Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Міляновська

ПОЕЗІЯ АННИ АХМАТОВОЇ

Поезію Анни Ахматової називають одним із найяскравіших здобутків Срібної доби. У її віршах поєдналися риси класичної і модерністської поезії. У доробку поетеси надзвичайно різні твори — від любовної лірики до громадянської поезії, від мініатюр на кілька рядків до епічних полотен і поетичних циклів.

У творчості Ахматової, яка тривала півстоліття, можна виокремити ранній (від 1912 до 1925 років) і пізній періоди (від 1936 і до смерті). Звісно, цей поділ умовний, оскільки поетична діяльність А. Ахматової переривалася десятиліттями заборон на друк і перебувала під жахливим тиском радянської тоталітарної системи.

Класна дошка

Прикметні риси поезії Анни Ахматової

• поєднання розмовної простоти з відчуттям таємничості і фатальності;

• увага до деталей предметного світу, побутових подробиць;

• напруженість інтонацій, трагічна вишуканість;

• автобіографізм та стримана емоційність поезій;

• біблійні, міфологічні і фольклорні мотиви;

• несподівані метафори та асоціативні образи;

• усвідомлення особливої місії Поета; зв'язок долі Поета з життям народу;

• точне і лаконічне зображення почуттів; конкретність переживань;

• передчуття катастрофи, фатальних змін у житті;

• історичне тло; тема жінки-матері

Творчість юної Анни Ахматової — це, насамперед, любовна лірика. В ранніх поетичних спробах гімназистки Ані Горенко відчувався вплив мрійливого символізму. Одна з подруг юної поетеси пізніше згадувала про свої враження від її віршів того періоду — «дуже гарно, але нічого не зрозуміло».

Під впливом Миколи Гумільова Анна «перемагає символізм» і переходить на позиції акмеїзму. Завдання, що ставили перед собою акмеїсти, — реформувати абстрактну естетику символізму і повернути поезії «живі почуття і плоть». Вони протиставляли символістським мерехтливо-туманним образам живий плин буття, який можна було описати словами.

Слово «акмеїзм» у перекладі означає вищий ступінь, квітуча пора. На противагу містичності, загадковості символізму, акмеїзму була властива більша реалістичність і яскравість образів, «логічність задуму» і точність мови. Молоді поети намагалися повернути слову його первісне значення, «прекрасну ясність», а не дошукуватися потаємних змістів і символів.

Поезії трьох ранніх збірок А. Ахматової «Вечір» (1912 рік), «Чотки» (1914 рік) і «Біла зграя» (1917 рік) сповнені кохання, але не абстрактно-млосного почуття, а почуттів жінки, яка радіє, страждає, мучить свого коханого і мучиться сама. У віршах поєднується високе і земне, глибинний психологізм і гранична щирість, погляд поетеси і звичайної жінки.

Анна Ахматова не тільки сприйняла поетику акмеїзму, а й розвинула її. Поетеса говорила, що «вірші ростуть зі сміття», підкреслюючи цим значущість найменшої деталі, усіх дрібниць буття. У поезіях Ахматової згадуються конкретні місця подій (Царське Село, Київ, Петербург та інші), оживають миттєвості, які підкреслюють напруженість почуттів. Водночас поетеса не розкриває і не пояснює емоційних станів своєї ліричної героїні. Вірші ніби вирвані з життєвого контексту — не мають ні початку, ні закінчення і залишають враження уривчастих щоденникових записів.

* * *

Давній Київ ніби вимер,

Дивний мій приїзд.

Над рікою Володимир

Чорний хрест підніс.

Серед саду темнокорі

Липи й осокір,

І до Бога світять горі

Діаманти зір.

Шлях високий, шлях офіри

Тут закінчу я, —

Де лиш ти, мені до міри,

І любов моя.

Літо 1914, переклад із російської Михайла Москаленка

Поступово у віршах молодої Анни Ахматової змінюється інтонація: донедавна сповнені ліризму і самоспоглядання, тепер містять передчуття якоїсь катастрофи. Із початком Першої світової війни (1914 рік) поезія набуває стриманої суворості і навіть якоїсь моторошної пророчості. У післяреволюційних віршах з'являється трагічна тематика, легку мову змінює урочистий ритм літописів або ж народних поховальних пісень плакальниць і матерів. Поетеса так їх і називає — голосіння («Чи для того я носила тебе, синку, на руках...», 1918 рік).

