючи знання.

1897 р. Америкою поширилися чутки, що на Алясці¹ знайдено великі запаси золота. Дж. Лондон разом із тисячами інших людей, охоплених «золотою лихоманкою», вирушив на далеку північ. Шукачі скарбів жили в жахливих умовах, нерідко гинули, не витримуючи суворих природних умов. Дж. Лондон, хоча й не розбагатів, але знайшов там сюжети й образи для багатьох своїх «північних» оповідань. Повернувшись 1898 р. до Сан-Франциско, митець став професійно займатися літературою. Протягом життя написав майже 40 книжок, серед яких найвідомішими стали збірки «Син вовка» (“The Son of the Wolf”) 1900 р., «Віра в людину та інші оповідання» (“The Faith of Men & Other Stories”) 1904 р., романи «Морський вовк» (“The Sea-Wolf”) 1904 р., «Мартін Іден» (“Martin Eden”) 1909 р. та ін.

Мандруючи морськими просторами й північними шляхами, Дж. Лондон бачив різних людей. Зустрічаючись із ними, він пізнавав справжню ціну людського життя та гідності. Сама природа вчила людей. А хто не сприймав тих уроків, той уже ніколи не повертався додому. Про це йдеться в оповіданні митця «Жага до життя» (“Love of Life”).

Краєвиди Аляски

¹ Аляска (англ. Alaska) — вузький та довгий півострів на північному заході Північної Америки між Бристольською затокою Берингового моря і Тихим океаном.

Дж. Лондон помер 22 листопада 1916 р. в м. Глен-Еллені (США, штат Каліфорнія). А 1920 р. вийшов друком ще один його цікавий роман «Серця трьох» (“Hearts of Three”).

Щоб краще пізнати світ півночі в змалюванні Дж. Лондона, можна подивитися кінофільми (за вибором): «Біле Ікло» (Франція, Іспанія, Італія, 1973), «Смок і Малюк» (СРСР, 1975), «Серця трьох» (СРСР, 1992), «Поклик предків» (Канада, 1997) та ін. Знайдіть і прочитайте (за вибором) твори письменника, за мотивами яких здійснено ці екранізації. Порівняйте їх із кінофільмами.

Оповідання «ЖАГА ДО ЖИТТЯ». Оповідання було написано пізніше, аніж попередні («північні») твори Дж. Лондона, але за своїм задумом воно продовжує тему «золотої лихоманки». За Аляскою золотошукачі опановували інші регіони, зокрема північно-західну частину Канади, де відбувається дія твору.

Письменник порушує у творі важливі проблеми — життя і смерті, людини й природи, матеріальних і духовних цінностей, дружби і зради. У процесі розповіді він доводить, що найцінніший скарб, важливіший за все золото світу, — це життя людини. Проте, щоб вижити, потрібно виявити не тільки фізичну силу, а передусім силу духу й людяність. Провівши персонажів твору заплутаними стежками півночі, автор переконує в тому, що в скрутній ситуації перемагає той, хто долає в собі жагу до наживи. А той, хто втрачає милосердя та гідність, гине. В екстремальних умовах виявляються сутність людини й справжні цінності.

Українською мовою твори Дж. Лондона перекладали Л. Герасимчук, Ю. Лісняк,П. Соколовський, О. Косач-Кривинюк, І Стешенко та ін. 1927 р. було започатковано видання творів Дж. Лондона в ЗО томах. Його п’єса «Крадіжка» і нині з успіхом іде в українських театрах.

Готуємося до читання

Випробування героїв оповідання розпочинаються з перших рядків твору. Подумайте, які з них були найскладнішими. Про які людські якості йдеться у творі?

Жага до життя (1906)

Оповідання

(Скорочено)

Хто добре жив і кинув все,

лиш той здобуде гарту, —

і виграти потрапить той,

хто ставить все на карту.

Вони ступали кульгаючи до річки; сходячи вкритим каменюками берегом, передній заточився і мало не впав. Обидва були стомлені та виснажені, з облич їм не сходив вираз тупого терпіння, що його карбують тривалі знегоди. На спині вони несли важкі клунки, загорнені в покривала й підтримувані ремінцями, які вони накинули на лоби. Кожний ніс рушницю. Вони ступали, схиливши низько плечі, а ще нижче голову, утупившись очима в землю.

— Якби нам бодай два патрони з тих, що в схованці, — промовив задній.

