Література (українська та зарубіжна). Інтегрований курс. Частина 1. 8 клас. Ніколенко
Річард Бах
(нар. 1936)
Жодне бажання не дане окремо від сили, яка допоможе тобі його здійснити.
Річард Бах
1. Що означає словосполучення «біла ворона»? Чи почувалися ви колись білою вороною в житті?
2. Чи зустрічали ви людей, яких можна назвати білими воронами? Чи приносять вони користь суспільству?
Річард Бах народився 1936 р. в м. Оак-Парк у штаті Іллінойс (США). Був письменником, пілотом, журналістом і редактором авіаційного видання «Політ» («Flying»). Відомим став після 1970 р., коли опублікував свою повість-притчу «Чайка Джонатан Лівінґстон» («Jonathan Livingston Seagull»).
А почалася літературна кар’єра Р. Баха з книжок, у яких ішлося про те, що він найкраще знав, — літаки, політ, небо, подорожі. І хоч вони не мали такого успіху, як «Чайка Джонатан Лівінґстон», його твори зацікавлюють глибокими спостереженнями та життєвою мудрістю. За змістом і стилем вони подібні до творів іншого письменника і льотчика — Антуана де Сент-Екзюпері.
presentation
Річард Бах
У повісті-притчі «Чайка Джонатан Лівінґстон» закладено основні теми та ідеї, пізніше розвинуті у творах «Дар крил» (1974), «Немає такого місця — далеко» (1976), «Міст через вічність» (1984), «Політ» (2003) та ін.
Письменник не любить давати інтерв’ю, розповідати про своє особисте життя. Тому ми небагато знаємо про нього, та це, зрештою, і не так важливо. Адже твір «Чайка Джонатан Лівінґстон» зробив «крилатим» не одне покоління. Тож летімо за чайкою Джонатаном — вільно й упевнено!
«ЧАЙКА ДЖОНАТАН ЛІВІНҐСТОН»
Історія написання твору. Прототипом головного героя повісті-притчі Р. Баха «Чайка Джонатан Лівінґстон» став Джонатан (або Джонні) Лівінґстон, один із пілотів-гастролерів, яких було дуже багато у 1920—1930-х рр. Тоді авіація ставала популярною й у різних країнах часто влаштовували виступи-змагання льотчиків. Джонатан Лівінґстон виграв велику кількість призів на таких змаганнях, його вважали найкращим із пілотів того часу.
Художній конфлікт твору. Головний герой повісті-притчі — чайка на ім’я Джонатан. Його ніхто не розуміє, навіть власна родина, бо він прагне не тваринного задоволення від їжі, а значно більшого — високої мети й вільного польоту. Політ для головного героя — не просто пересування у просторі, а можливість пізнання буття.
Під час свого навчання Джонатан піднімається в небо вище й вище, намагаючись досягти найбільшої швидкості, доступної чайкам. Це було нелегко, але через поразки й біль він нарешті зрозумів сутність польоту. Чайка Джонатан замислився про те, чому інші чайки не роблять так, як він, чому не шукають кращого життя. Але його не розуміють і не сприймають інші. Зграя скликає на березі Велику Раду — і Джонатана Лівінґстона ставлять у Коло Ганьби, після чого виганяють. Він вирушив до Далеких Скель. Однак довго там не затримався, а полинув далі, продовжуючи пізнавати мистецтво польоту й відчуття свободи.
Літак часів Річарда Баха
Утілення в образі чайки прагнення до високої мети. Одного дня Джонатан побачив двох сяючих чайок, які запросили його на Небеса продовжувати навчання, адже він не спиняється і прагне постійно рухатися вперед. Там, на Небесах, він зустрів небагатьох чайок, таких, як він, котрі живуть заради високої мети. Їхнім ватажком був Чіанг, який став наставником і для Джонатана й допоміг йому усвідомити, що чайка, яка високо літає, — багато бачить розумом і серцем. Невдовзі Чіанг вирушив до іншого світу й іншого знання, а Джонатан почав навчати чайок мистецтва польоту й відчуття свободи.
Твір Р. Баха має відкритий фінал, тому ми можемо бути вільними у своїх припущеннях щодо подальшої долі Джонатана.
