Зарубіжна література. 6 клас. Ковбасенко

Пригоди і фантастика

Після «Букваря» дитина має прочитати «Робінзона Крузо» Даніеля Дефо. Там є два найкращі вчителі. Перший із них - природа. Другий - праця.

Жан-Жак Руссо

Автор іл.: Everett Collection

Даніель Дефо «Пригоди Робінзона Крузо»

Чи знаєте ви історії людей, що силою обставин були відірваними від цивілізації? З книги Даніеля Дефо ви дізнаєтесь про те, як не впасти у відчай, як вижити серед дикої природи і залишитись водночас справжньою Людиною.

• Прочитавши статтю про письменника, поміркуйте, як Даніеля Дефо характеризує його різностороння діяльність. Можливо, деякими своїми рисами він наділив свого героя - Робінзона Крузо?

Даніель Дефо

Даніель Дефо (1660-1731) народився в сім’ї англійського торговця середніх статків. Мабуть, доля його берегла, бо в дитинстві він благополучно пережив два великі лиха: епідемію чуми, яка винищила близько ста тисяч англійців, та страшну пожежу, коли згоріла чверть Лондона. Батькові хотілося, щоб син став священником, тож на його освіту коштів не шкодував. Даніель навчався в духовній академії, проте проповідником не став.

Як і тисячі його сучасників, він хотів розбагатіти й бути впливовою людиною в суспільстві та політиці, навіть своє справжнє прізвище «Фо» він згодом змінив на дворянський лад - «Дефо». Тож батько відправив юнака вивчати комерцію і бухгалтерію у відомий торговий дім Лондона, що вів справи в усьому світі.

Даніель Дефо став комерсантом: завзято заробляв гроші, іноді навіть ризикуючи життям. Його фабрики виготовляли панчохи, цеглу і черепицю; він був власником кількох торгових кораблів і посередником у торгівлі Англії з Іспанією, страхував англійський флот під час війни з Францією, на котячій фермі збирався отримувати пахучі речовини для парфумерії... Вигідних проєктів, які обіцяли значний зиск, у голові Дефо роїлося безліч. Деякі з них приносили чималі статки, а інші, навпаки, забирали все надбане. Дефо зізнавався: «Моєї долі мало б хто схотів: разів тринадцять багатів і знов збіднів». Не раз після чергового банкрутства він переховувався, а на вулицю виходив лише в неділю, бо в цей день закон забороняв арешти.

Проте Дефо цікавили не лише гроші. На його думку, комерсант - це інтелектуальна людина, яка завдячує своїм багатством передусім власному розуму. Письменник навіть стверджував, що справжній купець - це універсальний учений, який знає іноземні мови без книжок, а географію - без карт; він, сидячи у своїй конторі, спілкується з усім світом.

Енергійна натура Дефо штовхала його до участі в повстанні, яке було жорстоко придушене, і в революції, що привела до влади нового короля. Він одночасно був комерсантом, секретним агентом і шпигуном, газетярем і письменником.

Портрет Даніеля Дефо. Невідомий художник. XVII-XVIII ст.

Хоча Дефо є автором понад 500 (!) творів, справжню славу йому приніс роман «Життя і незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо»¹, який побачив світ у квітні 1719 року. За словами письменника, взятися за написання цього твору його примусив випадок: одна з дочок одружувалася, тож терміново потрібні були гроші на посаг. А тоді в англійців (нації мореплавців, як вони самі себе називали) були популярні книжки про пригоди на морях. Саме тому Даніель Дефо вирішив написати, як зараз би сказали, суто «комерційну» книгу, щоб її швидко розкупили. І він не схибив: популярність роману про Робінзона Крузо була приголомшливою, книгу продавали по п’ять шилінгів, за ціною дорогого костюма, отож він заробив гроші не лише на весілля доньки...

¹ Повна назва роману - «Життя і надзвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, що прожив двадцять вісім років у цілковитій самотності на безлюдному острові біля американського узбережжя, недалеко від гирла великої ріки Оріноко, опинившись на березі після аварії корабля, під час якої загинув увесь екіпаж, крім нього, з додатком розповіді про не менш дивовижний спосіб, яким його врешті-решт визволили пірати. Написано ним самим».

Але згодом удача знову від нього відвернулася, його розорив нечесний компаньйон. На схилі життя Дефо знову переховувався від розлючених кредиторів.

Перше видання роману «Життя і незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо». 1719

...Смерті письменника Англія спочатку не помітила. Навіть родичі не знали про похорон, який оплатила квартирна хазяйка, продавши речі покійного. Біла плита на могилі дуже швидко заросла бур’яном. Але світ не забув письменника, що подарував йому Робінзона, - героя, який умів залишатися Людиною за будь-яких обставин. Коли удар блискавки розколов надгробок Даніеля Дефо, один із лондонських журналів звернувся до англійських дівчаток і хлопчиків із проханням надіслати гроші на спорудження пам’ятника письменникові. У 1870 році на зібрані кошти в присутності нащадків Даніеля Дефо був відкритий гранітний монумент, де було викарбувано: «На пам’ять про автора “Робінзона Крузо”».

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Як формувався характер Даніеля Дефо?

2. Що вело його в житті: непосидючість, авантюризм, жага збагачення, прагнення слави, відчуття справедливості?

3. Які факти свідчать про глибоку пошану англійців до Даніеля Дефо?

4. Чому життєва доля письменника теж могла б стати сюжетом пригодницького роману?

ПРИГОДИ РОБІНЗОНА КРУЗО

(уривки)

Робінзон Крузо народився 1632 року в англійському місті Йорку в родині середніх статків. Батько дав синові пристойну освіту і хотів бачити його юристом. Та юнак мріяв лише про море. Здогадавшись, що сина манить не тільки і не стільки жага мандрівок, скільки заморські багатства, батько вмовляв його не їхати з дому. Наводив синові слова мудрого царя Соломона, який просив долю не посилати йому ні бідності, ні багатства, адже мірилом справжнього щастя є золота середина. Казав, що людина середніх статків не знає тяжкої праці та страждань низів, але водночас її не бентежать пиха та розкоші, честолюбство та заздрощі знаті.

Однак Робінзон не послухав батьків і першого вересня 1651 року втік із дому. У першому ж плаванні він потрапив у шторм, та все ж дістався до Лондона, де став купцем і почав торгувати з Гвінеєю.

В одній із мандрівок його взяли в полон пірати. Але Робінзон зміг утекти: на маленькому баркасі він вирушив у відкрите море. Корабель, який трапився Робінзону, привіз його до Бразилії. Там він придбав плантацію і став вигідно торгувати вирощеним тютюном. Але через декілька років сусіди-землевласники підмовили Робінзона вирушити за рабами, щоб мати дармову робочу силу. На дванадцятий день подорожі до Африки налетів ураган, який гнав корабель океаном і змусив команду змінити курс. Матроси помітили землю. Команда вирішила на шлюпках дістатися суші, але через сильний вітер і великі хвилі вони перекинулися. Робінзона підхопила течія, і він ледве зміг потрапити на пустельний берег.

Першу ніч на острові Робінзон провів на дереві. Удень він дістався до свого напівзатонулого корабля. Змайструвавши пліт, Робінзон почав перевозити на берег усе, що йому могло знадобитися надалі. За тринадцять днів перебування на острові він одинадцять разів побував на кораблі й перевіз на берег усе, що тільки в змозі перетягти пара людських рук. Хоча здіймався вітер, Робінзон вирішив ризикнути ще раз.

• Спробуйте передбачити наступні події, які трапляться з героєм твору.

Майло Вінтер. 1914

Під час попередніх рейсів я так ретельно обшукав нашу каюту, що мені здавалось, ніби там нічого вже не зосталось; але зараз мені впала в очі шафка із двома шухлядами - в одній були три бритви, великі ножиці і з десяток добрих ножів та виделок, а в другій - гроші, почасти європейською, почасти бразильською срібною та золотою монетою, всього до тридцяти шести фунтів стерлінгів. Я посміхнувся, побачивши ці гроші: «Непотрібний мотлох! - сказав я вголос. - Навіщо ти мені тепер? Ти й того не вартий, щоб підняти тебе із землі. Всю цю купу золота я ладен віддати за будь-який із цих ножів. Мені нема що з тобою робити; тож залишайся там, де лежиш, і йди на дно морське, як створіння, чиє життя не варто рятувати!» Однак, трохи поміркувавши, я вирішив узяти гроші із собою і загорнув їх у шмат парусини. Вітер, що дув з берега, почав міцнішати і за чверть години став зовсім свіжим. Мені спало на думку, що при береговому вітрі пліт мені непотрібний і що треба поспішати на берег, поки море ще не дуже розбурхалось, бо інакше я й зовсім не зможу вибратись.

Отож я спустився у воду й поплив. Вітер швидко міцнішав і ще до початку відпливу перейшов у справжній шторм. Однак на той час я був уже вдома, у безпеці, з усіма моїми скарбами й лежав у наметі. Буря лютувала всю ніч, і коли на ранок я визирнув з намету, від корабля не залишилося й сліду!

Робінзона непокоїло, як захистити себе від дикунів, якщо такі з’являться, та від хижаків, якщо вони водяться на острові. Він роздумував, що краще: викопати печеру чи нап’ясти на землі великий намет. Місце, спочатку обране, не годилося для поселення: то була низина з багнистим ґрунтом. А головне - поблизу не було прісної води. Тому він вирішив пошукати іншого місця, яке б відповідало таким вимогам: по-перше — здорова місцевість і прісна вода; по-друге — захисток від спеки; по-третє — безпека від хижаків, як двоногих, так і чотириногих, і по-четверте, з оселі має бути видно море, щоб не втратити нагоди визволитись, коли Бог пошле якийсь корабель.

Після довгих пошуків я нарешті знайшов невелику рівну галявину на схилі високого горба, під стрімкою прямовисною, мов стіна, кручею, так що зверху мені ніщо не загрожувало. У цій стіні була невелика заглибина, ніби вхід до печери, але ніякої печери чи проходу в скелі не було.

Ось на цій зеленій галявині, перед самою заглибиною, я й вирішив нап’ясти намет. Перш ніж поставити його, я обвів перед заглибиною півколо, ярдів з десять радіусом і, отже, з двадцять - діаметром. У це півколо я понабивав у два ряди міцних кілків, загнавши їх так глибоко, що вони стояли твердо, як палі. Верхні кінці кілків я загострив. Частокіл вийшов щось із п’ять з половиною футів заввишки, а між обома рядами кілків було не більше як шість дюймів. Огорожа вийшла така міцна, що ні людина, ні звір не могли б ні пролізти крізь неї, ні перелізти її. Ця робота відібрала в мене багато часу і сил; найважче було рубати в лісі кілки, переносити їх на майданчик та забивати в землю. Дверей у загорожі я не зробив, а перелізав через частокіл за допомогою короткої драбини. Ввійшовши до себе, я забирав драбину і, почуваючи себе надійно відгородженим від усього світу, міг спокійно спати вночі, що за інших умов, як мені здавалось, було б неможливо. А проте, як виявилось пізніше, всі ці запобіжні заходи проти уявних ворогів були непотрібні.

