Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Міляновська

Ґабріель Ґарсіа Маркес (1927—2014)

Видатний колумбійський письменник Ґабріель Ґарсіа Маркес народився у провінційному містечку Аракатака, що розташоване недалеко від узбережжя Атлантичного океану. Ґабріель Хосе де ля Конкордія (Ґабо) Ґарсіа Маркес був старшим із шістнадцяти дітей у родині телеграфіста Ґабріеля Еліхіо Ґарсіа і його дружини Луїзи Сантьяго Маркес Ігуаран.

У сім'ї Маркесів розповідали, що коли Еліхіо сватався до Луїзи, її батьки відмовили йому. Це призвело до бурхливих наслідків: юнак не здавався і цілими ночами на всю вулицю співав серенади під вікнами коханої, її батько стріляв у надокучливого жениха з рушниці, мати накликала на нього злих духів, а сусіди благали Маркесів видати доньку заміж і нарешті дати усім спокій. Так Еліхіо, батько майбутнього письменника, досяг своєї мети.

Невдовзі молоде подружжя в пошуках кращих заробітків переїхало в інше місто, а маленького Ґабо (або Ґабіто — так звали Ґабріеля в родинному колі) залишили дідусеві і бабусі. Тож зрозуміло, що на формування особистості майбутнього письменника вплинули не батьки, а дідусь і бабуся, які виховували його не як онука, а як власного сина.

Дід письменника — дон Ніколас — був учасником кривавої Тисячоденної громадянської війни в Колумбії (1899—1902). Він командував загоном із п'ятисот бійців, отримав за військові успіхи та виявлену хоробрість звання полковника і медаль. Дон Ніколас дуже любив онука, дозволяв йому розмальовувати стіни свого будинку і щомісяця запрошував гостей, щоб відзначити дату його народження. Однак дідусь був суворим і привчав хлопця до дисципліни: «Якщо хочеш стати справжнім чоловіком, багатим і знаменитим, не дозволяй сонцю застати тебе в ліжку!»

Саме дідусь займався навчанням Ґабіто і приділяв цьому багато часу. Він читав малому легенди і міфи Давньої Греції, а також давньогрецькі трагедії, незважаючи на протести бабусі, яка казала, що хлопець нічого в них не тямить. А потім систематично викладав онукові основи арифметики, всесвітньої історії, літератури, географії, ботаніки, зоології і навіть астрономії. Вони багато гуляли разом, ходили в цирк і в кіно, здійснювали далекі походи у джунглі та в гори. Полковник Ніколас розповідав онукові драматичні сімейні історії, незмінно пов'язані з минулим Колумбії, згадував війни, у яких брали участь його предки і він сам.

Дідусь і бабуся Маркеса

Під час одного з походів хлопець отримав перший у житті важливий моральний урок. Бажаючи довести собі, що він на щось здатен, Ґабіто стрибнув у гірську річку і вирішив плисти якнайдовше. Однак, вибившись із сил, не зміг через сильну течію вибратися на берег, упав у відчай, помолився і приготувався до неминучої смерті. У цю хвилину його за ногу вихопив із води дідусь, який шукав, куди ж подівся онук. Відігріваючи неслухняного хлопця біля багаття, дон Ніколас сказав: «Не здавайся. Що б не сталося — не здавайся. Знай, що в цьому світі ти маєш усього досягати сам, тобі ніхто не допоможе, коли не стане діда. Будь мужнім. Борися до кінця. І пам'ятай: ніколи не пізно почати все спочатку».

Бабуся, донья Транкеліна, також була для внука дуже близькою людиною. Ця активна жінка тримала дім й опікувалася всією родиною. Її вплив на Ґабо радикально відрізнявся від впливу раціонального полковника — вона наповнила дитинство хлопця містикою і чарами.