Владислав Єрко. Ілюстрація до твору «Чайка Джонатан Лівінґстон». 2000-ні роки
Вплив філософії та релігії на повість-притчу. Свій твір Р. Бах написав під впливом різноманітних філософських учень і релігійних поглядів. Поруч із християнськими мотивами (прощення, любов до ближнього, готовність до самопожертви) знаходимо вплив буддизму — ідеї безкінечності пізнання, перевтілення і відродження в новій іпостасі. Повість-притча Р. Баха спонукає мислити, шукати, пізнавати світ.
Як і у творі А. де Сент-Екзюпері «Маленький принц», у повісті-притчі Р. Баха «Чайка Джонатан Лівінґстон» можна виокремити два плани тексту — конкретний (казково-фантастична історія про чайку) і сутнісний, символічний (метафора людського життя). Такі твори-притчі ще називають параболами.
Чайка Джонатан Лівінґстон (1970)
ПОВІСТЬ-ПРИТЧА
(Уривки)
1. Що вирізняло чайку Джонатана серед інших птахів? Чому вони не розуміли його?
2. Які ідеї, цінності були найважливішими для чайки Джонатана? Знайдіть відповідні цитати.
audio
Частина перша
Був ранок, і золоті промені сонця вигравали на легких хвилях тихого моря. Десь за милю від берега закинув сіті рибальський човен, і звістка про це вмить долетіла до Зграї, що чекала сніданку. Ще мить — і тисячі чайок злетілися до човна, щоб вибороти собі якусь поживу. Новий день приніс нові клопоти.
А далеко від усіх, далеко від рибальського човна і від берега, вправлявся в польоті самотній птах — чайка Джонатан Лівінґстон. Він злетів на сто футів угору, опустив свої перетинчасті лапи, задер дзьоба, випростав уперед зігнуті крила і, хоч як це було боляче, силувався втримати їх у такому положенні. Випростані крила обтяжували рух, і він летів усе повільніше, поки шепіт вітру не стих у його вухах, а океан унизу не застиг на місці. Тоді він примружив очі, затамував подих і весь наструнчився в болісному зусиллі — ще трохи... на один дюйм... зігнути крила... Пір’я в нього стало дибки, він закляк у повітрі і впав. (...)
Більшість чайок не завдають собі клопоту, аби дізнатися щось про політ, — хіба що найнеобхідніше: як долетіти від берега до їжі та повернутися назад. Для більшості чайок головне — їжа, а не політ. А для цієї чайки політ був важливішим за їжу. Джонатан Лівінґстон над усе любив літати.
Проте любов’ю до польотів, як він скоро збагнув, не заживеш доброї слави серед птахів. Навіть його власні батьки дивилися скоса на те, як Джонатан з ранку до вечора літає десь сам-один, та ще й по сто разів шугає аж над водою — як то він казав, тренуючись у низькому польоті.
Він ніяк не міг збагнути — чому, літаючи на висоті, меншій за напіврозмах його крил, він може триматися в повітрі довше і без будь-яких зусиль? Його плавна посадка в низькому польоті завершувалася не гучним плюскотом при зануренні лап у воду, як зазвичай, а появою довгого пінного сліду, що тягнувся за тілом Джонатана, щойно він, підібгавши лапи, торкався води. Коли ж він почав сідати з підібганими лапами на берег, а потім міряти кроками довжину сліду, його батькам це вельми не сподобалося.
— Чому, Джоне, чому? — питала мати. — Чому ти не можеш поводитись, як усі? Оті низькі польоти — це забавка для пеліканів та альбатросів! Чому ти нічого не їси? Поглянь, синку, від тебе саме пір’я та кістки лишилися.
— Ну то й що, мамо? Нехай пір’я та кістки. Я хочу знати, що можу робити в повітрі і чого не можу. Я хочу знати, от і все.
— Бачиш, Джонатане, — мовив батько зовсім не сердито, — скоро зима. Рибальські човни будуть виходити в море нечасто, а риба, що зараз плаває мілко, піде вглиб. Коли вже ти хочеш чогось навчатись, то вчися краще, як здобувати їжу. Польоти — це дуже добре, та з них не проживеш. Не забувай, ти літаєш для того, щоб їсти.
