Зарубіжна література. 6 клас. Ковбасенко

Астрід Ліндґрен. «Міо, мій Міо»

«Я пишу винятково для того, щоб розважити ту дитину, якою колись була сама». Так Астрід Ліндґрен визначила головного адресата її творів. Переконайтеся, чи розважить і вас один із її кращих творів, представлений у підручнику.

• Чому, пишучи для самої себе, авторка знаходить розуміння своїх творів у багатьох дітей світу?

Астрід Ліндґрен. Фото. 1961

Все, що я роблю і пишу,

адресоване передусім дітям.

Астрід Ліндґрен

Астрід Анна Емілія Ліндґрен

Авторка улюблених творів дітей, за якими знято мультфільми про Карлсона і Пеппі Довгапанчоху, - відома шведська письменниця Астрід Ліндґрен (1907-2002). Її ім’ям навіть названо малу планету! «Називайте мене тепер Астероїд Ліндґрен», - жартувала вона. А ще вона нагороджена численними національними й міжнародними преміями, орденами та медалями. Її п’єси «Пеппі Довгапанчоха», «Малюк і Карлсон» та інші можна побачити на сценах театрів України і різних країн світу.

Схильність до творчості проявлялась в Астрід Ліндґрен змалку: її твори зачитувала вчителька як зразок для інших учнів, а один із них надрукувала місцева газета. Діти її дражнили за це, і дівчинка присяглася, що коли виросте, «стане ким завгодно, тільки не письменницею!».

Астрід Ліндґрен часто вражала усіх своїми незвичними вчинками. В юності вона зробила коротку зачіску, слухала джаз - сучасну музику, яка не подобалася старшому поколінню, і одягала штани, що на той час статечні дами вважали неприпустимим для дівчини. У похилому віці письменниця охоче разом з малечею грала у квача і лазила по деревах, як її улюблена героїня Пеппі Довгапанчоха.

На шляху до успіху Астрід довелося докласти чималих зусиль. Вона переїхала з рідного провінційного містечка Віммербю до Стокгольма, столиці Швеції. Спочатку працювала секретаркою у видавництві, а після одруження з паном Ліндґреном присвятила себе вихованню дітей - сина і доньки, для яких вигадувала найнеймовірніші історії. Згодом ці оповідки авторка почала записувати й публікувати. Це її переконала зробити донька Карін, коли Астрід Ліндґрен лежала в ліжку, лікуючи поламану ногу.

Творчість дала змогу Астрід знову відчути себе білявим дівчиськом з кісками, зав’язаними «бубликами», зрозуміти, що всі невдачі в її житті - лише дрібниці. Багата фантазія письменниці подарувала дітям усього світу оповідки про мужніх братів Лев’яче Серце та кумедного Карлсона, що мешкає на даху, про фантазерку Пеппі Довгапанчоху та «детектива» Калле Блюмквіста... А цьогоріч ви поспілкуєтеся ще й з юним лицарем Міо...

Астрід Ліндґрен за друкарською машинкою. Скульптура Марі-Луїзи Екман. 2007

Твори Астрід Ліндґрен перекладені вісімдесятьма дев’ятьма мовами, вони серед найпопулярніших у дітей. Якщо весь наклад її книг скласти у вертикальний стос, то він буде в 175 разів вищим за Ейфелеву вежу; якщо їх скласти поряд - ними можна оперезати Земну кулю майже чотири рази!

• Здивуйте усіх: знайдіть в інтернеті зображення вежі, інформацію про її висоту, дані про розмір земного екватора і вирахуйте, про які числа йдеться в підручнику.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Які життєві факти підтверджують, що Астрід Ліндґрен була творчою неординарною особистістю?

2. Що спонукало Астрід Ліндґрен стати дитячою письменницею?

3. Про що і про кого вона пише? Які з її творів вам подобаються?

4. Чому журналісти письменницю назвали «чарівницею зі Стокгольма»?

МІО, МІЙ МІО

(уривки)

Оповідь у творі ведеться від першої особи - Бу Вільгельма Ульсона, якого всі, крім прийомних батьків - тітки Едлі та дядька Сікстена, звали Буссе. Торік стокгольмська поліція розшукувала Буссе, який зник зі свого дому на Упландській вулиці ввечері п’ятнадцятого жовтня. Але хлопчик так і не знайшовся. Тітка Едлі та дядько Сікстен узяли до себе Буссе із сирітського притулку, коли хлопчику був лише рік. Його мама померла, а ким був батько, ніхто не знав.

Тітка Едлі називала його поганцем. За ці слова Буссе її зненавидів. У хлопчика був друг Бенко, у якого він проводив більшу частину часу. Буссе дуже хотілося, щоб Бенків тато був і його татом. А ще була тітка Лундін. Вона продавала садовину в ятці і деколи пригощала Буссе цукерками та яблуками.

Того дня тітка Едлі кілька разів казала Буссе, яке то лихо, що він опинився в її домі, а ввечері послала хлопчика до пекаря купити її улюблених сухариків. На вулиці тітка Лунден пригостила Буссе яблуком і попросила кинути в скриньку поштову картку. Коли Буссе збирався опускати в скриньку картку, він побачив, що вона світиться, ніби горить. На ній було написано: «Королю Країни Далекої. Той, кого ти так довго шукаєш, у дорозі. Він у дорозі день і ніч і несе в руці знак - осяйне золоте яблуко». Буссе обсипало морозом, а в руках у нього було золоте яблуко. Буссе мало не заплакав, відчувши себе дуже самотнім.

Хлопчик пішов до парку і сів на лавку. Його увагу привернула пляшка, яка лежала на землі. Хлопчику здалося, наче в ній хтось є. Буссе витягнув затичку з пляшки, з неї з’явився дух, який переніс хлопчика до Країни Далекої. Вони опинилися на зеленому острові, який плавав у морі. Повітря над ним було напоєне пахощами тисяч троянд та лілей, у ньому бриніла дивовижна музика. На морському березі височів великий білий замок, а вздовж берега йшов тато-король. Буссе кинувся йому в обійми. Тато шукав хлопчика цілих дев’ять років. Буссе дуже хотілося, щоб тітка Едлі побачила його тата, чиє вбрання мерехтіло золотом і діамантами, і зрозуміла, що він - не поганець.

Буссе живе в Країні Далекій, дні його веселі й радісні. Буссе - не справжнє його ім’я, як і все життя в опікунів. Тато-король, сумуючи за сином, довго не міг заснути і все проказував: «Міо, мій Міо». Оце і є справжнє ім’я хлопчика. Міо дуже хотілося про все розказати Бенкові, але він не знав, як переправити другові листа.

У перший день тато повів Міо у трояндовий сад. Ніхто не бачив нічого кращого за цей сад. Міо почав бігати по садку й роздивлятися. У нього аж у голові запаморочилось від тієї краси, йому здавалося, наче він напивсь досхочу солодкого сиропу. Його ноги так раділи, що не могли встояти на місці, а руки були дужі, як ніколи. Міо захотілося, щоб поруч опинився Бенко, вони б жартома затіяли бійку. Від згадки про друга Міо посмутнів. Раптом на стежці він побачив хлопчика. На мить Міо здалося, що це Бенко, адже в нього був каштановий чуб і каштанові очі, як у Бенка. Це був Юм-Юм, син садівника. Хлопчики побігли до хатини садівника, такої самісінької, як у казках. Мама Юм-Юма пригостила їх млинцями, варенням із полуниць та молоком. Коли почало смеркати, Міо почув спів чорного птаха Жалібника. Цей спів будив у серці хлопчика тугу.

Дізнавшись, що в минулому Міо мав друга, старого коня Калле-Джигуна, тато-король подарував йому Міраміса. Це був білий кінь із золотою гривою та золотими копитами. Міо ніколи не їздив верхи і боявся сісти на коня. Але коли тато запитав: «Хіба в тебе не мужнє серце?» - хлопчик помчав на Мірамісі садом.

Королівство тата-короля дуже велике. Країна Далека - найбільше з усіх королівств. Острів, на якому розташований палац, називається Островом Зелених Лук. Є ще Земля Заморська і Земля Загірна. Міо і Юм-Юм удвох на Мірамісі гасали зеленими луками. Якось вони побачили пастуха, який грав дивну мелодію на сопілці. Це був Нонно. Він зробив хлопчикам сопілки і навчив їх своїй мелодії. Міо та Юм-Юм домовилися, що коли вони розлучаться, то будуть грати на сопілках цю старовинну мелодію, яка з’явилася на світі раніше за інші мелодії. Острів із Землею Заморською та Землею Загірною з’єднував міст Вранішньої Зорі.

На ніч король наказував підводити міст, щоб на острові могли спокійно спати. Вночі може прийти жорстокий лицар Като. Другого дня Міо і Юм-Юм знову поїхали до Нонно. Він запропонував зіграти дивну мелодію його бабусі.

