Зарубіжна література. 6 клас. Ковбасенко

Чарльз Дікенс «Різдвяна пісня в прозі»

Чи може література змінити світ? Яскравою відповіддю на це запитання є життя і творчість Чарльза Дікенса. Познайомившись із «Різдвяною піснею в прозі», зрозумієте, що гарна книга справді може зробити світ трохи добрішим, а отже - кращим.

• Що ви знаєте про свято Різдва і його традиції в різних країнах світу?

• Висловіть припущення, чому прозовий твір автор назвав піснею.

• Які книги чи кінофільми про подорож людини в часі вам знайомі? Навіщо їхні герої здійснили такі мандрівки?

Чарльз Дікенс

Якщо в дитини запитати, яке свято (крім дня народження, звісно) вона любить понад усе, то, найімовірніше, вона відповість: «Новий рік та Різдво». Це й зрозуміло, адже в ці дні малечі дарують безліч усіляких гостинців. А ще можна зібрати гурт і піти з колядками та щедрівками. І за всією цією веселою метушнею іноді наче забувається справжній дух Різдва Христового. А свято це родинне, воно є уособленням доброти і милосердя, коли «всі люди... вільно відкривають свої серця, що досі були немовби замкнені на замок, і переймаються співчуттям до знедолених».

Дікенс за письмовим столом. Фото Дж. Г. Воткінса. 1858

Є темні сили на землі, та тим яскравішим здається світло.

Чарльз Дікенс

Саме доброті та милосердю (їх ще називають гуманізмом) своєю творчістю віддано служив англійський письменник Чарльз Дікенс (1812-1879). Народився він у бідній сім’ї. Його батько здобув освіту завдяки родині, у якій дідусь і бабуся майбутнього письменника були прислугою. Родині Дікенсів завжди бракувало грошей: Чарльз із дитячих років спізнав, що таке бути людиною невисокого походження, та ще й неімущою. Його навчання постійно переривалося нагальною потребою заробляти гроші для родини. Коли батька посадили до боргової в’язниці, Чарльз, старший син у родині, заробляв на фабриці вакси миттям баночок та наклеюванням на них етикеток жалюгідні шість шилінгів на тиждень. Він добре знав, що таке бути голодним. Можливо, саме тоді Дікенс і зрозумів, що гроші в цім світі вирішують багато, але не все. Що є цінності, набагато важливіші за матеріальні статки, - це тепло та затишок родинного вогнища.

П’ятнадцятирічним майбутній письменник почав справжнє доросле життя. Він змінив декілька професій, доки не влаштувався працювати репортером до лондонської газети. А згодом став літератором. Дуже швидко Чарльз Дікенс перетворився на одного з найпопулярніших письменників не лише у своїй країні, а й за її межами.

Невдовзі Чарльз Дікенс став дуже заможною людиною.

Люди, які знали письменника тоді, коли він був бідним репортером, і тоді, коли літературна творчість принесла йому всесвітню славу та чималі прибутки, говорили, що він не втратив «щедрого серця і щедрої душі». Чарльз Дікенс завжди був ладен прийти на допомогу. Його шанували по обидва береги Атлантики, а його книги примушували уряд Великої Британії змінювати закони. Але, попри шалену популярність і впливовість, Дікенс не став зарозумілим і самозакоханим.

Мрії Дікенса. Роберт Вільям Басс. 1875

Дікенс зображений за письмовим столом в оточенні своїх персонажів.

Письменник створив багато великих романів, кожен із яких варто прочитати. І сьогодні надзвичайно популярними є романи «Пригоди Олівера Твіста», «Домбі і син» та інші. Але є в Дікенса невеличкий твір, герой якого ніби вийшов за межі тексту і почав жити власним, незалежним від письменника життям.

У чому ж причина надзвичайної популярності «Різдвяної пісні...»? Можливо в тому, що Дікенсу вдалося переконливо зобразити небагатих людей, які вміють бути щедрими, милосердними, добрішими за багатіїв і, головне, здатні щиро й віддано любити. А гроші, золото, у яких дехто вбачає чи не єдину гарантію щастя, можуть зробити людину самотньою та нещасною. І часто-густо бідняк, який зберіг у своєму серці любов і доброту, набагато щасливіший за багача.

Сучасники називали Дікенса співцем доброти і милосердя, поборником гуманізму. Таким він і залишився у вдячній пам’яті людства. Це й зрозуміло, адже своїми творами письменник намагався зробити світ кращим, переконати людину, що найвища життєва цінність - це тепло родинного вогнища. А справжні скарби, з якими ніколи не може зрівнятися золото, - це доброта і милосердя.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. З якими труднощами стикався Ч. Дікенс у дитинстві?

2. У багатьох творах Ч. Дікенса розповідається про знедолених дітей. Чи пов’язано це з особистим досвідом письменника?

3. Перегляньте екранізацію «Різдвяної пісні в прозі». Порівняйте свої враження після прочитання твору та перегляду екранізації. Що вам сподобалося більше?

ЗАПРОШУЄМО НА ЕКСКУРСІЮ

Будинок-музей Чарльза Дікенса (Charles Dickens Museum) - це дім у Лондоні на Дауті-стріт, 48, де жив певний час письменник зі своєю родиною, де написав свої найкращі романи. Тут відтворено унікальну атмосферу будинку середини XIX століття, зібрано предмети, якими Чарльз Дікенс користувався за життя, рукописи і перші видання його книг. У гарну погоду біля музею в саду виставляють столики, де можна посидіти серед квітів і насолодитися чашкою кави або випити улюбленого чаю Дікенса.

Завітайте до музею, скористайтеся шансом удосконалити свої мовні навички, адже сайт англомовний.

РІЗДВЯНА ПІСНЯ В ПРОЗІ

(уривки)

КУПЛЕТ¹ ПЕРШИЙ. Дух Марлі

І з чого б нам розпочати цю пісню? А з того, що Марлі був мертвий. Сумніватися в цьому не випадало. Свідоцтво про його похорон підписали священник, хазяїн похоронного бюро й головний гробар. Старий Марлі був мертвий, мов цвях в одвірку.

¹ Куплет - строфа пісні, частина пісенного тексту, покладена на мелодію.

Але ж чи знав про це Скрудж? Звісно, що знав. Кому ж іще було про це знати, як не йому? Скрудж був у Марлі єдиною його довіреною особою, єдиним його уповноваженим в усіх справах, єдиним виконавцем духівниці, його єдиним законним спадкоємцем, єдиним другом і єдиною людиною, котра провела його на цвинтар. І все ж таки ця сумна подія не надто пригнітила Скруджа, адже він навіть у день похорону друга залишився бездоганно діловою людиною, відзначивши це укладенням вельми вигідної оборудки.

А що вже безсердечний він був скупердяга, отой Скрудж! Хто-хто, а вже він умів давити, вичавлювати соки, витягувати жили, заганяти в могилу, загрібати, хапати, захоплювати, вимагати... Що вмів, то вмів, старий гріховодник! Бо то ж був не чоловік, а кремінь. Атож, він був холодний і твердий, мов кремінь, і ще нікому жодного разу в житті не пощастило викресати з його серця бодай іскру жалю та співчуття. Зачаєний, затаєний, сам у собі й сам для себе - чистий тобі молюск!

• Прочитайте авторську характеристику й опис зовнішності (портрет) головного героя повісті.

• Знайдіть художні засоби творення образу (епітети, порівняння, метафори). Поясніть, як вони розкривають характер персонажа. Яку атмосферу створюють навколо нього?

• Знайдіть далі в тексті деталі опису героя і доповніть своє перше уявлення про нього.

Холод, страхітливий мороз, що лютував у його душі, геть заморозив ізсередини його старечі риси, загострив йому гачкуватого носа, поморщив, поорав шкіру на щоках, скував його ходу, змусив очі почервоніти, а тонкі губи - посиніти, зробив крижаним його рипучий, скрипучий голос. Повсюди носив він при собі оту крижану атмосферу. Вже самою своєю присутністю він заморожував власну контору в літню спеку й не давав тій конторі відтанути бодай на пів градуса навіть на Різдвяні святки.

• Що додає до нашого уявлення про Скруджа опис приміщення (інтер’єр) його контори? Як його характеризує ставлення до свого працівника?