Майло Вінтер. 1914

• Переведіть міри довжини, ваги тощо, які трапляються в тексті, в одиниці, що використовуються в Україні.

На превелику силу я перетягав до себе в цю загороду, чи фортецю, всі свої багатства: харчі, зброю та запаси, про які розповів уже вище. Потім я поставив великий намет, щоб захистити себе від дощів, які там певної пори року бувають дуже сильні. Намет я зробив подвійний, тобто нап’яв спочатку менший, а над ним більший, який накрив брезентом, узятим на кораблі разом із вітрилами. Тепер я спав уже не на підстілці, кинутій просто на землю, а в дуже зручному гамаку, що належав колись помічникові капітана. До намету я переніс харчові припаси і все, що могло попсуватися від дощу, і коли тільки моє добро було сховано всередині огорожі, я щільно забив отвір, через який заходив і виходив, і став користуватися приставною драбиною.

Заклавши огорожу, я заходився копати в горі печеру. Каміння й землю я виносив крізь намет у двір і зробив таким чином усередині огорожі насип, на півтора фута заввишки. Печера була якраз за наметом і правила мені за льох.

Я принаймні раз на день виходив із рушницею, щоб розважитись, підстрелити яку дичину і познайомитися з природними багатствами острова. Першого ж разу я зробив відкриття, що на острові водяться кози, і дуже зрадів, та, на превеликий жаль, кози були страшенно боязкі, чуйні й такі прудконогі, що підійти до них було найважчою річчю у світі. Однак це не турбувало мене, бо я був певний, що рано чи пізно підстрелю одну з них, що й сталося згодом. Вистеживши місця, де вони збираються, я помітив таке: якщо кози були на горі, а я - в долині, все стадо злякано тікало геть; якщо ж я був на горі, а кози паслись у долині, вони не звертали на мене ніякої уваги. З цього я зробив висновок, що очі цих тварин мають особливу будову: їхній зір спрямований униз, отож вони не можуть бачити того, що відбувається над ними. Відтоді я додержувався такого способу: спочатку залазив на будь-яку скелю, щоб бути над ними, і тоді часто влучав у них.

Моє становище видавалося мені дуже сумним. Мене закинуло жахливим штормом на острів, що лежав далеко від місця призначення нашого корабля і за кількасот миль від торгових шляхів, і я мав усі підстави гадати, що так судило небо і що тут, у цьому відлюдді й самотині, мені доведеться скінчити свої дні. Рясні сльози текли по моєму обличчю, коли я думав про це. Я часто запитував себе, чому провидіння занапащає свої ж створіння, кидає їх напризволяще, залишає без будь-якої підтримки і робить такими безнадійно нещасними, безпорадними й охопленими таким відчаєм, що навряд чи розумно було б дякувати за таке життя.

Але завжди щось швидко припиняло такі думки й докоряло за них. А якось, коли я, глибоко замислившись про свою гірку долю, блукав з рушницею над берегом, у мені заговорив голос розуму: «Ти в скруті, це правда, але згадай, де ті, хто був з тобою? У шлюпці були одинадцятеро, де ж решта? Чому вони не врятувались, а ти залишився живий? Чому тебе відзначено? І де краще бути - тут чи там?» І я показав на море. В усякому злі треба вбачати якесь добро й не забувати про гірше, що могло б статися.

І тепер, беручись докладно описувати тихе й сумне життя, яке, певне, ще не випадало нікому у світі, я почну з перших днів і розповідатиму все підряд.

Моя нога вперше ступила на цей жахливий острів, за моїм рахунком, 30 вересня. Минуло днів десять або дванадцять, і мені спало на думку, що я через брак книжок, пера та чорнила, загублю рахунок дням і нарешті перестану відрізняти будні від свят. Щоб запобігти цьому, я поставив чималий стовп на тому місці берега, куди мене закинуло море, і, вирізьбивши на широкій дерев’яній дошці великими літерами напис: «Тут я ступив на берег 30 вересня 1659 року», прибив її навхрест до стовпа. На цьому чотирикутному стовпі я щодня робив ножем зарубку, кожний сьомий день робив удвоє довшу - це означало неділю; перше число кожного місяця я позначав ще довшою зарубиною. Отак я вів свій календар, відзначаючи дні, тижні, місяці та роки.

Олександр Френсіс Лайдон. 1865

Із корабля Робінзон ще забрав двох кішок та собаку. Пес був йому відданим слугою багато років і майже замінив людське товариство. Ще з корабля Робінзон узяв пера, чорнило та папір. Поки у нього було чорнило, він дбайливо записував усе, що траплялося. Коли його не стало, довелося кинути записи. Через нестачу інструментів кожна робота йшла дуже повільно і з великими труднощами.

Настав час, коли я почав серйозно міркувати над своїм становищем та обставинами, у які я потрапив, і взявся записувати свої думки - не для того, щоб залишити їх людям, яким доведеться зазнати те саме, що й мені (бо навряд чи знайдеться багато таких людей), а щоб висловити все, що мене мучило й гризло, і цим хоч трохи полегшити свою душу. І хоч як мені було тяжко, розум мій поволі переборював розпач. Я в міру сил намагався втішити себе думкою, що могло б статися ще гірше, і протиставляв злу добро. Цілком безсторонньо, ніби прибутки й витрати, записував я всі лиха, які довелося мені зазнати, а поруч - усі радощі, що випали на мою долю.

ЗЛО

Мене закинуло на жахливий, безлюдний острів, і я не маю ніякої надії на порятунок.

Я немовби виділений і відокремлений від усього світу й приречений на горе.

Я осторонь від усього людства; я самітник, вигнанець із людського суспільства.

У мене мало одягу, і скоро мені не буде чим прикрити своє тіло.

Я беззахисний проти нападу людей і звірів.

Мені немає з ким поговорити й розрадити себе.

ДОБРО

Але я живий, я не потонув, як усі мої товариші.

Зате я відзначений з усього нашого екіпажу тим, що смерть помилувала лише мене, і той, хто так дивно врятував мене від смерті, визволить мене і з цього безрадісного становища.

Але я не вмер з голоду й не загинув у цьому пустельному місці, де людині немає із чого жити.

Але я живу в жаркому кліматі, де я навряд чи носив би одяг, коли б і мав його.

Але я потрапив на острів, де не видно таких хижих звірів, як на берегах Африки. Що було б зі мною, якби мене викинуло туди?

Але Бог сотворив чудо, пригнавши наш корабель так близько до берега, що я не тільки встиг запастись усім необхідним для задоволення моїх повсякденних потреб, а й маю змогу забезпечити собі прожиток до кінця моїх днів.

Усе це незаперечно свідчить, що навряд чи на світі було коли-небудь таке лихе становище, де поруч поганого не знайшлося б чогось гарного, за що треба було б дякувати: гіркий досвід людини, котра зазнала найбільшого нещастя на землі, показує, що в нас завжди знайдеться якась утіха, яку в рахунку добра та зла треба записати на прибуток.

Робінзон поволі змирився зі своїм становищем, покинув марні надії, і думки спрямував на поліпшення свого становища. Він вирішив упорядкувати речі, які лежали безладною купою. Він поглибив і розширив печеру. Потім узявся майструвати найпотрібніші меблі, передусім стіл і стілець. Із натесаних ним дощок змайстрував полиці й поклав туди інструменти, залізо та інший дріб’язок так, щоб кожну річ можна було легко знайти. На кілочках порозвішував рушниці і все, що можна було повісити. Він мав усе напохваті, і йому було приємно бачити своє добро впорядкованим. Аж потім Робінзон почав вести свій щоденник.

ЩОДЕННИК

30 вересня 1659 року. Я, нещасливий, бідолашний Робінзон Крузо, зазнавши далеко від берега аварії під час страшенної бурі, був викинутий на берег цього непривітного, похмурого острова, який я назвав островом Розпуки. Усі мої супутники з нашого корабля потонули, а сам я був напівмертвий.

1 жовтня. Прокинувшись уранці, я, на велике диво собі, побачив, що приплив зняв наш корабель з мілини й пригнав його дуже близько до острова. З одного боку, було приємно, що корабель непошкоджений і не перекинувся; у мене народилась надія добратись до нього, коли вітер стихне, щоб запасти собі їжі та інших потрібних речей; але, з другого боку, ще дужчою стала моя туга за товаришами. Якби ми залишилися на кораблі, то, може, врятували б його чи принаймні потонули б не всі. Тоді ми могли б з уламків корабля збудувати човен, і нам пощастило б дістатись до якої-небудь заселеної землі. Ці думки не давали мені спокою цілий день. Нарешті, коли настав відплив, я пішов до корабля, скільки міг, убрід, а тоді поплив. Увесь цей день безперестанку йшов дощ, хоч вітер зовсім стих.

Від 26 до 30 жовтня. Напружено працював, перетягаючи своє добро до нового житла, дарма що майже весь час лив дощ.

4 листопада. Розподілив свій час, призначивши певні години на фізичну працю, на полювання, на сон та розваги. Ось мій розпорядок: зранку, якщо немає дощу, години дві або три ходжу по острову з рушницею; потім до одинадцятої працюю, а об одинадцятій снідаю чим доведеться; з дванадцятої до другої сплю, бо в цю пору найбільша спека, надвечір знову берусь до роботи. Останні два дні весь мій робочий час пішов на виготовлення стола. Тоді я був ще дуже невправний столяр, але час та нужда скоро зробили з мене майстра на всі руки. Так було б і з кожним на моєму місці.

18 листопада. Шукаючи в лісі будівельний матеріал, знайшов те дерево, яке в Бразилії називають залізним за його надзвичайну твердість. З великими труднощами і дуже попсувавши свою сокиру, я відрубав від нього шматок і насилу приволік додому, бо він був страшенно важкий. Я вирішив зробити з нього лопату.

Дерево було таке тверде, що ця робота забрала в мене багато часу, але іншого виходу я не мав.

27 грудня. Підстрелив двох козенят; одне забив, а друге поранив у ногу так, що воно не могло втекти; я впіймав його і привів додому на мотузці. Вдома оглянув його ногу; вона була перебита, і я забинтував її.

Примітка. Я вйходив це козеня. Я так довго доглядав його, що воно стало ручним, паслось на моріжку перед наметом і не хотіло йти від мене. Тоді мені вперше спало на думку завести домашню худобу, щоб забезпечити собі харчування на той час, коли в мене не стане куль та пороху.

3 січня. Почав будувати огорожу чи, точніше, стіну, бо ще боявся нападу; вирішив зробити її дуже міцною та товстою.

Одного разу, нишпорячи у своїх речах, я знайшов невеличкий мішок із зерном для птиці. Рештки цього зерна в мішку були зіпсовані пацюками - коли я заглянув усередину, то побачив саме порохно; оскільки ж мішок був мені потрібен для чогось іншого, то я витрусив його на землю під скелею.