Через кілька годин хлопці підійшли до оселі Нонно. Це теж була хатина, як у казках, невелика, весела, під солом’яною стріхою. І вся вона тонула в розквітлому бузку. Хлопчики заграли. У вікні з’явилося ласкаве обличчя старої жінки. То й була бабуся Нонно. Вона була стара, як світ, трохи схожа на казкову, але справжня, жива бабуся. Хлопчики були голодні, і бабуся дала їм хліба, що тамує голод. А в садку вони з криниці напилися води, що втамовує спрагу. Хлопці вирішили спати надворі. Щоб уночі не було холодно, бабуся дала Міо та Юм-Юму червоний та блакитний плащі. Посмутнілий Нонно розповів, що це плащі його братів, яких забрав жорстокий лицар Като. Міо було дуже шкода братів Нонно.

Колодязь, що ввечері шепоче

Землі Заморської і Землі Загірної я ще не бачив. Та одного дня, коли я йшов зі своїм татом-королем до трояндового садка, то запитав його, чи можна мені переїхати через міст Вранішньої Зорі. Тато-король зупинився, взяв моє обличчя в долоні й поважно, ласкаво глянув мені у вічі.

- Міо, мій Міо, - сказав він. - У моєму королівстві ти можеш їздити, куди хочеш. Можеш гратися на Острові Зелених Лук або поїхати до Землі Заморської чи Землі Загірної, коли захочеш. Можеш податися на схід або на захід, на північ або на південь, куди лише здужає тебе довезти Міраміс. Але знай, є ще країна, що зветься Земля Чужинецька.

- А хто там живе? - спитав я.

- Лицар Като, - відповів мій тато-король, і по його обличчю ніби майнула темна тінь. - Жорстокий лицар Като.

Коли він вимовив його ім’я, по трояндовому садку ніби промчав лихий вихор. Білі пташки поквапились до своїх гнізд. Жалібник голосно закричав і замахав великими чорними крильми. Багато трояндових квіток миттю зів’яло.

- Міо, мій Міо, - сказав мій тато-король, - ти для мене найдорожчий, і мені стає важко на серці, коли я думаю про лицаря Като.

І тієї миті в срібних тополях загуло, ніби від бурі. Багато листя з них попадало, і коли воно летіло додолу, здавалося, ніби хтось плакав. Я відчув, що боюся лицаря Като, страшенно боюся.

- Якщо вам стає важко на серці, тату, то більше не думайте про нього, - мовив я.

- Ти правду кажеш, - відповів він. - Поки що можна не думати про лицаря Като. Поки ти ще граєш на сопілці і споруджуєш курені в трояндовому садку.

Ми подалися шукати Юм-Юма.

О, мій Міраміс, куди тільки я не їздив на його спині! Я ніколи не забуду, як він віз мене вперше через міст Вранішньої Зорі.

Це було на світанку, коли вартові саме опустили міст після ночі. До мосту Вранішньої Зорі ми під’їхали саме тоді, як сходило сонце. Ми ступили на міст, а далі ніби помчали по золотих сонячних променях. Міст здіймався так високо над водою, що аж у голові наморочилось, коли ми дивилися вниз. Ми їхали найвищим і найдовшим мостом на світі. Золота грива Міраміса виблискувала на сонці, сам він мчав усе швидше й швидше і підіймався все вище й вище. Його копита гриміли, мов грім. Яка чудова їзда! Скоро я побачу Землю Заморську, скоро, скоро.

- Юм-Юме, - гукнув я, - Юм-Юме, тобі теж так весело, теж так гарно?..

Враз я замовк, бо помітив, що зараз станеться. Станеться щось страшне. Міраміс мчав просто в провалля. Міст кінчався. Кінчався високо в повітрі, бо вартові не опустили його до кінця. Він не досягав Землі Заморської, далі зяяло широке провалля. Замість мосту перед нами була моторошна прірва. Ніколи ще мені не було так страшно. Я хотів сказати про це Юм-Юмові, але не зміг. Я шарпнув за вуздечку, спробував зупинити Міраміса, та він не послухав мене. Він шалено заіржав і помчав далі на свою загибель, тільки копита загупали. Ох, як я боявся! Скоро ми полетимо в провалля, скоро я вже не чутиму стукоту копит, почую ще тільки тривожне іржання Міраміса, коли хвилі зійдуться над його золотою гривою! Я заплющив очі й почав думати про свого тата-короля. Копита Міраміса гриміли, мов грім.

Раптом вони перестали гриміти, я тепер чув якийсь інакший звук, наче шурхіт, ніби Міраміс біг по чомусь м’якому. Я розплющив очі й озирнувся довкола. І побачив, що Міраміс біг у повітрі. О, мій золотогривий кінь міг мчати в повітрі так само легко, як по землі! Якби він захотів, то міг би стрибати через хмари й через зірки. Такого коня, як у мене, більше ніде не було. І ніхто не може уявити собі, як гарно, сидячи в нього на спині, мчати в повітрі й далеко внизу бачити Землю Заморську, залиту сонячним промінням.

- Юм-Юме, - гукнув я, - Юм-Юме, Міраміс може перестрибнути хмару!

- А ти хіба не знав? - спитав Юм-Юм так, наче Міраміс тільки те й робив, що стрибав через хмари.

- Ні. Звідки ж мені знати? - відповів я.

Юм-Юм засміявся і сказав:

- Як ти ще мало знаєш, Міо!

Ми ще довго мчали так, і Міраміс перестрибував через білі хмари. Ото була їзда! Мені аж дух забивало. Та ось настав час спускатися. Міраміс поволі почав знижуватись і нарешті зупинився. Ми були на Землі Заморській.

- А ось і зелений гайок для твого золотогривого Міраміса, - сказав Юм-Юм. - Нехай пасеться, а ми тим часом підемо до Їрі.

Він узяв мене за руку й повів до хатини поблизу. До білої хатини під солом’яною стріхою, що теж скидалась на казкову. Важко пояснити, чому вона здавалася казковою: чи тому, що від неї віяло казкою, чи через старі дерева, що оточували її, чи через квітки в садку, що казково пахли, чи, може, через щось інше. На подвір’ї перед хатиною був круглий колодязь. Мені навіть здалося, що саме через той колодязь хатина Їрі скидалась на казкову. Бо таких старих колодязів тепер уже немає, принаймні я ще ніколи не бачив такого.

На цямрині сиділо п’ятеро дітей. Найбільший із них, дуже милий хлопчик, усміхнувся всім обличчям, коли ми підійшли.

- Я бачив, як ви їхали, - сказав він. - Мене звати Їрі, а це мої брати й сестри.

Він був дуже ласкавий і чемний, і брати й сестри його теж усміхалися нам, усім своїм виглядом показуючи, що вони раді нашій появі.

Не те що на Упландській вулиці. Там хлопці на кожного вишкірювали зуби, як вовченята, принаймні на тих, кого добре не знали. Завжди знаходили таких, із кого знущалися, з ким не хотіли гратися. Найчастіше це був я. Тільки Бенко завжди грався зі мною. Верховодив дітьми на Упландській вулиці великий хлопець, що звався Янне. Я не зробив йому нічого поганого, але він, тільки-но побачивши мене, казав: «Ану вшивайся звідси, а то так затоплю тобі в пику, що свічки засвітяться!» І мені тоді краще було й не пробувати гратися з хлопцями в гилки чи в якусь іншу гру. Бо всі вони трималися Янне й мавпували його. Бо Янне був великий хлопець.

• Як ви думаєте, чому діти так по-різному ставилися до Буссе (безрідного сироти з Упландської вулиці) та Міо (сина короля Країни Далекої)?

• Чому дивувався Міо, спілкуючись із ровесниками Країни Далекої? А з якими дітьми хотілося б товаришувати вам?

Знаючи Янне, я дивувався, що зустрів таких чемних дітей, як Юм-Юм, Нонно, Їрі, його брати й сестри.

Ми з Юм-Юмом також посідали на цямрину поряд із Їрі. Я зазирнув у колодязь. Він був дуже глибокий, наче бездонний.

- Як ви берете з нього воду? - спитав я.

- Ми не беремо з нього води, - відповів Їрі. - Це колодязь не на воду.

- А на що ж?

- Він зветься Колодязь, що шепоче ввечері, - пояснив Їрі.

Ми пробули з Їрі та його братами й сестрами цілий день, гралися під старими деревами. Коли ми зголодніли, сестра Їрі Мінонна-Нель побігла до кухні й принесла нам хліба. Це був також хліб, що втишує голод, і мені він дуже сподобався.

Я знайшов у траві ложечку, маленьку срібну ложечку. Я її показав Їрі, і він відразу посмутнів.

- Це ложечка нашої сестрички, - сказав він. - Міо знайшов ложечку нашої сестрички! - гукнув він своїм братам і сестрам.

- А де ж ваша сестричка? - спитав я.

- Її забрав лицар Като, - сказав Їрі. - Жорстокий лицар Като.

Коли він вимовив те ім’я, повітря навколо нас стало холодне, мов крижане. Високий соняшник миттю зів’яв і всох, а метелики, що літали навкруги, попадали і вже не попідводились. Я знову відчув, що боюся лицаря Като, страшенно боюся.

Я хотів віддати срібну ложечку Їрі, але він сказав:

- Візьми її собі. Сестричці вона вже не знадобиться, а знайшов її ти.

Брати й сестри Їрі заплакали, коли почули, що їхній сестричці вже не знадобиться ложечка. Та скоро ми знов почали гратися й перестали думати про сумні речі. Ложечку я сховав до кишені і про неї також перестав думати.

