Зарубіжна література. 5 клас. Міляновська

Роальд Дал

(1916-1990)

Роальд Дал —син норвезьких емігрантів, якийстав одниміз найпопулярніших письменників як Великої Британії, так і всього світу.

Батьки назвали хлопчика на честь свого співвітчизника — полярного дослідникаРуала Амундсена.Видатний мандрівник став для норвежців національною гордістю:Руал Амудсенбув першим в історії людства, хто досяг і Північного, і Південного полюсів планети.

Коли хлопчику виповнилося чотири роки, він втратив сестричку, а за кілька місяців і батька. Мати, виконуючи волю покійного чоловіка, вирішила дати своєму сину англійську освіту. Навчаючись у різних школах,Роальдріс високим і спортивним хлопчиком, він добре плавав, грав у футбол та займався іншими видами спорту, був капітаном однієї з шкільних команд.Роальддуже любив читати, а особливо захоплювався творамиРедьярдаКіплінга.

Однак про шкільні роки вРоальдазалишилися найжахливіші спогади. Він та інші діти потерпали від надто суворих порядків англійських навчальних закладів і дикунської жорстокості старшокласників.

Після закінчення коледжуРоальд Дал,як і його видатний землякРуал Амудсен,пустився в мандри. Він перетнув Атлантичний океан і в якості фотографа взяв участь в експедиції за Полярне коло.

Із початком Другої світової війни, у 1939 році, Дал вступив до Королівських Повітряних Сил і став військовим льотчиком-винищувачем. Він неодноразово брав участь у повітряних боях, збивав нацистські літаки, продемонструвавши неабияку мужність і розум.

Але через поранення, внаслідок якогоРоальдмало не втратив зір, у 1942 році його визнали непридатним для служби в армії. Дала відрядили з дипломатичною місією до Америки як військового спеціаліста.

УСША Роальд Далпочав писати оповідання про війну. Він прагнув розповісти мирній Америці про війну Британії проти нацистської Німеччини, спонукаючи американців допомогти Європі в боротьбі з гітлерівською агресією.

СпочаткуРоальд Далписав твори тільки для дорослої читацької аудиторії. Проте, ставши батьком п’ятьох малюків, він почав вигадувати для них різні історії.Роальдне мав наміру публікувати їх, однак сім’я письменника вмовила його надрукувати ці твори. Так, зокрема, з’явилася повість-казка «Чарлі і шоколадна фабрика».

У своїх книжкахРоальд Далне ідеалізує¹ані дітей, ані дорослих, використовує несподівані фінали і навіть чорний гумор. У фантастичній повісті «Чарлі і шоколадна фабрика», виданій у 1964 році, відобразилися спогадиРоальдаДала про радісні моменти дитинства.

¹Ідеалізувати — зображувати когось або щось кращим, досконалішим, ніж є насправді.

Кондитерська компанія «Кедбері» час від часу безкоштовно роздавала школярам коробки із шоколадними цукерками. Такі акції виробник солодощів влаштовував для вивчення уподобань юних споживачів.

МаленькийРоальдбув у захопленні від цих «солодких тестувань» нової продукції. Він навіть якийсь час хотів працювати на шоколадній фабриці у відділі винаходів. Хлопчик мріяв винайти такий смачний шоколад, який би вразив самого містера Кедбері — власника шоколадної компанії.

Роальд Далвидав чимало книжок і став одним із найпопулярніших дитячих письменників у світі, заснував благодійний фонд допомоги хворим дітям, а його ім’ям назвали астероїд, відкритий у 1980 році.

ДЛЯ ТИХ, ХТО ХОЧЕ ЗНАТИ БІЛЬШЕ

Роальд Далбув не тільки відомим в усьому світі письменником, а й сценаристом фільмів та серіалів. За його сценаріями визначні американські режисери зняли біля двадцяти фільмів. ТакожРоальд Далбув співавтором медичних розробок, які допомагали людям після важких травм.

Біографи описують трагічну подію в родиніРоальдаДала. Його старша донька, семирічна Олівія, у 1962 році заразилася кором під час спалаху хвороби в школі. Тоді ще не існувало вакцини від кору, яка могла би захистити і врятувати життя багатьох дітей. Дівчинка Олівія хворіла недовго — за кілька днів почала марити, знепритомніла і померла в лікарні.

Батьки були шоковані раптовою втратою дитини, їхньому горю не було меж. А коли від цього захворювання вчені винайшли вакцину,Роальд Далстав завзято пропагувати вакцинацію від кору. Він присвятив Олівії твір «Великий і Добрий Велетень» і написав книгу «Кір — небезпечна хвороба», закликаючи батьків проводити щеплення своїх дітей, аби не втратити їх, як він втратив свою милу донечку Олівію.

ЧАРЛІ І ШОКОЛАДНА ФАБРИКА

(скорочено)

Розділ 1. А ось і Чарлі

Ці двоє старезних людей — батько й мати пана Бакета. Їх звати дідунь Джо та бабуся Джозефіна. А ці двоє старезних людей — батько й мати пані Бакет. Їх звати дідусьДжорджта бабуняДжорджина.

Це — пан Бакет. Це — пані Бакет. Пан та пані Бакети мають синочка, якого звати Чарлі Бакет.

Це — Чарлі.

Добрий вам день. І вам добрий день. І вам.

Він радий вас бачити.

Уся їхня родина — шестеро дорослих (полічіть) і малий Чарлі Бакет — мешкає в дерев’яній хатинці на краю великого міста.

Хатинка аж ніяк не була розрахована на стількох людей, і жилося їм там страшенно незручно. Мала вона всього дві кімнатки й однісіньке ліжко. Ліжко віддали чотирьом стареньким, бо вони ж такі кволі й утомлені. Такі втомлені, що ніколи й не злазили з ліжка.

Дідунь Джо та бабуся Джозефіна лежали з одного кінця, а дідусьДжорджта бабуняДжорджина— з другого.

Пан і пані Бакети спали з малим Чарлі Бакетом в іншій кімнатці, на матрацах на підлозі. Влітку це ще було сяк-так, а от узимку, коли по підлозі цілісіньку ніч віяли крижані протяги, ставало нестерпно.

Вони й не мріяли купити кращу хату чи хоч би ще одне ліжко, бо були дуже вбогі. З усієї родини роботу мав тільки пан Бакет. Він працював на фабриці зубної пасти, де цілий день сидів на лаві, накручуючи кришечки на тюбики з пастою. Але за накручування кришечок багато не платять, і бідолашний пан Бакет ніколи не заробляв стільки, щоб купити бодай половину потрібних для такої великої родини речей. Грошей не вистачало навіть на харчі. На сніданок вони їли хліб з маргарином, на обід — варену картоплю з капустою, а на вечерю — капусняк.

Чарлі було найгірше. І хоч батько з матір’ю часто за обідом чи вечерею віддавали йому свої порції, та хлопцеві все одно було мало, бо він ріс. Чарлі страшенно кортіло чогось ситнішого й смачнішого за капусту з капусняком. А понад усе він хотів... ШОКОЛАДУ.

Йдучи вранці до школи, Чарлі бачив у вітринах крамничок цілі стоси величезних шоколадних плиток. Він зупинявся й дивився на них, притискаючись носом до скла і стікаючи слиною.

Щодня він бачив, як інші дітлахи виймали з кишень шоколадні цукерки й пожадливо їх поглинали, і це, звичайно, була для нього велика мука.

