Зарубіжна література. 5 клас. Ковбасенко

Казка «Снігова Королева» Ганса Крістіана Андерсена

• Які з казок Андерсена ви знаєте? Чи подобаються вони вам? Чому?

Ганс Крістіан Андерсен

Ганс Крістіан Андерсен (1805-1875) народився у невеличкому данському містечку Оденсе. Він з дитинства любив оповідати дивовижні історії про все, що бачив довкола. Г. К. Андерсен також вигадував неймовірні пригоди, у яких сам був головним героєм. Серед його слухачів були шкільні товариші, які зазвичай глузували з малого оповідача. Мабуть, саме це й загартувало майбутнього письменника.

Портрет Ганса Крістіана Андерсена. Художник Карл Хартман. 1845

У дитинстві Ганс багато читав, мріяв, захоплювався театром, складав п'єси і ставив їх у своєму ляльковому театрі, сам майстрував ляльки і шив для них театральні костюми. А ще хотів співати й мріяв стати відомим танцюристом.

Дитинство скінчилося раптово - помер батько, і треба було думати про шматок хліба. Матір хотіла було віддати сина в науку до кравця, але Ганс Крістіан умовив відпустити його до Копенгагена, обіцяючи прославити їхній рід, адже скільки бідняків добилися в столиці визнання! Тож із невеличким клунком у руках та мізерними коштами в кишені чотирнадцятирічний Ганс Крістіан подався до столиці. Відчуваючи брак освіти, він мусив сісти за парту з дітьми, на кілька років молодшими за нього. Але попри постійні насмішки гімназистів, він дякував учителям за науку. А коли Г. К. Андерсен став студентом університету, вийшло друком його перше оповідання.

Пам’ятник Г. К. Андерсену на батьківщині в м. Оденсе

Дуже скоро про Г. К. Андерсена заговорила вся Данія. Він видав свою першу збірку «Казки, розказані дітям», з якої до нас прийшли Принцеса на горошині, Дюймовочка, Русалонька, Непохитний олов’яний солдатик, Оле-Лукоє та Еліза, що навіть на вогнищі не припинила в’язати одяг з кропиви для своїх братів-лебедів. Слава казкаря дуже швидко розійшлася Європою. Тож коли через п’ятдесят років він повернувся до рідного містечка, земляки проголосили його почесним громадянином Оденсе - він дотримав слова, яке дав матері: прославив свій рід.

Щороку 2 квітня відзначається Міжнародний день дитячої книги. Раз на два роки, у день народження Крістіана Андерсена, поважна Міжнародна Рада з книг для дітей і юнацтва при ЮНЕСКО проголошує чергового лауреата/лауреатку Золотої медалі Ганса Крістіана Андерсена за найкращу дитячу книгу. Цю престижну нагороду називають Малою Нобелівською премією.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Як ви вважаєте, чому премію за найкращу дитячу книгу назвали саме на честь Г. К. Андерсена? Чи погоджуєтеся ви з тим, що саме він є «королем казок»? Чому?

2. У дитинстві Ганс Крістіан страждав від булінгу. Як він реагував на нього? Чи може досвід письменника допомогти сучасним підліткам? Чому?

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

Література і медіа

1. Створіть пізнавальний відеоролик про лауреатів/лауреаток Золотої медалі Г. К. Андерсена.

СНІГОВА КОРОЛЕВА

(Скорочено)

Оповідання перше: ДЗЕРКАЛО ТА СКАЛКИ

Отже, почнемо!.. Коли ми дочитаємо цю книжку до кінця, то будемо знати більше, ніж тепер. А тим часом - жив собі один лихий троль. Він був злючий-презлючий, наче сам чорт! Але якось і він був у чудовому гуморі, бо зробив собі дзеркало, у якому все добре й прекрасне здавалося гидким, а все негідне й погане виглядало прекрасним.

Чарівні краєвиди скидалися в дзеркалі на варений шпинат, а найкращі люди - на потвор, або здавалося, що вони стоять догори ногами і в них нема животів. Обличчя так перекривлювалися, що їх не можна було впізнати, а хто мав ластовиння, - воно розпливалося на цілу щоку!.. Троль аж заходився з реготу, - він дуже пишався своєю нечуваною вигадкою.

Усі учні троля - а в нього була своя школа - скрізь розповідали про те дивовижне дзеркало.

Отож вони бігали з тим дзеркалом по всіх усюдах, доки не залишилося жодної країни, жодної людини, яка хоча б раз не спотворилася у ньому. І тоді тролеві учні захотіли полетіти на небо, щоб поглузувати з янголів і з самого Бога. Що вище вони злітали, то дзеркало все дужче кривилося від гримас: вони його ледве втримували... Раптом дзеркало так затремтіло, що вирвалося з їхніх рук, упало на землю і розбилося на тисячу мільйонів, більйонів і ще більше скалок! І саме ці скалки наробили більше лиха, ніж саме дзеркало...

Деякі з них, завбільшки як піщинка, літали скрізь по світі і якщо потрапляли комусь до ока, то там і залишалися. Людина з такою скалкою бачила або все навиворіт, або тільки все погане: адже кожна скалочка мала таку саму властивість, що й ціле дзеркало. А деяким людям крихітна скалочка потрапляла в серце - і то було найжахливіше: серце перетворювалося на маленьку крижинку.