Джонатан слухняно кивнув. Кілька днів по тому він намагався поводитись, як інші чайки; так, він справді дуже старався, і галасував щосили, коли бився за їжу біля рибальських човнів, і пірнав за шматками риби та хлібними крихтами... Та все було марно.
«Яка дурість, — подумав він нарешті й рішуче кинув насилу здобутого анчоуса голодній старій чайці, що летіла слідом. — Весь цей час я міг би вчитися літати! Адже мені ще стільки треба вивчити!»
Невдовзі Джонатан знов опинивсь у морі сам-один — голодний, щасливий, жадібний до знань.
Він хотів знати все про швидкість польоту — і за тиждень дізнався про неї більше, ніж найшвидша чайка у світі.
Злетівши на тисячу футів угору, він щосили замахав крилами, стрімко шугонув униз і зрозумів, чому чайки складають крила, коли йдуть на стрімку посадку. Через шість секунд він уже летів зі швидкістю сімдесят миль за годину, зі швидкістю, при якій крило втрачає рівновагу в русі. (...)
Владислав Єрко. Ілюстрація до твору «Чайка Джонатан Лівінґстон». 2000-ні роки
Він ніяк не міг здолати цей підйом на великій швидкості. Він зробив десять спроб — і всі десять разів, коли швидкість перевищувала сімдесят миль за годину, втрачав рівновагу і стрімголов летів у воду.
Річ у тім — зрозумів він нарешті, коли вже був мокрий як хлющ, — річ у тім, що на великій швидкості слід тримати крила непорушно: можна махати крилами лише доти, поки швидкість не перевищує п’ятдесяти миль за годину.
Тоді він злетів на дві тисячі футів угору і спробував іще раз, — стрімко прямуючи вниз, витягнув дзьоба, розпростав крила, а коли швидкість сягнула п’ятдесяти миль за годину, припинив ними рухати. Це було дуже важко, але ж спрацювало! Десять секунд він мчав зі швидкістю дев’яносто миль за годину. Джонатан установив світовий рекорд швидкості для морських чайок!
Але ця перемога була скороминущою. Щойно він почав виходити з піке та змінив положення крил, невідома і нездоланна сила знову заволоділа ним і помчала його за собою зі швидкістю дев’яносто миль за годину. Джонатан почувався так, наче його тіло от-от вибухне, розлетиться на друзки. Стрімко, наче від вибуху, падаючи вниз, він уже не відчув страшного удару об тверду, мов камінь, воду.
Коли він нарешті опритомнів — а це вже була ніч, — він гойдався на хвилях у місячному сяйві. Понівечені крила були немов налиті свинцем, та ще тяжче тиснув на спину тягар поразки. Він потайки марив, аби цей тягар затягнув його у глибінь, на саме дно, щоб усе було скінчено.
Та коли він уже почав занурюватись у воду, якийсь дивний голос ледь чутно озвався до нього зсередини: «Тут нічого не вдієш. Я чайка. Проти своєї натури не підеш. Якби я справді мусив щось дізнатися про польоти, то мав би більше мозку в голові! Якби я справді міг навчитися швидко літати, то мав би короткі крила, як у сокола, і полював мишей, а не рибу. Батько мав рацію. Мені треба забути цю дурницю. Треба повернутися додому, до Зграї, і вдовольнитися тим, що я такий, як є, — жалюгідна, нікчемна чайка».
Голос умовк, і Джонатан скорився йому. Вночі чайка мусить сидіти на березі, і відтепер — так пообіцяв самому собі — він буде звичайною чайкою. Так буде краще для всіх.
Він насилу відірвався від темної води і полетів до берега, радий, що навчився берегти сили в низькому польоті.
«Та ні, що це я, — схаменувся він. — Це все в минулому. Я мушу забути все, чого навчився. Я просто чайка, я такий, як усі інші чайки, і літатиму, як вони». І він із болісним зусиллям піднявся на сто футів угору та чимдуж замахав крилами, кваплячись до берега. (...)