Донья Транкеліна вірила в магію, привидів і пророцтва. Вечорами вона переказувала внукові безліч легенд з іспанського, індіанського, африканського й арабського фольклору (араби також жили в Аракатаці і працювали на бананових плантаціях). Ґабо захоплювало те, що бабуся «ставилася до надприродного як до чогось абсолютно звичайного» і розповідала найнеймовірніші історії як чисту правду.

Донья Транкеліна збирала трави для лікування, а свій день планувала, керуючись знаками, які подавала природа, сни або ж духи, що жили в їхньому містичному домі. Маркес пізніше згадував: «По суті, нами маніпулювали невидимі боги, хоча передбачалося, що всі вони були справжніми католиками». Героїчний світ діда і таємничий світ бабусі, образи дому, мешканців містечка і, зрештою, самої Аракатаки з її химерним життям пізніше відобразилися в багатьох творах Ґабріеля Ґарсіа Маркеса.

Республіка Колумбія отримала свою назву від прізвища першовідкривача Америки Христофора Колумба. Держава виникла в 1819 році внаслідок тривалої війни за незалежність проти іспанських колонізаторів.

Колумбія (столиця — Богота, заснована у 1538 році) різноманітна за населенням, у ній живуть нащадки європейців (зазвичай іспанців), африканців, вихідців із Близького Сходу, а також корінні індіанські племена.

Історія Колумбії, як і більшості латиноамериканських країн, була буремною, сповненою громадянських війн, змін влади і масових заворушень.

Колумбійці часто з гумором кажуть: «У нас за останні триста років було двісті військових переворотів».

Сучасна Колумбія не стала спокійнішою. Після 1950 року в країні сталися три державні перевороти, а остання громадянська війна завершилася в 2016 році.

У 1936 році батьки забрали Ґабо від дідуся з бабусею і відразу віддали в початкову школу. Справи сім'ї йшли не найкраще, а дітей ставало все більше. Хлопець соромився своєї бідності, тому мало з ким товаришував. Щоб хоч трохи заробити і допомогти родині, він каліграфічним почерком писав за гроші різні оголошення (про півнячі бої чи продаж телят), оформлював вивіски магазинів. У якийсь момент десятирічний хлопець уважав себе мало не професійним дизайнером.

Навчання Ґабіто не надто подобалося, але завдяки непересічним здібностям він виявився чудовим учнем. Водночас хлопець захопився читанням, яке в нього набуло рис одержимості. Він читав увесь час і все поспіль — журнали, газети, інструкції і, звичайно ж, книжки. Хлопець «проковтнув» твори Міґеля Сервантеса, братів Грімм, Марка Твена, Джека Лондона, Фенімора Купера, Олександра Дюма, Жуля Верна та інших письменників. Особливо яскраве враження залишилося у нього від чарівного світу арабських казок зі збірки «Тисяча й одна ніч».

Закінчивши початкову школу із золотою медаллю, вже в січні 1940 року Маркес опиняється в єзуїтському колегіумі. Тут, як і в початковій школі, Ґабо був відлюдькуватим, багато часу проводив за читанням і вперше долучився до творчості — писав вірші, нариси, фейлетони для шкільної газети «Юність». Утім, навчання в колегіумі видалося йому нудним, а програма залегкою для його рівня.

Зрештою п'ятнадцятирічний Маркес наважується на рішучий крок — він залишає колегіум і вирішує їхати в столицю Колумбії Боготу, щоб здати іспит на стипендію Міністерства освіти і обрати собі навчальний заклад до смаку. Додатковим мотивом змінити життя було бажання стати «дорослим і самостійним», щоб не залежати від батька, стосунки з яким були напруженими. Ґабо так і не зміг зблизитися з родиною, його мучила ностальгія за Аракатакою, за розмовами, походами, він пам'ятав, що перші роки свого життя називав батьком саме дона Ніколаса.