Злий троль радів і реготав аж до кольок у животі.

А по світі літало ще багато таких скалок...

Слухайте, що ж було далі!

Чи зустрічали ви людей, про яких можна було би сказати, що «їм до ока потрапила скалка дзеркала троля»?

Оповідання друге: ХЛОПЧИК І ДІВЧИНКА

У великому місті, де так багато людей та будинків, що не всім щастить відгородити собі куточок для невеличкого садка і багатьом доводиться розводити лише кімнатні квіти в горщиках, мешкало двоє бідних дітей. Діти не були рідні, проте любили одне одного як брат і сестра.

Їхні батьки жили в мансардах двох сусідніх будинків. Там, де дахи будинків майже доторкалися ринвами один до одного, виглядали два маленькі віконечка. Ступивши з того чи з того віконечка на ринву, можна було опинитися біля сусідського вікна. У батьків були великі дерев’яні ящики, де росли зелень та кущики троянд. Троянди чудово розростались, і якогось дня батьки вирішили поставити ці ящики впоперек ринви. Здавалося, ніби між вікнами на дахах виросли дві грядки квітів. Горох спускався з ящиків додолу, а троянди заглядали у вікна й перепліталися між собою. Це нагадувало тріумфальну арку з квітів та листя.

Хлопчик і дівчинка дуже любили бігати в гості одне до одного по даху й сидіти на маленьких стільчиках під трояндами. Там вони так гарно гралися!

Та взимку ці розваги припинялися. Діти нагрівали на печі мідні монетки і прикладали їх до замерзлих вікон. За мить посеред шибок з’являлися два чудові віконечка, такі круглі-круглі, і звідти визирали милі й лагідні очка. Це дивилися - кожне зі свого вікна - хлопчик і дівчинка. Хлопчика звали Кай, а дівчинку - Герда.

Влітку вони одним стрибком могли опинитися в гостях, а взимку треба було довго спускатися східцями донизу, а тоді ще довше підійматися догори.

Надворі падав сніг.

- То білі бджілки рояться! - казала їм бабуся.

- А в них також є своя Снігова Королева? - запитував хлопчик, бо він знав, що у справжніх бджіл є одна головна бджола.

- Звичайно, що є, - відказувала бабуся. - Сніжинки оточують її густим роєм, але вона більша за них усіх і ніколи не лишається на землі, а відлітає на чорну хмару. Часом опівночі Снігова Королева пролітає вулицями міста й заглядає у вікна, - від того вони вкриваються крижаними візерунками, наче квітами.

- А Снігова Королева може зайти сюди? - спитала якось дівчинка.

- Нехай спробує! - відказав хлопчик. - Я посаджу її на теплу піч, і вона розтане!

Того вечора, перед сном, Кай виліз на стілець біля вікна й зазирнув крізь маленьке вічко надвір. За вікном літали сніжинки, і одна з них, найбільша, упала на краєчок ящика з квітами. Раптом вона почала рости, рости і на очах перетворилася на жінку, закутану в білий серпанок, зітканий із безлічі снігових зірочок. Була вона дивовижно гарна й ніжна - вся із сліпучо-іскристої криги, але однак - жива! Її очі блищали, як дві ясні зірки, проте не було в них ані лагідності, ані тепла. Вона кивнула хлопчикові і поманила його рукою...

Хлопчик злякався, зіскочив зі стільця, а повз вікно мовби промайнула велика птаха...

Ще вчора за вікном тріщали морози, а тоді раптово настала відлига. Незабаром прийшла весна. Світило сонце, з землі вигулькувала трава, ластівки мостили гнізда. Вікна розмерзлися, і діти знову сиділи у своєму маленькому садочку на даху.

Одного дня Кай і Герда сиділи й роздивлялися книжку з дивовижними звірами та пташками. Великий годинник на міській ратуші вибив п’ять разів.

- Ой! - раптом зойкнув хлопчик. - Мене кольнуло в серце, і щось потрапило в око!

- Дівчинка взяла його за голову; Кай почав кліпати, але в оці нічого не було.

- Мабуть, уже випало! - сказав він.

Але в тому то й річ, що нічого не випало. То були скалочки з химерного тролевого дзеркала. Ви, звичайно ж, пам’ятаєте, що все гарне й прекрасне здавалося в ньому поганим та бридким, а все погане й лихе виглядало прекрасним. Бідний Кай! Скалочка потрапила просто в його серце, і тепер воно мусило перетворитися на крижинку!.. Біль минув, але скалки залишились...

Відтоді Кая наче підмінили. Коли Герда показувала йому книжки з малюнками, він відмахувався від них і казав, що ці книжки годяться лише для немовлят, коли розповідала щось бабуся, - він присікувався до кожного слова. Та хіба тільки це! Тепер він потішався з того, що начіпляв бабусині окуляри і передражнював її.

Незабаром він навчився передражнювати всіх сусідів. А все через скалки тролевого дзеркала, що потрапили йому в око і в серце. Кай дражнив навіть маленьку Герду, яка любила його всією душею. Усі Каєві розваги були тепер дивно-холодні, ба навіть злі.

Якось, коли знову випав сніг, Кай прийшов до Герди з великою лупою і підставив під сніжинки рукав свого пальта.