І от якось - і до того ж не котрогось там простого дня, а на сам Святвечір, - старий Скрудж гибів у своїй конторі над рахунковими книгами. Двері власного кабінету Скрудж тримав прочиненими, щоб мати змогу наглядати за своїм клерком¹, який далі за тими дверима сидів у похмурій комірчині, схожій чи то на тюремну камеру, чи то на монастирську келію², і переписував папери. Якщо біля самого Скруджа полум’я в каміні ледь дихало, то вогник біля клерка був незрівнянно менший, - здавалося, там тліє лиш одна-єдина вуглинка. Але підкинути вугілля до свого вогнища бідолаха не смів, бо хазяїн тримав ящика з вугіллям у своїй кімнаті, й коли б клерк насмілився зайти до нього із совком у руці, Скрудж, не вагаючись, заявив би йому: вважай, хлопче, що ти розлучився з роботою. Ось чому клерк закутувався якнайпильніше своїм білим вовняним шарфом і відчайдушно силкувався зігрітися біля свічки.

¹ Клерк - діловод, писар, працівник, який виконує письмові роботи.

² Келія - бідно облаштоване житло ченця або черниці в монастирі.

- Вітаю вас, дядечку, з близьким Різдвом! - пролунав раптом чийсь життєрадісний голос. А належав той голос Скруджевому небожеві. Цей молодик таким прожогом ускочив до контори, що, поки дядечко відірвався від паперів, той уже й стояв біля його стола.

- Пхе! - буркнув Скрудж. - Які дурниці!

Скруджів небіж так розігрівся від шпаркої³ ходи крізь мороз і туман, що весь аж пашів, мов пічка.

³ Шпаркий - дуже швидкий, стрімкий.

- Ви на Різдво кажете «дурниці»? - вражено перепитав небіж. - Це ви мабуть, жартуєте?

- Аж ніяк не жартую, - запевнив Скрудж. - Повеселитись на святках? А ти яке маєш право веселитись? Ти ж майже злидар!

- Та ви заспокойтесь, - весело умовляв дядечка небіж. - А яке ви маєте право бути похмурим і понурим? Та ви не гнівайтесь, дядечку! - попросив небіж.

- А як же мені не гніватись, - відрізав дядечко, - якщо мені доводиться жити серед таких пришелепків, як ти, з твоїм «веселим Різдвом»? Бо що для таких як ти, Різдво, як не нагода здихатися рахунків, не заплативши грішми? Що - як не нагода переконатися, що ти ще на рік постаршав і навіть постарів, але ні на годину не побагатшав? Та коли б моя воля, - обурено виголосив Скрудж, - то я всякого такого телепня, котрий галасує по вулицях, репетуючи: «Веселого Різдва!» - зварив би разом із його власним пудингом¹, а в могилу йому загнав кілка з гостролисту²! Чи ж багато було тобі добра в житті від того Різдва?

¹ Пудинг - десерт із яєць, цукру, фруктів, молока й борошна (манки або рису). Традиційна різдвяна страва в Англії. Вариться і подається холодним.

² Гостролист - вічнозелений деревовидний кущ із колючим гостим листям. Із його гілок плетуть різдвяні вінки в католицьких країнах, оскільки це рослина з вінця Христа, ягоди якої від його крові стали червоними.

- Смію сказати, що на світі є чимало чого такого, що приносить мені добро, але не обов’язково при цьому ще й вигоду чи багатство, - заперечив небіж. - От хоч би й Різдво. Я добре пам’ятаю, чим завжди були для мене Різдвяні святки. Їх я завжди сприймав як добру пору, як милий, любий момент всепрощення й милосердя. Різдво - то ж єдиний час, який я тільки знаю в довгому календарі року, коли всі люди, чоловіки й жінки, мовби за мовчазною згодою, вільно відкривають свої серця, що досі були немовби замкнені на замок, і переймаються співчуттям до знедолених. Ось чому, дядечку, я вірю, хоча Різдво ще жодного разу не підкинуло ані крихти золота чи срібла мені до кишені, - вірю, що воно мені й приносило, і приносить, і проноситиме добро, і ще скажу: хай буде воно благословенне у Бога!

Конторський службовець у комірчині мимоволі заплескав у долоні. Але враз і похопився: припуститися такої непристойності! - і так ревно кинувся підворушувати кочергою ті кілька своїх вуглин, що загасив й останню кволу іскринку вогню.

Скрудж пригрозив працівникові звільненням, якщо почує ще бодай звук від нього, та відмовився від запрошення небожа відсвяткувати Різдво в родинному колі. Небіж заради такого великого свята хотів порозумітися з дядьком, тож побажав йому веселого Різдва. А коли йшов з контори, привітав з Різдвом клерка. Той, хоч і змерз, виявився багатшим за Скруджа на душевне тепло, тож щиро відповів на привітання. Скрудж сердився, бо мусив заплатити клеркові за наступний день, хоча той на роботу не вийде, бо святкуватиме Різдво. Клерк пообіцяв післязавтра прийти на роботу чимнайраніш і, закутавшись вовняним шарфом, чимдуж помчав додому, аби погуляти зі своїми дітьми.

Скрудж теж пішов додому. На його дверях був молоток-калатайло, у якому він угледів обличчя старого Марлі. А потім Скрудж почув, ніби хтось у будинку гримить залізом. Скнара у привидів не вірив, але побачив перед собою духа Джейкоба Марлі, що волочив за собою величезний ланцюг.

Дух сказав, що мусить блукати по світу й тягати ланцюга, який сам собі скував за свій вік, бо за життя дбав лише про прибутки і геть забув про милосердя та щедрість. Він сповістив, що для Скруджа ще не все втрачено остаточно, адже його відвідають троє Духів.

Повість - літературний жанр, середній за обсягом прозовий твір (більший за оповідання, але менший за роман) з однією сюжетною лінією (одна або кілька подій із життя героя), невеликою кількістю персонажів.

КУПЛЕТ ДРУГИЙ. Перший з трьох Духів

Коли Скрудж прокинувся, було настільки темно, що, визирнувши з-за завісок свого ліжка, він насилу зумів відрізнити прозоре вікно від непроглядно-темних стін кімнати. Він так-то вже свердлив пітьму своїми зіркими, немов у тхора, очима, коли це дзвони на сусідній дзвіниці вибили чотири чверті. Скрудж почав дослухатися: котра ж це година? Йому на подив важкий дзвін вибив шість, сім, а тоді вісім ударів... і змовк, аж дійшовши до дванадцяти. Опівніч! А коли він лягав у ліжко, було за другу ночі.

- Ну що за чудасія? - здивувався Скрудж. - Бути цього не може, щоб я проспав мало не цілу добу! Невже щось скоїлося із сонцем і нині не опівніч, а полудень?

Ця думка збудила в ньому таку тривогу, що він видерся з ліжка й навпомацки добувся до вікна. Мороз покрив шиби своїми малюнками. Аби хоч щось роздивитися, довелось йому протирати шибу рукавом халата, але й після цього йому пощастило роздивитись зовсім небагато.

Скрудж знову заліз у ліжко і став обдумувати й передумувати все це, але ні до чого додуматися не міг. Усе тривожніше йому ставало на душі, все невідчепніші гасали йому в голові думки. Найдужче непокоїв його дух Марлі. Щоразу, як тільки він рішуче казав собі, що все те йому просто приверзлося, його думка, мов розтягнена до краю і знов відпущена пружина, поверталась назад, до початку, й запитання: «Був то сон чи не сон?» - знову поставало перед ним, вимагаючи відповіді. Отак гарячково розмірковуючи, Скрудж згадав, що передрік йому дух Марлі: коли годинник виб’є першу, до нього з’явиться наступний гість із потойбіччя.

Та ось до його напруженого слуху долинуло: «Дін-дон!»

- Перша ночі! - переможно промовив Скрудж. - І все! І нікого нема!

• Чому Скрудж так зрадів? Що він прагнув перемогти?

Але він поспішив сказати це ще до того, як пролунав останній удар, що позначав годину, й тільки опісля долинув той звук: низький, монотонний, лункий, печальний дзвін. Перша! І тієї ж миті спалахнуло, осяявши кімнату, якесь світло, й чиясь невидима рука відсунула завіски його ліжка.

Скрудж уздрів перед собою якусь дивну постать. Немовби дитина? Але ні, більше ніби дідусь, тільки видимий мов через якусь надприродну зорову трубу, яка віддалила його на таку відстань, що він неначе зменшився до зросту малої дитини. Сріблясте, мовби сиве від старості волосся спадало гостеві на потилицю й на плечі, а проте на обличчі не видно було ані зморщечки, й на щоках рожевів ніжний рум’янець. Руки ж виглядали дуже довгими та м’язистими, а широкі, з довгими пальцями долоні наводили на думку про приховану в них велику силу. Ноги - оголені, як і руки, - вражали витонченістю будови. Вбрана була ця істота в якусь білосніжну туніку¹, оперезану прегарним осяйним поясом, і тримала в руці зелену гілочку гостролисту, але поділ її вбрання прикрашали літні квіти, що дивно суперечило тому різдвяному символові. Однак найдивнішим у цього прибульця було те, що з його тімені бив угору, осяваючи його постать, ясний струмінь чистого світла. Мав Дух і світлогасника - під його пахвою виднів ковпак, що правив йому, певне, за головний убір у тих випадках, коли він не схильний був самоосвітлюватись.