Голос його звучав одноманітно, без усякого виразу. Він говорив байдужно, і перший, заходячи в молочно-білий потік, що шумував між камінням, не озвався ні словом.

Слідом за ним у річку ступив другий. Вони не роззувалися, хоча вода була холодна, як крига, — така холодна, аж кістки нили й затерпали ноги. Подекуди шумливий вир сягав їм до колін, і вони обидва втрачали опору.

Той, що йшов позаду, послизнувся на гладенькому валуні й ледве не впав, але в останню мить утримався на ногах, голосно зойкнувши з болю. Мабуть, у нього запаморочилася голова; заточившись, він випростав вільну руку, ніби шукав опертя. Ставши рівно, спробував ступити вперед, але знову похитнувся і мало не впав. Тоді він поглянув на товариша, котрий навіть не озирнувся. (...)

— Агов, Біле! Я підвернув ногу!

Біл шкандибав далі через молочно-біле шумовиння. Він так і не оглянувся. Товариш дивився йому вслід, і, хоч його обличчя ніяк не пожвавилося, очі засвітилися тугою пораненого оленя.

Біл вийшов кульгаючи на той берег і подався далі, не повертаючи голови. Чоловік, який стояв серед потоку, дивився йому вслід. Губи його злегка тремтіли, і давно не голені руді вуса заворушилися. Він механічно облизав їх.

— Біле! — гукнув він іще раз.

Це був благальний крик дужої людини, яка потрапила в біду, але Біл не обернувся (...) Потім одвів погляд та озирнув місце, у якому його покинув Біл.

Біля обрію дотлівало сонце, ледве проглядаючи крізь запону туману й мли, що налягали на землю без чітких обрисів, наче гуща. Перенісши всю свою вагу на здорову ногу, він витяг годинник. Була четверта. Уже тижнів зо два він не лічив днів, знав тільки, що зараз кінець липня або початок серпня, отже, сонце сідає на північному заході. Він перевів погляд на південь — десь там, за оцими похмурими горбами, простяглося Велике Ведмеже озеро; у тому краї Полярне коло застережно накреслило свій кордон по канадській безплідній землі. Потік, серед якого він стоїть, — це притока річки Копермайн, що тече на північ і впадає в Льодовитий океан у затоці Коронації. Йому не доводилося там бувати, але він одного разу бачив ті місця на карті Компанії Гудзонової затоки.

Літературна прогулянка

Митець описує реальні географічні місця, якими мандрують його персонажі. Уявімо той далекий північний простір, де опинилися герої Дж. Лондона.

Велике Ведмеже озеро (англ. Great Bear Lake) — це найбільше внутрішнє озеро в північно-західній частині Канади.

Північне полярне коло (англ. the Arctic Circle) — це паралель, що позначена на картах світу й проходить через Північний Льодовитий океан, Скандинавський півострів, Північну Азію, Північну Америку та Гренландію.

Безплідна земля (англ. the Canadian Barrens) — незаселений віддалений арктичний регіон Північної Канади.

Річка Копермайн (англ. the Coppemine River) — річка на північному заході Канади.

Північний Льодовитий океан (англ. the Arctic Ocean) — найменший океан на Землі, розташований навколо Північного полюса між Північною Америкою та Євразією.

Затока Коронації (англ. Coronation Gulf) — затока Північного Льодовитого океану поміж мисом Крузенштерна й півостровом Кент на північному узбережжі Канади.

Гудзонова затока (англ. Hudson Bay) — затока Північного Льодовитого океану біля берегів Канади.

Він знову оглянув усе довкола. Невесела картина. З усіх боків, аж до обрію, одноманітна пустеля, пагорби всі пологі й низькі. Ані деревця, ані кущика, ані травинки — нічого, крім безкрайньої страшної пустки; і в його очах нараз проблиснув страх.

— Біле... — прошепотів він і знову повторив: — Біле!

Він зіщулився, стоячи посеред молочно-білого шумовиння, так ніби вся оця неозора безодня пригнітила його своєю нездоланною силою і жаским спокоєм. Він затремтів, як у лихоманці. Рушниця випала з рук у воду. Зачувши плескіт, він отямився, переборов страх, опанував себе, намацав на дні рушницю та витяг її з води. Потім пересунув клумак ближче до лівого плеча, щоб не так давило на ушкоджену ногу, і побрів до берега повільно, обережно, кривлячись від болю. (...)

