Зарубіжна література. Повторне видання. 5 клас. Ніколенко
Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.
Ганс-Крістіан Андерсен
(1805-1875)
Мені видається, ніби кожна річ, кожна маленька квіточка промовляє до мене: «Лише поглянь на мене, і до тебе прийде моя історія!». І якщо я захочу, ця історія стане моєю.
Ганс-Крістіан Андерсен. Зі щоденника 1843 року
Старовинне місто Оденсе розташоване на острові Фюн, що на півдні Данії. Тут у маленькому будиночку 2 квітня 1805 року народився великий казкар Ганс-Крістіан Андерсен. Людям різних країн і поколінь відомі його персонажі — Дюймовочка, Русалонька, Еліза, Непохитний олов’яний солдатик, Принцеса на горошині, Кай, Герда, Гидке каченя, Оле-Лукоє та ін.
Родина Андерсенів мешкала в бідному районі міста. Мама Ганса-Крістіана була пралею, а тато — чоботарем. Сім’я потерпала від злиднів, однак у хлопчика завжди були іграшки, які майстрував батько. Ганс-Крістіан ріс великим мрійником і фантазером. Його улюбленою грою був ляльковий театр, де він влаштовував імпровізовані вистави.
Будинок, у якому народився Г.-К. Андерсен (нині Музей Г.-К. Андерсена). м. Оденсе (Данія). Сучасне фото
м. Копенгаген (Данія). Сучасне фото
У 1816 році батько, отримавши поранення на війні, помер, і Гансові-Крістіанові довелося шукати роботу. Відтоді він сам прокладав собі дорогу в житті.
Від матері Ганс-Крістіан успадкував чудовий голос, також мав талант декламувати й ставити п’єси. Завдяки природним здібностям йому вдалося отримати роботу в Королівському театрі. Великим актором він не став, але саме тоді почав писати вірші й драматичні твори.
У 1822 році директор Королівського театру Йонас Колін помітив талановитого юнака і надав йому стипендію на навчання. Вступивши в гімназію, сімнадцятирічний Ганс-Крістіан зазнав чимало прикрощів. Інші хлопці були значно молодшими за нього, тому глузували через його вік і зовнішність. І все-таки він гідно закінчив гімназію і продовжив навчання в Копенгагенському університеті.
Ще навчаючись у гімназії, Г.-К. Андерсен видав свою першу книжку «Юнацькі спроби» під псевдонімом Вільям-Крістіан Вальтер. Він дуже любив англійських письменників Вільяма Шекспіра і Вальтера Скотта, тому поєднав у своєму псевдонімі їхні імена зі своїм. У 1826-1827 роках вийшли друком його вірші. А 1831 року він отримав королівську стипендію на подорож і побував у Німеччині, Італії, Франції та Швеції. Під час мандрівки познайомився з видатними письменниками Європи — Віктором Гюго, Генріхом Гейне, Олександром Дюма, Оноре де Бальзаком, Чарльзом Діккенсом.
Г.-К. Андерсен
м. Копенгаген (Данія). Сучасне фото
У 1833 році померла мати Г.-К. Андерсена. «Тепер немає нікого в світі, хто б любив мене...» — написав він у щоденнику. Творчість стала його розрадою і сенсом життя.
У 1835 році в переддень Різдва вийшла невеличка книжечка Андерсена «Казки для дітей». Це стало доброю традицією — до кожного Різдва виходила його нова книжка, і данці сприймали її як чудовий різдвяний подарунок. Усього Г.-К. Андерсен створив 156 казок, 14 романів і повістей, 50 п’єс, понад 1000 віршів. Сюжети йому підказувало життя в далеких і тривалих подорожах. Він побував у країнах Європи, Азії та Африки.
У м. Оденсе збереглася старовинна ратуша, де 6 грудня 1867 року Г.-К. Андерсен став його почесним громадянином. В останні роки життя його запрошували до Королівського палацу, Королівського театру, світських салонів, де він читав уголос свої казки.
Андерсен страждав від самотності й нерозуміння з боку сучасників: багато хто вважав його незграбним, негарним і дивакуватим. Його доля подібна на казкову історію про Гидке Каченя. Ніколи не втрачаючи мужності й надії, він писав у тій казці: «Не біда з’явитися на світ у качиному гнізді, якщо ти вилупився з яйця лебедя!». У душі Андерсена завжди жили прекрасні білі лебеді, що давали крила його творчій фантазії. Він навчив увесь світ бачити дивовижне довкола й вірити в перемогу добра та любові.
Літературна мандрівка
У королівстві Андерсена
Данія — королівська держава (Королівство Данія) з давніми традиціями. У центрі Копенгагена розташований Королівський палац, де на варті стоять охоронці королеви. Коли королева в палаці, її солдати одягнені в червоні мундири, а коли її немає — в сині. Спостереження за ними наштовхнули Андерсена на створення казкового образу Непохитного олов’яного солдатика. А неподалік Королівського палацу розкинувся чудовий Королівський сад, у якому Андерсен любив гуляти, милуючись трояндами й білими лебедями на озері. Вони також стали образами в його казках.
Ратуша. м. Оденсе (Данія). Сучасне фото
Королівський палац. м. Копенгаген (Данія). Сучасне фото
У Копенгагені є ще один палац — Розенборг, кімнати якого нагадують місця подій деяких творів письменника. Королі та королеви, принци й принцеси, королівські палаци — усе це є в його казках. Мабуть, тому серед данців побутує легенда, що Андерсен мав королівське походження, але то тільки красива казка, яку вигадав для сина батько-ремісник. Чи пам’ятаєте ви, у яких казках Андерсена згадані палаци? Опишіть (усно) або намалюйте один із них. Які події там відбулися?
Експонати палацу-музею Розенборг. м. Копенгаген (Данія). Сучасне фото
Арт-майданчик
Граємо у витинанки
Андерсен був не лише талановитим письменником. Його бурхлива фантазія виявилася і в майстерності вирізати силуети з білого паперу. Зі своїх витинанок він створював картини, альбоми і дарував друзям та дітям. Спробуйте вирізати власні витинанки з паперу за мотивами улюбленої його казки. Розкажіть, демонструючи витинанки, про епізоди твору, які вони зображують.
Витинанки в Музеї Г.-К. Андерсена. м. Оденсе (Данія). Сучасне фото
Барви художнього твору
Снігова Королева (1844)
Казки Ганса-Крістіана Андерсена тісно пов’язані із життям. Нерідко головними персонажами в них є звичайні люди. Наприклад, у казці «Снігова Королева» діють хлопчик Кай і дівчинка Герда, які мешкають у містечку, що нагадує міста, де жив автор (Копенгаген, Оденсе та ін.). Там холодної пори року діти й дорослі любили зимові розваги, а влітку вирощували квіти.