¹ Туніка - довга сорочка вільного крою, з рукавами або без них.

- Хто ви і що ви таке? - запитав Скрудж.

- Я - Дух Колишнього Різдва.

Хтозна й чому Скруджеві раптом так дуже заманулося, щоб Дух насунув того ковпака собі на голову. То він і почав умовляти прибульця, щоб той надягнув свій головний убір.

- Як! - вигукнув Дух. - То ти хотів би отак відразу й загасити своїми нечистими руками світло, яке я випромінюю? Чи ж тобі не досить того, то якраз ти - один із тих людей, чиї згубні пристрасті й створили цього світлогасника, і змушували мене так довго, рік за роком, носити його, насунутого аж на самі очі?

Скрудж якнайчемніше запевнив Духа, що не мав ані найменшого наміру його скривдити, а також не пригадує, щоб хоч коли-небудь, хоч би за яких обставин свідомо хотів його «оковпачити». А тоді ще й дозволив собі поцікавитися, яка така справа привела дивного гостя до цієї оселі.

- Турбота про твоє благо! - відказав Дух.

Уголос Скрудж висловив велику вдячність, але не втерпів, щоб не подумати водночас, що, коли б його не піднімали з постелі серед ночі та дозволили добре виспатися, ото й було б справжнє благо. А Привид, чи не підслухавши його думок, тут-таки й уточнив:

- Тоді про твоє спасіння. - Ще й не договоривши, він простяг до Скруджа свою дужу руку й легенько взяв його за лікоть. - Устань! І ходи за мною!

Скрудж спочатку хотів був відпроситися, мовляв, холод, глупа ніч - не найкращі умови для прогулянок пішки; що в ліжку тепло, а надворі холодюка набагато нижче нуля; що вдягнений він надто легко: халат, нічний ковпак та капці, а до того ж, як на те, він ще й підхопив недавно нежить... але як можна було висмикнути ліктя, коли ті пальці стискали його так невідпорно, хоч і майже по-жіночому ніжно? Скрудж підвівся з ліжка. Але, завваживши, що Дух прямує просто до вікна, благально схопив його за поли туніки.

- Я простий смертний! - заблагав він. - Я можу впасти!

- Дозволь мені лишень доторкнутися до твоїх грудей, - мовив Дух, кладучи руку йому на серце. - Це тебе підтримає, і ти здолаєш ще й не такі перепони!

Ще прибулець і не договорив цих слів, як вони обидва проникли крізь стіну, опинившись.... на безлюдному сільському путівці, обабіч якого біліли поля.

- Боже милосердний! - вигукнув Скрудж, сплеснувши руками й роззираючись надовкола. - Я ж виріс у цих місцях! Я гасав тут хлопчаком!

Дух кинув на нього лагідний погляд. Той його легкий доторк, хоч який невагомий і скороминущий, розбудив якісь приспані почуття в грудях старого діда. Скрудж уловлював тисячі запахів, що носилися в повітрі, й кожен із тих запахів оживляв у пам’яті тисячі давно-давно забутих думок, сподівань, радощів і турбот!

- Твої губи тремтять, - спостеріг Привид. - А що то блищить у тебе на щоці?

Скрудж промимрив, незвично затинаючись, що то прищик, і попросив Духа вести його далі - туди, куди прагло тепер його серце.

Вони пішли путівцем, і Скрудж упізнавав кожен придорожній стовп, кожне дерево, кожні ворота. Аж ось удалині замріло містечко із церквою, з ринковим майданом і мостом над звивистою річкою. Тепер завидніли якісь патлаті поні, на чиїх спинах гуцикали хлопчаки: маленькі вершники мчали назустріч двом мандрівцям, гукаючи до інших хлопчаків, що їхали на бідарках та возах, де правували, вимахуючи батогами, селяни, батьки тих дітей. І вся малеча була весела, всі щось кричали одне одному, і над просторами полів стояв такий веселий гамір, аж бриніло від сміху саме свіже, морозяне повітря.

• Чи правду сказав Скрудж про те, що в нього на щоці, і чому?

- Усе це просто тіні того, що існувало колись, - пояснив привид.

Ось ті веселуни опинилися вже зовсім близько біля них, і Скрудж упізнавав їх, називав кожного на ім’я. І чому ж це він так безмежно тішився, бачачи їх? Чому так блищали його холодні очі, а серце аж підстрибувало в грудях, коли товариші з його дитинства мчали повз нього? Чому груди йому переповнювала радість, коли він чув, як вони, роз’їжджаючись на роздоріжжях кожне до своєї домівки, бажають одне одному веселих святків? Але що ті веселі святки для Скруджа? Хіба вони бодай коли-небудь принесли йому хоч яке добро?

- А школа ще не зовсім спустіла, - повідомив Дух. - Якийсь бідолашний хлопчик, усіма забутий, зостався там один-однісінький.

Скрудж відповів, що знає, хто то. І схлипнув.

З головної дороги вони звернули на незабутню для Скруджа стежку й незабаром підійшли до червонястої цегляної споруди з увінчаною флюгером¹ невеликою округлою башточкою, всередині якої висів дзвін. Двоє мандрівців увійшли до похмурої вітальні й, позаглядавши до відчинених дверей численних кімнат, пересвідчились, як убого вони обставлені, які холодні й порожні. Тут тхнуло сирістю і землею, все було таке холодне й голе, і якось навіювало думку про часте уставання при свічці й постійне недоїдання. Дух зі Скруджем попрямували до одних дверей у глибині вітальні. Двері перед ними відчинились, і перед їхніми очима постала довга кімната з безвідрадно голими стінами, яка здавалася ще безвідраднішою від того, що в ній тяглися ряди простих парт, збитих із соснових дощок. За однією з тих парт, біля каміну зі скупим вогником, сидів самотній хлопчик.

¹ Флюгер - прикраса на даху у формі стрілки, фігурки тварини або птаха, яка вказує напрямок вітру.

Він читав. Скрудж і собі сів за парту й заплакав, упізнавши самого себе: вбогого, всіма забутого хлопчика, яким він був колись. Раптом за вікном вигулькнув якийсь чоловік у чужоземному вбранні й із сокирою за поясом. Він стояв перед ними, як живий, тримаючи за вуздечку віслюка, нав’юченого дровами.

- Ой, та це ж Алі-Баба! - не тямлячи себе від захвату, вигукнув Скрудж. - Мій любий, старий, щирий Алі-Баба! Так, так, я знаю! Одного разу на Святвечір, коли той занехаяний хлопчик лишався тут один-однісінький, забутий всіма, Алі-Баба й справді з’явився уперше - отак, як тепер. Ох, бідолашний хлопчик!

Ото б подивувалися всі комерсанти лондонського Сіті, з якими Скрудж вів справи, коли б побачили його розхвильоване, розпашіле обличчя та почули, як він, з усією притаманною йому поважністю, меле такі дурниці, та ще й таким чудним голосом, що годі втямити, сміється він чи плаче...

- А он і папуга! - далі вигукував Скрудж. - Сам зелений, із жовтим хвостиком, а на маківці чубчик, мовби листок салати. Он він! «Бідний Робіне Крузо!» - так він сказав господареві, коли той повернувся додому, обпливши кругом острова. «Бідний Робіне Крузо! Де ти був, Робіне Крузо?» Господар подумав, що це йому сниться, а воно й ні - то, ви ж знаєте, папуга заговорив до нього. - І тут-таки, з раптовістю, геть не притаманною його вдачі, Скрудж скрикнув, жаліючи самого себе: - Бідний, бідний хлопчик! - і знову заплакав. - Як би я хотів... - пробурмотів він потім, утираючи очі рукавом і сягаючи рукою до кишені, а тоді, роззирнувшись довкола, додав: - Ні, тепер уже запізно!

• Як ви вважаєте, чому Скрудж згадав саме цей епізод із «Пригод Робінзона Крузо»?

- А чого б ти хотів? - запитав його Дух.

- Та нічого такого, - відповів Скрудж. - Нічого особливого. Просто вчора ввечері один хлопчак був заколядував під моїми дверима. Я хотів би дати йому що-небудь - тільки й усього.

Дух усміхнувся задумано й, махнувши рукою, мовив:

- А погляньмо ще на одне Різдво!