Він не заблукав, дарма що зостався один. Він знав, що незабаром дістанеться до берега озерця, порослого засохлими ялинами й соснами, низенькими й миршавими. Індіанці називали цю місцевість Тічінічілі, тобто «Країна патичків». В озерце впадає струмок (...), він піде понад струмком аж до джерела на горбі, що править за вододіл. По той бік горба починається інший струмок, що тече на захід. Він ітиме за водою до річки Діз. Там, під перевернутим каное, що привалене камінням, — їхня схованка. Він знайде там набої для своєї рушниці, гачки й ліски, невеличку рибальську сітку — одне слово, усе начиння, щоб добувати собі харчі. Також там є борошно, правда, небагато, шматок бекону й трохи бобів.

Біл чекатиме на нього біля схованки, і вони вдвох попливуть по Дізу на південь, до Великого Ведмежого озера, а потім через озеро до річки Маккензі. І далі, і далі на південь (...), поки дістануться до якоїсь факторії Компанії Гудзонової затоки, де ростуть високі дерева й де вдосталь усякого харчу.

Ось про що він думав, силкуючись іти вперед. Але що дужче він напружував тіло, то більше мусив напружувати розум, переконуючи себе, що Біл не кинув його напризволяще, що він неодмінно чекатиме біля схованки. Він був змушений так думати, інакше для чого тоді силкуватися — лягай та вмирай одразу! (...) Він знов і знов лічив у думці запаси харчів у схованці й запаси у факторії Компанії Гудзонової затоки. Два дні в нього не було й ріски в роті, і вже хтозна-відколи він не наїдався досхочу. Раз у раз він нахилявся, зривав бліді болотяні ягоди, клав їх у рот, розжовував і ковтав. Пожива з тієї ягоди кепська — сама водичка та насіння. Ягода відразу танула в роті, залишалося тільки гірке тверде насіння. Чоловік знав, що з ягід немає ніякого наїдку, проте жував і жував, сподіваючись наїстися, усупереч власному досвідові. (...)

Велике Ведмеже озеро (Канада)

О дев’ятій годині він боляче забив об каменюку палець на нозі, заточився й упав од страшної втоми та виснаги. Довгенько він лежав не рухаючись. Потім зняв ремені й насилу сів. Ще не смеркло, і в напівсутінках він почав нишпорити між камінням, шукаючи мох. Склавши його в купу, він розпалив вогонь — мох затлівся, закурів — і поставив на нього бляшаний казанок із водою.

Він розв’язав свій клумак і передусім полічив сірники. Їх було шістдесят сім. Щоб пересвідчитися, він перелічив їх тричі. Тоді розділив сірники на три пучечки, загорнув кожен у промащений папір і сховав: один пучечок — у порожній кисет, другий — за внутрішній обідок поношеного капелюха, а третій — за пазуху, під сорочку. Коли впорався із цим, він раптом злякався: витяг і порозгортав усі пучечки й ще раз перерахував сірники. Їх так само було шістдесят сім. (...)

Голод давався взнаки. Він підвівся, спираючись на лікоть, і несподівано почув голосне пирхання — перед ним стояв олень карибу, що розглядав його з настороженою цікавістю. Тварина була всього за якихось п’ятдесят футів, і йому вмить привидівся соковитий шматок оленини, що шкварчав на вогні, смачно пахнучи. Він механічно схопив незаряджену рушницю, націлився й натиснув спуск. Олень захропів і помчав геть, цокаючи копитами.

Чоловік вилаявсь і відкинув рушницю. Стогнучи, він через силу звівся на ноги. Суглоби неначе заіржавіли. Вони аж скрипіли, і зігнути їх можна було лише великим зусиллям. Коли він урешті звівся на ноги, то ще із хвилину випростував спину, щоб стати прямо, як належить людині. (...)

Він повернув ліворуч і пішов, раз у раз зриваючи болотяну ягоду. Нога набрякла, і він кульгав дужче, але цей біль був за дурницю проти болю в шлунку. Голод гриз йому нутрощі. Він так допікав, аж забив йому памороки, і чоловік уже не знав, у який бік треба йти, щоб дістатися до Країни патичків. Болотяні ягоди не вгамовували гострого голоду, від них тільки щипало язик і піднебіння. (...)

