Література (українська та зарубіжна). Інтегрований курс. Частина 1. 8 клас. Ніколенко

Літературний міст у сьогодення

Юрій Хорунжий

(1937-2007)

Традиція — це не поклоніння попелу, а передача вогню.

Густав Малер

1. Як ви вважаєте, чи може любов до історії та свого народу надихати на створення літературних творів? Поясніть свою думку.

2. Які емоції у вас викликає життя людей, котрі віддали своє серце дослідженню історії рідної країни?

Юрій Хорунжий — український письменник, історик та журналіст, чия творчість стала прикладом відданості літературі та науці. Народився в Києві в родині педагогів. Прадід Юрія був козацького роду і проживав у селі Золота Балка на Херсонщині, де, за легендою, козаки знаходили скіфське золото. Таке походження не лише надавало особливого колориту родині, а й вплинуло на літературні вподобання письменника, який неодноразово звертався до історичних тем у своїх творах.

presentation

Хоча Ю. Хорунжий здобув освіту інженера-геофізика і працював у геофізичних та геологічних експедиціях, його справжнім покликанням була літературна творчість. Бурхливі 1960-ті роки дали імпульс розвиткові його письменницького таланту. Ранні твори митця відображали життя геологів, проте він дуже цікавився минулим України.

Ю. Хорунжий створив п’ять романів, шістнадцять повістей і велику кількість новел, які здобули визнання і серед читачів, і серед критиків. Його найвідоміші твори: «Борвій» про Михайла Старицького, «Вірую» про Михайла Грушевського та «Шляхетні українки». Ці книги не лише розповідають про видатних особистостей, а й передають дух епохи, на тлі якої розгортаються долі героїв.

За свої заслуги в літературі та громадській діяльності письменник удостоєний численних премій. Його життя і творчість — це яскравий приклад того, як любов до рідної землі та її історії може надихати на великі звершення.

«МЕЛОДІЇ КАМ’ЯНОЇ ГОРИ»

Обряди племені молочаїв. Оповідання «Мелодії кам’яної гори» вміщено в збірці історичних оповідань Ю. Хорунжого «Давні мелодії», у яких відтворено побут і звичаї племен, що в різні часи населяли українську землю. У цих творах автор прославляє мудрість, відвагу і талановитість наших предків.

В оповіданні «Мелодії кам’яної гори» йдеться про давні часи, коли в приазовських степах жило плем’я молочаїв. Одного дня чаклун племені викликав юнаків до Гори Бика, де вони мали пройти обряд посвячення в мужі та здолати вирішальне випробування — уполювати великого звіра.

В. Лопата. Обкладинка до збірки оповідань Ю. Хорунжого «Давні мелодії». 1971 р.

Герої-суперники. Головні герої оповідання Яр і Гул із самого дитинства змагаються один з одним, прагнучи довести свою силу, спритність і мужність. Їхні суперечки відображають невтомний дух давніх воїнів, готових завжди боротися за своє місце під сонцем. Однак, незважаючи на постійне суперництво, між ними існує глибока дружба й повага, що виявляється в критичні моменти. Яр і Гул, відчуваючи єдність, разом убивають найлютішого степового звіра — вовка.

expresslesson

Світ природи у творі. Природа в оповіданні є не лише тлом для подій, а й активним учасником історії. Описи степу, річки та гори створюють живий і динамічний образ світу, де людина постійно взаємодіє з навколишнім середовищем. Природні явища — символи сили й мудрості, які ведуть героїв через випробування. Вовк, як головний супротивник Яра, є уособленням диких, неприборканих сил природи, з якими треба вміти співіснувати або боротися. Природа стає для Яра і Гула вчителем, котрий загартовує і перевіряє їх на зрілість та готовність до дорослого життя.

Обряди і традиції. Ю. Хорунжий розкриває важливість обрядів і традицій для племені молочаїв. Обряд посвячення в мужі, який проходять Яр і Гул, є глибоким духовним досвідом, що допомагає юнакам усвідомити свою відповідальність перед племенем. Магічні ритуали, змальовані у творі, акцентують на вірі племені в надприродне та важливості збереження духовної спадщини.

Особливості жанру. Твір «Мелодії кам’яної гори» написаний у жанрі історичного оповідання з елементами пригодницької літератури. Автор майстерно поєднує реалістичні описи побуту давніх племен з романтичною ідеалізацією їхньої мудрості та відваги. Індивідуальний стиль Ю. Хорунжого вирізняється ліризмом, епічністю та увагою до деталей, що створює відчуття занурення в давній світ. Оповідання спонукає замислитися над вічними цінностями, такими як дружба, мужність і єдність, що є актуальними в усі часи.

