Література (українська та зарубіжна). Інтегрований курс. Частина 1. 7 клас. Ніколенко

Літературний міст у сьогодення

Марія Морозенко

(1969—2023)

Загуділо Запорожжя, як те Чорне море,

Понеслися козаченьки облавою в поле...

То ж не вітер в полі грає, не орел витає —

Ото ж Сірко з товариством по степу літає...

Українська народна пісня

Марія Морозенко (справжнє прізвище — Мороз) народилася на Рівненщині. Про своє дитинство згадує: «Я була дев’ятою дитиною з дванадцятьох дітей. Так сталося, що трагічно загинув батько. І всі діти одного дня враз подорослішали. Переживши трагедію, замкнулася, почала нишком виписувати свої невтішні дитячі думки». Її поетична, а згодом і прозова творчість шліфувалася на літературних студіях. Любов до читання, збирання власної бібліотеки, а згодом філологічна освіта в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького назавжди пов’язали Марію Морозенко з літературою.

У її творчому доробку — вірші й колискові для дітей, казки, анімалістичні оповідання, історичні поеми, історико-пригодницькі повісті й повісті для підлітків, поезія для дорослих, драматичні твори.

Історією та національними героями Марія Морозенко зацікавилася завдяки своїй матері: «Від мами, а вона гарно співала в церковному хорі, я почула співані балади. І в них історія мого народу. І часом думала й сама написати щось історичне». І написала історичні твори «Княгиня Ольга» (2005), «Князь Святослав» (2007), повісті «Іван Сірко — великий характерник» (2009), «Іван Сірко — славетний кошовий» (2013). Марія Морозенко зауважила, що на творчість її завжди надихали насамперед люди — «наші прекрасні героїчні українці, яких пізнаю все більше, тішачись тим, якою потужною є українська нація». А що надихає вас?

«ІВАН СІРКО - ВЕЛИКИЙ ХАРАКТЕРНИК»

У повісті «Іван Сірко — великий характерник» ідеться про народження і становлення Івана Половця, який у майбутньому став славним козаком і здійснив багато подвигів. Сільська громада вважала Івана ще з дитинства «нечистою силою», бо він народився із зубами. Діти уникали його або насміхалися над ним, але хлопчик мужньо терпів образи, не втрачав сили духу і мріяв про звитяжне життя. Якось на лісовій галявині голос волхвиці закликав його зірвати квітку папороті. Ця квітка «проросла» в його серці як нова сила. Волхвиця подарувала хлопчикові мале вовченя. З того часу Іван став іншим і попросився на Запорозьку Січ.

У стараннях стати справжнім козаком гартував тіло й дух, здобував навички воїна і силу. Під час виконання одного із завдань він убив вовка Сірка, прийнявши його за ворога, і тяжко переживав. Тільки завдяки волхвиці й козакам-характерникам Іван одужав. Утретє він народився, коли в пустелі після кількох тижнів голоду і спраги, перебуваючи між життям і смертю, керований внутрішнім голосом і маревом з образом вовка Сірка, знайшов цілюще коріння. Відтоді став Іваном Сірком — великим характерником. Повість закінчується описом весілля Івана і молодої волхвиці Софії. На щасливе життя їх благословила волхвиця Рода.

Андрій Павлов. Козак-характерник. 2022 р.

«Іван Сірко — славетний кошовий» — продовження історії змужніння та духовного зростання великого характерника Івана Сірка, якому судилося «дорости чину славетного козацького отамана та здобути на віки вічні усенародну шану і любов». У повісті емоційно розкрито його роль для козацтва, України.

В основі творів Марії Морозенко — описи Івана Сірка істориками, літературні портрети отамана. Авторка зауважувала: «Він не є точно виписаний історичний портрет конкретної людини. Мені хотілося показати Івана Сірка передусім як цілісну особистість, яка, пройшовши важкі життєві випробування, не стала слабкою, а набула якості лідера. Зокрема, й показати ті риси, які вплинули на його зростання, сформували Івана Сірка як заступника людей, непереможного воїна, котрого боялися вороги і за ким слідували рішуче побратими». Саме в здатності консолідувати групу людей — дружину чи військо — суспільство і державу, письменниця вбачає урок для всіх нас: «Сильні ми всі, коли гуртуємося. Розрізнення сил приносить поразку».

