Зарубіжна література. 9 клас. Міляновська

Бернард Шоу

(1856—1950)

Джорджа Бернарда Шоу ще за життя називали найвідомішим англійським драматургом після Вільяма Шекспіра. Він прожив дуже довге, дуже успішне життя і досяг вершин слави. Шоу став єдиним письменником у світі, що був удостоєний Нобелівської премії в галузі літератури (1925 рік) та призу американської кіноакадемії «Оскар» (за сценарій фільму «Пігмаліон», 1938 рік). Щоправда, митець доволі велику грошову винагороду Нобелівського комітету використав на заснування фонду перекладачів, залишивши собі лише медаль лауреата.

Джордж Бернард Шоу народився в місті Дублін, столиці Ірландії, яка тоді входила до складу Великої Британії. Його мати була професійною співачкою, а батько — не надто успішним бізнесменом, але людиною з величезним почуттям гумору. Це давало йому змогу весело долати життєві негаразди.

Батьки не переймалися вихованням і навчанням сина, і він часто змінював школи. Однак завдяки матері дитинство Бернарда минуло в атмосфері музики. Вона керувала хором, проводила репетиції навіть удома, співала в оперних постановках, давала приватні уроки. Виявилося, що в хлопця чудовий слух і музична пам’ять. У підлітковому віці він не просто знав твори всіх видатних композиторів, а й міг відтворити їхні мелодії від початку і до кінця.

Справжньою пристрастю Бернарда стало читання. Читати він навчився настільки рано, що навіть не пам’ятав, коли це було. «По-моєму, я народився грамотним», — любив згодом жартувати Шоу.

Він читав твори Джонатана Свіфта, Чарльза Діккенса, Вільяма Шекспіра, Вальтера Скотта тоді, коли його ровесників цікавили ще дитячі книжечки. Любов до читання компенсовувала його недбалість у шкільному навчанні: він проводив увесь вільний час у бібліотеках, займаючись фактично самоосвітою.

Дитинство майбутнього драматурга закінчилося швидко. Мати, покинувши невдаху-чоловіка, разом із двома сестрами Бернарда поїхала до Лондона, сподіваючись на музичну кар’єру. Батько залишився в Дубліні, його справи розладнались остаточно, і він не міг оплачувати подальшу освіту сина.

Так у неповні шістнадцять років через сімейні негаразди хлопцеві довелося покинути школу і шукати роботу. Починав Бернард з посади посильного, але розум, дисциплінованість і акуратність дозволили йому за кілька років стати касиром в конторі нерухомості. Тоді це було нечуваним кар’єрним злетом.

Свої обов’язки Бернард виконував бездоганно, тому начальство було вражене, коли Шоу прийшов за звільненням. Правда полягала в тому, що талановитий мистецьки налаштований юнак не збирався все життя працювати клерком, а хотів поїхати в столицю і спробувати себе як письменник. Його батько, однак, був переконаний, що син їде в Англію продовжувати кар’єру службовця, тому домігся від роботодавців рекомендаційних листів з описом професійних чеснот Бернарда і радо відпустив його до Лондона.

У великому місті, в столиці Англії, перед юнаком відкривалися великі можливості, як перед будь-яким честолюбцем, що прагне завоювати столицю. Водночас місто не здалося йому чужим — воно було саме таким, як його описав у своїх творах Чарльз Діккенс. І найголовніше — там жила мати Бернарда, яка сподівалася, як і батько, що з такими чудовими рекомендаційними листами він швидко знайде роботу касира.

Дублін (фотографія кінця XIX століття)

Проте обдарований хлопець розраховував на зовсім інше. Невдовзі він навіть перестав робити вигляд, що шукає роботу, а розпочав систематичну літературну працю. З акуратністю клерка він постановив собі писати по п’ять сторінок на день. Так Шоу створив п’ять «товстих романів», які ніхто не брав до друку. Сильною стороною цих романів були чудові діалоги героїв, але все решта авторові не вдавалося. Він отримав шістдесят відмов від британських і американських видавців.

Десять років Бернард Шоу вперто намагався зробити літературну кар’єру. Без копійки в кишені, злиденний письменник-початківець не міг собі дозволити жодних розваг, і весь свій час проводив у безкоштовній читальній залі Британського музею, де або читав чужі твори, або писав свої. Він міг піти працювати службовцем, але був настільки переконаний, що його покликання — література, що навіть не розглядав такої можливості.