Мелодії кам’яної гори

ОПОВІДАННЯ

(Скорочено)

1. Які емоції відчували Яр і Гул під час обряду посвячення в мужі?

2. Як змінювалися почуття Яра у битві з вовком?

3. Які емоції викликає у вас сцена, де Яр і Гул повертаються до племені з впольованим вовком?

Було те давно. Багато тисяч років тому. В ті далекі часи в приазовських степах жило плем’я молочаїв. Це були завзяті і запальні люди.

Одного теплого ранку, на м’якому степовому килимі, неподалік стоянки племені, борсалося двоє хлопців. То Яр і Гул зчепилися в борні, що вже не раз виснажувала обох, але так і не виявляла переможця. Яр повалив Гула на спину і, здавалося, от-от притисне коліном до землі, та в’юнкий Гул пручнувся, вислизнув з Ярових рук і вже стояв навпроти, готовий продовжити герць. Яр був кремезніший і дужчий за Гула, і його завше дратувала непокора суперника, що протиставляв силі витривалість і спритність.

Це намагання бути першим у всьому серед ровесників точило обох з дитячих років, скільки вони пам’ятають себе. Ледь зіп’ялися на ноги — шпурляли камінці: хто далі. Звикли міцно стояти на ногах — понесло вгору, на дерево. Відштовхуючи одне одного, зриваючись та хапаючись за гілки, дерлися на маківку могутньої верби і там гойдалися, завмираючи від страху. Росли, і забавки-змагання ставали небезпечнішими. Подражнити лютого собаку і тікати від нього, скочити на спину ледь прирученому бикові, забратися у вутлому човникові в самісіньку гущавину плавнів, де варто зробити один хибний рух, як перекинешся, і довгасті рослини з білими квітками залоскочуть, затягнуть у мул...

І якщо котрийсь зазнавав невдачі — обличчя другому світилося неприхованою радістю.

— Хо! — крикнув Яр. Так гукали чоловіки напівдиких турів, коли привчали їх до рук.

Гул, пританцьовуючи, наближався до нього, щоб у слушну мить стрибнути на шию і повалити.

— Хо! Ти чуєш? Хо! Хо! — Яр відхилив голову, і Гул, що плигнув, піймав його плече, ослизнувся, поповз донизу, а Яр стиснув Гулове тіло обома руками, тупцював на місці й чекав, поки той запроситься.

Сцена побуту первісних людей. Вікіпедія

Зненацька обоє почули над собою сміх. Різкий, гучний і такий знайомий. Клубок розпався, і хлопці підвели голови. Над ними стояв Мих, найсильніша людина племені, велетень серед чоловіків, улюбленець дітей і підлітків.

— Ги-ги! — Миха розбирав сміх на хлопців. — Плем’я шукає вас. Завтра, о сході сонця, ви покажете себе! Ідіть до стоянки.

Хлопці побігли за Михом, ледь встигаючи за його могутніми кроками. Плем’я дійсно збиралося під старою вербою. Люди, схиливши голови, щоб не стукнутися об стелю, виходили із землянок, зачиняли плетені верболозом двері, посвистували до дітей. (...) Плем’я виряджалося до Гори Бика — купи каміння, що височіло на крутому березі річки Молочаї, котра називалась так за пінисті, немов парне молоко, хвилі.

Жінки й чоловіки вбиралися у найліпше. Набедрені пов’язки оздоблювалися кістяними пасками. Жінки чіпляли на шию хто сердолікове намисто, хто крем’яну пластинку з фігурним вушком. Кожна мала при собі низку риби. Чоловіки прикрашали груди в’язками вовчих ікол, обвішувалися кістяними ножами і дерев’яними списами з крем’яними наконечниками.

Нарешті плем’я рушило до Гори Бика. Владарював там чаклун, що жив у землянці під Горою і приходив на стоянку тільки на час повені, коли річка насмілювалася обступати Гору Бика водою. Дорослі люди племені говорили про Гору, що до неї треба приходити найчастіше, якщо хочеш милостей неба: щасливого полювання, добірного улову і багатого збору плодів. І чаклун, що краще за інших розуміється на таємничих знаках, розкиданих по стелі печери, стверджував це. (...)