Крізь збільшувальне скло сніжинки здавалися набагато більші, ніж насправді, і були схожі на пишні квіти або десятикутні зірки.

- Подивись, як майстерно зроблено! - захоплено мовив Кай. - Це ж цікавіше, аніж справжні квіти! А яка точність! Жодної кривої лінії! Ох, якби вони тільки не танули!

Одного дня Кай катався на санчатах разом з іншими хлопцями.

На майдані з’явилися великі білі сани, у яких сидів хтось у білій шапці, закутаний у пишне біле хутро. Сани двічі повільно об’їхали довкола майдану, і Кай швиденько встиг прив’язати до них свої санчата. Великі сани мчали все швидше й швидше, а тоді звернули з майдану в провулок. Людина в білому повернулася до Кая і дружньо, як давньому знайомому, кивнула головою. Кай декілька разів хотів відв’язати санчата, але людина в білій шубі приязно кивала йому, і він їхав далі...

Ось вони вже виїхали за міську браму. Сніг раптом повалив величезними пластівцями, і зробилося так темно, що хлопчик навіть не бачив своєї простягнутої руки. Він силкувався скинути мотузок, яким зачепився за великі сани, але його санчата мовби приросли до них і вихором летіли далі й далі.

Кай голосно закричав, але ніхто його не почув. Сніг не вщухав, і сани, поринаючи в заметах, мчали як навіжені.

Снігові пластівці все росли й росли, аж урешті зробилися величезними білими курми. Раптом курки розлетілися навсібіч, великі сани зупинилися і людина в білому підвелася. Її шуба й шапка були зі снігу. Це була жінка - висока, струнка, сліпучо-біла. Це була... Снігова Королева!

- Ну й добре ми попоїздили! - сказала вона. - Але ти геть змерз. Залізай-но в мою шубу!

І вона перенесла хлопчика в свої сани й загорнула його у свою шубу. Кай мовби опустився у сніговий замет.

- Ти й досі мерзнеш? - спитала Снігова Королева й поцілувала Кая в чоло.

О, її цілунок був зимніший за лід! Він пройняв Кая наскрізь - до самого серця, яке й так було вже наполовину крижане. На мить йому здалося, що він ось-ось помре. Та тільки на одну мить, бо незабаром йому полегшало і він зовсім перестав мерзнути.

Снігова Королева ще раз поцілувала Кая, і з тієї миті він забув і Герду, й бабусю, і геть усіх!..

- Ну, більше я тебе не цілуватиму, - сказала вона, - щоб, бува, не зацілувати насмерть.

Кай глянув на неї. Снігова Королева була така прекрасна! Розумнішого, вродливішого обличчя він не міг собі й уявити!..

Вона вже не видавалася йому такою крижаною, як тоді, коли з’явилася за вікном. Тепер кожна її рисочка була для нього взірцем досконалості. Він перестав її боятися і розповів, що знає усі чотири дії арифметики, навіть з дробами, знає, скільки в кожній країні квадратних миль і скільки мешканців, а вона, слухаючи все те, тільки усміхалася...

Раптом Снігова Королева підхопила його і злетіла на чорну хмару. Буря завивала й стогнала, мовби співаючи старовинних пісень. Вони летіли над лісами, над озерами, над морем, над землею. Під ними дули холодні вітри, вили вовки, мерехтів сніг; над ними літали й крякали чорні круки, а високо вгорі блищав місяць, великий та ясний. Від того дня Кай дивився на нього усю довгу-довгу зимову ніч, а вдень спав біля ніг Снігової Королеви.

Оповідання третє: САДОК БАБУСІ, ЩО ЗНАЛА ЧАРИ

Герда скрізь розшукувала Кая і гірко плакала. Навесні вона вирішила піти до річки й попросити повернути їй Кая в обмін на найдорожчу річ - новенькі червоні черевички. Але хвилі відразу винесли їх на берег, бо не могли повернути хлопчика. Герда подумала, що кинула черевички не надто далеко. Вона забралася у неприв’язаний човен і знову кинула черевички у річку. Неприв’язаний човен захитався й поволі поплив. Герда спочатку злякалася, але потім подумала, що річка несе її до Кая, і заспокоїлася.

Аж ось вона припливла до великого вишневого саду, в якому стояв маленький будиночок під солом’яною стріхою з чудернацькими червоними й блакитними віконцями. З хатини, спираючись на костур, вийшла стара-престара бабуся у великому солом’яному капелюсі, на якому були намальовані чудові квіти.

- Ох, бідолашне мале дівчатко! - сказала стара. - Як це ти потрапила на таку велику й швидку ріку і запливла так далеко?

Із цими словами бабуся зайшла у воду, зачепила костуром човна, притягла його до берега і висадила Герду. Герда вельми зраділа, що нарешті опинилася на землі, хоча й трішки побоювалася незнайомої бабусі.

- Ну, ходімо, розкажеш мені, хто ти така і як сюди дісталася! - промовила бабуся.

Отож Герда про все їй розповіла, а бабуся похитувала головою і тільки повторювала: «Гм, гм!»

Врешті Герда таки зважилася запитати:

- А ви, бабусю, ви... не бачили Кая?