Але, граючись, я нетерпляче ждав вечора, щоб дізнатися більше про незвичайний колодязь.

Так минув день. Почало смеркатися. Тоді Їрі значуще перезирнувся зі своїми братами й сестрами і сказав:

- Пора!

Вони посідали на цямрину колодязя. Юм-Юм і я також примостилися біля них.

- Сидіть якомога тихіше, - сказав Їрі.

Ми сиділи якомога тихіше. Сутінок між старими деревами ставав дедалі густіший, і хатина, яку він огортав, від того ще більше скидалася на казкову. Всюди панувала глибока тиша, але з колодязя я нічого не чув.

Чи, може, щось почув? Авжеж, почув. Із нього раптом долинув шепіт. Десь глибоко в колодязі чувся шепіт і мурмотіння. Якийсь дивний, ні на що не схожий голос нашіптував казки. Казки, не схожі на жодні інші й кращі за всі казки на світі. Я страх як люблю казки, тому ліг животом на цямрину, щоб не пропустити жодного слова з того шепоту. Часом голос із колодязя починав співати - і які чудні, невимовно гарні пісні!

- Що це за такий дивний колодязь? - спитав я Їрі.

- Я знаю про нього тільки одне: що він повний казок і пісень, - відповів Їрі. - Це колодязь забутих казок і пісень, таких, що їх колись давно розповідали й співали на світі, а потім так само давно забули. Тільки цей Колодязь, що шепоче ввечері, пам’ятає їх геть усі.

Не знаю, скільки ми сиділи там. Між деревами геть стемніло, а голос із колодязя долинав усе тихіше й тихіше. Нарешті ми вже його зовсім перестали чути.

У зеленому гайку заіржав Міраміс. Видно, хотів нагадати мені, що треба поспішати додому, до мого тата-короля.

- До побачення, Їрі, до побачення, Мінонно-Нель, до побачення, всі! - сказав я.

- До побачення, Міо, до побачення, Юм-Юм, - відповів Їрі. - Приїздіть іще колись!

- Добре, ми скоро приїдемо, - пообіцяв я.

Ми привели Міраміса, сіли на нього, і він відразу пустився чвалом. Вже не було так темно, бо на небі зійшов місяць і освітлював дорогу. Зелені гаї, всі притихлі дерева стали мов срібні, наче тополі в трояндовому садку мого тата-короля.

Ми під’їхали до мосту Вранішньої Зорі, та я його насилу впізнав. Він цілком змінився, був ніби зітканий зі срібного проміння.

- Вночі він називається не так, - сказав Юм-Юм, коли ми ступили на міст.

- А як? - спитав я.

- Міст Місячного Сяйва, - відповів Юм-Юм.

Ми їхали мостом Місячного Сяйва, який вартові мали скоро підняти, і бачили вогнища пастухів Острова Зелених Лук, що здалеку здавалися маленькими світлячками. Навколо залягала глибока тиша, не чути було нічого, лише Мірамісові копита стукотіли по мості. У місячному сяйві кінь здавався примарним і мав уже не золоту, а срібну гриву.

Я думав про Колодязь, що шепотів увечері, і про ті казки, які почув. Одна з них мені особливо сподобалася. Вона починалася так: «Був собі королевич, і одного разу він сів на коня і поїхав у мандри місячної ночі...»

Подумати тільки! Наче про мене казка! Адже я королевич!

Ми наближалися до Острова Зелених Лук, і Мірамісові копита гриміли, мов грім. А я весь час думав про ту казку, вона здавалася мені дуже гарною: «Був собі королевич, і одного разу він сів на коня і поїхав у мандри місячної ночі...»

Він їхав Пущею...

Коли Mio жив у тітки Едлі, то брав книжки казок у бібліотеці, хоч тітці Едлі це не дуже подобалося. Цікаво, що б вона сказала, якби почула, що в Країні Далекій є колодязь, який нашіптує казки. Казка про королевича, який поїхав у мандри місячної ночі через ліс, не сходила Міо з думки. Йому здавалося, колодязь хотів нагадати, що хлопець мусив зробити.

Тато розказав Міо про Пущу, яка росте в Землі Загірній. Йому було сумно від того, що син вирушить у путь. Король міцно обійняв Міо і довго не відпускав від себе. Юм-Юм погодився супроводжувати друга. Коли хлопці на Мірамісі виїхали з трояндового саду, Міо почув дуже сумний голос короля, який кликав його. Але він не міг вернутися назад.

Далеко за Пущею Міо побачив огорнуту густою темрявою країну. То була незвичайна темрява. На неї не можна було глянути, не здригнувшись. Це була Країна Чужинецька, країна лицаря Като. У Пущі Міо зустрів цілий табун таких самих коней, як Міраміс.

Раптом серед лісу вони побачили казкову білу хатинку під солом’яною стріхою. Навколо неї росли яблуні. Проти місяця білів яблуневий цвіт. Вікно стояло відчинене, і з хатини долинало клацання. Наче хтось працював на ткацькому верстаті. Хлопці зайшли до хатини. Ткаля виготовила чарівне полотно. Над лісом Жалібник співав свою пісню. У кожного, хто її чув, серце стискалося з туги. Він співав про любу доню ткалі, яку вкрали від матері. А коли погасне місяць, білі коні заплачуть кривавими слізьми із жалю за своїм вкраденим лошатком.

Я стояв серед кімнати й слухав крізь відчинене вікно, як надворі співав Жалібник. Він не один вечір співав мені в трояндовому садку, але я не розумів, про що він співає. А тепер раптом зрозумів. Він співав про всіх, кого вкрали: про любу доню ткалі, про братів Нонно, і про сестричку Їрі, і про багатьох, багатьох інших дітей, яких полонив жорстокий лицар Като й забрав до свого замку.

Ось чому люди сумували у своїх хатинах на Острові Зелених Лук, і в Землі Заморській, і в Землі Загірній! Вони побивалися за дітьми, за своїми вкраденими дітьми. Навіть білі коні в Пущі мали чого сумувати і плакати кривавими слізьми, тільки-но чули ім’я жорстокого грабіжника.

Лицар Като! Як я боявся його! Дуже боявся! Та поки я стояв там, у кімнаті, і слухав спів Жалібника, зі мною сталося щось дивне. Я раптом збагнув, чого поїхав уночі в Пущу. За Пущею починалася прикордонна смуга Країни Чужинецької. Саме туди я й хотів потрапити. Хотів поїхати туди і стати на герць із лицарем Като, хоч страшенно боявся його. Так боявся, що мало не плакав, коли думав, що мені треба зробити.

Ткаля знов узялася до своєї праці. Вона наспівувала сама собі ту саму одноманітну пісню: «Місячне сяйво, серця червона кров...» - і більше не звертала на нас уваги.

- Юм-Юме, - сказав я якимось зміненим голосом. - Юм-Юме, я зараз поїду в Країну Чужинецьку.

- Я знаю, - відповів він.

Я вражено глянув на нього.

- Як ти можеш знати це? Адже я сам щойно збагнув, що маю поїхати туди.

- Як ти ще мало знаєш, Міо! - мовив Юм-Юм.

- А ти? Хіба ти знаєш усе? - спитав я.

- Так, знаю. Я давно знав, що ти поїдеш у Країну Чужинецьку. І всі про це знають.

- Усі знають?

- Так, - відповів Юм-Юм. - Жалібник знає. Ткаля знає. Табун білих коней знає. Ціла Пуща знає, про це шепочуть і дерева, і трава, і яблуні за вікном, геть усі про це знають.

- Невже?

- І кожен пастух на Острові Зелених Лук знає, вони ввечері грають про це на своїх сопілках. Знає Нонно, і його бабуся, і Їрі та його брати й сестри. І Колодязь, що шепоче ввечері, знає. Кажу тобі, що знають геть усі.

• Прослідкуйте за внутрішньою боротьбою в душі Міо, коли він приймає рішення стати до бою з лицарем Като. Що спонукає його? А що стоїть на заваді?

- А мій тато-король?.. - пошепки спитав я.

- Твій тато-король завжди знав про це, - відповів Юм-Юм.

- І він хоче, щоб я поїхав? - спитав я, і голос у мене затремтів.

- Так, хоче, - відповів Юм-Юм. - Він журиться за тобою, а проте хоче, щоб ти поїхав.

- Але ж я так боюся! - Я заплакав, бо аж тепер по-справжньому відчув, як мені страшно. Я схопив Юм-Юма за руку. - Я не зважусь на це. Чого мій тато-король хоче, щоб поїхав саме я?

- Туди може поїхати тільки хлопець королівської крові, - відповів Юм-Юм. - Тільки хлопець королівської крові.

- А як я загину? - спитав я, ще міцніше стиснувши його руку.

Юм-Юм нічого не відповів.

- Однаково мій тато-король хоче, щоб я поїхав?

Ткаля перестала ткати, і в кімнаті запала тиша. Жалібник також замовк. Листя на деревах завмерло, вітер ущух. Стояла глибока тиша.

Юм-Юм кивнув головою і ледь чутно сказав:

- Так, однаково твій тато-король хоче, щоб ти поїхав туди.

Мене охопив розпач.

- Я не зважуся поїхати! Не зважуся!