Чарлі Бакет міг відчути смак шоколаду єдиний раз на рік, у свій день народження. Уся родина заощаджувала для цього гроші і, коли наставав знаменний день, Чарлі з самісінького чудесного ранку дарували невеличку шоколаднуплиточку.Кілька наступних днів не смів до неї навіть торкатися — тільки дивився. Коли ж урешті не витримував, то віддирав з куточка манюсінький шматочок паперової обгортки, щоб визирнув манюсінький шматочок шоколаду, а тоді відкушував звідти манюсіньку крихточку — аби тільки відчути цей чудесний солодкий смак, що поволі розтікався по язиці. Отак Чарлі примудрявся розтягти десятицентовуплиточкушоколаду більш як на місяць.

Але я ще не сказав вам про одне лихо, що мучило малого шоколадолюба Чарлі понад усе. Гіршої муки годі було уявити:

У цьому місті, майже біля самої хатинки, де мешкав Чарлі, стояла ВЕЛИЧЕЗНА ШОКОЛАДНА ФАБРИКА!

Ви собі уявіть! І то була не якась там звичайна шоколадна фабрика. То була найбільша й найвідоміша в цілому світі фабрика! Називалася вона«ВОНКА»,а власником її був містер ВілліВонка,найкращий за всі часи виробник і винахідник шоколадних цукерок.

Двічі на день, ідучи до школи й повертаючись додому, малий Чарлі Бакет мусив проминати фабричну браму. І щоразу він дуже-дуже сповільнював крок, задирав носа й на повні груди вдихав неповторний шоколадний запах, що огортав його звідусіль. Ох, як же йому подобався цей запах! І як же він прагнув потрапити на фабрику й побачити, що ж там усередині.

Розділ 2. Фабрика містера ВілліВонка

Вечорами, досьорбавши водянистий капусняк, Чарлі завжди заходив у кімнатку до дідусів і бабусь, щоб послухати їхні розповіді, а потім побажати їм на добраніч.

Усі старенькі мали за дев’яносто років. Вони любили цього хлопчика. Чарлі був їхньою єдиною в житті радістю,і вони цілісінькими днями чекали його вечірніх відвідин. Незрідка заходили й батьки Чарлі, ставали біля дверей і теж слухали розповіді стареньких. Отак щовечора на півгодини ця кімната сповнювалася щастям.

Якось увечері, коли Чарлі зайшов до дідусів з бабусями, він запитав:

— А чи справді шоколадна фабрика«Вонка»найбільша в світі?

— Чи справді? — здивувалися водночас усі четверо. — Аякже! Святий Боже, невже ти не знаєш? Та вона в п’ятдесят разів більша за будь-яку іншу фабрику!

— А чи справді містер ВілліВонканайуміліший на світі виробник шоколаду?

— Любий хлопчику, — сказав дідунь Джо, вмощуючись на подушці вище, — та світ не бачив такого дивовижного, фантастичного, неймовірного виробника шоколаду, як містер ВілліВонка!

Старенькі поволі закивали й підтвердили всі втрьох:

— Щира правда. Правдивіше не буває.

А дідунь Джо додав:

— Ти хочеш сказати, що я не розповідав тобі про містера ВілліВонкута його фабрику?

— Ніколи, — відповів малий Чарлі.

— О Господи всемогутній! Не знаю, що це зі мною сталося! Сідай отут на ліжку й уважно слухай.

Дідунь Джо був з усіх чотирьох найстарший. Мав дев’яносто шість з гаком, а це дуже похилий вік. Як і всі старезні люди, він був слабий та кволий і цілий день майже не розмовляв.

Зате вечорами, коли в кімнату заходив любий онук, дідунь якимось дивом ніби знову молодшав. Утома й кволість його покидали, він ставав веселий і енергійний, мов юнак.

— Ой, що то за людина, містер ВілліВонка!— вигукнув дідунь Джо. — Чи знаєш ти, скажімо, що він сам винайшов понад двісті нових сортів шоколадних цукерок,кожен вид з інакшою начинкою, кожен солодший і смачніший за вироби всіх інших кондитерських фабрик!

— Свята правда! — підтвердила бабуся Джозефіна. — А ще він розсилає їх у всі кінці світу! Це ж так, дідуню Джо?

— Так, дорогенька, так. І всім королям та президентам світу. Але він виробляє не тільки шоколадні цукерки. Де там! Він має про запас деякі просто фантастичні винаходи, цей містер ВілліВонка!Чи знаєш ти, що він придумав, як виготовляти шоколадне морозиво, щоб воно годинами не тануло без холодильника?

— Та це ж неможливо! — витріщився на дідуня Чарлі.

— Авжеж, неможливо! Але містер ВілліВонкаце зробив!

— Саме так! — погодилися всі інші. — МістерВонкаце зробив.

— Окрім того, — вів далі дідунь Джо, — пан ВілліВонкавміє виготовляти зефір, що має смак фіалок, і чудові карамельки, які, поки їх смокчеш, кожні десять секунд міняють колір, і малесенькі пір’їсті льодянички. Він може зробити жуйку, яка ніколи не втрачає смаку, і цукеркові кульки, які можна роздути до неймовірних розмірів, а тоді проштрикнути шпилькою і проковтнути.

Дідунь Джо стих і поволі провів кінчиком язика по губах. — Ото тільки подумаєш про таке, і вже тече слина, — додав він.

— У мене теж, — зізнався малий Чарлі. [...]

Розділ 4. Таємні працівники

Наступного вечора дідунь Джо повів розповідь далі.

— Розумієш, Чарлі, — сказав він, — ще недавно на фабриці містера ВілліВонкипрацювали тисячі працівників. Аж раптом якогось дня містерВонкамусив попросити їх усіх піти додому й більше не вертатися.

—А чому?—здивувався Чарлі.

— Через шпигунів. Розумієш, усі інші виробники шоколаду стали заздрити, що містерВонкавиробляє такі чудові цукерки, й почали засилати шпигунів, щоб ті повикрадали його таємні рецепти. Містер ВілліВонкарвав на собі бороду й кричав: «Який жах! Я збанкрутую! Скрізь шпигуни! Я мушу закрити фабрику!» [...] Минали місяці, — вів далі дідунь Джо, — а фабрика все була на замку.

А тоді сталося щось дивовижне. Якось рано-вранці з високих фабричних димарів засоталися тоненькі смужечки білого диму! Мешканці міста зупинялися й дивилися на них. «Що це таке? — гукали вони. — Там хтось розпалив вогонь! Мабуть, містерВонказнову відкрив фабрику!»

Усі помчали до брами, сподіваючись, що вона відчинена навстіж, а містерВонказнову радо зустрічає своїх працівників. Та ба! Величезна залізна брама була замкнена, ланцюг, як і раніше, висів на ній надійно, а самого містераВонкиніде не було видно.

«Але ж фабрика працює¹. — дивувалися люди. — Послухайте! Чути машини! Вони знову гудуть! А в повітрі пахне шоколадом!»

Дідунь Джо нахилився, торкнув Чарлі за коліно довгим худим пальцем і неголосно сказав:

— Та найдивніше, Чарлі, що у фабричних вікнах рухалися маленькі темні тіні. Люди з вулиці бачили їх за матовими шибками.

— А чиї то були тіні? — миттю зацікавився Чарлі.

— Саме це всі й хотіли знати. «Там повно працівників! — кричали люди. — Але ж ніхто туди не заходив! Брама замкнена! Це якесь божевілля! І ніхто звідти не виходить!» Не було жодного сумніву, — сказав дідунь Джо, — що фабрика запрацювала. Відтоді вона так і працює, ось уже десять років. А шоколадки й цукерки, виготовлені на ній, стають усе смачніші й фантастичніші. Зрозуміло, що тепер, жоден шпигун не може проникнути на фабрику, щоб вивідати рецепт.

—Дідуню, але хто ж, — вигукнув Чарлі, — працює на фабриці?

— Чарлі, цього ніхто не знає.

Саме тут до кімнати зайшов батько Чарлі. Він повернувся додому з фабрики зубної пасти і схвильовано розмахував вечірньою газетою.

