Зарубіжна література. 9 клас. Міляновська

Ляльковий дім

(уривки)

ДІЙОВІ ОСОБИ

Адвокат Гельмер, Нора, його дружина, фру Лінне, приватний повірений Кроґстад, троє маленьких дітей Гельмерів, Анна-Марія, їхня нянька, хатня служниця Гельмерів, посланець.

Дія відбувається в домі Гельмерів.

ДІЯ ПЕРША

Затишна кімната, обладнана зі смаком, але недорогими меблями. У задній стіні двоє дверей: ті, що праворуч, ведуть до передпокою, ті, що ліворуч, — до кабінету Гельмера. Між дверима стоїть піаніно. Біля вікна круглий стіл із стільцями й канапка. Невелика шафа з книжками в дуже гарних палітурках. На підлозі килим, у грубі палиться. Зимовий день.

У передпокої лунає дзвінок, чути, як відчиняються двері. До кімнати, весело мугикаючи, заходить Нора. Вона у верхньому вбранні й несе цілий оберемок пакунків, які складає на стіл. Двері до передпокою вона не зачиняє, і там видно посланця, що приніс ялинку та кошика й саме віддає їх служниці.

Нора. Добре заховай ялинку, Гелено. Не треба, щоб діти бачили її, доки вона не буде прикрашена.

Нора зачиняє двері, вдоволено усміхаючись, роздягається. Потім витягає з кишені торбинку з мигдалевими тістечками і кілька з’їдає. Тоді обережно підходить до дверей кабінету свого чоловіка і прислухається.

Так, він удома. (Іде до столу, знов мугикаючи.)

Гельмер (зі свого кабінету). Це що, ластівка щебече?

Нора (розгортаючи пакунки). Ластівка.

Гельмер. То білочка там шурхотить? Коли ж білочка повернулася?

Нора. Щойно. (Ховає торбинку з тістечками до кишені і витирає рота.) Іди сюди, Торвальде, глянь, чого я накупила.

Гельмер. Підожди, не заважай. (Згодом відчиняє двері і заглядає до кімнати.) Кажеш, накупила? То моя марнотратка знов ходила сіяти грішми?

Нора. Але ж, Торвальде, ми справді можемо дозволити собі таке. Це ж перше Різдво, коли нам не треба ощадити.

Гельмер. Та не можемо й тринькати гроші.

Нора. Торвальде, тепер трішки можемо. Хіба не правда? Тільки трішечки. Тобі ж призначили велику платню, ти зароблятимеш дуже багато.

Гельмер. Так, із нового року. Але отримаю я гроші аж через три місяці.

Нора. Нічого, можна тим часом позичити.

Гельмер. Норо! (Підходить і жартівливо смикає її за вухо.) Знов легковажність бере гору. Сьогодні позичу тисячу крон, ти витратиш їх на свята, а в новорічний вечір мені на голову впаде черепиця з даху, і кінець.

Нора (кладе йому руку на плече). Ох, не кажи такого страхіття. Якби сталося таке лихо, то мені було б байдуже, є в мене борги чи немає.

Гельмер. Ну, а людям, у яких я позичав?

Нора. Людям? Що мені до них? Вони ж чужі.

Гельмер. Норо, Норо, ти жінка жінкою! Ти знаєш мої погляди на це. Ніколи не позичати! На домашнє вогнище, засноване на позичках і боргах, лягає якась негарна тінь залежності. Ми мужньо трималися досі, то протримаємося й ще трохи.

Нора. Що ж, як хочеш, Торвальде.

Гельмер (іде за нею). Ну от, моя ластівка вже опустила крильця. Білочка насупилась. (Витягає гаманця.) Норо, як ти гадаєш, що в ньому?

Нора (швидко обертається). Гроші!

Нора (фотографія першої постановки в Копенгагенському театрі)

Гельмер. На. (Подає кілька асигнацій.) Чи я не знаю, скільки видатків на Різдво.

Нора (рахує). Десять, двадцять, тридцять, сорок. О, дякую, Торвальде, тепер мені стане надовго.

Гельмер. Та вже подбай, щоб їх справді стало надовго.

Нора. Подбаю. Але ходи сюди, я покажу тобі, що я накупила. І так дешево! Глянь, ось новий костюмчик Іварові й шабля. Ось коник і трубка Бобові. А для Емі ось лялька з ліжечком. А тут іще крам на сукні і фартухи служницям. Старій Анні-Марії треба було б купити щось більше.

Гельмер. Ну добре, скажи мені, моє рідне тринькало, що ти собі набачила?

Нора. Ет, мені не треба нічого.

Гельмер. Треба. Назви щось не дуже дороге, що б ти найдужче хотіла мати.

Нора. Ні, мені справді нічого не треба. А втім, послухай, Торвальде... (перебирає ґудзики на його піджаку й не дивиться на нього). Як ти хочеш щось подарувати мені, то дай мені... То дай мені грошима. Скільки можеш...

Гельмер. Але ж, Норо...

Нора. Ох, я дуже прошу тебе, любий, послухай мене. Я загорнула б гроші в золотий папір і почепила б на ялинку. Хіба так не було б весело?

Гельмер. (Обіймає її стан.) Моя пташка чарівна, але потребує силу-силенну грошей. Чоловікові неймовірно дорого обходиться така пташка.

Нора. Фе, не кажи такого! Я ж заощаджую, скільки можу.

Гельмер. Ти дивачка, серденько. Достоту як твій батько. Кидаєшся на всі боки, щоб добути грошей, а коли вже їх маєш, то вони вмент прослизають крізь пальці, і ти ніколи не знаєш, на що їх витратила. Що ж, треба сприймати тебе такою, як ти є. Це у крові. Це спадкове, Норо.

Нора. Ох, я б хотіла успадкувати від батька якнайбільше рис.

Гельмер. А я б не хотів, щоб ти була інша, ніж ти є, моя мила щебетушко. Але слухай, щось тут не те... Справді. Ану глянь мені у вічі. (Свариться пальцем). Чи ласунка не забігала до цукерні?

Нора. Та де там.

Гельмер. І навіть не похрумкала мигдалевих тістечок?

Нора. Ні, запевняю тебе... Мені б і на думку не спало чинити всупереч тобі.

Гельмер. Так, я знаю, ти ж дала мені слово... (Підходить до неї.) Ну, нехай, тримай при собі свої маленькі різдвяні секрети, люба моя Норо... Ти не повіриш, Норо, як я радію сьогоднішньому вечорові. Ох, як приємно відчувати, що ти досяг порядного становища, що маєш солідну платню.

У передпокої чути дзвінок.

Служниця (у дверях). Пані, прийшла якась дама.

Нора. То проси її зайти.

Гельмер іде до свого кабінету. Служниця заводить до кімнати фру Лінне, вбрану по-дорожньому, і зачиняє за нею двері.

Фру Лінне (несміливо). Добрий день, Норо. Ти не пізнаєш мене?

Нора. Та не знаю... Ні, здається... (Вигукує.) Кристина? Невже це ти? А я тебе не впізнала! (Тихіше.) Ти так змінилася, Кристино!

Фру Лінне. Ще б пак. За дев’ять чи десять років...

Нора. Невже ми так довго не бачилися? Ото час біжить. А останні вісім років таки були щасливі. То ти приїхала до міста? Взимку! Не злякалася!

Фру Лінне. Щойно приїхала пароплавом.

Нора. О, чудово! Як нам буде весело! Але роздягнися. Тобі ж не холодно? (Допомагає їй.) Сядьмо собі гарненько тут біля груби. (Бере її за руки.) О, тепер ти така на вигляд, як була колись, то тільки в першу мить мені здалося... хоч ти все-таки блідіша, Кристино... і, може, трохи схудла.

Фру Лінне. І дуже, дуже постарілася, Норо.

Нора. Тільки ледь-ледь. (Раптом похоплюється і далі каже поважно.) Та що це! Вибач мені, люба, дорога Кристино! Ти ж овдовіла, Кристино.

Фру Лінне. Так, три роки тому.

Нора. Ох, я стільки разів збиралася написати тобі, та все відкладала, все щось заважало. Це гидко з мого боку. А ти, сердешна, за весь час стільки пережила. І він не залишив тобі жодних засобів на життя? І дітей не залишив?

Фру Лінне. Ні. Нічого. Навіть жалю і туги, щоб живити ними пам’ять.