- Ні, дитино, він ще не проходив тут, але, напевне, йтиме, - відповіла старенька. - Так що не сумуй, а краще скуштуй моїх вишень та подивись на квіти в саду: вони кращі, ніж намальовані, і кожна квітка вміє розповідати казки.

Бабуся взяла Герду за руку, завела її в будиночок і замкнула двері на ключ. На столі стояв кошик зі стиглими вишнями, і Герда могла їсти їх досхочу. Доки дівчинка їла, бабуся золотим гребінцем розчісувала їй волосся, що кучерявилось і огортало золотим сяйвом її личко - привітне, миле, кругленьке і рожеве, як троянда.

- Давно вже я хотіла мати таку милу маленьку дівчинку! - сказала бабуся. - От побачиш, як добре ми заживемо з тобою.

І що довше розчісувала вона Герду, то дівчинка більше забувала про Кая. Стара вміла чаклувати. Але вона не була лихою чаклункою і чаклувала лише трішки, задля розваги. Одначе тепер їй дуже хотілося лишити Герду в себе.

Вона пішла в садок, торкнулася костуром усіх троянд, і вони, розквітлі і пишні, вмить сховалися глибоко-глибоко в землю.

Бабуся боялася, щоб Герда не побачила її троянд, бо тоді вона згадає про свої, а тоді й про Кая - і втече. Зробивши свою справу, бабуся повела Герду до квітника. Які звідти линули пахощі, яка там була краса! Герда радісно бігала поміж квітів, аж доки сонце не сховалося за високими вишнями. Тоді бабуся поклала її в гарненьке ліжечко з червоними шовковими перинами, набитими блакитними фіалками.

Назавтра Герда знову гралася на сонечку серед квітів. Так минуло багато днів. Герда знала кожну квіточку, і хоч їх було безліч, їй, проте, здавалося, мовби якоїсь квітки тут не вистачає.

Одного ранку вона сиділа й розглядала солом’яний капелюх бабусі, на якому були намальовані квіти. Найкращою серед них була троянда, - бабуся забула її стерти. От що таке стареча пам’ять!

- Гей, та тут нема троянд! - вражено скрикнула Герда й кинулася їх шукати.

Але даремно! Жодної троянди серед цього моря квітів не було!.. Тоді вона сіла на землю й заплакала, її теплі сльози впали якраз на те місце, де ріс колись один із трояндових кущів. І щойно сльози змочили землю - звідти вигулькнув свіжий і квітучий кущ. На якусь мить вона вражено завмерла - і враз згадала про ті чудові троянди, під якими вона так любила сидіти з Каєм.

- Кай! О Боже!.. Як я забарилася! - вигукнула дівчинка. - Мені ж треба шукати Кая! Ви не знаєте, де він? - спитала вона у троянд. - Чи, може, ви вірите, що він помер?!

- Він не помер! - промовили троянди. - Адже ми були під землею, куди йдуть усі померлі, але Кая поміж них нема.

Тоді Герда кинулася в кінець садка. Хвіртка була зачинена на старий іржавий засув, проте дівчинка так уперто його смикала, що він урешті піддався і хвіртка відчинилася. Недовго думаючи, Герда - так, як була, босоніж, - вибігла на шлях.

Літо вже минуло. Надворі стояла пізня осінь, але в чарівному садку бабусі, де завжди сяяло сонце і цвіли квіти, цього не було помітно.

Ох, як же натомилися її маленькі ніжки! Як холодно й вогко було навколо! І яким сірим та сумним здавався увесь світ!..

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Як Кай потрапив до Снігової Королеви?

2. Чому Герда вирушила на пошуки Кая?

3. Навіщо бабуся, що вміла чаклувати, хотіла залишити Герду в себе? Як довго Герда перебувала в бабусі?

4. Чому казка про Кая та Герду розпочинається з історії про дзеркало троля?

5. Об’єднайтесь у групи і підготуйте:

  • а) переказ оповідання «Хлопчик і дівчинка» від імені Снігової Королеви;
  • б) переказ оповідання від імені бабусі, до якої потрапила Герда.

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

1. Заповніть таблицю.

Ставлення Кая до

До того, як в око потрапила скалка

Після того, як в око потрапила скалка

Після поцілунку Снігової Королеви

книг

квітів

бабусі

Герди

улюблених занять

Риси характеру Кая

На основі таблиці підготуйте стислу розповідь про те, як змінився Кай протягом казки.

Оповідання четверте: КОРОЛЕВИЧ І КОРОЛІВНА

Герді знову довелося сісти перепочити. На снігу, навпроти неї, стрибав великий чорний крук. Він довго й пильно приглядався до дівчинки, киваючи їй головою, і врешті озвався:

- Крра-крра! Прривіт!

Він не вмів добре розмовляти людською мовою, але, видно, дівчинка йому дуже сподобалася, тож він запитав:

- Куди це ти брредеш по світі сама-самісінька?

Слова «сама-самісінька» Герда зрозуміла дуже добре. Вона розповіла крукові про все своє життя і спитала, чи не бачив він Кая. Крук замислено похитав головою і промовив:

- Можливо! Можливо!

Крук розповів, що королівна вирішила вийти заміж за чоловіка, який міг би підтримати розмову. Одного разу в королівстві з’явився хлопець. Він тримався розкуто і дуже мило. Сказав, що прийшов не свататися, а послухати мудрої розмови королівни. Герда була переконана, що це Кай, і попросила крука провести її у палац. Їм прийшла на допомогу крукова наречена - ручна ворона.