Майло Вінтер. 1914

Це було невдовзі перед початком заливних дощів. Я давно забув про це, коли приблизно через місяць побачив кілька маленьких зелених стеблинок, які щойно вилізли із землі. Я подумав, що це яка-небудь невідома мені рослина. Яке ж було моє здивування, коли ще через кілька тижнів я побачив десять-дванадцять колосків чудового зерна ячменю! Та я ще більше здивувався, коли згодом помітив, що тут-таки, поруч, під схилом скелі, з’явилися рідкі стебельця іншої рослини. Виявилося, що то рис, уже відомий мені, бо під час свого перебування в Африці я бачив, як він росте.

Можете бути певні, що я дбайливо зібрав усі колосочки, коли вони достигли, а це сталось десь наприкінці червня. Я підібрав кожне зернятко й вирішив посіяти весь урожай знову, сподіваючись у майбутньому назбирати досить збіжжя, щоб його вистачило мені на хліб. Але тільки на четвертий рік я зважився взяти маленьку частину зерна собі на їжу, про що я розповім свого часу.

У середині квітня Робінзон пережив землетрус, від якого ледве не загинув. Він зрозумів, що в печері жити небезпечно і вирішив збудувати курінь на відкритому місті й обгородити його частоколом. У червні Робінзон потрапив під дощ і застудився. Під час страшної хвороби бідолаха нарікав на долю, мучився важким питанням, за що він покараний Богом, у чому його провина. Та внутрішній голос примусив замислитися над тим, яким огидним було його попереднє гультяйське життя. Він також згадав, що міг декілька разів загинути, але залишився жити. Хвороба на деякий час відступила, і Робінзон став шукати якихось ліків. У скрині він знайшов ліки й для душі - Біблію. Ставши навколішки, Робінзон почав молитися Богу. Після тривалого сну він прокинувся зціленим.

Від 4 до 14 липня здебільшого ходив з рушницею, потроху, як годиться людині, що не зовсім ще одужала після хвороби, бо важко уявити собі, як я тоді знесилів і виснажився.

Минуло більше десяти місяців мого життя на цьому нещасливому острові. Я був певний, що ніколи до мене нога людська не ступала на ці пустельні береги, і вважав, що мені треба зовсім відмовитись від надії на визволення. Тепер, коли моє житло було досить захищене, я вирішив ґрунтовніше обстежити острів і подивитись, чи немає тут іще якихось тварин і рослин, не відомих мені досі.

Я почав це обстеження 15 липня. Насамперед я вирушив до бухти, де я причалював з моїми плотами. Пройшовши миль зо дві вгору за течією, я пересвідчився, що приплив не сягає далі і, починаючи з цього місця й вище, вода в струмку чиста й прозора.

На другий день, тобто 16-го, я вирушив знову тією самою дорогою, але пройшов трохи далі туди, де закінчувалися струмок і луки та починалась лісиста місцевість. У цій частині острова я знайшов різні овочі і, між іншим, багато динь і винограду.

Робінзон вирішив висушити виноград на сонці й виготовити з нього родзинки, щоб мати смачну та поживну їжу. Він продовжив пошуки і знайшов долину, де була сила кокосових пальм, апельсинових і лимонних дерев. Нарвавши зеленкуватих лимонів, він став пити воду з лимонним соком, щоб вона його відсвіжала й зміцнювала здоров’я. Робінзон зробив запаси винограду та лимонів на дощову пору, яка вже наближалась. Виноград він порозвішував на деревах сохнути, а лимонів набрав скільки міг донести. Повернувшись додому, Робінзон подумав, що родюча долина - краще для життя місце, і чи не переселитись йому в це чудове місце.

Але, обміркувавши питання пильніше, я зважив, що тепер я живу на березі моря і тому маю хоч маленьку надію на якусь сприятливу для мене нагоду; що та сама лиха доля, яка викинула мене на цей острів, може занести на нього й інших нещасливців. І хоч такий випадок був маловірогідний, але замкнутись серед горбів та лісів у центрі острова значило б ув’язнити себе довіку і зробити для себе визволення не лише малоймовірним, а й цілком неможливим.

Проте я так полюбив цю долину, що прожив там майже весь кінець липня, і хоч урешті-решт вирішив не переносити свого житла на нове місце, але все-таки поставив у долині курінь, наглухо обгородивши його огорожею вищою за людський зріст. Входив я туди й виходив звідти за допомогою драбини. Тепер у мене є дім на березі моря і дача в лісі, казав я собі.

З серпня я помітив, що розвішені мною виноградні грона добре висохли на сонці й перетворились на чудові родзинки. Я почав знімати їх з дерев - добре зробив, бо інакше дощі попсували б їх і я позбувся б більшої частини свого зимового запасу. Тільки встиг я познімати грона і перенести майже всі до печери, як полили дощі, і з того часу - це було 14 серпня - дощі йшли мало не щодня до середини жовтня. Іноді лило так, що я цілими днями не виходив із печери.

30 вересня. Я дожив до сумних роковин мого перебування на острові. Я перелічив зарубки на стовпі, і вийшло, що я живу тут уже триста шістдесят п’ять днів.

На той час запас чорнила почав вичерпуватись, і Робінзон став записувати тільки видатні події свого життя.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Яку долю Робінзону готували його рідні? Що йому радив батько? Чому він його не послухався? Чим герой схожий на автора?

2. Які пригоди пережив Робінзон, поки не опинився на безлюдному острові?

3. Порівняйте дві частини аналізу героєм свого становища. Чого Робінзон побачив більше: доброго чи лихого? Чи може використати таку «методику» сучасна людина?

4. Як Робінзон діяв, облаштовуючи своє життя на острові? Чи можемо ми скористатися його досвідом, коли відпочиваємо на природі?

5. Чому герой вирішив вести щоденник?

6. Чому Робінзон вирішив не переселятися у родючу долину, а залишитися у своєму наметі й печері?

7. Із яким етапом розвитку людства можна зіставити перший рік життя Робінзона на безлюдному острові? Чого він досяг за цей час?

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

Складіть умовний розпорядок дня Робінзона.

Я згадував уже, як був здивований, коли несподівано побачив коло свого житла кілька колосків рису та ячменю, що, як мені здавалось, виросли самі собою. Пригадую, там було колосків тридцять рису і колосків двадцять ячменю. І ось після дощів, коли сонце перейшло в південну півкулю, я вирішив, що настав найкращий час для сівби. Я перекопав, як міг, невеличкий клаптик землі дерев’яною лопатою, поділив його надвоє й засіяв одну половину рисом, а другу - ячменем; але під час сівби мені спало на думку, що краще першого разу не висівати всього насіння, бо я не знаю напевне, коли саме треба сіяти. І я висіяв приблизно дві третини всього зерна, залишивши по жмені кожного сорту про запас.

Це було для мене велике щастя, що я вчинив так обачно, бо з першого мого засіву жодна зернина не зійшла. Настали посушливі місяці; з того часу, як я засіяв поле, вологи зовсім не було, і насіння не могло прорости. А згодом, коли почалися дощі, воно зійшло, ніби я щойно посіяв його.

Бачачи, що мій перший засів не сходить, я пояснив собі це посухою і почав шукати іншого місця з вогкішим ґрунтом, щоб спробувати ще раз. Я перекопав новий клаптик землі коло мого куреня й посіяв там рештки зерна. Це було в лютому, невдовзі перед весняним рівноденням. Березневі й квітневі дощі щедро напоїли землю, насіння зійшло чудово й дало рясний урожай. Але насіння в мене залишилося дуже мало, і я не наважився висіяти його все, то й ужинок вийшов невеликий. Але тепер я був досвідчений хлібороб і вже напевне знав, яка саме пора найсприятливіша для засіву і що сіяти можна двічі на рік, і отже, двічі збирати урожай.

За моїми спостереженнями, пори року на острові треба було поділяти не на зимову та літню, як у нас у Європі, а на дощову й посушливу. Дощова пора може бути довша чи коротша, залежно від того, куди дмуть вітри. Зазнавши з власного досвіду, як шкідливо для здоров’я перебувати під відкритим небом під час дощу, я кожного разу перед початком дощів заздалегідь запасав харчі, щоб не виходити, і просиджував удома майже всі дощові місяці.

Я користувався цим часом для роботи, яку можна було виконувати, не виходячи з дому. В моєму господарстві бракувало ще багатьох речей, а щоб зробити їх, треба було докласти чимало впертої праці й старанності. У дитинстві я дуже любив ходити до одного кошикаря, що жив по сусідству від нас, і дивитись, як він працює. Іноді я допомагав йому й потроху навчився плести кошики досить добре, тож тепер мені бракувало тільки матеріалів, щоб узятись до роботи. Аж ось мені спало на думку, чи не згодяться на кошики гілки тих дерев, з яких я нарубав кілків і які згодом проросли; адже в них мали бути пружні й гнучкі гілки, як у нашої англійської верби чи верболозу. І я вирішив спробувати.

Майло Вінтер. 1914

Нарубавши лозин, я поклав їх сушитися в моїй огорожі, а коли вони підсохли, переніс їх у печеру. Найближчої дощової пори я взявся до роботи й сплів багато кошиків, щоб носити землю й складати в них при потребі різні речі. Правда, вони виходили в мене не дуже гарними, але, у кожному разі, відповідали своєму призначенню. Після того я ніколи не забував поповнювати свій запас кошиків і, у міру того як старі рвались, сплітав нові.

Робінзону дуже хотілося оглянути весь острів. Нарешті він зважився пройти весь острів упоперек і добратися до протилежного берега. Він побачив перед собою на заході море, а за ним смугу землі, мабуть, частину Америки. Можливо, її заселяли дикуни. На цій частині острова було багато папуг. Робінзонові вдалося піймати пташеня, але минуло кілька років, перш ніж папуга заговорив. Хоча цей берег острова був набагато приємніший, ніж той, де оселився Робінзон, переселятися сюди він не мав жодної охоти. Він тут почувався ніби на чужині, і йому кортіло додому, до своєї садиби, де він прожив більш ніж півтора року. Під час подорожі, що тривала понад місяць, Робінзон врятував від свого собаки козеня, яке привів додому, бо вже давно мріяв приручити пару цих тварин. Ця маленька подорож так його стомила, що він вирішив ніколи не відходити від свого дому далеко, поки йому судилося залишатися на цьому острові.

Знову настала дощова пора осіннього рівнодення, і знову я врочисто відсвяткував 30 вересня - другі роковини мого перебування на острові. Надій на визволення було так само мало, як і першого дня, коли я прибув сюди. Горе й радість я розумів тепер зовсім інакше; вже не ті були в мене бажання, не такі гострі були пристрасті; те, що в перші дні мого прибуття сюди й навіть протягом цих двох років давало мені втіху, тепер уже не існувало для мене.