Нора (недовірливо дивиться на неї). Кристино, як таке може бути?

Фру Лінне (гірко сміється і гладить Нору по голові). Часом буває, Норо.

Нора. Зовсім сама. Як тобі, мабуть, було тяжко. Я маю троє чудових дітей. Вони гуляють надворі з нянькою. Але розкажи мені все про себе.

Фру Лінне. Ні, ні, краще розказуй ти.

Нора. Ти знаєш, яке велике щастя нам випало цими днями? Уяви собі, мій чоловік стане директором Акціонерного банку.

Фру Лінне. Твій чоловік? Як пощастило!

Нора. Так, неймовірно. Адвокатська праця не дає твердого заробітку, а надто як берешся тільки за чисті, чесні справи. Торвальд, певна річ, за інші ніколи й не брався. Тож розумієш, які ми раді! Він обійме посаду вже з нового року і буде отримувати велику платню. Тоді ми зможемо жити зовсім інакше, як жили досі. Ох, Кристино, яка я щаслива!

Фру Лінне. Так, звичайно, чудово мати все необхідне.

Нора. Не тільки необхідне, а й багато-багато грошей!

Фру Лінне (усміхається). Норо, Норо, ти й далі така сама легковажна?

Нора (сміється). Торвальд і тепер так каже. (Сварить пальцем.) Але «Нора, Нора» не така вже й навіжена, як вам здається. Нам справді не так жилося, щоб я могла тринькати гроші. Обом доводилося працювати.

Фру Лінне. І тобі?

Нора. Так, я вишивала, плела, гаптувала. (Рвучко встає.) Торвальд залишив працю в міністерстві, коли ми одружилися. Не мав ніяких надій на підвищення, а йому треба було заробляти більше. Першого року він страшенно перевтомлювався. Йому доводилося брати додаткову роботу, і він працював з ранку до пізнього вечора. Зрештою він не витримав і захворів, хвороба була смертельна, й лікарі сказали, що йому необхідно поїхати на південь.

Фру Лінне. Чула. Ви, здається, пробули цілий рік в Італії?

Нора. Так. Повір, що нам нелегко було зрушити з місця. Івар тоді щойно народився. Але довелося їхати. Яка то була дивовижна подорож! І вона врятувала Торвальдові життя. Та скільки це коштувало, Кристино! Купу грошей.

Фру Лінне. Але принаймні щастя, що вони знайшлися.

Нора. Скажу тобі, що їх нам дав батько.

Фру Лінне. Он що. Здається, він десь тоді й помер.

Нора. Так. І я не могла поїхати й доглянути його. Я от-от мала народити і повинна була доглядати Торвальда. Сердешний батько! Я так його любила. Це найбільше горе, якого я зазнала, відколи вийшла заміж.

Фру Лінне. І твій чоловік повернувся цілком здоровий?

Нора. Здоровий-здоровісінький. Як гарно жити і почувати себе щасливою!.. Але я говорю тільки про себе. (Сідає біля фру Лінне.) Скажи, то правда, що ти не любила свого чоловіка? Чого ж ти вийшла за нього заміж?

Фру Лінне. Тоді ще була жива моя мати, але хворіла, вже не вставала з ліжка. А крім того, мені ще треба було піклуватися про своїх двох менших братів. Тож я подумала, що було б нерозважно відмовити йому.

Нора. І, мабуть, слушно. То він був тоді заможний?

Фру Лінне. Думаю, що досить заможний. Але його підприємство не було надійне, і коли він помер, то все розвалилося, нічого не лишилось. І мені довелось перебиватися дрібного торгівлею, уроками й усім, що траплялося. Ці останні три роки були для мне суцільним робочим днем. Тепер усе скінчилося, Норо. Моїй бідолашній матері вже не потрібна допомога, вона вже відійшла в інший світ. І хлопці вже можуть самі себе забезпечити.

Нора. То тепер тобі полегшало на душі...

Фру Лінне. Не сказала б, я відчуваю тільки бездонну порожнечу. Нема для чого жити. (Схвильовано підводиться.) Тому я не витримала в тому закутку. Тут, мабуть, буде легше знайти, до чого взятися і чим заповнити свої думки. Аби тільки пощастило отримати якесь постійне місце...

Нора. Ох, Кристино, тобі було б краще поїхати кудись на купелі.

Фру Лінне. Я, Норо, не маю батька, щоб дав мені грошей на дорогу.

Нора (підводиться). Ох, не гнівайся на мене!

Фру Лінне. Люба Норо, ти не гнівайся на мене. В моєму становищі найгірше те, що в душі осідає багато гіркоти. Працювати нема для кого, а однаково доводиться кидатись на всі боки. Адже треба якось жити, от і стаєш егоїсткою. Коли ти розповіла мені про щасливі зміни у вашому становищі, то, повіриш, я зраділа не так за вас, як за себе.

Нора. Ти подумала, що Торвальд міг би щось зробити для тебе. І зробить, Кристино. Ох, я від щирого серця бажаю прислужитися тобі.

Фру Лінне. Дуже мило з твого боку, Норо, тим більше мило, що сама ти мало знайома з життєвими труднощами й турботами.

Нора. Я?.. Я мало знайома?..

Фру Лінне (сміється). Ну, певне, Боже мій... Ти дитина, Норо.

Нора (гордо підносить голову й ходить по кімнаті). Дарма ти розмовляєш зі мною так зверхньо. Ви всі думаєте, що я не здатна на щось справді вагоме... (Стишує голос.) Я не розповіла тобі про головне. Ти пишаєшся тим, що важко працювала задля матері і братів, але я також маю чим пишатися.

Фру Лінне. Не сумніваюся. Але чим саме?

Нора. Говори тихіше. А то ще Торвальд почує. А він нізащо в світі не повинен... ніхто не повинен знати про це. Ніхто, крім тебе, Кристино. Отож... я також маю чим пишатись і тішитися. Бо це я врятувала Торвальдові життя.

Фру Лінне. Врятувала? Твій батько дав вам на це гроші.

Нора. Батько не дав нам нічогісінько. Це я роздобула гроші на подорож.

Фру Лінне. Ти? Таку велику суму? Як ти змогла її роздобути, Норо? Не могла ж ти їх позичити.

Нора. Не могла? Чому?

Фру Лінне. Бо дружині не позичать, якщо на те нема згоди її чоловіка.

Нора (високо підіймає голову). Я ж не кажу, що позичила гроші. Могла ж я роздобути їх інакше, отримати від котрогось зі своїх залицяльників. Бувши такою чарівною, як про мене кажуть...

Фру Лінне. Ти здуріла. Норо, ти часом не зробила чогось нерозважного?

Нора (сідає рівно). Хіба нерозважно врятувати життя своєму чоловікові?

Фру Лінне. Нерозважно без його відома...

Нора. Таж він якраз і не повинен був нічого знати! Не повинен був знати, в якій він небезпеці. Це мені лікарі сказали, що він смертельно хворий і єдиний спосіб урятувати його — повезти на південь. Думаєш, я спершу не пробувала хитрувати? Казала йому, що дуже хотіла б поїхати за кордон, благала: мовляв, він не повинен забувати, в якому я стані, мав би бути ласкавим до мене, сказала, що він міг би позичити грошей. Але тоді він розлютився. Назвав мене легковажною, заявив, що його обов’язок не потурати моїм примхам. Кажи, кажи, міркувала я, а рятувати тебе треба...

Фру Лінне (фотографія першої постановки в Копенгагенському театрі)

Фру Лінне. І твій чоловік так і не довідався від батька, що то не його гроші?

Нора. Тато якраз тими днями помер. Я хотіла розповісти йому про свій вчинок. Але він був дуже хворий, не вставав із ліжка...

Фру Лінне. І ти досі не призналася чоловікові?

Нора. Ні, боронь Боже! Торвальд зі своїм глибоко вкоріненим почуттям власної гідності... як гірко і принизливо було б для нього знати, що він мені чимось зобов’язаний. Це б зіпсувало наші стосунки.

Фру Лінне. І ти ніколи не скажеш йому про це?

Нора (роздумує і ледь усміхається). Може, колись... скажу... То що ти скажеш про мою велику таємницю, Кристино? Здатна я на щось? І ця позика, щоб ти знала, завдає мені багато прикростей. Доводиться заощаджувати на чому тільки можна. Із грошей на господарство я не могла нічого відкласти, бо Торвальдові треба добре харчуватися. Дітей також не можна одягати абияк!

