Зарубіжна література. 6 клас. Ковбасенко

Микола Гоголь «Ніч перед Різдвом»

Яким чином світ пізнає Україну? Можна впевнено сказати, що, зокрема, із творів Миколи Гоголя. Про витоки таланту цього генія світової літератури дізнайтеся зі статті підручника. Зануртеся у світ ночі перед Різдвом з героями Гоголя.

• Як святкують Різдво у вашій місцевості? Чи берете ви участь у цьому? Які колядки і щедрівки знаєте?

• Чому важливо зберігати давні народні звичаї і традиції в наш час?

• Які вистави, кінофільми, мультфільми за мотивами «Ночі перед Різдвом» ви бачили? Висловіть свої враження від перегляду.

Микола Гоголь

Своїм походженням і художнім талантом Микола Гоголь (1809-1852) нерозривно пов’язаний з Україною, зокрема з Полтавщиною, де народився в містечку Сорочинці (нині Великі Сорочинці). А його дитячі роки минули у Василівці (нині Гоголеве), у родовому маєтку.

Портрет М. Гоголя. Фрідріх Моллер. Бл. 1845

Поети з’являються не звідкись з-за моря, а виходять зі свого народу.

Микола Гоголь

Рід Гоголів мав козацьке коріння, знаменитим пращуром письменника був гетьман Остап Гоголь. Гоголі-Яновські належали до старовинного дворянського роду, відзначалися неабиякою обдарованістю. Дід Опанас Дем’янович знав шість мов, бабуся Тетяна Семенівна мала здібності до малювання. Батько Гоголя, Василь Опанасович, управляв маєтком багатого родича Дмитра Трощинського. Був наділений тонким почуттям гумору, здібностями оповідача, писав для аматорського театру комедії українською мовою, сам грав і ставив їх на сцені. Мати та бабуся знали безліч українських пісень, казок та легенд, тож їхні розповіді вкарбувалися в пам’ять хлопчика, аби згодом утілитися в творчості.

Нікоша, як його ласкаво називали в дитинстві, був хворобливим, тому часто сидів удома. Через це він виріс вразливим і сторонився однолітків, які інколи піджартовували над ним. Зате в три роки хлопчина вже непогано читав, гарно малював, а в п’ять спробував уперше написати вірша.

Під час навчання в Ніжинській гімназії Микола не був надто старанним учнем. Його улюбленими предметами були малювання і література, математики не розумів, тому не любив. Навчався як усі, часто відволікався на уроках, інколи бешкетував, а коли не хотів сидіти на уроці, вдавав хворого. Маючи артистичні здібності, він був активним учасником гімназичного театру, разом з товаришами вибирав п’єси, розподіляв ролі, оформляв декорації і грав у виставах. Ще пробував себе в різних літературних жанрах у рукописному літературному журналі, що його видавали гімназисти. Завів зошит, який назвав «Книга всякої всячини, або Підручна енциклопедія», де записував українські пісні, перекази, рецепти українських страв (сам любив куховарити), змальовував зразки народного одягу. Гоголь зібрав за своє життя близько тисячі народних пісень і написав статтю про їхню важливість.

Коли помер батько й родині стало матеріально сутужно, Микола відмовився від спадщини на користь чотирьох сестер, яких дуже любив.

Гоголь сподівався стати зіркою, опублікувавши свою романтичну поему «Ганц Кюхельгартен», і вклав чималі гроші у видання цієї книги. Але «петербурзький дебют» обернувся для нього, 20-річного письменника, повним провалом. Що зробив Гоголь? Викупив усі примірники книги, спалив їх і залишився без копійки...

У житті Гоголь жадав принести хоча б найменшу користь людям, тож вирішив податися до столиці Російської імперії Петербурга, де сподівався досягти визнання завдяки своїм талантам. Але успіху не мав ні в театрі, куди його не прийняли, ні на службі, бо нудна робота чиновника не припала до душі.

Але ці негаразди не зламали наміру прославити ім’я Гоголів у літературі. У листах до матері та сестер він просив збирати легенди, розповідати про народні звичаї та обряди, які згодом описав у повістях, що склали збірку «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» (1831-1832). Гоголь у російськомовних творах показав світу народ і мову України, її самобутні звичаї і традиції, самовідданість і безстрашність козаків.

Росія називає Гоголя «російським письменником», бо писав він російською мовою. Але деякі твори російською написав і Тарас Шевченко (як і Гоголь, жив у Російській імперії). Однак це не робить Шевченка «російським письменником». А ким же вважав себе сам Гоголь? Цікаво, що коли він лікувався в чеських Карлових Варах, то записався в гостьовій книзі «Микола Гоголь, українець, що мешкає в Москві»...

Гоголь прагнув літературного успіху та слави, тож писав панівною тоді російською мовою. Але, на думку Івана Малковича, поета і видавця, свої твори він чув і «уловлював» спершу українською, а вже тоді мовні звороти перекладав на папір російською. Живу природність Гоголевої української мови зумів відчути відомий поет Максим Рильський і відтворив її у своєму перекладі «Ночі перед Різдвом» у 1929 році.

На вшанування видатного українця встановлено багато пам’ятних знаків. Перший не тільки в Україні, а й у світі пам’ятник письменнику було зведено в Ніжині (Чернігівська обл.), де навчався М. Гоголь. Його спорудили на громадські кошти. А скульптор Пармен Забіла ще й увіковічнив на ньому себе: якщо придивитися до складок гоголівського плаща з правого боку знизу, то можна чітко побачити й профіль самого митця.

Пам’ятник М. Гоголю в Ніжині. Скульптор Пармен Забіла. 1881

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Якими були дитинство і юність Миколи Гоголя? Що він любив, чим захоплювався, про що мріяв?

2. Як життя і творчість Миколи Гоголя пов’язані з Україною?

3. Яке значення мала збірка «Вечори на хуторі біля Диканьки» для збереження народних традицій і популяризації України у світі?

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

1. Підготуйте презентацію, колаж або лепбук про пам’ятники Гоголю в Україні і світі.

2. Знайдіть в інтернеті інформацію про збірку «Вечори на хуторі біля Диканьки», її будову та зміст, поділіться нею з однокласниками / однокласницями та вчителькою / вчителем.