«Темно! — раптом пролунав той самий тривожний голос. — Чайки не літають, коли темно!»
Та Джонатан не хотів слухати. «Як хороше, — думав він. — Ясний місяць, світла стежка на воді, вогники на березі — все таке мирне, спокійне...»
«Спускайся вниз! Чайки не літають у темряві! Якби ти справді міг літати в пітьмі, то мав би совині очі! Мав би більше мозку в голові! Мав би короткі крила, як у сокола!»
У нічній темряві, на висоті ста футів, Джонатан Лівінґстон примружив очі. І біль, і роздуми — все зникло безслідно.
Короткі крила. Короткі крила сокола!
Ось тобі й відповідь! «Який я був дурний! Усе, що мені треба, — це маленьке, крихітне крило; все, що мені треба, — це скласти крила так, щоб у польоті ворушити самими кінчиками! Короткі крила!»
Він піднявся на дві тисячі футів над чорною безоднею моря і, ані хвилі не думаючи про поразку, про загибель, щільно притиснув до тіла широкі частини крил, а самі кінчики, вузькі, мов кинджали, виставив назустріч вітру — і стрімко кинувся вниз.
Вітер грізно ревів у нього над головою. Сімдесят миль за годину, дев’яносто, сто двадцять, іще швидше... Тепер, при ста сорока милях за годину, йому було не так важко долати вітер, як при сімдесяти; один легенький порух кінчиками крил — і він вийшов із піке та промчав над хвилями, мов сіре гарматне ядро в польоті до місяця.
І, дивлячись примруженими очима в лице пітьмі та вітру, він відчув шалену радість. «Сто сорок миль за годину! І все під контролем! Якщо я почну піке з п’яти тисяч футів, а не з двох, — цікаво, з якою швидкістю?..»
Недавні роздуми та обіцянки було забуто, ніби їх звіяв могутній стрімкий вітер. (...)
На світанку Джонатан продовжив тренування. (...) Він лишився живий, був сповнений сили, тремтів від радості — був гордий, що опанував свій страх. І тому він не вагаючись притиснув до тіла передню частину крил, випроставши самі кінчики, і поринув униз, до моря. (...)
Владислав Єрко. Ілюстрація до твору «Чайка Джонатан Лівінґстон». 2000-ні роки
Він почав виходити з піке на висоті тисячу футів, і кінчики його крил залопотіли й зігнулися під шаленим вітром, а рибальський човен і зграя чайок кудись зникли — і раптом виросли просто в нього перед очима, затуливши собою шлях.
Він не міг зупинитися; навіть не знав, як повернути на такій швидкості.
Зіткнення — це смерть. І тому він заплющив очі.
І сталося так, що того ранку, на світанні, чайка Джонатан Лівінґстон врізався просто у Зграю, що спокійно снідала, — влетів як вихор, на швидкості двісті чотирнадцять миль, із заплющеними очима! Та, мабуть, Чайка Долі йому всміхнулася — ніхто не загинув. (...)
Перше, що він подумав: це тріумф! Гранична швидкість! Двісті чотирнадцять миль за годину — для чайки! Це прорив, це велика, вирішальна мить в історії Зграї, а для чайки на ім’я Джонатан — це початок нового життя. І він продовжив своє тренування на самоті, він склав крила і пішов у піке з висоти вісім тисяч футів — і відразу збагнув, як робити поворот!
Тепер він знав, що досить тільки на одну частку дюйма змінити положення однієї пір’їни на кінчику крила — і можна плавно, красиво повернути навіть на граничній швидкості. Та ще до цього він зрозумів, що, коли на такій швидкості змінити положення хоча б двох пір’їн, тебе закрутить, як кулю... Одне слово, Джонатан став першою чайкою на землі, що опанувала фігурні польоти.
Того дня він не захотів гаяти час на балачки з іншими чайками і літав, аж поки посутеніло. Він вивчив мертву петлю, повільну бочку, подвійний переворот через крило, обернений штопор, зворотний імельман, віраж.