Фру Лінне. То тобі, сердешній, доводилося відривати щось від себе?

Нора. Звичайно. Щоразу, коли Торвальд давав мені гроші на нову сукню, я витрачала тільки половину, завжди купувала найдешевше. Слава Богу, що мені все личило. Але часто мені бувало тяжко на серці. Адже це така втіха гарно вдягатися. Минулої зими пощастило — мені дали переписувати цілу купу паперів. Я замикалася й сиділа над ними до пізньої ночі. Ох, часом бувало так стомишся, що з ніг падаєш. Та все ж таки було дуже приємно працювати, заробляти гроші. Я почувала себе майже чоловіком.

Фру Лінне. І скільки ж ти змогла таким чином сплатити боргу?

Нора. Та я й сама добре не знаю. Я віддаю все, що мені щастить зібрати. Та часто в мене просто руки опадають. Тепер я вже не маю клопоту. (Схоплюється.) О Господи, яка це радість, Кристино! Не маю клопоту! Зате маю змогу вовтузитися з дітьми, опоряджати дім речами, які подобаються Торвальдові! Може, ми знов кудись поїдемо. Так чудово почуватися щасливою!

У передпокої чути дзвінок.

Нора. Це, певне, до Торвальда...

Служниця. Вибачте, пані... Там хтось хоче поговорити з паном адвокатом...

Нора. А хто там такий?

Кроґстад (у дверях передпокою). Це я, фру Гельмер.

Фру Лінне здригається, але опановує себе і відвертається до вікна.

Нора (поволі підходить до Кроґстада і напружено, стиха питає). Ви? Що таке? Про що ви хочете говорити з моїм чоловіком?

Кроґстад. До певної міри про банківські справи. Я посідаю невеличку посаду в банку, а ваш чоловік, як я чув, тепер буде нашим директором...

Нора. То заходьте, будь ласка, он двері до його кабінету. (Зачиняє двері.)

Фру Лінне. Норо, хто це був?

Нора. Приватний повірений Кроґстад. Ти його знаєш?

Фру Лінне. Знала... Кілька років тому він якийсь час провадив справи в наших околицях. Як він змінився! То тепер він удівець?

Нора. Із купою дітей...

Фру Лінне. Він, кажуть, береться до найрізноманітніших справ?

Гельмер із плащем на руці, тримаючи в ній капелюха, виходить зі свого кабінету.

Нора (до нього). Ну, Торвальде, ти спекався його?

Гельмер. Так, він пішов.

Нора. Дозволь познайомити тебе... Це, любий, фру Кристина Лінне.

Гельмер. Он як! Мабуть, товаришка моєї дружини з часів дитинства?

Фру Лінне. Так, ми знайомі віддавна.

Нора. І уяви собі, Кристина дуже вправна канцеляристка і має велике бажання попрацювати під керівництвом тямущого фахівця, щоб іще більше навчитися... І коли вона почула, що ти стаєш директором банку, то відразу приїхала сюди. Правда, Торвальде, ти задля мене зробиш щось для Кристини?

Гельмер. Можливо. Ви, здається, вдова? І маєте досвід праці в канцелярії?

Фру Лінне. Так, чималий.

Гельмер. То, мабуть, я зможу дати вам місце... Ви з’явилися вчасно, пані...

Фру Лінне. Ох, як мені дякувати вам?..

Гельмер. Нема за що. (Надягає пальто.) Але сьогодні ви вже вибачте мені...

Розмовляючи, всі йдуть до передпокою. Зі сходів чути дитячі голоси.

Нора. Це вони! Це вони!

Біжить і відчиняє вхідні двері. Заходять нянька Анна-Марія з дітьми.

Заходьте, заходьте! (Нагинається і цілує дітей.) Ох, мої милі сонечка... Глянь на них, Кристино. Правда ж, вони чарівні?

Гельмер. Ходімо, фру Лінне, тепер тут нікого не треба, крім матері. [...]

Нора роздягає дітей і слухає, що вони розповідають.

Бурхлива радість. Тим часом у вхідні двері хтось стукає, але ніхто стукоту не чує. Тоді ледь відчиняються двері, і в них з’являється приватний повірений Кроґстад.

Кроґстад. Вибачте, фру Гельмер...

Нора (глухо скрикує, обертається і ледь підводиться). Ох! Чого ви хочете?

Кроґстад. Перекинутися словом із вами.

Нора. Із... (Тихо до дітей.) Ідіть до Анни-Марії. Коли він піде, ми знов будемо гратися. (Відводить дітей і зачиняє двері. Стурбованим голосом.) Ви хочете поговорити зі мною?.. Але ж це ще не перше число...

Кроґстад. Поки що не говорімо про це. Є ще й інша справа. Я бачив, як ваш чоловік ішов вулицею... З дамою. То була не фру Лінне?

Нора. Так, вона.

Кроґстад. Щойно приїхала до міста? Фру Лінне матиме посаду в банку?

Нора. Як ви смієте випитувати мене, Кроґстаде, ви, підлеглий мого чоловіка? Але якщо ви вже запитали, то знайте: так, фру Лінне матиме посаду. І посприяла цьому я, пане Кроґстад. Так і знайте.

Кроґстад. Отже, я не помилився у своїх розрахунках.

Нора (ходить по кімнаті). Я гадаю, що нам усе-таки можна мати якийсь вплив. Те, що хтось народився жінкою, зовсім не означає...

Кроґстад. Фру Гельмер, може, ви застосували свій вплив на мою користь?

Нора. Як це? Що ви маєте на думці?

Кроґстад. Може, ви потурбувалися, щоб я зберіг у банку своє скромне місце?

Нора. Що ви кажете? Хто ж його буде відбирати у вас?

Кроґстад. О, я добре знаю, що вашій товаришці буде неприємно наражатися на зустріч зі мною, і знаю також, кому маю завдячувати, що мене виженуть. І я раджу вам використати свій вплив, щоб запобігти цьому.

Нора. Але ж, пане Кроґстад, я не маю ніякого впливу.

Кроґстад. Не маєте? Мені здається, ви щойно самі казали...

Нора. Як ви могли подумати, що я маю вплив на свого чоловіка?

Кроґстад (трохи стриманіше). Як буде треба, я боротимуся за своє скромне місце в банку не на життя, а на смерть... Річ, бачите, ось у чому. Ви, як усі добре знаєте, що колись я нерозважно зробив те, чого не можна було робити.

Нора. Здається, я чула щось таке.

Кроґстад. До суду не дійшло, та всі шляхи для мене відтоді закрилися. Отож я й узявся до тих справ, про які ви знаєте. За щось же треба було вхопитися. І насмілюся сказати, що я був не з найгірших. У мене підростають сини, і задля них я мушу відновити своє становище в суспільстві. Посада в банку була для мене ніби перший східець. А тепер ваш чоловік хоче мене зіпхнути з цього східця, щоб я знову впав у яму.

Нора. Але ж, Боже мій, я не маю ніякої змоги допомогти вам, пане Кроґстад.

Кроґстад. Тому, що не хочете, але в мене є спосіб примусити вас.

Нора. Не думаєте ж ви сказати моєму чоловікові, що я винна вам гроші?

Кроґстад. Гм, а якби й сказав?

Нора. То ви повелися б ганебно. (Ковтає сльози.) Щоб про мою таємницю, якою я так пишалася, він довідався у такий брутальний спосіб... Ви хочете, щоб у мене були жахливі неприємності... (Палко). Але якщо ви це зробите, то вам же буде гірше. Мій чоловік тоді справді побачить, яка ви погана людина, і нізащо не залишить вас у банку.

Кроґстад. Ви боїтеся хатніх неприємностей?

Нора. Якщо мій чоловік довідається про цей борг, то відразу оплатить решту, і ми не будемо більше з вами знатися.

Кроґстад (підступає ближче). Фру Гельмер... або у вас коротка пам’ять, або ви зовсім не розумієтесь у цих справах. Доведеться докладніше розтлумачити, що ви вчинили. Коли ваш чоловік захворів, ви прийшли до мене позичити тисячу двісті спецій.

Кроґстадт (фотографія першої постановки в Копенгагенському театрі)

Нора. Я більше нікого не знала.