Сюди приходило не тільки плем’я молочаїв. І якщо випадала зустріч з іншими племенами на Горі Бика, сварки і криваві рахунки на деякий час забувалися, щоб потім, у степу, спалахнути з новою силою.

Ватаг племені обійшов людей, що скупчилися під Горою, і легким поляскуванням по шиї виштовхнув наперед юнаків, яких сьогодні плем’я найменує мужами — серед них і Гула з Яром.

Наскельний малюнок коня в печері Ласко (Франція). XIII тис. до н. е.

Велетень Мих ніс перед себе глиняний чан, куди жінки повкидали свою рибу. Коли чан наповнився по вінця, Мих відніс його до землянки чаклуна, поклав поруч шмат м’яса — коров’ячий бік, — і тільки тоді ватаг племені постукав у двері.

Із землянки, незважаючи на спеку, чаклун виліз у шкурі бика, з рогами, що якимось дивом трималися на лобі. Шкура не прикривала його черева, яке вважалося ознакою прихильності неба до чаклуна, бо ніхто з людей племені не був такий гладкий.

Чаклун пошепотівся про щось із ватагом і на мигах запросив юнаків підійти ближче до Гори. Ватаг вигукнув войовниче гасло, і плем’я підтримало його. В повітрі завис галас, напнуті на дерев’яні держала волячі жили лунко задеренчали. Під цей гамір дванадцятеро юнаків, стримуючи хвилювання й острах перед невідомим, ступили до грота. Темрява одразу поглинула їх і сховала від племені.

З кутка грота чути було, як хтось викрешує вогонь. Зайнялося полум’я, і хлопці побачили, що чаклун тріскою торкається маленьких кам’яних лунок з якоюсь рідиною. Рідина з шипінням спалахувала. Скоро лунки запалали довгими язиками. Грот повнився кіптявою, чадом.

Чаклун підвів рогату голову. Обличчя, незугарно вимазане сажею, скам’яніло. Так він стояв із хвильку і раптом голосно скрикнув:

— Бик!!!

Всі здригнулися і задерли голови до стелі, куди показував чаклун. На стелі гроту був зображений бик з довгими рогами і нахиленою головою.

— Наш оборонцю! — заволав чаклун. — Ти захищаєш плем’я від злих сил. Ти можеш одвести бурю, град, кам’яний дощ із неба або дати знак племені, що може скоїтися лихо!

Наскельний малюнок бика в печері Ласко (Франція). XIII тис. до н. е.

(...) Чаклун упав навколішки, і дехто з хлопців, не витримавши напруження, пригнічений темрявою, чадом, вигуками чаклуна і нагадуванням про оте незрозуміле, таємниче небо, що панує над слабкою людиною, опустився за ним. Ярові й Гулові теж було непереливки. Бик на стелі блимав кривавими очима, видавався живим, хоч хвилю тому вони бачили його вирізьбленим на камені. (...)

Чаклун викресав вогонь і запалив інші лунки — під протилежною стіною.

— Дивіться сюди. Це знак неба.

Юнаки побачили на стелі зображення четвірки биків, що стояли колом хвостами всередину, а роги наставили на невідомого ворога.

— Отак ви мусите захищати своє плем’я. Забути всілякі незгоди. Тільки тоді ви подолаєте ворожі племена і захистите стоянку від хижих звірів.

Чаклун освітив найближчу до виходу ділянку стелі. На ній чоловіча постать, підвівши руки, заклинала вовка, що лежав у ямі догори лапами.

— Це знак, як людина без списа і ножа повалила дужчого від себе звіра. Силу перемогли хитрість і вигадка, без яких людина немічна.

Вслід за чаклуном усі вилізли з грота, ковтнули свіжого повітря, і плем’я біля підніжжя гори зустріло їх войовничим галасом.

У другому гроті було значно світліше. Без вогню розрізнялися на кам’яних карнизах і стінах насічки — прямі, хвилясті, круглі малюнки, подібні до тих, якими прикрашали глечики і миски.

Обличчя чаклунові повеселішало. Видно, всесильне небо наганяло й на нього страху, і він радів зміні ритуалу. Стеля грота була вкрита... слідами. Так, людськими стопами різної величини. Впадала в око велика стопа, мабуть, удвоє більша за Ярову і Гулову. Тільки велетень Мих, що залишився біля підніжжя, міг бути її власником.