Коли всі вогні в палаці погасли, крук повів дівчинку довгими алеями, через сад, і врешті вони опинилися перед маленькими ледь прочиненими дверцятами. О, як билося Гердине серце зі страху й нетерпіння!.. Вони переступили поріг і побачили там ручну ворону, що озиралася на всі боки.

Герда присіла і вклонилася їй, як колись навчила її бабуся.

- Мій наречений розповів мені про вас стільки гарного, маленька панночко! - промовила ручна ворона. - І «повість вашого життя» теж дуже зворушлива. Чи не можете ви взяти лампу, а я піду попереду? Не бійтеся, тут нікого нема.

Нарешті вони опинилися в опочивальні. Її склепіння нагадувало верхівку величезної пальми з коштовним кришталевим листям. Із самої середини стелі спускалася товста золота стеблина, на якій висіли два ліжечка, що мали форму лілеї. Одне було біле, і в ньому спала королівна, друге - червоне, і в ньому Герда сподівалася побачити Кая. Дівчинка злегка відгорнула одну з червоних пелюсток і побачила темно-русяву потилицю...

О, це був Кай!.. Вона голосно вигукнула його ім’я й піднесла лампу до самого його обличчя. Хлопець прокинувся і повернув голову...

О!.. Це був не маленький Кай!.. Королевич був схожий на нього лише з потилиці, хоч також був юний і гарний. Із пелюсток білої лілеї визирнула королівна.

- Що сталося? - спитала вона здивовано.

Маленька Герда заплакала й розповіла всю свою історію, а також усе, що зробили для неї крук із вороною.

Королевич підвівся зі свого ліжечка й запропонував його Герді. Більше поки що він нічого не міг зробити.

Герда лягла в дивовижну постіль, склала ручки й подумала: «Боже, які добрі люди і птахи!..» Тоді заплющила очі й солодко заснула.

Наступного дня її одягли з голови до ніг в оксамити й шовки. Королевич із королівною вмовляли Герду ще хоч трішки погостювати в їхньому палаці, але вона подякувала їм і сказала:

- Я мушу їхати на пошуки маленького Кая. Якщо ваша ласка, дайте мені санчата з конячкою та пару чобіток.

Їй дали й чобітки, і муфту, й чудову сукню, а коли вона з усіма попрощалася, до воріт під’їхала новенька карета зі щирого золота. Герб королівни й королевича блищав на ній, як зірка.

Королевич із королівною самі посадовили її до карети, наповненої смачними наїдками, й побажали щасливої дороги.

Лісовий крук, що саме одружився з ручною вороною, проводжав Герду перші три милі. Його дружина стояла на воротях і махала крильми. Після перших трьох миль крук і Герда попрощалися. Це було сумне прощання.

Оповідання п'яте: МАЛЕНЬКА РОЗБІЙНИЦЯ

Вони довго їхали темним лісом, і їхня карета світила, як ліхтар. Вона засліпила очі придорожнім розбійникам, і вони цього не стерпіли.

- Золото! Золото! - закричали розбійники й кинулися на карету. Вони зупинили коней й витягли з карети Герду.

- Яка пухкенька! Яка пишненька! Горішками відгодована! - зраділа, потираючи руки, стара розбійниця з довгою колючою бородою й волохатими бровами.

- Ой-йо-йой! - раптом закричала розбійниця, бо саме тієї миті її вкусила за вухо власна донька, що сиділа в неї за спиною і була така свавільна й дика, що страх!

- Ох ти мерзенне дівчисько! - закричала мати і не встигла вбити Герду.

- Не руште її! Вона буде гратися зі мною, - сказала маленька розбійниця. - Вона віддасть мені свою муфту, свою гарну сукню і спатиме зі мною в моєму ліжку.

І дівчинка знову так укусила матір за вухо, що та аж підстрибнула й закрутилася, мов дзиґа.

Маленька розбійниця була така ж на зріст, як і Герда, але дужча й ширша в плечах і смаглява. Очі в неї були чорні і якісь сумні.

Вона обняла Герду й сказала:

- Вони не приштрикнуть тебе, аж доки я на тебе не розсерджуся. Ти, напевно, королівна?

- Ні, - відказала Герда й розповіла про все, що їй довелося пережити і як вона любить Кая.

Маленька розбійниця дуже поважно глянула на Герду і, злегка кивнувши головою, промовила:

- Вони не приштрикнуть тебе, навіть коли я розсерджуся на тебе, - швидше я сама тебе порішу! - І вона витерла дівчинці сльози, а тоді сховала обидві руки в її м’якеньку й теплу муфточку.

Карета в’їхала на подвір’я розбійницького замку й зупинилася. Замок згори донизу був обплетений великими тріщинами, з яких час від часу вилітало гайвороння. Назустріч вибігли бульдоги - такі величезні, що кожен із них міг проковтнути людину. Бульдоги високо підстрибували, але не гавкали. Це їм заборонялося.

Посеред просторої зали з облущеними й закуреними стінами та кам’яною підлогою палав вогонь.

- Цю ніч ти будеш спати зі мною, біля моїх любих звірят! - сказала маленька розбійниця.