Владислав Єрко. Ілюстрація до казки «Снігова Королева». 2000-ні роки
Андерсен умів, за його словами, «сплітати історії зі звичайних речей або явищ природи». Тому скалки розбитого дзеркала несуть лихі чари, сніжинки перетворюються на військо Снігової Королеви, північне сяйво — на світло в її палаці, а звірі й рослини говорять людською мовою. Звичайне і чарівне органічно поєднані в його казках, що спонукає бачити дива довкола. Найдивовижнішими у творах є людські почуття. Дружба і любов здатні протистояти небезпекам, злу і жорстокості світу, тому дівчинка Герда без жодних чарів змогла визволити Кая з полону Снігової Королеви. У силі духу, на думку Андерсена, полягає найбільше диво життя. А ви як вважаєте?
Снігова Королева
(Скорочено)
Оповідання перше
ДЗЕРКАЛО ТА ЙОГО СКАЛКИ
Яких незвичайних властивостей набуло дзеркало внаслідок чаклунства лихого чорта? Як дзеркало та скалки від нього впливали на людей? Чи можна назвати те, що зробив чорт, злом? Поясніть.
audiotext
Читаємо з розумінням
— Ну так, починаємо! Коли ми дійдемо до кінця цієї історії, ми знатимемо більше, ніж зараз.
Так ось, жив один лютий чорт. Він був дуже лютий, він був сам сатана! Якось він був у дуже хорошому настрої, тому що зробив собі дивне дзеркало. Це дзеркало мало незвичайну властивість — все хороше і прекрасне зменшувалося в ньому до неможливого, а все негідне і погане виступало чіткіше і здавалося ще гіршим.
Чудові краєвиди виглядали в ньому вареним шпинатом, а найкращі люди — потворами, або здавалося, що вони стоять на головах і в них нема животів. Обличчя робилися такі перекривлені, що їх не можна було пізнати, а якщо в кого було ластовиння — воно розпливалося на весь ніс або рот.
— Це надзвичайно весело! — сказав чорт.
Коли людині спадало щось хороше на думку, в дзеркалі з’являлась жахлива гримаса, і сатана реготав, радіючи з цієї майстерної вигадки.
Усі, хто відвідував школу чорта, — а в нього була своя, чортівська школа, — розповідали скрізь про дзеркало, як про якесь чудо. «Лише тепер можна побачити, — казали вони, — якими є насправді весь світ і всі люди».
Владислав Єрко. Ілюстрації до казки «Снігова Королева». 2000-ні роки
Вони всюди бігали з цим дзеркалом, і, нарешті, не залишилося жодної країни, жодної людини, що не відбилися б спотвореними в дзеркалі. Тоді учні чорта захотіли полетіти на небо і там повеселитися. Чим більше вони підносилися, тим більше дзеркало кривилося; вони ледве тримали його. Вони підносилися вище та вище, і раптом дзеркало так затремтіло від жахливої гримаси, що вирвалося з рук, упало на землю і розбилося на тисячу мільйонів, більйонів і ще більше скалок. І ці скалки наробили ще більше нещастя, ніж само дзеркало. Деякі з них, завбільшки як піщинка, літали скрізь по світу і, якщо потрапляли в око людині, там і залишалися. Людина з такою скалкою в очах бачила все навиворіт або тільки саме погане, бо кожна скалочка мала ту саму силу, як і ціле дзеркало. Деяким людям крихітна скалочка дзеркала потрапляла в серце, — і це було найжахливіше: серце перетворювалося на маленьку крижинку. (...) Чорт сміявся так, що от-от міг луснути, і радів, наче його приємно лоскотали. А по світу літало ще багато скалок дзеркала. Слухаймо ж далі!
Любіть Україну
Відтінки українських перекладів
В українському перекладі Оксани Іваненко того, хто за допомогою дзеркала шкодив людям, названо чортом. Це персонаж слов’янської міфології, що втілює злий дух, нечисту силу. А в перекладі Галини Кирпи його названо тролем. У данському фольклорі Trolden означає «ворожий дух». Він подібний на гнома, бо також є карликом і живе в горах. Якщо гноми в німецькому та скандинавському фольклорі можуть бути і добрими, і злими духами, то троль — однозначно злий персонаж. Отже, злий троль у казці Андерсена живе поруч із людьми. Можливо, це втілення зла, яке може вселитися в нас? Яка ваша думка? Знайдіть в інтернеті зображення чорта і троля, порівняйте.
Оповідання друге
ХЛОПЧИК ТА ДІВЧИНКА
Порівняйте стосунки Герди і Кая до та після того, як скалка потрапила в око і в серце хлопчика. Як змінився Кай? Наведіть цитати.
Читаємо з розумінням
У великому місті, де так багато людей та будинків, що не вистачає місця, аби кожен міг відгородити собі невеличкий садок, і тому задовольняється лише кімнатними квітами в горщиках, жило двоє маленьких дітей. Але вони мали садок, більший за горщик для квітів! Вони не були братом і сестрою, та любили одне одного, як брат і сестра, їхні батьки жили в мансардах двох суміжних будинків. Там, де майже сходилися дахи обох будинків і між дахами йшли дощові ринви, виглядали маленькі віконечка. Ступнувши з якого-небудь віконечка на ринву, можна було опинитися коло вікна сусідів. Батьки мали великі дерев’яні ящики, і в них росла зелень для страв та кущики троянд, у кожному ящику по одному. Кущики чудово розростались. Якось батьки вирішили поставити ці ящики впоперек ринв, ніби дві грядки квітів виросли між вікнами. Горох спускався з ящиків униз, а троянди простягали довгі гілочки, що заглядали у вікна і перепліталися між собою. Це нагадувало тріумфальну арку з квітів та листя. Ящики були дуже високі; діти знали, що лазити на них не можна. Але батьки часто дозволяли хлопчикові й дівчинці ходити в гості одне до одного по даху і сидіти на маленькій лавочці під трояндами. Там вони так чудово гралися!
Узимку ці розваги припинялися. Вікна зовсім замерзали; але тоді діти нагрівали мідні гроші коло печі і прикладали до замерзлих вікон, відразу з’являлося чудове віконечко, таке кругле-кругле, і звідти визирало миле, ласкаве очко. Це виглядали з своїх вікон маленькі хлопчик і маленька дівчинка. Хлопчика звали Кай, дівчинку — Герда. (...)
А надворі мела метелиця.
— Це білі бджілки рояться! — сказала стара бабуся.
— А в них також є своя Снігова Королева? — питав хлопчик, бо він знав, що у справжніх бджіл є одна головна бджола.
— І в них! — відповіла бабуся. — Вона літає там, де найгустіше сніжинок. Вона більша від усіх і ніколи не лишається на землі, а відлітає в чорну хмару. Інколи ночами пролітає вона вулицями міста і заглядає в вікна, от вони від того і вкриваються крижаними візерунками, як квітами.
— Еге, ми це бачили! — казали діти і гадали, що це правда.
— А може Снігова Королева зайти сюди? — спитала якось дівчинка.
— Нехай спробує! — сказав хлопчик. — Я її посаджу у теплу піч, і вона розтане! (...)
