Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Міляновська

Анна Андріївна Ахматова (1889—1966)

Справжнє прізвище видатної російської поетеси — Горенко, а народилася вона в курортному селищі Великий Фонтан під Одесою в дворянській сім'ї морського офіцера. Коли Ані виповнився рік, сім'я переїхала до Царського Села (біля Петербурга). У цих місцях свого часу минули юнацькі роки ліцеїста Олександра Пушкіна — улюбленого поета Ані Горенко. Дівчинка обожнювала парки і фонтани царської резиденції, вишукану архітектуру та любила їздити з батьком у петербурзькі театри.

Як згадувала поетеса, сім'я щоліта відпочивала в Севастополі на дачі біля самого Чорного моря. На все життя Анна зберегла захоплення античним Херсонесом і спогади про купання в теплому кримському морі. Пізніше враження про давній Херсонес утілилися в її творчості.

Мати-поміщиця мала чималі статки, а батько досяг у Петербурзі високої посади статського радника, яка прирівнювалася до генеральського чину. Родина, у якій зростало шестеро дітей, жила в достатку, безжурно. Великим нещастям для сім'ї стала смерть від туберкульозу чотирирічної Ірини. Через кілька років від туберкульозу померли і дві старші сестри, хворіла і сама Аня.

Гімназистка Анна Горенко багато читала, знала напам'ять чимало віршів «проклятих поетів» Шарля Бодлера і Поля Верлена, була тихою тендітною дівчинкою з довгими чорними косами. Всіх знайомих вражала незвичайна врода Ані, глибина блакитних очей, відтінених чорними віями і бровами. Такою її побачив гімназист Микола Гумильов і... закохався.

Анна з дитинства писала вірші, і батько, який іронічно називав її декаденткою, несподівано суворо заборонив доньці підписувати поезії його прізвищем. Тоді молода поетеса взяла собі за псевдонім дівоче прізвище прабабусі — татарської княгині Параскевії Ахматової. Дівчині подобалося думати, що її рід походить від хана Золотої Орди Ахмата (ХV століття).

Юність і перша слава

Коли Ані виповнилося п'ятнадцять, батьки розлучилися, і мати з дітьми з дощового і холодного Петербурга переїхала до родичів спочатку в Євпаторію, а пізніше — в Київ. Жінка сподівалася, що у теплому кліматі діти подолають туберкульоз. У Києві Аня закінчила останній клас гімназії і вступила на юридичний факультет.

Після розлучення батьків життя Анни різко змінилося. Виявилося, що в матері немає засобів для утримання дітей — усі її статки були витрачені ще в Царському Селі. Тож у Києві Горенки жили зовсім по-іншому, ніж раніше, — тепер їм довелося в усьому економити. Дівчина дуже сумувала за Царським Селом і писала, як потім згадувала, багато «безпорадних віршів». Коли Ані було важко на душі, вона, щоб заспокоїтися, ходила в храм Святої Софії.

У дев'ятнадцять років (1910 рік) Анна Горенко у невеликій церкві під Києвом повінчалася з Миколою Гумільовим — уже відомим на той час російським поетом Срібної доби, автором двох ліричних збірок. Гумільов жартома називав свою юну мовчазну красуню-дружину «київською чаклункою». Микола забрав Анну в Петербург, а в 1912 році в них народився син Лев.

Подружжя Гумільових поїхало в Париж у весільну подорож, там вони багато спілкувалося з поетами і художниками. Одним із них був маловідомий тоді художник-авангардист запальний італієць Амедео Модільяні. Між Модільяні та Анною зав'язалася дружба, а після повернення Гумільових у Росію Амедео писав їй листи.

Під час другої подорожі Анни в Париж Модільяні ходив із нею в Лувр, гуляв містом. Художник створив серію із 16 рисункових портретів Анни. Амедео робив швидкі портрети поетеси олівцем на папері, сидячи на лавці в Люксембурзькому парку. На жаль, більшість із них не збереглася. Ахматова розповідала, що революційного 1917 року червоноармійці розграбували їхній будинок, а портрети пустили на самокрутки і «розкурили на цигарки».