— Чули новину? — вигукнув він. І підняв газету, щоб було видно величезний заголовок: «НАРЕШТІ ФАБРИКУ«ВОНКА»ВІДКРИЮТЬ ДЛЯ КІЛЬКОХ ЩАСЛИВЦІВ».

Розділ 5. Золоті квитки

— Це означає, що людям дозволять зайти на фабрику?! — вигукнув дідунь Джо. — Ану читай, що там написано — швиденько!

— Гаразд, — сказав пан Бакет, розгладжуючи газету «Вечірній вісник». — Слухайте.

МістерВонка,геніальний виробник цукерок, якого ніхто не бачив уже десять років, прислав сьогодні таке оголошення:

Я, ВілліВонка,вирішив дозволити цього року відвідати мою фабрику п’ятьом дітям. Майте на увазі — тільки п’ятьом і не більше. Цих п’ятьох щасливців я скрізь водитиму особисто і дозволю їм побачити всі фабричні таємниці та чари. Наприкінці екскурсії всі вони отримають стільки шоколадок і цукерок, що їм вистачить на все життя! Отож шукайте Золоті квитки! П’ять Золотих квитків було надруковано на золотому папері й заховано під звичайнісінькими обгортками п’яти звичайнісіньких шоколадних батончиків. А п’ятеро щасливців, які знайдуть ці п’ять Золотих квитків, стануть єдиними особами, яким дозволять відвідати мою фабрику й побачити, яка вона тепер зсередини!

— Та він здурів! — пробурмотіла бабуся Джозефіна.

— Блискучий розум! — вигукнув дідунь Джо. — Просто чарівник! Ви тільки уявіть, що тепер буде! Цілісінький світ почне шукати Золоті квитки! Усі купуватимуть батончики «Вонка»,сподіваючись знайтитам квиточок!Він продастьшоколадокбільше, ніж будь-коли! Яка ж то буде радість знайти квиток! Чарлі, правда, було б чудесно — розгорнути батончик і побачити, як усередині виблискує Золотий квиток!

— Ще й як, дідуню. Але на це нема надії, — похнюпився Чарлі. — Я ж отримую тільки одну шоколадку на рік.

Розділ 6. Два перші щасливці

Уже наступного дня знайшли перший Золотий квиток. Щасливцем виявився якийсь Авґустус Ґлуп, і на першій сторінці вечірньої газети красувалося його велике фото. На знімку був дев’ятирічний хлопець, такий тілистий, ніби його надули велетенською помпою. З усього його тіла випиналися здоровезні обвислі складки жиру, а лице нагадувало потворну грудку тіста з маленькими смородинками очей, що зажерливо поглядали на світ. «Я знала, що Авґустусь знайде Золотого квитка, — сказала його мати журналістам. — Він щодня з’їдає стільки шоколадних цукерок, що було б просто неймовірно, якби він його не знайшов».

І ось уже цілу країну, та що там — цілий світ — зненацька охопила лихоманка купувати цукерки. [...] Раптом, саме перед днем народження Чарлі Бакета, газети сповістили, що знайшовся другий Золотий квиток. Цього разу пощастило дівчинці, яку звали Верука Солт і яка жила зі своїми заможними батьками в далекому величезному місті.

І знову вечірня газета пана Бакета опублікувала фото щасливиці. Вона сиділа між сяючими батьками у вітальні їхнього будинку, розмахуючи над головою Золотим квитком, і всміхалася від вуха до вуха.

Веруччин батько, пан Солт, з готовністю пояснив журналістам, як саме було знайдено квиток. «Бачите, — сказав він, — одразу, як доня сказала, що просто мусить мати Золотий квиток, я пішов у місто й почав купувати всі шоколадні батончики«Вонка»— всі, які бачив. Купувавїх, мабуть, тисячами. Сотнями тисяч! Тоді вантажив у фургони й відправляв на власну фабрику. Мій, розумієте, бізнес — це горішки, і в мене працює майже сотня жінок, які лущать горішки, щоб їх потім смажити й підсолювати. Цілими днями ці жінки сидять і лущать горішки. Тож я їм сказав: «Дівчата, тепер, замість лущити горішки, здирайте обгортки з цих дурних батончиків!» Вони так і робили. Зранку до вечора кожнісінька моя робітниця зривала з батончиків обгортки.

Та минуло три дні — і все дарма. Це було жахіття! Моя Веручечка з кожним днем сумнішала й сумнішала і, коли я вертався додому, кричала на мене: «Де мій Золотий квиток?! Я хочу Золотий квиток!» Вона годинами лежала на підлозі, хвицяла ногами й страшенно лементувала. І раптом... на четвертий день увечері одна моя робітниця закричала: «Я знайшла! Золотий квиток!» Я побіг додому й віддав його моїй любій Веруці, і ось вона знову усміхнена, а вся наша родина знову щаслива».

— Дідуню, мені здається, що батько дівчинки зробив не дуже чесно, — пробурмотів Чарлі.

— Він її розбещує, — відповів дідунь Джо. — А коли дитину так панькати, то нічого доброго не вийде. Запам’ятай, Чарлі, мої слова.

— Іди спати, синку, — озвалася мати Чарлі. — Завтра твій день народження, не забувай. Я сподіваюся, що ти встанеш раненько, щоб розгорнути дарунок.

— Батончик«Вонка»!— зрадів Чарлі. — Це буде батончик«Вонка»?Ох, як булоб чудово, якби я знайшов там третій Золотий квиток!

— Завтра, як отримаєш дарунок, заходь сюди, — попросив дідунь Джо. — Тоді ми всі побачимо, як ти знімаєш обгортку.

Розділ 7. День народження Чарлі

— З днем народження! — голосно привітали Чарлі четверо стареньких, коли він наступного дня вранці зайшов до них у кімнату.

Чарлі нервово всміхнувся й сів на краєчок ліжка. Обома руками він дуже обережно тримав свій дарунок, свій єдиний дарунок. На обгортці було написано: «Високочудесний зефірмеладВонки».

Четверо стареньких, по двоє з кожного кінця ліжка, підперлися подушками і з хвилюванням дивилися на солодкий батончик у руках Чарлі. Пан і пані Бакети теж зайшли й зупинилися біля ліжка, дивлячись на Чарлі. У кімнаті запала тиша. Усі тепер чекали, коли Чарлі почне розгортати дарунок.

Чарлі поглянув на батончик. Повільно, з любов’ю, погладжував його пальцями, і блискуча паперова обгортка легенько похрускувала в принишклій кімнаті. А тоді пані Бакет лагідно сказала:

— Не переживай, синку, якщо не знайдеш під обгорткою того, що шукаєш. Не сподівайся, що тобі аж так пощастить.

— Ага, — прошепотів Чарлі. — Я знаю.

— Забудь про всі ті Золоті квитки і поласуй батончиком, — заохотив дідунь Джо. — Чого чекаєш?

Дуже повільно хлопцеві пальці почали відривати малесенький кутик обгортки. Старенькі на ліжку понахилялися вперед, витягуючи худі жилаві шиї. Тоді зненацька, ніби не в змозі стримувати напруження, Чарлі роздер обгортку просто посередині... і йому на коліна впав... світло-коричневий шоколадний батончик.

Там не було й сліду Золотого квитка.

— Ну... от і все! — весело озвався дідунь Джо. — Цього ми й сподівалися.

Чарлі підвів голову. З ліжка на нього уважно дивилися чотири лагідні старі обличчя. Він сумно всміхнувся їм кутиком уст. [...]

Розділ 8. Знайдено ще два Золоті квитки

Того вечора газета пана Бакета повідомила про знахідку не лише третього Золотого квитка, а й четвертого. «СЬОГОДНІ ЗНАЙДЕНО ДВА ЗОЛОТІ КВИТКИ, — волали заголовки. — ЗАЛИШИВСЯ ЛИШ ОДИН».