Кроґстад. Я пообіцяв роздобути вам гроші на певних умовах. Ви тоді були такі заклопотані чоловіковою хворобою, що, мабуть, зовсім не думали про подробиці. Я пообіцяв роздобути вам гроші під боргове зобов’язання, яке склав для вас.

Нора. Так, і я його підписала.

Кроґстад. Гаразд. Але внизу було ще додано кілька рядків — порука вашого батька за вас. Ті рядки мав підписати ваш батько.

Нора. Мав?.. Він же підписав їх.

Кроґстад. Я залишив місце на дату. Тобто ваш батько мав поставити її тоді, коли підписуватиме документ. Пам’ятаєте? Я передав вам, щоб ви поштою послали його своєму батькові. І вже через п’ять чи шість днів принесли мені зобов’язання з батьковим підписом. І вам тоді було виплачено позику.

Нора. Ну так, а хіба я не виплачую її вчасно?

Кроґстад. Більш-менш. Здається, ваш батько був дуже хворий і скоро помер?

Нора. Так.

Кроґстад. Скажіть, фру Гельмер, ви часом не пам’ятаєте дати смерті свого батька? Тобто якого дня і місяця він помер.

Нора. Тато помер двадцять дев’ятого вересня.

Кроґстад. Справді, я довідувався. І тому виходить дивина (витягає документ), яку я ніяк не можу пояснити. Дивина, пані, що ваш батько підписався на третій день після своєї смерті.

Нора. Як так? Не розумію...

Кроґстад. Ваш батько помер двадцять дев’ятого вересня. Але погляньте сюди. Ось тут батько поставив дату свого підпису — друге жовтня. (Нора мовчить.) Ви можете пояснити мені це? (Нора далі мовчить.) Впадає у вічі, що слова «друге жовтня» і рік написані не батьковою рукою. Ну, це не така важлива річ. Головне — сам підпис. Чи він справжній, фру Гельмер? Чи це ваш батько підписався під документом?

Нора (після короткої паузи високо підносить голову). Ні, це я підписалася.

Кроґстад. Фру Гельмер... Ви знаєте, що це небезпечне зізнання? Можна запитати вас, чому ви не послали цього документа своєму батькові?

Нора. Бо не могла. Тато був хворий. Якби я попросила його підписати зобов’язання, то довелося б пояснювати, навіщо ті гроші. А я ж не могла сказати йому, такому хворому, що життя мого чоловіка в небезпеці.

Кроґстад. То вам краще було б відмовитися від подорожі за кордон.

Нора. Ні, не можна було. Та подорож урятувала моєму чоловікові життя.

Кроґстад. А ви не подумали про те, що таким чином обдурюєте мене?..

Нора. На це я не зважала. Я вас терпіти не могла за те, що ви так безжально чіплялися до мене, хоч знали, яка небезпека нависла над моїм чоловіком.

Кроґстад. Фру Гельмер, ви, мабуть, не уявляєте собі чітко, в чому полягає ваша вина. Але те, чого я колись допустився і що так заплямувало мене в очах суспільства, було нітрохи не гірше за ваш вчинок.

Нора. Як? Ви хочете переконати мене, що зважилися на таке, аби врятувати життя своїй дружині?

Кроґстад. Закони не питають, які в кого були спонуки.

Нора. То це якісь дуже погані закони.

Кроґстад. Погані чи ні, та коли я подам цей документ до суду, вас засудять.

Нора. Я не вірю. Хіба дочка не має права вберегти свого старого, смертельно хворого батька від тривоги й журби? Хіба дружина не має права врятувати життя своєму чоловікові? Я добре не знаюся на законах, але певна, що в них десь має бути написаний такий дозвіл.

Кроґстад. Робіть, як хочете. Та скажу вам: якщо мене ще раз викинуть зі служби, ви будете в товаристві зі мною. (Вклоняється і виходить.)

Нора (після хвилинної задуми підводить голову). Хотів мене налякати! Не така я дурна. Але... Ні, я ж зробила це з любові. (Сідає, бере шитво.) Ні! (Кидає шитво, підводиться.). Огидна людина. Пусте, пусте, пусте! Нічого не станеться. Я робитиму все, що ти любиш, Торвальде... Я співатиму, танцюватиму для тебе... (Гельмер заходить з пакою паперів.) Ох! Ти вже вернувся?

Гельмер. Так. Тут хтось був?

Нора. Тут? Ні.

Гельмер. Дивно. Я бачив, як із брами виходив Кроґстад.

Нора. Хіба? О так, справді, Кроґстад заходив сюди на хвилину.

Гельмер. Норо, я бачу по тобі, що він заходив сюди просити, аби ти замовила за нього слово. Він тебе не просив про це?

Нора. Просив, Торвальде, але...

Гельмер. Норо, Норо, як ти могла на таке пристати? Змовлятися з такою людиною і щось їй обіцяти! І ще й до всього казати мені неправду!

Нора. Неправду?..

Гельмер. Хіба ти не сказала, що тут нікого не було? (Свариться на неї пальцем.) Нехай моя щебетуха більше такого не робить. Їй для щебету завжди треба мати чисте горлечко, з якого не виходило б жодного фальшивого звуку. (Обіймає її за стан.) Хіба ні? (Відпускає її.) [...]

Нора. Але скажи мені, в чому завинив Кроґстад, то справді щось таке страшне?

Гельмер. Він підробив підпис. Ти уявляєш собі, що це таке?

Нора. А не міг він зробити цього з біди?

Гельмер. Міг, або, як багато хто, з легковажності. Я не такий черствий, щоб беззастережно засудити людину за один такий вчинок. Часом людина може знов піднятися морально, коли визнає провину і відбуде кару.

Нора. Кару?..

Гельмер. Але Кроґстад не пішов цим шляхом, він усякими правдами і неправдами виплутувався й цим морально занапастив себе.

Нора. Ти вважаєш, що треба було...

Гельмер. Ти уяви собі, як людині з нечистим сумлінням доводиться брехати, прикидатися перед усіма, носити маску навіть перед дружиною і власними дітьми. А щодо дітей, то це якраз найстрашніше, Норо. Отруйний чад брехні заражає домашнє життя. Діти в такому домі дихають зараженим повітрям, і в їхніх душах проростає зло.

Нора (підходить ближче до нього ззаду). Ти певен цього?

Гельмер. Ох, люба моя, я вдосталь надивився на це, коли працював адвокатом. Майже всі, хто рано збився на манівці, мали брехливих матерів.

Нора. Чому саме матерів?

Гельмер. Найчастіше це передається від матерів. Але і батьки, звичайно, діють на дітей так само. А Кроґстад удома роками отруював брехнею своїх дітей, тому я називаю його морально пропащим. (Простягає до неї руки.) Тож, люба, пообіцяй мені, що не проситимеш за нього. Мені неможливо було б працювати разом із ним. Я відчуваю фізичну відразу до таких людей.

Нора (відсмикує руку й переходить на другий бік ялинки). Як тут гаряче. [...]

ДІЯ ДРУГА

Служниця відчиняє двері з передпокою, впускає Кроґстада і знов зачиняє їх. Він одягнений у дорожнє хутро, боти і шкіряну шапку.

Нора (йде назустріч). Говоріть тихо, мій чоловік удома. Чого вам треба?

Кроґстад. Дещо з’ясувати. Ви, звичайно, знаєте, що мене звільнено.

Нора. Я не могла нічого вдіяти. Я до останнього боронила вас.

Кроґстад. Отже, ваш чоловік так мало любить вас? Знає, що я можу заподіяти вам, і все-таки зважується...

Нора. Як ви можете думати, що він знає про це?

Кроґстад. О ні, я, властиво, й не думав такого. Дивно було б, щоб мій любий Торвальд Гельмер спромігся на таку мужність...

Нора. Пане Кроґстад, я вимагаю поваги до свого чоловіка.

Кроґстад. Даруйте, я й виявляю до нього належну повагу. Та оскільки ви тримаєте цю справу в такій великій таємниці, то зважуюся припустити, що ви сьогодні краще, ніж учора, розумієте, що, власне, ви зробили.

Нора. Чого ви від мене хочете?

Кроґстад. Я думав про вас цілий день. Бачите, лихвар, крутій, ну, одне слово, такий, як я, теж має трохи того, що зветься серцем.

Нора. То доведіть це. Подумайте про моїх малих дітей.