Коли Бернарду виповнилося 30 років, доля нарешті усміхнулася йому, хоча родина вже сприймала його як невдаху. Він познайомився з театральним критиком і перекладачем творів Генріка Ібсена на англійську мову Вільямом Арчером. Арчер (також постійний відвідувач бібліотеки) був здивований тим, що Шоу постійно щось пише, над чимось працює, але ніде не друкується. Вражений гострим розумом та особливою іронічною манерою спілкування Бернарда, він допоміг йому влаштуватися на роботу в мистецький відділ однієї з газет.

Із цієї зустрічі розпочалася справжня літературна кар’єра Бернарда Шоу. Невдовзі музичні і театральні огляди принесли йому славу цікавого і безкомпромісного критика. Публікації Шоу були яскравими, злободенними, гострополемічними, часто скандальними, і писав він їх іронічно, чесно. Зазвичай огляди мистецьких подій у газетах були нудними і цікавили лише знавців. Молодий критик зламав цю традицію — він дотепно піджартовував над безталанними невдахами, які намагалися стати митцями, і вмів так просто і зрозуміло описати суть мистецької події, що його огляди із задоволенням читали люди, які не мали жодного стосунку до мистецтва.

Завдяки театральній критиці Бернард Шоу звернув увагу на актуальні проблеми сучасного йому театру. У більшості випадків на сценах англійських театрів ставили п’єси Шекспіра, які Шоу вважав застарілими, а також розважальні п’єси і п’єси з любовними сюжетами, які були далекі від реального життя. Соціальні проблеми (нерівність між бідними та багатими, принижене становище жінок), справжні життєві конфлікти залишалися за межами англійської сцени, і це обурювало театрального критика Шоу.

Його ставлення до театру як виду мистецтва кардинально змінилося лише після знайомства з творами Генріка Ібсена. Творчий підхід норвезького драматурга виявився настільки близьким Шоу, що він став активно пропагувати його ідеї, а драми Ібсена представляв як взірці для наслідування. У 1891 році Бернард Шоу навіть видав книгу під назвою «Квінтесенція ібсенізму», яка мала на меті посприяти оновленню сучасного йому англійського театру.

Бернард Шоу за друкарською машинкою (фотографія, 1929 рік)

Так сталося, що оновлювати англійський театр довелося самому Бернарду Шоу. Того ж 1891 року в Лондоні відкрився «Незалежний театр». На його сцені режисери-реформатори почали ставити нові сучасні п’єси, зокрема й твори Генріка Ібсена. Головною перепоною в діяльності цього театру виявилася відсутність п’єс, які відповідали би духу ібсенізму, написаних англійським драматургом на англійському матеріалі. І Бернард Шоу вирішив допомогти молодому театру.

Перша п’єса драматурга Бернарда Шоу була поставлена на сцені вже в 1892 році, коли авторові виповнилося 36. Як виявилося, це був лише початок великої кар’єри. Його п’єси почали ставити в європейських країнах і в Америці. Це принесло авторові світову славу видатного драматурга XX століття.

Переконаний вегетаріанець Бернард Шоу прожив довге життя. 90-річний драматург жартував, що лікарі, які лякали його проблемами зі здоров’ям, якщо він не їстиме м’яса, вже давно померли і не заважають йому жити.

Бернард Шоу продовжував працювати до глибокої старості: останній свій твір він написав у віці 92 років. Якось у вересні, працюючи у своєму саду Шоу впав і отримав важкий перелом. Від ускладнень видатний англійський письменник помер у листопаді 1950-го року у 94-річному віці.

Літературний коментар

«Пігмаліон» Бернарда Шоу

Бернард Шоу був щирим прихильником творчого методу Генріка Ібсена. Він цілком поділяв його естетичні принципи і так само вважав, що зображувати потрібно злободенні проблеми суспільства, провокувати дискусії, спонукати до роздумів. Його п’єси 1890-х років, іронічні й скептичні, були спрямовані на викриття ганебних сторін життя поважного англійського суспільства. Вони протиставлялися «легким» творам на любовні теми.

Творчість Бернарда Шоу характеризується жанровою і тематичною різноманітністю. «Пігмаліон», написаний у 1912 році незадовго до початку Першої світової війни, дещо відрізняється від попередніх гострих п’єс-дискусій. У цій «високій комедії» Шоу розвинув ібсенівську ідею змішування жанрів і назвав цей твір «романом у 5-ти актах», розмиваючи таким чином межі між п’єсою і романом. До речі, драматург широко використав детальні ремарки-інструкції для акторів і постановників, аби забезпечити якнайточніше відображення на сцені авторського задуму.