У такому настрої почав я свій третій рік на острові. Я не хотів стомлювати читача дрібницями і тому другий рік свого життя на острові описав не так докладно, як перший.

У листопаді й грудні я чекав урожаю ячменю та рису. Ділянка, що я засіяв, була невеличка, бо, як я вже казав, через посуху в мене загинув майже весь урожай першого року, і мені залишилось не більше як пів пека кожного сорту зерна. Цього ж разу врожай мав бути чудовий, але раптом я виявив, що знову ризикую втратити все: моє поле спустошують численні вороги, від яких важко вберегтися. Цими ворогами були насамперед кози й звірки, названі мною зайцями, які, вподобавши ніжні стебельця, днювали й почували на моєму полі і з’їдали молоді сходи, не даючи їм викинути колос.

• Порівняйте, як змінився Робінзон за два роки перебування на острові. Запишіть у зошитах: «яким був» спочатку і «яким став».

Ньюелл Конверс Ваєт. 1920

Проти цього був лише один засіб: обгородити все поле, і ця робота забрала в мене багато праці, головним чином тому, що треба було поспішати. А втім, моє поле було таке маленьке, що за три тижні огорожа була готова. Вдень я відганяв ворогів пострілами, а на ніч прив’язував до огорожі собаку, що гавкав цілу ніч. Завдяки цим застережним заходам ненаситні злодії втекли з цього місця; мій хліб чудово виколосився й почав швидко достигати.

Я не знав, як узятись до жнив, не маючи ні коси, ні серпа. Єдине, що я міг зробити, це скористатись для цієї роботи широким кортиком, чи тесаком, який я взяв з корабля разом з іншою зброєю. Правду сказати, мій урожай був такий невеликий, що зібрати його було дуже легко, та й збирав я його особливим способом: я зрізав лише колоски, носив великим кошиком, а потім перетирав їх руками.

Виявилося, що з половини пека насіння кожного сорту вийшло десь два бушелі рису і більше як два з половиною бушелі ячменю, певна річ, приблизно, бо тоді я не мав мірки.

Це мене дуже підбадьорило: тепер я міг сподіватися, що згодом, коли Бог поможе, я матиму завжди вдосталь хліба. Але переді мною з’явилися нові труднощі. Як змолоти зерно й зробити з нього борошно? Як просіяти борошно? Як, нарешті, спекти з борошна хліб? Усі ці труднощі разом з бажанням відкласти в запас якнайбільше насіння, щоб потім завжди мати його, спричинилися до того, що я вирішив не займати врожаю цього року, залишити його весь на насіння й докласти всіх зусиль, щоб розв’язати велике завдання забезпечити себе надалі хлібом. Тепер про мене можна було з повним правом сказати, що я заробляю свій хліб. Трохи дивно, що люди так мало думають про те, скільки різних дрібних робіт треба виконати, щоб виростити, зберегти, зібрати, приготувати й випекти звичайний шматок хліба.

Потрапивши у справді первісні умови життя, я щодня впадав у відчай, бо труднощі давалися мені взнаки дедалі більше, починаючи з того часу, як я зібрав першу жменю ячменю й рису, що так несподівано виросли біля мого житла. По-перше, у мене не було ні плуга, щоб орати землю, ні заступа, щоб скопати її. Я вже казав, що переміг цю перешкоду, зробивши дерев’яну лопату. Але яке знаряддя, така й робота; не кажучи вже про те, що моя лопата, не оббита залізом, служила дуже недовго (хоча робив я її багато днів), працювати нею було важче, ніж залізною, і сама робота виходила далеко гіршою. Проте я з цим примирився і, набравшись терпіння і не звертаючи уваги на якість роботи, копав далі. Коли зерно було посіяне, нічим було заборонувати його. Довелось замість борони тягати по полю величезний важкий сук, що тільки дряпав землю, а не рівняв її.

Поки мій хліб ріс та достигав, я побачив, що мені ще багато чого бракувало. Треба було обгородити ниву, стерегти її, скосити чи зжати врожай, висушити та перевезти його додому, змолотити, перевіяти й сховати зерно. Після того мені ще були потрібні: млин, щоб змолоти зерно, сито, щоб просіяти борошно, сіль та дріжджі, щоб замісити тісто, піч, щоб спекти хліб. І все ж таки, як побачимо далі, я обійшовся без усього цього. Мати хліб було для мене найціннішою нагородою та втіхою. Все це вимагало від мене важкої і впертої праці, але іншого виходу не було.

У ті дні, коли йшов дощ і мені доводилося сидіти вдома, я виконував інші потрібні роботи, а водночас розважався розмовами зі своїм папугою. Якось я вирішив виліпити кілька якомога більших глечиків, щоб зберігати в них зерно.

Читач, напевне, пожалів би мене, а може, й посміявся б з мене, якби я розповів йому, як невміло замісив глину, які недоладні, незграбні й потворні речі я виробляв; скільки моїх виробів сплющилось і скільки розпалось через те, що глина була надто м’яка і не витримувала власної ваги; скільки інших потріскалось від того, що я поспішив виставити їх на сонце; скільки розсипалась на дрібні шматки від першого ж дотику до них як перед сушінням, так і після нього. Одно слово, за два місяці невтомної праці, коли я, нарешті, знайшов глину, накопав її, приніс додому й узявся до роботи, у мене вийшло дві непоказні посудини, які аж ніяк не можна було назвати глечиками.

Проте, коли мої посудини добре висохли й затверділи від сонця, я обережно підняв їх одну по одній і поставив кожну в один із величезних кошиків, які я спеціально сплів для них, щоб вони не могли розпастись. У порожняву між посудинами й кошиками я напхав рисової та ячної соломи. Щоб ці посудини не відсиріли, я призначив їх на сухе зерно, а згодом, коли зерно буде змелене, - на борошно.

Хоч великі вироби з глини й вийшли в мене невдалими, проте дрібніший посуд - тарілки, круглі горщики, кухлі, миски тощо - був куди кращий: сонце випалило їх і зробило досить міцними.

Майло Вінтер. 1914

Але я все ще не досяг своєї головної мети. Мені потрібний був посуд, що не пропускав би води й витримав би вогонь, а саме цього я не міг добитись Аж ось одного разу я розклав великий вогонь, щоб засмажити м’ясо. Коли воно було готове, я хотів погасити жаринки й знайшов між ними черепок від розбитого горщика, що випадково потрапив у вогонь. Він став твердий, як камінь, і червоний, як черепиця. Це відкриття приємно здивувало мене, і я сказав собі, що коли черепок так добре затвердів від вогню, то, виходить, так само можна випалити на вогні й цілу посудину.

Це примусило мене замислитись над тим, як розкласти вогонь, щоб випалити мої горщики. Поставивши на купу гарячої золи три великі череп’яні горщики й на них три менші, я обклав їх з усіх боків дровами та хмизом і запалив вогонь. У міру того, як дрова перегоряли, я підкидав нових, поки мої горщики прогартувались наскрізь, причому жоден із них не тріснув. У такому розжареному стані я держав їх у вогні годин із п’ять чи шість, як раптом побачив, що один із них почав топитись, хоч і залишився цілий. То розтопився від жару змішаний з глиною пісок, що перетворився б на скло, коли б я розпікав його далі. Я потроху зменшив вогонь, і горщики стали не такими червоними. Я сидів коло них усю ніч, щоб не дати вогню погаснути надто швидко, і вранці я мав три дуже добрі, хоч і не дуже гарні, череп’яні глечики й три горщики, випалені якнайкраще, у тому числі один политий розтопленим піском.

Мабуть, жодна людина у світі не зазнавала таких радощів з приводу такої дрібниці, як зазнав я, коли побачив, що мені пощастило зробити цілком вогнетривкий череп’яний посуд. Я ледве діждався, поки мої горщики охолонуть, щоб налити в один із них води і зварити в ньому м’ясо. Усе вийшло якнайкраще. Я зварив собі із шматка козлятини дуже смачний суп, хоч у мене не було ні вівсяного борошна, ні інших приправ, що звичайно кладуться туди.

Далі мені треба було зробити кам’яну ступку, щоб перемелювати або, вірніше, товкти в ній зерно. Про таке вдосконалення, як млин, не було чого й думати, маючи лише дві руки. Я не знав, як зарадити собі в цій потребі. В обточуванні каменів я, як і в інших ремеслах, не розумівся зовсім, а до того ж - не мав потрібного інструменту. Дуже багато днів витратив я на те, щоб знайти підходящий камінь, тобто досить твердий і такого розміру, щоб у ньому можна було видовбати заглибину, але не знайшов такого. Правда, на острові були великі скелі, але від них не можна було ні відколоти, ні відламати потрібної мені брили. До того ж ці скелі були з досить крихкого пісковику; від важкого товкача камінь неодмінно почав би кришитись, і пісок засмічував би борошно. Витративши отак силу часу на марні розшуки, я відмовився від думки мати кам’яну ступку й вирішив узяти для ступки велику колоду з твердого дерева, яку мені скоро й пощастило знайти. Вибравши колоду такого розміру, що я ледве міг зсунути її з місця, я обтесав її сокирою, щоб надати їй потрібної форми, а тоді, з великими труднощами, випалив у ній заглибину, як ото бразильські індіанці роблять свої човни. Закінчивши ступку, я витесав величезний важкий товкач із так званого залізного дерева.

Сито для борошна Робінзон зробив з муслінових¹ нашийних хусток, для випікання хліба виліпив спеціальні посудини. Крім хліба, він навчився пекти коржики з рису та пудинги і став гарним пекарем. На всі ці роботи пішла більша частина третього року життя на острові. Робінзон часто згадував про землю, яку бачив з протилежного берега острова. Він шукав способу вирватися з острова на материк. Робінзон спробував зробити човен, але не врахував, що почав свою працю далеко від моря, і не подбав про те, як доправити його до води. Тому він вимушений був залишити човен там, де зробив. Це його засмутило, але навчило, що нерозважливо братись до роботи, не розрахувавши точно, чого вона коштуватиме і чи вистачить сили довести її до кінця.

¹ Муслін - дуже тонка, майже прозора тканина.

У розпалі цієї роботи настали четверті роковини мого життя на острові, і я провів цей день, як і раніше, у молитві і з спокійною душею. Мої погляди змінились: світ здавався мені тепер чимось далеким і чужим. Він не пробуджував у мені ніяких надій, ніяких бажань: мені не було чого робити в ньому, і я був розлучений з ним, мабуть, довіку. Я дивився на нього такими очима, якими, певне, дивляться на нього з того світу, тобто як на місце, де я жив колись, але звідки пішов назавжди.