У 1920 році з публікації в журналі Ахматова дізналася про смерть Амедео Модільяні — геніального художника, якого визнали одним із найвидатніших митців ХХ століття.

З 1910-х років розпочалася активна творча діяльність Анни, вона видає першу збірку «Вечір» (1912 рік), знайомиться з відомими поетами, зокрема із символістом Олександром Блоком, який мав на юну Ахматову величезний вплив.

Однак поетеса не шукала опори у вже визначених символістами шляхах, а долучилася до нової течії в російській літературі — акмеїзму. Одним із засновників групи акмеїстів був Микола Гумільов, який уважав, що ця течія має прийти на зміну символізму. Якщо для символістів важлива музикальність поезії, то акмеїсти особливу увагу приділяли барвам світу, живим емоціям, зримій чарівливості земного буття.

Акмеїзм проіснував всього кілька років, однак став яскравою і самобутньою подією в російській літературі Срібної доби.

Анна Ахматова (картина художника-авангардиста Натана Альтмана, 1914 рік)

Творчість юної Ахматової, у якій домінувала любовна тема, відомі літератори сприймали доволі іронічно. Сама Анна називала свою дореволюційну лірику віршами для «закоханих гімназисток». Однак її поезії, сповнені смутку і надзвичайної емоційної напруги, поступово здобували все більшу популярність.

Після виходу у 1914 році збірки «Чотки» до Анни Ахматової приходить гучна слава. Молода поетеса стає своєрідним символом Срібної доби і всього мистецького Петербурга. Анні присвячують вірші, статті, пишуть портрети, а молодше покоління літераторів визнає її безумовний авторитет.

Катастрофа

Із початком Першої світової війни (1914—1918 роки) в ліриці Ахматової з'являється передчуття катастрофи, поезія набуває інтонацій урочистої молитовності. У віршах Ахматової посилюється мотив уболівання за долю батьківщини, юнацький смуток змінився почуттям скорботи, роздумами про значення поета в житті народу.

1917 рік став роком ще більших потрясінь, коли еліта російського суспільства після революцій змушена була емігрувати, щоб уникнути репресій. Анна Ахматова, над якою також нависла смертельна небезпека, залишилася в Росії. Вона писала:

Мені був голос. Він, утішний,

Позвав мене: «Іди сюди,

Покинь свій край глухий і грішний,

Покинь Росію назавжди.

Я кров із рук твоїх відмию,

Із серця вийму чорний страм,

Я новим іменем покрию

Сліди образ і давніх ран».

Але спокійна і холодна

Руками я замкнула слух,

Щоб жодним словом тим підлотним

Не осквернився скорбний Дух. (Осінь 1917 року)

Переклад із російської Світлани Жолоб

У післяреволюційній Росії почали закриватися незалежні газети і журнали, на столицю (вже перейменовану із Петербурга на Петроград) насувалися «голод і розруха». У ті важкі роки Анна працювала у звичайній бібліотеці Агрономічного інституту, вивчала творчість О. Пушкіна, публікувала свої наукові розвідки.

Поетеса з жахом спостерігала за змінами, що відбувалися в більшовицькій Росії. Анні було гірко бачити непристосовану до важких умов матір, усвідомлюючи, що через безгрошів'я не може забезпечити їй гідної старості.

Анна Ахматова з чоловіком Миколою Гумільовим і сином Левом

Сталася біда і з молодшим братом Анни — Віктором Горенком. Його як морського офіцера-дворянина разом із флотськими товаришами у 1918 році захопили більшовики в Севастополі. Матроси-революціонери запропонували молодим білогвардійцям перейти на службу новій «народній владі» і цим зберегти собі життя. Однак усіх, хто повірив і склав зброю, заарештували. Вночі за рішенням військового революційного комітету матроси вивезли кілька десятків офіцерів на баржах у море і, зв'язавши колючим дротом, розстріляли. Їхні тіла скинули у воду.

Анна впродовж років була переконана, що 21-річний Віктор загинув у водах Чорного моря. Проте через багато років виявилося, що брат не повірив більшовикам і втік. Він написав рідним, що живе на Далекому Сході на острові Сахалін. Коли ж радянська влада почала арешти і на Сахаліні, переїхав до Китаю.