Дівчаток нагодували, напоїли, і вони пішли у свій куток, де лежала солома, вкрита килимами. Над ними, на жердинах, сиділа добра сотня голубів. Усі вони, здавалося, спали, та коли підійшли дівчатка, голуби заворушилися.

- Вони всі мої, - сказала маленька розбійниця і схопила одного з голубів. Вона так ним трусонула, що голуб аж забив крильми. - Поцілуй його! - крикнула вона, тицьнувши голуба просто Герді в обличчя.

- А ось мій любий дідуганчик: бе-е-е! - загорлала вона й потягла за роги прив’язаного до стіни північного оленя в блискучій мідній вуздечці. - Його теж треба прив’язувати. Щовечора я лоскочу його шию гострим ножем - він дуже цього боїться.

Маленька розбійниця витягла з розколини в стіні довгого ножа і провела ним по оленячій шиї. Бідолашний олень почав брикатися, а дівчинка зареготала й потягла Герду до постелі.

Два лісові голуби вуркотіли у своїй кліточці; решта голубів уже спали. Маленька розбійниця вмить заснула. Герда заснути не могла: вона не знала, чи її вб’ють, чи залишать живою. Раптом лісові голуби сказали:

- Курр! Курр! Ми бачили маленького Кая. Біла курка несла на спині його санчата, а він сидів у санях Снігової Королеви. Вони летіли над лісом, коли ми ще лежали в гнізді. Курр! Курр!

- Що ви кажете? - скрикнула Герда. - Куди поїхала Снігова Королева? Ви знаєте про це?

- Вона поїхала, мабуть, до Лапландії, - відповіли голуби, - бо там завжди зима. Спитай-но у північного оленя, що стоїть на прив’язі.

- Так, там завжди сніг і крига, там так чудово! - промовив північний олень. - Там можна стрибати по просторих крижаних полях, там стоїть літній палац Снігової Королеви, а її улюблений палац височіє біля Північного полюсу, на острові, що зветься Шпіцберген.

Література і медіа

Знайдіть на карті острів Шпіцберген. Прочитайте в інтернеті про тамтешній клімат. Чи випадково Андерсен поселив Снігову Королеву саме там?

Уранці Герда розповіла маленькій розбійниці все, що почула від лісових голубів. Маленька розбійниця споважніла, кивнула головою і сказала:

- Що ж, нехай так. Нехай... А ти знаєш, де Лапландія? - спитала вона північного оленя.

- Хто ж це може знати краще за мене? - відповів олень, і його очі заблищали. - Там я народився, виріс і вільно вистрибував по снігових просторах.

- Знаєш, - сказала вона, - я відв’яжу тебе й випущу на волю. Шпар у свою Лапландію, але за це ти мусиш віднести цю дівчинку до палацу Снігової Королеви, - там її названий братик. Ти, звичайно, чув її розповідь. Вона говорила досить голосно, а ти ж завжди підслуховуєш.

Північний олень не тямився з радості. Маленька розбійниця посадовила на нього Герду, про всяк випадок міцно її прив’язала і навіть підсунула їй м’яку подушечку, щоб було зручніше сидіти.

- Е, вже нехай... - зітхнула вона, - візьми й свої хутряні чобітки, бо буде зимно. А муфту я лишаю собі - надто вона гарна. А щоб ти не мерзла - ось материні рукавиці, вони будуть тобі аж по лікті... Ну ось, тепер у тебе рука, як у моєї матері...

Герда на радощах плакала.

- Пхе! Терпіти не можу, коли скиглять! - сказала маленька розбійниця. - Тепер ти повинна радіти. Ось візьми ще дві хлібини й шинку, щоб не ґиґнути з голоду.

Хлібини й шинку вона прив’язала до оленя, а тоді відчинила двері, перерізала своїм гострим ножем мотузку, якою був прив’язаний олень, і сказала:

- Вимітайся, доки я не передумала! Та дивись мені, бережи це дівча!

Герда простягла маленькій розбійниці обидві руки у величезних рукавицях і попрощалася з нею.

Північний олень зірвався, як вихор. Вони щодуху мчали через ліси, через болота, через скелясті гори й чагарі.

Вони встигли з’їсти і хліб, і шинку і врешті досягли Лапландії.

Оповідання шосте: ЛАПЛАНДКА Й ФІНКА

Олень зупинився коло вбогої хатинки, у якій мешкала стара лапландка. Він розповів їй усю історію Герди, але перед тим розказав свою, - вона здавалася йому набагато важливішою. А Герда так задубіла, що не могла й говорити.

- Ох ви ж бідолахи! - скрушно мовила стара лапландка. - Вам ще далеченько мандрувати. Чекайте, я напишу кілька слів на в’яленій рибині-трісці, паперу в мене нема, а ви віднесете її фінці, яка живе в тих місцях і краще за мене знає, що треба робити.

Коли Герда зігрілася й попоїла, вони знову рушили в дорогу.

Так добіг олень з Гердою аж до Фінляндії і постукав у димар оселі, де жила фінка, - дверей тут зовсім не було. Усередині оселі було дуже гаряче. Низенька господиня швидко розстебнула Гердину сукню, скинула їй рукавиці й чобітки і, поклавши оленеві на голову крижинку, почала читати те, що було написано на в’яленій трісці. Після цього вона взяла з полиці великий сувій паперу з дивним писанням і почала пильно щось звідти вичитувати.

