Антологія. Казка в шкільному курсі літератури. 5-6 клас. Морщавка

Сашко Лірник

Про язикатого Іванка, нову церкву і пана економа злодійського

Якраз над Гірським Тікичем, там, де річка розливається широкo — широко, і як по тому плесу на човні випливеш, то видно у глибині, як раки повзають, бо вода чиста, жив собі в Сабадаші добрий козак Семен. По-вуличному його Власюком кликали. Але в Сабадаші півсела Власюки, а півсела Шуляки. Хтось там від Івана Шуляка, а хтось — від Івана Власа родом. Але по-вуличному це просто: чи ти охота, чи ти Варивода, а все одно — Власюк, бо на нашому кутку живеш. А якщо на іншому, тому, що від Бузівки, то ти Шуляк. Хоч би й записаний у реєстрі полковому Гладущиком чи Піхотою. Бо тут що головне? Як починають біля корчми на вигоні дядьки один одного за барки тягати, то тут уже дивишся, хто кого перемагає, — Власюки Шуляків чи Шуляки Власюків. Як наші їхніх, то тра помагати. А як їхні наших, то питається: за що?

Плесо — відносно широка, зі спокійною течією ділянка річки між двома перекатами, закрутами.

Так от, жив собі на нашому кутку, там, де хати очеретом криють, а не сніпками, козак Семен. Добре жив: поле мав, хату сам поставив та ще й дубка коло хати посадив. І жінку Ганку мав — висватав із того берега, через річку, у Вороному. Чому у Вороному? Бо як на вечорниці до дівок залицятися треба було йти, то у Сабадаші хлопці дуже билися за дівчат, а у Вороному нічого — парубків із Сабадаша, які на човнах перепливали, не зачіпали. Може, через те, що ті здачі гарно могли відсипати, а може, через те, що дівчат у Вороному аж забагато було, то вони самі за парубків нежонатих кому хочеш тирки дати могли.

Але мова не про те, а про Семенового сина Івана. Ох, уже спритний і розумний був хлопець! Уся дітлашня корови пасе й грається, а той усе у попа книжку випрошує, щоб почитати на пасовиську. І коли воно тієї грамоти вивчилося? Але ж і ловко читав, шибеник! Через це, мабуть, знав багато того, що в господарстві піц не потрібно. Ото вмієш псальму яку прочитати чи житіє якесь — воно і хватить. Так ні! Усе йому знати треба! Геть усі книжки у панотця перечитав. Та як на те, і панотець у нас добрий, до лиха, вдався! Нема, щоб халамидника малого прогнати й ошийків надавати, — дозволяв тому пуцвіркові книжки читати. Ну, не без того, щоб хлопець за те йому город виполов, води наносив чи дрівець нарубав. Так то для порядку. А як же! Задурно привчиш — то на голову посідають!

А той таки може. Бо всі коров пішки женуть, а Іван на корові, як на коні, додому їде і книжку їй читає. Дивно, що корова його слухає. Мабуть, і їй якесь слово таємне каже.

Ото начитається Іванко тих книжок, та й увечері на вигоні переказує дітям усякі історії. Ще й до розповіді свого доточить, та так складно і цікаво тим язиком плеще, що навіть дорослі дядьки спиняються послухати. Не так щоб дуже і спиняються, але назнарошне який сховається за кущем калиновим, буцімто люльку натоптати, щоб, знацця, не подумали, що він слухає, а сам вуха розвісить, рота роззявить і про ту люльку геть забуде. Тільки кисета зі справою дарма з кишені добуває. Недаремно кажуть: що старе, що мале — однаково дурне!

Любили й парубки з дівчатами Івана послухати. А той усе нові й нові історії вигадує та в лицях показує. Так уже покаже того пана чи козака, ніби і справді перед тобою живий стоїть. А ще приспіває та без музики на губі заграє — ну чисто кумедія, та й годі! Батько його за ті оповідки хоч і сварив іноді, але не бив. Бо Іванко таки хороша дитина був: і допоможе по господарству, і батька-матір послухає, а що язиком плеще та на губі грає — то шкоди ніякої від того немає.

Так і ріс Іванко. Уже й здоровий парубок, женитися пора, та хто за такого піде? Йому все язиком теліпати та на губі грати. А в господарстві орати треба.

Тим часом у селі вирішили нову церкву збудувати. І правильно: стара з діда-прадіда ще побудована була, у землю вгрузла, та й маленька вже стала — он село як розрослося, не вміщалися люди в церкві.

Справа хороша, але для того грошей треба. Та чимало. І деревини купити доброї в Білогрудівскому лісі, і каменю привезти, і вапна, вікна-двері замовити, хреста визолотити, стіни розписати та ікони. Дзвона гарного купити, щоб у Жашкові чутно було. І про панотця не забути: хату нову йому поставити, щоб не соромно було навіть архімандрита з Києва приймати в гості. Та чого я вам розказую — самі добре знаєте, що без копійки грубої таку справу не залагодиш.

Камінь — символ буття, означає міць і гармонійне примирення із самим собою; символ єдності і сили; у християнстві — один із символів Ісуса Христа; у фольклорі, літературі — символ непорушності, твердості.