Кроґстад. А ви і ваш чоловік подумали про моїх? Але тепер уже однаково. Я хотів тільки сказати, що вам не треба журитися цією справою. Поки що я не маю наміру оскаржувати вас у суді. Усе можна залагодити.

Нора. Мій чоловік нічого не повинен знати про це.

Кроґстад. Чи маєте якусь можливість добути гроші за пару днів?

Нора. Не маю такої можливості.

Кроґстад. Та якби ви й оце зараз виклали яку завгодно суму, я однаково не повернув би вам вашого боргового зобов’язання... Ніхто сторонній не буде про нього знати. Та якби ви зважилися на якийсь відчайдушний крок... Якби надумали кинути дім і родину... Або задумали щось іще гірше... То киньте ці химери.

Нора. Звідки ви знаєте, що я думала про таке?

Кроґстад. Більшість із нас спочатку думає про таке. Я також думав, але мені не стало відваги.

Нора (ледь чутно). І мені не стає.

Кроґстад (з полегкістю). От бачите. І то була б велика дурниця. Коли мине перша домашня буря... Я маю в кишені листа до вашого чоловіка...

Нора (швидко). Не можна, щоб він отримав цього листа. Порвіть його. Скажіть, скільки грошей ви вимагаєте від мого чоловіка, і я дістану їх.

Кроґстад. Я не вимагаю від вашого чоловіка грошей.

Нора. А чого?

Кроґстад. Я скажу, чого. Я хочу стати на ноги, пані, хочу піднятися, і ваш чоловік повинен допомогти мені. За півтора року я не припустився жодного нечесного вчинку, весь цей час ледве перебивався, але був задоволений, що своєю працею помалу підіймаюся знову. Тепер мене вигнали, і я вже не вдовольнюся тим, що мене з ласки приймуть назад. Я хочу піднятися вище, кажу вам. Хочу, щоб мене прийняли до банку на вищу посаду. Ваш чоловік повинен створити її для мене...

Нора. Він ніколи цього не зробить!

Кроґстад. Зробить. Навіть не писне. А якщо тільки я опинюся там, у банку, поруч із ним, то не мине й року, як я стану правою рукою директора. Тоді Нільс Кроґстад, а не Торвальд Гельмер керуватиме банком.

Нора. Ви цього ніколи не дочекаєтеся!

Кроґстад. Ви не залякаєте мене. Така гарна, розбещена дама, як ви...

Нора. Побачите. Побачите!

Кроґстад. Може, під кригу? В холодну, чорну глибину? І спливете навесні спотвореною, невпізнанною, із вилізлим волоссям...

Нора. Ви мене не залякаєте.

Кроґстад. І ви мене не залякаєте. Таких речей не роблять, фру Гельмер. Та й нічого це не дасть. Він же однаково буде в моїх руках.

Нора. Навіть тоді? Коли мене вже...

Кроґстад. Не забувайте, що тоді від мене залежатиме, яка пам’ять про вас залишиться. (Нора, занімівши, дивиться на нього.) Я вас попередив. Коли Гельмер отримає мого листа, я чекаю від нього звістки. Ваш чоловік сам змусив мене стати на такий шлях. Я ніколи не подарую йому цього. До побачення, фру Гельмер. (Виходить.)

Нора (підходить до дверей, ледь прочиняє їх і дослухається.) О ні, ні! Що це? Він зупинився. Не спускається вниз. Вагається?.. Невже він...

Лист падає в поштову скриньку, після цього чути кроки Кроґстада, що спускається до виходу. Нора приглушено зойкає, біжить назад до кімнати. Коротка пауза.

Лист у скриньці... Торвальде, Торвальде... Тепер нам немає рятунку!

Фру Лінне (виходить із костюмом у руках із кімнати ліворуч). Ну я не знаю, що тут іще можна поправити. Приміряємо?.. Що з тобою? На тобі лиця немає.

Нора. Іди сюди. Бачиш той лист? Дивися крізь скло в поштовій скриньці. То лист від Кроґстада...

Фру Лінне. Норо... то ти в Кроґстада позичила грошей!

Нора. І тепер Торвальд довідається про все.

Фру Лінне. Повір мені, Норо, це краще для вас обох.

Нора. Ти всього не знаєш. Я підробила підпис...

Фру Лінне. О Господи!

Нора. Якби я часом збожеволіла... а таке може статися... Або мене спіткає щось інше... що я не зможу бути тут...

Фру Лінне. Норо, Норо, ти наче не сповна розуму!

Нора. То якби хтось захотів узяти всю вину на себе, розумієш... Тоді ти маєш засвідчити, що це неправда. Я ще не збожеволіла й кажу тобі, що ніхто про це не знав. Я все це зробила сама. Не забудь.

Фру Лінне. Не забуду. Але я все-таки не розумію всього. Я піду й побалакаю з Кроґстадом. Був час, коли він зробив би для мене все.

Гельмер (зі свого кабінету, стукаючи у двері). Норо!

Нора (злякано скрикує). Ох! Що таке? Що ти хочеш від мене?

Гельмер. Ти ж защепнула двері. Може, приміряєш костюм?

Нора. Так, так, приміряю. Я буду така гарна, Торвальде.

Фру Лінне (з візиткою в руці). Він мешкає близько, тут за рогом.

Нора. Але це нічого не дасть. Нам немає рятунку. Лист лежить у скриньці.

Фру Лінне. Кроґстад повинен забрати назад свого листа нерозпечатаним...

Нора. Але саме в цей час Торвальд завжди...

Фру Лінне. Затримай його. Я повернуся якомога швидше. (Виходить.)

Нора (підходить до Гельмерових дверей і заглядає всередину). Торвальде!

Гельмер (із кабінету). Ну, чи впустять мене нарешті до моєї власної вітальні? Ходімо, Ранку, зараз побачимо... (У дверях.) Але що це означає? Я сподівався побачити тебе в розкішній бальній сукні.

Нора. Ні, до завтра мене ніхто не побачить у тому вбранні. [...]

ДІЯ ТРЕТЯ

Та сама кімната. На столі горить лампа. З горішнього поверху чути музику. Фру Лінне сидить біля столу й машинально гортає книжку, але не може зосередитися. Часом напружено прислухається, чи хтось не йде знадвору.

Фру Лінне (дивиться на годинника). І досі немає. Аби він тільки не... (Прислухається.) О, йде! (Виходить до передпокою і обережно відмикає двері. На сходах чути тиху ходу. Вона шепоче.) Заходьте.

Кроґстад (у дверях). Я знайшов вашу записку. Що це означає?

Фру Лінне. Мені треба поговорити з вами. Там, де я мешкаю, неможливо. Заходьте. Ми зовсім самі. Служниця спить, а Гельмери вгорі на балу.

Кроґстад (заходить до кімнати). Он як, Гельмери сьогодні бенкетують?

Фру Лінне. А чому ж би й ні? Отже, Кроґстаде, давайте поговорімо.

Кроґстад. Хіба в нас є про що говорити? Не вірю.

Фру Лінне. Не вірите, бо ніколи по-справжньому не розуміли мене.

Кроґстад. Що ж там було розуміти? Все як на долоні. Бездушна жінка спроваджує чоловіка, коли їй трапляється вигідніша партія.

Фру Лінне. Кроґстаде, невже ви справді так вважаєте?

Кроґстад. Якщо це неправда, то навіщо ви написали мені такого листа?

Фру Лінне. Я не могла інакше. Коли мені довелося порвати з вами, то моїм обов’язком було вирвати з вашого серця всі почуття до мене.

Кроґстад (стискає руки). Он воно що. І все це через гроші!

Фру Лінне. В мене на руках були тяжко хвора мати й двоє малих братів.

Кроґстад. Але ви не мали права відштовхувати мене задля іншого.

Фру Лінне. Ну, не знаю. Я не раз питала себе, чи я мала таке право.

Кроґстад (тихіше). Коли я втратив вас, у мене ніби вислизнула земля з-під ніг. Я тепер схожий на людину з розтрощеного корабля.

Фру Лінне. Я сьогодні довідалася, що мене беруть на ваше місце в банку.

Кроґстад. Коли ви вже знаєте про це, то, може, відмовитеся?

Фру Лінне. Ні. Вам із цього не було б ніякої користі.

Кроґстад. Користь чи не користь, а я, бувши вами, однаково відмовився б.

Фру Лінне. Я навчилася діяти розважно. Цього мене навчило життя і нестатки.