Дерево термінів

Козаки-характерники — так запорожці називали людей, які мали надприродні здібності, володіли таємними знаннями й магічними силами. В українському фольклорі та народних віруваннях козаків-характерників зображують як невразливих воїнів, здатних ловити кулі на льоту, перетворюватися на тварин, переноситися з одного місця в інше, керувати силами природи, зачакловувати зброю тощо.

Козак-характерник (або ж химородник, галдовник, заморочник), згідно з народними легендами, умів лікувати поранених, а також знав секрети фізичної та психологічної підготовки воїнів. Найвідомішим характерником вважають козака Мамая.

Волхви — мудреці, знахарі, носії релігійних знань, які мали вплив на сили природи, уміли пророкувати майбутнє і лікувати людей та тварин.

Хто такий Іван Сірко?

Іван Сірко — український полководець, легендарний кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового (з 1659 р. до серпня 1680 р.). Він ходив походами на Османську імперію та Крим, керував козаками в часи Тридцятирічної війни (1618—1648), вражав сучасників винахідливою стратегією і тактикою, здобув перемоги в багатьох битвах. Його подвиги оспівували в піснях, а про особливі здібності козака-характерника розповідали в казках і легендах. Іван Сірко став національним героєм, який захищав Україну й боровся за волю рідного народу проти татар, турків, поляків. У 1654 р. виступав проти підписання Переяславської угоди й відмовився принести присягу московському цареві.

ІВАН СІРКО — ВЕЛИКИЙ ХАРАКТЕРНИК (2009)

ПОВІСТЬ

(Уривки)

1. Чи маєте ви улюблених національних героїв? Хто вони? На які вчинки вас надихають?

2. Пригадайте міф про цвіт папороті. Які чарівні властивості (за міфом) має ця квітка? Що символізує цвіт папороті у творі?

(...) Заворожено хлопець дивився на неймовірної краси квітку, що розгортала перед ним розкішні пелюстки.

— Не стій на місці, дурнику, — гримнув з височини голос. — Цвіт папороті квітне мить. Швидко розріж мізинець, сховай квітку в свій палець.

«Нащо я маю робити це?!» — хлопець думав одне, а робив усе те, що велів йому голос. Срібне лезо ножа торкнулося пальця. Краплі крові впали на розкішний цвіт папороті. Квітка стріпнула пелюстками, поволі складаючи їх докупи. — Обтинай ножем голівку квітки і прикладай до мізинця.

Як тільки він це зробив, розкішний бутон, прикладений до рани, взявся вростати в руку. Але хлопцю від цього не було боляче. Гаряча і млосна хвиля огортала тіло — з ніг до голови. Так, наче хтось, розгойдавши його на орелі, палахнув у груди жаром. Це все, що він почував цієї миті. Квітка папороті зменшувалася на очах і нарешті зникла. Іванко вражено подивився на свою руку — жодного знаку про те, що сталося! Кров зникла, наче й не було її досі на руках. На пальці не виднілося навіть маленької відмітини шраму.

— Де ділася квітка?

— Проросла в твоєму серці.

— Нащо?!

— Той, хто купальської ночі дістане цвіт папороті, матиме силу велику.

— Яку іще силу?

Голос не відповів йому.

— Яку силу?

І раптом позаду себе Іванко почув небезпеку. Дивним було й те, що навіть не обертаючись, він знав, хто стоїть за кілька кроків від нього, готуючись до нападу. Великий вовк стояв за його спиною.

Олесь Бадьо. Скульптура козака-характерника

Цієї хвилини Іванко почувався якось дивно. Іншого дня він напевно що злякався б. Чи не помер би зі страху? А тепер, відчуваючи наближення ошкіреного хижака, хлопець не мав ані краплі страху. Натомість у ньому пробудилося бажання боротьби. Він був готовий змагатися зі звіром!

* * *

Іван Половець поборов вовка.