Юм-Юм мовчав. Просто дивився на мене й нічого не казав. Зате Жалібник знов заспівав, заспівав таку пісню, що в мене серце мало не лопнуло в грудях.

- Птах співає про мою любу донечку, - сказала ткаля, і з очей у неї знов закапали сльози, що стали на полотні перлинами.

Я стиснув кулаки і сказав:

- Юм-Юме, я їду в Країну Чужинецьку.

Тієї миті в Пущі зашелестів вітер, а Жалібник розлігся такими трелями, яких іще не чув жоден ліс на світі.

- Я знав, що так буде, - відповів Юм-Юм.

- Прощавай, Юм-Юме, - сказав я, відчуваючи, що зараз знов заплачу. - Прощавай, любий Юм-Юме.

Він ласкаво глянув на мене, і очі його стали геть наче в Бенка. Тоді ледь усміхнувся і сказав:

- Я їду з тобою.

Так, Юм-Юм мій друг, справжній друг. Я страшенно зрадів, що він зголосився поїхати зі мною. Але не хотів, щоб він важив своїм життям, тому сказав:

- Ні, Юм-Юме. Не треба тобі їхати туди, куди тепер їду я.

- Я поїду з тобою, - ще раз сказав Юм-Юм. - «Хлопець королівської крові на білому золотогривому коні разом зі своїм єдиним другом» - так сказано. І не можна міняти те, що визначено тисячі й тисячі років тому.

- Тисячі й тисячі років тому, - підтвердила ткаля. - Я пам’ятаю, як про це шепотів вітер надвечір, коли я садила ці яблуні, а це було дуже давно. Тисячі й тисячі років тому. Ходи-но, Міо, - звернулася вона до мене, - я полатаю твого плаща.

Ткаля відрізала шматок полотна й залатала дірку на плащі, яку я продер, коли їхав лісом. Потім підшила його блискучою тканиною, що легенько й м’яко огорнула мені плечі.

- Я віддаю свою найкращу тканину тому, хто врятує мою любу доню, - сказала ткаля. - А ще я дам тобі хлібину, що втишує голод. Їж цей хліб ощадливо! Бо ти їхатимеш голодними стежками.

Вона дала мені хлібину, і я щиро подякував їй. Тоді обернувся до Юм-Юма і спитав його:

- Тепер ми готові в дорогу?

- Готові, - відповів Юм-Юм.

Ми вийшли надвір, пішли стежкою поміж яблунями й сіли на коня. Жалібник розгорнув чорні крила й полетів у напрямку гір.

Табун білих коней стояв на місці й дивився нам услід, коли ми їхали між деревами. Коні не пішли з нами далі. Яблуневий цвіт білів у місячному сяйві, мов сніг. Мов сніг... Може, я ніколи більше не побачу прекрасного яблуневого цвіту.

Міо їхав до країни, де не було жодної квіточки, де не могли рости ні дерева, ні трава. Хлопці їхали крізь ніч. Нарешті вони досягли місця, схожого на браму, - вузенької ущелини між скелями. А за нею залягала пітьма, чорніша за всю пітьму світу. Це був вхід до Країни Чужинецької. Міо знав, що мусить їхати в ту пітьму. Але вже не боявся, бо довідався, що йому тисячі й тисячі років тому визначено проїхати в ту темну ущелину. Адже це його доля. Може, він і не повернеться з цієї мандрівки, та однаково такого страху, як перше, в нього вже не було.

Через деякий час вони досягли озера. І воно було страшніше за найстрашніший сон. То була наймертвіша, найчорніша вода на світі. Круг озера здіймалися тільки високі, чорні, голі скелі. Над водою літало багато птахів: їх не було видно, тільки чутно. Міо зроду не чув нічого сумнішого за їхній крик. Вони ніби благали допомоги. На другому боці озера, на найвищій скелі, стояв великий замок. У ньому світилося лише одне вікно. Воно скидалося на лихе око, жорстоке, небезпечне, моторошне око, що дивилося із ночі і бажало зла. Це був замок лицаря Като. Але як Міо, такий малий, міг перемогти лихого, жорстокого лицаря Като? Для цього йому потрібен був меч.

Хлопці почули, що поблизу хтось стогне. Вони підійшли до маленької хижки. Там сидів старий, худий, розпатланий дідок і стогнав. Міо простяг старому шматок хліба від того буханця, що дала йому ткаля. Старий, скуштувавши, зрозумів: це був хліб, що втишує голод.

Друзі розповіли старому, що вони прийшли з Країни Далекої, щоб стати на герць із лицарем Като. Дідок почав переконувати хлопців повернутися додому і говорити тихіше, бо їх можуть почути вивідувачі лицаря Като. Він розповів ще про скорботних птахів - зачарованих людей, які не корилися лицареві. Міо зрозумів, що сталося з братами Нонно, сестричкою Їрі, донькою ткалі та іншими, і він вирішив неодмінно стати на герць з лицарем Като. Старий направив Міо до Зброяра і наказав передати вітання від Ено. Зброяр жив у найглибшій печері найчорнішої гори. Дорога туди лежала через Мертвий Ліс. У Зброяра був меч, який розтинає камінь.

Вивідувачі спіймали Міраміса й вирішили переправити його до замку лицаря Като. Міо зрозумів, що вивідувані його шукають. Йому захотілося повернутися додому, і в цей час хлопцеві здалося, ніби він почув голос тата-короля. Міо збагнув, чого хотів тато: щоб син був відважний і не плакав, як дитина.

Хлопці пішли далі в темряві і врешті дісталися Мертвого Лісу. У ньому стояла мертва тиша, не віяв вітер, не шелестіло листя. Довкола тільки стирчали мертві, чорні стовбури з чорним сучкуватим мертвим гіллям. Через деякий час Міо помітив вивідувачів, які їх шукали. Здавалося, що порятунку немає. Раптом сталося щось дивовижне. Чорний стовбур старого дерева, де причаїлися хлопці, розчахнувся, і Міо побачив, що він усередині дуплистий.

Хлопці сховалися в дуплі, і вивідувані їх не помітили. Міо не міг збагнути, чому дерево врятувало хлопців. Може, цілий Мертвий Ліс так ненавидів лицаря Като, що ладен був допомагати тому, хто прийшов стати з ним до бою? Може, й це дерево колись було зелене, з буйним свіжим листям, що шелестіло, як у ньому гуляв вітер? А жорстокість лицаря Като вбила й отруїла його. Навряд чи дерево вибачило тому, хто вбив його зелене листя. Отож воно й захотіло допомогти тому, хто прийшов стати на герць із лицарем Като. Міо подякував дереву за порятунок.

Друзі рушили далі. Уже світало, а печери Зброяра вони так і не знайшли. Юм-Юм помітив, як Мертвим Лісом їдуть вивідувані. Друзі були певні, що тепер усе пропало. Цокіт копит наближався. Та зненацька сталося щось несподіване. Перед ними розступилася земля, і Міо побачив невеличку печеру. Вони були врятовані. Печера сховала їх. Міо дивувався: чому? Може, навіть земля ненавиділа лицаря Като й рада була допомогти тому, хто прийшов стати з ним на герць? Може, колись на цій землі росла м’яка зелена трава, що на світанку вкривалася росою? А жорстокість лицаря Като вбила й отруїла її. Навряд чи земля могла вибачити тому, хто вбив її м’яку траву, яка тут колись росла. Тож вона прихистила того, хто прийшов стати до бою з лицарем Като. Міо подякував землі за порятунок.

Мертвий Ліс скінчився, і дорогу хлопцям загородили гори й прямовисні скелі. Це були скелі навколо Мертвого Озера біля хатинки Ено: вони проблукали цілу ніч у Мертвому Лісі й опинилися там, звідки почали. Друзі побачили, що хатинка Ено притулилася до чорної, як вугілля, скелі. Вони зрозуміли, що це і є найчорніша гора. Міо з Юм-Юмом дивились, як до них наближаються вивідувачі. Тепер усе пропало. І Міо ніколи не стане до бою з лицарем Като, який перетворить його на сумного птаха.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Хто такий Бу Вільгельм Ульсон?

2. Яким було життя хлопчика в прийомній родині? Як Буссе потрапив до Країни Далекої?

3. Як змінилося життя хлопчика в Країні Далекій? З ким він подружився в цій казковій країні?

4. Чому всі жителі казкового королівства боялися лицаря Като?

5. Хто зможе перемогти злого лицаря і чому?

6. На прикладі Ено і викрадених дітей розкажіть, як жилося людям у королівстві Като.

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

Прочитайте наступні розділи твору. Підготуйте усну розповідь про одного з персонажів твору.

Найглибша печера в найчорнішій горі

І тоді сталося щось дивне. Скеля, в яку ми впиралися спинами, подалась, і не встиг я усвідомити, що й до чого, як ми опинилися всередині гори. Ми тремтіли, мов двоє ягнят, коли надходить вовк.

Тепер ми могли не боятись. Ми опинились усередині гори, а вивідувачі лишились назовні, бо гора зійшлася, не лишивши жодного отвору. До нас вони не могли добратися, але ми чули їхні голоси.

- Шукаймо, шукаймо скрізь! - гукали вони. - Ворог був серед нас, а тепер десь зник. Шукаймо скрізь!

- Шукайте, шукайте, тут ви нас не знайдете, - мовив я.