Я був володар мого острова і, якщо хочете, міг вважати себе королем чи імператором усієї країни, якою володів. У мене не було суперників, не було конкурентів, ніхто не сперечався зі мною за владу, і я ні з ким не поділяв її. Я міг би навантажити зерном цілі кораблі, але це було мені не потрібно, і я сіяв рівно стільки, скільки сам потребував. У мене було стільки лісу, що я міг би збудувати цілий флот, і стільки винограду, що родзинками можна було б навантажити всі кораблі цього флоту. Однак я цінив тільки те, що було корисне для мене. Я був ситий і мав чим задовольнити всі свої потреби, - навіщо ж мені все інше? Коли б я настріляв більше дичини або посіяв більше хліба, ніж міг з’їсти, мій хліб пропав би, а дичину довелося б викинути собаці або ж її б поїли черв’яки. Дерева, що я зрубав, лежали на землі й гнили; я міг використовувати їх лише на паливо, а воно було мені потрібне тільки для готування їжі.

Одне слово, природа й досвід навчили мене розуміти, що світські блага мають для нас ціну тільки доти, доки вони можуть задовольняти наші потреби; і хоч скільки нагромадили б ми багатств, ми можемо втішатись ними тільки доти, доки можемо користуватися ними, але не більше. І найзажерливіший скнара вилікувався б від свого пороку, коли б він опинився на моєму місці, бо я мав стільки добра, що не знав куди його дівати. Я не мав чого бажати, коли не рахувати деяких речей, яких у мене не було, - правда, дрібних, але дуже мені потрібних. У мене, як я казав уже, було трохи грошей, золота і срібла - всього близько тридцяти шести фунтів стерлінгів. І що ж? Вони лежали як нікчемний, ні до чого не придатний мотлох; мені не було на що їх витрачати, і я часто казав собі, що з радістю віддав би цілу жменю цього металу за ручний млин, щоб молоти своє зерно. Та де там! Я віддав би всі ці гроші за шестипенсову пачку насіння ріпи та моркви з Англії, за жменьку гороху та бобів або за пляшку чорнила. Ці гроші не давали мені ні користі, ні втіхи. Так і лежали вони у мене в шухляді й дощової пори бралися цвіллю в печері. І коли б я мав повну шафу діамантів, вони так само не мали б для мене ніякої ціни, бо були мені зовсім не потрібні.

Олександр Френсіс Лайдон. 1865

• Дізнайтесь з Вікіпедії про грошові одиниці Великої Британії.

• Оцініть, наскільки на той час був заможний Робінзон.

Тепер мені жилось далеко легше, ніж раніше - і з фізичного, і з морального боку. Сідаючи їсти, я часто сповнювався глибокою вдячністю до щедрості провидіння, що послало мені трапезу в пустині. Я навчився більше бачити радісні, ніж сумні сторони свого становища, і пам’ятати більше про те, що в мене є, ніж про те, чого мені бракує. І це викликало в моїй душі невимовну радість. Кажу це для тих нещасних людей, які ніколи нічим не бувають задоволені, не можуть спокійно втішатись подарованим їм благом, які завжди хочуть чогось такого, чого в них немає. Всі наші нарікання на те, чого ми позбавлені, виникають, здається мені, від недостатньої вдячності за те, що ми маємо.

Робінзон жив на острові так давно, що одяг, який він забрав з корабля, зносився. Щоправда, у такому жаркому кліматі можна було не вдягатись, але він не міг, соромився ходити голим, дарма що жив сам. Проміння тропічного сонця обпалювало йому шкіру аж до пухирів. Коли ж він виходив без капелюха, у нього від сонця починала страшенно боліти голова.

Я зберігав шкури всіх забитих мною тварин - чотириногих, звичайно. Кожну шкуру я просушував на сонці, розтягнувши її на жердинах. Через це вони здебільшого ставали такі цупкі, що навряд чи могли на щось придатись, але деякі з них були дуже гарні. Насамперед я зшив собі з них величезну шапку, зробивши її хутром назовні, щоб краще захиститись від дощу. Шапка так мені вдалася, що я вирішив спорудити собі з цього матеріалу цілий костюм, тобто куртку й штани; і куртку, і штани я зробив дуже просторими, а останні - короткими, до колін, бо весь костюм був мені потрібний скоріше для захисту від сонця, ніж для тепла. Мушу сказати, що він був зроблений дуже погано, бо тесляр з мене був поганий, а кравець - іще гірший. Проте мій виріб став мені дуже в пригоді, особливо коли я виходив у дощ: уся вода стікала по довгому хутру шапки й куртки, а я залишався зовсім сухим.

• Як почувався Робінзон після чотирьох років життя на острові? Чому йому стало легше і фізично, і морально?

• Про який закон людського життя він дійшов висновку у своїх роздумах? Зачитайте ці рядки. Чи не втратили вони актуальності з часом?

Після куртки та штанів я витратив силу часу та праці на те, щоб зробити парасольку, дуже мені потрібну. Я мав із нею чимало клопоту; минуло багато часу, перш ніж мені вдалося зробити щось придатне для вжитку. Двічі чи тричі я псував свою роботу, поки не змайстрував парасольку собі до смаку. Найважче було зробити, щоб вона розкривалася і закривалася. Спочатку я хотів зробити розкриту парасольку, але тоді довелося б завжди носити її над головою, а це було незручно. Нарешті я переміг ці труднощі, й моя парасолька могла закриватись. Я укрив її козячими шкурами, хутром назовні, щоб дощ стікав з неї, як з похилого даху. Від сонця вона захищала так добре, що я міг виходити з дому навіть у найбільшу спеку і почував себе краще, ніж раніше в прохолодну погоду; коли вона була мені не потрібна, я закривав її і ніс під пахвою.

Так тихо й спокійно жив я на моєму острові, цілком підкорившись волі Божій і звірившись на провидіння.

Минуло п’ять років. Бажання дослідити острів не покидало Робінзона. Він збудував човен і спустив його на воду. Подорож навколо острова виявилася небезпечною, і Робінзон ледь не загинув у морських хвилях. Він покинув човен у бухточці на протилежному боці острова й повертався додому пішки. Надвечір Робінзон дістався до альтанки і переночував на дачі. Вранці його збудив чийсь голос: «Бідолашний Робіне Крузо! Як ти сюди потрапив? Де ти був?» Це був папуга, який сидів на огорожі.

Протягом року Робінзон удосконалився в усіх ремеслах, яких вимагали умови його життя, навчився користуватися гончарним кругом. На одинадцятому році ув’язнення, коли запас пороху став вичерпуватись, він почав серйозно думати, як ловити живих кіз. Нарешті Робінзону вдалося заманити в пастку декількох козенят. Він вирішив розплодити ціле стадо, бо це був єдиний спосіб забезпечити себе м’ясом, коли закінчаться порох і дріб. Для цього треба було зробити загони, щоб кози не порозбігалися. Через два роки отара налічувала 43 голови. Приємною несподіванкою стало те, що, крім козлятини, Робінзон отримав ще й молоко.

Природа, що живить усяку тварину, сама навчає, як користуватись її дарами. Ніколи зроду Робінзон не доїв корів, а тим більше - кіз, і тільки в дитинстві бачив, як роблять масло й сир. Та коли настала потреба, він навчився - правда, не відразу, а після багатьох невдалих спроб - і доїти, і робити масло та сир і ніколи пізніше не знав нестачі цих продуктів.

Треба було бачити, з якою королівською гідністю я обідав сам, оточений своїми слугами! Одному лиш Попці, як фаворитові, було дозволено балакати зі мною. Мій пес, що давно вже постарів і знікчемнів, не знайшовши на острові особи, з якою він міг би продовжити свій рід, сідав завжди праворуч від мене, а дві кішки - одна по один бік столу, друга по інший - не зводили з мене очей, чекаючи шматочка з моїх рук, що було ознакою особливої ласки до них. Я жив зі своїми домочадцями в достатку і, так би мовити, не потребував нічого, крім людського товариства. Проте незабаром у моїх володіннях з’явилось надто велике товариство.

Олександр Френсіс Лайдон. 1865

Як уже сказано, мені кортіло мати під рукою свій човен, для невеличких подорожей, але дуже не хотілось ще раз ризикувати життям, і я то добирав способу перевезти човен на другий бік острова, то заспокоював себе думкою, що мені добре й без човна. А втім, мене якось дивно тягло піти на той горбок, куди я вийшов під час останньої екскурсії, і подивитись, які обриси берегів та який напрямок морської течії. Це бажання зростало щодня. Нарешті я не витримав і вирішив піти туди пішки понад берегом. Дозвольте мені тепер описати свій вигляд. На голові в мене красувалася величезна безформна шапка з козячого хутра, із закотом, що звисав назад і закривав мою шию від сонця, а під час дощу не давав воді текти за комір. У жаркому кліматі немає нічого шкідливішого для здоров’я, як дощ, коли він потрапляє під одяг. Далі на мені була коротка куртка з полами, що доходили до половини стегон, і штани до колін з козячого хутра. На самі штани пішла ціла шкура дуже старого цапа з довгою вовною, що прикривала мені ноги до половини литок. Панчіх та черевиків у мене зовсім не було, а натомість я змайстрував собі - не знаю як і назвати - щось подібне до котурнів¹, що застібалися збоку, як краги², але були варварського³ крою, - звичайно, як і решта мого вбрання. Куртку я підперізував широким поясом із козячої шкури, який стягував замість пряжки двома пришитими до нього ремінцями. З обох боків до пояса були ще припасовані дві петельки, на зразок тих, що робляться для шпаг та кинджалів, тільки на них висіли з одного боку маленька пилка, а з другого - сокира. Крім того, я надягав ще шкіряний ремінь через плече, зав’язаний так само, як і пояс, але трохи вужчий; на цьому ремені під моєю лівою рукою висіли дві торбинки, теж із козячої шкури. В одній торбинці я носив порох, а в другій - дріб. На спині в мене звисав кошик, на плечі я ніс рушницю, а над головою тримав величезну хутряну парасольку, дуже незугарну, але після рушниці, мабуть, найпотрібнішу серед мого спорядження річ... Бороду я відпустив спочатку майже на чверть ярда, але в мене був великий вибір ножиць та бритов, і згодом я обстриг її досить коротко, залишивши тільки те, що росло на верхній губі, подібне за формою до величезних мусульманських вусів, бачених мною в Сале в турків.

¹ Котурни - взуття із товстими дерев’яними підошвами.

² Краги - накладні шкіряні халяви до взуття.

³ Варварський - тут: далекий від цивілізації і культури.

Олександр Френсіс Лайдон. 1865

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Чому Робінзон невпинно досліджував острів?

2. Що допомогло Робінзону перетворити острів Розпуки на острів Надії?

3. Складіть інформаційне коло «Речі, виготовлені руками Робінзона».

4. Чому Робінзона спіткала невдача із човном, про який він мріяв і який нарешті зробив? Символом чого є образ покинутого човна?

5. Які головні здобутки і відкриття Робінзона за десять років на острові? Як змінилося світосприйняття героя за цей час?

6. З якими етапами розвитку людства можна зіставити цей період життя Робінзона на острові?

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

Підготуйте проєкти про заняття Робінзона, розділившись за інтересами: «служба безпеки», «кулінари», «ремісники», «фермери», «дизайнери», «будівельники», «картографи».