— Що ж, — сказав дідунь Джо, коли вся родина зібралася після вечері в кімнаті стареньких. — Послухаймо, хто їх знайшов.

«Третій квиток, — прочитав пан Бакет, — третій квиток знайшла панна Віолета Бореґард. Величезне хвилювання панувало в домі Бореґардів, коли наш репортер прибув туди, щоб узяти інтерв’ю в щасливої панночки, люди штовхалися й пхалися, намагаючись підійти хоч трохи ближче до знаменитості. А знаменитість стояла на кріслі у вітальні, шалено махаючи рукою із Золотим квитком, наче зупиняла таксі. Щось усім говорила дуже швидко й дуже голосно, та нелегко було зрозуміти її слова, бо водночас вона так само шалено жувала жуйку.

— Я жую безперестанку, — кричала дівчина, — та коли почула про ті квитки містераВонки,то відклала жуйку і перейшла на цукерки — мала надію, що мені пощастить. Тепер, зрозуміло, я знову жуватиму. Мама каже, що панночкам таке не личить і що бридко дивитися, коли дівчачі щелепи постійно плямкають, але я не згодна. І хто вона така, до речі, щоб критикувати? Її щелепи, якщо хочете знати, теж плямкають не менше — вона цілими днями на мене кричить.

— Цить, Віолето, — озвалася пані Бореґард з дальнього кутка кімнати, де вона стояла на піаніно, щоб не затовкла юрба.

— Маман, не заводься! — гаркнула панна Бореґард. — Я жую оцей шматочок жуйки уже три місяці. Тобто це новий рекорд. Коли я ще не почала жувати на світовий рекорд, то міняла жуйку раз на день. Найчастіше робила це в ліфті, вертаючись зі школи додому. Чому в ліфті? Бо мені подобалося чіпляти липкі пожовані грудочки на ліфтовікнопки. Тоді до пальця того, хто заходив у ліфт після мене й натискав кнопку, приклеювалася моя стара жуйка. Га-га! Ой, я така рада, що зможу відвідати фабрику містераВонки.Тим паче, що після цього він дасть мені жуйки на все життя. Класно! Ура!»

— Мерзенне дівчисько, — скривилася бабуся Джозефіна.

— Просто ганьба! — додала бабуняДжорджина.— Вона зі своєю жуйкою обов’язково влипне в халепу, от побачите.

— Тату, а кому ж дістався четвертий квиток?

— Зараз побачимо, — відповів пан Бакет, знову придивляючись до газети. — «Четвертий Золотий квиток, знайшов хлопець Майк Тівн».

— Ще один поганець, хай мені грець, — буркнула бабуся Джозефіна.

«Дім родини Тіві, — почав читати пан Бакет, — коли туди прибув наш кореспондент, теж був заповнений схвильованими гостями, однак щасливого переможця, тобто Майка Тіві, уся ця ситуація, здається, страшенно дратувала. — Ви що — подуріли? Не бачите, що я дивлюся телевізор? — сердито крикнув він. — Не заважайте!

Дев’ятирічний хлопець сидів перед величезним телевізором, не зводячи очей з екрана, й дивився фільм, у якому одна зграя бандитів розстрілювала з автоматів іншу».

— Годі! — втрутилась бабуся Джозефіна. — Не можу цього слухати!

— Я теж, — погодилась бабуняДжорджина.— Невже тепер усі діти так поводяться — як оці шмаркачі, про яких ми щойно почули?

— Звичайно, ні, — усміхнувся пан Бакет. — Хоч деякі, на жаль, так.

— Тепер лишився один-єдиний квиточокі — нагадав дідусьДжордж.

— Саме так, — зітхнула бабуняДжорджина.— Я точно знаю, що цей квиток дістанеться якійсь огидній малій почварі, яка його не заслужила!

Розділ 10. Родина починає голодувати

За два наступні тижні стало страшенно холодно. Спочатку пішов сніг. Це сталося цілком несподівано якось уранці, коли Чарлі Бакет саме вдягався йти до школи. Він стояв біля вікна й бачив велетенські сніжинки, що поволі сіялися із замерзлого, сталевого кольору, неба.

Чомусь саме в холодну погоду розбурхується апетит. Усі ми тоді починаємо мріяти про паруючу смаженину, про гарячі яблучні пироги та інші смачні теплі страви. А оскільки всім нам щастить значно більше, ніж ми гадаємо, найчастіше ми отримуємо бажане... Але Чарлі Бакет ніколи не отримував бажаного, бо батьки не мали на це грошей, тож що довше лютувала холоднеча, то нестерпніше мучив його вовчий голод.

А тоді страви стали ще водянистіші.

Причина була в тому, що фабрика зубної пасти, де працював пан Бакет, зненацька збанкрутувала й мусила закритися. Пан Бакет негайно почав шукати іншу роботу. Проте дарма. Врешті-решт заробити кілька пенсів він міг тільки розчищаючи сніг на вулицях. Але цього не вистачало, щоб купити хоч би четвертину харчів, необхідних для сімох душ.

Невдовзі в хатинці почали голодувати. Чарлі Бакет щодня худнув і худнув. Обличчя його стало страшенно блідим і виснаженим.

Потроху він почав непомітно міняти свої звички, заощаджуючи сили. Уранці виходив з хати на десять хвилин раніше, щоб до школи не бігти, а йти помалу. На перерві сидів тихенько й нерухомо в класі, тоді як інші діти гасали на подвір’ї й кидалися сніжками. Тепер він усе робив повільно й обережно, щоб уникнути виснаження.

А одного дня, коли він ішов зі школи, його погляд зненацька впав на якийсь папірець, що лежав у канаві на снігу. Папірець був зеленуватий і щось йому невиразно нагадував. Чарлі зійшов на узбіччя й нахилився. Папірець був притрушений снігом, але Чарлі відразу його впізнав.

Це була однодоларова банкнота!

Він похапцем роззирнувся. Може, її хтось щойно загубив?

Та ні, не може бути, бо вона присипана снігом.

То це буде його долар? Він може його взяти?

Він міцно затис папірець тремтячими пальцями і не зводив з нього очей. У цю мить це означало єдине, одне-однісіньке. Це означало ЇЖУ.

Чарлі механічно повернувся й рушив до найближчої крамнички. До неї було якихось десять кроків... І ось що він зробить, зашепотів Чарлі гарячково сам до себе... він купить один запашний солодкий батончик і з’їсть його увесь, до крихти, просто отут, просто зараз... а решту грошей віднесе додому і віддасть мамі.

Розділ 11. Чудо

Чарлі зайшов до крамнички й поклав на прилавок мокру банкноту.

— Один «Високочудесний зефірмеладВонки»,— випалив він, пригадуючи смак батончика, подарованого на день народження.

Чоловік за прилавком був жирний і вгодований. Він відвернувся, сягнув рукою, тоді знову повернувся до Чарлі і дав йому батончик. Чарлі схопив шоколадку, миттю зірвав обгортку і вп’явся в неї зубами. Відкусив великий шматок... тоді другий... о, яка ж то радість запихати в рот величезні кусні чогось солодкого!

— Синку, ти так сильно захотів батончика? — лагідно спитав продавець. Чарлі кивнув, а рота йому аж розпирало шоколадом. Продавець поклав на прилавок здачу. — Їж потроху, — порадив він. — Живіт заболить, якщо ковтати не прожувавши.

Чарлі й далі пожадливо ковтав. Не міг зупинитися. Не минуло й пів хвилини, як батончик зник у горлі. Хлопець ледве дихав, але відчував неймовірне, величезне щастя.Простягруку по здачу. Тоді завагався. Його очі були на одному рівні з прилавком. Дивилися на маленькі срібнімонетки, що там лежали. Усі десятицентові. Дев’ять штук. Яка різниця, якщо він витратить ще однісіньку...