Другого дня був славний мороз, а потім настала відлига і незабаром наступила весна — сонце світило, зелень витикалася з землі, ластівки мостили гнізда, в кімнатах відчинили вікна, і діти сиділи знову в своєму маленькому садку на даху високо над усіма поверхами.
Троянди цвіли цього літа чудово, як ніколи! Дівчинка навчилася співати пісеньку, в якій теж говорилося про троянду. Вона співала її хлопчикові, думаючи про свої троянди, і він підспівував їй.
Діти тримали одне одного за руки, цілували троянди, дивилися на сонечко і розмовляли з ним. Які стояли прекрасні літні дні, як добре було під кущами ароматних троянд, що, здавалося, вічно цвістимуть і ніколи не пов’януть! Кай і Герда сиділи і розглядали книжку з малюнками — звірами та пташками. Великий годинник на башті продзвонив п’ять разів.
— Ай! — раптом скрикнув хлопчик. — Мене щось кольнуло в серце, і щось упало в око!
Дівчинка обняла його за шию; він кліпав очима. Ні, нічого не було видно в оці.
— Я думаю, вже випало! — сказав він.
Але в тому й річ, що ні, не випало. То були скалочки, які відскочили від дзеркала, чарівного дзеркала сатани. Ми пам’ятаємо, що все велике й хороше здавалося в ньому нікчемним і гидким, а все зле і погане — ще чіткішим. Бідний Кай! Скалочка попала прямо в серце. Воно мусило перетворитися на крижинку. Біль уже минув, але скалки залишилися.
Владислав Єрко. Ілюстрації до казки «Снігова Королева». 2000-ні роки
— Чого ти плачеш! — спитав він. — Ти тепер така негарна! Зі мною нічого не трапилося! Фу! — закричав він. — Цю троянду точить черв’як! Дивись! А ця зовсім крива! Ні, справді, це зовсім погані троянди. Не кращі за ящики, в яких стирчать! — і він, штовхнувши ногою ящики, вирвав обидві троянди.
— Кай, що ти робиш? — закричала дівчинка. А він, побачивши її переляк, вирвав ще одну, стрибнув у своє вікно і втік від маленької милої Герди.
З того дня, коли вона приносила книжки з малюнками, він їй казав, що це годиться лише для немовлят. Розповідала що-небудь бабуся — він присікувався до кожного слова. Та хіба тільки це! Він дійшов до того, що надівав її окуляри і розмовляв так самісінько, як вона, і це смішило людей! А незабаром Кай вивчився передражнювати й мову і ход у всіх сусідів. (...)
Трохи згодом Кай прийшов у великих рукавицях з санками на спині і гукнув Герді прямо в вухо:
— Мені дозволили кататися на великому майдані з іншими хлопцями! — і втік. (...)
У розпалі розваг на майдані з’явилися великі сани, пофарбовані в білий колір. У них сиділа людина в хутряній білій шапці, закутана в білу хутряну шубу. Сани об’їхали двічі навколо майдану. Кай швидко прив’язав до них свої сани і поїхав. Великі сани мчали все швидше й швидше, а потім завернули з майдану у провулок. Людина в санях повернулася і дружньо кивнула Каю, ніби знайомому. (...) Сніг повалив раптом ще дужче. Стало зовсім темно, хлопчик не бачив навіть своєї простягнутої руки. Він хотів скинути мотузок, яким зачепився за великі сани, але його санчата ніби приросли до них і так само вихором летіли далі й далі.
Кай голосно закричав — ніхто не почув його. А сніг падав, і сани мчали (...) стрибаючи через тини та рівчаки. (...) Снігові пластівці все росли, росли і, нарешті, зробилися як великі білі кури. Раптом вони розлетілися на всі боки, великі сани зупинилися, і людина в сніговій шапці та шубі встала. Шуба й шапка на ній були з снігу — це була жінка, висока, струнка, сліпучо-біла. Це була Снігова Королева.
— Ми добре покаталися! — сказала вона. — Але ти зовсім замерз. Залазь у мою шубу!
І вона посадила хлопчика до себе в сани і загорнула своєю шубою. Кай ніби опустився в сніговий замет.
— Ти все ще мерзнеш? — спитала вона і поцілувала його в лоб. О, поцілунок її був холодніший за кригу! Він пройняв його наскрізь, аж до серця, а воно ж і без того було наполовину крижаним. Йому здалося, що от-от він умре. Та тільки одну мить — далі, навпаки, стало легше, Кай перестав зовсім мерзнути.
Снігова Королева ще раз поцілувала Кая, і він забув і Герду, і бабусю, і всіх удома.
— Ну, більше я тебе не цілуватиму, — сказала вона, — бо інакше ти умреш!
Кай глянув на неї. Вона була така прекрасна! Розумнішого, чарівнішого обличчя він не міг собі уявити. (...) Раптом Снігова Королева злетіла з ним на чорну хмару. Буря вила і стогнала, ніби співала старовинні пісні. Вони летіли над лісами та озерами, над морем і твердою землею. Під ними дули холодні вітри, вили вовки, над ними літали з криком чорні ворони, а високо вгорі світив місяць, великий та ясний. На нього дивився Кай усю довгу-довгу зимову ніч. Удень він спав коло ніг Снігової Королеви.
Оповідання третє
САДОК ЖІНКИ, ЯКА ЗНАЛА ЧАРИ
Чому стара жінка приховала троянди від Герди? Чи можна назвати її вчинок допомогою? Відповідь обґрунтуйте.
Читаємо з розумінням
Що ж трапилося з маленькою Гердою, коли Кай не повернувся? І де він? (...) Ніхто не знав, де він тепер. (...)
Та ось прийшла весна з теплим сонячним промінням.
— Кай помер і більше не повернеться! — сказала Герда.
— Не вірю! — відповів сонячний промінь.
— Він помер і більше не повернеться! — повторила вона ластівкам.
— Не віримо! — відповіли вони.
Тоді сама Герда перестала цьому вірити.
— Я взую свої нові червоні черевички, — сказала вона якось уранці, — ті, яких Кай ні разу не бачив, і піду до річки спитати про нього.
Було дуже рано. Вона поцілувала бабусю, яка ще спала, взула червоні черевички і побігла сама-самісінька за місто, прямо до річки.
— Це правда, що ти взяла мого маленького товариша? Я подарую тобі мої червоні черевички, якщо ти віддаси мені його назад.
І дівчинці здалося, що хвилі якось дивно кивають їй. Тоді вона скинула свої червоні черевички, найдорожчу річ, яка в неї була, і кинула їх у річку. Але черевички впали якраз коло берега, і хвилі відразу винесли їх на землю. Річка ніби не хотіла брати у дівчинки її найдорожчу річ, бо не могла повернути їй Кая. А дівчинка подумала, що кинула черевички не досить далеко, влізла в човен, який гойдався в комишах, стала на краєчок корми і знову кинула черевички у воду. Човен не був прив’язаний і відштовхнувся від берега. (...)