Ньюелл Конверс Ваєт. 1920

Робінзон вирушив у нову подорож уздовж берега. Вона тривала декілька днів. Море було надто спокійним, і це здивувало Робінзона. Але згодом, після тривалих спостережень, він розгадав загадку: стан моря залежав від припливів і відпливів. Господарство Робінзона було в зразковому стані, адже він не шкодував праці, коли бачив, що треба щось зробити для покращення своїх зручностей. Аж раптом надзвичайна подія розпочала новий період його життя. Робінзон знайшов відбиток людської ступні.

Я не помилився: це, безумовно, був відбиток людської ступні, я чітко вирізняв п’яту, пальці, підошву. Як він потрапив сюди? Я губився в здогадах і не міг спинитись на жодному. Дуже збентежений, не чуючи, як-то кажуть, землі під собою, пішов я додому до своєї фортеці. Я був наляканий до краю. Що два-три кроки я оглядався, лякався кожного куща, кожного дерева і приймав за людину кожен пень, побачений здалека. Не можна описати, яких страшних і несподіваних форм прибирали в моїй уяві всі речі, які химерні міркування снувались у моїй голові і які безглузді наміри спадали мені на думку.

О, яких безглуздих рішень доходить людина під впливом страху! Страх відбирає в неї здатність користуватись тими засобами, до яких їй радить удаватися розум. Перше, про що я подумав, - це поламати мої загороди, а всіх кіз пустити в ліс, щоб дикуни, не знайшовши їх, не поверталися більше на острів по нову здобич. Я мав намір також перекопати обидві свої ниви й зруйнувати свою альтанку та намет, таким чином не залишивши на острові ніяких ознак людського житла. Такий план склався в мене першої ночі після мого повернення із щойно описаної експедиції на той берег, під свіжим враженням зроблених мною нових відкриттів.

• Чому Робінзон, який, за його власними словами, «не потребував нічого, крім людського товариства», так злякався, побачивши слід людської ноги?

Тривога моя була така велика, що я не спав усю ніч. Зате над ранок, виснажений тяжкими роздумами, я заснув міцним сном, а прокинувшись, відчув себе, як ніколи, бадьорим. Тепер я почав міркувати спокійніше і, зваживши всі обставини, дійшов висновку, що мій острів, такий багатий на рослинність і розташований недалеко від материка, не був таким безлюдним, як я уявляв собі раніше. Хоч на ньому й не було постійних жителів, усе-таки тут могли іноді бувати дикуни з материка; не виключено, що їх приганяло течією чи вітром. А те, що я прожив на острові п’ятнадцять років і досі не зустрів жодної живої людини, пояснюється, звичайно, тим, що, потрапивши сюди, дикуни, очевидно, відразу якомога швидше верталися назад, бо ні в якому разі не думали оселятись тут.

Отже, мені загрожувала єдина небезпека - зустріти їх несподівано, коли вони висідатимуть на берег.

Задля безпеки Робінзон вирішив зробити ще одну огорожу навколо свого житла. До того ж простір поза зовнішньою стіною він засадив подібними до верби деревами. Через два роки перед його житлом стояв густий гайок: нікому не спало б тепер на думку, що за цим лісом є житло.

Робінзон почав шукати нове місце, щоб зробити загорожу для кіз. На березі тієї частини острова, де він ще не був, Робінзон побачив багато слідів людських ніг. Виявилося, що дикуни-переможці привозили на острів переможених і влаштовували жахливі людожерські банкети. Не можна описати жаху, що охопив Робінзона, коли він побачив берег, засіяний черепами, кістками рук, ніг та інших частин людського тіла. Він був так вражений, побачивши все це, що навіть забув про небезпеку, яка йому загрожувала. Від жаху перед страшним викривленням людської природи, що могла дійти до такої пекельної жорстокості, у Робінзона пропав весь страх за самого себе. Він повернувся до свого замку і став менше боятися дикунів.

Ішов уже двадцять третій рік перебування Робінзона на острові. Якби не страх перед дикунами, він охоче згодився би бути тут до останніх днів свого життя. У грудні Робінзон побачив вогонь на березі. Він боявся індіанців, які, почавши блукати по острові, здогадаються, що тут живуть люди, і не заспокояться, поки його не знайдуть. Робінзон зарядив усі мушкети та пістолі і вирішив захищатися до останнього подиху. З вершини гори він спостерігав через підзорну трубу за дикунами, які з початком припливу посідали в човни й відчалили. Його дні тепер минали у повсякденній тривозі.

Якось біля острова Робінзона розбився корабель. Він перевіз безліч корисних речей, серед яких були дві банки варення, кілька сорочок, носові та нашийні хустки.

Одного разу вночі, у сезон березневих дощів, на 24 році усамітнення, Робінзон замислився над тим, що йому робити. Він усе частіше думав, звідки припливають дикуни. У нього зародився план дістатися материка і зустріти корабель. Якось йому наснилося, ніби він вийшов зі свого «замку» і побачив на березі дві піроги¹, а коло них - одинадцять дикунів. Вони хотіли вбити та з'їсти полоненого. Але той вирвався від них і кинувся тікати в лісок. Робінзон вийшов йому назустріч і врятував його. Робінзон подумав, що для успішної подорожі на материк необхідно попередньо взяти в полон якогось дикуна. Після довгих вагань він вирішив підстерегти людожерів, коли ті висадяться на острові, щоб захопити одного з них.

¹ Пірога - легкий індіанський човен, виготовлений зі шкур або видовбаний чи випалений зі стовбура дерева.

Ньюелл Конверс Ваєт. 1920

Минуло вже півтора року, відколи я склав свій план, через те я почав уже вважати його нездійсненним. Тож уявіть собі мій подив, коли одного ранку я побачив на березі, на моєму боці острова, принаймні п’ять індіанських пірог. Усі вони були порожні: дикуни, що приїхали ними, кудись зникли з моїх очей. Я знав, що звичайно в кожну пірогу сідає четверо-шестеро чоловік, коли не більше, і тому численність непроханих гостей дуже мене бентежила. Я не уявляв, як я один упораюся з двома чи трьома десятками дикунів. Спантеличений та стурбований, я засів у своєму замку, але приготувався до задуманої раніше атаки та вирішив діяти, якщо трапиться нагода. Я довго чекав, прислухаючись, чи не долине до мене гомін з боку дикунів, і, нарешті, згораючи від нетерпіння якнайшвидше дізнатись, що там діється, поставив свої рушниці під драбиною й виліз на вершину горба, як і звичайно, у два заходи. Вилізши, я став так, що моя голова не висувалась над горбом, і почав дивитись у підзорну трубу. Дикунів було не менше тридцяти. Вони розклали на березі вогнище і щось готували на ньому.

Раптом кілька чоловік відокремились від гурту й побігли в той бік, де стояли човни, а через якийсь час я побачив, що вони тягнуть до вогню двох нещасних, очевидно, призначених на убій, що до того, напевне, лежали зв’язані в човнах. Одного з них відразу ж звалили на землю, вдаривши по голові чимсь важким, мабуть, дрючком або дерев’яним мечем, яким звичайно користуються дикуни. У цю мить нещасний, відчувши, що його не так пильнують, спалахнув надією на порятунок. Він раптом кинувся вперед і з неймовірною швидкістю побіг піщаним берегом прямо до мене, тобто в той бік, де було моє житло. Признаюсь, я страшенно перелякався, коли побачив, що він біжить до мене, тим більше, що мені здалось, ніби вся ватага кинулась доганяти його. Отже, перша половина мого сну справдилась: дикун, за яким женуться, шукає притулку в моєму ліску. Проте я не міг сподіватись, що здійсниться й друга половина цього сну, тобто що решта дикунів не переслідуватиме своєї жертви і не знайде її там. Я залишився на своєму посту і дуже підбадьорився, коли побачив, що за втікачем женуться всього лише троє. Остаточно заспокоївся я, коли пересвідчився, що він біжить далеко швидше, ніж його переслідувачі, що відстань між ними дедалі збільшується і що, коли йому пощастить пробігти так іще з пів години, вони його не піймають.

Від мого замку їх відокремлювала бухточка, вже не раз згадувана мною на початку оповідання: та сама, куди я причалював зі своїми плотами, коли перевозив майно з нашого корабля. Я ясно бачив, що втікач муситиме перепливти її, інакше його зловлять. Справді, він, не задумуючись, кинувся у воду, хоча був саме приплив, за яких-небудь тридцять помахів переплив бухточку, виліз на протилежний берег і, не сповільнюючи темпу, помчав далі. З трьох його переслідувачів тільки двоє кинулись у воду, а третій не наважився, бо, певне, не вмів плавати...

Я помітив, що двом дикунам, які гнались за втікачем, треба було вдвічі більше часу, ніж йому, щоб перепливти бухточку. І тут я всім своїм єством відчув, що настав час діяти, коли я хочу придбати слугу, а може, й товариша чи помічника. «Саме провидіння, - думав я, - закликає мене врятувати нещасного». Не гаючи часу, я збіг драбинами до підніжжя гори, взяв із собою рушниці, які лишив унизу, так само швидко виліз знову нагору, спустився з другого боку й побіг до моря навперейми дикунам. Незабаром я опинився між утікачем та його переслідувачами, бо взяв найкоротший шлях і до того ж біг униз, по схилу горба. Почувши мої крики, втікач озирнувся і спочатку перелякався мене більше, ніж своїх ворогів. Я подав йому рукою знак повернути, а сам поволі пішов назустріч переслідувачам. Коли перший із них порівнявся зі мною, я збив його з ніг ударом приклада. Стріляти я боявся, щоб не привернути уваги решти дикунів, хоч на такій відстані навряд чи вони могли б почути мій постріл або побачити дим від нього. Коли перший із переслідувачів упав, його товариш спинився, очевидно, перелякавшись, і я швидко підбіг до нього. Але, наблизившись, я побачив, що він тримає в руках лук і стрілу і цілиться в мене.

Отже, я мусив діяти і першим же пострілом убив його. Нещасний, бачивши, що обидва його вороги, як йому здавалось, упали мертві, спинився, але він був так наляканий вогнем і звуком пострілу, що розгубився, не знаючи, чи йти йому до мене, а чи тікати, і, мабуть, більше схилявся до того, щоб тікати. Я почав знову гукати й манити його до себе. Він зрозумів: ступив кілька кроків і знову спинився. Тільки тоді я помітив, що він труситься, як у пропасниці. Бідолаха, очевидно, вважав себе за мого полоненого і думав, що я вчиню з ним точнісінько так само, як я вчинив з його ворогами. Я знову поманив його до себе і взагалі старався підбадьорити його, як умів. Він підходив до мене все ближче, кожні десять-двадцять кроків падаючи навколішки на знак вдячності за порятунок. Я ласкаво посміхався до нього й манив його рукою. Нарешті, підійшовши зовсім близько, він знову впав навколішки, поцілував землю, притулився до мене обличчям, взяв мою ногу й поставив її собі на голову.