Надвечір того ж дня він дістався до болота, де дичини було більше. Повз нього пробіг табун оленів, голів із двадцять, так близько, що їх легко вдалося б підстрелити. Він відчув дике бажання погнатися за ними й мав певність, що наздожене їх. Назустріч йому вибіг чорний лис із куріпкою в зубах. Чоловік закричав. Крик був страшний; переляканий лис дременув навтіки, але куріпку не випустив. (...)

Літературна прогулянка

З розвитком дії пейзаж стає дедалі суворішим і пустельнішим. Однак герой прагнув, поки не настали холоди, дістатися до річки Маккензі й Гудзонової затоки.

Отже, Країна патичків (англ. the Land of Little Sticks) — це місцевість на півночі Канади, де ростуть тільки низькі карликові дерева.

Річка Діз (англ. the Dease River) — притока річки Лаярд, що протікає через північно-західну частину Канади.

Річка Маккензі (англ. the Mackenzie River) — найбільша річка Канади й усієї американської півночі (протяжність — приблизно 4500 км).

Кадр із кінофільму «Жага до життя» (реж. К. Суайгерт, США, 2012)

Страшна втома змагала його, кортіло лягти й заснути, але бажання дістатися до Країни патичків, а надто ще голод гнали його вперед. Він шукав в озерцях жаб і розгрібав пальцями намул, сподіваючись виколупати хробака, хоча й знав, що ні жаби, ні черви не живуть так далеко на півночі. (...)

Ще одна ніч; уранці, міркуючи розважливіше, він розв’язав шкіряну шворку, що нею засупонював лосячу торбинку. З неї полився жовтий потік зернистого золотого піску й самородків. Він розділив золото надвоє: одну половину, зав’язавши в шмат покривала, заховав біля примітивного кам’яного виступу, а другу згріб назад у торбинку. Він уже почав рвати своє останнє покривало, щоб замотувати ноги, але рушницю ще не кинув, бо в схованці на Дізі лежали набої. (...)

День знову був туманний. (...) Голод владно гнав його вперед. А що... що коли Віл теж заблудився? Опівдні він відчув, що нести клумак йому несила. Він знову поділив золото, цього разу висипав половину просто на землю. Трохи згодом він викинув і решту, залишивши при собі покривало, бляшане відерце й рушницю.

Його почали мучити галюцинації. Він чомусь був певний, що в рушниці ще є один патрон, якого просто не помітив. Він знав, що патронник пустий, але омана тривала. Він годинами боровся з нею, урешті відкрив затвор — патронник зяяв порожнечею. Його охопило гірке розчарування, так ніби він і справді сподівався знайти там патрон.

Він продибуляв ще з пів години, і знову його охопила оманлива думка. Знову відгонив її, та вона вперто не відступала, аж поки він у відчаї ще раз одкрив затвор, аби пересвідчитися, що патрона таки немає. Іноді його думки блукали десь далеко-далеко, дивні примхливі образи точили його мозок, мов ті шашелі, а він ішов усе вперед, як автомат. Але такі вправи тривали недовго — муки голоду щоразу повертали розум до дійсності. Одного разу він прийшов до тями від фантастичного видовища. Він ледве не зомлів і заточився, насилу втримавшись на ногах. Перед ним стояв кінь. Він очам своїм не вірив. Їх заволокло густою імлою, яку пронизували блискотливі цяточки. Він почав несамовито терти очі й урешті побачив, що то не кінь, а здоровий бурий ведмідь. Звір роздивлявся його з ворожою цікавістю.

Чоловік уже підніс рушницю, але зразу ж згадав, що вона не заряджена. Опустивши її, він витяг з оздоблених бісером піхов мисливський ніж. Перед ним було м’ясо та життя. Провів пальцем по лезу. Лезо було гостре. Вістря теж гостре. Зараз він кинеться на ведмедя та уб’є його. Але серце застережливо застукотіло, потім шалено підскочило та дрібно-дрібно затріпотіло, голову стягло, мов обручем, мозок оповила млість.

Одчайдушну хоробрість змило хвилею страху. А що, коли звір нападе на нього, слабосилого? Він хутко випростався, щоб прибрати показного вигляду, міцніше затис у руці ніж і подивився просто у вічі ведмедеві. Ведмідь ступив незграбно вперед, став на задні лапи й вичікувально рикнув. Якби чоловік побіг, ведмідь погнався б за ним, але чоловік не втік. Осмілілий зі страху, він теж загарчав, дико, люто, укладаючи в це гарчання весь свій страх, як невіддільний від життя, переплетений із найглибшими його коріннями.