(...) Поборов найстрашніший свій страх, яким зазвичай батьки залякували його, коли він у чомусь не слухався їх. Власноруч переміг нездоланне.

Позаду почувся приглушений сміх. Хлопець рвучко повернувся. Яскравий сніп місячного сяйва огортав дивну людську істоту, яка стояла перед ним, тримаючи в руках маленьке вовченя, що жалібно скімлило в руках. Розпатлана старезна баба, з горбом за плечима, із ціпком, на який спиралися розчепірені пальці рук, вдоволено прошамкотіла:

— Відтепер, Іваночку, ти не втікатимеш від своїх кривдників ніколи. Івана Половця, народженого вдруге, гірше за вовка боятимуться всі вороги. Тримай, це тобі винагорода. Вовченя — твоє. (...)

ЗАПОРОЗЬКІ ПОСЛАНЦІ

1. За що воювали запорожці? Якими були їхні ідеали?

2. Чому юний Іванко прагнув потрапити на Січ?

У березні 1624 року славне запорозьке козацтво з гетьманом Дорошенком на чолі здійснило морський похід на Кафу. Щойно збудована флотилія з вісімдесяти чайок спустилась на води Чорного моря і рушила до берегів Босфору. Добре пошарпавши обидва береги, захопивши при цьому чимало зброї й довівши до переляку Царгород, запорожці без втрат повернулися додому.

Головним завданням походу було скріплення стосунків із кримським ханом Шагін-Гереєм у боротьбі проти турків. Самі ж козаки давали польським комісарам зовсім заплутані пояснення — мовляв, до Криму занесла їх хвиля, коли вони прибилися до донських козаків, щоб разом із ними в морі погуляти. Потрапивши в біду, мусили найнятися у військо Шагін-Герея, який за гарний кошт закликав їх на службу. По війні відправив хан додому їх із честю, нагородивши щедро за вірну службу. Разом із козацтвом повернулися на Запорожжя й сімсот бранців, які перебували в Криму.

* * *

Відразу ж після походу погожого квітневого дня в Мерефу прибули козацькі гінці. Ватагу із Січі очолював молодий козак Іван Дуб. Громада, як і повелося в поселенців віддавна, достойно зустріла козацьких посланців. Чого тільки не принесено до столу — солонину, мед, молоко, яйця, свіжоспечені житні коржі та все, що треба для щирої розмови. Обід для побратимів-козаків влаштовано в садку козака Михайла Діброви. Вельми тішився він цим пошануванням. (...)

Коли було з’їдено й випито чимало, зав’язалася жвава розмова.

— Приїхали закликати вас на війну, — без всякого якогось там вступу, просто встав і сказав Іван Дуб.

— Ой леле! — не втрималася якась молодиця.

— Тихо мені, — трусонув у повітрі кулаком Михайло Діброва. — Дайте козакам слово сказати.

І тоді молодий козак продовжив. Він почав говорити те, що мав би сказати на початку. Але вийшло вже так, як воно вийшло. Тому й мовлено слідом:

Юзеф Брандт. Сторожа над Дніпром. 1878 р.

— Віру поганську турецьку ще Байда прокляв. За це вони нашого славного отамана на залізний гак над морем почепили. І скількох ще після нього четвертовано, розтерзано, посаджено клятими бусурманами на палі. Мусимо відплатити за всіх їх, бо інакше ганьба нам і неслава.

— Гарно говорить, — струснув сивою чуприною Михайло Діброва.

— Початок цьому вже покладено. Влітку наш батько, гетьман Дорошенко, похід на Стамбул готує. Поміч у цій справі вже є. Кримський хан взявся підтримати нас. Закликаємо славне парубоцтво, здатне зброю в руках тримати, іти на Січ, самим добувати собі права й волю, відстоювати рідну віру. Тепер або ж ніколи! Поженемо ж, браття, бусурманів геть із землі, щоб і не смерділо ними на всіх просторах і усюдах українських.

— Славний козак! — не стримався й собі Дмитро Половець.

— Хто може чим Січ підтримати, мусить це зробити зараз, бо ж знаєте й чули — чайки тепер будуємо, зміцнюємо наші сили. (...)