Коли Джонатан підлетів до Зграї на березі, вже давно була ніч. Голова в нього йшла обертом, він страшенно втомився. І все-таки із задоволенням зробив іще одну мертву петлю, а потім ще й швидкий переворот — а тоді вже пішов на посадку. «Коли вони про це почують, — думав він про свій Прорив, — вони ж просто очманіють з радощів! Скільки цікавого в нас попереду! Не товктись на місці поміж рибальських човнів — а знати, нащо ти живеш у цім світі! Ми подолаємо свою неміч, ми станемо іншими — сильними, розумними! Ми будемо вільні! Ми навчимося літати!»
І майбутнє постало перед ним, як осяйна далечінь, що вабить і кличе вперед.
Тим часом Зграя збиралася на Велику Раду; та коли він приземлився, то побачив, що всі нібито чогось чекають. Так воно й було — чекали на нього.
— Чайко Джонатане Лівінґстон! Стань у середину!
Слова Старійшини звучали дуже врочисто. Виклик у середину кола означав чи страшну ганьбу, чи то найвищу шану. Коло Пошани — це честь, якої зазнали хіба що найславніші з ватажків. «Так, звісно, — подумав Джонатан, — сьогодні вранці вони бачили мій Прорив! Та мені не треба ніякої пошани. Я не хочу бути ватажком. Я тільки хочу поділитися тим, що відкрив, показати, який простір відкривається перед нами!» Він ступив уперед.
— Джонатане Лівінґстон, — мовив Старійшина, — стань перед очі твоїх товаришів, у Коло Ганьби!
Його наче вдарили дошкою. Коліна в нього ослабли, пір’я обвисло, у вухах зашуміло. У Коло Ганьби? Це неможливо! Прорив! Вони не розуміють! Вони помиляються, вони помиляються!
— ...За своє неподобне легкодумство, — гудів урочистий голос, — за те, що спаплюжив гідність і звичаї Народу Чайок...
Виклик у Коло Ганьби означав, що його виженуть зі Зграї, засудять до самотнього життя на Далеких Скелях.
— ...Настане день, Джонатане Лівінґстон, і ти зрозумієш, що легкодумство тебе занапастило. Життя — це незбагненна таємниця, і нам досить знати одне: ми вкинуті до цього світу, щоб їсти і лишатися живими, поки зможемо.
Чайки ніколи не суперечать Великій Раді, та Джонатан усе-таки насмілився подати голос.
— Легкодумство? Браття мої! — вигукнув він. — Хто думає серйозніше, ніж чайка, що осягає сенс життя, його найвищу ціль? Ми тисячу років животіли заради того, щоб шукати риб’ячі голови, але ж тепер нам справді є для чого жити — щоб учитися, відкривати нове, бути вільними! Дайте мені тільки спробувати, дозвольте показати вам, чого я навчився...
Зграя наче скам’яніла.
— Ти нам більше не брат, — нарешті промовили чайки одна по одній, а потім з поважним виглядом затулили собі вуха і повернулися до нього спинами.
Владислав Єрко. Ілюстрація до твору «Чайка Джонатан Лівінґстон». 2000-ні роки
Джонатан Лівінґстон провів решту свого життя на самоті (...). І єдине, що його смутило, — це не самотність, а те, що чайки відмовилися повірити в чарівну красу польоту, хоча їм варто було тільки відкрити очі, щоб її побачити. Сам він кожного дня робив усе нові та нові відкриття. Він дізнався, що, пірнаючи у стрімкому піке, може зловити рідкісну та смачну рибу, яка водиться на глибині десять футів; тепер йому були не потрібні рибальські човни і крихти черствого хліба. Він навчився спати в повітрі, навчився тримати курс уночі, коли вітер дме з берега, і долати сотні миль від зорі до зорі. Так само спокійно він долав туманну запону над морем і проривався до світлого чистого неба — у той час як усі чайки лишалися на землі, і гадки не маючи, що в небі над ними існує щось інше, крім туману й дощу. Він навчився мандрувати із сильним вітром у далекі краї і там ловити на обід смачних комашок.