— Мабуть, — сказав він тихо, — мабуть... я візьму ще один батончик. Такий самий, якщо можна.

— Чому ж не можна? — відповів гладкий продавець. Він знову сягнув собі за спину й дістав з полиці ще один «Високочудесний зефірмеладВонки».Чарлі взяв, здер обгортку... і раптом... з-під обгортки... блиснуло золотим сяйвом. Серце в нього завмерло. [...]

Розділ 12. Що було написано на Золотому квитку

Чарлі ввірвався у двері з криком:

— Мамо! Мамо! Мамо!

Пані Бакет була в кімнаті стареньких — занесла їм вечірній суп.

— Мамо! — вигукнув Чарлі, влітаючи до них, мов вихор. — Дивіться! Я його знайшов! Останній Золотий квиток! Він мій! Я знайшов на вулиці гроші і купив дві шоколадки, а в другій був Золотий квиток! ЦЕ П’ЯТИЙ ЗОЛОТИЙ КВИТОК, МАМО, І Я ЙОГО ЗНАЙШОВ!

Пані Бакет стояла й дивилася, а четверо стареньких, що сиділи на ліжку з мисками супу на колінах, повипускали з рук ложки і наче попримерзали до подушок.

Секунд з десять у кімнаті панувала мертва тиша. Ніхто не смів заговорити чи поворухнутися. Це була чарівна мить.

Аж тоді, дуже тихо, промовив дідунь Джо:

— Чарлі, ти що — нас дуриш? Чарлі? Ти жартуєш?

— Та ні! — вигукнув Чарлі, підбіг до ліжка й показав старенькому великий і осяйний Золотий квиток.

Дідунь Джо нахилився й уважно глянув на квиток, ледь не торкаючись його носом. Усі стежили за ним, чекаючи вироку.

І ось дідунь Джо зблаженноюусмішкою на вустах, підняв голову і глянув просто на Чарлі. Він рвучко здійняв угору руки й закричав:

— Ураааааааааа! —Дідуган, що мав дев’яносто шість з половиною років, що вже двадцять років не вставав з ліжка, хвацько зістрибнув у піжамі на підлогу й переможно затанцював. — Урааааааа! — горлав він. — Хай живе Чарлі! Гіп-гіп, ура!

Тієї ж миті до хатини увійшов пан Бакет. Він змерз і втомився — і це було помітно. Цілісінький день пан Бакет розгрібав на вулицях сніг.

— Ого! — здивувався він. — Що це тут діється?

Йому швиденько все розповіли.

— Дай-но глянути, Чарлі, — сказав пан Бакет, падаючи на стілець і простягаючи руку. Чарлі підійшов до нього з безцінним документом. Він був надзвичайно гарний, цей Золотий квиток, зроблений, як здавалося, зі щирого золота завтовшки з аркуш паперу. З одного боку, надруковане якимось хитрим способом чорними-пречорними літерами, було саме запрошення — від містераВонки.

Пан Бакет підніс Золотий квиток до самісіньких очей. Кілька разів глибоко вдихнувши, пан Бакет прокашлявся й сказав:

— Слухайте:

«Містер ВілліВонкавітає тебе, щасливого власника Золотого квитка! Попереду в тебе багато чудових несподіванок! А поки що запрошую тебе відвідати мою фабрику й цілісінький день побути моїм гостем. Я, ВілліВонка,сам водитиму тебе по фабриці, покажу все, що там можна побачити, а потім, коли настане пора повертатися, за тобою їхатиме до самого дому ціла колона величезних вантажівок. Ці вантажівки, я обіцяю, будуть заповнені чудовими солодощами, яких тобі й твоїм рідним вистачить на багато років.Якщо ж колись припаси закінчаться, то досить звернутися на фабрику й показати цей Золотий квиток — і я з радістю дам тобі всього, що ти забажаєш.

Та це аж ніяк не найцікавіше з того, що станеться в день твого візиту. Я готую й інші, ще фантастичніші несподіванки для тебе та для всіх власників Золотих квитків А тепер вислухай мої вказівки: для відвідин я вибрав перший день лютого. Саме цього дня ти маєш підійти до фабричної брами рівно о десятій ранку. Не запізнися! І ще ти маєш право взяти з собою одного чи двох родичів, які пильнували б, щоб ти не наробив якої шкоди. І останнє — не забудь цей квиток, інакше тебе не впустять. Підпис: ВілліВонка».

— Перший день лютого! — вигукнула пані Бакет. — Та це ж завтра!

— Дуже вчасно! — крикнув дідунь Джо. — Не можна гаяти ні секунди. Негайно починай готуватися!

— Не треба так хвилюватися, дідуню, — втрутилася пані Бакет. — І не лякайте бідного Чарлі. Нам усім треба заспокоїтися. Спочатку треба вирішити, хто піде на фабрику разом з Чарлі.

— Я піду! — закричав дідунь Джо і знову зірвався з ліжка. [...]

Розділ 13. Настав щасливий день

Уранці щасливого дня яскраво сяяло сонечко, однак земля й досі була вкрита снігом і стояв лютий холод.

Перед брамою фабрики«Вонка»зібрався величезний натовп, що хотів бачити п’ятьох щасливих власників квитків. Панувало неймовірне збудження. Наближалася десята ранку. Юрба галасувала і штовхалася, а поліцаї, зчепивши руки, намагалися відтиснути її від брами.

Просто перед воротами, ретельно загороджені від натовпу поліцаями, стояли п’ятеро знаменитих дітей, разом з дорослими, що їх привели. Серед усіх височіла кістлява постать дідуня Джо, що стояв мовчки і міцно тримав за руку малого Чарлі Бакета. [...]

Десь удалині годинник на церковній вежі забамкав десяту. Дуже повільно, голосно скрегочучи іржавими завісами, залізні ворота фабрики почали відчинятися.

Юрба завмерла. Діти перестали стрибати. Усі втупилися в ворота.

— Ось він! — вигукнув хтось із натовпу. — Це ж він!

Розділ 14. Містер ВілліВонка

За відчиненими фабричними воротами стояв сам містерВонка.І що то був за дивовижний чоловік!

На голові він мав чорний циліндр. Одягнений був у фрак з розкішного темно-фіолетового оксамиту. Штани мав темно-зелені. Рукавички — перламутрово-сірі. А в руці тримав елегантну тростину з золотою бамбулькою. З його підборіддя стирчала акуратна чорна цапина борідка. А очі — очі він мав невимовно ясні. Здавалося, що вони весь час іскряться й мерехтять. Усе його лице освітлював радісний усміх.

Зненацька він кумедно затанцював на снігу, широко розвів руки, всміхнувся п’ятьом дітлахам, що скупчилися біля воріт, і вигукнув:

— Вітаю вас, мої маленькі друзі! Запрошую на фабрику! — Голос його звучав чисто, мов флейта. — Підходьте по одному, — покликав він, — разом з батьками. Показуйте квиток і називайтеся.

Чарлі зиркнув через плече й побачив, як великі залізні ворота за спиною повільно зачинялися. Юрба за ними й далі штовхалася й галасувала. І ось ворота з гуркотом зачинилися і зовнішній світ пропав з виду.

— Осюди! — вигукнув містерВонка,дрібочучи попереду всіх. — У ці великі червоні двері, прошу! Правильно! Там гарно й тепло!

Чарлі Бакет опинився в довжелезному коридорі, що безкінечно тягнувся хтозна-куди. Коридор був такий широкий, що легко проїхав би автомобіль. Стіни були блідо-рожеві, а освітлення — м’яке й затишне.