Автор узяв за основу давньогрецький міф про Пігмаліона — скульптора царя Кіпру, — який закохався у власний досконалий мистецький витвір. Щоправда, у п’єсі замість прекрасної античної Галатеї з’являється Лайза — дивне замурзане створіння з жахливою говіркою, а замість мрійливого і трепетного Пігмаліона — доволі безцеремонний у поводженні професор фонетики Гіггінс.

Із дотепністю, властивою Бернардові Шоу, у творі змальовано перипетії перетворення вуличної недорікуватої квіткарки на шляхетну молоду леді. Роль Лайзи була написана спеціально для відомої англійської актриси Стелли Патрік Кембпелл (1865-1940), у яку, як вважають біографи, автор був таємно закоханий. Постановкою твору на сцені керував сам драматург, і комедія стала однією із найпопулярніших серед глядачів.

Квіткарки з Ковент-Гардену (фотографія кінця XIX столітя)

Хоча «Пігмаліон» називають комедією, у творі розглядаються серйозні питання, адже Бернард Шоу вважав театр засобом виховання свідомості глядачів. Однак це виховання має здійснюватися не шляхом проголошення загальновідомих істин, а через розгляд проблем і дискусії. Таким чином, автор ненав’язливо звертає увагу на гострі соціальні питання бідності, неосвіченості, порушує проблему самореалізації жінки в тогочасному англійському суспільстві. Також він спонукає глядачів до дискусії щодо інтелектуальної рівності всіх людей, незалежно від їхнього соціального становища і статків.

Водночас Шоу залишає відкритим фінал щодо майбутнього талановитої і розумної дівчини «з низів». Адже автор не зобов’язаний давати своїм глядачам готові відповіді. Достатньо вже того, що він ці питання сформулював і представив на сцені для дискусії.

Комедія «Пігмаліон» і досі залишається одним із найпопулярніших творів у світовому мистецтві, а музичний фільм «Моя прекрасна леді», знятий на основі бродвейського¹ мюзиклу з музикою Фредеріка Лоу у 1964 році та з чудовою актрисою Одрі Хепберн (1929-1993) у головній ролі, — одним із найулюбленіших фільмів багатьох поколінь.

¹ Бродвей — найдовша (50 км) і одна із найстаріших вулиць Нью-Йорка, на якій розташований відомий у всьому світі Театральний квартал. Театральні постановки і мистецькі виставки, які були здійснені на Бродвеї, вважаються найуспішнішими і найпрестижнішими.

Для тих, хто хоче знати більше

Давньогрецький міф про Пігмаліона і Галатею

Афродіта дарує щастя тому, хто вірно служить їй. Так дала вона щастя і Пігмаліонові, великому кіпрському митцеві. Пігмаліон ненавидів жінок і жив самотньо, уникаючи шлюбу. Одного разу зробив він із блискучої білої слонової кістки статую дівчини незвичайної краси. Немов жива, стояла ця статуя в майстерні художника. Здавалося, вона дихає; здавалося, що ось-ось вона зрушиться, піде і заговорить. Цілими годинами милувався художник своїм твором і покохав нарешті створену ним самим статую. Він дарував статуї дорогоцінне намисто, зап’ястки і сережки, одягав її в розкішний одяг, прикрашав голову вінками з квітів. Як часто шепотів Пігмаліон:

— О, якби ти була жива, якби могла відповідати на мої слова, о, який би був я щасливий! — Але статуя була німа.

Настали дні святкувань на честь Афродіти. Пігмаліон приніс богині кохання в жертву білу телицю з визолоченими рогами; він простяг до богині руки і з молитвою прошепотів:

— О вічні боги і ти, золота Афродіто! Якщо ви можете дати все благаючому, то дайте мені дружину, таку ж прекрасну, як та статуя дівчини, що зробив я сам.

Пігмаліон не наважився просити богів оживити його статую, він боявся прогнівити такою просьбою богів-олімпійців. Яскраво спалахнуло жертовне полум'я перед зображенням богині кохання Афродіти; цим богиня нібито давала зрозуміти Пігмаліонові, що боги почули його благання.

Повернувся художник додому. Він підійшов до статуї, і, о щастя, о радість! — статуя ожила! Б'ється її серце, в її очах світиться життя. Так дала богиня Афродіта красуню-дружину Пігмаліонові.

За книгою Миколи Куна «Легенди і міфи Стародавньої Греції»