У 1921 році несподівано заарештували і через три тижні розстріляли колишнього чоловіка Анни Ахматової — поета, перекладача, мандрівника-дослідника, героя війни Миколу Гумільова (подружжя розлучилося 1918 року). Його і ще шістдесятьох осіб звинуватили в участі у бойовій організації проти більшовицької влади. Анна Ахматова все життя намагалася розшукати могилу Миколи Гумільова. Проте місце розстрілу і поховання видатного російського поета Срібної доби досі невідомі.

Новий етап творчості і нові випробування

У 1922 році у впливовій партійній газеті «Правда» з'явилася стаття, що відзначила великий мистецький талант Анни Ахматової, яка після смерті Олександра Блока «посіла поетичний Олімп». Її літературні вечори проходять із величезним успіхом, число шанувальників збільшується щодня.

Водночас поетеса з погордою відмовляється від будь-якого перетинання із владними структурами, вона не вступає у партію, не бере участі в офіційних заходах чи зборах. Тож, незважаючи на величезну популярність Анни Ахматової, несподівано її творчість піддається жорсткій критиці. З 1924 року майже перестають друкувати нові і перевидавати вже відомі твори російської поетеси. Пізніше вона писала: «Моє ім'я викреслено зі списку живих до 1939 року».

З поетичного Олімпу вона раптово на довгі роки впала у безвість і страх. Щоб якось прожити, Ахматова заробляла перекладами, заспокоюючи себе лише тим, що її не арештовують. 1930—40-ві роки стали для Анни Ахматової суцільним жахіттям. Заарештували і в 1938 році засудили до 5 років таборів її сина Лева Гумільова (тоді ще студента), до в'язниці потрапило чимало друзів поетеси (серед них митці і науковці) та близькі люди; багато з них загинули.

Тюремна світлина Лева Гумільова

Анна Ахматова докладала величезних зусиль, щоб визволити сина, але марно. З ув'язненням Лева жінка опинилася в пастці: вона не могла емігрувати, не мала змоги друкуватися, змушена була зважувати кожне своє слово, щоб не погіршити становища сина.

Ці жахливі переживання відобразилися в поезії Ахматової. Тоді ж була створена і поема «Реквієм» (1934—1940 роки), видана в Радянському Союзі аж у 1987 році! Слово реквієм у перекладі з латинської мови означає заупокійна служба, а також музичний твір, написаний з приводу траурної події. У поемі відобразилися жахіття, через які пройшла країна під час кривавого сталінського режиму, коли будь-кого могли оголосити «ворогом народу», арештувати , піддати тортурам і знищити.

Коли почалася Друга світова війна, Ахматова жила в Ленінграді, але за наполяганням лікарів була евакуйована і до кінця блокади міста німецькими військами жила в Ташкенті. Під час війни Лев Гумільов зі сталінськіх таборів пішов добровольцем на фронт, де служив у штрафній роті і брав участь у взятті Берліна.

Анна Ахматова (картина художника Веніаміна Бєлкіна, 1941 рік)

Анна Ахматова продовжувала писати вірші, але чимало з них знищила, боячись обшуків. Поезії Ахматової завчали напам'ять її друзі та сусіді в евакуації, щоб потім відновити. До речі, серед друзів Анни Ахматової в Ташкенті була і вдова Михайла Булгакова — Олена Сергіївна.

Під час Другої світової війні Анна Андріївна писала патріотичні вірші, в яких говорила від імені народу і страждала разом із ним як жінка і як мати.

У 1944 році поетеса з евакуації повертається в голодний Ленінград, виступає з віршами перед військовими, її збірки готують до друку, також у Москві з успіхом проходять виступи перед читачами. Ахматова з гіркою іронією казала, що влада навіть забезпечила її одягом, у якому вона могла пристойно виглядати на виступах.