ЗАПРОШУЄМО НА ЕКСКУРСІЮ

У Літературно-меморіальному музеї М. В. Гоголя у Великих Сорочинцях зберігається близько семи тисяч експонатів: особисті речі Гоголя, перші видання творів, фотокопії рукописів, світлини тощо. Завітайте на віртуальну екскурсію музеєм.

https://museum-portal.com/ua/museum/literal-and-memorial-museum-of-m-gogol

НІЧ ПЕРЕД РІЗДВОМ

(уривки)

Останній день перед Різдвом минув. Зимова, ясна ніч настала. Глянули зірки. Місяць велично виплив на небо посвітити добрим людям та всьому світові, щоб усім було весело колядувати й славити Христа. Морозило дужче, як зранку; але зате так було тихо, що рипіння морозу під чоботом чути було за пів версти. Ще ні одна юрба парубків не з’являлась під вікнами хат; тільки місяць зазирав до них крадькома, ніби викликаючи дівчат, що прибиралися та чепурилися, хутчій вибігати на рипучий сніг.

Аж ось із димаря одної хати клубами посунув дим і пішов хмарою по небу, і разом з димом вилетіла відьма верхи на мітлі.

Відьма почала збирати на небі зорі. Поруч із нею з’явився чорт. Його вузенька мордочка, яка безнастанно вертілася на всі боки та нюхала все, що тільки траплялося, закінчувалась, як у свиней, кругленьким п’ятачком; ніжки були тоненькі, а ззаду теліпався хвіст, гострий та довгий. Він був не біліший од сажотруса, мав цапину бороду під мордою та невеличкі ріжки.

Останню ніч залишилося чорту вештатись по білому світу та під’юджувати на гріхи добрих людей. І він вирішив викрасти місяць, щоб козак Чуб залишився вдома. Бо якщо Чуб піде святкувати Різдво, його донька Оксана, красуня на все село, зостанеться в хаті сама. До неї напевне прийде коваль Вакула, силач і хлопець хоч куди. Чортові він був осоружний, адже умів гарно малювати та був богобоязливим. Для церкви коваль намалював картину, на якій зобразив святого Петра в день Страшного суду з ключами в руках, як той виганяв із пекла нечисту силу. Переляканий чорт кидався на всі боки, передчуваючи свою погибель, а замкнені колись грішники били й ганяли його батогами, поліняками та всім, що під руку трапилось. Відтоді чорт заприсягся помститися ковалеві.

Вакула не ладнав з Чубом, тож, якби той залишився вдома, коваль не наважився б завітати до Оксани. Як тільки чорт викрав місяць, враз по всьому світі зробилося темно. Тим часом козак Чуб із кумом рушили до дяка, який запросив товариство до себе на Святвечір.

Тепер погляньмо, що робить, залишившись сама, красуня-дочка. Оксані не минуло ще й сімнадцяти років, а вже мало не по всьому світу, і по той бік Диканьки, і по цей бік Диканьки, тільки й мови було, що про неї. Парубки гуртом проголосили, що кращої дівки й не було ще ніколи і не буде ніколи на селі. Оксана знала й чула все, що про неї говорили, і була вередлива, як красуня. Парубки ганялися за нею юрбами, але, втративши терпець, залишали один по одному вередливу красуню й лицялися до інших, не таких примхливих. Один тільки коваль був упертий і не кидав свого залицяння, дарма, що й з ним поводились анітрохи не краще, ніж з іншими. По виході батька свого, Оксана довго ще чепурилася та вихилялася перед невеликим в олов’яній оправі дзеркалом і не могла намилуватися з себе.

- І чого людям надумалось розславляти, нібито я гарна? - говорила вона, ніби неуважно, для того тільки, щоб хоч про що-небудь побалакати з собою. - Брешуть люди, я зовсім не гарна.

Але свіже, жваве, по-дитячому юне личко, з блискучими чорними очима та невимовно привабливою усмішкою, що пропікала душу, майнувши в дзеркалі, враз довело інше.

- Хіба чорні брови та очі мої, - провадила далі красуня, не випускаючи дзеркала, - такі гарні, що вже подібних до них немає й на світі? Яка тут краса в цьому кирпатенькому носі? і в щоках? і в губах? Ніби гарні мої чорні коси? Ух! Їх можна злякатися увечері: вони, як довгі гадюки, переплелись та обвились круг моєї голови. Я бачу тепер, що я зовсім не гарна! - І, відхиляючи трохи далі від себе дзеркало, скрикнула: - Ні, гарна я! Ой, яка гарна! Диво!

- Чарівна дівка! - прошепотів, увійшовши тихо, коваль, - і вихваляється вона мало! З годину стоїть, видивляючись у дзеркало, і не надивиться, та ще й хвалить себе вголос!

- Еге ж, парубки, чи ж вам до пари я? Ви погляньте на мене, - вела далі гарненька кокетка, - як я плавно виступаю; у мене сорочка вишита червоним шовком. А які стрічки на голові! Вам довіку не бачити пишнішого галуна! Всього цього накупив мені батько мій, щоб одружився зо мною найкращий молодець у світі! - і, усміхнувшись, обернулася вона й побачила коваля...

Скрикнула й суворо зупинилася перед ним.

Коваль і руки опустив.

Важко сказати, що виявляло смагляве личко чарівної дівчини: і суворість у ньому було видно; і крізь суворість якесь глузування зі збентеженого коваля; і ледве помітна краска досади тонко розливалася по обличчю; і все це так перемішалося й таке було невимовно гарне, що поцілувати її мільйон разів - от усе, що можна було зробити тоді найліпшого.

- Чого ти прийшов сюди? - так почала Оксана. - Хіба хочеться, щоб випровадила за двері лопатою? Що, скриня моя готова?

- Буде готова, моє серденько, після свят буде готова. Коли б ти знала, скільки попрацював я коло неї: дві ночі не виходив з кузні; зате в жодної попівни не буде такої скрині. Залізо поклав таке, якого не клав на сотникову таратайку, коли ходив на роботу до Полтави. А як буде розмальована! Хоч усю околицю виходи своїми біленькими ніжками, не знайдеш такої! По всьому полю будуть розкидані червоні й сині квіти. Горітиме, як жар. Не сердься ж на мене! Дозволь хоч поговорити, хоч подивитись на тебе!

- Хто ж тобі боронить, говори й дивись!