Кроґстад. А мене життя навчило не вірити словам.

Фру Лінне. Ви сказали, що схожі на людину з розтрощеного корабля, яка врятувалася на уламку. І я теж схожа на жінку з розтрощеного корабля.

Кроґстад. Ви самі вибрали таку долю.

Фру Лінне. Тоді іншого вибору в мене не було. Кроґстаде, а що якби ми, двоє людей із розтрощеного корабля, подали одне одному руки?

Кроґстад. Кристино!

Фру Лінне. Мені треба працювати, щоб прожити. Відколи пам’ятаю себе, я працювала, і це була моя найкраща втіха. А тепер я лишилася сама. Така порожнеча і самота. А працювати на саму себе — невелика втіха. Кроґстаде, зробіть так, щоб я мала для чого і для кого працювати.

Кроґстад. То ви справді... Ви все знаєте про моє минуле, за кого мене мають?

Фру Лінне. З ваших слів, зі мною ви могли б бути іншою людиною?

Кроґстад. Я певний цього. Кристино, ви все добре зважили?

Фру Лінне. Мені треба бути комусь за матір, а вашим дітям потрібна мати. Ми з вами потрібні одне одному. Кроґстаде, у вас добра основа.

Кроґстад (хапає її за руки). Дякую, дякую, Кристино... Тепер я знаю, як піднятися в очах інших... Ох, я ж забув...

Фру Лінне (дослухається). Цитьте! Ідіть, ідіть! Чуєте танок нагорі? Коли він закінчиться, вони прийдуть сюди.

Кроґстад. Однаково все дарма. Ви не знаєте, що я затіяв проти Гельмерів.

Фру Лінне. Знаю, Кроґстаде.

Кроґстад. І попри все ви зважилися б...

Фру Лінне. Я добре розумію, на що може піти з розпачу така людина, як ви.

Кроґстад. Ох, якби я міг вернути назад те, що зробив.

Фру Лінне. Ви могли б його вернути, бо ваш лист іще лежить у скриньці.

Кроґстад. Ви певні? (Допитливо дивиться на неї). Чи я маю вас так розуміти? Ви хочете за всяку ціну врятувати свою товаришку. Правда?

Фру Лінне. Кроґстаде, хто вже раз продавав себе задля інших, не зробить цього вдруге.

Кроґстад. Я скажу, щоб мені віддали мого листа назад. Залишуся тут, поки Гельмер прийде, і скажу, щоб він віддав мені листа, що в ньому йдеться тільки про моє звільнення... і що йому не треба читати його...

Фру Лінне. Ні, Кроґстаде, не забирайте назад листа.

Кроґстад. Але скажіть мені, хіба ви не тому покликали мене сюди?

Фру Лінне. Так, першої хвилини, з переляку. Але тепер нехай Гельмер про все довідається. Треба, щоб вони нарешті порозумілися. Неможливо так жити далі, приховувати правду, викручуватися... (Дослухається). Покваптеся! Ідіть, ідіть! Танок скінчився. Нам не можна тут бути ні хвилини разом.

Кроґстад. Я почекаю на вас унизу.

Фру Лінне. Гаразд. Тоді проведете мене додому.

Кроґстад. Я зроду ще не був таким неймовірно щасливим. (Виходить.)

Фру Лінне (трохи прибирає на столі і бере свій верхній одяг). Яка зміна в житті! Буде для кого працювати... і для кого жити, буде дім, якому треба надати затишку й тепла. Ну, доведеться натужуватися... Аби вони швидше прийшли. (Дослухається.) Ага, йдуть. (Надягає пальто.) [...]

Гельмер рвучко відчиняє свої двері і стає на порозі з листом у руці.

Гельмер. Норо! Ти знаєш, що в цьому листі?

Нора. Знаю. Пусти мене! Дай мені вийти!

Гельмер (не пускає її). Куди ти?

Нора (намагається випручатись). Не треба рятувати мене, Торвальде!

Гельмер (відсахується). Це правда! Правда, що тут написано? Страхіття!

Нора. Це правда. (Ступає крок до нього). Торвальде!..

Гельмер. Нещасна... Що ти наробила!

Нора. Не треба, щоб ти терпів через мене. Не бери цього на себе.

Гельмер. Не влаштовуй комедії. (Замикає двері на ключ.) Ти стоятимеш тут, поки не даси мені звіту. Ти розумієш, що ти зробила?

Нора (мовить із закам’янілим обличчям). Так, тепер починаю розуміти, цілком.

Гельмер (ходить по кімнаті). О, яке страшне пробудження. Цілих вісім років... вона, моя радість і гордість... була брехункою... злочинницею. Ох, яке це все безмежно гидотне! Тьху! (Нора й далі не зводить із нього очей.) Я мав би відчувати, що таке може статися. Знаючи легковажні засади твого батька... Мовчи! Ні побожності, ні моралі, ні почуття відповідальності... О, як мене покарано за те, що я дивився на все крізь пальці. Задля тебе. І ось як ти мені віддячила.

Торвальд Гельмер (фотографія першої постановки в Копенгагенському театрі)

Нора. Отак.

Гельмер. Тепер ти зруйнувала все моє щастя. Поставила хрест на моєму майбутньому. Я в руках у людини, що не має совісті. Він може вимагати від мене що завгодно, наказувати мені, знущатися з мене, і я не посмію і писнути. Так низько скотитися, впасти в провалля через легковажну жінку!

Нора. Якщо мене не буде на світі, то ти вільний.

Гельмер. Ох, кинь ці коники. Яка мені користь із того, що тебе, як ти кажеш, не буде на світі? Ніякісінької. Він однаково може оприлюднити цю справу, а коли так, то мене, мабуть, запідозрять у тому, що я знав про твій злочин. Можуть навіть подумати, що це я підштовхнув тебе! І цим я маю завдячувати тобі. А я ж на руках тебе носив. Розумієш, що ти мені заподіяла?

Нора (з холодним спокоєм). Так.

Гельмер. Це не вміщається в моїй голові. Але нам треба вилізти з цього. Треба за всяку ціну зам’яти цю справу. А щодо нас із тобою, то ми повинні вдавати, немов нічого не сталося. Отже, ти лишишся тут. Але не матимеш права виховувати дітей, я тобі їх не можу довірити... Ох, і мені доводиться казати це тій, яку я так палко любив... Але цьому кінець. Відтепер уже не йдеться про щастя, а тільки про порятунок уламків декорації. (Знизу чути дзвінок. Здригається.) Хто це? Невже найгірше?.. Сховайся. Удай, що ти хвора.

Нора не рушає з місця. Гельмер відмикає двері до передпокою.

Служниця (у передпокої, напівроздягнена). Тут лист для пані.

Гельмер. Давай сюди. (Хапає листа й зачиняє двері.) Так, це від нього. Я тобі не дам, сам прочитаю. Мені страшно читати. Може, ми вже пропали, і ти, і я. Ні, треба дізнатися, що в ньому. (Хапливо відкриває конверта, перебігає очима кілька рядків, дивиться на вкладений у листа папір і радісно вигукує.) Норо! (Нора запитально дивиться на нього.) Норо! Ні, хай я прочитаю ще раз. Так, так, правда. Я врятований! Норо, я врятований!

Нора. А я?

Гельмер. І ти, звичайно. Ми обоє врятовані, і ти, і я. Він повертає тобі боргове зобов’язання. Пише, що він шкодує... що щаслива зміна в його житті... Ну, та байдуже, що він пише. Ми врятовані! Ніхто нічого не зможе тобі зробити... Ні, спершу знищити всю цю гидоту... (Рве на клапті зобов’язання й обидва листи, кидає їх у грубу.) Отак. Нічого не залишилося... Він писав, що ти від Святвечора... Ох, то, мабуть, були страхітливі дні для тебе, Норо.

Нора. Я тяжко боролася ці три дні.

Гельмер. І мучилась, не бачила іншої ради, як... Ні, не згадуймо про те страхіття. Тільки радіймо, що все минуло, минуло. Норо, ти ще наче не збагнула, що все минуло. Що таке?.. Ти ніби закам’яніла. Ох, бідолашна, я добре розумію: ти, мабуть, не можеш повірити, що я все тобі простив. Адже я знаю: все, що ти зробила, зроблено з кохання до мене.

Нора. Це правда.