Те знання, яке він колись хотів відкрити всій Зграї, тепер було його єдиною розрадою; він навчився літати й не шкодував, що йому довелося сплатити за це таку ціну. Джонатан зрозумів, що тільки нудьга, страх і злість скорочують життя чайок; а сам він був вільним від цього тягаря й тому прожив довгий щасливий вік. (...)
Частина друга
1. Прослухайте авдіотекст. Який новий світ відкрив чайка Джонатан? Чи був він кращим за той, звідки чайка Джонатан прилетів?
2. Які думки про навчання почув головний герой від інших? Чи корисні ці настанови для вас? Прокоментуйте.
audio
Частина третя
Джонатан повільно кружляв над Далекими Скелями. Він спостерігав. Цей грубуватий молодий Флетчер був майже бездоганним учнем. Він мав і силу, і хист до польоту, і найголовніше — палке бажання учитись. (...)
За три місяці у Джонатана з’явилося ще шість учнів. Усі були Вигнанцями, бо їх захопила нова дивна ідея — літати заради того, щоб відчути радість польоту. (...)
— Насправді кожен з нас — це живий образ Великої Чайки, необмежена ідея свободи, — говорив Джонатан вечорами, стоячи на березі моря, — і точність польоту — це крок до вираження нашого справжнього «я». Усе, що нас обмежує, треба відкинути. Ось навіщо ми маємо опанувати високу швидкість, і малу швидкість, і фігурний політ. (...)
Минув лише місяць, а Джонатан уже вирішив, що час повернутися до Зграї.
— Ми не готові! — сказав Генрі Келвін. — Нас не приймуть! Ми Вигнанці! Ми ж не можемо присилувати себе летіти туди, де нам не раді?
— Ми вільні летіти, куди захочемо, і бути такими, як є, — відповів Джонатан і, зринувши в повітря, полетів на схід, де жила Зграя.
Учні на хвилю розгубилися, бо Закон Зграї забороняє Вигнанцям повертатись, і цей Закон не порушував іще ніхто за тисячу років. Закон велів лишитися; Джонатан закликав летіти; і зараз він летить над морем за милю від них. Досить їм забаритися ще на мить, як він постане один проти ворожої Зграї.
— Чого це ми мусимо слухатися Закону, коли вже не належимо до Зграї? — знічено спитав Флетчер. — А як почнеться бійка, там од нас буде більше користі, ніж тут.
Усе-таки вони прилетіли із заходу вранці — вісім чайок, вишикувані подвійним ромбом, крило до крила. (...)
Звичайна галаслива чвара на березі вмить ущухла, і запанувала страшна тиша. (...)
Одна думка сяйнула усій Зграї, мов грізна блискавка. Ці птахи — Вигнанці! І вони повернулися! Та це... це ж просто неможливо! Флетчер очікував бійки, проте Зграя наче скам’яніла. (...)
Минула майже година, поки Слово Старійшини облетіло всю Зграю: «Не зважати на них!». Чайка, що заговорить із Вигнанцем, стане Вигнанцем також. Чайка, що погляне на Вигнанця, порушить Закон Зграї.
Відтоді до Джонатана були звернені лише сірі спини чайок, та він мовби не помічав цього. Він проводив заняття просто над Берегом Ради і вперше вимагав од учнів, аби вони показали все, на що здатні.
— Мартін! — лунав його голос на все небо. — Ти кажеш, що опанував малу швидкість. Не повірю, поки не доведеш! ЛЕТИ!
І сумирний малий Мартін Вільям, що над усе боявся гніву вчителя, собі на диво став майстром польотів на малій швидкості. При легенькому вітерці він навчився складати пір’я так, що злітав до самих хмар і сідав на берег, жодного разу не ворухнувши крилами.
А Чарльз-Роланд злетів аж на Велику Гору Вітрів, на висоту двадцять чотири тисячі футів, і спустився весь синій від холодного розрідженого повітря, здивований, щасливий, готовий завтра піднятися ще вище.
Флетчер, що більше за всіх любив фігурні польоти, нарешті подолав свій шістнадцятивитковий повільний переворот, а наступного дня побив власний рекорд, зробивши потрійний переворот через крило... (...)