—Як гарно й тепло! — прошепотів Чарлі.

— Точно. А який чудовий запах! — відгукнувся дідунь Джо, втягуючи ніздрями повітря. Здавалося, у цьому повітрі змішалися всі найкращі пахощі світу — аромат смаженої кави, плавленого шоколаду, м’яти, фіалок, товчених горішків, карамелі та лимонної шкірки...

— Скоріше! — підганяв містерВонка.— Ворушіться! Ми сьогодні нічого не встигнемо, якщо ви будете такі мляві!

Незабаром він звернув з головного коридору праворуч, у коридор трохи вужчий. Тоді повернув ліворуч. Тоді знову ліворуч. Тоді праворуч. Тоді ліворуч. Тоді праворуч. Тоді праворуч. Тоді ліворуч.

— Чарлі, тільки не відпусти моєї руки, — прошепотів дідунь Джо.

— Зверніть увагу, що всі коридори ведуть униз! — гукнув містерВонка.— Зараз ми спустимося під землю! Усі найважливіші цехи моєї фабрики розташовані під землею!

— А чому? — здивувався хтось.

— Бо нагорі для них зовсім не було б місця! — пояснив містерВонка.— Ви побачите, які це велетенські цехи! Більші за футбольні поля! Жодна будівля у світі не змогла б їх умістити? А от унизу, під землею, місця повно. Жодних обмежень — копай, скільки хочеш.

Коридори знижувалися дедалі крутіше.

І раптом містерВонказупинився. Перед ним сяяли блискучі металеві двері. На дверях великими літерами було написано: «ШОКОЛАДНИЙ ЦЕХ».

Розділ 15. Шоколадний цех

— Дуже важливий цех! — вигукнув містерВонка,витяг з кишені в’язку ключів і застромив одного з них у замкову щілину. — Це мозковий центр усієї фабрики, серце всього бізнесу!

МістерВонкавідчинив двері. П’ятеро дітей і дев’ятеро дорослих проштовхалися в них, і яка ж дивовижна картина виникла в них перед очима!

Вони стояли посеред чудової долини. Обабіч простягалися зелені луки, а поміж них текла велика коричнева ріка.

Ба більше, посеред ріки шумів велетенський водоспад — вода стікала з стрімкої скелі, закручувалася щільними пластами, а тоді з розмаху верглася в бурхливий вир, що клекотів піною та бризками.

— От! — вигукнув містерВонка,показуючи золотою бамбулькою тростини на коричневу річку. — Це все шоколад! Кожна краплинка цієї ріки — з гарячого рідкого шоколаду Най-най-най-вищої якості. Чи ж не дивовижно? А погляньте на труби! Вони засмоктують шоколад і розносять його по всіх фабричних цехах, скрізь, куди потрібно! Тисячі літрів щогодини, любі дітки! Тисячі й тисячі літрів!

Діти та їхні батьки не могли з подиву промовити й слова. Вони були приголомшені. Ошелешені. Вражені й розгублені. Їх цілковито збила з пантелику ця вся грандіозність. Вони просто стояли й дивилися.

— Цей водоспад надзвичайноважливий! — вів далі містерВонка.— Він змішує шоколад! Розбовтує його! Колотить і збиває! А як вам мої дерева? — вигукнув він. — А мої гарненькі кущики? Правда, гарні? І зрозуміло, що все це їстівне! Усе з чогось інакшого й смачного! Травичку, на якій ви стоїте, любі малята, зроблено з нового сорту м’якої м’ятної цукрової вати, яку я недавно винайшов!

Раптом повітря задзвеніло від вереску. Верещала Верука Солт. Вона вказувала на протилежний берег річки.

— Дивіться! Дивіться туди! — лементувала вона. — Що це таке? Воно рухається! Воно йде! Це маленька істота! Маленька людинка!

І тут зненацька закричали всі.

— Їх двоє!

— О людоньки, й справді! Більш, як двоє! Два, три, чотири, п’ять!..

— Що вони там роблять?

— Хто вони такі?

Діти разом з батьками метнулися до річки, щоб краще роздивитися.

— Це просто фантастика! Вони мені по коліна!

Крихітні люди — завбільшки як лялька — зупинилися на тому березі річки й почали розглядати відвідувачів.

— Це ж не можуть бути справжні люди, — засумнівався Чарлі.

— Звісно, що справжні, — заперечив містерВонка.— Це ж умпа-лумпи.

Розділ 16. Умпа-лумпи

— Умпа-лумпи! — вигукнули всі одночасно. — Умпа-лумпи!

— Імпортовані прямо з Лумпаландії, — гордо пояснив містерВонка.

— Нема такої країни, — заперечила пані Солт.

— Вибачте, шановна пані, але...

— Містере Вонко, — вигукнула пані Солт. — Я вчителька географії...

— Тоді ви про неї ще довідаєтесь, — сказав містерВонка.— Ой, яка ж то жахлива країна! Нема там нічого, крім густющих джунглів. Там аж кишить найнебезпечнішими у світі звірюками — роговоглі, снуцвангери і жахливі злісні вангдудлі. Коли я туди примандрував, то виявив, що маленькі умпа-лумпи живуть у хатинках на деревах. Вони мусили жити в цих дерево-хатках, щоб урятуватися від вангдудлів, роговоглів та снуцвангерів. Вони страшенно голодували. Харчувалисязеленоюгусінню, а гусінь на смак була огидна. Понад усе їм хотілося бобів какао. Та вони ніде не могли їх роздобути. Какао-боби, —розповідав містерВонка,— ростуть на какаових деревах, і саме з них роблять шоколад. Какао-боби — це і є шоколад. Я на цій фабриці щотижня переробляю мільярди какаових бобів. Отож коли я довідався, що умпа-лумпи шаліють за цим харчем, то одразу видряпався по дереву в їхнє село і пропхав голову в двері хатки вождя племені. «Послухайте мене, — сказав я, — якби ви всі перебралися в мою країну й жили на моїй фабриці, то мали б какао-бобів скільки захочете! У моїх коморах їх цілі гори! їжте, скільки влізе! Можу й зарплатню видавати бобами!»

Чоловічок заволав з радості й метнув миску з товченою гусінню у вікно хатинки. — «Домовилися! — вигукнув він. — Перебираймося!»

— Авґустусе! — крикнула пані Ґлуп. — Авґустусе, золотко, не треба такого робити.

Авґустус Ґлуп, як ви вже, мабуть, здогадалися, нищечком підкрався до річки і тепер стояв на березі навколішки, з шаленою швидкістю заливаючи собі жменями в рот рідкий гарячий шоколад.

Розділ 17. Авґустус Ґлуп вилітає в трубу

Коли містерВонкапобачив, що робить Авґустус Ґлуп, то закричав:

— Ой, не треба! Авґустусе, благаю! Не треба такого робити! Людська рука не повинна торкатися до мого шоколаду!

— Це так чу-до-во! — простогнав Авґустус, не звертаючи уваги ні на матір, ні на містераВонку.— От би ще ківшик, щоб добре було пити!

— Авґусь! — закричала пані Ґлуп.

— Авґустусе! — закричав пан Ґлуп.

Але Авґустус ніби оглух і не чув нічого, крім поклику свого велетенського шлунка. Він витяг шию і по-собачому сьорбав з річки шоколад.

— Обережно, Авґустусе! — репетував пан Ґлуп. — Ти дуже низько нахилився! — Пан Ґлуп мав цілковиту рацію. Бо раптом пролунав пронизливий вереск, а тоді — шубовсть! —Авґустус Ґлуп упав у річку і миттю зник під коричневою поверхнею.

— Рятуйте його! — замахала парасолькою поблідла пані Ґлуп. — Він утопиться! Він не вміє плавати! Рятуйте його! Рятуйте!