— Зараз плем’я визнає вас мужами. Небо дає згоду. Відправляйтесь на полювання і доведіть, що ви рівня чоловікам племені. Кожен, хто вполює великого звіра, знову прийде до Гори Бика, ляже горілиць тут, підведе ногу, і я виріжу на цій стелі його стопу. Великого звіра — запам’ятайте! Ідіть собі.

Дванадцятеро юнаків спустилися з Гори Бика до людей племені. Ватаг почепив кожному бичачий ріг на шию — щоб боялися їх люди з інших племен і степові звірі. Відтепер плем’я покладатиметься на них як на дорослих.

Марк Маккена. Вовк. 2000-ні роки

До стоянки Яр і Гул верталися поруч.

— На кого?

— На вовка! Найтепліша шкура.

— І я.

Гул пригадав чотирьох биків на стелі грота.

— Підеш зі мною?

Яр мовчав, теж, певно, про щось міркуючи. Подивився уважно на Гула:

— Згода. (...)

Яр узяв із собою списа, плескуватого крем’яного ножа, кресало.

З Гулом зустрілися біля землянки ватага, а далі разом ступили у високу траву степу. Та недовго довелося йти поруч. Яр помітив, що Гул забирає на захід сонця.

— Куди ти?

— Шукати вовка.

— Ходім до річки.

— Ми шукатимемо вовчу нору.

— Хо! Його стежку до води!

— Нору!

— Стежку!

Вони готові були знову зчепитися, забувши напучування на Горі Бика. Гул отямився перший.

— Розійдемося. Ти шукатимеш стежку, а я нору. Подивимося, хто принесе вовчу шкуру.

Ніч застала Яра в плавнях. Він нарізав ножем очерету, зверху натрусив трави, обклав копичку тим цвітом, що його не переносять змії, заліз у траву з головою, зробив пальцем дірочку, щоб вільно дихати.

В дірочку побачив небо, цятки-вогники на ньому. Вперше відчув страх перед небом, хоч було воно зараз тихе і лагідне. Чому так? Він мужніє і одночасно починає боятися... Дурниці! Яр не боїться ні дощу, ні блискавки, ні третього грому і завтра доведе це, вполювавши вовка. Йому тепло, кумкання жаб, пахощі ріки обгорнули його, і він заснув.

Ще сонце не висушило роси на стеблах, а Яр уже відшукав стежку до води. Серед численних слідів — мишачих нірок, ховрахових рисок, пташиних цяточок, кабанячих ратиць, зміїних виповзів — угледів-таки й широкі вгрузлі відбитки вовчих лап.

Заходився копати ножем яму на стежці: завдовжки зі спис, глибиною в людський зріст.

Аль Агнью. Вовк. 2000-ні роки

Коли сонце підбилося височенько, Яр укрив яму верболозом і очеретом, присипав зверху піском, сховався у траві, принишк.

Кілька польових мишей впало в яму. Цікавий їжак довго обнюхував настил, поки не провалився, і Ярові було чути його жалібний писк. Хлопцю кортіло допомогти незграбі, та він сподівався, що ось-ось прийде вовк, і тому не полишив засідки.

Сонце ховалося за обрій, та вовк усе не приходив. (...)

На ранок другого дня прийшов сірий. Здоровенний, з кудлатою вовною на загривку. Він спокійно трюхав стежкою, і Яр наперед тішився, як вовк дасть сторчака в яму. Але той раптом спинився перед самісінькою ямою, обнюхав пісок, гребонув передньою лапою настил, віднайшов нарізаний очерет, позадкував. Покрутився на місці, ледаче якось розбігся і, сильно відштовхнувшись, переплигнув яму. Від несподіванки Яр тільки очима кліпнув. Вовк понюхав землю, траву і величезними стрибками понісся просто до Ярової засідки.

Хлопець схопив списа і кинув у вовка. Спис застряв у вовчому загривку, а сірий зі страшним гарчанням плигнув на хлопця. Той навіть ножа не встиг витягти з-за паска. Вовк передніми лапами збив його з ніг. Яр знав, що вовк одразу перегризає горло своїй жертві, і тому втягнув голову в плечі і, вже лежачи горілиць, обома руками схопив звіра за горло.

Вовк тріпонувся, пазурами здер шкіру з Ярових рук. Та Яр не відчув болю. Він стискував вовче горло, а той хрипів, бив задніми лапами Ярове тіло, дряпався. І коли Яр шарпонув звіра на себе, щоб перекинути і навалитися на нього зверху, вовк упіймав іклами Ярове плече. Хлопець відчув, що вовк вгризається в тіло, і вже несила стискати кудлату шию... Вовк брав гору над Яром. Останнє, що почув Яр, втрачаючи свідомість, був короткий свист у повітрі.