Тут сіла вона на лаву й знову глянула в дзеркало й стала поправляти на голові свої коси. Поглянула на шию, на нову сорочку, вишиту шовком, і тонке почуття самовдоволення з’явилося на устах, на свіжих щічках і відсвітилося в очах.

Тут вона піднесла дзеркало й знову почала перед ним чепуритися.

«Не любить вона мене! - думав про себе, похиливши голову, коваль. - Їй усе іграшки; а я стою перед нею, як дурень, і очей не зводжу з неї. І все б стояв перед нею, і повік би не зводив з неї очей! Чарівна дівчина! Чого б я не дав, щоб дізнатися, що в неї на серці, кого вона кохає. Та ні, вона й гадки не має ні про кого. Вона милується сама собою; мучить мене, бідолашного; а я за журбою не бачу світу; а я її так люблю, як ні один чоловік на світі не любив і ніколи не любитиме».

- Чи правда, що твоя мати відьма? - промовила Оксана й засміялася; і коваль відчув, що всередині у нього все засміялося. Сміх цей начебто враз озвався в серці, тихо заграли жили, а разом з тим і досада запала йому на душу, що він не мав права поцілувати це милим сміхом осяяне личко.

- Що мені мати? Ти в мене і мати, і батько, і все, що тільки є найдорожчого у світі. Якби мене покликав цар і сказав: «Ковалю Вакуло, проси в мене всього, що тільки є найкращого в моєму царстві, усе віддам тобі. Звелю тобі зробити золоту кузню, і будеш ти кувати срібними молотами». - «Не хочу, - сказав би я цареві, - ні самоцвітів дорогих, ні золотої кузні, ні всього твого царства. Дай мені краще мою Оксану!»

- Бачиш який ти! Тільки ж батько мій сам маху не дасть. Побачиш, коли він не ожениться на твоїй матері, - проговорила, лукаво усміхнувшись, Оксана. - Але щось дівчата не приходять... Що воно за знак? Давно б уже час колядувати. Мені стає нудно.

- Бог з ними, моя красуне!

- Коли б не так! З ними, певно, прийдуть парубки. Ото підуть гулі! Уявляю, яких наговорять смішних історій!

- То тобі весело з ними?

- Та вже ж веселіше, як з тобою. Ага! Хтось стукнув! Певно, дівчата з парубками.

«Чого мені більше чекати? - казав сам до себе коваль. - Вона глузує з мене. Їй я такий же дорогий, як переіржавіла підкова. Та коли так, то не діжде ж принаймні інший насміятися з мене. Нехай тільки добре придивлюся, хто їй подобається більше за мене; я відучу...»

Стукіт у двері та голос: «Відчини!» - різко зазвучавши на морозі, урвали його міркування.

- Стривай, я сам відчиню, - сказав коваль і вийшов у сіни, маючи намір нам’яти з досади боки першому, хто нагодиться.

Мороз побільшав, і вгорі зробилося так холодно, що відьма і чорт вирішили повернутися через димар до господи. Відьма Солоха вилізла з печі, скинула кожуха, причепурилася, і ніхто не міг би дізнатися, що вона хвилину тому їздила на мітлі. Вона була матір’ю коваля Вакули, ні гарна, ні погана з себе. До неї частенько заходили, щоб поїсти вареників зі сметаною і погомоніти в теплій хаті з балакучою і привітною господинею. Особливо привітною була Солоха з козаком Чубом. Він був заможним удівцем, і Солосі хотілося приєднати його майно до свого хазяйства. Та на заваді міг стати син Вакула, тож вона, щоб коваль не посватався до Оксани та не встиг прибрати все собі, почала сварити сина з Чубом.

Солоха, як добра хазяйка, почала прибирати в хаті. Та мішків, які заніс Вакула, не чіпала. Тим часом чорт помітив, що Чуб із кумом вже далеченько відійшли від Чубової хати. Нечистий здійняв хуртовину та повернувся до хати Солохи. Чуб із кумом розійшлися в різні боки, шукати дороги. Зрештою козак рушив до хати.

Почувши голос коваля, Чуб вирішив, що через хуртовину потрапив до чужої хати, і прикинувся, що хоче поколядувати, але отримав стусанів від Вакули. Чуб зрозумів, що Солоха вдома сама, і рушив до неї. Поки чорт літав, украдений місяць вилетів крізь димар Солошиної хати й плавно здійнявся на небо.

Все освітилося. Заметілі наче й не було. Сніг запалав широким срібним полем і весь обсипався кришталевими зорями. Мороз наче потеплів. Юрби парубків і дівчат показалися з мішками. Пісні задзвеніли, і рідко під якою хатою не товпилися колядники.

Дивно сяє місяць! Важко розказати, як добре вештатися такої ночі між юрбою дівчат, що регочуть та співають, і між парубками, охочими на всякі жарти й витівки, які тільки може навіяти ця ніч, що весело сміється. У доброму кожусі тепло; від морозу ще гарячіше горять щоки; а на пустощі сам дідько підштовхує ззаду.

Купи дівчат з мішками вдерлися до хати Чуба, обступили Оксану. Крик, регіт, балачки приголомшили коваля. Всі наввипередки поспішали розказати красуні що-небудь нове, викладали з мішків і хвалилися паляницями, ковбасами, варениками, яких встигли чимало вже наколядувати. Оксана, здавалось, була цілком задоволена і рада, щебетала то з тією, то з тією і реготала невгаваючи.

З якоюсь досадою й заздрістю дивився коваль на таку веселість і цього разу кляв колядки, хоча й сам не раз захоплювався ними до нестями.

- Е, Одарко! - сказала весела красуня, обернувшись до однієї із дівчат, - у тебе нові черевики. Ой, які ж хороші! І з золотом! Добре тобі, Одарко, в тебе є така людина, яка все тобі купує; а мені нема кому дістати такі гарні черевики.

- Не тужи, моя люба Оксано! - підхопив коваль, - я тобі дістану такі черевики, що мало яка й панночка носить.

- Ти? - казала Оксана, швидко й згорда глянувши на нього. - Подивлюсь я, де ти дістанеш такі черевики, які могла б я надіти на свою ногу. Хіба принесеш ті самі, що носить цариця.

- Бачиш, яких захотіла! - закричала сміючись дівоча юрба.