Ми з Юм-Юмом дуже зраділи й голосно засміялися всередині гори. Та враз я згадав про Міраміса й перестав сміятись.

Озирнувшись навкруги, ми побачили, що опинилися у великій печері. Тут було темно, але не зовсім. Невідомо звідки сюди пробивалося тьмяне світло. З печери розгалужувалося вглиб гори багато ходів.

У найглибшій печері найчорнішої гори жив Зброяр - так сказав Ено. Мабуть, котрийсь із цих темних ходів і вів до Зброяра, але котрий саме? Ми не знали. Доведеться довго поблукати, поки ми знайдемо його.

- Ну, принаймні в найчорнішу гору ми вже ввійшли, - сказав Юм-Юм.

- Ввійшли, та я думаю, що ніколи не вийдемо з неї, - відповів я.

Бо в цій горі справді можна було заблукати. Така гора, буває, часом присниться: ти без кінця блукаєш дивними темними ходами й ніяк не можеш вибратися з них.

Ми з Юм-Юмом узялися за руки й рушили вглиб гори. Ми відчували себе малими й заблуканими, а до найглибшої печери, мабуть, треба було далеко йти.

- Якби ця гора не була така моторошна, - сказав Юм-Юм. - І якби ці ходи не були такі темні, а ми не були такі малі й самітні.

Міо і Юм-Юм у темній печері загубили один одного. Міо спочатку розгубився, а потім заграв на сопілці мелодію, якої їх навчив Нонно. У відповідь почув звуки сопілки Юм-Юма. Так друзі знайшли один одного.

Ми ще довго йшли, але вже не почувалися малими й загубленими. Адже ми були разом і грали на сопілках. Як чисто й гарно звучала стародавня мелодія в цій найчорнішій горі, вона ніби втішала нас, допомагала нам не втрачати мужності!

Хід пішов униз, усе стрімкіше й стрімкіше. Скупе світло, що присвічувало нам тут, стало трохи яскравіше. Воно, мабуть, ішло від якогось вогню. Так, темний хід у горі освітлював відблиск вогню, що спалахував і пригасав.

Не перестаючи грати на сопілках, ми підходили до вогню все ближче й ближче. І так, награючи стародавню мелодію пастухів, ми зайшли до печери Зброяра.

У печері була кузня. У горні горів пекучий вогонь, а поряд, біля величезного ковадла, стояв Зброяр - такого кремезного й дужого чоловіка я ще ніколи не бачив.

У нього був довгий рудий чуб, така сама довга руда борода й густі кущуваті брови. І таких великих, геть чорних від сажі рук, як у нього, я теж зроду не бачив. Коли ми зайшли до печери, він звів ті свої кущуваті брови і вражено глянув на нас.

- Хто це грає в моїй горі? - спитав він. - Хто це грає в моїй горі?

- Лицар зі своїм зброєносцем, - відповів Юм-Юм. - Лицар із Країни Далекої. Королевич Міо грає у вашій горі.

Зброяр підійшов до мене, доторкнувся чорним пальцем до мого лоба і вголос виповів свій подив:

- Яке в тебе ясне чоло! Які в тебе чисті очі! І як ти гарно граєш у моїй горі!

- Я прийшов попросити у вас меча, - мовив я. - Мене послав Ено.

- А навіщо тобі меч? - спитав Зброяр.

- Я хочу стати до бою з лицарем Като.

Тільки-но я сказав, навіщо мені меч, як Зброяр заревів страшним голосом - я такого зроду не чув.

- Лицар Като! - крикнув він, аж гора здригнулася. - Лицар Като, смерть на його голову!

У темних ходах загриміла луна. Бо, коли закричав Зброяр, голос його не обернувся в шепіт. Ні, він загуркотів між кам’яними стінами ходів, мов грім.

Зброяр стояв, стиснувши чорні кулачиська, і відблиск вогню падав йому на обличчя, що потемніло з люті.

- Смерть на голову лицаря Като! - не переставав кричати він.

Відблиск вогню падав також на довгий ряд мечів, що висіли на стінах його печери. Вони страхітливо полискували й мінилися в тому відблиску. Я почав оглядати їх. Тоді Зброяр перестав вигукувати прокльони й підійшов до мене.

- Ти дивишся на мої мечі? - спитав він. - На мої гострі мечі? Я їх викував для лицаря Като. Бо я Зброяр лицаря Като.

- Якщо ви його Зброяр, то чому кричите: «Смерть на голову лицаря Като»? - спитав я.

Він так стиснув чорні кулаки, що кісточки побіліли, й відповів:

- Тому, що найдужче за всіх ненавидить лицаря Като його власний Зброяр.

Аж тепер я помітив, що він волочив за собою довгий ланцюг, яким був прикутий до кам’яної стіни. Ланцюг бряжчав, коли Зброяр ішов печерою.

- Чого ви прикуті в цій горі? - спитав я. - І чому не розпечете ланцюга на вогні й не розіб’єте його молотом?

- Лицар Като сам прикував мене тут, - відповів Зброяр. - А його ланцюгів не бере жоден вогонь і жоден молот. Ланцюги, зроблені із ненависті лицаря Като, нелегко розірвати.

- А чого вас прикуто таким ланцюгом? - спитав я.

- Того, що я Зброяр, - відповів він. - Я кую мечі, які вбивають добрих і невинних. Тому лицар Като і припнув мене найнадійнішим у світі ланцюгом. Він не може обійтися без моїх мечів.

Зброяр дивився на мене, і очі його горіли, мов вогонь.

- Я сиджу тут у печері й кую мечі для лицаря Като. Він знає, що я кую йому зброю вдень і вночі. Але є таке, про що він не знає. Хоча б про це.

Зброяр рушив у найтемніший куток печери і приніс звідти меча, що ряхтів у його руці, мов полум’я.

- Тисячі років я пробував викувати такого меча, що міг би розтинати камінь, - сказав він. - І аж цієї ночі мені нарешті пощастило. Ніколи досі мені не щастило викувати його, аж цієї ночі пощастило.

Він підняв меча і одним ударом глибоко ввігнав у кам’яну стіну.

- О, мій меч, моє палахке полум’я! - замурмотів він сам до себе. - Мій меч, що здатен розтинати камінь!

- А навіщо вам меч, що здатен розтинати камінь? - спитав я.

- Зараз дізнаєшся, - відповів він. - Цей меч викутий не на те, щоб убивати добрих і невинних. Цей меч призначений для самого лицаря Като. А тобі хіба не відомо, що в нього кам’яне серце?

- Ні, мені дуже мало відомо про лицаря Като, - мовив я. - Я тільки знаю, що маю стати з ним на герць.

- Атож, у нього кам’яне серце, - сказав Зброяр. - І ще залізний пазур.

- У нього залізний пазур? - перепитав я.

- А ти хіба не знав? - мовив Зброяр. - Правої кисті в нього немає, а замість неї - залізний пазур.

- Що ж він робить тим пазуром? - спитав я.

- Видирає в людей серце з грудей, - відповів Зброяр. - Схопить людину, проведе пазуром, - і серця нема. Потім закладає їй у груди кам’яне. Він вважає, що всі, хто його оточує, повинні мати кам’яне серце.

• Як ви вважаєте, чому саме Зброяр найбільше ненавидить лицаря Като? Знайдіть далі пояснення причини цієї ненависті.

• Пригадайте твори, з якими ви познайомилися на уроках зарубіжної літератури в п’ятому класі. Про якого персонажа говорили, що в нього «кам’яне серце»? Поясніть цей вираз. Чому Міо вважає, що мати кам’яне серце - це найстрашніше? Чи траплялися в його житті люди з кам’яними серцями?

Я здригнувся, коли почув це. І мені закортіло якнайшвидше стати на герць із лицарем Като.

Біля мене стояв Зброяр і чорними пальцями гладив свого меча. Це напевне був його найдорожчий скарб.

- Дайте мені меча, що може розітнути камінь, - попросив я. - Дайте мені його, щоб я став до бою з лицарем Като!

Зброяр зміряв мене довгим поглядом.

- Добре, я дам тобі свого меча, - нарешті сказав він. - Дам своє палахке полум’я. Тому що в тебе таке ясне чоло, такий чистий погляд і ти так гарно грав у моїй горі.

Він уклав мені в руку свого палахкого меча, і по моєму тілі наче пробіг вогонь, що додав мені сили й відваги.

Після цього Зброяр відхилив велику ляду. На мене дихнуло холодним вітром, і я почув шум розбурханих хвиль.

- Лицар Като багато знає, - сказав Зброяр. - Проте йому не відомо, що я пробився крізь гору й відчинив свою в’язницю. Я пробивався багато років, щоб мати це вікно зі своєї в’язниці.

Я підійшов до отвору і глянув на Мертве Озеро й на замок лицаря Като по той бік озера. Знов була ніч, і замок тонув у мороці, як і тоді, коли я бачив його востаннє. І так само світилося єдине вікно, ніби лихе око, що пильнувало Мертве Озеро. Юм-Юм підійшов до мене, і ми довго стояли мовчки, думаючи про те, що скоро будемо битися з лицарем Като.

Позад нас стояв Зброяр і стиха мурмотів сам до себе:

- Скоро, скоро лицар Като стане до останнього свого бою.