Початок незалежного життя

Іспит Маркес здав на відмінно і написав заяву в найпрестижніший у Колумбії середній навчальний заклад — колегіум «Сан-Бартоломе», заснований ще в 1604 році і розташований у центрі столиці. На великий подив стипендіата, «Сан-Бартоломе» не прийняв його документів, і пояснення було лише одне — у цьому закладі століттями навчалися лише представники вищих класів. Ґабо був уражений такою відвертою демонстрацією нерівності, тим паче, що він знав — ті, хто стали студентами колегіуму, на іспиті показали гірші результати.

Однак доля була на боці Маркеса, у результаті його прийняв чудовий навчальний заклад — Національний чоловічий ліцей, де вчителі і навіть ректор захоплювалися літературою і були її справжніми знавцями. Тож не дивно, що саме в ліцеї Ґабо «по-справжньому захворів на літературний кір».

Ліцей, де навчався Ґарсіа Маркес, на постері — його юнацька фотографія

Талановитого хлопця відразу помітив учитель іспанської мови і літератури. Він зацікавив Маркеса творчістю поетів-авангардистів, що заперечували будь-які авторитети і традиції у віршуванні. Пізніше Маркес сказав: «Якби не ці поети, я не впевнений, чи став би письменником».

Навчаючись у ліцеї, Ґабріель вів бурхливе творче життя, став членом літературного об'єднання, писав вірші, оповідання і драматичні твори. Свої тексти він публікував у ліцейській «Літературній газеті». Одного дня з юнаком сталася неймовірна подія, яка запам’яталася йому на все життя, — Ґабріель зайшов у справі до ректора ліцею, в його кабінеті сиділи два найвідоміші поети Колумбії (юнак очам своїм не повірив) і обговорювали французьку поезію. Ректор підвівся, поклав руку на плече Маркеса і, звернувшись до своїх співбесідників, сказав: «Ось непересічний поет».

Мало хто сумнівався, що Ґабріель присвятить себе літературі, однак за наполяганням батьків він вступає на юридичний факультет університету в Боготі. Але вже під час першого року навчання юнак розуміє, що література цікавить його значно більше, ніж право. Водночас молодий письменник відчуває брак досвіду, тому вирішує методично перечитувати всі класичні книги, створені за всю історію людства, починаючи з Біблії — «офігенної книги, де відбуваються фантастичні речі». Він із цікавістю перечитав твори Оноре де Бальзака, Федора Достоєвського, Миколи Гоголя, Даніеля Дефо, Едгара По, Антуана де Сент-Екзюпері та Ернеста Гемінґвея. Та найбільшим потрясінням для нього стали твори «одного приголомшливого австрійського письменника, не схожого на все, що було раніше», — Франца Кафки.

Наслідки вуличних боїв у Боготі, 1948 рік

Маркес згадував, як у серпні 1947 читав «Перевтілення» і вже від перших слів «Одного ранку, прокинувшись од неспокійного сну, Грегор Замза побачив, що він обернувся на страхітливу комаху» у нього побігли дрижаки по всьому тілу.

У пам'яті зринув образ бабусі доньї Транкеліни та її дивовижні фантастичні історії. А потім Ґабо пережив осяяння: «Виявляється, таке можливо в літературі!» Наступні два тижні Маркес провів як у гарячці — забувши про друзів, лекції, розваги, літературні кафе. Під впливом Кафки він день і ніч писав оповідання «Третя смиренність». Завершивши роботу, послав рукопис поштою в «Ель Еспектадор» («Спостерігач») — другу за тиражністю і найстарішу газету в Колумбії.

13 вересня 1947 року Маркес побачив відвідувача кафе, який тримав у руках «Ель Еспектадор» і читав його оповідання. Це був перший опублікований твір молодого автора, з якого розпочався його довгий літературний шлях.

Розвиток літературної і журналістської кар'єри

Навесні 1948 року життя Ґабріеля різко змінилося. 9 квітня пострілом із револьвера впритул було вбито лідера ліберальної партії Колумбії, який мав усі шанси виграти президентські вибори. Ця смерть спричинила масові заворушення і збройне повстання прихильників лібералів проти консервативної партії, що була при владі.