- А так! - провадила далі горда красуня, - будьте ви всі за свідків, якщо коваль Вакула принесе ті самі черевики, які носить цариця, то, от вам моє слово, що вийду зараз-таки за нього заміж.

Дівчата повели з собою примхливу красуню.

- Смійся, смійся! - говорив коваль, виходячи слідом за ними. - Я й сам сміюся із себе! Думаю, і не можу надумати, куди дівся розум мій? Вона мене не любить - ну, Бог з нею! Ніби тільки на всьому світі й є, що Оксана. Ну, годі, час покинути ці дурощі.

Але в той самий час, коли коваль готувався бути рішучим, якийсь злий дух проносив перед ним усміхнений образ Оксани, що говорила глузливо: «Дістань, ковалю, царицині черевики, вийду за тебе заміж!» Все в ньому хвилювалось, і він думав тільки про одну Оксану.

Юрби колядників, парубки окремо, дівчата окремо, поспішали з одної вулиці на другу. Але коваль ішов і нічого не бачив і не брав участі в тих веселощах, які колись любив більше за все.

Чорт тим часом не на жарт розніжився в Солохи. Аж раптом почувся стукіт і голос кремезного голови. Через завірюху він не потрапив до дяка, тож вирішив заскочити до Солохи. Чорт заховався в мішок. Щойно голова зайшов до хати, як у двері загрюкало знов і почувся голос дяка. Він не дочекався гостей, тож завітав до Солохи. Наляканого голову відьма заховала у найбільший мішок, висипавши вугілля з нього в діжку. Згодом до Солохи постукав козак Чуб. Вона, висипавши в діжку вугілля з другого мішка, заховала туди дяка.

- Відчини! - почувся знадвору голос, супроводжуваний поштовхом у двері.

- Стукає хтось? - сказав, зупинившись, Чуб.

- Відчини! - закричали ще дужче.

- Це коваль! - промовив, схопившись за капелюха, Чуб. - Слухай, Солохо: куди хочеш сховай мене; я нізащо у світі не хочу потрапити на очі цьому виродкові проклятому, бодай йому, чортовому синові, набігло під обома очима по пухиреві з копицю завбільшки!

Солоха, злякавшись і собі, метушилась, як очамріла, і, втративши голову, дала знак Чубові лізти в той самий мішок, у якому вже сидів дяк. Бідолашний дяк не смів навіть кашлянути чи закректати з болю, коли сів йому майже на голову важкий дядько та примостив свої намерзлі на морозі чоботи по обидва боки його скронь.

Коваль увійшов, не кажучи й слова, не скидаючи шапки, і майже повалився на лавку. Помітно було, що він у дуже поганому настрої.

У той саме час, як Солоха зачиняла за ним двері, хтось постукав ізнову. То був козак Свербигуз. Цього вже не можна було заховати в мішок, бо й мішка такого не можна було знайти. Він був товстіший за самого голову і вищий на зріст за Чубового кума. І тому Солоха вивела його на город, щоб вислухати від нього все те, що він мав їй сказати.

Коваль неуважно оглядав кутки своєї хати, прислухаючись часом до пісень колядників, що далеко лунали по селу; нарешті спинив очі на мішках: «Чого лежать тут оці мішки? Їх давно б час прибрати звідси. Через оту безглузду любов я здурів зовсім. Завтра свято, а в хаті й досі валяється всякий мотлох. Віднесу їх до кузні!»

Тут коваль присів до величезних мішків, перев’язав їх міцніше і ладнався завдати собі на плечі. Але помітно було, що його думки гуляли бог знає де, інакше б він почув, як зашипів Чуб, коли волосся на голові його прикрутила зав’язка, а здоровенний голова почав був гикати досить виразно.

- Невже не виб’ється з голови моєї ця негідна Оксана? - говорив коваль. - Не хочу думати про неї, а воно все думається, і як навмисно про неї саму тільки. Чого це так, що думка проти волі лізе в голову? Що за чорт, мішки начебто чогось поважчали! Тут, певно, накладено ще чого-небудь, крім вугілля. Дурень я! Я й забув, що тепер мені все здається важчим. Перше бувало я міг зігнути й розігнути в одній руці мідний п’ятак та кінську підкову; а тепер мішка з вугіллям не підійму. Скоро вже й від вітру валитимусь. Та ні, - скрикнув він, помовчавши й підбадьорившись. - Що я за баба! Не дам нікому сміятися з себе! Хоч десять таких мішків, усі підійму. - І бадьоро завдав собі на плечі мішки, що їх не понесли б і двоє дужих чоловіків. - Взяти й цього, - казав він далі, підіймаючи невеличкого, на дні якого лежав скоцюрбившись чорт. - Тут, здається, я поклав струмент свій. - Сказавши це, він вийшов із хати, насвистуючи пісню: Мені з жінкою не возиться.

Голосніше й голосніше лунали на вулицях пісні та крики. Юрби народу побільшали ще тому, що чимало прийшло з сусідніх сіл. Парубки жартували й казилися досхочу. Часто між колядками чути було яку-небудь веселу пісню, що її тут-таки встиг скласти хто-небудь з молодих козаків. А то раптом один із юрби, замість колядки, пускав щедрівку й ревів на все горло:

Щедрик, ведрик!

Дайте вареник,

Грудочку кашки,

Кільце ковбаски!

• Чому молодь, почувши щедрівку, почала сміятися, а «щедрувальника» в тексті названо штукарем?

Регіт винагороджував штукаря¹. Маленькі вікна відчинялися, і сухорляві руки бабусь, які самі тільки з поважними батьками залишалися в хатах, висувалися з вікна з ковбасою чи шматком пирога. Парубки та дівчата одні з-перед одних підставляли мішки і підхоплювали свою здобич. В одному місці парубки, зайшовши з усіх боків, оточували гурт дівчат: галас, гамір, той кидав грудкою снігу, той видирав мішок з усякою всячиною. В іншому місці дівчата ловили парубка, підставляли йому ногу, і він летів разом з мішком сторч головою на землю. Здавалося, цілу ніч ладні були провеселитися! І ніч, як на те, так розкішно жевріла! І ще білішим здавалося світло місяця від блиску снігу!

¹ Тут у значенні жартівник.