Мабуть, останній порух означав, що він присягається бути моїм рабом до самої смерті. Я підвів його, поплескав по плечу і, як міг, старався показати, що йому не слід боятись мене. Я подав йому знак іти за мною і повів його не до свого замку, а зовсім в інший бік - у віддалену частину острова, до своєї печери. Отже, я не дав своєму сну здійснитись у цій частині: дикун не шукав притулку в моєму ліску. Коли ми з ним прийшли в печеру, я дав йому хліба, жменю родзинок і напоїв його водою, а це після швидкого бігу було для нього найпотрібніше. Коли він підживився, я жестами показав йому в куток печери, де в мене лежали великий оберемок рисової соломи та ковдра, що не раз правили мені за постіль. Бідолаху не треба було дуже довго припрошувати, він ліг і вмить заснув.

Це був гарний хлопець, високий на зріст, бездоганно збудований, з рівними, міцними руками й ногами і добре розвиненим тілом. На вигляд йому було років двадцять шість. У його обличчі не було нічого дикого або жорстокого. Це було мужнє обличчя з м’яким і ніжним виразом європейця, особливо коли він посміхався. Волосся в нього було довге й чорне, але не кучеряве, як овеча вовна; лоб високий і широкий; очі жваві й блискучі; колір шкіри не чорний, а смуглий, проте не того жовто-рудого відтінку, як у бразильських або віргінських індіанців, а скоріше оливковий, дуже приємний для очей, хоч його й важко описати. Обличчя в нього було кругле й повне, ніс невеликий. До того ж у нього був гарно окреслений рот з тонкими губами і правильної форми, білі, немов слонова кістка, чудові зуби.

Майло Вінтер. 1914

Проспавши або, вірніше, продрімавши з пів години, він прокинувся й вийшов до мене. Я саме доїв своїх кіз у загоні біля печери. Побачивши мене, він відразу ж підбіг і ліг переді мною на землю, показуючи всією своєю позою найсмиреннішу вдячність і виробляючи при цьому всім тілом безліч чудернацьких рухів. Припавши обличчям до землі, він знову поставив собі на голову мою ногу і всіма приступними йому засобами старався довести свою безмежну відданість та покірність і дати мені зрозуміти, що з цього дня він буде моїм слугою довіку. Я зрозумів багато дечого з того, що він хотів мені сказати, і постарався пояснити йому, що я дуже задоволений ним. Відразу я почав говорити з ним і вчити його відповідати. Насамперед я сказав йому, що його ім’я буде П’ятниця, бо цього дня я врятував йому життя. Після цього я навчив його вимовляти слово «господар» і дав йому зрозуміти, що це моє ім’я; навчив вимовляти «так» та «ні» і розтлумачив значення цих слів. Я дав йому молока в череп’яному глечику, надпивши спочатку сам та вмочивши в нього хліб; я дав йому також коржа, щоб він наслідував мій приклад. П’ятниця з охотою послухався і на мигах показав, що їжа йому до смаку.

Наступного дня Робінзон з П’ятницею потрапили на те місце, де напередодні бенкетували дикуни. Перед їхніми очима постала така жахлива картина, що в Робінзона завмерло серце й захолола кров у жилах: увесь берег був засіяний людськими кістками, земля - закривавлена. П’ятниця жестами розповів, що дикуни привезли з собою чотирьох полонених; трьох вони з’їли, а четвертий був він сам. Знищивши сліди кривавого бенкету, Робінзон і П’ятниця вернулись до замку. Робінзон одягнув П’ятницю, і слуга потроху призвичаївся до свого вбрання.

Новий товариш мені дуже сподобався, і я взяв собі за обов’язок навчити його всього того, що могло бути для нього корисним, а головне - говорити й розуміти мої слова. Він виявив себе дуже здібним учнем, завжди веселим і завжди ретельним. Він так радів, коли розумів мене або коли йому щастило пояснити мені свою думку, що для мене була справжня втіха вчити його. Відколи він оселився зі мною, мені жилось так легко й приємно, що коли б я міг почувати себе в безпеці від дикунів, то, напевне, без жалю погодився б залишитись на острові довіку.

Оскільки тепер замість одного їдця я мав двох, то мені треба було збільшити своє поле та сіяти більше зерна. Я вибрав більшу ділянку землі й заходився обгороджувати її так само, як і попередні. П’ятниця не тільки дуже старанно, а й з явною охотою допомагав мені в цій роботі. Я пояснив йому, навіщо вона, сказавши, що це буде нове поле, бо нас тепер двоє і хліба треба вдвічі більше. Його дуже зворушило, що я так дбаю про нього. Він, як умів, старався мені розтлумачити, що розуміє, наскільки тепер, коли він зі мною, побільшало в мене клопотів. Він пояснив, що ретельно працюватиме, коли я дам йому роботу і покажу, як її виконувати.

Це був найщасливіший рік мого життя на острові. П’ятниця навчився досить добре говорити по-англійському. Він знав назви майже всіх речей, про які я міг його запитати, і всіх місць, куди я міг його послати. Він дуже любив розмовляти зі мною. Отак знову знайшлося заняття для мого язика, що стільки років байдикував. Окрім утіхи, яку я мав із наших бесід, сама присутність цього хлопця була для мене неабиякою радістю, так припав він мені до серця. Щодня більше чарувала мене його чесність та щирість. Потроху я всією душею прихилився до нього, та і він полюбив мене так, як, гадаю, доти не любив нікого.

Коли ми з П’ятницею познайомилися ближче і він уже міг не тільки розуміти майже все, що я йому говорив, а й сам почав досить швидко розмовляти покрученою англійською мовою, я розповів йому історію моїх пригод, особливо те, як я потрапив на цей острів, скільки років прожив на ньому і як я провів ці роки. Я розповів П’ятниці про європейські країни, зокрема про Англію, пояснивши, що я звідти родом. Я розповів йому про аварію корабля, на якому я побував, і показав місце, де колись лежали його рештки, що їх тепер віднесло в море. Я показав йому й рештки шлюпки, на якій ми рятувались і яку згодом викинуло на острів. Ця шлюпка, яку я не мав сили зрушити з місця, тепер зовсім розвалилась. Побачивши її, П’ятниця замислився і довго мовчав. Я спитав його, про що він думає, і він відповів:

- Я бачив шлюпка, як ця: плавав те місце, де мій народ.

Я довго не міг зрозуміти, що він хотів сказати, але нарешті, після довгих розпитувань, виявилось, що таку саму шлюпку прибило до тієї землі, де живе його плем’я. Я зараз же подумав, що якийсь європейський корабель розбився коло тих берегів і ту шлюпку зірвало з нього хвилями. Але чомусь мені не спало на думку, що в шлюпці могли бути люди і, розпитуючи далі, я цікавився лише шлюпкою. П’ятниця описав мені її дуже докладно, але лише тоді, коли він жваво додав наприкінці: «Білі люди не потонули, ми їх урятували», - я зрозумів його краще і запитав, чи були в шлюпці білі люди.

- Вони живі, живуть у наших, - відповів він.

• Чи можна, спираючись на цей епізод, сказати, що Дефо закликав до гармонійного співіснування людей, які належать до різних культур? Чому ви так вважаєте?

Це наштовхнуло мене на новий здогад: чи не з того корабля, що розбився перед моїм островом, були ті сімнадцять чоловік? Мабуть, переконавшись, що корабель наскочив на скелю і що йому загрожує неминуча загибель, всі вони покинули його і пересіли в шлюпку, а потім їх прибило до землі дикунів, де вони й залишились. Я почав допитуватись у П’ятниці, чи напевне він знає, що білі люди живі. Вів жваво відповів: «Напевне, напевне», - і додав, що скоро вже чотири роки, як вони живуть у його земляків і що ті не тільки не кривдять їх, а навіть годують. На моє запитання, як могло статися, що дикуни не вбили і не з’їли білих людей, він відповів: «Білі люди стали нам брати». Тобто, наскільки я зрозумів його, вони замирилися з ними. П’ятниця додав: «Наші їдять людей, коли війна». Тобто тільки військовополонених із ворожих племен.

Якось П’ятниця піднявся на вершину пагорба, звідти було видно материк, і почав радісно танцювати, бо побачив рідну землю. Робінзон запропонував йому повернутися додому, але той відмовився це робити без свого господаря. Вони вирішили спорудити ще один човен. Робінзон обладнав його вітрилами й навчив П’ятницю управлятися з ними.

Настав двадцять сьомий рік мого полону. Останніх трьох років, правда, можна було б не рахувати, бо, коли з’явився П’ятниця, життя моє зовсім змінилось. Двадцять шості роковини я відсвяткував подячною молитвою, як і минулі роки. Я був непохитно переконаний, що не проживу на моєму острові й року. Та, незважаючи на таку впевненість, я не занедбував свого господарства, а так само копав землю, засівав, обгороджував нові ниви, ходив за своєю отарою, збирав та сушив виноград - одно слово, робив усе необхідне, як і доти.

Як тільки припинились дощі та встановилась погода, я почав ретельно готуватись до далекого плавання. Я заздалегідь розрахував, який запас харчів буде нам потрібний, і заготував усе, що треба. Тижнів через два я збирався відкрити док і спустити човен на воду. Одного ранку, як звичайно, готуючись до подорожі, я послав П’ятницю на берег по черепаху: яєць та м’яса цієї тварини нам звичайно вистачало на тиждень. Не встиг П’ятниця відійти, як прибіг назад. Мов божевільний, не чуючи під собою землі, він перелетів до мене через огорожу і, перш ніж я встиг його запитати, закричав:

- Господарю! Господарю! Лихо! Нещастя!

- Що таке, П’ятнице? - спитав я в тривозі.

- Там, коло берега, одна, дві, три піроги!

Я спитав його, чи він боронитиме мене, як я його, і, головне, чи робитиме він усе, що я накажу йому.

- Я умру, якщо ти накажеш, господарю! - відповів він.

Зібравши зброю, вони її зарядили і стали спостерігати. Робінзона розлютило те, що дикуни отаборились так близько до його житла, а огида до кривавої розправи ще дужче розпалила його гнів. І він сказав П’ятниці, що вирішив напасти й перебити всіх до одного цих нелюдів.

Дорогою мене знову опосіли старі думки, і моя рішучість почала підупадати. Не численність дикунів лякала мене, бо в боротьбі з цими голими, майже беззбройними людьми всі шанси були на моєму боці, навіть якби я був один. Ні, мене мучило інше. «З якого права, а тим більше - з якої потреби, - запитав я себе, - збираюсь я заплямувати свої руки кров’ю людей, що не зробили й не хотіли зробити мені ніякого зла? Чим, справді, завинили вони переді мною? їхні варварські звичаї мене не обходять; це - нещасна спадщина, якою їх покарав Бог. Але якщо їх покинув Бог, якщо він у своїй мудрості визнавав за найкраще зробити їх подібними до тварин, то, в усякому разі, мене він не вповноважував бути їхнім суддею, а тим більше катом. І, нарешті, за вади цілого народу не можна мститися над окремими людьми».