Після цих слів хлопчик Скрудж підріс, а класна кімната стала ще темніша й брудніша. І знову він лишився тут сам-один, коли всі інші хлопці пороз’їжджалися додому зустрічати веселе свято. Але тепер він уже не читав, а розпачливо ходив туди-сюди по класу. Тут Скрудж глянув на Духа, а тоді, сумно похитавши головою, втопив тривожний погляд у двері. Вони й відчинились, і маленька дівчинка, на кілька років менша за хлопця, вбігла до кімнати. Кинувшись хлопцеві на шию, вона почала його цілувати, називаючи своїм любим братиком.

Сестричка Фанні приїхала, щоб забрати малого Ебенезера додому. Вона впрохала суворого батька забрати хлопчика на Різдво додому, де їх чекали веселі святки.

- Яке тендітне створіння! - мовив Дух. - Завжди здавалося, що вона може зів’янути від найлегшого леготу. Але ця дівчинка мала велике серце. Вона померла вже заміжньою жінкою. І по ній, здається, лишилися діти.

- Одна дитина, - уточнив Скрудж.

- Правда, - згодився Дух. - Твій небіж!

Скрудж зніяковів, але тільки в душі, а Духові лише буркнув:

- Так.

За мить Скрудж опинився в крамниці, де він починав працювати. Її господар, пан Фезівиг, влаштував для своїх помічників різдвяний бал. Скрудж згадував минуле, серцем і душею він був весь там, у подіях того вечора, із тими, хто там витанцьовував, і з тим юнаком, яким був колись він сам. Він начебто брав участь у всьому, пригадував усе, тішився всім, переживаючи водночас якесь нез’ясовне хвилювання.

- Як небагато треба було зробити, аби серця всіх цих простаків сповнилися почуттями вдячності! - зазначив Дух. - Адже він потратив зовсім небагато - всього три-чотири фунти того, що ви, смертні люди, називаєте грошима.

- Та річ не в цьому, - заперечив Скрудж, зачеплений цим зауваженням і вже й не помічаючи, що міркує не так, як притаманно йому теперішньому, а як колишній юнак Скрудж. - Річ не в цьому, Духу. Адже від старого Фезівига залежало зробити нас щасливими чи нещасливими, а нашу службу - легкою чи обтяжливою, перетворити на втіху або на муку. І хай він робить це за допомогою слова чи погляду, силою чогось настільки незначного, дрібничкового, що це неможливо скласти до купи й полічити, оцінити, - все одно добро, яке він творить, настільки велике, що воно варте цілого багатства.

Тут Скрудж відчув на собі Духів погляд і затнувся.

- Чого ж ти замовк? - поцікавився Дух.

- Та дрібничка, - віднікувався Скрудж. - Пуста абищиця. Просто мені захотілося сказати два-три слова моєму клеркові. Тільки й усього.

Наступної миті Скрудж із Духом опинилися на вулиці. Скрудж знову побачив самого себе, але старшого, у розквіті літ.

Риси його обличчя ще не стали настільки гострі, суворі, як в останні роки, але клопоти й зажерливість уже наклали на це обличчя свій відбиток. В очах з’явився нетерплячий, жадібний блиск - уже було видно, яка хвороблива пристрасть закоренилася в його душі й що станеться з ним, коли вона виросте й чорна її тінь цілком його поглине. Він був не сам-один. Поруч нього сиділа гарненька молода дівчина в жалобній сукні. Її очі були повні сліз, що блискотіли від світла, яке випромінював Дух Колишнього Різдва.

- Ах, це так мало важить, - тихо мовила вона. - Ти тепер поклоняєшся іншому божеству - воно витіснило мене з твого серця. Що ж, якщо воно зможе підтримувати й втішати тебе в майбутньому, як хотіла б підтримувати й втішати я, тоді, звісно, я не повинна сумувати.

- Що ж це за божество, яке витіснило тебе? - запитав молодий Скрудж.

- Гроші.

- Отака вона, безсторонність світу! - гірко сказав її коханий. - Ні з чим світ не розправляється так жорстоко, як з убогістю, і нічого не береться засуджувати так суворо, як зусилля людини доскочити багатства! Хіба це так погано, що я нарешті порозумнішав? Моє ставлення до тебе не змінилося.

Вона похитала головою.

- Хочеш сказати, що змінилося?

- Заручилися ми тоді, коли обоє були вбогі й задовольнялися тим, що мали, сподіваючись, що із часом побільшимо наш достаток терплячою працею.

- Але відтоді ти дуже змінився. Я про це багато думала й вирішила повернути тобі волю.

- Невже я коли-небудь просив, щоб ти мене відпустила?

- Словами - ні, ніколи не просив.

- А яким же ще чином?

- Усім твоїм новим, зміненим єством, зміненою душею, зміненим способом життя, зміненою основною метою. Моя любов утратила всяку вартість, будь-яку цінність у твоїх очах. Признайся мені, - запитала дівчина, дивлячись лагідно, але спокійно й твердо на нього, - коли б нас не пов’язували заручини, чи домагався б ти моєї любові, чи старався б мене здобути? Ох, ні!

І вона пішла від нього - так вони розлучилися назавжди.

Скрудж заблагав, щоб Дух відвів його додому, не завдавав йому болю цими видивами. Але Дух зауважив, що покаже ще тільки одну тінь з минулого і переніс Скруджа до затишної оселі. Це була щаслива, хоча й незаможна сім’я його колишньої коханої. Скруджеві подумалося, що це могло б бути його майбутнє. Він зрозумів, як багато втратив, і почав молити Духа забрати його якнайшвидше звідси і побачив, як сніп світла над головою Духа сяє дедалі яскравіше. Здогадуючись, що саме в цьому криється таємнича влада Духа над ним, Скрудж схопив ковпака-світлогасника і натягнув на голову Духа. Але світло не гасло, а розтікалося з-під ковпака суцільним потоком. Страшна втома заволоділа Скруджем, він опинився у власній спальні, де заснув.

Спостерігаємо за сюжетом і композицією твору

Композиція - побудова літературного твору, доцільне розташування і поєднання в художнє ціле всіх його складників, елементів композиції (змісту і форми)

Сюжет - ланцюжок подій у творі, через які автор розкриває характери персонажів і зміст твору.

Композиційні елементи сюжету: експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка

Позасюжетні елементи: описи (портрет, пейзаж, інтер’єр), авторські коментарі, вставні епізоди, обрамлення

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Про які події розповідається в повісті «Різдвяна пісня в прозі»?

2. Яку звістку приніс Скруджу дух Джейкоба Марлі? Яким елементом сюжету є цей епізод?

3. Який основний мотив лежить в основі сюжету повісті?

4. Навіщо автор відправляє Скруджа з Духом Колишнього Різдва? Що дала герою ця подорож?

5. Яке місце посідає образ Різдва в повісті? Як ставиться до свята Скрудж? Що змінилося в баченні героєм Різдва після подорожі в минуле?

6. Знайдіть у прочитаному уривку описи (портрет, пейзаж, інтер’єр). Поясніть їхню роль у тексті твору.

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

1. Заповніть таблицю «Реальне і фантастичне в повісті».

	Реальне	Фантастичне
Описи
Персонажі
Події
Роль у повісті

2. Прочитайте наступні розділи повісті. Знайдіть у тексті твору цитати для характеристики образу Скруджа.

3. Складіть розповідь про дитинство та юність Скруджа від його особи.

4. Намалюйте або опишіть ланцюг Скруджа, яким він постає у ваших очах після знайомства із вчинками героя.

КУПЛЕТ ТРЕТІЙ. Другий із трьох Духів

Особливо гучно захропівши, Скрудж прокинувся й сів у ліжку, силкуючись зібрати свої думки докупи. Цього разу він і так знав, не треба було й підказувати, що церковний годинник ось-ось виб’є першу годину запівніч. Він відчував, що проснувся якраз вчасно, адже йому заповідано поспілкуватися з другим Духом, якого, завдяки клопотанню Джейкоба Марлі, мали прислати до нього потойбічні сили.

Однак, налаштувавшись чи не на все, що завгодно, він виявився найменш готовим до того, щоб не з’явилося нічого взагалі. Отож, коли дзвін вибив першу ночі, а ніяка почвара не з’явилася, Скруджа кинуло в дрож. Іще п’ять хвилин... Десять... Чверть години... Ніщо так і не прийшло! Однак протягом усього цього часу Скрудж, лежачи в ліжку, перебував ніби в самому центрі якогось червонястого сяйва, що хтозна й звідки полилось сюди, коли годинник вибив першу годину, й саме тому, що воно було тільки сяйво, та й годі. І Скрудж ніяк не міг розгадати, звідкіля воно взялось та що означає, сяйво те здавалося йому страшнішим за добрий десяток привидів. Скрудж тихенько підвівся й, човгаючи капцями, попрямував до дверей. Щойно рука його лягла на клямку, якийсь дивний чужий голос назвав його на ім’я і звелів увійти. Скрудж скорився.