Гельмер. Ти любила мене, як дружина повинна любити свого чоловіка. Тільки засоби вибрала не такі, як слід. Та невже ти думала, що менше подобатимешся мені через те, що не здатна діяти самостійно? Ні, ні, зіприся на мене, я буду твоїм порадником і керівником. Не думай більше про ті гострі слова, що вихопилися в мене у перші хвилини переляку. Я простив тобі, Норо, присягаюся, що простив тобі.

Нора. Дякую тобі за твоє прощення. (Виходить у двері праворуч.)

Гельмер. Ні, стривай... (Заглядає у двері.) Спробуй заспокоїтися, опанувати себе, моя ластівко. Відпочинь спокійно, я розгорну свої крила і прикрию ними тебе. Тут твій прихисток, тут я леліятиму тебе, як загнану голубку, яку врятував із кігтів яструба. Помалу все стане на місце, Норо, повір мені. Як ти можеш подумати, що мені спало б на думку відштовхнути тебе чи просто сказати докірливе слово? Ох, ти не знаєш, Норо, на що здатне серце справжнього чоловіка. Йому невимовно солодко і приємно усвідомлювати, що він простив своїй дружині... Це ніби вдвічі збільшує його усвідомлення, що вона його власність. Вона стає, так би мовити, одночасно його дружиною і його дитям. Не бійся нічого, Норо... Що це? Чого ти одяглася?

Нора. Сядь, Торвальде, нам є про що поговорити. (Сідає до столу.)

Гельмер (сідає навпроти неї). Ти мене лякаєш, Норо. І я не розумію тебе.

Нора. Отож-бо. Ти не розумієш мене. І я тебе не розуміла... до сьогоднішнього вечора. Ні, не перебивай мене... Ми вже одружені вісім років. Тобі не спадає на думку, що ми, ти і я, чоловік і жінка, вперше розмовляємо поважно?

Гельмер. Поважно... в якому розумінні?

Нора. Цілих вісім років... Ні, довше... з першого дня нашого знайомства ми не обмінялися жодним поважним словом про поважні речі.

Гельмер. Невже я мав звірятися тобі з турбот, які ти не могла б мені полегшити?

Нора. Я не кажу про турботи. Я кажу, що ми ніколи не заводили поважної розмови, не пробували разом обміркувати якісь важливі справи.

Гельмер. Але ж, кохана, хіба це твоє діло?

Нора. Отож-бо й є. Ти ніколи не розумів мене... Зі мною поводилися дуже несправедливо, Торвальде. Спершу тато, а тоді ти.

Гельмер. Що? Ми обидва? Ми ж любили тебе більше, ніж будь-хто у світі!

Нора (хитає головою). Ви ніколи не любили мене.

Гельмер. Норо, що це за слова?

Нора. Такі, як чуєш. Коли я жила з татом, він висловлював мені свої погляди, тож я мала ті самі погляди. А коли в мене з’являлися інші, я їх приховувала, бо вони йому не сподобалися б. Він називав мене дитиною-лялькою і грався мною, як я гралася ляльками. Потім я опинилася у твоєму домі...

Гельмер. Як ти висловлюєшся про наш шлюб!

Нора (незворушно). Я хочу сказати, що я з татових рук перейшла у твої. Ти все влаштовував на свій смак, і в мене ставав такий самий смак... Тепер мені здається, що я жила тут жалюгідним життям, сяк-так перебивалася. Жила тільки, щоб розважати тебе, Торвальде. Але ти цього хотів. Ти і тато вчинили мені велику кривду. Ви винні, що з мене нічого не вийшло.

Гельмер. Яке безглуздя! Яка невдячність! Хіба ти не була тут щаслива?

Нора. Ні, ніколи не була. Думала, що щаслива, а насправді не була такою. Гельмер. Не була... не була щаслива!

Нора. Ні, тільки весела. І ти завжди був ласкавий до мене. Але наш дім був тільки кімнатою для дитячих ігор. Тут я була дружиною-лялькою, як удома дитиною-лялькою. А діти, знову ж таки, були моїми ляльками. Мені подобалося, коли ти грався зі мною, а їм подобалося, коли я гралася з ними. Ось яким було наше подружжя, Торвальде.

Гельмер. У твоїх словах є трохи правди... хоч яке це перебільшення. Але тепер усе буде інакше. Гра скінчилася, починається виховання.

Нора. Виховання кого? Мене чи дітей?

Гельмер. І тебе, і дітей, люба Норо.

Нора. О, не такий ти чоловік, щоб виховати з мене справжню дружину для себе.

Гельмер. І це кажеш ти?

Нора. А я... хіба я підготована виховувати дітей? Хіба ти оце не казав сам, що мені не можна довірити виховання дітей?

Гельмер. У хвилину роздратування! Хто звертає на таке увагу!

Нора. Ні, ти добре казав. Із цим завданням я не впораюся. Спершу треба подбати про своє виховання, а ти не такий чоловік, щоб допомогти мені. Мені самій треба взятися за це. Тому я залишаю тебе.

Гельмер (схоплюється). Що ти сказала? Норо! Норо!

Нора. І я піду зараз же. Кристина напевне пустить мене переночувати...

Гельмер. Ти збожеволіла! Хто тобі дозволить! Я забороняю!

Нора. Відтепер дарма щось забороняти мені. Я беру тільки свої речі. Від тебе я нічого не візьму, ні зараз, ні потім.

Гельмер. Що за божевілля!

Нора. Завтра вранці я поїду додому... тобто туди, де я народилася. Там мені буде легше влаштуватися. Треба ж мені набути досвіду, Торвальде.

Гельмер. Залишити дім, чоловіка й дітей! Що скажуть люди?

Нора. Я не буду на них зважати. Я тільки знаю, що необхідно це зробити.

Гельмер. Це неподобство. Ти нехтуєш своїми найсвятішими обов’язками.

Нора. Що ти вважаєш моїми найсвятішими обов’язками?

Гельмер. Хіба обов’язки щодо чоловіка та дітей не найсвятіші для тебе?

Нора. У мене є й інші обов’язки, такі самі святі. Обов’язки щодо себе самої.

Гельмер. Ти найперше дружина й мати.

Нора. Я в це більше не вірю. Я вірю, що найперше я людина, така, як і ти... або принаймні маю стати людиною. Я знаю, що більшість буде на твоєму боці. Але я вже не можу вдовольнитися тим, що каже більшість. Мені треба самій подумати про всі ці речі і самій розібратися.

Гельмер. Ніби ти не розумієш свого становища у власному домі? Ніби в тебе немає надійного провідника в цих питаннях? Немає релігії?

Нора. Ох, Торвальде, я добре не знаю, що таке релігія.

Гельмер. Ні, це просто нечувана річ для такої молодої жінки! Коли тебе не може нарозумити релігія, то хоч дай мені промовити до твого сумління. Адже почуття моралі ти, певне, маєш? Відповідай!..

Нора. Торвальде, я заплуталася в цих питаннях. Ось я чую, що закони цілком інакші, ніж я думала. Але що вони справедливі, я ніяк не можу погодитися. Виходить, що жінка не має права пожаліти свого батька, який лежить на смертній постелі, або врятувати життя своєму чоловікові! Цьому я не вірю.

Гельмер. Ти хвора, Норо. В тебе гарячка. Мені навіть здається, що ти майже не при своєму розумі.

Нора. Ніколи ще я не була при такому ясному розумі, як цього вечора.

Гельмер. І ти при ясному розумі кидаєш свого чоловіка і своїх дітей?

Нора. Так, кидаю.

Гельмер. Тоді це можна пояснити тільки одним: ти мене більше не любиш.

Нора. Так, саме цим.

Гельмер. Норо!.. І ти це кажеш!

Нора. Ох, мені самій прикро, Торвальде, бо ти завжди був дуже добрий до мене. Але я інакше не можу. Я більше не люблю тебе.

Гельмер (насилу втримується). Це твоє тверде переконання?

Нора. Так, тверде переконання. Тому я не хочу тут довше залишатися.

Гельмер. Може б, ти пояснила мені, чому я втратив твою любов?

Нора. Так, поясню. Це відбулося сьогодні ввечері, коли не сталося дива. Я побачила, що ти не та людина, за яку я тебе вважала. Я так терпляче ждала цілих вісім років. На мене звалилося страхіття. Поки Кроґстадів лист лежав у скриньці... мені й на думку не спадало, що ти міг би пристати на умови тієї людини. Я була твердо впевнена, що ти скажеш йому: розголошуй цю справу цілому світові. А коли б так сталося...