Ведмідь одступив убік, погрозливо рикаючи: він і сам злякався цієї загадкової істоти, що стояла прямо й не боялась його. Та чоловік не рухався. Він стояв і далі, як статуя, поки небезпека минула, і лише тоді, нездатний більше стримати тремтіння, осів на вогкий мох. (...)

Настали жаскі дні зі снігом і дощем. Він уже не зважав на час, коли спинявся на ночівлю і коли вирушав у дорогу. Ішов він як удень, так і вночі. Відпочивав там, де падав, і насилу плентався вперед, коли в ньому знову спалахувало притьмяніле життя. Своєю волею він уже не боровся. Це просто життя в ньому не хотіло вмерти й гнало його вперед. Він не страждав. Нерви його притупіли, заніміли, уява сповнилася моторошними видивами й солодкими мріями. (...)

Позаду почулось якесь сопіння — хтось наче зітхнув чи кашлянув. Дуже повільно, бо був украй виснажений та зовсім закоцюб, він перевернувся на другий бік. Поблизу він нічого не побачив і терпляче став чекати. Знову почулося сопіння і бухикання — між двома визубленими каменями, не далі як за двадцять кроків од себе, він угледів вовчу голову. Гострі вуха не стирчали догори, як в інших вовків; очі були тьмяні й налиті кров’ю, голова понурилася. Звір безперестану кліпав од яскравого сонця. Він був хворий. За мить вовк знову засопів і бухикнув.

«Оце в усякому разі не омана», — подумав чоловік і перевернувся на другий бік, щоб побачити, який насправді той світ, що його досі застувала мара. Однак море так само сяяло вдалині, і на ньому чітко вирізнявся корабель. А може, це таки справжнє? Він довгенько лежав, заплющивши очі, і думав. Урешті йому все стало ясно. Він ішов на північний схід, у протилежний бік від річки Діз, і потрапив у долину річки Копермайн. Оця широка й повільна ріка і є Копермайн, іскристе море — Льодовитий океан, а корабель — китобійне судно, що запливло на схід, дуже далеко на схід від гирла річки Маккензі. Воно стоїть на якорі в затоці Коронації. Він пригадав карту Компанії Гудзонової затоки, яку колись бачив, і все стало ясно й зрозуміло.

Кадр із кінофільму «Жага до життя» (реж. К. Суайгерт, США, 2012)

Він сів і почав міркувати про те, що потрібно зробити найперше. Постоли з покривал протерлися наскрізь, ноги стали суцільною раною. Останнє покривало він подер дощенту. Рушницю та ніж загубив. Шапка теж пропала, і разом із нею — сірники, сховані за обідком, але пучечок сірників за пазухою в кисеті, загорнутий у промащений папір, зберігся сухий. Чоловік глянув на годинник. Він показував одинадцять і ще цокав. Мабуть, він його коли-не-коли накручував.

Він був спокійний та мислив ясно, хоч охляв до краю, проте болю не відчував. Їсти не хотілося. Думка про їжу була йому навіть неприємна, і до всього, що він робив, його спонукав лише розум. Він одірвав штанини до колін та обмотав ними ноги. Якимсь дивом він не загубив бляшаного відерця. Треба випити окропу, перш ніж вирушати в страх яку тяжку — він це відчував — подорож до корабля.

(...) Випивши з кварту окропу, він знайшов у собі силу звестися на рівні ноги й навіть іти, тобто ледь переставляти ноги, як присмертна людина. Мало не щохвилини йому доводилося відпочивати. Він ступав нетвердо й невпевнено, так само нетвердо й невпевнено плентався його слідами вовк. Коли настала ніч і густа темрява загасила сяйво моря, чоловік зрозумів, що скоротив відстань до корабля хіба на чотири милі.

Усю ніч він чув бухикання хворого вовка й час від часу мекання оленят. Навколо буяло життя, але життя повне сил і здоров’я, і він розумів: хворий вовк іде слідом за хворою людиною, мавши надію, що та вмре раніше. Уранці, розплющивши очі, він побачив, що звір не зводить із нього тоскного, голодного погляду. Вовк стояв понурившись, підібравши хвоста, мов миршавий, прибитий горем пес. Він тремтів на пронизливому ранковому вітрі й понуро вишкірився, коли чоловік обізвався до нього хрипким шепотом.