Це була таки його власна кімната. Сумнівів не могло бути. Але вона дивовижно змінилася. Всі стіни й стеля були так щедро прикрашені живою зеленню, що кімната більше скидалася на гай. Повсюди, в усіх її кутках, весело виблискували ясно-червоні ягоди. Свіже листя гостролисту, омели й плюща відбивало світло, мов сотні маленьких дзеркалець, а в каміні гуготіло таке велике полум’я, якого це нудотне скам’яніння домашнього вогнища не знало ні за Скруджевих, ні за Марліних часів, ні протягом багатьох-багатьох давно минулих зим. А на підлозі купою, схожою на трон, лежали печені індички, гуси, дичина, кури, качки, свинячі окости, великі шматки яловичини, молочні поросята, великі кільця ковбаси, солодкі пироги, сливові пудинги, барильця з устрицями, гарячі каштани, рум’яні яблука, соковиті помаранчі, духмяні груші й від випарів усієї тієї смакоти кімнату аж туманцем затягло. А на тій подобі трону невимушено й величаво сидів такий веселий, такий гарний Велетень, що мило глянути. Він високо підносив запаленого смолоскипа, підносив чимвище, аби краще освітити Скруджа, що обережно зазирнув у прочинені двері.

- Заходь! - гукнув Скруджеві Дух. - І познайомся зі мною краще, друзяко!

Скрудж боязко увійшов до кімнати й став, похнюпившись, перед цим Привидом. Це вже був не колишній затятий, суворий стариган, і, хоча очі Духа сяяли яснотою та добром, Скруджеві не хотілось зустрічатися з ними поглядом.

- Я - Дух Нинішнього Різдва, - назвався Привид. - Роздивись, який я!

Скрудж шанобливо подивився. Вбраний Дух був у простий зелений балахон чи то мантію, оторочену білим хутром. Це вбрання висіло на ньому так вільно, що відкритими залишалися широкі груди, от ніби щирий Дух принципово не хотів закривати їх чи ховати чимось штучним. Під просторими бганками вбрання видніли босі ноги, а на голові також не було жодного головного убору, крім вінка з гостролисту, на якому де-не-де поблискували крижинки. Довгі темно-брунасті кучері вільно спадали йому на плечі; вільні, відкриті були його привітне обличчя, іскрометні очі, долоня правиці, бадьорий голос, його нескута постава, весь радісний вигляд. На його поясі теліпалися якісь стародавні піхви, але порожні, без меча, й уже добряче поїдені іржею.

- Духу! - смиренно звернувся Скрудж. - Веди мене куди хочеш. Минулої ночі я ходив з примусу й засвоїв урок, який не пропав намарне. Якщо цієї ночі ти також повинен чогось мене повчити, хай і це принесе мені користь!

- Торкнись мого вбрання!

Скрудж зробив, як йому сказано: міцно вчепився у бганки мантії. Вмить де й поділися гостролист, омела, червоні ягоди, плющ, індички, гуси, дичина, кури, качки, яловичина, свинячі окости, поросята, ковбаси, устриці, пироги, пудинги, плоди, келихи з пуншем... Пощезли й кімната з домашнім вогнищем із червонястою загравою, і з тією годиною ночі - бо Скрудж із Духом опинилися на міських вулицях, де панував різдвяний ранок.

На тлі гладенького білого снігового укривала, що лежало на дахах, і навіть на фоні бруднішого снігового завою, який укривав землю, чола будинків виглядали досить-таки чорними, а вікна чорніли ще дужче. А ту наземну снігову ковдру орали, прокладаючи глибокі борозни, важкі колеса возів та фургонів, - борозни, що схрещувались і перехрещувались сотні разів... Над містом нависало понуре небо, а коротші вулиці задихалися від брудного туману, що складався наполовину з відталих, наполовину - із замерзлих часточок води, і важчі з них опадали зливою закіптявілих атомів¹, от ніби всі димарі Великої Британії змовились і, як один, стали викидати в небо чимбільше диму. Одне слово, ні погода, ні саме місто не дуже схиляли до веселощів, а проте на вулицях було весело, - так весело, як не буває, либонь, і в найпогідніший літній день, коли сонце світить так яскраво...

¹ Атом - найменша частинка будь-якої речовини.

Але ось задзвонили дзвони на дзвіницях, закликаючи добрих людей до церков та капличок, і веселі, по-святковому вбрані юрби попливли туди плавом. Водночас, із десятків провулків, завулків та безіменних закапелків повалили юрми вбогих людей, що несли своїх різдвяних гусей до пекарень. Загледівши цих бідарів, які зібралися побенкетувати, Дух, либонь, дуже ними зацікавився, бо став разом зі Скруджем на порозі пекарні і, підіймаючи накривки посудин, коли люди з ними проходили повз нього, почав бризкати на ту їжу пахощами зі свого смолоскипа.

Дух попрямував до оселі Скруджевого клерка, несучи із собою і Скруджа, що міцно тримався за його вбрання. На порозі оселі Боба Крачита Дух став і, всміхаючись, окропив цей дім бризками зі свого смолоскипа. Ви ж тільки подумайте! Сам Боб отримував щотижня лише по п’ятнадцять шилінгів. І все ж таки Дух Нинішнього Різдва поблагословив саме його оселю, що складалася з чотирьох комірчин!

І тоді підвелася дружина пана Крачита, вбрана в убогу, двічі перелицьовану сукню, але причепурившись стрічками - всього за шість пенсів стрічки, а який розкішний вигляд! - і застелила стіл скатертиною, в чому їй допомогла Белінда Крачит, друга її донечка, також чепурна у святкових стрічках. А тим часом юний Пітер Крачит тицяв виделкою в каструлю з картоплею та, покусуючи зубами краї страхітливо великого коміра сорочки (ця особиста власність Боба Крачита перейшла, на честь такого великого дня, у володіння його синові й спадкоємцю), тішився, що так гарно вбрався, й палко мріяв покрасуватися в тій сорочці на великосвітському гулянні в парку. Тут до кімнати вдерлися з вереском іще двоє Крачитенят, найменшенькі братик і сестричка, і, захлинаючись від захвату, повідомили, що біля пекарні так пахне печеною гускою, і вони впізнали: то печеться їхня, родинна гуска! І, зачаровані сліпучим видінням гуски, нафаршированої шавлією та цибулею, ці малі Крачитенята затанцювали круг стола, аж старшенький, юний Пітер Крачит, піднісся духом до небес, - а він же при цьому так ретельно роздмухував вогонь (пишаючись, хоча комірець здушував йому шию), що та забарна картопля нарешті закипіла й гучно застукала в накривку: вибирай хутчій і чисть!

- І чого це так затримується ваш дорогенький татусь? - мовила пані Крачит. - І ваш братик Малий Тим! Та й Марта вже пів години як мала прийти!

- А Марта вже й прийшла, мамо! - сказала, заходячи, молода дівчина.

- Ой, люба, хай Бог береже тебе! І чого ж це ти так спізнюєшся? - дорікнула дочці пані Крачит, цілуючи її разів десять і з догідливим запалом знімаючи з неї шаль і капелюшок. - Сядь, дорогесенька, ближче до вогню!

- Ні, не сідай! Бо там тато йде! - закричали меншенькі Крачитенята. - Ховайся, Марто, ховайсь!

Марта, звісно, заховалась, і вони розіграли батька, сказавши, що дівчина не зможе прийти. Боб ураз підупав духом. А він-бо так поспішав із церкви додому із Тимом на плечах. Жарти жартами, а Марті не хотілося розчаровувати тата, і вона, не втерпівши, вийшла з-за дверей комірчини й кинулася йому в обійми.

А тим часом двоє меншеньких Крачитенят схопили Малого Тима і понесли до кухні, аби послухав, як співає в мідному казанку пудинг.

- І як там поводився Малий Тим? - поцікавилась пані Крачит, коли вдосталь покепкувала з Бобової легковірності, а Боб досхочу наобіймався з дочкою.

- Це не дитина, а золото, - відповів Боб. - Та яке там золото - ні з яким золотом не зрівняти! Він, бачиш, так часто лишається на самоті й стає задумливий, і надумує до того чудні речі - я такого зроду не чув. Ото ми повертаємося додому, а він і каже мені: добре, мовляв, що люди побачили його в церкві. Адже він калічка, і людям, либонь, приємно буде згадати в день Святого Різдва, хто змусив кривих жебраків ходити, а сліпих зробив видющими.