Сотні тисяч людей вийшли на вулиці Боготи, під час триденних заворушень, що отримали назву Боготасо, загинуло близько 3 тисяч людей (!), понад 20 тисяч отримали поранення.

Боготасо стало лише прелюдією до тривалої громадянської війни (1948—1958), яка отримала назву Ля Віоленсія (Насильство).

Упродовж десяти років прихильники лібералів, а також комуністи організовували по всій країні партизанські загони, які вели бойові дії з урядовими військами. Мільйони людей стали вимушеними переселенцями із зони бойових дій, їхні домівки були зруйновані. За різними джерелами у війні загинуло від 150 до 400 тисяч людей.

Війна охопила внутрішні райони країни. Узбережжя і великі міста уряд контролював, однак навіть там час від часу спалахувало насильство.

У своїй подальшій журналістській кар'єрі Маркес стикався з військовим станом, комендантською годиною, візитами представників контррозвідки, погрозами на адресу журналістів («у нашій країні так часто зникають люди...» та цензурою, коли в редакції був кабінет, де сиділа людина, яка перевіряла усі матеріали, що друкувалися.

Маркес, як і багато інших студентів, брав участь у протестах. На його очах у повстанців стріляли з гармат картеччю, вбиті й поранені падали поруч нього. Переживши шок від побаченого, він переїхав із розгромленої Боготи в рідні краї, поближче до карибського узбережжя, в місто Картахену. Хоча Ґабріель і відновив навчання в університеті, головним своїм заняттям він бачив журналістику. На превеликий подив юнака, у редакції картахенської міської газети мало не всі співробітники знали його за публікаціями в «Ель Еспектадор», і головний редактор одразу запропонував йому посаду «кореспондента-коментатора».

У Картахені Ґабріель пережив першу творчу кризу. Після подій, свідком яких він був у Боготі, усі його модерністські оповідання, що отримали схвальні відгуки критики за нову і несподівану для колумбійської літератури манеру написання, тепер видавалися письменникові дуже далекими від справжнього життя. Пізніше Маркес згадував, що його ранні твори були «подібні на кафкіанські головоломки, написані кимось, хто не знав, у якій країні він живе». Відтак Ґабріеля постійно мучила думка, про що ж він має тепер писати, «куди йти далі», щоб його творчість відповідала новим вимогам.

Маркес із дружиною та дітьми

Наприкінці 1949 року Ґабріель вирішив залишити Картахену, щоб повністю присвятити себе літературі. Юнак переїхав у місто Барранкілью, де вже мав міцні журналістські зв'язки. На новому місці дописи Ґабріеля в найтиражнішій міській газеті «Ель Еральдо» («Вісник») користувались успіхом, а ось із літературою і далі не таланило.

Вивела молодого письменника з кризи несподівана поїздка в Аракатаку. Після смерті бабусі (дідусь помер ще в 1937 році) мати вирішила продати будинок, де Ґабріель провів перші роки свого життя, і попросила сина супроводжувати її. Емоційне потрясіння, яке пережив Маркес, повернувшись у будинок, де і досі стояла його колиска, перевернуло життя письменника. Відчай і ностальгія за втраченим минулим, яке вже потрохи замулив час, ніби відкрили йому особливе бачення дійсності. Спогади («поетична правда») виглядали живішими і яскравішим за сьогодення.

Маркес у якійсь творчій лихоманці почав писати повість «Опале листя», дія якої відбувається в містечку Макондо, дуже схожому на Аракатаку. Герої книги — дідусь, мати і син родини Буендіа співвідносяться з реальними людьми — доном Ніколасом, матір'ю Ґабріеля і ним самим у дитячому віці. У новому творі письменник намагається відтворити те особливе яскраве відчуття максимального наближення до реальності, яке він відчув під час відвідин Аракатаки.