Підійшовши ближче до дикунів, Робінзон помітив, що один з полонених - європеєць. І Робінзон вирішив вступити в бій.

Дикуни, які ніколи до того не стикалися з вогнепальною зброєю, були просто приголомшені. Робінзон звільнив європейця, який виявився іспанцем, і дав йому тесак та пістоль. З двадцять одного дикуна втекло лише четверо. Робінзона це турбувало, бо він боявся, що дикуни повернуться на трьохстах човнах і подолають їх своєю кількістю. В одному з човнів, які належали тубільцям, Робінзон побачив зв’язаного чоловіка, що ледве дихав. Це було дивовижно, але вони врятували від загибелі батька П’ятниці, і той аж танцював від радості.

Я спитав його, чи дав він батькові хліба. П’ятниця, показавши на себе, мовив: «Немає хліба, підлий пес нічого не залишив, сам усе з’їв». Тоді я вийняв зі своєї торби все, що в мене було, - невеличкий буханець, два-три грона винограду, - і дав П’ятниці для його батька. Не встиг він знову ввійти в човен, як побіг стрімголов кудись, немов за ним гналась нечиста сила. Треба зауважити, що цей хлопець був надзвичайно прудкий на ноги, і, перше ніж я встиг опам’ятатись, він зник з моїх очей. Я кричав йому, щоб він спинився, та де там! Через чверть години він повернувся, але вже не так хутко.

Коли П’ятниця підійшов ближче, я побачив, що він щось несе. Це був глечик з прісною водою, яку він приніс для батька. Він бігав для цього додому, до нашого замку, і взяв там ще дві хлібини. Хліб він віддав мені, а воду поніс старому, щоправда, дозволивши й мені ковтнути кілька разів, бо мені теж дуже хотілось пити. Вода підбадьорила старого; як виявилось, він умирав від спраги. Коли він напився, я покликав П’ятницю й спитав, чи не залишилось у глечику води. П’ятниця відповів: «Залишилось», - і я звелів дати напитись і іспанцеві, що потребував цього не менше, ніж батько П’ятниці. Я передав іспанцеві також одну хлібину з тих, що приніс П’ятниця. Коли він угамував спрагу свіжою водою й поїв хліба, я підійшов до нього й дав йому жменю винограду.

Майло Вінтер. 1914

Він підвів голову й глянув на мене з безмежною вдячністю. Незважаючи на відвагу, тільки що виявлену ним у сутичці, іспанець був такий виснажений, що не міг стояти на ногах, хоч як намагався. Я помітив, що П’ятниця щохвилини обертається глянути, чи сидить його батько на тому місці, де він його залишив. Аж ось, обернувшись, він побачив, що старий зник. П’ятниця вмить схопився і, не кажучи ні слова, кинувся до човна так швидко, що не видно було, як його ноги торкались землі. Підбігши й побачивши, що батько просто приліг трохи відпочити, він зараз же вернувся до нас. Тоді я сказав іспанцеві, що мій слуга допоможе йому підвестись і доведе до човна, на якому ми перевеземо його до нашого житла, а там уже подбаємо про нього.

Мій острів був тепер заселений, і я вважав, що маю багато підданців. Часто я не міг утриматись від посмішки на думку про те, наскільки я схожий на короля. По-перше, весь острів був моєю невід’ємною власністю, і, отже, мені належало безумовне право панування. По-друге, мій народ був весь під моєю владою: я був необмеженим володарем і законодавцем. Усі мої підданці завдячували мені своїм життям, і кожен із них був готовий, коли б це було потрібно, померти за мене. Знаменно також, що всі троє були різної віри: П’ятниця був протестант, його батько - язичник¹ і людожер, а іспанець - католик. Я допускав у своїх володіннях цілковиту свободу совісті.

¹ Язичник - тут: нехристиянин, той, хто поклоняється природі, уособленій в образах божеств-ідолів.

Невдовзі я почав потроху розмовляти з моїми новими підданцями. Насамперед я наказав П’ятниці спитати свого батька, що він гадає про втечу чотирьох дикунів і чи не боїться він, що вони можуть вернутись на острів із цілою юрбою своїх одноплемінників, яких нам не під силу буде подолати. Старий індіанець відповів, що, на його думку, втікачі ніяк не могли вигребти в таку бурю, яка лютувала тієї ночі; що вони напевне всі потонули, а коли й урятувались яким дивом, то їх віднесло на південь і прибило до землі ворожого племені, де вони однаково загинуть від рук своїх ворогів. Що вони робили б, якби щасливо добрались додому, він не знав, але, на його думку, вони були такі перелякані нашим несподіваним нападом, гуркотом та вогнем пострілів, що, напевне, розповіли своїм, ніби їхні товариші загинули не від людських рук, а від грому та блискавки, і ніби П’ятниця та я були не двоє озброєних людей, а двоє розгніваних духів, посланих з неба, щоб знищити їх. Він, мовляв, сам чув, як вони говорили це один одному, бо не уявляли собі, щоб простий смертний міг вивергати полум’я, говорити громом і вбивати на далекій відстані, навіть не замахнувшись рукою, як це було в тому випадку. Згодом я дізнався, що відтоді дикуни більше ніколи не висідали на моєму острові. Очевидно, четверо втікачів, яких ми вважали за загиблих, щасливо повернулись додому і своїми оповіданнями так перелякали одноплемінників, що в тих склалось уявлення, ніби кожного, хто ступить на зачарований острів, спалить небесний вогонь.

• Поміркуйте, чи можна уявні «оповідання» вцілілих індіанців назвати міфами. Чому?

• Спираючись на матеріали розділу «Міф і література», спробуйте самі відтворити міф, який виник в індіанців після відвідин острова Робінзона Крузо.

Але тоді я цього не знав і тому ніколи не міг позбутися тривоги, щохвилини чекаючи нападу дикунів. І я, і моя маленька армія повсякчасно були готові до бою. Нас було тепер четверо, і, якби до нас з’явилась навіть сотня дикунів, ми сміливо стали б до бою з ними хоч би й у чистому полі. Пересвідчившись однак, що дикуни не з’являються, я помалу почав забувати свої страхи і все частіше вертався думками до своєї давньої мрії поїхати на материк, тим більше, що, як запевняв батько П’ятниці, я, як їхній благодійник, міг сподіватись на гостинну зустріч у його одноплемінників.

Іспанець разом із батьком П’ятниці відправилися на материк за його співвітчизниками. Це було на 27 році перебування Робінзона на безлюдному острові. За тиждень П'ятниця побачив біля острова англійський корабель. Виявилося, що команда збунтувалася і вирішила залишити на острові капітана і тих членів команди, які не пристали до піратів. Робінзон допоміг капітану та його супутникам здолати піратів і повернути корабель. Заколотники залишилися на острові, а Робінзон з П’ятницею змогли нарешті його покинути. На спомин він узяв шапку з козячої шкури, парасольку, папугу та гроші. На острові він прожив 28 років 2 місяці і 19 днів. До Англії Робінзон прибув 11 червня 1687 року: він був відсутній понад 35 років.

Переклад з англійської Євгена Крижевича

Роман Даніеля Дефо як початок робінзонади

За шість років до виходу «Робінзона» в одному із журналів з’явилася стаття про шотландського моряка Александера Селкірка, який прожив самотою на безлюдному острові трохи більше чотирьох років. Ця подія і стала основою книги Даніеля Дефо.

Але от що дивно, хоча в романі безліч пригод, увага читачів прикута зовсім до іншого. Їх цікавить, як Робінзон, крок за кроком, ніби повторює шлях усього людства, як, завдяки розуму та невтомній праці, вибудовує навколо себе цілий світ. Тож невипадково цю книгу часто називають уславленням прагматичного людському розуму та наполегливої праці. Щоб утвердити цю думку, письменник змінив початкову історію: суттєво подовжив час перебування героя на острові; змінив фінал пригоди - на відміну від Селкірка, який на самоті ледь не здичавів і майже розучився розмовляти, Робінзон не лише впорядкував острів до стану сучасної цивілізації, а й сам розвинувся, став більше цінувати духовне, ніж матеріальне. Читачі полюбили історію неймовірних пригод Робінзона Крузо і стали називати «робінзонами» людей, які силою обставин були позбавлені людського суспільства, а в літературі його образ став традиційним.

Робінзонада - твір пригодницької літератури, що зображує виживання однієї людини чи групи, ізольованої від суспільства і цивілізації, найчастіше на безлюдному острові.

Плідною виявилася історія Робінзона Крузо і для українського мистецтва. Цю книгу любив Тарас Шевченко і навіть намалював до неї ілюстрацію. Центральне і головне місце на малюнку займає Робінзон із Біблією. Ця книга підтримує людину, яка опинилася на безлюдному острові, дає можливість герою відчувати зв’язок зі світом, зрозуміти себе, врешті - допомагає залишатися Людиною.

Робінзон Крузо. Тарас Шевченко. 1856

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. За яких обставин Робінзон уперше зустрівся з П’ятницею? Чому він його врятував?

2. Як Робінзон вибудовує свої стосунки з урятованим? Опишіть історію порятунку і їхнього співжиття від імені П’ятниці.

3. Чому, навіть плануючи залишити острів, Робінзон не занедбував свого господарства, а так само робив усе необхідне, як і доти?

4. Який рік перебування на острові був для Робінзона найщасливішим?

5. Складіть хронологічну таблицю перебування Робінзона Крузо на безлюдному острові і за її допомогою підготуйте розповідь про його життя на безлюдному острові.

6. Порівняйте етапи розвитку людської цивілізації, з якими ви познайомилися на уроках історії, з етапами життя Робінзона на безлюдному острові. Чому вони схожі? Обґрунтуйте свою точку зору.

7. Перебуваючи на безлюдному острові, Робінзон Крузо дійшов певних висновків. Віднайдіть їх у тексті і складіть «Порадник Робінзона Крузо». Наприклад, «Чекання зла багато гірше, ніж саме зло, особливо коли цьому чеканню та страхам не бачиш кінця».

8. Що таке робінзонада? Кого зараз називають робінзонами?

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

1. Заповніть таблицю - характеристику героя прикладами з тексту.

Риси характеру	Підтвердження з тексту
Працелюбність і ретельність
Терплячість і обережність
Наполегливість, цілеспрямованість
Винахідливість, гострий розум
Передбачливість, ощадливість
Стійкість, сила духу, віра у власні сили

2. Знайдіть і поясніть епітети, якими характеризує Робінзон слова праця, труд. Яка роль праці в долі Робінзона? Стисло запишіть свої узагальнення.

3. Заповніть порівняльну таблицю «Зміни в характері Робінзона».

Риси Робінзона	на початку роману	після життя на острові
Ставлення до багатства, грошей
Ставлення до тубільців
Ставлення до життя взагалі

4. Підготуйте презентацію або повідомлення про найвідоміші екранізації роману «Робінзон Крузо».