Бобів голос тремтів, коли він розповідав це дружині й дочці, а коли ще додав, що Малий Тим стає все дужчий та енергійніший, - затремтів іще дужче.

Але більше жодне з трьох не встигло нічого сказати, бо почувся стукіт невгамовного костурця по підлозі, й Малий Тим уже опинився біля них, а з ним прийшли і його братик та сестричка, щоб підсадити його на стільчик біля вогню. Тим часом юний Пітер із двома всюдисущими малими Крачитенятами помчали по гуску, яку незабаром і прицуприкували з усією належною урочистістю.

Поява гуски викликала неймовірний шарварок. Можна було подумати, ніби гуска - то найрідкісніша на світі птиця, така перната феноменальність, що куди тому чорному лебедеві до неї! А втім, гуска в тому домі й справді була десь такою великою рідкістю. Пані Крачит підігріла підливку, аж поки зашипіло. Юний Пітер із нелюдським завзяттям заходився товкти бараболю. Панна Белінда підсолодила яблучний соус. Марта обтерла гарячі тарілки. Боб посадив Малого Тима біля себе в куточку, а двоє меншеньких Крачитенят поставили для всіх стільці, не забувши при цьому й про самих себе, і позаклякали біля столу на своїх сторожових постах, позапихавши собі в роти по ложці, аби тільки не заверещати «Дай гуски!» раніше, ніж їм покладуть на тарілки.

Нарешті стіл накрито. Прочитано подячну молитву. Потім усі затамували подих. Ось пані Крачит, критично оцінивши гостроту ножа для нарізування м’яса, наготувалася увігнати його гусці в груди. Коли ж вона нарешті це зробила, і бризнув сік, і довгожданий фарш став видимий для ока, всі за столом як один ахнули від захвату, й навіть Малий Тим стукнув по стільниці ручкою ножа й слабеньким голоском пискнув:

- Ура!

Ні, такої гуски не бувало ще на світі. Боб рішуче заявив, що не може собі уявити, як можна було приготувати отаку розкішну фаршировану гуску. Яка ніжна! А яка духмяна! Яка величезна! І при цьому настільки дешева... Отакі були варіації загальносімейного захвату. Тієї гуски, із додатком яблучного соусу й товченої бараболі, вистачило, хвалити Бога, на всю сім’ю. Бо й справді, як зазначила з великим полегшенням пані Крачит, розгледівши єдину вцілілу на тарелі мікроскопічну кісточку, вони хоч цим разом не з’їли її всю зразу!

Одначе всі наїлися, а найменшенькі Крачитенята не тільки наїлись, а й заїлись по самі вуха - начинкою, тією, що з шавлією та цибулею! Але ось панна Белінда прибрала тарілки, і пані Крачит у цілковитій самотині вийшла з кімнати, щоб зняти з вогню й занести до кімнати пудинг.

О пречудесний пудинг! Боб Крачит спокійно зауважив, що за весь той час, відколи вони побралися, пані Крачит іще ніколи не досягала такого великого успіху. А пані Крачит заявила, що аж тепер їй полегшало на душі, й вона може признатись, як потерпала: чи вистачить борошна? І всі-всі мали сказати щось похвальне про цей пудинг, але ніхто навіть подумки не припустив, ніби то був замалий пудинг як для їхньої великої родини. Таке подумати - то був би чистісінький наклеп. Будь-хто з Крачитів та Крачитенят згорів би з сорому, якби дозволив собі хоча б натякнути на це.

Та ось з обідом покінчено. Скатертину зі стола знято, біля каміна підметено, вогонь розпалено. Покуштували, чи добрий вийшов напій у дзбані, й визнали: чудесний. На столі з’явились яблука й помаранчі, а на вугілля висипали цілу сковорідку каштанів. Тоді вся родина Крачитів усілася довкола домашнього вогнища. По праву руч у Боба Крачита стояла вся колекція фамільного кришталю: дві склянки та безвуха чашка для заварного крему. А проте і в цьому посуді гарячий напій тримався не гірше, ніж уміщався б у золотих кубках, і Бобове обличчя сяяло, коли він наливав із дзбана, під гучний тріскіт і лускіт каштанів на вогні. І тоді Боб проголосив:

- Веселого Різдва, мої дорогенькі! І хай благословить нас усіх Бог!

Уся родина хором повторила ці слова.

Малий Тим сидів на своєму стільчику під боком у батька. Боб узяв його зів’яле рученя у свою руку, неначе хотів показати, як любить, як хоче втримати Малого Тима біля себе, от ніби дуже боявся, що хтось може забрати в нього синочка.

- Духу, - озвався Скрудж, пойнятий співчуттям, якого ніколи доти не відчував. - Скажи мені, чи виживе Малий Тим?

- Я бачу порожнього стільчика біля цього вбогого каміна, - відповів Дух. - Якщо Майбутнє тут нічого не змінить, хлопчик помре.

- За здоров’я пана Скруджа! - виголосив Боб. - Я пропоную випити за пана Скруджа, без якого не було б у нас цього свята!

• Хто міг забрати у батьків Малого Тима? Які деталі в тексті натякають на це?

- Таке й скажеш - не було б свята! - спалахнула пані Крачит. - Попався б він мені сюди! Я б запропонувала такий тост за його здоров’я, що йому ой закрутило б у носі!

- Моя люба! - лагідно дорікнув Боб. - При дітях! У такий день!

- Та вже воістину хіба тільки заради цього великого дня, - не вгамовувалася пані Крачит, - можна випити за здоров’я отакого клятющого, кусючого, немилосердного, бездушного скупердяги, як пан Скрудж.

- Моя люба, - ще лагідніше нагадав Боб. - Сьогодні ж Різдво!

- Гаразд, я вип’ю за його здоров’я тільки заради тебе й заради свята, - заявила пані Крачит. - Але тільки не заради нього. Хай собі живе здоровенький. Побажаємо йому веселого Різдва й щасливого Нового року!

Слідом за матір’ю випили й діти, але це вперше за весь святковий обід вони пили не від щирого серця. Малий Тим випив останній, бо й йому не припав до душі цей тост. Пан Скрудж був лихим генієм цієї родини. Сама згадка про його ім’я впала чорною тінню на їхнє святкування і протрималася цілих п’ять хвилин, аж поки нарешті розвіялась. Зате коли та тінь розвіялась, їм стало вдесятеро веселіше, ніж доти, - від самого почуття полегкості, що зі злим Скруджем цього разу покінчено.

Звісно, тут не було нічого винятково прекрасного. Ніхто в цій родині не мав особливої вроди, вбрання вони носили абияке, і того було обмаль; черевики їхні «просили їсти». Але всі вони були щасливі, вдячні долі, задоволені одне одним і раді святу, а коли, розчиняючись у повітрі, стали зникати, обличчя їхні якось особливо засяяли, бо Дух на прощання покропив їх яскравими краплями зі свого смолоскипа, і Скрудж до останньої миті невідривно на них дивився, а до Малого Тима просто прикипів очима.

Скрудж з Духом опинилися у вітальні Скруджевого небожа.

- Ха-ха-ха! - заливався Скруджів небіж. - Ха-ха-ха! Він сказав, що Різдво - це дурниці! Справді сказав, як справді я живий перед вами! - вигукнув Скруджів небіж. - І геть серйозно це казав, їй-богу!

- Терпіти його не можу! - кинула спересердя Скруджева своячка. А її сестри, та й всі інші присутні дами, цілком погодилися з нею.

- Ну, а я можу! - не здавався Скруджів небіж. - Мені жаль його. Я навіть коли б хотів не зумів би розсердитися на нього. Бо хто страждає від його лихих примх? Він, завжди і в усьому тільки він сам. Ось, до прикладу, він узяв собі в голову, що не любить нас, і не зволив прийти до нас на обід. До чого це призвело? Що він пропустив не такий уже й поганий обід. І я маю намір запрошувати його до нас щороку, подобається це йому чи ні, бо мені його жаль. Хай він хоч до самої смерті гудить Різдвяні святки, але він колись та почне - я кидаю йому такий виклик! - ставитися до нього краще, якщо я з року в рік приходитиму до нього й казатиму від щирого серця: «Як ся маєте, дядечку Скрудже?» І якщо я цим схилю його бодай до того, щоб він відписав у заповіті п’ятдесят фунтів своєму бідному клеркові, то мені й цього вже буде досить.