Тільки через місяць після повернення перша чайка із Зграї переступила межу і попросила дозволу навчатися разом з іншими. За цей переступ Теренс Ловелл став зватися проклятим Вигнанцем — і восьмим учнем чайки Джонатана.
Наступної ночі із Зграї прийшов Кирк Мейнард. Він насилу прошкандибав по березі, тягнучи ліве крило, і впав до ніг Джонатана.
— Допоможи мені, — прошепотів він ледь чутно, наче був при смерті. — Я хочу літати над усе на світі...
— То вперед, — мовив Джонатан. — Піднімайся зі мною в повітря — і почнемо.
— Ти не розумієш. Крило. Я не можу ворухнути крилом.
— Мейнарде, ти вільний бути самим собою, тут і зараз, і ніщо не може тобі завадити. Це Закон Великої Чайки, це — Закон... (...)
І так само легко і швидко, як це було сказано, Кирк Мейнард випростав крила і зринув у темне нічне небо. Уся Зграя прокинулася, вчувши його несамовитий крик, що долинав із висоти п’ять тисяч футів:
— Я можу літати! Слухайте! Я МОЖУ ЛІТАТИ!
На світанку близько тисячі чайок зібралися позаду учнів і зачудовано дивилися на Мейнарда... (...) А він говорив дуже прості речі: що чайка має право літати, що свобода — це її істинна сутність, і все, що обмежує цю свободу, нічого не значить — усі забобонні звичаї, усі закони, хоч би які вони були.
— Нічого не значить? — вигукнув хтось у юрмі. — А якщо це Закон Зграї?
— Єдиний справедливий закон — це шлях до свободи, — відповів Джонатан. — Іншого закону немає.
— По-твоєму, ми здатні літати, як ти? — знову пролунав чийсь голос. — Ти незвичайний, у тебе Божий дар, не те що в нас!
— Погляньте на Флетчера! На Ловелла! На Чарльза-Роланда! На Джуді Лі! Чи вони теж незвичайні і мають Божий дар? Не більше, ніж ви, не більше, ніж я. Вони різняться від вас лише одним — що почали розуміти, хто вони є, і доводять це на ділі.
Усі учні, окрім Флетчера, знічено засовалися на місці. Вони й не думали, що про них можна таке сказати... (...)
— У Зграї кажуть, що коли ти й не син Великої Чайки, — сказав Флетчер Джонатану якось уранці після тренувальних швидкісних польотів, — то принаймні випередив свій час на тисячу років... (...)
Це сталося всього через тиждень. Флетчер показував фігури швидкісного польоту новим учням. Він вийшов із піке на висоті сім тисяч футів і сірою стрілою промчав за кілька дюймів від берега, аж раптом на дорозі в нього опинилося мале чаєня, що вирушило у свій перший політ і кликало маму. У Флетчера Лінда лишалася десята частка секунди, щоб ухилитися, він рвучко повернув ліворуч і на швидкості понад двісті миль врізався у гранітну скелю. (...)
Владислав Єрко. Ілюстрація до твору «Чайка Джонатан Лівінґстон». 2000-ні роки
Страх, удар, темрява — а потім він поплив у дивному чужому небі, забуваючи, згадуючи, забуваючи знову, і йому було страшно, смутно і тяжко, так тяжко...
Голос долинув до нього, як уперше, коли він зустрів Джонатана Лівінґстона.
— Річ у тім, Флетчере, що ми намагаємося подолати свої межі поступово, помалу. Ми ще не навчилися літати крізь скелі, це ми пройдемо трохи згодом. (...)
...Флетчер потрусив головою, випростав крила і розплющив очі, лежачи біля підніжжя скелі, посеред натовпу чайок. У Зграї зчинився страшенний галас, коли всі побачили, що він ворухнувся.
— Живий! Умер, а потім ожив!
— Торкнувся його крилом! Оживив! Син Великої Чайки! (...)
...До ранку Зграя забула про своє божевілля, та Флетчер не забув.
— Джонатане, пам’ятаєш, ти колись казав, що треба любити Зграю настільки, аби повернутися до неї й ділитися знаннями? ...Я не розумію, як можна любити збіговисько розлючених птахів, що ледь не вбили тебе.