Сергій Васильківський. Запорожець. 1900 р.

З-за столу підвівся Михайло Діброва:

— Що ж, вислухали ми тебе, козаче, тепер послухайте — і ти, й інші козаки, та й вся громадо, що думаю я, старий, як світ, чоловік Михайло Діброва. А думаю я ось що. Чули ми про те, що погуляли гарно запорожці на вулицях Царгорода. Злякалися бусурмани, принишкли. Чи ж надовго? Вірно розсудив славний гетьман Дорошенко — доки наші вороги по запічках, як таргани, поховалися, доки їхніми душами клятими страх порядкує, час відвідати їх удруге. Знищити начисто! Мусять на Січ піти ті, що можуть. Пішов би і я, — зітхнув на свої слова старий козак, — так мало вже з мене якогось толку. Хіба що кашоваром?

Всі засміялися за столом.

— А я думаю ось що, — Дмитро Половець не втримався й собі. — Чи не час вже нам, браття, гуртуватися та й разом вдарити не тільки на турків, а й шляхтичів клятих під корінь підтяти. Бо ж гнані ми з місць родовідних нагайками їхніми лютими. Всі як один.

Іван Дуб кивнув головою на ці його слова:

— Ось що скажу вам, люди. Запорожці пам’ятають підступно вбитого шляхтою Косинського, четвертованого у Варшаві Северина Наливайка, всіх наших побратимів, загиблих у битвах. Щойно розгромимо турків, з допомогою хана підемо й на шляхтичів. Так буде!

— А чи ж правда те, що чулося тут? Кажуть, що отаман Дорошенко зичливий до шляхти.

Гнівно зблиснули очима на ці слова козацькі посланці. Не втримав сердитого викрику Іван Дуб:

— Все це не більше як домисли. Нині — зичливий, бо мусить подбати, щоб двох ворогів нараз не мати на шляху. Щойно справиться з одним — підемо гуртом на іншого. За зайцями двома погнатися — жодного не піймати. А не схоче піти на шляхту, іншого гетьмана настановимо. Буде так, як козацька громада вирішить.

— Добрий козак. Ох і добрий! — підкрутив сивий вус Михайло Діброва.

— То що, приєднуєтеся до нашого коша на славну справу, побратими?

Не встиг ніхто й слова сказати на це, як вискочив із-за вишні сірий звір і жалібно завив.

Сергій Васильківський. Запорожець. 1900 р.

— Це ж вовк! Хапайте сіроманця! — кинувся з-за столу Іван Дуб. І доки хтось оговтався за столом, вхопивши наляканого звіра за шию, взявся за шаблю.

— Не треба! — почувся голосний викрик. Під ноги козаку впав хлопець. — Відпустіть мого Сірого, чуєте?

Молодий козак аж стрепенувся, розгубившись від несподіванки. І тут голосно засміявся Михайло Діброва:

— Я так і думав, що це не дикий звір, а годованець Іванів.

Дмитро Половець невдоволено став біля сина:

— А ти чого тут?!

— Я... — під поглядом стількох дорослих очей хлопець розгубився.

— Кажи, синку, якщо маєш, що казати, — підтримав похресника Михайло Діброва.

Підбадьорений його словами малоліток зиркнув сяючими очима на козацького ватагу:

— Я хочу... на Січ.

Голосний регіт покрив його слова. Геть роздразнений цим сміхом, Дмитро Половець дав синові міцного потиличника:

— Ану, марш додому! Теж мені козак знайшовся. Забирай свого посіпаку і геть звідси. Сказано, щоб за мить не бачили тебе мої очі!

Спантеличений Іван Дуб, віддавши хлопцю вовка, поволі опустив шаблю.

— Треба було рубанути, — Тарас Чорнопліт їдко відізвався від гурту.

Михайло Діброва гостро стрільнув очима на хлопця. На його погляд юнак відступив назад, ховаючись за спинами парубоцтва.

* * *

До сходу сонця, коли ледь засіріло, січові посланці вирушили у дорогу. Попереду чекали на них загублені поміж горбів інші козацькі поселення й хутори.

