Чесний вівчар

Якось до короля Матяша приїхав у гості сусід-король. Привітались вони, як давні друзі. От гість і каже:

— Чув я, що у вас є вівця, яка дає золоту вовну.

— Еге ж, — гордо відповів король Матяш, — в отарі є в мене одна золотошерста вівця. Є й вівчар, який ніколи не бреше.

А сусідній король на це:

— Не може такого бути. Ось я доведу! Обдурю його так, що він і не схоче, а збреше.

— Б’юсь об заклад, що він цього не зробить! Якщо програю — віддам половину свого королівства, — сказав король Матяш.

— А я віддам половину свого королівства, якщо він не збреше, — відповів гість.

<...>

От сусідній король перевдягнувся в селянське вбрання й пішов на хутір до вівчаря. Привітався з ним, а вівчар і відповідає:

— Добривечір, ваша величність!

— Звідки ж ти мене знаєш? — здивувався король.

— По розмові впізнав, що ви — король, — відповів вівчар.

Король, не довго думаючи, каже:

— Дам тобі цілу купу грошей та ще й шестеро коней, тільки віддай мені золотошерсту вівцю.

— О ні, — відповів вівчар, — не віддам нізащо, бо мій король мене повісить.

Тоді сусідній король пообіцяв ще більше грошей, але вівчар і на це не пристав.

Прийшов король додому і засмутився, що не зміг придбати золотошерсту вівцю.

Побачила дочка, що він сумний, та й каже:

— Не бідкайтесь, батечку, ось я піду до того вівчаря і обдурю його.

І пішла. А з собою взяла ящик золота й пляшку вина. Завела з вівчарем розмову, почастувала вином. Вівчар так розвеселився, що обіцяв віддати королівській дочці золотошерсту вівцю, коли вона вийде за нього заміж.

Довго вагалася королівська дочка, та нарешті погодилась, але за умови.

<...>

— Злупи шкуру з вівці, м’ясо з’їж, а шкуру віддай мені!

Вівчар так і зробив. Дівчина понесла батькові золотошерсту шкуру. Зрадів старий король, що дочка зуміла обдурити вівчаря.

Стіл — символ єдності, родинної міцності і злагоди; гостинності; доброзичливості; шанобливого ставлення до людей.

Настав ранок. Тяжко зажурився вівчар. Що ж йому казати, коли король спитає про золотошерсту вівцю?

Сумний, вирушив він до королівського палацу. Дорогою кілька разів повторив, що мав розповісти королю. Заліз палицею в мишачу нірку, зверху настромив свій капелюх, задкуючи, відійшов на кілька кроків і попрямував назустріч капелюхові. А тоді, змінивши голос, почав:

— Що нового на хуторі?

— Та нічого, тільки золотошерстої вівці немає. Її з’їв вовк.

Сказав ці слова й сам злякався.

— Брешеш, — каже далі голосом короля, — бо вовк разом із нею роздер би й інших.

Тоді вівчар витяг палицю з нірки, надів капелюха і пішов далі.

Знову побачив мишачу нірку. Знову почав:

— Що нового на хуторі?

— Золотошерста вівця втопилася в криниці.

— Брешеш, а інші, чому не втопилися?

Вівчар знов висмикнув свою палицю і з важкою душею почимчикував до королівського палацу. Натрапив він і на третю нірку. Повторив те саме:

— Що нового на хуторі?

— Вкрали золотошерсту вівцю.

— Брешеш, бо тоді покрали б і інших!

Після цього вівчар замовк і більш не казав нічого. Взяв капелюх і палицю та й пішов просто до короля Матяша. За столом сидів з дочкою і сусідній король. З нетерпінням чекали вони, що брехатиме вівчар.

— Що нового на хуторі? — спитав король Матяш.

— Нічого такого, тільки те, що я виміняв золотошерсту вівцю на чорну та вродливу!

— Ну, то принеси ж її сюди! — радісно вигукнув король Матяш.

А вівчар відповідає:

— Ось вона, сидить поруч із вами!

— Ура! Правду сказав! — вигукнув король Матяш. — За це дарую тобі половину королівства, яку віддасть мені сусід.

(переклад К. Бібікова)

#казка #навколо світу

Чому говорити правду іноді важко?

Згадую слова Марка Твена: «Кажи правду, і тоді не доведеться нічого запам’ятовувати».

#казка #навколо світу

Так, мудрі слова. Необхідно не просто говорити правду, а й грамотно її подавати.