Коваль спинився зі своїми мішками. Йому почувся в юрбі дівчат голос і тоненький сміх Оксани. Всі жилки в ньому здриґнулись; кинувши на землю мішки, аж дяк, що був на самому дні, заохкав, забившись, і голова гикнув на все горло, подався він з маленьким мішком за плечима разом з гуртом парубків, що йшли слідом за тою дівочою юрбою, звідки йому почувся голос Оксани.

«Так: це вона! Стоїть, як цариця, і блискає чорними очима. Їй розказує щось показний парубок; мабуть, забавне, бо вона сміється. Та вона завжди сміється». Нібито мимохіть, сам не розуміючи як, продерся коваль крізь натовп і став коло неї.

- А, Вакуло, ти тут! здоров! - сказала красуня з тою самою усмішкою, що мало не зводила Вакулу з розуму. - Ну, багато наколядував? Е, який маленький мішок! А черевики, які носить цариця, дістав? Дістань черевики, вийду за тебе заміж! - І, засміявшись, побігла з гуртом дівчат.

Як укопаний, стояв коваль на одному місці. «Ні, не можу; несила більше... - промовив він нарешті. - Але, Боже ти мій, чому вона така з біса гарна? Її погляд, і мова, і все, ну, от так і палить, так і палить... Ні, немає вже снаги перемогти себе! Час покласти край усьому: пропадай душа, піду втоплюся в ополонці, та й поминай, як звали!»

Тут рішучим кроком пішов він уперед, догнав гурт, порівнявся з Оксаною і сказав твердим голосом:

- Прощай, Оксано! Шукай собі якого хочеш жениха, мороч, кого хочеш; а мене не побачиш більше на цьому світі.

Красуня була ніби здивована, хотіла щось сказати, але коваль махнув рукою й побіг геть.

- Він збожеволів! - говорили парубки.

- Пропаща душа! - побожно пробурмотіла бабуся, що проходила мимо. - Треба піти розказати, як коваль повісився!

Вакула тим часом, пробігши кілька вулиць, спинився передихнути.

«Куди це я справді біжу? - подумав він, - начебто все вже пропало. Пошукаю ще способу: зайду до запорожця Пузатого Пацюка. Він, кажуть, знає всіх чортів і все зробить, що тільки схоче. Піду, адже душі однаково доведеться гинути!»

Тут чорт, що довго лежав без будь-якого руху, застрибав у мішку з радості; та коваль, подумавши, що він як-небудь зачепив мішок рукою і спричинив сам цей рух, ударив по мішку дужим кулаком і, струснувши ним на плечах, подався до Пузатого Пацюка.

Цей Пузатий Пацюк справді був колись запорожцем; але чи його прогнали, чи він сам утік із Запорожжя, цього ніхто не знав. Давно вже, років з десять, а може й п’ятнадцять, як він жив у Диканьці. Не минуло й кілька днів, як прибув він до села, а всі вже дізналися, що він знахар. Чи хворів хто на щось, зараз кликав Пацюка; а Пацюкові досить було тільки пошептати кілька слів, і недугу наче рукою хто знімав.

Коваль не без побоювання відчинив двері і побачив Пацюка, що сидів на долівці по-турецькому перед невеликою діжкою, на якій стояла миска з галушками. Ця миска стояла, як навмисно, врівень з його ротом. Не поворухнувши й пальцем, він нахилив трохи голову до миски і сьорбав юшку, хапаючи часом зубами галушки.

«Ні, цей, - подумав Вакула собі, - ще ледачіший за Чуба: той принаймні хоч їсть ложкою; а цей і руки не хоче підняти!»

Пацюк, мабуть, дуже зайнятий був галушками, бо, здавалося, зовсім і не помітив, як прийшов коваль, який, ледве ступивши на поріг, віддав йому пренизенький уклін.

- Я до твоєї милості прийшов, Пацюк! - сказав Вакула, кланяючись знову.

Товстий Пацюк підвів голову, та знову заходився сьорбати галушки.

- Ти, кажуть, не прогнівайся на цьому слові... - сказав, набираючись духу, коваль, - я веду про це мову не для того, щоб тобі завдати якоїсь кривди, доводишся трохи родичем чортові. Пропадати доводиться мені, грішному! Ніщо не помагає на світі! Що буде, те й буде, а доводиться просити ласки в самого чорта. Що ж, Пацюк? - промовив коваль, бачивши незмінну його мовчанку, - що маю робити?

- Коли треба чорта, то й іди собі до чорта, - відповів Пацюк, не зводячи на нього очей та далі ковтаючи галушки.

- Для того я й прийшов до тебе, - казав коваль, кланяючись, - крім тебе, думаю, ніхто на всім світі не знає до нього дороги.

- Тому не треба далеко ходити, в кого чорт за плечима, - промовив байдуже Пацюк, не рухаючись.

Вакула витріщив на нього очі, начебто на лобі в нього було написано пояснення цих слів. «Що він говорить?» - безмовно запитувала його міна; а роззявлений рот був напоготові проглинути, як галушку, перше-ліпше слово.

Але Пацюк мовчав.

Тут помітив Вакула, що ні галушок, ні діжки перед ним не було; а замість них стояли на долівці дві дерев’яні миски; одна була повна вареників, друга сметани. Думки його і очі мимохіть звернулися на ці страви. «Подивимось, - казав він сам до себе, - як це буде Пацюк їсти вареники. Нахилятись він, певно, не схоче, щоб сьорбати, як галушки, та й не можна: бо треба вареника спершу вмочити в сметану».

Тільки він устиг подумати це, як Пацюк роззявив рота; подивився на вареники і ще більше роззявив рота. Тоді вареник вискочив з миски, шубовснув у сметану, перекинувся на другий бік, підскочив угору і якраз потрапив йому в рот. Пацюк з’їв і знову роззявив рота, і вареник таким самим способом помандрував знову. А його тільки й роботи було, що жувати та ковтати.

«Бач, яке диво!» - подумав коваль, роззявляючи від здивування рота, і ту ж мить помітив, що вареник лізе і йому в рот і вже помастив губи сметаною. Відіпхнувши вареник та втерши губи, коваль почав роздумувати про те, які дива бувають на світі та до яких тільки мудростей доводить людину нечиста сила, зауваживши при тому, що один тільки Пацюк може допомогти йому. «Вклонюсь йому ще, хай розтлумачить як слід... Однак, що за чорт! Та ж сьогодні голодна кутя, а він їсть вареники скоромні! Який з мене справді дурень, стою тут та гріха набираюся! Назад!» - і побожний коваль прожогом вибіг з хати.