Творчість Анни Ахматової дуже автобіографічна, в її віршах відображені особисті переживання та реальні події. До таких творів, безумовно, належить «Новорічна балада», написана після розстрілу Миколи Гумильова. У баладі спогади і жахливі марення ніби переплітаються з не менш жахливою реальністю:

...Це мій чоловік, я і друзі мої

Зустрічаємо новий рік.

Чого ж мої пальці — мов у крові,

І напій, мов отрута, обпік?

Господар, що склянку вина підняв,

Був поважний — недвижжя само:

«Я п'ю за землю рідних галяв,

У якій ми всі лежимо!»

А друг, що глянув в обличчя мені

На спомин раптовий свій

Озвався: «А я — за її пісні,

В яких усі ми живі!»

«Новорічна балада», 1923 рік, переклад із російської Михайла Москаленка

Особливе місце у творчості поетеси належить поемі «Реквієм», яку вона писала впродовж шести років — від грудня 1934 до 1940 року. В радянській літературі було мало митців, які з такою відчайдушною сміливістю, як Ахматова, говорили про терор, про загибель близьких. Поема «Реквієм» — один із перших творів, у якому описуються жахіття репресій, а її рядки нагадують поховальні голосіння.

У «Реквіємі» тема єдності Поета з життям народу за часів сталінського терору набула нового сенсу — це тісний зв'язок скорботної долі поетеси з долями безлічі матерів, з історією рідної країни, це «розповідь про себе і свій народ». Поема стала не абстрактним горюванням про втрати населення, а живим болем овдовілої жінки і нажаханої матері, не здатної захистити найдорожчих для неї людей.

І сина, і Миколу Пуніна (другого чоловіка Анни Ахматової) неодноразово заарештовували. Фатальним для Пуніна стало останнє ув'язнення в 1949 році, після якого він уже не повернувся додому — помер десь у далекому і холодному Сибіру. Сина Анни Андріївни чотири рази заарештовували і двічі засуджували до таборів.

«Реквієм» сповнений євангельських мотивів і людинолюбства, поетеса присвятила його жертвам політичних репресій 1930-х років. Ахматова оплакувала і тих, хто загинув у сталінських в'язницях, і тих, хто, як і вона, носили передачі, годинами стояли під мурами тюрем, щоб отримати звісточку про рідних, і божеволіли з відчаю.

Поема «Реквієм» роками зберігалася у пам'яті друзів, які завчали її, оскільки Анна Андріївна спалювала рукописи. Лише в 1957—1962-х роках Ахматова змогла доопрацювати і завершити поему, однак видавати твір заборонили. Поема поширювалася через «самвидав» — читачі переписували її від руки, і так вона таємно розходилася серед знайомих. Уперше «Реквієм» надрукували в Німеччині 1963 року з ремаркою «без відома і згоди автора». Подруга Анни Андріївни Лідія Чуковська згадувала, що ця несподівана новина принесла їм не радість, а страх. Але покарання не було. У Радянському Союзі поему вперше опублікували вже після смерті відомої поетеси, аж у 1987 році.

Ув'язнені в сибірському таборі (архівне фото)

Письменник і перекладач Борис Зайцев (1881—1972 роки) — один з останніх представників Срібної доби, який жив у еміграції та знав Анну в безхмарні часи Петербурзької юності. Він писав із приводу публікації «Реквієму»: «Чи можна було тоді передбачити, що ця тендітна і тоненька жінка видасть такий жахливий крик — жіночий, материнський, крик не тільки по собі, але й по всіх стражденних — жінках, матерях, наречених, взагалі про всіх розіп'ятих. [...] Звідки взялася чоловіча сила вірша, простота його, громовисько слів ніби і буденних, але з гудінням поховального дзвону, який вражає людське серце [...]. Написано двадцять років тому. Залишається назавжди німим вироком звірству». (1963 рік)