Зійшло яскраве сонце, і весь ранок він шкандибав, зашпортуючись і падаючи, до корабля, що виднів на іскристому морі. (...)

Пополудні він натрапив на слід. Це був слід іншої людини, що вже не йшла, а повзла навкарачки. Він подумав, що це, може, слід Біла, але подумав спроквола, байдуже. Тепер його ніщо не цікавило. Він уже нічого не відчував і не хвилювався. Він став несприйнятливий до болю. Шлунок і нерви заснули. Але життя, яке ще жевріло в ньому, гнало його вперед. Він зовсім виснажився, проте життя в ньому відмовлялося помирати. І тому, що воно відмовлялось умирати, він ще їв болотяні ягоди й пічкурів, пив окріп і сторожко поглядав на хворого вовка.

Він пішов слідами людини, яка лізла навкарачки, і незабаром дістався до місця, де вони закінчилися, — на мокрому мохові лежали свіжообгризені кістки, а навколо виднілися сліди вовчих лап. Тут же валялася торбинка з лосячої шкіри, достоту така, як і в нього, подерта гострими іклами. Він спромігся підняти торбинку, хоч її вага була майже непосильна для його слабких рук. Біл ніс її до останку. Ха-ха! Ох і посміється ж він із Біла! Він виживе й донесе торбинку до корабля на іскристому морі. Сміх його звучав хрипко й страшно, мов вороняче крякання, і хворий вовк почав тоскно йому підвивати. Чоловік одразу замовк. Як же він посміється з Біла, коли це Біл, якщо ці рожевувато-білі, чистенькі кістки є Біл! Він одвернувся. «Що ж, нехай Біл покинув його, але він не візьме золота, не смоктатиме Білових кісток. А Біл зробив би так, якби опинився на його місці», — думав він, плентаючись далі. (...)

(Переклад Петра Соколовського)

Коментарі

Дж. Лондон точно відтворив не тільки флору, а і фауну північно-західного регіону Канади, який населяють олені карибу, куріпки, лисиці, бурі ведмеді, вовки й інші тварини. У творі йдеться про поєдинок героя з природою та із самим собою в боротьбі за життя. Але, як вважає митець, з природою не завжди треба воювати, краще — придивлятися до неї, пізнавати її закони, виявляючи розумне ставлення до неї.

Він лежав нерухомо на спині й дослухався до хрипкого дихання хворого вовка, який підступав до нього ближче й ближче. Воно ставало дедалі чутніше, час тягнувся нескінченно довго, а він не ворушився. Ось вовк засопів йому біля самого вуха. Жорсткий сухий язик тернув його по щоці, немов шліхтувальний папір. Він миттю випростав руки — принаймні хотів їх випростати. Пальці зімкнулися, мов пазури, але нічого не схопили. Для швидких упевнених рухів потрібна сила, а йому саме сили й бракувало.

Вовкове терпіння було незмірне, одначе таке саме незмірне було терпіння і людини. Пів дня він пролежав нерухомо, борючись із запамороченням, чигаючи на звіра, який хотів ним поживитися та яким він жадав поживитися сам. Уряди-годи через нього перекочувалися хвилі млості, він бачив довгі сни, але весь час, і снивши, і не снивши, він чекав, що почує хрипке дихання та його лизне жорсткий язик.

Дихання він не почув, але спроквола проснувся, відчувши, як жорсткий язик торкнув його руку. Він чекав. Ікла злегка стиснулися, потім здавили руку дужче, вовк зібрав усю свою снагу, намагаючись устромити зуби в поживу, якої так довго чекав. Але й людина чекала довго: рука здавила вовчу щелепу. І поки вовк кволо пручався, а квола рука тримала його за щелепу, друга рука поволі простягнулась і схопила звіра. Хвилин через п’ять чоловік усією своєю вагою навалився на вовка. Але рукам бракувало сили задушити його. Тоді він притиснувся обличчям до вовчої горлянки, намагаючись її прокусити. Рот забився шерстю. Минуло пів години, і чоловік відчув, як у горло потік теплий струмочок. Кров зовсім йому не смакувала. Він ковтав її, немов розтоплений свинець, насилу долаючи огиду. Потім він перекинувся на спину й заснув. (...)