«Може, річка несе мене до маленького Кая!» — подумала Герда, повеселішала, підвелася на ніжки і довго милувалася гарними зеленими берегами. Аж ось вона припливла до великого вишневого садка, в якому стояла маленька хатинка під солом’яною стріхою з дивними червоними і блакитними віконцями. (...)
З хатинки вийшла, спираючись на костур, стара-престара бабуся у великому солом’яному капелюсі, на якому були намальовані дивні квіти.
— Ах, бідна маленька дитинка! — сказала стара. — Як це ти потрапила на таку велику річку і запливла так далеко? (...) Ну, ходімо, розкажеш мені, хто ти така і як сюди дісталась! — сказала бабуся.
Герда почала про все їй розповідати, а бабуся похитувала головою і повторювала: «Хм, хм!». От дівчинка скінчила і спитала бабусю, чи не бачила вона Кая. Та відповіла, що він ще не проходив тут, але, напевне, йтиме, так що дівчинці нема чого сумувати — хай краще покуштує вишень та подивиться на квіти в саду, вони кращі, ніж намальовані в якій завгодно книжці з малюнками, і кожна з квіток уміє розповідати казки. Тут бабуся взяла Герду за руку, повела до себе в хатинку і замкнула двері на ключ.
Вікна були високо від підлоги і всі різнокольорові — червоні, блакитні, жовті, тому сама кімната світилася дивним різнобарвним світлом.
На столі стояла корзина зі стиглими вишнями, і Герда могла їсти їх досхочу. Поки вона їла, бабуся розчісувала їй волосся золотим гребінцем. Волосся кучерявилось і оточувало золотим сяйвом свіженьке, кругле, як троянда, личко дівчинки.
— Давно вже я хотіла мати таку милу маленьку дівчинку! — сказала бабуся. — Ото побачиш, як добре ми заживемо з тобою.
І чим довше вона чесала кучері дівчинці, тим більше забувала Герда свого названого братика Кая. Стара жінка вміла чарувати. Але вона не була лихою чарівницею. Вона чарувала тільки трошки, для розваги, а зараз їй дуже захотілося лишити Герду в себе. Тому вона пішла в садок, торкнулася своїм костуром усіх троянд, і ті, як стояли розквітлі й пишні, так і опустилися глибоко-глибоко в землю, і сліду від них не стало. Бабуся боялась, що Герда, побачивши троянди, згадає про свої, а потім про Кая і втече від неї. (...)
Дівчинка заснула, і їй снилися чудові сни. Другого дня Герді знову дозволили гратися серед квітів на сонечку. Так минуло багато днів. Герда знала кожну квіточку, та хоч їх було й багато, їй все-таки здавалося, що якоїсь не вистачає. Але якої?
Одного ранку вона сиділа і розглядала солом’яний капелюх бабусі, на якому були намальовані квіти. Найкращою серед них була троянда, — бабуся забула її стерти, коли загнала інші живі троянди під землю. От що значить неуважність.
— Як, тут нема троянд? — скрикнула Герда і побігла шукати їх по клумбах. Шукала, шукала і не знайшла жодної!
Тоді дівчинка сіла на землю й заплакала. Теплі сльози впали якраз на те місце, де стояв раніше один з кущів троянд. Як тільки сльози змочили землю — вмить з неї виріс кущ, такий же свіжий, квітучий, як і раніше.
Герда обняла його, поцілувала троянди і раптом згадала про ті чудові троянди, що цвіли у неї вдома, а разом з ними і про Кая.
— Ой, як я забарилася! — сказала дівчинка. — Адже мені треба шукати Кая! Чи не знаєте ви, де він? — спитала вона у троянд. — Чи ви вірите тому, що він умер і не повернеться більше?
— Він не вмер! — сказали троянди. — Адже ми були під землею, куди йдуть усі померлі, але Кая між ними нема. (...)
І Герда побігла на кінець садка. Хвіртка була зачинена на засув. Але Герда так довго смикала заіржавілий засув, що він піддався, хвіртка відчинилася, і дівчинка так, як була босоніж, побігла шляхом.
Ой, як втомилися і нили її маленькі ніжки. Як холодно та вогко було навколо. Довге листя на вербі зовсім пожовкло, туман сідав на нього великими краплинами і стікав, немов дощ, на землю. Листя падало одне за одним. Лише терен стояв, укритий ягодами, але такими терпкими!
Яким же сірим, сумним здавався цілий світ!
Оповідання четверте
ПРИНЦ І ПРИНЦЕСА
Яку допомогу надали Герді птахи і люди? Чи полегшило це її пошуки?
Читаємо з розумінням
Герді знову довелося сісти перепочити. На сніг прямо проти неї стрибнув великий ворон. Він довго-довго дивився на дівчинку, киваючи їй головою, і, нарешті, заговорив:
— Кра-кра! Дррррастуй!
Краще вимовити людською мовою не вмів, але, видно, бажаючи дівчинці добра, спитав її, куди це вона бреде по світу сама-самісінька. Слова «сама-самісінька» Герда зрозуміла дуже добре і відчула відразу все їхнє значення. Вона розповіла воронові про своє життя і спитала, чи не бачив він Кая.
Ворон замислено похитав головою і сказав:
— Можливо! Можливо!
— Та невже? Справді? — гукнула дівчинка і трохи не задушила ворона поцілунками.
— Спокійніше, спокійніше! — сказав ворон. — Я гадаю, що це був Кай. Але тепер він, напевне, забув тебе зі своєю принцесою. (...) У цій країні, де ми зараз з тобою сидимо, є принцеса, така розумна, що й сказати не можна. Вона прочитала всі газети на світі і вже забула все, що прочитала, — отака розумна! Нещодавно сиділа вона на своєму троні, а це, між іншим, як кажуть, не так уже приємно, і почала наспівувати пісеньку: «Чом мені не вийти заміж?». Але вона хотіла мати чоловіка, який би зумів підтримати розмову, коли з ним заговорять, а не такого, що вміє тільки пишатися, бо це дуже нудно. (...) У газетах було оголошено, що кожен молодий чоловік приємної зовнішності може з’явитися в палац і поговорити з принцесою. Того, хто буде триматися цілком вільно, як дома, і буде найкрасномовніший з усіх, принцеса візьме собі за чоловіка. (...) Народ юрбою ринув до палацу. Давка, штовханина! Але ні в кого нічого не вийшло ні першого, ані другого дня. На вулиці всі говорили дуже добре, а тільки-но ступали на поріг палацу і бачили гвардію, усю в сріблі, а на сходах лакеїв у золоті, великі освітлені зали, — як одразу їх брав острах. От і стоять тоді перед троном, де сидить принцеса, і не можуть нічого вимовити, тільки повторюють останнє слово, що сказала принцеса. А їй же зовсім не те було потрібно! (...) Це було на третій день. З’явився невеликий чоловік, ні в кареті, ні верхи, а просто прийшов пішки, і прямо у палац! Його очі блищали, як твої. Волосся у нього було довге, але одягнений він був бідно.