Повоєнні роки

Після тривалого мовчання про творчість «російської Сапфо» знову почали писати як про надзвичайну подію в радянській літературі. За кордоном в емігрантських колах з'явилися публікації про її самобутній талант. Здавалося, що життя поступово налагоджується. Син повернувся з війни, оселився з матір'ю, здав екстерном іспити і нарешті отримав диплом про вищу освіту. Лев Гумільов улаштувався на роботу і працював над кандидатською дисертацією.

Однак уже в серпні 1946 року на зборах літературно-художньої інтелігенції Ленінграда в тригодинній доповіді один із партійних високопосадовців гостро розкритикував поезію Анни Ахматової.

Якщо раніше твори Ахматової критикували за релігійні мотиви, то тепер у них, на диво, комуністи «видивилися» неприхований еротизм. І радянське ідеологічно зорієнтоване суспільство було нажахане такою «обурливою аморальністю» поетеси. А на партійних зборах по всьому Радянському Союзу трудящі з малограмотним ентузіазмом засуджували «творчість Ахмєдова».

Анну Ахматову виключили зі Спілки радянських письменників, у голодному Ленінграді її на деякий час позбавили карток на хліб, заборонили виступи і будь-який друк творів, за які вона могла би отримувати оплату. На поетесу була відкрита справа як на «агентку англійської розвідки», за нею стежили, її розмови прослуховували. Під підозру НКВС потрапляли всі, хто приходив відвідати поетесу, а в листопаді 1949 року знову заарештували її єдиного сина.

Вночі, після обшуку слідчим квартири, поетеса «вчинила самоспалення» — вона кинула у вогонь свої вірші, чернетки, особисті щоденники, фотографії близьких людей, листи — усе, що зберігала як пам'ять. Жінка робила все, щоб найменша дрібничка не зашкодила синові. Після цих подій Ленінградом почали ширитися чутки про самогубство поетеси, і вона, аби спростувати їх, щодня годину стояла біля вікна квартири, в якій мешкала, демонструючи всім, що жива.

Щоб визволити сина, Анна Ахматова, переступивши через свою гордість і непокірність, уперше написала вірші, в яких прославляла партію та її вождя. Назву збірки «Слава миру!», написану до 70-річчя Йосипа Сталіна, розшифровували як «Слава Сталіну!». Радянські критики похвалили Ахматову за високу ідейність і порадили побільше писати таких віршів, однак Лев не був звільнений.

Останньою надією залишався лист, у якому принижена Ахматова особисто зверталася до Сталіна. «Я стара і хвора, і я не можу пережити розлуку з єдиним сином. Благаю Вас про повернення мого сина...», — писала мати владному тиранові і садисту, за наказом якого було знищено десятки мільйонів ні в чому не винних життів.

Але сподівання знову були марними. Відповіддю Ахматовій став вирок: Лева Гумильова — науковця, учасника війни, кандидата історичних наук — засудили до десяти років Сибіру. Загалом Лев Миколайович Гумільов провів у таборах 14 років!

Відомо, що в 1950 році Йосип Сталін отримав доповідну записку «Про необхідність арешту поетеси Анни Ахматової». Однак цього не сталося. Біографи припускають, що вирішальну роль зіграла популярність письменниці за кордоном і надзвичайний резонанс, який викликали події навколо постаті Ахматової.

На початку 1950-х років у житті Анни Андріївни Ахматової відбуваються повільні зміни на краще: відновлюють її членство в Союзі радянських письменників, а після смерті Сталіна (1953 рік), у 1956 році, повертається із Сибіру син. Лише в 1962 році гоніння на поетесу припиняються, її твори знову друкують і не тільки на батьківщині, а й за її межами. Анна Ахматова стає лауреаткою міжнародних премій, а в 1965 році отримує почесний диплом доктора Оксфордського університету. Сучасники назвали запізнілу вистраждану славу Анни Ахматової «сивим вінцем».

Анна Ахматова в Англії, 1965 рік

Перед урочистостями в одній із зал Оксфорду, оглянувши розкішно прибране квітами приміщення, Анна Ахматова сказала: «Це мій похорон...». Померла поетеса 5 березня 1966 року після четвертого інфаркту в підмосковному санаторії.