Гельмер. Ну, й що ж тоді? Коли б я виставив на глум власну дружину!..

Нора. Коли б так сталося... Я була твердо впевнена, що ти виступиш і візьмеш усе на себе, скажеш: «Це моя вина».

Гельмер. Норо!..

Нора. Ти маєш на думці, що я ніколи б не прийняла від тебе такої жертви? Звичайно, ні. Але що важили б мої запевнення супроти твоїх?.. Оцього дива я чекала з такою надією і таким страхом. І щоб цього не сталося, хотіла накласти на себе руки.

Гельмер. Я з радістю працював би для тебе день і ніч, Норо... терпів би лихо і злигодні. Але ніхто не жертвує честю задля того, кого любить.

Нора. Тисячі жінок жертвували.

Гельмер. Ох, ти думаєш і говориш, як нерозумна дитина.

Нора. Нехай і так. Але ти не говориш, як чоловік, на якого я могла б покластися. Коли в тебе минув страх — не за мене, а за себе, — ти повівся так, немов нічого не було. Я знов стала твоєю ластівкою, твоєю лялькою, яку ти відтепер мав іще дужче берегти, бо я виявилася така тендітна і крихка. (Підводиться.) Торвальде... тієї миті я збагнула, що вісім років прожила з чужим чоловіком і народила йому троє дітей... Ох, мені гидко подумати про це! Так і роздерла б себе на шматки.

Гельмер (гірко). Бачу, бачу. Між нами справді пролягла прірва... Але хіба її не можна заповнити, Норо? У мене вистачить сили стати іншим.

Нора. Може... коли від тебе заберуть ляльку.

Гельмер. Розлучитися з тобою! Ні, ні, Норо, я собі не можу цього уявити.

Нора (йде до дверей праворуч). Тим більше це має статися. (Повертається з верхнім одягом і невеличким саквояжем, якого ставить на стілець.)

Гельмер. Норо, Норо, не тепер! Почекай до ранку.

Нора (одягає пальто). Я не можу ночувати у помешканні чужого чоловіка.

Гельмер. А хіба ми не могли б жити тут як брат і сестра?..

Нора. Ти добре знаєш, що так довго не потривало б. (Загортається в шаль.) Прощавай, Торвальде. Я не хочу заходити до дітей. Знаю, що вони в кращих руках, ніж мої. Такої, як я тепер є, їм не треба.

Гельмер. Але колись, Норо... Колись?..

Нора. Звідки мені знати? Я зовсім не знаю, що з мене вийде.

Гельмер. Але ж ти моя дружина, і така, як ти є, і така, як станеш.

Нора. Слухай, Торвальде... коли дружина кидає свого чоловіка, як оце я тебе, то, я чула, він за законом звільняється від усіх зобов’язань щодо неї. Принаймні я звільняю тебе від будь-яких зобов’язань. І ти, і я маємо бути цілком вільні. Я повертаю тобі обручку. А ти віддай мою.

Гельмер. На.

Нора. Ну тепер усе доведено до кінця. Отут я кладу ключі. Служниця знає, що в домі де лежить, краще за мене. Завтра, коли я поїду, Кристина прийде і спакує речі, які я привезла з дому. Хай їх відішлють мені.

Гельмер. Кінець. Кінець! Норо, ти ніколи й не згадаєш про мене?

Нора. Чому ж, я, мабуть, часто згадуватиму про тебе, про дітей і про цей дім.

Гельмер. Можна мені писати тобі?

Нора. Ні... не можна. Цього не можна.

Гельмер. Але ж треба буде посилати тобі...

Нора. Нічого не треба посилати. Нічого.

Гельмер. Допомагати, коли буде потрібно.

Нора. Ні, кажу. Я нічого не візьму від чужого чоловіка.

Гельмер. Норо... невже я назавжди лишуся для тебе чужим чоловіком?

Нора (бере свій саквояж). Ох, Торвальде, хіба що станеться диво з див... Що обоє ми так змінимося, щоб... Ні, Торвальде, я вже не вірю в дива.

Гельмер. Але я віритиму. Скажи, яке! Змінимося так, щоб?..

Нора. Щоб наше життя разом могло стати подружжям. Прощавай. (Виходить.)

Гельмер (опускається на стілець біля дверей і затуляє обличчя руками). Норо! Норо! (Оглядається навколо і встає.) Порожньо. Її вже тут немає. (Обличчя його осяває промінь надії.) Диво з див?..

Знизу чути, як зачинилася, грюкнувши, брама.

Переклад із норвезької Ольги Сенюк

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Готуємося до роботи з твором

• 1. Поясніть особливості драми як літературного роду. Укажіть відмінності між драмою, епосом і лірикою.
• 2. Згадайте відомі вам драматичні жанри та їхні особливості.
• 3. Що вам відомо про історію розвитку давньогрецького театру? На прикладі трагедії Есхіла «Прометей закутий» розкажіть про особливості античної трагедії.
• 4. На прикладі трагедії «Ромео і Джульєтта» Вільяма Шекспіра розкажіть про особливості театру доби Відродження.
• 5. Якими були основні правила драматичного мистецтва в період класицизму? Яка історична доба стала взірцем для класицистів?
• 6. Поясніть особливості поділу на високі і низькі драматичні жанри. Як ви знаєте, класицисти вважали актуальні проблеми і звичайних людей не вартими зображення у високих жанрах. Поясніть цю тезу на прикладі комедії Мольєра «Міщанин-шляхтич».
• 7. Розкажіть про особливості «нової драматургії» кінця XIX — початку XX століть.
• 8. Доведіть, що п’єса Генріха Ібсена «Ляльковий дім» належить до типу соціально-психологічної драми.

Працюємо над текстом твору

• 9. Якою постає родина Гельмерів на початку драми, а якою — наприкінці?
• 10. Розкажіть, які події привели подружжя до краху сімейного життя.
• 11. Чому Нора розчарувалася в коханій людині? Чого, на вашу думку, головна героїня чекала від свого чоловіка?
• 12. Як комерціалізація суспільної моралі відобразилася на стосунках головних героїв твору — Торвальда і Нори?
• 13. Яким було ставлення Торвальда до дружини? У чому він помилявся щодо неї?
• 14. Схарактеризуйте образ Нори. Доберіть відповідні цитати.
• 15. Простежте, як внутрішні зміни, що відбулися у свідомості Нори, відобразилися на розвитку подій у «Ляльковому домі».
• 16. У чому Нора вбачає недоліки власного виховання і виховання своїх дітей?
• 17. Прокоментуйте слова Торвальда про те, що чоловікові «невимовно солодко і приємно усвідомлювати, що він простив своїй дружині... Це ніби вдвічі збільшує його усвідомлення, що вона його власність».
• 18. Як сцена пробачення (дія III) характеризує подружжя?
• 19. Визначте тему та ідею твору Генріка Ібсена «Ляльковий дім».

Узагальнюємо і підсумовуємо

• 20. Як у драмі «Ляльковий дім» розкривається тема суспільної несвободи особистості і безправ’я жінки?
• 21. Що, на вашу думку, символізує назва драми Герніка Ібсена «Ляльковий дім»?
• 22. Як у п’єсі повсякденні проблеми в житті жінки набули драматичного (високого) звучання?
• 23. Назвіть риси реалізму в драмі Ібсена «Ляльковий дім».
• 24. Згадайте, що таке психологізм. Як ви вважаєте, у чому полягає прихований психологізм зображення героїв драми «Ляльковий дім»?

Застосовуємо теоретичні поняття

• 25. Знайдіть ознаки дискусійності у творі.
• 26. Визначте зовнішній і внутрішній конфлікти твору.
• 27. Поясніть сутність внутрішнього конфлікту Нори.
• 28. Доведіть, що внутрішній конфлікт визначив розвиток зовнішнього конфлікту драми «Ляльковий дім».
• 29. Як норвезький драматург застосував «принцип кокона» у драмі «Ляльковий дім»?
• 30. У чому полягає «відкритість фіналу» драми Генріка Ібсена?

Радимо прочитати

Проспер Меріме «Кармен» (переклад Михайла Москаленка)

Шарлотта Бронте «Джейн Ейр» (переклад Петра Соколовського)