Щойно молоді козаки виїхали із Мерефи, сталася з ними несподівана пригода. На околиці, біля старого цвинтаря, коні раптово схарапудились.

— Щось тут воно не те, хлопці, — насторожився Іван Дуб. — Дивіться у всі очі, чи ж не турки де причаїлися?

З-за похиленого хреста вийшла невеличка постать.

— Що се за проява? — захрестився молодий козарлюга.

— Егей, хто ти такий?! — вигукнув Іван Дуб.

— Це я, — продзвенів у темряві тонкий голос і перед козацтвом з’явився хлопчак.

— Чого тобі треба? — невдоволено нахилилися над ним козаки. Іван Дуб упізнав хлопця першим. Від несподіванки аж присвиснув. — Хлопці, та це ж син Половця, той, що був учора з вовком!

— Візьміть нас... у козаки, — несміливо промовив хлопець.

— Ого-го! — покотився дзвінко молодечий сміх. — А не зарано?

— Не зарано.

— Та й кого це, вас? — роззирнувся Іван Дуб довкола.

— Мене, Івана Половця, і Сірого.

— І Сірого?.. Де ж він?!

Аж тут почулося жалібне завивання. Хлопець кинувся до віддаленої хрестовини.

«От харцизяка, — всміхнувся Іван Дуб, злізаючи з коня, — припнув, як бичка, свого звіра, аби тільки нас умовити на своє». За ним спішилися й двоє інших козаків.

Тримаючи за мотузку вовка, хлопець підійшов ближче:

— Я мусив прив’язати Сірого, бо ж ви могли шаблею... (...)

Сергій Васильківський. Козак в степу. Тривожні ознаки. 1905 р.

Козацтво втомилося змагатися з хлопцем. Мовчки перезирнулися між собою і, здається, зрозуміли в одну мить один одного:

— Ось що, козарлюго. Ми їдемо ниньки по справах. А ти мусиш знати — козаком стати не кожний може. Якщо вже ти не хочеш вертатися додому, так тому і бути. Дістатися на Січ маєш сам. Без нас і без чиєїсь там допомоги. Але ж знай, малий, — притишив застережно голос Іван Дуб, — дістатися на Січ непросто. Мусиш дев’ять порогів, де вирує страшна вода і стугонить важке каміння, здолати. Пройти, проплисти, пролетіти. Як уже зумієш. Затям наперед, уміють долати пороги одиниці. Тисячі пориваються туди, а потрапляють тільки вибрані відчайдухи. На інших чекає в дорозі смерть або й турецька неволя. Ось так. То що, хлопче, може, передумаєш?

Іван непевно схитнув головою. Козацтво прийняло це за вагання.

— Отож-бо, подумай гарно, а вже тоді... Якщо втрапиш, питай Івана Дуба. Чуєш, якщо втрапиш, — додав молодий ватаг зі сміхом, і козацькі коні галопом понеслися вдаль.

* * *

Якби Іван Дуб гаразд знав хлопця, якого він надумав залякати небезпеками біля порогів, то, мабуть, додав би до своєї розповіді ще чимало всіляких страхів. Хоча й всім тим навряд чи би настрашив малолітнього відчайдуха...

* * *

Відколи Іван Половець знайшов у лісі квітку папороті, щось незбагненне коїлося з ним. Хлопець усе не міг всидіти на місці. Нудячись у Мерефі, поривався з рідного дому. Батькам додавав він цим чимало клопоту. Іноді знаходили його за селом, біля пастухів, в інший час — на сусідньому хуторі, а було й таке, що виловлювали з мандрів на далекі села. За це його не раз було добре бито вербовими різками, а сірого друга, якого незмінно хлопець брав із собою, посаджено на ланцюг. (...)

