Мистецтво. Рівень стандарту. Профільний рівень. 10 (11) клас. Назаренко

Полтавщина та Слобожанщина

У будь-яких джерелах інформації (мережі Інтернет, шкільній, довідниковій літературі) знайдіть відомості про Полтавщину і Слобожанщину, про області і райони, які до них входять.

Архітектура

Народне житло Полтавщини та Слобожанщини на початку XIX ст. відзначається масштабністю всієї будівлі, простотою і виразністю архітектурного вирішення. Каркасні або рублені стіни сільського житла обмазували глиною і обов'язково білили, створюючи ошатний вигляд оселі. Характерною рисою народного житла цього етнографічного регіону є звіси даху, що підтримуються тонкими стовпчиками на піддашку або кронштейнами.

Хата із с. Кунцеве Новосанжарського району Полтавської обл. (кінець XIX ст.). НМАПУ у Пирогові

Велике значення в архітектурі сільського житла на Полтавщині мали вікна, що робилися майже завжди з віконницями. Різьблення окремих елементів завершення вікна, а особливо пофарбування у яскраві тони віконниць, робило нерідко вікна провідними елементами художнього рішення народного житла.

Хата із с. Новоохтирка Новоайдарського р-ну Луганської обл. НМАПУ у Пирогові

На Слобожанщині будували дерев'яні хати, іноді стіни виплітали з хмизу й обробляли глиною, а в деяких місцевостях навіть складали із каменю. Слобожанська хата виділялася пропорційною рівнозначністю у співвідношенні висоти обтічної форми солом'яного даху і стін. Зовні хату обмазували товстим шаром глини та білили крейдою.

Перлини архітектурного мистецтва Полтавщини і Слобожанщини

Полтавський краєзнавчий музей розташований на місці, де у 1902—1908 рр. був зведений будинок Полтавського губернського земства. У проекті художника і архітектора Василя Кричевського було використано національні українські мотиви (стиль українського модерну): шестикутні отвори вікон і дверей, башти, багате кам'яне різьблення.

Полтавський краєзнавчий музей ім. В. Кричевського

На початку 1900-х рр. художники С. Васильківський, М. Беркос і М. Уваров, написали три величезних панно на теми з історії України, а М. Самокиш виконав фрески у стилі українського народного орнаменту. Розпис будинку був видатним явищем в історії українського образотворчого мистецтва, але під час німецької окупації (1941—1943 рр.) був знищений разом із будівлею. У післявоєнний період будинок, його зовнішнє і внутрішнє оздоблення були відновлені.

Шарівка (Харківська область). Це відомий палац і найбільший садово-парковий комплекс Харківської області, закладений у 1800 р. У 1900 р. новий власник Леопольд Кеніґ перебудував палац (у ньому чудовий камін, дубова бібліотека, прекрасно влаштована головна зала). Л. Кеніґ привів до ладу й величезний парк: побудував терасу, влаштував водоустрій.

Шарівський палац

Парк умовно поділяється на дві частини. Великі за площею та широкі алеї півколом оточують палац. Навпроти розкішної білої тераси свого часу, за містками через озеро, розбиті липові алеї, виконані декоративні насадження дерев.

Декоративно-ужиткове мистецтво

Ткацтво. У першій половині ХІХ ст. ткацтво на Полтавщині набрало промислового характеру. Діяли суконні фабрики в Хомутці, Яготині, Карлівці, парусинова фабрика О. Паульсона Лохвицького повіту, полотняна О. Попова — у Решетилівці. У Миргороді, Смілому Роменського повіту виробляли художню декоративну набійку й тканини для оздоблення парадних кімнат поміщицьких палаців і будинків, для обклеювання стін і оббивки м'яких меблів.

Ольга Пілюгіна «Гетьманський килим»

Наприкінці XIX ст. Решетилівка була визначним осередком народних промислів і вже у 1905 р. земство і губернатор засновують тут артіль з вишивання та килимарства. Килими та унікальна вишивка решетилівських майстринь у 20-х роках ХХ ст. приносять селищу світову славу. У 1923—1925 рр. роботи решетилівських майстринь були представлені на виставках українського мистецтва у Парижі, Мюнхені, Марселі, Брюсселі, де вони отримали не одну нагороду.

Сьогодні решетилівські майстри виготовляють унікальні килими-гобелени ручної роботи, знамениті полтавсько-решетилівські рушники, національні жіночі й чоловічі сорочки з витонченою ручною вишивкою, плахти, скатертини, покривала, доріжки відомі в усьому світі.

? Порівняйте килимові вироби косівських і решетилівських майстрів. Визначте особливості килимарства обох етнографічних регіонів.

Вишивка. Характерним для вишивки Полтавщини та Слобожанщини було шиття білими або пофарбованими природними барвниками (дуб, вільха тощо) нитками, переважно геометричних й рослинно-геометризованих узорів. Техніки, які використовували майстрині — настилування (лиштва) та вирізування, а для закріплення краю тканини служили такі види швів, як зубцювання і змережування. Тому сорочки й рушники виходили дуже ніжними та вишуканими, а розмаїття орнаментів додавало виробам особливої виразності.