Напившись чаю, вирішили трохи помузикувати. Скруджева своячка добре грала на арфі і в числі різних мелодій виконала одну простеньку пісеньку (зовсім дрібничка, ви б навчилися її насвистувати за дві хвилини) - саме ту, яку наспівувала одна маленька дівчинка, котра колись була забрала Скруджа з пансіону. Цей спогад воскресив у Скруджевій душі ще Дух Колишнього Різдва. Коли залунав цей мотив, Скрудж пригадав усі картини, що їх показав йому той Дух. Він дедалі більше відтавав, серце йому зм’якшувалося. І навіть подумав: «Коли б йому було слухати цей мотив частіше, багато років тому, він би й сам, можливо, завжди прагнув тільки до добра та щастя собі й людям, і не довелося б духові Джейкоба Марлі вставати з могили».

Дух, здавалося, вельми тішився, бачивши Скруджа в такому настрої, і досить поблажливо дивився на нього, аж Скрудж почав проситися, мов хлопчак, аби дозволили і йому лишитися тут, поки гості не розійдуться. Але Дух відказав, що ні в якому разі не можна.

• Про який мотив подумав Скрудж? Чому він міг би вплинути на долю скнари?

Далеко-далеко лежала їхня путь, багато ще чого вони побачили й чимало осель перевідали, але всюди приносили людям радість і щастя. Дух ставав біля постелей хворих людей, і ті збадьорювались; наближався до загублених на чужині - й ті переносилися душею додому; схилявся над тими, що знемагали в життєвій боротьбі - й вони набиралися більшого терпцю, проймалися більшою надією; приходив до вбогих - і вони здобували багатство в собі. У богадільнях, у лікарнях, в’язницях, у кожному притулку страждання, де тільки марнотна людина не замкнула людського серця перед Духом Свята, - скрізь він давав людям своє благословення й навчав Скруджа заповідей милосердя.

Довго тривала ця ніч, якщо то була всього лиш одна ніч, у чому Скрудж мав підстави сумніватися, бо йому здавалося, що чи не всі Різдвяні свята ніби втислися в той відтинок часу, який вони пробули разом.

Коли годинник вибив опівніч, Дух зник, натомість з’явився похмурий Привид, весь закутаний у плащ із каптуром, насунутим на чоло так низько, що закрите було все обличчя і здавалося, що він, мов туман, наповзав на Скруджа.

КУПЛЕТ ЧЕТВЕРТИЙ. Останній із Духів

Привид наближався - безмовно, повільно, суворо. Коли ж він опинився зовсім близько, від нього повіяло таким незвідано-моторошним мороком, то Скрудж так і бухнувся перед ним на коліна. Схоже на чорний саван, Привидове одіяння закривало йому голову, обличчя, стан, лишаючи видимою тільки одну простерту вперед руку. Коли б не та рука, Привид злився б із ніччю, став би нерозрізнимий серед довколишньої темряви. Скрудж тільки відчув, що та постать висока, величава й що її таємнича присутність сповнює всю душу якимсь похмурим жахом. А що ще можна було дізнатися про прибулого Духа, коли той не говорив і не рухався?

- Чи не Дух Прийдешнього Різдва удостоїв мене своєю присутністю? - запитав Скрудж.

- Ти маєш намір показати мені тіні того, що ще не відбулось, але відбудеться в майбутньому? - допитувався Скрудж. - Це так, Духу?

Край каптура ледь опустився на мить - ніби Дух кивнув головою. Ото й вся відповідь, яку дістав Скрудж. Хоча товариство Привидів і стало вже звичним для Скруджа, але ця мовчазна почвара так його лякала, аж ноги йому трусилися, і він з жахом переконався, що ледве тримається на них, а треба ж було скрізь за тією проявою встигати. Дух постояв іще мить, немовби розуміючи Скруджів стан і даючи тому змогу оговтатись.

- Духу Майбутнього! - заволав Скрудж зрештою. - Жоден із Привидів, котрі мені досі являлися, не жахав мене так, як ти. Але я знаю, що ти хочеш мені добра, а я прагну добра й сподіваюся стати відтепер іншою людиною, перекресливши себе такого, яким я був. Тож я готовий витримувати твою присутність і з вдячним серцем мандрувати скрізь слідом за тобою. Невже ж ти не скажеш мені хоч слово?

Привид нічого не відповів. Тільки рука показувала: вперед!

- То веди мене! - сказав Скрудж. - Веди!

Дух Майбутнього Різдва повів Скруджа на Біржу. Комерсанти обговорювали чиюсь смерть, залишаючись до неї байдужими. Дух показав Скруджеві мертве тіло, що лежало самотнє і ніким не оплакане. Після Біржі Скрудж і Дух опинилися в крамниці перекупника, де прибиральниця, праля й посильний гробаря намагалися продати речі, вкрадені з дому якогось небіжчика і раділи вдалій оборудці. Скрудж зрозумів, що доля цього нещасного могла б бути і його долею. Він попросив показати хоча б одну душу, котру смерть цієї людини не залишила байдужою. Вони опинилися в бідній кімнаті. Чоловік повідомив дружині, що їхній безжальний кредитор помер, тож у них є час зібрати гроші, щоб повернути борг його спадкоємцям. Можливо, вони будуть добрішими і не стануть їх так жорстоко переслідувати. І лагідна, терпляча жінка зраділа цій звістці. Тоді Скрудж попросив показати якісь добріші почуття, що були б пов’язані з чиєюсь смертю. І Дух повів його до оселі Боба Крачита.

Тиша. Глибока тиша. Завжди такі галасливі малі Крачитенята нині принишкли в куточку. Очима вони прикипіли до Пітера, що сидів, тримаючи розгорнуту книжку. Мати й дочки схилені над шиттям. Але ж які вони всі були мовчазні!

Мати поклала шиття на стіл і затулила очі руками.

- Від чорного болять очі, - поскаржилася вона.

- Від чорного? Ох, бідолашний Малий Тим!

- Уже й полегшало, - сказала пані Крачит. Очі сльозяться від роботи при свічці. Бракувало ще, щоб ваш батько застав мене з червоними очима. Чи не пора йому вже бути вдома?

- Давно пора, - відповів Пітер, закриваючи книжку. - Але мені здається, мамо, він став якийсь забарний останніми днями.

Знову запала тиша. Нарешті мати промовила твердим, бадьорим голосом, що тільки раз трохи затремтів:

- Я пам’ятаю, він таки дуже швидко ходив із... дуже швидко ходив із Малим Тимом на плечах! Але ж він був легкий, мов пір’їнка! - провадила мати, низько схилившись над шиттям. - А батько ж так його любив, що й не відчував його ваги... Ні, не відчував. Та ось і ваш батько прийшов!

Вона поспішила назустріч мужеві, і ввійшов Боб у своєму незмінному шарфі - без нього він, сердешний, хіба ж так змерз би! На вогні вже дожидав його чайник із чаєм, і всі навперебій почали підносити йому хто чай, хто до чаю. Тоді двоє меншеньких Крачитенят видерлися батькові на коліна, і кожне притулилося щічкою до його щоки, ніби промовляючи: «Не страждай, тату! Не журись!»

Боб весело розмовляв із дітками, знаходив милі слова для всієї родини. Побачивши розгорнуте на столі шиття, він похвалив пані Крачит і дочок за винахідливість і старання.

- Задовго до неділі вже буде й готове, - зазначив він.

- Неділі! - повторила за ним дружина. - Отже, ти ходив туди сьогодні, Роберте?

- Так, люба, - признався Боб. - Ти б повеселіла, коли б побачила, як там усе зеленіє. Але ти ж часто навідуватимеш його. А я пообіцяв йому приходити туди щонеділі. О мій синочок, моє маленьке дитя! - скрикнув Боб.

І сльози ринули з його очей. Адже він так любив свого синочка! Боб вийшов з кімнати. Він подався нагору - до яскраво освітленої кімнати, вбраної зеленими галузками гостролисту. Там, біля дитячої постілечки, стояло крісло, і з усього було видно, що хтось тут уже побував хвильку тому. Бідолашний Боб сів у крісло і, трохи посидівши задумано та заспокоївшись, поцілував маленьке личко. Він змирився з тим, що сталося, і зійшов униз цілком бадьорий.

Усі знову посідали біля вогню, і почалася бесіда. Мати й дочки знову взялись за своє шиття. А Боб тим часом розповів їм про надзвичайну добрість Скруджевого небожа, якого він бачив разок, не більше, і який, побачивши його на вулиці та помітивши, що він має вигляд - «ну, знаєте, трохи засмучений», поцікавився, що його так опечалило.