Іван Половець почувався в Мерефі незатишно. Він був тут чужим. Єдиною близькою людиною з-поміж усіх людей, окрім батьків, був хіба що його хресний, Михайло Діброва. Від нього малий перейняв чимало — навчився плести із лози всілякі ужиткові дрібниці, скакати на коні, розкладати ватру. Цей чоловік мав на нього великий вплив. Він часто втішав хлопця оповідками про славне минуле, вигартуване блиском козацьких шабель, мимоволі засіваючи в душі свого малого похресника бажання якнайшвидше вирости і податися до молодецького козацького гурту. З ним одним хлопець почувався затишно. А поміж своїх однолітків та іншої дітвори не знаходив собі місця. Батьки це бачили гаразд, не раз просили сина жити по-людськи, як всі інші діти. Малоліток уважно слухав батьківські настанови про те, що треба більше поратися в дворі, менше тинятися узліссям та околицями, бути привітним до людей.

Слухняно робив це повсякчас. Спритний у роботі, допомагав у господарстві, хилився добрим словом до людей. Але люди самі цуралися його. Бувало й таке, що обзивали «малим перевертнем». П’яничка-дяк, який не знати чому мав на хлопчака чи не найбільшу неприховану злість, «нагородив» малого цим прізвиськом. (...)

* * *

Полегкість прийшла несподівано. Коли Іван почув про те, що в Мерефу прибули козацькі посланці, щось затремтіло в грудях, так, наче серце покотилося пріч, із ніг до голови заливаючи тіло гарячим спалахом. Перед очима вочевидь постали хвилини спілкування із хресним, дитяча уява малювала картини козацької звитяги. В одну мить Іван з роду Половців збагнув, що мусить податися слідом за тими, хто розбудив у ньому ці полум’яні почуття. (...)

Музей історії Запорозького козацтва на о. Хортиця, м. Запоріжжя

ХОРТИЦЯ

Прослухайте авдіотекст. Якого товариства прагнув Іван Половець?

Михайло Дорошенко сказав Івану Дубові, що за козацьким законом Іван Половець має три роки чурою¹ походити і можна його віддати в науку до Макогона, щоб навчився добре орудувати шаблею. Але Іван Дуб переконаний, що хлопчак володіє іншою гострою зброєю і його боялися люди.

¹ Чура, джура — так називали в Україні в XVI—XVIII ст. зброєносця, учня в козацької старшини. Зазвичай джурами були молоді хлопці.

audiotext

ПЕРЕВОЗЬКІ ХУТОРИ

Чого навчав Івана Половця Іван Дуб? Чи слушними були поради старшого козака?

— Боялися, кажеш? — замислився гетьман. — Вгледів і я щось таке поміж ним і тими, що з Мерефи прибули. Сторониться він їх, а вони його. Я думав, що все це через вовка.

— Ну, звісно, що й через звіра також. Сірий — його оборонець. Змалку він біля нього. З ним і прибився сюди. Це теж неспроста. Чи не із роду він Мамая, Байди, Підкови та інших?

— Ну, про це ще рано говорити. Час покаже. Хоча саме такі нам ой як треба зараз!

— Авжеж, що так, — радо вхопився за ці слова Іван Дуб, — усього ж маємо п’ятьох, але підтоптаних, не рахуючи ту, що на Перевозьких хуторах, яка сім літ тому сюди прибилася.

— Мовчи, про Роду ні слова! — різко зупинив Дорошенко. — Вона одна багатьох вартує. Знай, волхвиня недавню перемогу напророкувала, до неї я ходив уночі перед виступом. Пригадай собі, коли ми добре пошарпали Стамбул та й спорядилися додому, султан кинувся нам навздогін. Це й передбачала Рода, вона ж і дала пораду, як вести себе з військом бусурманським. За її словом було виставлено чайки супроти турецьких галер. І султан злякався розпочати битву, з тим і забрався.

— Я цього не знав, — здивувався почутому Іван Дуб.

— Тож знай і мовчи. Мусиш знати і те, що саме Рода зцілила писаря Пашковського, який вже на той світ від ран побирався. За три дні на ноги підняла. Та так, що й забув козак думати про скору смерть. Он як воно.

— То, може, до неї в науку віддати і цього?