Зайшовши в палац і побачивши гвардію у сріблі, а на сходах лакеїв у золоті, він анітрішечки не збентежився, кивнув їм головою і сказав: «Нудно, напевне, стояти на сходах, я краще піду в кімнати!». (...) Він з нею розмовляв так гарно, як я, коли говорю по-воронячи. Це я чув від моєї нареченої. Він тримався вільно і дуже мило. Він заявив, що прийшов не сватати, а тільки послухати мудрі розмови принцеси. Ну, і от вона йому сподобалася, і він їй також.
— Так, це, напевне, був Кай! — сказала Герда. — Він такий розумний, знає усі чотири дії арифметики, навіть з дробами. Ах, проведи ж мене швидше в палац!
— Це легко сказати! — відповів ворон. — Але як це зробити? Ти думаєш, що тебе так просто і пустять у палац? Аякже, таким маленьким дівчаткам, як ти, не дозволяють туди й заходити. (...) Але ти не плач. Ти будеш там. Моя подруга знає, як пройти в спальню принцеси з чорного ходу, і знає, де дістати ключ. (...)
Вони пішли садом, довгими алеями, де падало пожовкле листя одне за одним. Коли всі вогні в палаці погасли, ворон провів дівчинку у маленькі напіввідчинені двері.
О, як билося серце Герди від страху і палкого бажання побачити Кая! Дівчинка ніби збиралася зробити щось лихе, а вона ж тільки хотіла взнати, чи живий її маленький Кай. Так, він повинен бути тут! Герда так живо уявляла собі його розумні очі, довге волосся, усмішку... Як він усміхався їй, коли вони, бувало, сиділи поряд під кущами троянд! А як зрадіє він тепер, коли побачить її, почує, який довгий шлях пройшла вона ради нього, дізнається, як сумували за ним усі рідні... Ах, вона відчувала і радість, і страх! (...)
Зали були розкішніші одна за одну — просто можна було засліпнути. Нарешті вони дійшли до опочивальні. Стеля її нагадувала верхів’я величезної пальми з дорогоцінним кришталевим листям. З середини стелі спускалася товста золота стеблина, на якій висіли два ліжка, що мали форму лілії. Одне було біле, і в ньому спала принцеса, друге — червоне, і в ньому Герда сподівалася знайти Кая. Дівчинка злегка одгорнула одну з червоних пелюсток і побачила темно-русяву потилицю.
О, це був Кай! Вона голосно вигукнула його ім’я і піднесла лампу до його обличчя. Сни з шумом полетіли геть, хлопець прокинувся і повернув голову.
О! Це був не маленький Кай! Принц був схожий на нього лише з потилиці. З пелюсток білої лілії визирнула принцеса і спитала, що трапилося. Маленька Герда заплакала і розповіла всю свою історію і все, що зробили для неї ворони.
Владислав Єрко. Ілюстрація до казки «Снігова Королева». 2000-ні роки
— Ох, маленька бідолашко! — мовили принц і принцеса, а ворон похвалили і сказали, що вони на них не сердяться, але щоб більше ворони так не робили. Проте ворони мусять одержати нагороду. (...)
Принц підвівся зі свого ліжка і запропонував його Герді. Більше він поки що нічого не міг зробити. Вона склала свої маленькі ручки і подумала: «Які хороші бувають люди і звірі!». (...)
Другого дня її одягли з голови до ніг у оксамит та шовк і пропонували залишитися в палаці і жити з ними, але вона попросила лише маленькі санки з конем і пару чобітків. Дівчинка хотіла знову їхати в далекий світ розшукувати Кая. Їй дали і чобітки, і муфту, і чудове платтячко, а коли вона попрощалася з усіма, до воріт під’їхала карета з чистого золота. Герб принцеси і принца блищав на ній, як зірка, кучери, лакеї, форейтори, — їй дали і форейторів, — усі були в маленьких золотих коронах. Принц і принцеса посадили її в карету і побажали щасливої дороги. (...)
Оповідання п'яте
МАЛЕНЬКА РОЗБІЙНИЦЯ
Як і чому змінювався настрій маленької розбійниці? Чим допомогла вона Герді?
Читаємо з розумінням
Вони їхали темним лісом, але карета світила, наче ліхтар, і засліпила очі розбійникам, а вони цього не стерпіли.
— Золото! Золото! — закричали вони, кинулись на карету, схопили коней, убили маленьких служників та кучера і витягли з карети Герду.
— Яка ситенька, яка маленька, напевне, горішками відгодована! — сказала стара розбійниця. (...)
І вона витягла гострий блискучий ніж. Це було жахливо!
— Ай! — закричала вона раптом, її вкусила за вухо власна донька, що сиділа у неї за спиною і була така свавільна та дика, просто страх!
— Ах ти, жахливе дівчисько! — закричала мати і не встигла убити Герду.
— Вона гратиметься зі мною, — сказала маленька розбійниця, — і віддасть мені свою муфту, своє гарне платтячко і спатиме зі мною в моєму ліжку.
І дівчинка знову так вкусила матір за вухо, що та підстрибнула і закрутилась на одному місці. (...)
— Я хочу сісти в карету! — закричала маленька розбійниця і одразу здійснила своє бажання, тому що була дуже розбещена і уперта. Вона і Герда сіли в карету і помчали вглиб лісу по пнях та камінні. Маленька розбійниця була така на зріст, як Герда, але дужча за неї, ширша в плечах і смаглява. Очі в неї були чорні, вони дивилися якось сумно. Вона обняла Герду за стан і сказала:
— Вони не вб’ють тебе, поки я на тебе не розсерджуся. Ти принцеса?
— Ні, — сказала Герда і розповіла про все, що їй довелося пережити і як вона любить маленького Кая.
Маленька розбійниця подивилася зовсім серйозно на неї, злегка кивнула головою і мовила:
— Вони не вб’ють тебе, навіть коли я розсерджуся на тебе, — я краще сама уб’ю тебе!
І вона витерла сльози Герді, а потім сховала обидві руки в її гарненьку муфточку, м’яку та теплу.
От карета зупинилася. Вони в’їхали на подвір’я розбійницького замка. (...) Посеред величезної зали, з напівзруйнованими закуреними стінами та кам’яною підлогою, палав вогонь. Дим підіймався до стелі і сам собі шукав виходу. Над вогнем кипів у величезному казані суп, а на рожнах смажилися зайці та кролики.
— Ти спатимеш цю ніч зі мною, коло моїх маленьких звіряток! — сказала розбійницька дівчинка.
Дівчаток нагодували і напоїли, і вони пішли в свій куток, де лежала солома, вкрита килимами.
Вище над ними, на жердинках та перекладинах, сиділо більше сотні голубів. Усі вони, здавалося, спали, але коли підійшли дівчатка, трохи заворушилися.
— Вони всі мої! — сказала маленька розбійниця, схопила швидко одного і потрусила так, що той замахав крилами. (...)
— А от мій любий дідуганчик «Б», — і дівчинка потягла за роги прив’язаного до стіни північного оленя в блискучому мідному нашийнику. — Його треба тримати на прив’язі, бо втече. Щовечора я лоскочу його під шиєю моїм гострим ножем, — він дуже цього боїться.