КОЗАК-ХАРАКТЕРНИК

Серед запорозьких козаків особливою повагою користувалися козаки-характерники. Вважалося, що вони були чаклунами, знали усе наперед і могли провіщати майбутнє. Ці козаки мали надлюдські здібності. Вони могли ухилятися від куль та ловити їх голими руками, виходити сухими з води, перекидатися на вовка, бачити на велику відстань навколо себе, з’являтися одночасно в декількох місцях, замовляти хвороби тощо. Характерники були хранителями козацьких традицій і чудовими воїнами. Вважається, що саме характерники розробили особливий стиль рукопашного бою, який дійшов до нас як гопак. Подейкували, що характерники спілкувалися з нечистою силою, яка їх побоювалася. Козаками-характерниками вважалися легендарний засновник Запорозької Січі Дмитро Байда-Вишневецький, отамани Петро Сагайдачний, Іван Богун та Іван Сірко. Одним із перших козака-характерника зобразив (нехай і дещо іронічно) М. Гоголь у повісті «Ніч перед Різдвом».

• За якими ознаками можна впізнати в Пузатому Пацюку характерника?

• Чи можна характерника вважати супергероем? Чому?

А проте чорт, що сидів у мішку та заздалегідь уже радів, не міг витерпіти, щоб вислизнула з його рук така добра здобич. Як тільки коваль спустив мішок, він вискочив з нього й сів верхи йому на шию.

Мороз пішов поза шкірою у коваля; перелякавшись та збліднувши, не знав він, що робити, вже хотів перехреститися... Але чорт, нахиливши свій собачий писок йому до правого вуха, сказав:

- Це я - твій друг; все зроблю для товариша й друга! Грошей дам, скільки хочеш, - пискнув він йому на ліве вухо. - Оксана буде сьогодні ж наша, - прошепотів він, нахиляючи свій писок знову до правого вуха.

Коваль стояв, роздумуючи.

- Згода, - сказав він нарешті, - за таку ціну готовий бути твоїм!

Чорт сплеснув руками і почав з радості галопувати на шиї коваля. «Тепер уже попався коваль! - подумав він собі, - тепер я віддячу тобі, голубчику, за всі твої малювання та небилиці, що ти вигадував на чортів! Що тепер скажуть мої товариші, коли дізнаються, що найпобожніший на все село чоловік у моїх руках?» Тут чорт засміявся з радості, згадавши, як дражнитиме в пеклі все хвостате кодло, як лютуватиме кривий чорт, якого вважали між ними першим на вигадки.

- Ну, Вакуло! - пропищав чорт, так само не злазячи з шиї, ніби боячись, щоб той не втік, - ти знаєш, що без контракту нічого не робиться.

- Я згодний! - сказав коваль. - У вас, я чув, розписуються кров’ю; стривай же, я дістану з кишені цвяха! - Тут він заклав назад руку - та хап чорта за хвіст.

- Бач, який жартун! - закричав сміючись чорт. - Ну, годі, кинь уже пустувати!

- Стривай, голубчику! - закричав коваль, - а ось це як тобі видасться? - При цьому слові він поклав хреста, і чорт зробився такий тихий, мов ягнятко. - Постривай же, - сказав він, стягаючи його за хвіст на землю, - знатимеш ти в мене, як під’юджувати на гріх добрих людей і чесних християн.

Тут коваль скочив на нього верхи і підняв руку, наміряючись перехрестити.

- Змилуйся, Вакуло! - жалібно простогнав чорт, - все, чого тобі треба, все зроблю, пусти тільки душу на покаяння: не клади на мене страшного хреста!

- Ага, ось яким голосом заспівав? Тепер я знаю, що робити. Вези мене зараз-таки на собі! Чуєш? Та лети як птиця!

- Куди? - промовив смутний чорт.

- У Петербург, просто до цариці! - і коваль обімлів від страху, почуваючи, як підіймається в повітря.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Де і коли відбуваються події, описані в повісті? Чим особливі цей художній час і художній простір?

2. Прочитайте виразно опис різдвяної ночі. Знайдіть у ньому художні засоби, вжиті для поетичного змалювання природи. Яку роль у пейзажі відіграє традиційний фольклорний образ місяця?

3. Зачитайте рядки, у яких описуються народні обряди, пов’язані зі святкуванням Різдва.

4. Знайдіть у тексті щедрівку. Навіщо автор увів її до твору?

Довго стояла Оксана, роздумуючи про чудні ковалеві слова. Дівчата помітили мішки, які залишив коваль. Оксана запропонувала притягнути їх до неї, щоб подивитися, що наколядував Вакула. Коли дівчата побігли за санками, мішки надибав кум, якого вигнали з шинку, і ткач Шаповаленко, що якраз підійшов. Кум попросив ткача допомогти віднести мішки (як вони думали, з наколядованим) до його хати, бо дружини не мало було бути вдома.

- Хто там? - закричала кумова жінка, почувши гомін у сінях, вчинений приходом двох приятелів із мішком, і відчиняючи двері.

Кум остовпів.

- От тобі й на! - промовив ткач, опустивши руки.

Кумова жінка була такий скарб, яких чимало на білому світі. Так само, як і її чоловік, вона майже ніколи не сиділа дома, а мало не цілий день терлася по кумасях та заможних бабусях, хвалила та їла з великим смаком і билася тільки ранками зі своїм чоловіком, бо в цей тільки час і бачила його іноді. Хата їхня була вдвоє старіша за шаровари волосного писаря; покрівля в деяких місцях була без соломи. З тину залишалося небагато, бо всякий, хто виходив з дому, ніколи не брав ціпка на собак, сподіваючись, що проходитиме повз кумів город і висмикне який схоче з його тину. В печі не топилося днів по три. Все, що тільки напросить ніжна дружина в добрих людей, ховала вона якомога далі від свого чоловіка і часто самоправно відбирала в нього здобич, якщо тільки він не встигав пропити її в шинку. Кум, хоч завжди перебував у байдужому настрої, не любив поступатися перед нею, і тому мало не завжди виходив з дому з ліхтарями під очима, а люба половина, ойкаючи, пленталася розказувати бабам про бешкетництво свого чоловіка та про побої, яких зазнала вона від нього.