Міо і Юм-Юм на човні Зброяра відправилися через Мертве Озеро до замка лицаря Като. Зброяр попередив, щоб Міо був обережним, коли побачить залізний пазур.

Хвилі Мертвого Озера скаженіли. Хлопці втратили весла, їхній човен несло на скелі. До них злетілися зачаровані птахи, вони кружляли над ними і жалібно квилили. І раптом сталося щось дивовижне. Хвилі уляглися і прибили човен до стрімкої чорної скелі під замком лицаря Като. Міо не розумів, чому хвилі спершу так скаженіли, а потім уляглися. Може, вони теж ненавиділи лицаря Като й хотіли допомогти тому, хто прийшов стати з ним до бою? Може, Мертве Озеро було колись блакитним озером із затишними берегами, невеликим веселим озером, у якому ясної літньої пори віддзеркалювалось сонце й лагідні хвильки якого хлюпали об прибережні камені? Може, був такий час, коли біля його берегів купалися і гралися діти й над водою лунали їхні дзвінкі голоси, а не жалібне квиління зачарованих птахів, як тепер? Міо подякував озеру. Він стиснув меча, і його руку наче обпекло полум’я. Міо мусив стати з лицарем Като до бою негайно, навіть якщо той бій скінчиться для хлопця смертю.

Міо і Юм-Юм полізли стрімкою скелею, що височіла над ними. Коли вони майже дісталися муру, вивідувачі, що були на ньому, запалили смолоскипи, щоб знайти ворога лицаря Като. Світло смолоскипа наближалося до хлопців. Раптом сталося щось дивне. З озера знялася пташина зграя. Один із зачарованих птахів налетів на смолоскип, і він випав з руки вивідувана. Хлопці побачили, як униз пролетіла вогненна стрічка, й почули сичання смолоскипа, що погас у воді. Але за ним у воду полетіла ще одна вогненна стрічка. Це спалахнув птах, що врятував їх. З охопленими полум’ям крильми він потонув у хвилях Мертвого Озера. Засмучений Міо подякував бідолашній пташці.

Хлопці перебралися через мур і зайшли до замку лицаря Като. Вони піднімалися крученими сходами. Юм-Юм раптом зник. Зник крізь стіну. Міо не розумів, як це сталося, і його охопив розпач. Він знову почав спинатися сходами вгору. Зрештою Міо ступив крок і не знайшов під ногами опори: він падав, намагаючись за щось ухопитися, і кликав на допомогу Юм-Юма. І, як здалося Міо, Юм-Юм відповів: «Візьмися за мою руку, і я допоможу тобі!» Міо вхопився за його руку. Але то була не рука. То був залізний пазур.

Страшнішого меча я ще не бачив у своєму замку

Колись я, мабуть, забуду все це. Колись я, мабуть, перестану згадувати лицаря Като. Забуду його страшне обличчя, страшні очі і страшний залізний пазур. Я палко чекаю того дня, коли він зітреться з моєї пам’яті. Тоді я забуду і його жахливий покій.

Він мав у замку покій, повітря в якому було просякнуте злом. Це там він сидів дні і ночі й кував лихо. Ніч у ніч і день у день сидів він там і кував лихо. Повітря там було таке просякнуте злом, що звичайна людина не могла ним дихати. Зло спливало звідти струменями і вбивало все гарне й живе за вікном, пожирало все зелене листя, і всі квітки, і всю шовковисту траву, каламутним серпанком обгортало сонце, і там ніколи не було справжнього дня, тільки ніч і ледь ясніший присмерк, майже такий самий, як ніч. Тому не дивно, що вікно в його покої завжди світилося над Мертвим Озером, ніби лихе око. То світилося крізь вікно зло лицаря Като, коли вночі він сидів у своєму покої й кував лихо. Цілими ночами й цілими днями сидів він там і кував лихо.

До того покою і привели мене. Лицар Като спіймав мене, коли я мусив триматися обома руками, щоб не впасти, й не міг витягти меча. А потім на мене напали його чорні вивідувачі і привели до його покою. Там уже стояв Юм-Юм. Він був блідий і засмучений. Побачивши мене, він прошепотів:

- Ох, Міо, тепер усе пропало.

Зайшов лицар Като, і ми на власні очі побачили, який він страшний. Ми дивилися на його жахливе обличчя, а він мовчки дивився на нас. І його зло лилося на нас, мов холодний струмінь, палило наші обличчя, мов пекучий вогонь, просякало крізь наші голови, крізь наші руки, ятрило нам очі, заповнювало легені, коли ми дихали. Я відчував, як мене заливали хвилі його зла, і був такий стомлений, що не міг підняти меча. Але до цього й не дійшло. Бо вивідувачі простягли мого меча лицареві Като, а він аж здригнувся, коли глянув на нього.

- Страшнішого меча я ще не бачив у своєму замку, - сказав він вивідувачам, що охороняли його.

Він підійшов до вікна й довго стояв там, зважуючи меча в руці

- Що мені зробити з цим мечем? - мовив нарешті він. - Добрих і невинних такою зброєю не можна вбити, то навіщо він мені?

Лицар Като глянув на мене страшними зміїними очима й побачив, як мені хотілося заволодіти мечем.

- Я втоплю його в Мертвому Озері, - сказав він. - Утоплю в найглибшому місці Мертвого Озера. Бо страшнішого меча я ще не бачив у своєму замку.

Він узяв меча й викинув крізь вікно. Я побачив, як меч блиснув у повітрі, і мене охопив розпач. Адже Зброяр тисячі й тисячі років виковував меча, що міг би розітнути камінь. Тисячі й тисячі років люди чекали і сподівалися, що я переможу лицаря Като. А тепер він утопив мого меча в Мертвому Озері. Я вже його не побачу, все пропало.

Лицар Като підійшов до нас і став так близько, що його зло мало не задушило мене.

- Що мені зробити з цими ворогами? - сказав він. - Що мені зробити з цими ворогами, які приїхали здалеку, щоб убити мене? Треба подумати. Я можу дати їм пташину одежу, нехай літають і кричать над Мертвим Озером тисячі й тисячі років.

Він ковзнув по нас страшними зміїними очима й задумався.

- Так, я можу одягти їх у пташиний одяг, - знов сказав він. - Або одним махом видерти їм з грудей серце й дати натомість кам’яне. А тоді, коли вони матимуть кам’яне серце, я можу зробити їх своїми служниками.

«Ох, зроби мене краще птахом!» - хотів крикнути я. Бо мені здавалося, що не може бути нічого гіршого за кам’яне серце. Та я не крикнув. Я розумів, що, коли попрошу обернути мене в птаха, лицар Като зразу вкладе мені в груди кам’яне серце.

Лицар Като зміряв нас страшним поглядом з голови до ніг.

- Або ще можу замкнути їх до вежі, нехай там помруть з голоду, - повів він далі. - У мене є багато птахів і багато служників. Мабуть, я таки замкну їх до вежі, нехай помруть там з голоду.

Розмірковуючи так, він пройшовся покоєм з кутка в куток, і кожна думка, яка зринала в нього в голові, ще дужче насичувала повітря злом.

Лицар Като зупинився переді мною, поклав мені на плече залізного пазура й повів далі:

- Я тебе добре знаю, королевичу Міо. Я знав, що ти приїхав, тільки-но побачив твого білого коня. Я тут чекав на тебе. І ти прийшов. Ти сподівався, що це буде ніч боротьби.

Він нахилився й просичав мені просто до вуха:

- Ти сподівався, що це буде ніч боротьби, але ти помилився, королевичу Міо. Це ніч голоду. А коли вона скінчиться, в моїй вежі лежатиме лише кілька білих кісток. Це буде все, що залишиться від королевича Міо та його зброєносця.

Він постукав залізним пазуром по великому кам’яному столі, що стояв посеред покою, і відразу з’явився новий гурт вивідувачів.

- Замкніть їх у вежу, - мовив він, показуючи на нас залізним пазуром. - Замкніть їх у вежу на сім замків і поставте сімох вартових перед дверима. А ще сімдесят вивідувачів нехай вартують у всіх залах, у всіх коридорах і на всіх сходах між моїм покоєм і вежею.

Він сів до столу й повів далі:

- Я хочу спокійно сидіти тут, кувати лихо, і нехай мене не турбує ніякий королевич Міо. Коли скінчиться ніч, я піду до вежі поглянути на білі кістки. Прощавай, королевичу Міо! Хай тобі добре спиться в моїй вежі голоду!

Вивідувачі потягли Міо з Юм-Юмом через увесь замок до вежі, де вони мали померти. Їх замкнули в круглому приміщенні з товстими кам’яними стінами. Хлопці вмостилися на кам’яній долівці і взялися за руки. Їм почав дошкуляти голод, утома. Вони вирішили відганяти від себе сон, скільки здужають. Тому, чекаючи смерті, почали говорити про Країну Далеку. Їм захотілося заграти на своїх сопілках стародавню мелодію пастухів. Мелодія була дуже гарна, але бриніла так тихо, ніби розуміла, що й вона скоро має замовкнути. Її почули зачаровані птахи і цілою зграєю підлетіли до віконця вежі. Крізь ґрати Міо бачив їхні блискучі, сумні пташині очі. Потім птахи відлетіли, і хлопці перестали грати, бо не мали вже сили.

