Бідняк і пихатий багатій

Жив собі, був колись багатій. Усього в нього було вдосталь — і грошей, і майна. Отож був він пихатий та бундючний.

Одного разу походжав багатій, заклавши руки за спину й задерши вгору носа. Адже роботи в нього ніякої не було — тільки ходив та своє господарство оглядав.

От гуляє він собі, а назустріч іде бідняк. І що б ви думали? Порівнявся з багатієм, а капелюха не скидає. «Нехай, — думає, — хоч раз у житті багатій вклониться мені перший!»

— Гей! — гукнув багатій. — Може, у тебе під капелюхом горобець сидить, що ти його не скидаєш?

— Це ж чому? — обернувшись, запитав бідняк.

— Бо ти не вклонився, проходячи повз мене!

— А я, добродію, з ким хочу, з тим і вітаюся.

— Яке нахабство! — гримнув багатій. — Ану, скинь капелюха!

— Ось тепер уже на зло вам не скину! — відповів бідняк. — Ви ж такий багатий пан, то навіщо вам моє вітання?

Подумав багатій та й каже:

— А якби я віддав тобі половину свого майна, ти, напевне, вклонився б мені аж до самісінької землі?

— Ні! — засміявся бідняк. — Якби ви мені віддали половину свого майна, я був би такий багатий, як ви. Чого б я тоді вам поклонявся?

— А якби я віддав тобі все своє добро, — спитав багатій, — ти б поклонився?

— І тоді б не поклонився, — відповів бідняк. — Я панам не поклоняюсь ніколи, бо всі пани злі та зажерливі.

Бідняк повернувся й пішов собі.

Ох і розгнівався багатій!

— Злі та зажерливі? Так ти сказав? Стривай, ми ще зустрінемося, як не завтра, то післязавтра.

На селі люди часто зустрічаються. І тут сталося саме так.

Одного разу бідняк віз поперед себе візка, навантажений колючим хмизом. Хмизу було стільки, що бідняк нічого попереду не бачив. Тому, йдучи вулицею, він щосили кричав:

— Обережно! З дороги! Обережно! З дороги!

Багатій побачив бідняка і навмисне пішов йому назустріч.

«Ось тепер я тобі покажу», — подумав він.

Наскочив багатій на візок і мало не перекинув його разом із хмизом.

Колючки вп’ялися в одяг багатієві та з одного боку подерли його.

— Нахабний злодюго! — гримнув розгніваний багатій. — Не бачиш хіба, що я йду? Ну, тепер буде тобі!

І побіг геть.

Тільки-но зайшов бідняк на подвір’я — а на нього вже чекають.

Схопили бідняка й повели до суду.

— Бачиш, що ти накоїв? — запитав суддя, показуючи на подертий одяг багатія. — Кажи, чого ти поліз на цього пана?

Бідняк лише похитав головою, але не вимовив ні слова.

— Ти що, глухий? — закричав ще дужче суддя. — Тепер ти повинен заплатити за шкоду!

Та бідняк мовчав, як риба. <...>

Нарешті терпець судді увірвався.

— Тобі позакладало, чи що? — сердито спитав він бідняка. — Я навчу тебе відповідати!

— Правильно! — докинув багатій. — Це дуже хитрий селюк. Не вірте йому! Вдає із себе німого... Ха-ха-ха!.. А на вулиці кричав на всю горлянку: «Обережно! З дороги!..». Там він міг кричати!

Почувши це, суддя враз заспокоївся. Він спокійно запитав бідняка:

— Чи правда це, чоловіче?

— Правда, — обізвався нарешті бідняк.

— От воно що, добродію! — мовив суддя багатієві. — Якщо цей чоловік голосно кричав на вулиці: «З дороги!» — Чому ж ви не відступилися? Виходить, самі полізли на візок?

Багатій зніяковів. Промимрив щось собі під носа, забурчав, замугикав і замовк.

— А за те, що дурно тягли цього чоловіка до суду, вас треба покарати, — сказав суддя.

Багатій трохи не луснув спересердя.

Мусив він витягати з кишені гаманець і платити штраф. Від злості аж червоним став. Шкода було платити гроші, а ще важче стерпіти, що його зганьбили перед бідняком.

І така злість узяла пихатого багатія, що ледве він розкрив гаманець, так і дихання перехопило...

(переклад К. Бібікова)