Тепер можна собі уявити, як були спантеличені ткач та кум таким несподіваним явищем. Спустивши мішок, вони заступили його собою й закрили полами; та вже було пізно: кумова жінка, хоч і погано бачила старечими очима, проте мішок помітила.

- Ось це добре! - сказала вона з таким виглядом, у якому помітна була радість яструба. - Це добре, що наколядували стільки! Отак завжди роблять добрі люди, тільки ні, я думаю, десь поцупили. Покажіть мені зараз, чуєте, покажіть зараз-таки мішок ваш!

- Лисий дідько тобі покаже, а не ми, - сказав, підбадьорившись, кум.

- Тобі яке діло? - сказав ткач. - Ми наколядували, а не ти.

- Ні, ти мені покажеш, мерзенний п’янюго! - скрикнула жінка, вдаривши високого кума кулаком у підборіддя й добираючись до мішка.

Але ткач і кум мужньо відстояли мішок і примусили її податися назад. Не встигли вони опам’ятатись, як вона вискочила в сіни вже з коцюбою¹ в руках. Проворно луснула чоловіка по руках, ткача по спині і вже стояла біля мішка.

¹ Коцюба - предмет домашнього пічного начиння, кочерга.

- Як же це ми допустили її? - сказав ткач, опам’ятавшись.

- Еге, як ми допустили! А чого ти допустив? - сказав спокійно кум.

Тим часом переможниця-жінка, поставивши на долівку каганець, розв’язала мішок і заглянула в нього. Та, мабуть, старечі її очі, що так добре побачили мішок, цього разу помилились:

- Е, та тут лежить цілий кабан! - скрикнула вона, сплеснувши з радості в долоні.

- Іди геть! Геть! Це наш кабан! - кричав виступаючи ткач.

- Геть, геть, чортова бабо! Це не твоє добро! - казав наближаючись кум.

Жінка взялася знову за кочергу, але Чуб у цей час виліз з мішка й став посеред сіней, потягаючись, як людина, що тільки-но прокинулася після довгого сну.

Кумова жінка скрикнула, вдаривши об поли руками, і всі мимоволі пороззявляли роти.

- Що ж вона, дурна, каже: кабан! Це не кабан! - сказав кум, вирячивши очі.

- Бач, якого чоловіка кинуло в мішок! - сказав ткач, задкуючи з переляку. - Що хоч кажи, хоч лусни, а не обійшлося без нечистої сили. Він же не пролізе у вікно!

- Це кум! - скрикнув, придивившись, кум.

- А ти ж думав хто? - сказав Чуб, посміхаючись. - Що, гарну я втяв із вами штуку? А ви, мабуть, хотіли мене з’їсти замість свинини. Стривайте ж, я вас потішу: в мішку лежить ще щось, коли не кабан, то, мабуть, порося чи інша живність. Підо мною безперестанку щось ворушилось.

Ткач та кум кинулись до мішка, господиня дому вчепилася з другого боку, і бійка зчинилася би знову, якби дяк сам, побачивши тепер, що нема куди дітись, не видряпався з мішка.

Кумова жінка, остовпівши, випустила з рук ногу, за яку почала була тягти дяка з мішка.

- Ось і другий ще! - скрикнув злякано ткач, - чорт знає, як повелось на світі... голова обертом іде... не ковбаси й паляниці, а людей кидають у мішки!

- Це дяк! - промовив здивований більше від усіх Чуб. - От тобі й маєш! От так Солоха! Посадовити в мішок... Тож-то, я бачу, в неї повна хата мішків... Тепер я все знаю: у неї в кожному мішку сиділо по два чоловіки... От тобі й Солоха!

Дівчата трохи здивувались, не знайшовши одного мішка. Вони поклали другий мішок, у якому був голова, на санки і помчали до хати Оксани. Коли мішок втягнули до хати, на голову напала гикавка. Перелякані дівчата кинулися у двері, в які якраз входив козак Чуб. Він був дуже вражений, коли з мішка виліз голова.

Тим часом Вакула на чорті долетів до Петербурга, де зустрівся з козаками, які восени проїжджали через Диканьку. Вони, давши ковалеві козацький одяг, погодилися взяти його до цариці. Вакула попросив у неї черевички для Оксани і, отримавши їх, так само на чорті повернувся додому. А в Диканьці тим часом баби сварилися, пліткуючи про Вакулу: одна говорила, що повісився, а інша переконувала, що втопився.

Оксана збентежилась, коли до неї дійшли такі вісті. Вона мало вірила очам Переперчихи та бабським теревеням, вона знала, що коваль надто побожний, щоб зважитися занапастити свою душу. Та що, коли він і справді пішов з наміром ніколи не вертатись у село? А навряд чи в іншому місці знайдеться такий молодець, як коваль. Він же так кохав її! Він довше за всіх зносив її вередування! Красуня цілу ніч під своїм укривалом поверталася з правого боку на лівий, з лівого на правий, — і не могла заснути, все думала. І на ранок закохалася по самі вуха в коваля.

Чуб не виявив ні радості, ні смутку про долю Вакули. Його думки заповняло одне: він ніяк не міг забути зрадливості Солохи і, сонний, не переставав ганити її.

Настав ранок. Уся церква ще до схід сонця була повна людей. Літні жінки в білих намітках, в білих сукняних свитках, побожно хрестились біля самого входу церковного. На всіх обличчях, куди не поглянь, видно було свято. Одна тільки Оксана стояла ніби сама не своя... І молилася і не молилася. На серці в неї зібралося стільки всяких почуттів, одне від одного болючіших, одне від одного сумніших, що обличчя її виявляло саме тільки велике збентеження; сльози бриніли в очах. Дівчата не могли збагнути причини цього й не підозрівали, що винен був коваль. Однак не сама тільки Оксана думала про коваля. Усі миряни помітили, що свято - ніби й не свято; що все начебто чогось бракує. Вже відійшла утреня; після утрені відійшла обідня... куди ж це, справді, подівся коваль?