— Якщо хлопець вдатний, то чом не спробувати. Тут з нього замало поки що справи. Відвести на Перевозькі хутори, а з ним двох із пластунського куреня — Вітрогона та Пугача. Нехай подивляться, що та як. Якщо виявиться їхнім, то вони зразу ж це пізнають. А коли так, Рода навчить, як на всілякому чар-зіллі знатися, а наші характерники покажуть премудрості козацького чину — кулі на льоту ловити, ворогів присипляти, ману напускати. Зуміє все це пізнати — великим характерником стане. А коли ж виявиться не їхнім — чужого не приймуть.

Юзеф Брандт. Табір. 1900 р.

— І що ж тоді з ним робитимемо?

— Відправимо, куди там час покаже і наші справи.

— А що робитимемо з вовком?

— Хай він забирає його із собою на хутори.

— Звісно, нащо звіряку на Січі тримати. Козаки вночі жахатимуться страшного виття.

— Гм, козакам нічого харапудитися вовків. Коли є страх, немає сили.

— Вірно, батьку-отамане.

* * *

Після довгої розмови з Гетьманом мав Іван Дуб коротку розмову з Іваном Половцем. Та й скоріше, що це була не так розмова, як його настанови малому.

— Для того, щоб досягти великої слави, хлопче, мусиш пройти усі випробування. Їх є чимало. Але коли ти вже пройшов пороги, то ці завдання не лякатимуть тебе, справишся з ними заввиграшки, — сміявся молодий козак з нього чи знову звіряв душу, пильно зазираючи в глибінь очей? — Зараз тобі буде зав’язано очі — на слух маєш відчути, якими місцинами проводитимуть тебе провожаті. Мусиш прислухатися пильно за переднім подорожнім, а той, що їхатиме слідом на коні, вартуватиме, щоб ти, бува, в халепу не втрапив, оступившись. Ось тобі моя порада: як ітимеш, надійся лишень на слух і нюх.

Юзеф Брандт. Сутичка козаків з татарами. Прибл. 1890 р.

— Як Сірий?

Іван Дуб посміхнувся:

— Вовка твого буде відвезено на місце окремо. Ти маєш дістатися сам, слідуючи наказам наших пластунів.

— Я зумію.

Поклав руку на його плече:

— Сподіваюся, що так воно і буде. Пам’ятай собі, хлопче, що і я віднині відповідаю за твої кроки по цій землі. Якщо не зумієш — зразу ж відмовся. Чуєш мені?

— Я зумію, — вдруге завірив Іванко.

— Що ж, тоді ступай з Богом, — Іван Дуб дав знак двом поважним козакам.

* * *

Із зав’язаними очима Іван Половець вийшов на шлях. Глибоко вдихнув повітря. Легко і вільно. Так він почувався нині. Таємничість вабила його. Відчував: те потаємне, до чого він ішов від тієї самої миті, коли зірвав далекої купальської ночі квітку папороті, наблизилося до нього тепер. Хай і не цілком, але зупинилося неподалік, чекаючи зустрічі з ним.

Блукання було несказанно довгим. Скільки часу вони йшли — важко й сказати. Яким шляхом простували — відчував згодом легко, вростаючи в небачене, лишень чуте. Кілька разів схибив напочатку, але знову, спрямований на шлях своїми провожатими, крок за кроком усе впевненіше вирізняв поступ того, хто йшов попереду. Він чув, коли той простував рівним шляхом і коли ставав на маленьку галузку чи босими ногами торкався зі сплеском води. За ним він слідував невідступно.

expresslesson

Пам'ятник українським козакам у м. Відень (Австрія)

Той, що був позаду, вів за собою кількох коней. Це він розрізнив теж чітко, чуючи стукіт копит та дзенькіт вуздечок.

Коли зупинилися на перепочинок, один із провожатих запитав:

— А що, хлопче, можеш сказати, що і як ми пройшли?

Іван, у тугій пов’язці на очах, через яку не пробивалося ані крапельки світла, спробував оповісти відчуте:

— Спочатку ми пройшли чисте поле — трава торкалася ніг і вітер чувся виразно, ніщо не заважало йому бриніти чисто. Потім ми спустилися в долину — за кілька кроків кумкала жаба і я мало що не втрапив у болото. А от щойно ми завернули до лісу і ось стоїмо під деревом. Те, що навкруги ліс, — це виказує шелест дерев. Їх тут багато. Кожне дерево має свій голос. А ми стоїмо під осикою. Недаремно деревом-переляком називають її люди — он як тремтить осичина.