Повість «Опале листя» Маркес уважав проривом і новим етапом у творчості, тому вирішив надрукувати її в Буенос-Айресі (Аргентина) — центрі культурного життя іспаномовної Латинської Америки. Він надіслав рукопис у найвідоміше видавництво і був упевнений, що його опублікують. Ґабріель уже уявляв собі обкладинку і навіть відчував запах типографської фарби, коли, як грім серед ясного неба, отримав украй негативний відгук президента видавництва, у якому той порадив Маркесу «не чіпати літературу, а зайнятися чимось іншим, наприклад, рубанням м'яса».

Розлючений Маркес, схопивши лист зарозумілого аргентинця, кинувся у найближчу м'ясну крамничку і там на очах в ошелешених м'ясників їхньою ж сокирою порубав папірець на дрібні клаптики. Допомогло це дійство мало, молодий автор відчував, що втрачає віру в себе. Однак він не здався — продовжив працювати і все більше захоплювався ідеєю написання великого твору.

На початку 1953 року друг Маркеса, знаючи пристрасть Ґабріеля до літературних новинок, надіслав іспаномовний переклад повісті Ернеста Гемінґвея «Старий і море». Молодого письменника вразила простота і точність стилю видатного метра. Він п’ять разів поспіль перечитав «Старого і море», а потім, як дитина, стрибав по кімнаті, вигукуючи: «Який цей Гем молодець!»

Повість «Опале листя» все ж таки вийшла невеликим тиражем у травні 1955 року. Маркес уже був успішним столичним журналістом, який прославився своїми гострими статтями-розслідуваннями. Справжньою журналістською зіркою він став після того, як опублікував цикл нарисів про катастрофу військового корабля колумбійського ВМФ, у якій вижив лише один моряк. Ґабріель довів, що причиною нещастя стали не погані погодні умови, а контрабанда — судно було «перевантажене побутовою технікою, погано закріпленою на палубі військового корабля».

У редакцію почали надходити погрози про розправу над автором, і Маркеса терміново відправили в Європу як іноземного кореспондента газети «Ель Еспектадор».

Літературний успіх

Маркес оселився у Парижі — культурному центрі світу. Він регулярно надсилав статті й репортажі в газету, але суттєвих заробітків не мав. Пізніше письменник згадував, що завжди був напівголодний і навіть деколи «збирав пляшки і старі газети». Однак він, попри складні життєві обставини, не полишав літературної праці.

1957 року Ґабріель перебрався поближче до батьківщини у Венесуелу, а в 1958 році навіть таємно їздив у Колумбію, де одружився зі своєю коханою Мерседес Барча, яка всі ці роки чекала на нього.

Першим значним твором цього періоду стала повість «Полковникові ніхто не пише», створена в 1956-1957 роках. Як пізніше згадував сам письменник, він одинадцять разів переписував твір, щоб досягти особливої точності і ємності мови, на якій позначився вплив стилю Ернеста Гемінґвея.

1961 року подружжя Маркесів оселилося в Мехіко, де Ґабріель продовжував займатися журналістикою і літературною творчістю, але до справжньої літературної слави йому було ще дуже далеко. На початку 1965 року письменник, у якого вже було двоє дітей, ризикнув полишити журналістику, що його годувала, і зосередитися виключно на літературі. Маркес відклав усі справи і, взявши кредит, почав працювати над твором, задум якого виношував 16 років.

Протягом 18 місяців він, зачинившись у невеликій кімнатці, писав роман «Сто років самотності» (1967 рік). Письменник згадував, що коли він закінчив роботу, грошей не залишилося взагалі і дружина в крамницях навіть продукти брала у борг. А власники крамниць, відчуваючи, що Маркес пише щось дуже важливе, хотіли хоч у такий спосіб долучитися до творчого процесу. Щоб відправити рукопис у видавництво, письменникові довелося закласти навіть фен і міксер своєї коханої дружини Мерседес. Дізнавшись про це, вона з гумором сказала: «Не вистачає тільки, щоб роман виявився поганим».

