Антологія. Казка в шкільному курсі літератури. 5-6 клас. Морщавка

Володимир Свідзінський

Кий

Був дід і баба, і синів троє —

Два розумних, а третій дурень.

Як були при малім достатку,

То старший син каже до мами:

«Піду я, нене, та десь наймуся».

Спорядили його, пішов він.

Іде та й іде, коли дід назустріч —

Сам коротун, сміхотливі очі.

«Куди ти, парубче, чимчикуєш?»

— Та ось іду, чи не стану в службу.

Дід примружив веселі очі:

«Хочеш вівці у мене пасти?

Я тебе кривдити не буду».

Слово за слово — поєднались.

От дає йому дід отару,

Дає мотузку й малу торбинку,

«Гляди, — каже, — напаси вівці,

І трави нарви, нав’яжи у в’язку,

І піску набери в торбинку».

То старший син добре дбає,

Всю роботу гаразд справляє,

Коли почав завертати вівці,

А вони через річку та врозтіч!

Що тут діяти? Він вернувся.

Дід стоїть у дворі коло брами.

«Ну як, — питає, — справив роботу?»

Той каже: «Та все б гаразд, дідуню,

Тільки вівці умкнули за річку».

Дід засміявся: «Ну, нічого.

Ось на тобі, сину, цей стільчик,

Будеш мати всього доволі.

Та гляди: поки дійдеш додому,

Не кажи: «стільчику, розчинися!»

Хлопець стільчик узяв, подався.

Іде та й іде, аж ось і вечір.

Хлопець зайшов на ближній хутір

Та й став у господаря на ніч.

Приймають його, до столу кличуть.

Він господаря умовляє:

«Прошу вас, дядечку, милим словом,

Не кажіть: «стільчику, розчинися!»

Стало опівночі, всі поснули;

Дядько нишком: «стільчику, розчинися!»

Де не взялись усякі наїдки,

Меди, вина, солодкі напої,

Коло них чарочки кришталеві,

Ще й тарілочки з порцеляни,

Ще й серветки, вишивані шовком.

Дядько стільчик сховав у комору,

На те місце приніс такий самий.

Рано-вранці, чуть зазоріло,

Зібрався хлопець, іде додому,

Приходить, гукає з порогу:

«А хутчій, матінко, добре дбайте,

Тесові столи застеляйте,

Будемо пити меди та пиво,

Ось погляньте, яке в мене диво».

Та й крикнув: «стільчику, розчинися!»

Марне слово — нема нічого.

Він удруге — і знов нічого.

Гірко заплакав бідний хлопець.

Небагато часу минуло,

І другий брат проситься в службу.

Зрядили його, пішов він,

Аж той самий дідок устрічу,

Окоренкуватий коротунчик.

«Хочеш вівці у мене пасти?»

Слово за слово — поєднались.

От дає йому дід отару,

І бичівку й малу торбинку:

Так і так мені маєш зробити.

Він трави нарвав, нав’язав у в’язку,

І піску набрав у торбинку,

Коли почав завертати вівці —

А вони через річку, та врозтіч.

Що робити в такій пригоді?

Він вернувся, сказав старому.

Дід сміється. «Ну добре, — каже, —

Ось візьми баранчика за службу,

Будеш мати без ліку грошей.

Та гляди, поки дійдеш додому,

Не кажи: «баранчику, струснися!».

Той узяв баранчика, подався.

Аж прийшов на той самий хутір.

Приймають його, до столу кличуть.

Він господаря умовляє:

«Прошу вас, дядечку, милим словом,

Не кажіть: «баранчику, струснися!».

Стало опівночі, всі поснули,

Дядько каже: «баранчику, струснися!»

Як струснувся тоді баранчик,

Так і брязнули гроші з нього:

Биті таляри, карбованці, дукати,

І як жар золоті червінці,

І примерклого срібла гривні.

Дядько сховав баранчика в сінях,

На те місце другого поставив.

Рано-вранці, чуть зазоріло,

Зібрався хлопець, іде додому,

Приходить, гукає з порогу:

«Гей, стеліть та стеліть рядна, нене,

Подивіться, що за диво в мене».

Та тоді: «баранчику, струснися!».

Марне слово, нема нічого.

Він удруге — і знов нічого.

Гірко заплакав бідний хлопець.

Скоро й третій син проситься в службу.

Мати каже: «Де тобі братись!

Як розумних братів одурили,

То тебе й поготів налигають».

Та він одне: «Пустіть мене, мамо!»