Промовляючи ці слова, Іван Половець не міг бачити, як вдоволено перезирнулися між собою його сивочолі провожаті, згідно киваючи на таку спостережливість.

І таке іноді буває, хоча й рідко, але подумали вони водночас: «З цього хлопця буде-таки толк».

Потреби у зав’язуванні очей вже не було. Білу полотнину зняли. Далі всі гуртом добиралися кіньми.

* * *

Щойно переступили поріг огорненої сутінками хати, тьмяний блиск каганця, що стояв на печі, торкнувся очей.

Козаки гукнули:

— А де ви тут, бабо, виходьте, он якого козарлюгу в науку маємо.

Із цим, залишивши його на порозі, вийшли у сіни. Він озирнувся:

— Агов, є тут хто-небудь?

У відповідь почулося:

— Ну-от, нарешті дочекалася. (...)

Образ Івана Сірка в живописі

Образ козака Івана Сірка приваблював митців різних часів. На своїх полотнах вони відтворили його харизматичність, мужність, нескореність, волелюбність і відданість боротьбі за свій народ та національні інтереси. Художниця Наталія Павлусенко створила портрет Івана Сірка в жанрі історичної реконструкції. Уперше його було представлено в Музеї гетьманства в Києві на виставці «Герої козацької України» (2018). Як зізнається художниця, «портрет отамана Івана Сірка відтворила на основі дослідження Галини Лебединської. Щоби природно виписати поставу героя — запросила позувати акторів театру імені Івана Франка».

Наталія Павлусенко. Іван Сірко. 2018 р.

check yourself

АКТИВНОСТІ

Комунікація

• 1. Хто такі козаки-характерники? Чи траплялися вам їхні образи в літературі, кіно, живописі?
• 2. Які джерела використала Марія Морозенко для створення повісті про Івана Сірка?
• 3. Про який період із життя Івана Сірка йдеться у творі?
• 4. Які чинники вплинули на формування характеру героя?
• 5. Хто із запорожців був для нього прикладом для наслідування?
• 6. Як ви гадаєте, у повісті переважає історична правда чи художній вимисел?
• 7. Яких персонажів можна вважати реальними, а яких — вигаданими?

Аналіз та інтерпретація

• 8. Відтворіть розвиток сюжету повісті за заздалегідь підготовленим планом. Які епізоди ви вважаєте ключовими? Поясніть.
• 9. Твір Марії Морозенко зараховують до жанру історико-пригодницької біографічної повісті. Доведіть чи спростуйте це твердження.
• 10. Охарактеризуйте образ Івана за допомогою цитат. Що свідчить про те, що він був особливою дитиною, юним характерником?

Творче самовираження

• 11. Розкажіть про традиції святкування Івана Купала у вашому краї й легенди, пов’язані із цим святом. Чи вірите в чарівну силу квітки папороті? Намалюйте та опишіть її. Яку роль вона відіграла в долі Івана Сірка?
• 12. Підготуйте пост для соцмереж про твір Марії Морозенко «Іван Сірко — великий характерник».

Цифрові навички

• 13. За допомогою інтернету знайдіть і подивіться документальний фільм «Україна: забута історія. Сірко: на стражі віри». Що нового ви дізналися про характерника?

Дослідження і проєкти

• 14. Робота в групах. Створіть мультимедійну презентацію на підставі цікавих фактів про Івана Сірка, використовуючи твір Марії Морозенко, історичні, фольклорні та інтернет-джерела.

Життєві ситуації

• 15. Як малий Іванко ставився до вовченяти, подарованого йому волхвицею? У чому виявляються його любов і піклування? Чи знаєте ви приклади такого ставлення до тварин?
• 16. Яку роль відіграли козаки в історії України та світу? Які якості та ідеали козаків актуальні для нашого часу?