Коли Міо ховав сопілку до кишені, то намацав ложечку, яка колись належала сестричці Їрі. Він засунув до рота ложечку і уявив, ніби він їсть. Раптом Міо відчув у роті щось дивовижне: у ложечці було щось їстівне, щось таке на смак, як хліб, що втишує голод, і вода з кринички, яка втамовує спрагу. Хлопець наївся досхочу, потім нагодував Юм-Юма.

Юм-Юм розплющив очі, підвівся й нарешті зрозумів, що живий і не голодний. Ми обидва не могли надивуватися, навіть повеселішали, хоч яке нас чекало лихо.

- Та що з нами зробить лицар Като, коли ми не помремо з голоду? - занепокоєно спитав Юм-Юм.

- Аби тільки він не дав нам кам’яних сердець, - відповів я. - Я так боюся кам’яного серця, мені здається, що воно муляє в грудях і ятрить їх.

- Ніч іще не скінчилася, - сказав Юм-Юм. - Лицар Като ще не з’явився. Поговорімо про Країну Далеку, поки настане ранок. Присунься ближче до мене, щоб не так мерзнути.

У нашій в’язниці було дуже холодно, і ми тремтіли. Мій плащ зсунувся додолу. Мій плащ, якого ткаля підшила зі споду чарівною тканиною. Я підняв його і тільки-но загорнувся в нього, як Юм-Юм крикнув:

- Міо! Міо, де ти?

- Я тут, де ж іще? - відповів я. - Тут, біля дверей.

Юм-Юм присвітив навколо себе недопалком свічки, який нам дали на цю останню ніч. Він почав присвічувати на всі боки і ще дужче злякався.

- Я тебе не бачу, - сказав він. - Я ж не осліп, бо мені видно двері, важкі замки і все, що тут є.

І тоді я помітив, що накинув плаща навиворіт: блискуча тканина, якою його підшила ткаля, була зверху. Я скинув плаща, щоб одягти його як слід, і Юм-Юм знов крикнув:

- Не лякай мене так! Де ти ховався?

- А тепер ти бачиш мене? - спитав я.

- Певне, що бачу, - сказав Юм-Юм. - Де ти щойно ховався?

- Під своїм плащем, - відповів я. - Видно, ткаля зробила його невидимим.

Ми кілька разів попробували загортатися в плащ, і він ставав невидимий, коли ми вивертали його.

- Тепер кричімо якнайдужче, - мовив Юм-Юм. - Може, вивідувачі прийдуть глянути, чого ми галасуємо. Тоді ти прокрадешся повз них. Прокрадешся повз них у своєму невидимому плащі, виберешся із замку лицаря Като й повернешся додому, до Країни Далекої.

- А ти, Юм-Юме?

- Мені доведеться залишитись, - відповів Юм-Юм, і голос у нього ледь затремтів. - Адже в тебе тільки один невидимий плащ.

- У мене тільки один невидимий плащ, - мовив я. - І тільки один друг. Ми разом помремо, якщо немає способу врятуватися обом.

Юм-Юм обняв мене.

- Я дуже хотів би, щоб ти втік звідси й повернувся додому, до Країни Далекої. Та однаково радий, що ти хочеш залишитися зі мною. Намагаюсь не радіти, а не можу.

Тільки-но він сказав ці слова, як сталося щось дивне. Зачаровані птахи повернулися. Вони тримали щось у дзьобах. Усі гуртом тримали якусь річ, видно, щось важке. То був меч. Мій меч, здатний розітнути камінь!

- Ох, Міо! - вигукнув Юм-Юм. - Зачаровані птахи дістали твого меча з дна Мертвого Озера!

Я кинувся до віконця, квапливо простяг руку крізь ґрати і взяв меча. Він мерехтів, мов полум’я, і краплі води, що стікали з нього, теж яскріли вогнем.

- Дякую вам, любі птахи! - сказав я.

Та вони тільки подивилися на мене блискучими сумними пташиними очима і, жалібно заквилівши, полетіли понад Мертвим Озером.

- Ох, як добре, що ми заграли на сопілках! - сказав Юм-Юм. - А то б птахи не знайшли шляху до нашої в’язниці.

Я не дуже дослухався, що він каже. Я стояв із мечем у руці, зі своїм палахким полум’ям! Я відчував себе таким дужим, як ніколи досі. У мене аж у голові наморочилося. Я згадав про свого тата-короля. Так, він напевне думає про мене.

- Тепер, Юм-Юме, - сказав я, - для лицаря Като настала година його останнього бою.

Юм-Юм зблід, очі його якось дивно заблищали.

- Як же ти відімкнеш замки? - спитав він. - І як пройдеш повз сім вартових і сімдесят вивідувачів?

- Сім замків я відімкну своїм мечем. А мій плащ сховає мене від семи вартових і сімдесяти вивідувачів.

Я накинув плаща на плечі. Чарівна тканина блищала так яскраво, що могла освітити весь замок лицаря Като. Проте Юм-Юм сказав:

- Я тебе не бачу, Міо, хоч і знаю, що ти біля мене. Я почекаю тебе тут, поки ти повернешся.

Я махнув мечем, і він розітнув залізні двері, ніби вони були з тіста. Бо для меча, що здатен розтинати камінь, залізні двері були мов тісто. І так само нечутно, як тісто, він розрубав тверде залізо. Кількома ударами я вирізав міцні замки, тоді відчинив двері. Вони ледь зарипіли. Перед дверима стояло сім вартових. Коли двері зарипіли, вони враз обернулися в мій бік. Я стояв у своєму блискучому плащі. Він так світився, що вартові мали б мене побачити.

- Щось зарипіло, - сказав один із них.

- Так, щось зарипіло в темряві, - озвався другий.

Вони почали роззиратися на всі боки, але не побачили мене.

- Це, мабуть, зарипіла лиха думка лицаря Като, що пролітала повз нас, - сказав третій вартовий.

Але мене вже там не було. Я поспішав далі. Однією рукою стискав меча, другою притримував плаща і чимдуж біг до покою лицаря Като.

Скрізь: і в залах, і в коридорах, і на сходах - стояли його вивідувачі. Весь темний, понурий замок був повний чорних вивідувачів. Та вони мене не бачили. І не чули. А я поспішав до покою лицаря Като.

Я вже не боявся. Ніколи ще я не відчував такої відваги. Я вже був не тим Міо, що споруджував курені в трояндовому садку і грався на Острові Зелених Лук. Я був лицар на бойовій стежці й чимдуж біг до покою лицаря Като.

Я поспішав. Мій чарівний плащ маяв у мене за плечима, маяв і яскрів у темному замку. А я мчав до покою лицаря Като.

Меч у моїй руці палахкотів, мов полум’я, яскрів і мінився. Я не відпускав руків’я і мчав до покою лицаря Като.

Я думав про свого тата-короля. І знав, що й він думає про мене. Ось-ось почнеться бій. Він мене не лякав. Я був безстрашним лицарем із мечем у руці. І я мчав до покою лицаря Като.

У голові в мене загуркотіло, наче я підійшов до водоспаду. Я стояв перед дверима до покою лицаря Като.

Я відчинив двері. Лицар Като сидів біля кам’яного столу спиною до мене. Навколо нього повітря було просякнуте злом.

- Обернися, лицарю Като! - сказав я. - Зараз почнеться твій останній герць!

Він обернувся. Я зірвав із себе плаща і став перед ним з мечем у руці. Його страшне обличчя скривилось і посіріло, а в страшних очах заблисли ляк і ненависть. Він квапливо схопив свого меча, що лежав біля нього на столі. І так почався його останній герць.

Лицар Като теж мав страшного меча. Але не такого страшного, як мій. Мій меч дзвенів, яскрів і палахкотів, розтинав повітря, мов блискавка, і безжально відбивав удари лицаря Като.

Цілу годину тривав той герць, на який чекали тисячі й тисячі років. Мовчазний, моторошний двобій. Мій меч блискавкою літав у повітрі й стинався з мечем лицаря Като. Та нарешті я вибив меча з його руки. Лицар Като стояв переді мною без зброї і знав, що двобій скінчився.

Тоді він роздер на грудях свій чорний оксамитовий жупан і крикнув:

- Дивись, щоб ти влучив у серце! Дивись, щоб ти влучив просто в моє кам’яне серце! Воно мене так довго муляло й так мене ятрило!

Я глянув йому у вічі й помітив щось дивне. Помітив, що лицар Като прагне позбутися свого кам’яного серця. Може, найдужче ненавидів лицаря Като сам лицар Като.

Я, не зволікаючи, підняв свого полум’яного меча, підняв на таку висоту, що прохромив наскрізь страшне кам’яне серце лицаря Като.

Тієї миті він зник. Так, наче його й не було. Але на підлозі лишилася купа каміння. Тільки купа каміння. І залізний пазур.

На підвіконні в покої лицаря Като сиділа сіра пташка й билася об шибку. Я раніше її не бачив, не знаю, де вона була. Я підійшов до вікна й відчинив його, щоб випустити пташку. Вона шугнула вгору й радісно защебетала. Видно, довго сиділа в неволі.

Я трохи постояв біля вікна, дивлячись услід пташці. І побачив, що ніч скінчилася й настав ранок.