— Побійся Бога, жінко, — вигукнув пан Ґлуп, — я не стрибатиму! Це ж мій найкращий костюм!

На поверхню знову вигулькнуло коричневе від шоколаду обличчя Авґустуса Ґлупа.

— Рятуйте! Поможіть! — залементував він. — Витягніть мене!

— Та не стій! — крикнула пані Ґлуп на пана Ґлупа. — Роби щось!

— Та роблю! — огризнувся пан Ґлуп, скидаючи піджака й готуючись пірнати в шоколад. Але поки він це робив, нещасного хлопчиська затягувало далі й далі — до отвору однієї з тих велетенських труб, що звисали в річку. Врешті він геть зник з очей, його протягло під поверхнею й потужно засмоктало в трубу.

— Спокійно! — вигукнув містерВонка.— Спокійно, шановна пані, не хвилюйтеся. Немає жодної небезпеки! Ані найменшої! Авґустус трохи покатається, та й усе. Йому буде дуже цікаво. А виїде він живий-здоровий, ще хвильку — й побачите.

МістерВонкаобернувся й тричі клацнув пальцями: клац, клац, клац. Миттю невідомо звідки біля нього з’явився умпа-лумпа.

Умпа-лумпа вклонився і усміхнувся, блиснувши гарними білими зубами. Він мав біло-рожеву шкіру, золотисто-каштанове волосся, а зростом сягав містерові Вонці до коліна. Був одягнений у перекинуту через плече накидку з оленячої шкури.

— Слухай мене! — звернувся до крихітного чоловічка містерВонка,— відведи пана й пані Ґлупів у помадковий цех і допоможи їм знайти їхнього сина Авґустуса. Він щойно вилетів у трубу. [...]

Розділ 18. По шоколадній річці

— Рушаймо далі! — гукнув містерВонка.— Усі за мною в наступний цех! Продовжимо нашу подорож по річці! А ось і човен! Дивіться!

Над теплою шоколадною рікою здіймався густий серпанок, і з цього серпанку раптом виплив дивовижний рожевий човен. Це був великий весловий човен з високим носом і високою кормою (як у стародавніх вікінгів).

З обох облавків стриміло багато весел, і, коли човен наблизився, то всі, хто стояв на березі, побачили, що за веслами сидять безліч умпа-лумпів — може, з десяток за кожним веслом.

— Це моя особиста яхта! — повідомив містерВонка,сяючи від задоволення. — Я її видовбав з величезної карамельки! Яка ж вона чудова!

Щойно всі безпечно розмістилися в човні, як умпа-лумпи відштовхнули його від берега й налягли на весла.

— Татку, — заявила Верука Солт, — я хочу такого човна! Купи мені точнісінько такого самого великого рожевого карамельного човна, як у містераВонки!І ще я хочу багато умпа-лумпів, щоб вони мені веслували, і хочу шоколадну річку, і ще хочу... хочу...

— Вона хоче добрячих ляпанців нижче спини, — прошепотів на вухо Чарлі дідунь Джо. Чарлі міцно тримав дідуня за стару кістляву руку. Він аж кипів від хвилювання. Усе побачене було таке чудернацьке — і насамперед сам містер ВілліВонка!

— Правда, дивовижно? — усміхнувся до Чарлі дідунь Джо.

Чарлі кивнув головою і всміхнувся старому у відповідь.

Раптом містерВонка,що сидів навпроти Чарлі, понишпорив на дні човна, знайшов великого кухля, занурив у річку й зачерпнув шоколаду.

— Випий, —простягвін кухля Чарлі, — тобі піде на користь. Щоб не померти з голоду. Потім містерВонканаповнив ще одного кухля й подав дідуневі Джо.

—Ви теж, — сказав він, — бо щось ви дуже схожі на скелета. Що таке? Останнім часом удома нічого було їсти?

— Та так, не надто, — знітився дідунь Джо.

Човен линув за течією. Річка вужчала. Попереду був якийсь темний тунель — великий круглий, схожий на величезну трубу — і річка текла прямісінько в цей тунель. І човен теж несло туди!

— Увімкнути світло! — наказав містерВонка.Спалахнуло світло, осяявши весь тунель, і Чарлі побачив, що вони справді опинились у велетенській трубі, стіни якої вигиналися вгору і були білосніжні й бездоганно чисті. Течія шоколадної річки в цій трубі була дуже стрімка, умпа-лумпи веслували, мов навіжені, і човен летів з шаленою швидкістю.

— Дивіться, дідуню! — крикнув Чарлі. — Двері в стіні!

Вони проминули жовті двері з написом: «СКЛАД НОМЕР 77 — УСІ СОРТИ БОБІВ — КАКАО-БОБИ, КАВОВІ БОБИ, БОБИ-ВИСОКІ-МОВ-ТОПОЛЯ Й БОБИ-ДУРНІ-НЕМОВ-КВАСОЛЯ».

— Дурні-немов-квасоля? — вигукнула Віолета Бореґард.

— Такі, як ти! — відповів містерВонка.— Нема часу на суперечки! Швидше! — За п’ять секунд попереду з’явилися яскраво-червоні двері, і він зненацька замахав своєю тростиною із золотою бамбулькою й закричав: «Спинити човна!»

Розділ 19. Цех винаходів

Коли містерВонкакрикнув: «Спинити човна!», — умпа-лумпи шалено завеслували назад. Човен зупинився. Веслярі скерували його до червоних дверей. На дверях був напис: «ЦЕХ ВИНАХОДІВ — СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО». МістерВонкавитяг з кишені ключ, перехилився через облавок човна і встромив ключ у щілину.

— Це найважливіший цех усієї фабрики! — повідомив він. — Тут готуються, киплять і булькають усі мої найновіші і найтаємніші винаходи! Але послухайте мене! Колизайдете, то нічого не займайте! Нічого не торкати, не чіпати й не куштувати! Домовились?

— Так, так! — закричалидіти.—Нідочогой неторкнемось!

—Досі,— сказавмістерВонка, —ще нікому, навіть умпа-лумпам, не дозволялося сюди заходити! — Він відчинив двері і ступив з човна прямо в цех. Четверо дітей з батьками кинулися за ним.

Чарлі Бакет почав розглядати велетенську залу, у якій вони опинилися. Зала нагадувала якусь відьомську кухню! Скрізь кипіли й булькали на величезних плитах металевіказани, а ще свистіли чайники, шипіли каструлі бряжчали й шкварчали дивні залізні апарати, по стінах і по стелі зміїлися труби, і всю залу наповнювали дим, пара та пахощі. [...]

Розділ 20. Велика жуйкова машина

МістерВонкапідвів гостей до велетенської машини, що стояла в самісінькому центрі цеху винаходів. То була справжня гора блискучого металу, яка височіла над дітьми та батьками. З її вершини галузилися сотні тонесеньких скляних трубочок, і всі ці скляні трубочки закручувалися донизу, спліталися в суцільний жмут і нависали над величезною круглою балією завбільшки з ванну.

— Що ж, приступимо! — вигукнув містерВонка,натискаючи десь збоку на машині три різні кнопки. Наступної миті в її нутрощах загуркотіло, машина загрозливо затряслася, з усіх її шпарин зі свистом пішла пара — і всі раптом побачили, як по сотнях скляних трубочок щось тече,чвиркаючи у велику балію внизу. А коли балія майже наповнилася, містерВонканатис іншу кнопку, й одразу з трубочок перестало текти, гуркіт стих, а натомість щось задзижчало, засвистіло, й у величезній балії завирував величезний міксер, змішуючи різнобарвні рідини.