І маленька розбійниця витягла з розколини в стіні довгий ніж і провела ним по шиї оленя. Бідна тварина почала брикатися, а дівчинка зареготала. (...)
Герда не могла заплющити очей. Вона не знала, чи вб’ють її, чи залишать живою.
Раптом лісові голуби сказали:
— Курр! Курр! Ми бачили маленького Кая. Біла курка несла на спині його саночки. Він сидів у санках Снігової Королеви, вони їхали лісом, коли ми ще лежали в гнізді. Вона дихнула на маленьких голуб’ят, і, крім нас двох, усі вмерли. Курр! Курр!
— Що ви там говорите нагорі? — скрикнула Герда. — Куди поїхала Снігова Королева? Ви знаєте про це?
— Вона поїхала, напевне, в Лапландію, — відповіли голуби, — адже там завжди сніг і лід. Спитай у північного оленя, що стоїть на прив’язі.
— Так, там завжди сніг і крига, там так чудово, прекрасно, — сказав північний олень. — Там можна стрибати на волі по величезних, блискучих крижаних полях, там стоїть літнє шатро Снігової Королеви. Але її найулюбленіший палац коло Північного полюса, на острові, що зветься Шпіцберген.
— О Кай! Маленький Кай! — зітхнула Герда.
— Лежи тихо, — сказала маленька розбійниця, — а то я штрикну тебе ножем.
Вранці Герда розповіла їй, що чула від лісових голубів. Маленька розбійниця серйозно подивилася на Герду, кивнула головою і сказала:
— Ну, хай буде так... Хай буде так. А ти знаєш, де Лапландія? — спитала вона у північного оленя.
— Хто ж це може знати краще за мене? — відповів олень, і очі в нього заблищали. — Там я народився і виріс, там стрибав по снігових полях.
— Так слухай! — сказала Герді маленька розбійниця. — Бачиш, усі наші пішли, вдома одна мати, але трохи згодом вона засне. Тоді я дещо для тебе зроблю. (...)
Коли стара захропла, маленька розбійниця підійшла до північного оленя і сказала:
— Я ще могла б довго розважатися з тобою, бо ти дуже смішний, коли тебе лоскочуть гострим ножем, але нехай вже буде так. Я відв’яжу тебе і випущу на волю. Ти можеш утекти в свою Лапландію, але за це ти мусиш віднести до палацу Снігової Королеви цю дівчинку, там її названий братик. Ти, звичайно, чув, що вона розповідала. Вона говорила досить голосно, а ти завжди підслухуєш.
Північний олень застрибав від радості. Маленька розбійниця посадила на нього Герду, міцно прив’язала її про всяк випадок і підсунула під неї м’яку подушечку, щоб було зручніше сидіти.
— Ну, хай вже буде так, — сказала вона далі, — візьми назад твої хутряні чобітки, бо буде холодно. А муфту я вже лишу собі, надто вона гарненька. Проте мерзнути я тобі не дам. Ось материні рукавиці, вони тобі будуть аж по лікті. Засувай в них руки. Ну, ось тепер рука у тебе, як у моєї матері.
Герда плакала від радості.
— Терпіти не можу, коли скиглять! — сказала маленька розбійниця. — Тепер тобі треба дивитися весело. Ось на тобі ще дві хлібини й окорок. Ти не будеш голодувати.
І хлібини, й окорок вона прив’язала до оленя. Потім маленька розбійниця відчинила двері, заманила усіх величезних собак у дім, перерізала своїм гострим ножем вірьовку, якою був прив’язаний олень, і сказала йому:
— Ну, біжи! Тільки бережи маленьку дівчинку!
Герда простягла маленькій розбійниці обидві руки у величезних рукавицях і сказала:
— Прощавай! (...)
Оповідання шосте
ЛАПЛАНДКА І ФІНКА
Чому фінка не виконала прохання північного оленя і не надала чарівної сили Герді? Знайдіть у тексті пояснення фінки. Чи згодні ви з нею?
Читаємо з розумінням
Олень зупинився коло жалюгідної хатинки. Дах спускався до самої землі, а двері були такі низенькі, що людям доводилося пролазити в них рачки. Дома була одна стара лапландка, вона смажила при світлі лойового каганця рибу. Північний олень розповів усю історію Герди, але спочатку свою власну, — вона здавалася йому далеко важливішою. А Герда так задубіла від холоду, що й говорити не могла.
— Ах ви, бідолахи! — сказала лапландка. — Вам ще далеко треба бігти. Доведеться пройти миль сто, поки дістанетеся Фінляндії, де Снігова Королева живе на дачі і щовечора запалює блакитні бенгальські вогні. Я напишу кілька слів на сухій рибі-трісці, паперу в мене немає, а ви віднесете її фінці, яка живе в тих місцях і краще за мене навчить, що треба робити.
Коли Герда зігрілася, наїлася і напилася, лапландка написала кілька слів на сухій рибі-трісці, наказала Герді добре її берегти, потім прив’язала дівчинку до спини оленя, і той знову побіг.
— Фук! Фук! — знову лунало в повітрі. Цілу ніч спалахувало чудове блакитне північне сяйво. Так добіг олень з Гердою до Фінляндії і постукав у димар фінки — дверей у неї зовсім не було.
Всередині було так жарко, що фінка, маленька жінка, була майже гола. Вона швидко стягла з Герди все плаття, рукавиці й чобітки, — інакше Герді було б надто жарко, — поклала оленю на голову крижинку і почала читати те, що було написано на сухій рибі-трісці. Вона прочитала все з початку до кінця тричі, поки не вивчила напам’ять, і потім сунула тріску в казан з супом. Адже риба ще могла згодитися, а у фінки нічого даремно не пропадало.
Тут олень розповів спочатку свою історію, а потім історію Герди. Фінка кліпала розумними очима, але не казала ні слова.
— Ти дуже мудра жінка! — сказав олень. — Ти можеш зв’язати однією ниткою всі чотири вітри. Коли шкіпер1 розв’яже один вузол — повіє холодний, розв’яже другий — розгодиниться, а розв’яже третій і четвертий — зніметься така буря, що поламає на трісочки дерева. Чи не даси ти для дівчинки такого напою, що надав би їй силу дванадцяти богатирів? Тоді б вона подолала Снігову Королеву.
1 Шкіпер — капітан судна.
— Силу дванадцяти богатирів? — сказала фінка. — Аякже! Хіба це допоможе їй?
Тут вона взяла з полиці великий сувій паперу і розгорнула його. На ньому стояли якісь дивні письмена. Фінка почала читати їх і читала, доки піт не виступив у неї на чолі.
Олень знову почав просити за Герду, а сама Герда дивилась на фінку такими зворушливими, повними сліз очима, що та знову закліпала, відвела оленя в куток кімнати і, міняючи йому лід на голові, прошепотіла:
— Маленький Кай справді у Снігової Королеви, але він дуже задоволений і щасливий і думає, що це найкраще місце на світі. А все тому, що в нього в серці і в оці сидять скалки дзеркала, їх треба викинути, інакше він ніколи не буде людиною, і Снігова Королева назавжди матиме над ним владу.