Міо, мій Міо

Міо викинув меч в озеро. Вони з Юм-Юмом вирішили більше ніколи сюди не повертатися. На подвір’ї замку побачили Міраміса, побіч нього бігло біле лошатко. Хлопці помчали до озера, щоб знайти зачарованих птахів.

Ми виїхали з замку, і тієї миті почули щось дивне й страшне. Почули позад себе такий жахливий гуркіт, що аж земля задрижала. То розвалився замок лицаря Като, за одну мить обернувся у величезну купу каміння. Не було вже вежі, не було порожніх зал, не було ні темних кручених сходів, ні вікон галереї, не було нічого. Була тільки величезна купа каміння.

- Замку лицаря Като більше немає, - сказав Юм-Юм.

- Так, від нього лишилося саме каміння, - додав я.

Від скелі, на якій стояв замок, до озера в’юнилася стежка. Вона була вузенька й стрімка. Та Міраміс спускався нею дуже обережно, ставив копита легенько й обачно, і так само йшло за ним лошатко. І ми щасливо з’їхали вниз.

На кам’яній плиті під самою кручею стояла зграйка дітей. Вони, видно, чекали на нас, бо кинулись нам назустріч, і їхні обличчя засяяли.

- О, та це ж брати Нонно! - вигукнув Юм-Юм. - І сестричка Їрі, і всі решта! Зачарованих птахів уже немає!

Ми зіскочили з Міраміса. Діти оточили нас. Вони трохи бентежились, але були радісні й привітні. Один хлопчик, брат Нонно, взяв мене за руку і сказав тихо, ніби не хотів, щоб хтось почув його слова:

- Я дуже радий, що ти взяв мого плаща. І дуже радий, що ми вже не зачаровані.

А одна дівчинка, сестричка Їрі, теж підступила до мене. Ніяковіючи, відвертаючи очі в бік озера, вона тихо сказала:

- Я дуже рада, що моя ложечка в тебе. І дуже рада, що ми вже не зачаровані.

Другий брат Нонно поклав мені руку на плече і сказав:

- Я дуже радий, що ми змогли витягти з води твого меча. І дуже радий, що ми вже не зачаровані.

- Тепер той меч знов лежить на дні озера, - мовив я. - Та хай собі лежить, бо нам ніколи більше не треба буде ніякого меча.

Я обвів поглядом дітей і спитав:

- А хто з вас ткалина дочка?

Запала тиша. Діти мовчали.

- Хто з вас ткалина дочка? - спитав я вдруге, бо хотів сказати їй, що мій плащ підшитий тканиною, яку виткала її мати.

- Ткалина дочка звалась Мілімані, - озвався нарешті брат Нонно.

- А де вона? - спитав я.

- Он там лежить, - відповів брат Нонно.

Діти розступилися. На кам’яній плиті біля самої води лежала дівчинка. Я підбіг до неї і став навколішки. Дівчинка не ворушилася і не розплющувала очей. Вона була мертва. Її личко було біле, як сніг, і маленьке, а тіло геть обпалене.

- Вона налетіла на смолоскип, - пояснив брат Нонно.

Мене охопив розпач. Мілімані загинула через мене! Як я міг радіти, як міг тішитись, коли Мілімані загинула через мене!

- Не сумуй, - сказав брат Нонно. - Мілімані сама цього хотіла. Вона зумисне налетіла на смолоскип, хоч знала, що її крила спалахнуть.

- Хай і так, але ж вона загинула, - в розпачі сказав я.

Брат Нонно взяв Мілімані за обпалені руки і сказав:

- Нам доведеться залишити тебе тут, Мілімані. Бо ми підемо додому.

- Якби її було в що загорнути, - сказала сестричка Їрі. - У щось м’якеньке, хай би їй не муляв твердий камінь.

- Загорнемо її в мій плащ, - мовив я. - Загорнемо в ту тканину, яку виткала її мати.

Я загорнув Мілімані у свій плащ, підбитий чарівною тканиною. Та тканина була м’якіша за яблуневий цвіт, ніжніша за нічний легіт, що пестить траву, тепліша за червону кров серця, і її виткала мати Мілімані. Я обережно загорнув бідолашну дівчинку в плащ, щоб їй було м’якше лежати на кам’яній плиті.

І сталося диво. Мілімані розплющила очі й глянула на мене. Хвилину вона ще лежала нерухомо і тільки дивилася на мене. Потім сіла і вражено повела очима навколо. Мабуть, побачене ще дужче її вразило, бо вона сказала:

- Яке блакитне озеро!

Тільки це й сказала. Тоді скинула з себе плаща й підвелася. На тілі в неї не лишилося жодного опіку. Ми дуже зраділи, що вона ожила.

Зброяр та Ено на човні перевезли всіх до Мертвого Лісу. Ено показав Міо маленький листочок: ліс оживав. Дорога додому була далека, але не важка. Батьки й матері кинулися зустрічати своїх дітей, вони то плакали, то сміялися. Але серед них не було тата-короля. Міо знайшов його на тому самому місці, де залишив, коли їхав до Країни Чужинецької. Тато простяг до сина руки, пригорнув до себе і прошепотів: «Міо, мій Міо!»

Я вже давно живу в Країні Далекій. Я рідко згадую той час, коли мешкав на Упландській вулиці. Тільки інколи згадую Бенка, бо він дуже схожий на Юм-Юма. Сподіваюся, що Бенко не дуже тужить за мною. Бо ніхто краще за мене не знає, як важко людині, коли вона тужить за кимось. Але ж у Бенка принаймні є тато й мама, і він напевне знайшов собі нового найкращого друга.

Часом я згадую тітку Едлю та дядька Сікстена і більше не гніваюся на них. Мені тільки цікаво, що вони казали, коли я зник. Чи вони помітили, що мене немає? їм було байдужісінько до мене, може, вони взагалі не завважили, що я зник. Тітка Едля, може, думає, що варто їй тільки піти в парк Тегнера й пошукати, і вона знайде мене десь на лавці. Може, вона думає, що я сиджу на лавці під ліхтарем, їм яблуко і граюся порожньою пляшкою абощо. Може, вона думає, що я сиджу там і дивлюся на будинки, де світяться вікна й де діти зі своїми батьками сідають вечеряти. Може, вона думає так і лютує, що я й досі не повернувся додому з сухариками.

Але тітка Едля помиляється. О, як вона помиляється! На лавці в парку Тегнера немає ніякого Буссе. Він подався в Країну Далеку. Він живе в Країні Далекій, де дзвенять срібні тополі, де вночі пастухи розпалюють вогнища, щоб світили їм і гріли їх, де є хліб, що втишує голод, і де в нього є тато-король, якого він дуже любить і який дуже любить його.

Ось де тепер Бу Вільгельм Ульсон. Він живе в Країні Далекій, і йому там добре, дуже добре у свого тата-короля.

Переклад зі шведської Ольги Сенюк

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Які два світи зображено в повісті А. Ліндґрен? Чи є в них спільні риси?

2. Чому навіть природа всіляко допомагає друзям?

3. Хто не скорився лицарю Като?

4. Визначте тему та ідею (головну думку) повісті А. Ліндґрен.

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

1. Поміркуйте, які елементи народної казки властиві повісті А. Ліндґрен. Заповніть таблицю.

Фольклорний казковий елемент	Приклад із повісті
Поєднання реальності й вигадки
Казкові персонажі
Випробування героя (трикратність)
Чарівні персонажі-помічники
Чарівні перетворення
Боротьба добра і зла

2. Намалюйте Міо, яким ви його уявляєте, або створіть інфографіку, малюнок чи графічну схему, яка показує зв’язок двох художніх світів і місце в них Буссе-Міо.

ПЕРЕВІРТЕ СЕБЕ

Узагальнення за розділом «Пригоди і фантастика»

1. Яка частина твердження правильна?

Письменники використовують елементи фантастики у своїх творах, щоб:

1) зацікавити читачів, зробити оповідь більш образною й виразною;

2) за допомогою фантастики розкрити проблеми людського життя.

• А перша
• Б друга
• В обидві неправильні
• Г обидві правильні

2. Упорядкуйте логічні пари «назва твору - персонаж твору».

А «Робінзон Крузо»

Б «Різдвяна пісня в прозі»

В «Ніч перед Різдвом»

Г «Міо, мій Міо»

1 Скрудж

2 П’ятниця

3 Като

4 Вакула

3. Хто з письменників започаткував жанр різдвяної повісті?

• А Даніель Дефо
• Б Чарльз Дікенс
• В Микола Гоголь
• Г Астрід Ліндґрен

4. Упорядкуйте логічні пари «письменник - країна».

А Астрід Ліндґрен

Б Чарльз Дікенс

В Микола Гоголь

1 Англія

2 Україна

3 Швеція

5. Упорядкуйте логічні пари «поняття - його значення».

А персонаж

Б ідея твору

В сюжет твору

Г композиція твору

1 послідовність подій твору

2 дійова особа твору

3 побудова твору

4 основна думка твору

6. Упорядкуйте логічні пари «персонаж - автор твору».

А Робінзон

Б Скрудж

В Вакула

Г Като

1 Астрід Ліндґрен

2 Даніель Дефо

3 Чарльз Дікенс

4 Микола Гоголь