За якийсь час, міняючи на голові оленя лід, фінка прошепотіла:

- Маленький Кай справді у Снігової Королеви, проте він вельми задоволений, навіть щасливий, і гадає, ніби це найкраще місце в світі. А все через те, що в нього в серці і в оці засіли скалки тролевого дзеркала, їх треба вийняти, інакше він ніколи не стане самим собою і Снігова Королева заволодіє ним назавжди.

- А ти не можеш допомогти Герді, щоб вона стала сильнішою? - запитав олень.

- Я не можу дати їй більше сили, аніж вона має тепер. Хіба ти не бачиш, яка велика її сила? Хіба не бачиш, як підкоряються їй і люди, і тварини? Не нам позичати їй сили, адже вона босоніж обійшла півсвіту! Сила - в її чистому дитячому серці. І якщо вже вона не зможе дістатися до замку Снігової Королеви і вийняти з Кая зачаровані скалки, то більше ніхто в світі не зможе цього зробити... За дві милі звідси починається сад Снігової Королеви. Віднеси дівчинку до великого куща з червоними ягодами і прожогом вертайся назад - не барися й хвилини.

Кажучи це, фінка посадила Герду на спину оленя, і він помчав.

- Ой, я забула теплі чобітки! Ой, я забула рукавиці! - закричала маленька Герда, але олень не смів зупинитися, доки не добіг до куща з червоними ягодами.

Там він зсадив Герду, поцілував її просто в губи, і враз по його щоках побігли великі блискучі сльози.

Бідна Герда залишилася сама - на лютому морозі, без чобітків і рукавиць. Вона побігла щодуху вперед. Назустріч їй ринув крижаний струмінь снігових пластівців. Герда згадала великі гарні сніжинки під збільшувальним склом, але ці були набагато більші, страшніші і мчали просто на Герду! Що ближче вони долітали, то більшали й більшали! Це були передові лави війська Снігової Королеви. Одні з них нагадували страхітливо-колючих їжаків, інші - гладких ведмежат із настовбурченою шерстю, але всі вони були блискучо-білі живі снігові клубки.

Герда почала шепотіти «Отче наш». Було так холодно, що кожен її віддих одразу ж перетворювався на густий туман. Туман усе густішав, і ось із нього почали вирізнятися маленькі світлі янголики. Доторкаючись до землі, вони перетворювалися на великих грізних ангелів. На голові в них були шоломи, а в руках - списи та щити. Коли Герда скінчила молитву, довкола неї стояло ціле військо!

Ангели розпорошили снігових страховиськ на тисячі маленьких сніжинок! Шлях до палацу Снігової Королеви був вільний.

Але тепер саме час подивитися, що ж робив Кай?..

А він і не думав про Герду, і навіть не мав гадки, що вона стоїть за стіною замку...

Оповідання сьоме: ЗАМОК СНІГОВОЇ КОРОЛЕВИ І ЩО СТАЛОСЯ ЗГОДОМ

Стіни замку Снігової Королеви намели хуртовини, вікна й двері пробили буйні вітри. Тут було сто, а чи й більше зал, і кожну з них освітлювало північне сяйво. Усі зали були дуже великі, дуже пустельні, дуже холодні, дуже блискучі й крижані. Тут ніколи не бувало розваг.

Посередині найбільшої снігової зали стояло замерзле озеро. Крига тріснула на ньому на тисячу шматків, і всі вони були такі рівні й доладні, що в це важко було повірити. Посеред озера сиділа Снігова Королева. Вона називала це озеро дзеркалом розуму і вважала його найдовершенішим з-поміж усіх дзеркал.

Маленький Кай, сам того не помічаючи, з холоду аж посинів. Королевині поцілунки зробили його нечутливим до морозу, а його серце перетворилося на крижинку. Кай мудрував над плескатими гостробокими крижинами, складаючи з них різні фігури й слова. Проте він ніяк не міг скласти слово, якого йому особливо хотілося - «ВІЧНІСТЬ». Адже Снігова Королева сказала: «Коли ти складеш це слово, то станеш сам собі господар, і я подарую тобі увесь світ і новенькі ковзани». Та це слово ніяк йому не давалося.

Одного дня Снігова Королева полетіла до теплих країв, а Кай залишився сам-один у неосяжній пустельній залі. Він дивився на крижинки і все мудрував, мудрував, аж у нього заболіла голова. Кай наче замер і був такий блідий, мовби геть перетворився на крижинку. І саме в цей час у величезну браму палацу входила Герда. У брамі її зустріли буйні вітри, які - о диво! - раптом затихли і лягли на землю, мовби схотіли спати.

Дівчинка увійшла до величезної крижаної зали і враз побачила Кая. Герда впізнала його! Вона кинулася йому на шию й закричала:

- Каю! Мій любий Каю! Нарешті я тебе знайшла!..

Та Кай сидів тихий, непорушний і холодний.

Тоді Герда заплакала, і її гарячі сльози впали йому на груди. Вони пронизали його до самого серця і розтопили крижану скалку чарівного дзеркала.

Кай поглянув на Герду, і вона заспівала йому про троянди.