Твір, який і досі викликає чимало суперечок між відданими шанувальниками і непримиримими критиками, приніс сорокарічному письменникові всесвітню славу. У романі Маркес описав життя шести поколінь родини Буендіа, їхні щоденні клопоти, непрості взаємини, шалені пристрасті й незборне відчуття самотності. Прообразом містечка Макондо, де відбувається дія, звісно ж, стала Аракатака.

Ілюстрація до роману «Сто років самотності» (художниця Луїза Рівера, 2017 рік)

Цей видатний твір змусив увесь світ заговорити про особливий стиль — магічний реалізм, у межах якого ще до Ґабріеля Маркеса працювали й інші латиноамериканські письменники. Роман «Сто років самотності» поєднав у собі давні вірування, традиції латиноамериканської міфологічної фантастики, європейського модернізму і приземленої буденності реалізму. Пізніше сам Маркес, розповідаючи про роман, зазначав: «Я хотів зруйнувати лінію розмежування між тим, що здавалося реальним, і тим, що здавалося фантастичним, тому що в світі, який я намагався створити, цього бар'єру не існувало».

Комерційний успіх роману був надзвичайний — перший тираж розійшовся за тиждень. Реакцію, яку викликав твір у читацької аудиторії, сучасники порівнювали із землетрусом. Американська газета «New York Times» назвала «Сто років самотності» «другим твором після Книги Буття, обов'язковим для прочитання усьому людству». Твори Ґабріеля Ґарсіа Маркеса прославили його рідну Колумбію, і в усьому світі заговорили про «латиноамериканський бум». Це явище в літературі тривало впродовж 1960—70-х років і ґрунтувалося на художніх досягненнях цілої групи латиноамериканських письменників, які влили у світове мистецтво новий струмінь.

Термін магічний реалізм уперше був використаний у 1923 році щодо полотен художників-експресіоністів, які використовували особливі прийоми викривлення перспективи в зображенні простору, що створювало певний «магічний» ефект.

Пізніше, до початку Другої світової війни, почали писати про поширення магічного реалізму в італійській літературі, потім — у німецькій, а вже через багато років, у другій половині ХХ століття, цей термін був застосований до латиноамериканської літератури.

У європейському магічному реалізмі письменники, намагаючись поєднати реальність і вигадку, часто зверталися до таких прийомів, як галюцинація, сон. У латиноамериканській літературі загадковість і магічність існують поряд із повсякденністю, а реальність і фантастика рівноцінні й тісно переплітаються між собою.

У творах магічного реалізму часто використовуються фольклорні елементи, а фантастика сприймається як належне і ніколи не пояснюється.

Цікаво, що Ґабріель Ґарсіа Маркес, розвиваючи принципи магічного реалізму, в романі «Сто років самотності» зображує найнезвичайніші події буденно, а звичні для сучасної людини речі і явища (лід, магніт, збільшувальне скло і т. д.) подає як справжнє диво.

Приголомшливо успішне літературне життя Ґабріеля Ґарсіа Маркеса тривало до 2004 року, він написав ще п'ять романів і дві збірки оповідань. У 1982 році письменник став першим колумбійцем, якому присудили Нобелівську премію з літератури («за романи й оповідання, в яких фантазія і реальність, поєднуючись, відображають життя і конфлікти цілого континенту»).

У 1989 році в письменника виявили рак легенів: хвороба стала наслідком згубної звички курити. Він успішно переніс складну операцію, але проблеми зі здоров'ям не минули. Помер Маркес 2014 року класиком світової літератури, автором загальновизнаних шедеврів. Значну частину з них екранізовано. У зв'язку зі його смертю в Колумбії було оголошено триденну загальнодержавну жалобу.