А чорт мчав із ковалем назад. І вмить опинився Вакула коло своєї хати. У цей час проспівав півень. «Куди? - закричав він, ухопивши за хвіст чорта, що хотів утекти. - Стривай, приятелю, ще не все: я ще не подякував тобі». Тут, схопивши хворостину, оперіщив він його три рази, і бідний чорт кинувся бігти, як мужик, що його тільки-но відшмагав пан. Отож, замість того, щоб обдурити, спокусити та пошити в дурні інших, ворог людського роду сам був обдурений. Після цього Вакула ввійшов у сіни, зарився в сіно і проспав аж до обіду. Прокинувшись, він злякався, коли побачив, що сонце вже високо. «Я проспав утреню й обідню!» Тут побожний коваль засмутився, міркуючи, що це, певно, Бог, навмисне, караючи за грішний його намір занапастити свою душу, наслав сон, який не дав йому навіть побувати такого великого свята в церкві. Та проте, заспокоївши себе тим, що наступної неділі висповідається в цьому попові і з нинішнього дня почне бити по п’ятдесят поклонів цілий рік, заглянув він до хати; але в ній не було нікого. Як видно, Солоха ще не поверталась. Обережно витяг він із-за пазухи черевики; умився, причепурився якнайкраще, одягся в те саме вбрання, що добув у запорожців, вийняв зі скрині нову шапку з решетилівського смушку з синім верхом, яку не надівав ще жодного разу, відколи купив її, ще бувши в Полтаві; вийняв також новий барвистий пояс; поклав усе це разом з нагайкою в хустку й подався просто до Чуба.

ЦІКАВО ЗНАТИ

Образ коваля популярний у міфах та казках, де він часто виступає як чарівник. Народ уважав, що коваль наділений магічною силою (ця риса втілена і в образі коваля Вакули).

Чуб вирячив очі, коли ввійшов до нього коваль, і не знав, із чого дивуватись: чи з того, що коваль воскрес, чи з того, що коваль насмілився до нього прийти, чи з того, нарешті, що він вирядився таким чепуруном і запорожцем. Та ще більше здивувався він, коли Вакула розв’язав хустку й поклав перед ним новісіньку шапку й пояс, якого ще не бачено було на селі, а сам упав йому до ніг і сказав благальним голосом:

- Змилуйся, батьку! Не гнівайся! Ось тобі й нагайка: бий, скільки душа забажає, віддаюсь сам; у всьому каюсь; бий, та не гнівайся тільки! Ти ж колись братався з покійним батьком, разом хліб-сіль їли й могорич пили.

Чуб не без таємної втіхи бачив, як коваль, що нікому на селі у вус не дув, згинав у руці п’ятаки й підкови, як гречані млинці, той самий коваль лежав тепер коло ніг у нього. Щоб ще більше підтримати гідність, Чуб узяв нагайку і вдарив його тричі по спині.

- Ну, буде з тебе, вставай! Старих людей завжди слухай! Забудьмо все, що було між нами! Ну, тепер кажи, чого тобі хочеться?

- Віддай, батьку, за мене Оксану!

Чуб трохи подумав, подивився на шапку та пояс, шапка була чудова, пояс теж не поступався перед нею, згадав зрадливу Солоху і сказав рішуче:

- Добре! Присилай сватів.

- Ой! - скрикнула Оксана, переступивши поріг, побачивши коваля і втупивши з подивом і радістю в нього очі.

- Поглянь, які я тобі приніс черевики! - сказав Вакула, - ті самі, що носить цариця.

- Ні! Ні, мені не треба черевиків! - говорила вона, махаючи руками й не зводячи з нього очей, - я й без черевиків... - далі вона не договорила й зашарілась.

Коваль підійшов ближче, взяв її за руку; красуня й очі опустила. Ще ніколи не була вона така дивовижно гарна. Захоплений коваль тихо поцілував її, обличчя її ще більше зашарілось, і вона стала ще краща.

Проїздив через Диканьку блаженної пам’яті архієрей, хвалив місце, де стоїть село, та, їдучи вулицею, спинився перед новою хатою.

- А чия це така розмальована хата? - спитав преосвященний у вродливої молодиці з немовлятком на руках, що стояла коло дверей.

- Коваля Вакули! - сказала йому, кланяючись, Оксана, бо це саме була вона.

- Славно! Славна робота! - сказав преосвященний, розглядаючи двері та вікна. А вікна всі були обведені кругом червоною фарбою; а на дверях всюди були козаки на конях з люльками в зубах.

Та ще більше похвалив преосвященний Вакулу, коли дізнався, що він додержав церковного покаяння і пофарбував задарма увесь лівий крилас зеленою фарбою з червоними квітками. Це, проте, ще не все; на стіні збоку, як увійдеш у церкву, намалював Вакула чорта в пеклі, такого гидкого, що всі плювали, коли проходили повз нього, а молодиці, як тільки розплакувалось у них на руках дитя, підносили його до картини й говорили: «Он бач, яка кака намальована!» - і дитя, стримуючи слізоньки, скоса поглядало на картину й тулилося до лона своєї матері.

Переклад з російської Антіна Хуторяна

Ілюстрації Галини Кислякової (джерело - казка.укр)

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Знайдіть у тексті характеристику коваля Вакули. Що підкреслює автор у його образі? Кому з персонажів Вакула протиставлений?

2. Яку роль у долі Вакули відіграють інші персонажі твору: Корній Чуб, Солоха, козак Пузатий Пацюк, чорт?

3. Чому, на вашу думку, Оксана, яка спершу хотіла в подарунок черевики, отримавши їх, сказала: «Ні! Мені не треба черевиків!»?

4. Чому Гоголь детально описує нічний пейзаж Диканьки? Визначте в описі реалістичні й фантастичні деталі. З якою метою автор їх поєднує?

5. Порівняйте повісті «Ніч перед Різдвом» Миколи Гоголя та «Різдвяна пісня в прозі» Чарльза Дікенса, укажіть відмінне та спільне в цих творах.

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

1. Створіть сенкан про Вакулу або Оксану.

2. Заповніть таблицю «Реальність і фантастика в повісті М. Гоголя».

Реалістичне в повісті	Фантастичне в повісті

3. Доберіть з інтернету або створіть власні ілюстрації до улюблених епізодів твору і підпишіть їх словами з тексту, або намалюйте міні-комікс «Ніч перед Різдвом».

4. Самостійно або в парі інсценізуйте один з епізодів повісті. Зніміть про це відеоролик.