На китобійному судні «Бедфорд» було кілька вчених — учасників наукової експедиції. З палуби вони зауважили на березі якусь дивну істоту. Вона повзла до води. (...) То була й справді жива істота, у якій важко було впізнати людину. Вона була сліпа, безтямна й звивалася на піску, немов велетенський хробак. Вона звивалася марно, майже не просуваючись уперед, але була вперта — корчилася, крутилась і за годину пролазила футів із двадцять.

Через три тижні, лежачи на койці в каюті «Бедфорда», зі сльозами, що котилися по запалих щоках, чоловік розповів, хто він такий та що йому довелося пережити. Він також мимрив щось про матір, про сонячну Південну Каліфорнію, про будиночок посеред помаранчевого гаю, обсаджений квітами.

Пройшло ще кілька днів. Він уже сидів за столом у кают-компанії та обідав з ученими й корабельними офіцерами. Він ніяк не міг надивитися на таку силу-силенну їжі й спостерігав із тривогою, як вона зникає в чужих ротах. Він проводив поглядом кожний шматок, і на його обличчі проступав вираз глибокого жалю. Він був при своєму розумі, але проймався ненавистю до людей, які сиділи за столом. Його не залишав страх, що не вистачить харчів. Він розпитував кока, юнгу, капітана про запаси продуктів. Вони безліч разів заспокоювали його, однак чоловік їм не вірив і нишком заглядав у комору, щоб пересвідчитися на власні очі.

Люди помітили, що він гладшає. Він товстішав із кожним днем. Учені похитували головами й висували різні теорії. Вони зменшили йому пайку, а проте він дедалі круглішав, особливо в нього виріс живіт.

Матроси всміхалися. Вони знали, у чому річ. І коли вчені почали стежити за ним, то теж невдовзі дізналися. Вони побачили, як після сніданку він пробрався крадькома на бак і, мов жебрак, простяг руку до матроса. Матрос усміхнувся й дав йому шматок морського сухаря. Чоловік пожадливо схопив сухар, подивився на нього, як на те золото, і сховав за пазуху. Таку ж милостиню приймав він і від інших матросів.

Учені нічого не сказали й дали йому спокій, але вони обстежили нишком його койку. У ній було повно сухарів, матрац був напханий сухарями, у кожному закутку були сухарі. І все ж чоловік був при своєму розумі. Просто він уживав запобіжні заходи на випадок голоду, та й годі. Учені сказали, що це минеться; воно й справді минулося, перш ніж «Бедфорд» кинув якір у бухті Сан-Франциско.

(Переклад Петра Соколовського)

Компетентності

Обізнаність. 1. Поясніть, чому герої оповідання опинилися в далекому північному краї. 2. Покажіть на мапі, де відбуваються події. Охарактеризуйте природні умови. Простежте за змінами пейзажу. Наведіть відповідні цитати. 3. Які моменти в оповіданні є кульмінаційними? Виразно прочитайте їх і прокоментуйте. Читацька діяльність. 4. Поділіть оповідання на частини (за сюжетом), придумайте їм назви. 5. Поясніть епіграф до твору. 6. Опишіть образи персонажів, їхні характери, поведінку. Людські цінності. 7. Поміркуйте, завдяки яким якостям одному з героїв вдалося подолати обставини. 8. У яких випадках він виявив винахідливість, розум і сміливість? 9. Як змінювалися цінності героя, котрий, незважаючи на все, зумів вижити? Наведіть приклади з тексту. Ми — громадяни. 10. Як ви розумієте поняття «мужність», «товариськість», «жага до життя»? Чи актуальні вони для сучасної людини? Поясніть свою позицію. Сучасні технології. 11. За допомогою інтернету зберіть світлини про природу, флору та фауну краю, де відбуваються події оповідання. Підготуйте презентацію. Доберіть до світлин цитати з тексту Дж. Лондона. 12. Подивіться кінофільм «Жага до життя» (реж. К. Суайгерт, США, 2012). Творче самовираження. 13. Розкажіть про поневіряння кожного з героїв твору від їхнього імені. Довкілля та безпека. 14. Назвіть небезпеки, які траплялися на шляху героїв оповідання. Як вони їх долали? Навчаємося для життя. 15. Дайте моральну оцінку вчинкам персонажів. 16. Продовжте речення «Справжній товариш — це той, хто ...».

Радимо прочитати

Лондон Дж. Північні оповідання. — Київ, 2012.

Лондон Дж. Серця трьох / переклад М. Іванова. — Київ, 1993.