— А ти не можеш допомогти чим-небудь Герді, щоб вона стала сильнішою за всіх?
— Я не можу дати їй більше сил, ніж у неї є зараз. Хіба ти не бачиш, яка велика її сила? Хіба ти не бачиш, що їй підкоряються і люди, і тварини? Адже вона боса обійшла півсвіту. Не в нас позичати їй сили. Сила — в її серці. Якщо вона сама не зможе пройти у замок Снігової Королеви і вийняти з серця Кая скалки, ми не зможемо й поготів. За дві милі звідси починається сад Снігової Королеви. Віднеси туди дівчинку і спусти коло великого куща, що стоїть на снігу вкритий червоними ягодами, і швидко повертайся назад, не барися ні хвилинки.
З цими словами фінка посадила Герду на спину оленя, і той побіг що було сили.
— Ай, я без теплих чобітків! Ай, я без рукавиць! — закричала маленька Герда, вона згадала про них, опинившись на лютому морозі. Але олень не смів зупинитися, поки не добіг до куща з червоними ягодами. Тут він спустив Герду, поцілував її прямо в губи, і по щоках його побігли великі блискучі сльози. Бідна Герда залишилася одна, на лютому морозі, без чобіток, без рукавиць.
Вона побігла як тільки могла швидко вперед. Назустріч їй линув цілий полк снігових пластівців, але вони не падали з неба, небо було зовсім ясне, і на ньому палало північне сяйво. Ні, вони неслися по землі просто на Герду і, наближаючись, ставали все більші та більші.
Герда згадала великі гарні сніжинки під збільшувальним склом, але ці були далеко більші, страшніші, вони були живі і мали різну форму. Це були передові загони війська Снігової Королеви. Одні нагадували потворних їжаків, другі — стоголових змій, треті — товстих ведмежат з настовбурченою шерстю, але всі були блискучо-білі, всі були живі снігові пластівці. Герді було так холодно, що кожен подих відразу перетворювався в густий туман.
Але нам треба подивитись, що ж було в цей час з Каєм. Він і не думав про Герду, і найменше про те, що вона йде до нього.
Оповідання сьоме
ЩО БУЛО В ЗАМКУ СНІГОВОЇ КОРОЛЕВИ І ЩО ТРАПИЛОСЯ ПОТІМ
Якими постають у фіналі твору Кай і Герда? Що, на вашу думку, означають слова: «...дорослі, але ще діти, діти серцем»?
audiotext
Читаємо з розумінням
Стіни замку Снігової Королеви збудувала метелиця, вікна й двері пробили буйні вітри. Тут було більше сотні зал, наметених віхолами, найбільша тяглася на багато-багато миль. Північне сяйво освітлювало всі ці зали, і всі вони були такі великі, пустинні, такі крижано-холодні і блискучі! Веселі розваги ніколи не заглядали сюди. Ніколи не влаштовувались тут ведмежі бали з танцями під музику завірюхи, бали, на яких білі ведмеді показали б свою грацію та вміння ходити на задніх лапах; ніколи не збиралися погуляти в карти; не сходились побазікати за чашкою кави біленькі кумасі-лисички.
Ні, холодно, порожньо і пустинно було завжди в залах Снігової Королеви. Північне сяйво спалахувало і світило так правильно, що можна було точно розрахувати, коли світло збільшиться і коли зменшиться. Посередині найбільшої пустинної безконечної снігової зали було замерзле озеро. Крига тріснула на ньому на тисячу шматків, рівних і правильних, ніби це було навмисне зроблено. Посередині озера сиділа Снігова Королева, коли була вдома.
Вона казала, що сидить на дзеркалі розуму і що це єдине і найкраще дзеркало на світі. Маленький Кай зовсім посинів, майже почорнів від холоду, але не помічав цього, — поцілунки Снігової Королеви зробили його нечутливим до холоду, а його ж серце було крижиною. Кай грався плескатими крижинками, складаючи з них різні фігури. Є така гра — складання фігур з дерев’яних дощечок, вона зветься китайською. Кай теж складав різні вишукані фігури, але з крижин, і це називалося «льодова гра розуму». В його очах ці фігури були чудом мистецтва, а складання їх — найважливішою справою — так йому здавалося тому, що в оці в нього сиділа скалка чарівного дзеркала. Він складав з крижин і цілі слова. Але ніяк не міг скласти слово, яке йому особливо хотілося — слово «Вічність».
Снігова Королева сказала йому:
— Якщо ти складеш це слово, ти будеш сам собі володар, і я подарую тобі весь світ і нові ковзани.
Але він ніяк не міг його скласти.
— Тепер я полечу в теплі краї, — мовила якось Снігова Королева. — Подивлюся в чорні казани, — так вона називала кратери вогнедишних гір — Везувія і Етни. — Я побілю їх трохи. Це добре після лимонів і винограду.
І вона полетіла, а Кай залишився один в неосяжній пустинній залі, дивився на крижини і все думав, думав, так, що в голові у нього боліло. Він сидів на одному місці такий блідий, непорушний, ніби неживий. Можна було подумати, що він замерз.
У цей час у величезні ворота, що їх пробили буйні вітри, входила Герда. Вітри тут затихли і лягли, ніби захотіли спати. Вона ввійшла у велику пустинну холодну залу — і побачила Кая.
Владислав Єрко. Ілюстрація до казки «Снігова Королева». 2000-ні роки
Вона пізнала його, кинулась йому на шию і крикнула:
— Кай! Милий мій Кай! Нарешті я знайшла тебе!
Та він сидів тихий, непорушний і холодний.
Тоді Герда заплакала, її гарячі сльози впали йому на груди, пройшли в саме серце, розтопили крижану кору і розтопили скалку чарівного дзеркала. Кай глянув на Герду, і вона заспівала про троянди.
Кай раптом гірко заплакав і плакав так довго й сильно, що скалка витекла з ока разом із сльозою. Тоді він пізнав Герду і зрадів.
— Герда! Мила моя Герда!.. Де ж це ти була так довго? Де був я сам? — він оглянувся навколо. — Як тут холодно, пустинно!
І він міцно притулився до Герди!.. Вона сміялася і плакала від радості. Радість була така велика, що навіть крижини затанцювали. Герда поцілувала Кая в обидві щоки, і вони знову зажевріли, поцілувала його в очі, і вони заблищали, як її власні, поцілувала його руки й ноги, і він знову став бадьорий і дужий.
Кай із Гердою вийшли з пустинного крижаного замка. Вони йшли й говорили про бабусю, про свої троянди, і на їхньому шляху затихали буйні вітри, виглядало сонце. Коли ж дійшли до куща з червоними ягодами, там уже чекав їх північний олень. З ним була молода олениха, її вим’я було повне молока. Вона напоїла ним Кая і Герду і поцілувала їх.