— О Флетче, ти й не мусиш це любити! Звичайно, не треба любити ненависть і зло. Ти просто повинен бачити кожну чайку такою, яка вона є насправді, бачити в усіх добро і допомагати їм, аби вони й самі змогли побачити свою істинну сутність. Ось що я називаю любов’ю. От, наприклад, був собі такий молодий птах запальної вдачі — чайка Флетчер Лінд. Він став Вигнанцем, ладен був битися на смерть із усією Зграєю й готувався створити для себе власне пекло на Далеких Скелях. А зараз він створює свої власні небеса і веде туди всю Зграю.
Флетчер обернувся до Джонатана, і в його очах майнув переляк.
— Я веду? Що ти хочеш сказати? Ти наш учитель. Ти не можеш нас покинути!
— Не можу? А тобі не спадало на думку, що десь можуть бути інші зграї та інші Флетчери, що їм учитель потрібний іще більше, ніж цьому Флетчеру, бо він уже знайшов шлях до світла?
— Я? Джоне, я проста чайка, а ти...
— ...єдиний Син Великої Чайки, так? — Джонатан зітхнув і подивився на море. — Тобі я більше не потрібний. Усе, що тобі треба, — це і далі пізнавати самого себе, з кожним днем усе ясніше бачити справжнього Флетчера, для якого не існує межі. Він — твій учитель. Ти мусиш його розуміти і коритись йому, от і все.
А наступної миті тіло Джонатана заясніло тріпотливим блиском і почало танути в осяйному мареві.
— Не дозволяй їм вигадувати про мене дурні байки та робити з мене бога. Обіцяєш, Флетче? Я — чайка. Я люблю літати, може...
— ДЖОНАТАНЕ!
— Бідолашний Флетче! Не вір своїм очам. Усе, що вони бачать, це межі. Довіряй внутрішньому зору, осягни те, що вже знаєш, — і шлях до неба відкрито. (...)
Трохи згодом Флетчер змусив себе злетіти у небо і зустрівся з групою учнів-новачків, які з нетерпінням чекали першого уроку.
— Насамперед ви мусите зрозуміти, — похмуро мовив він, — що чайка — це необмежена ідея свободи, образ Великої Чайки, і все ваше тіло — від кінчика одного крила до кінчика другого — це не що інше, як ваша думка. (...)
(Переклад Дарії Радієнко)
АКТИВНОСТІ
Комунікація
- 1. Що хотів чайка Джонатан зробити для своєї родини та Зграї? Як би це вплинуло на їхнє життя?
- 2. Чому родичі та інші чайки не підтримали чайку Джонатана? Що заважало їм відкрити інший світ і нове знання?
Аналіз та інтерпретація
- 3. Простежте шлях до мети чайки Джонатана Лівінґстона. Які випробування були на цьому шляху? Як герой їх долав?
- 4. Які якості характеру втілено в образі головного героя?
Творче самовираження
- 5. Створіть малюнки до повісті Р. Баха, доберіть цитати.
Цифрові навички
- 6. Які епізоди твору Р. Баха демонструють поняття «булінг»? Відшукайте в інтернеті та прочитайте Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії булінгу» (2019). Розкажіть про відповідальність осіб, які здійснюють булінг стосовно інших.
- 7. Підготуйте у формі плаката або посту для соцмереж 3-5 порад щодо протидії булінгу. Використайте ілюстрації до твору Р. Баха.
Дослідження і проєкти
- 8. З якими міфологічними й казковими персонажами можна порівняти головного героя твору?
- 9. Випишіть з тексту твору назви технічних фігур пілотування, які здійснював чайка Джонатан. За допомогою довідкової літератури, інтернету з’ясуйте їхній зміст. Доберіть світлини.
Життєві ситуації
- 10. Якщо натовп не розуміє особистості, яка прагне кращого світу, чи повинна вона схилитися перед «законами Зграї» і припинити пошуки нового знання?
- 11. Які життєві позиції втілено в повісті-притчі «Чайка Джонатан Лівінґстон»? Яку з них ви поділяєте? Поясніть.
- 12. Чого навчає повість-притча Р. Баха?
check yourself