Коли він прийшов до пам’яті, то побачив звіра поруч. Той чомусь не ворушився, наче спав, поклавши голову на передні лапи. Стогнучи від болю, закривавлений Яр підвівся на ліктях. У спині вовка стирчав спис, але то була не Ярова зброя.

Яр повернув голову і побачив, що до нього простує... Гул. З широколистою травою в руках — тією, що спиняє кров і гоїть рани.

— Приклади до тіла. Я проспав сірого. Заночував неподалік нори, але він дуже рано схопився. Я пішов його слідом...

— Це твій вовк, — сказав Яр.

— Ні, твій.

— Ти його вбив.

— Він наш, — хитнув головою Гул. — Коли б не ти, чи наздогнав би я вовка?

— Добре, цей вовк — наш із тобою, — погодився Яр.

Надвечір, коли вгамувався трохи біль Ярових ран, юнаки пішли з плавнів. На здорове плече Яра спирався кінець вербички. Другий кінець спочивав на Гуловому плечі. Між ними погойдувалося прив’язане до вербички вовче тіло.

Степ оживав під їхніми ногами. Проскакували прудкі ящірки, ховрахи, злітали перепілки та дрохви, побоюючись людського списа. Та хлопців це не обходило, адже вони вполювали найлютішого степового звіра.

Яр і Гул, спочатку про себе, а тоді вголос, заспівали. Один починав, другий додавав. Бувало, одні й ті ж слова вихоплювалися у них водночас. Пісня мужніла. Вони співали про вовчу силу, про свою відвагу, про те, як чаклун висіче на кам’яній стелі Гори Бика їхні стопи — поруч сліду велетня Миха.

Обряди ініціації давніх племен України

Обряд посвячення в мужі юнаків племені молочаїв, описаний в оповіданні «Мелодії кам’яної гори», має паралелі з реальними історичними практиками, що існували на території сучасної України. Печерні малюнки, знайдені в таких місцях, як Кам’яна Могила поблизу Мелітополя, указують на складні ритуали та обряди випробування сили й мужності, а також поклоніння предкам і священним тваринам. Ці обряди допомагали молодим людям усвідомити власну роль у суспільстві та встановлювати зв’язок із минулим, закріплюючи свою належність до племені. Ритуали не лише випробовували фізичну витривалість, а й передавали духовну спадщину, що забезпечувала єдність і силу громади. Подібні обряди існували в багатьох культурах світу, зокрема у племен масаї в Кенії та індіанців Північної Америки, що свідчить про універсальність цих традицій у формуванні людської спільноти.

Кам’яна Могила, світова пам’ятка давньої культури в Україні. Сучасне фото

Вирізана в камені стопа давньої людини. Кам'яна Могила. Сучасне фото

АКТИВНОСТІ

Комунікація

• 1. Яким ви уявляєте спосіб життя племені молочаїв? Які риси характеру були важливі для виживання в ті часи?
• 2. Що спонукало Яра і Гула постійно змагатися один з одним?
• 3. Чому обряд посвячення в мужі був важливим для юнаків племені?

Аналіз та інтерпретація

• 4. Знайдіть у творі моменти, де зображено протилежні риси характеру Яра і Гула. Прокоментуйте, як ці риси впливають на їхні стосунки.
• 5. Розкрийте значення образів природи в оповіданні.
• 6. Чому, на вашу думку, Гул вирішив допомогти Ярові в битві з вовком, хоча вони постійно змагалися?

Творче самовираження

• 7. Напишіть есе на тему «Дружба чи суперництво: що сильніше? ».

Цифрові навички

• 8. Відшукайте в інтернеті інформацію про обряди і традиції давніх племен, які жили на території сучасної України. Порівняйте їх із тими, що зображені в оповіданні. Підготуйте повідомлення.

Дослідження і проєкти

• 9. Підготуйте проєкт «Древнє мистецтво печерних малюнків».

Життєві ситуації

• 10. Чи є у вашому житті люди, з якими ви постійно змагаєтеся? Як це впливає на ваші стосунки?
• 11. Чи важлива підтримка друзів у важкі моменти? Розкажіть про випадок, коли вам допомогли друзі.
• 12. Розкажіть про обряди і традиції в сучасному житті українців.

check yourself