Ось зібралися чоловіки сабадаські у строки найнятися, — це коли товариство роботу робить, а гроші всі на спільну справу йдуть. Бо де тих грошей у селі добудеш? Довго ту роботу шукали, але знайшли — у пана Потоцького в Умані маєток зводити. Так усім кошем своїм і працювали. Ну й Іванко теж із ними. А як же — справа спільна, громадська. І працювати з Іванком усім веселіше: він і розкаже щось, і заспіває, і на губі зіграє, тому робота весело йшла, і ніби легше.

Жашків — місто в Черкаській області.

Тільки що за дивина: як не працюють, а доробитися ніяк не можуть. Усе якісь копійки дрібні заробляють. То за щось панський економ не заплатить, то за щось відрахує. Ніби й домовиться отаман сабадаський із тим економом, усе докладно погодить, обговорить і по руках ударить, а як й до плати доходить, то вже так економ розкаже, так розпише й так ту угоду перекрутить, що навіть половини не отримають.

Що ти тут робитимеш? Уже й отамана нового обрали, який торгується краще і по руках гучніше ляскає, — а однаково діла немає. Ось уже скоро додому вертати треба, а грошей мало. Сльози одні, а не карбованці.

Якраз і роботу закінчили, а отаман із економом ніяк про оплату домовитись не може. Це в бою все просто — взяв шаблюку чи пістоля, щоб дрантя летіло. Усе чесно. А в економів хіба честь є?

Не вистачає кебети у людей порядних із обманом панським справитися.

Кебета — здібність, уміння, хист; розум.

Сидять дядьки, оселедці на пальці намотують, журяться. Коли це чують — крик, голоси якісь надворі. Та так дрібно і часто шкварять, так словами сиплють, ніби аж співають. Один — то точно пан економ, а другий хто? Кинулись до дверей — аж там їхній Іванко з економом балачку розвів. Краще за отамана все розказує. І про гроші, і про роботу, і про угоду. Та так, що і не вступить ніскілечки й ні разу. І слова ллються у нього, як книжка пише. Економ йому слово, а Іван — десять. Та все до ладу, та все по-чесному, та все так-таки й правильно! Тут і сам пан Потоцький у ридвані приїхав і теж рота розкрив — Івана слухає. А Іван тут-таки й панові все пояснює — і про гроші, і про роботу, і про економа. І якось воно у Івана так ловко виходить, що всім ясно стало, скільки за роботу заплатити треба, про скільки домовлено було і скільки економ украв у дядьків, а скільки у пана. Пан те все вислухав, Іванові торбинку з грошима віддав, подякував за науку, а сам із ридвана вийшов і пішов економа рукавичками по писку ляскати.

Дрантя — дуже старий, зношений і рваний одяг.

Ідуть дядьки в Сабадаш додому та все на Івана поглядають — думають його отаманом обрати. Коли це пан Потоцький кіньми доганяє і просить Івана до себе за економа пристати. Та куди! Хіба личить порядному козакові панські гроші глядіти і панам у руку заглядати? Оно вдома церкву будувати треба, хату панотцеві, та поле батькове орати, а ще розумній людині час починати отаманити. А як економом панським станеш, то хто на губі гратиме й історії кумедні розказуватиме? Уже й парубки з дівчатами на вигоні зачекалися...

Гарну церкву в Сабадаші збудували. Стіни розписали, хреста поставили. Іван сам на церкву заліз, за хреста тримається, навсібіч роздивляється — увесь світ видно! А що не побачить, то сам додумає і розкаже. Люди бояться, а він їм сміється. А як дзвона почепили, то так бовкнули — не те що в Жашкові, а й в Умані у пана Потоцького шибки задрижали. А економ панський аж присів від страху і навіть забув, що вкрасти сьогодні збирався.

Ридван — у XVIII — на початку XIX ст. — велика карета для далеких подорожей, запряжена 6-12 кіньми.

Ви думаєте, важливо тільки руками вміти працювати? Ремесло здобув — і вистачить? Ні! Як коваль добрий народиться, то молотом пудовим таку троянду залізну викує, що від справжньої не відрізниш. А козак коли умілий і хоробрий, то шаблюкою гартованою один ціле військо вороже посіче. А писар як до того вдатний і хитрий, то пером такі вензелі накрутить, що в жодному суді того не діпнуть і не прочитають!

До всякого діла ще й талант потрібен! Як талант є, то людина і на губі так зіграє, таку придибенцію розкаже, що хай хоч ціле село господарів і поважних хазяїв буде, а таки слухати прийдуть і не відпустять, доки всіх танців під ту губу не перетанцюють і всіх оповідей та казок не переслухають. А тому таланту язикатому ще й грошей срібних насиплять і кільце ковбаски дадуть за роботу. Бо розумним бути — то найважливіша робота.

Іноді здається, що всі дурні навколо. Куди не глянеш, то вони скрізь керують і командують. Один ти розумний серед них стоїш і дивуєшся. Дивно, як ще світ цей тримається, що так їх багато... Тільки тюрма велика, та чорт їй радий. А ось розумних ніби й небагато, а їхні голови світлі всіх рятують.

Отож, учіться, книжки читайте та розуму набирайтеся, — то весь світ вашим буде.