Не дає й промитої години.

Спорядили його, пішов він.

Коли знов той дідусь назустріч,

Окоренкуватий коротунчик:

«Хочеш у мене вівці пасти?»

Молодший брат довго не думав,

І ряду не брав, каже: «згода».

От у небі гуляють хмарки,

На долині пасуться вівці.

«Гей, пасись да пасись, овечко!

Уже ж бо і вечір недалечко.

Як западе сонце за хмару,

Пожену вас усі в кошару».

Тільки став завертати ягничку,

Вся отара шубовсть у річку!

От тоді догадався дурень:

Як розбігся, то так і скочив

На найстаршого барана в отарі.

Сидить собі, грає на сопілці,

За ним ідуть додому всі вівці.

«Нате, діду, справився добре!»

«Ну, спасибі, візьми цей кийочок

Та гляди: поки дійдеш додому,

Не здумай казати: «бий, кию!».

Дурень узяв кийочок, подався.

Заходить і він на той хутір,

Де ночували старші хлопці.

Приймають його, до столу просять,

Він господаря умовляє:

«Прошу вас, дядечку, мило та красно,

Учиніть мені таку ласку,

Не кажіть да не кажіть: «бий, кию!».

Повечеряли, полягали;

Дурень щільно укрився кожухом,

А сам дірку продер та й пильнує.

Опівночі дядько: «бий, кию!»

Як почне його кий окладати,

Б’є наосліп, мов градом сипле,

Не дає і очей захилити.

Дурень дивиться й примовляє:

«Віддай, дядьку, усе, що загарбав!»

Бачить дядько: загибель та й годі,

Улелекає кий до смерті.

Віддав хлопцеві все, що загарбав.

Іде дурень веселий додому,

Ще здаля гукає, з порогу:

«Та гей, братіки, добре дбайте,

Тесові столи застеляйте,

Будемо пити та ще й гуляти,

Срібла-злота неміряно мати».

От почали вони багатіти.

Пішла про них поголоска всюди,

Та й дійшла до вельможного вуха,

На ці речі пани жаденні.

Приходить пан, улесливо просить:

«Та будьте чемні, та не відмовте,

Позичте на час, на весілля,

Вашого баранчика та стільчик».

Брати думають: «Чом не дати?

Не щодня ж і весілля буває».

Минає місяць, минає другий,

Пан давно відгуляв весілля,

А позиченого не вертає.

Старший брат зібрався та й каже:

«Піду я правити наш заробіток».

Приходить у панські покої,

А там панства, як цвіркоту в лузі,

Да такі опасисті да тилаті,

Усі в бархаті та єдвабі.

Хлопець ледве здобувся на слово:

«Так і так, пане, віддайте, будь ласка,

Нашого баранчика та стільчик».

Як роззлоститься пан вельможний,

Як розпіриться, розкричиться:

«Що за стільчик? Який баранчик?

Нуте, слуги, візьміть зухвальця,

Відчухрайте його канчуками».

Відчухрали, прийшов він, плаче.

Збирається середущий хлопець.

«Піду ще й я, може зволять оддати».

Так що ж? Тільки лиха здобувся —

І його нагаєм відшмагали.

Тоді дурень: «Піду і я, мамо».

Мати каже: «Куди тобі братись!

А проте іди, коли хочеш».

Узяв він кия, приходить до пана.

Та де там! Пан і не глянув,

Лиш гукне на свої посіпаки:

«А візьміть-но, вчиніть йому хлосту!»

Тоді дурень: «Е ні, стривай, пане!

Неподобні речі умишляєш.

Ану, кию, бий пана і пані,

Нехай власне добро споживають,

На чуже руки не поривають».

Як почав їх кий обкладати,

Б’є наосліп, мов градом сипле,

Не дає і очей захилити.

Бачить пан: не виходить діло,

Уколошкає кий до смерті.

Велить він слугам оддати винне,

Ще й свого багатства додати.

Дурень веселий вернувся додому.

Стали вони безклопітно жити,

У великім добрі пробувати.

І я в них служив. На відході

Дали мені коника з воску

І возика з гречаної соломи,

їхав я через дванадцять ланів,

Пробився через дванадцять вогнів,

І той віз згорів і коник розтав,

А я ось тут перед вами став.

Канчук — нагайка з переплетених ремінців.

Єдваб — шовк.

Відчухрати — те саме, що й відшмагати — вибити різками, батогом, канчуком і т. ін.; висікти.