Вишивка Полтавщини

На вишитих сорочках Слобожанщини частіше, ніж в інших регіонах України, створювали зображення дерева життя — одного з найголовніших символів-оберегів наших предків, яке символізує початок і продовження роду, його добробут і процвітання.

Із середини ХІХ ст. на Полтавщині і Слобожанщині з'являється мода на вишивку хрестиком. З того часу вишивка стає поліхромною (багатоколірною), виконаною хрестиком, півхрестиком і дрібним хрестиком, іноді грубою ниткою, що надавало їй рельєфності.

Різні варіанти виконання пухликів

Народний одяг. Одяг Полтавщини має певні локальні відмінності: так званий полтавський тип сорочок, які образно символізують квітучу землю степової України. Полтавські сорочки вирізняються широкими рукавами із зібраними в один або кілька рядків складочками — пухликами.

На Слобожанщині побутували жіночі сорочки також переважно полтавського типу, які тут називали українками. До сорочок жінки носили переважно незшитий поясний одяг: у будень — двоплатові запаски або одноплатову дергу, а на свята — кольорові картаті плахти, на які одягалась запаска із парчі і підперізувалась пасочком або крайкою.

Дівчина. Харків. Початок ХХ ст.

На сорочку одягали керсетку з ситцю, вовняної тканини чи шовку. Поверх жіночих головних уборів — очіпків — пов'язували намітку, а пізніше — хустину. Із прикрас переважало намисто із каміння, коралів або гутного скла, хрестики, срібні ланцюжки з підвісками і дукачами.

Дукачі

Лубни (Полтавщина)

Вереміївка (Полтавщина)

Харків (Слобожанщина)

Чоловічий одяг складався із сорочки (часто грубого домотканого полотна), вишитої білими нитками з вкрапленням охристих і блакитних кольорів, широких шароварів, які заправлялись у чоботи та верхнього одягу — жупанів, свит, кожухів. Головні убори — солом'яні капелюхи.

Кераміка, гончарство. Серед численних полтавських осередків гончарства — Глинськ, Зіньків, Миргород, Ромни. Але найвизначнішим осередком була Опішня, де у 1786 р. близько 200 ремісників виготовляли різноманітний святковий посуд для напоїв. У керамічному розписі чільне місце посіли рослинні, квіткові орнаменти, фігурні зображення, передусім на мисках та кахлях, барильцях, куманцях.

Декоративний посуд. Опішня

В Опішні виготовляли керамічний декоративний посуд скульптурного характеру: баранців, левів, коників, півнів, оздоблених квітковим орнаментом.

Писанки. Слобожанські (Харківські) писанки зазвичай мають крупний чіткий малюнок, а основними символами є тюльпани, дубові листочки, ружі, зірки — тобто присутнє поєднання рослинних та солярних мотивів. Для фону слобожанські писанкарі використовували чорний або темні тони червоних і зелених кольорів.

Писанки Слобожанщини

Особливості музичного мистецтва Полтавщини та Слобожанщини

Унікальним явищем не тільки української, а й світової музичної культури є кобзарство, колискою якого вважають Полтавщину.

Кобзарями і лірниками — мандрівними музикантами й співцями ставали як правило сліпі (повністю чи частково) люди, їх водили хлопці-поводирі. На початку XX ст. тут налічувалося кількасот кобзарів та лірників, які ходили селами та містами, грали й співали на ярмарках, храмових та інших святах, їх запрошували на весілля, хрестини тощо. Впродовж століть вони передавали тисячолітню мудрість, зберігали духовну культуру українського народу, розкривали правду життя, будили національну свідомість, закликали до активності, згуртованості, боротьби зі злом.

Колісна ліра — старовинний струнний смичковий музичний інструмент, у якому роль смичка виконує колесо.

Колісна ліра

Видатними кобзарями того часу були А. Шут, С. Яшний, О. Вересай, І. Кравченко-Крюковський, Ф. Холодний, С. Кошовий, А. Ладжа, А. Никоненко, І. Стрічка та багато інших. Їх просвітницька діяльність заборонялася, їх нищили. Разом зі знищенням кобзарів, нищився і неоціненний духовний спадок України — думи, історичні пісні, звичаї, мова, знання минулого та історії.

Остап Вересай з дружиною Пріською. Київ, кінець вересня 1873 р.

У грудні 1930 р. в Харківському оперному театрі відбувся з'їзд народних співців з різних областей Радянської України (337 делегатів). Після прийняття потрібних рішень незрячих співців під приводом поїздки до Москви завантажили до ешелону і повезли за околиці ст. Козача Лопань. Пізно ввечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де загін особливого відділу НКВС УРСР почав розстріл. Музичні інструменти спалили поряд.

Бажано подивитися і послухати (за вибором учителя)

Знайдіть в Інтернет-ресурсі відеоролик:

«Спадок/Spadok. Харківська область. Балаклійський район»;

«Спадок/Spadok. Полтавська область. Миргородський район».

Творча майстерня

Створіть альбом «Полтавська вишивка», «Решетилівський килим», «Жіночі прикраси Полтавщини та Слобожанщини».

Робота в групах

Підготуйте доповідь на тему «Українські кобзарі — носії життєвої мудрості».