- І тоді, - сказав Боб, - я розповів йому все. «Від щирого серця я співчуваю вам, пане Крачите, - сказав він, - і від щирого серця співчуваю вашій добрій дружині. Якщо тільки я можу бути вам чимсь корисний, то, прошу вас, приходьте до мене, ось моя адреса», - сказав він і дав мені свою візитну картку. Але хай він навіть нічогісінько ніколи й не зробить для нас, яка радість - почути таку приязну, щиру мову! Мені аж здалося, ніби й він знав нашого Малого Тима і печалиться разом із нами.

- З усього видно - він добра душа! - мовила пані Крачит.

- А ще я знаю, - провадив Боб, - знаю, любі мої, що ми завжди пам’ятатимемо, який незмінно терплячий і лагідний був наш Малий Тим, і ніколи-ніколи не будемо сваритися - адже це насправді означало б, що його забули!

- Духу! - звернувся Скрудж. - Щось підказує мені: близька та хвилина, коли ти мене покинеш. Я знаю це, хоч і не відаю - звідки. То ти вже скажи мені, хто був цей небіжчик?

І Дух Прийдешнього Різдва повів Скруджа до самотньої могили.

Цвинтар. Так ось де, либонь, покояться останки того бідолахи, чиє ім’я ось зараз стане йому відоме. Достойне місце для вічного супокою, що й казати! Привид став поміж могил і показав рукою на одну з них. Тремтячи, Скрудж ступив крок до неї.

- Перш ніж я ступлю останній крок до того могильного каменя, на який ти вказуєш, - заговорив Скрудж, - дай мені відповідь на одне запитання. Я бачу тіні того, що неодмінно буде, а чи тіні того, що тільки може бути?

Але Дух усе так само німував, а рука його незмінно показувала на могилу, перед якою він зупинився.

- Відомо: яким шляхом піде людина, до такого кінця зрештою й прийде, - розвивав думку Скрудж. - Але якщо посеред шляху зійти на іншу дорогу, тоді інший буде й кінець. Скажи, адже так само може змінитися й те, що ти показуєш мені тепер?

Скрудж затрусився ще дужче. Упавши навколішки, він насилу підповз до могили й прочитав на порослій травою плиті, куди вказував Духів палець, своє власне ім’я: Ебенезер Скрудж.

- Духу! - закричав Скрудж, чіпляючись за Фантомові¹ поли. - Вислухай мене! Я вже ж не той чоловік, яким був досі. І я нізащо не буду таким, яким був би, коли б не поспілкувався з тобою та твоїми родичами. Навіщо ти показуєш мені все це, якщо для мене вже немає спасіння?

¹ Фантом - привид, примара, ілюзія; що-небудь нереальне, уявне.

Уперше за весь час та рука ніби ледь помітно здригнулася.

- Добрий Духу! - продовжував благати Скрудж, крижем упавши перед Привидом на землю. - Запевни мене, що я зможу змінити лиху долю, яка мені судилася, - що я зміню її, змінивши моє життя!

Подобріла рука затрепетала.

- Я шануватиму Різдво у серці своїм, а пам’ять про нього берегтиму цілий рік. Я спокутую моє нечестиве Минуле праведним Теперішнім і Майбутнім. Духи всіх Трьох Часів житимуть у мені, спільно домагаючись загальної перемоги. Я ніколи не забуду їхніх уроків. О, скажи мені, що я зможу стерти викарбуване на цій могильній плиті!

У своїй нестямі він схопив примарну Привидову руку. Дух хотів вивільнитись, але відчай додав Скруджеві сили, й він утримав руку. Але Дух виявився все-таки дужчим і відштовхнув Скруджа від себе.

Піднісши руки догори в останньому молитовному пориві, Скрудж уздрів, що Фантомів загальний вигляд раптом змінився. Його каптур і мантія зморщилися, обвисли, вся його величава постать зменшилася, стислась, обернувшись зрештою різьбленим стовпчиком ліжка.

Скрудж вирішив жити праведним, чесним життям. За це переродження він дякував Джейкобу Марлі, Небові і святому Різдву. Ранком Скрудж усім зичив веселого Різдва, передав родині Боба найбільшу індичку і радів, уявляючи, якими здивованими будуть Крачити, гадаючи, хто прислав їм птицю, либонь, удвічі більшу за Малого Тима. Увечері Скрудж попрямував на гостини до небожа. І яка ж то була чудова вечірка! Наступного дня Скрудж побажав Бобові веселого Різдва, наказав купити відерце вугілля і розпалити два добрячих вогнища, щоб у конторі було тепло, і пообіцяв підняти клеркові платню. Для Тима, який не помер, Скрудж став другим батьком. Про Скруджа ширилася добра слава: от уже хто вміє гарно відзначати Різдвяні святки. Тож залишається лише повторити за маленьким Тимом: хай Бог благословить нас усіх і кожного!

Адаптовано за перекладом з англійської

Олександра Мокровольського

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Що відомо про Ебенезера Скруджа, про його особисте життя, родину, ділові якості? Як Скрудж ставився до інших людей?

2. Знайдіть у тексті опис контори і житла Скруджа. З’ясуйте, як інтер’єр допомагає автору розкрити характер його власника.

3. Чому герой так не любить Різдво?

4. Що призвело до деградації Скруджа? Складіть ланцюжок його життєвих помилок.

5. Із чого почалося переродження Скруджа? Яка з мандрівок відіграла визначальну роль у прагненні Скруджа робити добро?

6. Хто, на вашу думку, щасливіший: багатій Скрудж чи бідна родина Крачитів? Чому? Аргументуйте свою відповідь цитатами з тексту. У якому з творів, прочитаних у 5 класі, зображена родина, чиї життєві принципи нагадують родину Крачитів?

7. Які уроки засвоїв Скрудж, подорожуючи в часі й просторі?

8. Складіть ланцюжок добрих справ героя. Яку із цих добрих справ Скруджа ви вважаєте найважливішою?

9. Знайдіть у тексті художню деталь, яка свідчить про початок духовного переродження Скруджа. Із героєм якого твору, вивченого на уроках зарубіжної літератури в 5 класі, трапляється подібне?

10. Чому Скрудж так сильно змінився протягом Різдвяної ночі і вранці прокинувся іншою людиною? Як це пов’язано із жанром твору?

11. Яку роль у тексті твору відіграє гумор? Наведіть приклади.

12. Чи згодні ви з тим, що повість Дікенса закликає до милосердя та співчуття? Сформулюйте ідею цього твору.

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

1. Заповніть порівняльну таблицю.

	Скрудж до подорожі	Скрудж після переродження
Ставлення до клерка
Стосунки з небожем
Благодійна діяльність
Ставлення до грошей, багатства

2. Напишіть, що міг би сказати Марлі, з’явившись Скруджу вдруге.

3. Напишіть, про що б ви попросили Духа Майбутнього Різдва.

Диво Різдва в повісті Чарльза Дікенса

Сучасні європейські традиції святкування Різдва були закладені книгами Ч. Дікенса, адже протягом п’яти років (1843-1848) він створював до свята чергову різдвяну історію. Так, наприклад, знамените «Merry Christmas!» (щасливого Різдва) розуміють навіть люди, які англійської не знають. А її популярність почалася саме з «Різдвяної пісні», як і сучасна традиція, коли комерційні установи дарують різдвяні подарунки своїм співробітникам (як тут не згадати індичку, яку подарував Скрудж родині свого клерка). У Сполучених Штатах Америки напередодні Різдва оголошують про вручення премії Ебенезера Скруджа. Це вуглинка в шкарпетці. Її вручають тому, хто сам не шанує Різдво і не дає святкувати його іншим.

У центрі «Різдвяної пісні в прозі» - історія старого жмикрута Скруджа. Під час першого знайомства зі Скруджем може здатися, що він був безсердечним і шанував лише прибутки та гроші впродовж усього свого життя. Подорож із Духами Різдва допомагає нам зрозуміти, що Скрудж не завжди був такий. Самотність, бажання вирватися з бідності і стати заможним, відмова від близьких людей, збайдужіння до людського горя - це ті причини, які призвели до морального падіння героя. І лише неймовірна пригода різдвяної ночі примусила Скруджа змінитися на краще.

Твори, дія яких відбувається під час Різдва та які мають щасливу розв’язку, що тісно пов’язана із суттю і духом цього свята, називають різдвяними оповіданнями (повістями). Яскравим прикладом різдвяної повісті є історія переродження скнари Скруджа.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Який літературний твір називається різдвяною повістю? Які різдвяні повісті (оповідання) ви читали раніше або бачили кінофільми в цьому жанрі?

2. Що символізує свято Різдва? Хто чи що у творі уособлює Різдво? Що приносить людині Різдво, на думку Дікенса?

3. Чи випадково для премії Ебенезера Скруджа була вибрана саме вуглинка? Що вона символізує?