Кай і Герда поїхали спочатку до фінки, відігрілися в її теплій хатинці і дізналися про шлях додому. Потім поїхали до лапландки. Вона пошила їм нові плаття, полагодила сани і поїхала проводжати. Олень з молодою оленихою теж проводжали їх до самого кордону Лапландії, де вже пробивалася перша зелень. Тут Кай і Герда попрощалися з оленями і з лапландкою. (...)
Почали цвірінчати перші пташки, дерева вкрилися зеленими бруньками. З лісу назустріч їм виїхала дівчина на баскому коні — Герда його впізнала, бо він колись віз її золоту карету. Дівчина була в яскравій червоній шапочці і з пістолетами за поясом. Це була маленька розбійниця, їй набридло жити дома, і вона захотіла побувати на півночі, а якщо там не сподобається — і в інших частинах світу. Вона відразу впізнала Герду, а Герда її. Їм обом було дуже радісно. (...) І Герда та Кай розказали їй усе, як було.
— Шніп-шнап-шнуре-бассельуре — от і казці кінець! — сказала дівчина і, потиснувши їм руки, обіцяла відвідати їх, якщо коли-небудь заїде в їхні місця. Вона поїхала далі, у далекий світ.
Кай і Герда йшли, тримаючись за руки, і по дорозі, де вони проходили, розквітали квіти, зеленіла трава. Вони побачили високі башти, впізнали велике місто, де вони жили. Вони зійшли знайомими сходами і ввійшли в кімнату, де все було по-старому: і годинник так само йшов «тік-так», і стрілка так само рухалася.
presentation
Але коли Кай і Герда увійшли в низенькі двері, вони помітили, що за цей час встигли стати дорослими людьми. Троянди цвіли і заглядали з даху у відчинене вікно, там стояли і їхні дитячі стільчики. Кай і Герда сіли кожен на свій і взяли одне одного за руки. Холодну, величну красу володінь Снігової Королеви вони забули, як важкий сон. Так сиділи вони обоє, дорослі, але ще діти, діти серцем, а надворі стояло тепле, радісне літо.
(Переклад Оксани Іваненко)
Теорія літератури
Тема художнього твору — коло подій і явищ, змальованих у творі (те, про що йдеться в художньому творі). У творі може бути кілька тем. Розкриття його теми (тем) відбувається в органічному зв’язку з осмисленням проблеми (проблем), яка постає у творі.
Ідея художнього твору — провідна думка, емоційна спрямованість (те, що письменник чи письменниця утверджує, проголошує).
Арт-майданчик
Ілюстрації Владислава Єрка до «Снігової Королеви»
Український художник Владислав Єрко ілюстрував багато творів Г.-К. Андерсена, зокрема «Снігову Королеву». Він зображує казковий світ у різноманітті яскравих подробиць, які створюють враження реальності вигаданих подій і персонажів. Достовірність чарівного світу художник увиразнює за допомогою емоційних облич героїв та героїнь, які подібні на сучасних людей. Придивіться до очей персонажів на малюнках В. Єрка. Які думки й почуття втілені в їхніх очах? Доберіть 1-2 цитати до малюнків.
У медіапросторі
«Снігова Королева» в кіно і мультиплікації
«Снігова Королева» стала популярним сюжетом у кіномистецтві й мультиплікації різних країн. Щоразу до її сюжету режисери додають щось своє, переповідаючи казку на власний розсуд. Інколи в кінофільмах і мультфільмах з’являються не лише нові деталі, а й нові персонажі та обставини. У цьому немає нічого дивного, адже в кожного і кожної з нас свій Андерсен. Зміст його казок залишає широке поле для власних роздумів і фантазій. Знайдіть в інтернеті й подивіться екранізації казки: кінофільм «Снігова Королева» (режисерка Карола Хаттоп, Німеччина — Фінляндія, 2014), кінофільм «Снігова Королева» (режисер Г. Казанський, 1966), мультфільм (режисер Л. Атаманов, 1957) та ін. Чи зберегли автори фільмів зміст твору? А що нового вони додали до казки? Подивіться в інтернеті ремейк «Снігової Королеви» — новішу версію твору в сучасному мистецтві, де замість казкових персонажів діють герої та героїні нашого часу. Висловіть своє враження про ремейк.
express
CLASSROOM
Усно
1. Складіть простий план казки.
2. Розкажіть від імені Герди про її подорож і випробування.
3. Сформулюйте запитання до Кая щодо того, як він потрапив до палацу Снігової Королеви і що побачив там.
4. Створіть на підставі казки «Снігова Королева» постер, на якому позначте провідні теми твору. Прокоментуйте його.
Аналіз та інтерпретація
5. Чому Герда вирушила на пошуки Кая? Які людські якості виявила вона під час далекої мандрівки?
6. Деякі герої та героїні у творі внутрішньо змінюються. Хто це? Розкажіть про духовні зміни когось із них. Під впливом яких обставин це відбулося?
7. Чим відрізняється «Снігова Королева» Г.-К. Андерсена від фольклорної казки?
Письмово
8. Напишіть пост для соцмереж про свої враження від казки «Снігова Королева». Доберіть ілюстрацію до нього. Прокоментуйте аналогічні пости однокласників і однокласниць. Візьміть участь в онлайн-комунікації, дотримуючись правил безпеки та етики.
Цифрові технології
9. За допомогою інтернету знайдіть інформацію про Лапландію, Шпіцберген, Північний полюс, Фінляндію, які згадані у творі Г.-К. Андерсена. Покажіть їх на мапі. Доберіть світлини. Як ви вважаєте, чи справді там могла жити Снігова Королева?
Дослідження
10. Прикметною особливістю творів Г.-К. Андерсена є образ розповідача, який вигадує й повідомляє іншим свої оповідки. Доведіть, що такий розповідач є в казці «Снігова Королева». Дослідіть його мовлення. Ким, на ваш погляд, міг бути розповідач? Наведіть аргументи, спираючись на текст казки.
Ваша творчість
11. У явіть, що ви є режисером/режисеркою мультфільму за мотивами казки «Снігова Королева». Намалюйте 1-2 костюми для персонажів або створіть 1-2 декорації. Прокоментуйте їх.
Проєкт
12. Підготуйте проєкт на тему «Явища природи в казці “Снігова Королева”». Доберіть ілюстрації або світлини, цитати з казки.
У команді
13. Робота в групах. Гра «Які історії можуть розповісти речі?». Кожна група обирає одне з ключових слів казки. Необхідно пригадати й розповісти епізод, пов’язаний із конкретним предметом. Ключові слова: «червоні черевички», «дзеркало», «риба», «троянди в дерев’яних ящиках», «білі сани».
Життєві ситуації
14. Якщо друг чи подруга вас образять, але потім йому або їй знадобиться ваша допомога, як ви вчините? Як можна перевірити справжню дружбу і справжню любов?
15. Які правила техніки безпеки порушили казкові персонажі?
Перевірте себе
https://www.academia-nikolenko-5klas.com.ua/perevirte-sebe/