— Дивіться! — сказав містерВонка.Машина клацнула, і вир перестав вирувати. Усі почули, як машина мовби втягла в себе повітря — і піниста синя суміш з величезної балії почала всмоктуватися назад у нутро машини. І раптом машина могутньо ревнула, наче яке чудовисько, і тієї ж миті у неї збоку вискочила маленька шухлядка (як у торгових автоматах), і в тій шухлядці лежало щось таке дрібне, тонке й сіре

Діти й батьки втупилися в сіру смужечку, що лежала в шухлядці.

— І це все? — з відразою скривився Майк Тіві.

— Це все, — відповів містерВонка.— Хіба ви не знаєте, що це?

Усі мовчали. І тут пролунав схвильований крик Віолети Бореґард — тієї пришелепуватої дівчини, що безперестанно жувала гумку.

— Клянуся жуйкою, це — жуйка! Це жплиточкажувачки!

— Вгадала! — вигукнув містерВонка,щосили плескаючи Віолету по спині. — Цеплиточкажуйки! Найдивовижнішої, найказковішої, найфантастичнішої жуйки на світі!

Розділ 21. Чао, Віолето

— Ця жуйка, — вів далі містерВонка,— мій найновіший, найвидатніший, найгеніальніший винахід! Це жувальна гумка, що замінює харчі! Це... це... це... оця крихітна смужечка гумки, що тут лежить, дорівнює повноцінному обіду з трьох страв!

— Що за нісенітниця? — обурився чийсь батько.

— Шановний пане! — вигукнув містерВонка,— коли я почну цю жуйку продавати, зміниться геть усе! Кінець кухням і куховарству! Смужечка чарівної жувальної гумки«Вонка»— це все, що буде потрібно на сніданок, на обід і на вечерю! Оцей шматок жуйки, який я щойно виготовив, поєднує в собі томатний суп, смажене м’ясо та чорничний пиріг, хоча можна замовити все, чого душа забажає!

— Якщо це жуйка, — вигукнула Віолета Бореґард, — якщо це шматочок гумки, який можна жувати, то це для мене! Містере Вонко, — сказала вона, — давайте вашу чарівну гумку, побачимо, як вона діє.

— Краще не треба, — лагідно порадив містерВонка.— Розумієш, вона ще не зовсім готова. Ще треба дещо підправити...

— Ой, та ну його! — урвала Віолета і перш, ніж містерВонкавстиг її зупинити, простягла гладку руку, хапнулаплиточкужуйки і кинула в рот. І відразу її натреновані щелепи почали клацати, мов обценьки.

— Стій! — крикнув містерВонка.

— Чудово! — вигукнула Віолета. — Томатний суп! Гарячий, густий і смачний! Я відчуваю, як я його ковтаю!

— Зупинися! — благав містерВонка.— Жуйка ще неправильна!

— Вона змінюється! — крикнула Віолета, одночасно жуючи й регочучи. — Тепер уже друга страва! Смажене м’ясо! Ніжне й соковите! О, який смак! Запечена картопля теж надзвичайна! Хрустка!..

Переклад з англійської Віктора Морозова, ілюстрації КвентінаБлейка

Скористайтесь посиланнямhttps://cutt.ly/nOVQG5DабоQR-кодомі прочитайте продовження твору. Дізнайтеся, чим закінчилася незвичайна екскурсія підземною кондитерською фабрикою і як змінилася доля Чарлі та його родини.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Працюємо над змістом твору

1. Розкажіть про родину Бакетів і стосунки між рідними.

2.Які труднощі випали на їхню долю? Чи нарікали вони на життя?

3. Що вам відомо про фабрику ВілліВонки?

4. Яку лотерею оголосив власник шоколадної фабрики?

5. Назвіть щасливих володарів і володарок Золотих квитків.

6. Що дивовижного побачили герої та героїні на фабриці містераВонки?

7. Розкажіть історію умпа-лумпів.

8. Чому ВілліВонкавирішив не приймати на роботу мешканців міста?

9. Розкажіть, що сталося з учасниками і учасницями лотереї під час екскурсії. На вашу думку, що було причиною неприємностей, які трапилися з дітьми на фабриці?

10. Який несподіваний подарунок отримав Чарлі наприкінці повісті?

11. Як ВілліВонкапояснив своє рішення подарувати Чарлі фабрику?

Міркуємо самостійно

12. Порівняйте життя Чарлі із життям інших учасників і учасниць екскурсії.

13. Хлопчик був обділений матеріально, а чи був він обділений любов’ю? Відповідь обґрунтуйте.

14. Чи дотримався ВілліВонказакону щедрої і щирої гостинності? А чи діти дотрималися закону чемних і вдячних гостей? Відповідь обґрунтуйте.

15. Поясніть, що в поведінці учасників і учасниць екскурсії було неприпустимого. А як на екскурсіях та в громадських місцях поводитеся ви?

16. Чому автор називає дітей «огидними малими почварами»? А чи буваєте ви такими почварами?

17. Які вади засуджує автор твору «Чарлі і шоколадна фабрика»?

18. Чому до списку вад можна додати сидіння за комп’ютером чи ігри в мобільному телефоні?

19.Дідунь Джо сказав про Веруку: «Коли дитину так панькати, то нічого доброго не вийде». Що він мав на увазі?

Пов’язуємо новий матеріал із вивченим раніше

20. Чому твірРоальдаДала «Чарлі і шоколадна фабрика» називають повістю-казкою?

21. Які елементи фантастики є у повісті-казціРоальдаДала?

22. У яких творах ви вже зустрічали дивовижні підземні світи?

Застосовуємо теоретичні поняття

23. Доведіть, що головним героєм твору є Чарлі Бакет.

24. Назвіть другорядних героїв і героїнь повістіРоальдаДала «Чарлі і шоколадна фабрика».

25. Яких дійових осіб повісті можна назвати епізодичними персонажами?

26. Назвіть твори, в яких ім’я головного героя чи героїні винесено в заголовок.

Потіште Знаюсю своїми знаннями!

• 1.Складіть поради батькам чотирьох дітей із повісті «Чарлі і шоколадна фабрика». Запишіть їх у зошит.
• 2.Поміркуйте, які поради дали б своїм батькам, рідним чи близьким ви? А собі? Чому?

Завдання від Фантазерчика

• 1.Вигадайте найнеймовірніший рецепт власного десерту, який ви хотіли б запропонувати фабриці ВілліВонки.
• 2.Опишіть казкові складники-інгредієнти свого солодкого частування.
• 3.Продумайте особливий фантастичний дизайн десерту і намалюйте його.
• 4.Обов’язково дайте назву своєму кондитерському шедевру.

Скористайтесь посиланнямhttps://cutt.ly/9EWQdcWабоQR-кодом. Прокоментуйте епізод із фільму «Чарлі і шоколадна фабрика».

Які почуття викликають у вас події з даного фрагменту? Поміркуйте, що викликає у вас співчуття, а що — радість.

Потіште Знаюсю своїми знаннями!

СкористайтесьQR-кодомабо посиланнямhttps://cutt.ly/MYySt0bі виберіть правильну відповідь у тестах.

ТВІР ЗА ВИБОРОМ

Астрід Ліндгрен(1907-2002)

ПЕППІ ДОВГАПАНЧОХА

Увійдіть за посиланнямhttps://cutt.ly/5UbOdK0або скористайтесьQR-кодом.Прочитайте біографічну довідку про шведську письменницю Астрід Ліндгрен, а також вибрані розділи з її повісті «Пеппі Довгапачоха». Опрацюйте текст твору з допомогою запропонованих запитань і завдань.

Скористайтесь посиланнямhttps://cutt.ly/sEcp7NiабоQR-кодомі перегляньте фрагменти з мультфільму «Пеппі Довгапачоха». Розкажіть, чи так ви собі уявляли героїню твору, її батька, друзів та події, що розгорталися в повісті. Відповідь обґрунтуйте.