Кай раптом заридав. Він ридав так довго й сильно, що скалка дзеркала витекла йому з ока разом зі сльозами. Тоді він упізнав Герду й радісно вигукнув:

- Гердо! Де ж ти так довго була? І де був я сам?..

Кай роззирнувся довкола.

- Як тут зимно! - сказав він і міцно пригорнувся до Герди.

На радощах дівчинка сміялася і плакала водночас. Радість була така велика, що навіть крижинки затанцювали, а коли втомились, то самі склалися в те слово, яке наказала скласти Снігова Королева.

Герда поцілувала Кая в обидві щоки - і вони знову зарум’янилися, поцілувала в очі - і вони заблищали, як її власні. Кай знову став самим собою - бадьорий і веселий. Тепер він геть не боявся повернення Снігової Королеви - його відпускна, написана блискучими крижаними літерами, лежала поруч.

Кай із Гердою вийшли з пустельного крижаного палацу. Вони йшли, тримаючись за руки, й розмовляли про бабусю, про свої троянди, і на їхньому шляху вщухали буйні вітри й виглядало сонце. Коли ж вони дійшли до куща з червоними ягодами, там на них уже чекав північний олень. Кай і Герда вирушили спочатку до фінки, щоб відігрітися в її теплій хатині й довідатися про шлях додому. Тоді поїхали до лапландки. Вона спорядила їм сани, і разом із оленем провела їх до самого лапландського кордону, де вже пробивалася перша зелень. Тут вони всі й попрощалися...

Зацвірінькали перші пташки, дерева вкрилися зеленими бруньками. З лісу, їм назустріч, виїхала дівчина на баскому коні. Дівчина була в яскравій червоній шапочці і з пістолетами за поясом. Це, звичайно ж, була маленька розбійниця. Їй набридло жити вдома, тож вона подалася в мандри.

Дівчина впізнала Герду, а Герда - її. Як же вони зраділи!

- Ич, пройдисвіт! - кивнула на Кая маленька розбійниця. - Не знаю, чи ти вартий того, щоб за тобою бігали аж на край світу!

Але Герда погладила її по щоці й спитала про королевича й королівну.

- Вони поїхали в чужі землі, - сказала мала розбійниця.

- А крук? - запитала Герда.

- Лісовий крук помер. Його ґава тепер удова й ходить із чорною шерстинкою на нозі, нарікаючи на долю. Але краще розкажи, як ти відшукала оце ледащо.

Тоді Герда з Каем розповіли їй усе як було.

- Сніп-снап-снур-бальсець - ось і казочці кінець! - загиготіла мала розбійниця, потиснула їм руки і пообіцяла провідати їх, якщо коли-небудь завітає в їхні краї.

Вона підострожила коня й помчала у широкий світ.

А Кай із Гердою продовжували свій шлях, тримаючись за руки, і там, де вони проходили, розквітали квіти й зеленіла трава.

Та ось одного ранку вони почули до болю знайомі дзвони і впізнали високі вежі рідного міста. Незабаром вони вже входили в низенькі двері своїх маленьких мансардок і саме тут здивовано зауважили, як вони обоє за цей час підросли.

Переклад з данської Оксани Іваненко

Ілюстрації Ніки Гольц

Тема - це те, про що розповідається у творі. Темою казки «Фарбований шакал» є розповідь про шакала, який через чудесний збіг обставин став володарем над звірами.

Ідея художнього твору - провідна думка, сенс, який автор хоче донести до читача. Часто таких сенсів у творі є кілька. Наприклад, у казці «Пані Метелиця» їх можна виразити прислів’ями: «Яка робота, така й винагорода» та «Клаптик рідної землі кращий за Соломонові володіння» чи «Краще сухий хліб удома, ніж печеня в чужому краї», адже падчірку, хоч як не було їй добре у пані Метелиці, взяла туга за рідним краєм.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Чому королевич, королівна та маленька розбійниця вирішили допомогти Герді?

2. Об’єднайтеся в групи «помічників Герди» та від їхнього імені поясніть, чому ви вирішили допомогти дівчинці і як саме це зробили. Починайте свою розповідь так: «Я вирішив/вирішила допомогти Герді, бо...»

3. А чому фінка відмовилася допомагати Герді? Що, на її думку, робило Герду сильною?

4. Що запропонувала Снігова Королева Каю? Чому хлопчикові не вдалося самому скласти слово «ВІЧНІСТЬ»?

5. Знайдіть у казці всі випадки, коли сльози впливали на розвиток подій (наприклад, сльози Герди в саду бабусі, яка вміла чаклувати - згадка Герди про Кая тощо). Чи випадково Андерсен вживає цей образ?

6. Чому казка про Кая та Герду розпочинається з історії про дзеркало троля?

7. Розподіліть персонажів казки на позитивних і негативних. Чи є дійові особи, яких важко однозначно віднести до позитивних чи негативних?

8. Займіть позицію. Чому гарні і добрі люди іноді роблять погані вчинки? Чи варто в житті ділити людей на поганих і хороших? Поясніть свою позицію.

9. Пригадайте, що таке тема та основна думка (ідея) художнього твору. Чи зміниться тема і основна думка казки «Снігова Королева», якщо прибрати з неї перший розділ? Чому?

10. Визначте тему та ідею казки «Снігова Королева».

11. Мистецька палітра. Виберіть одну з ілюстрацій до казки «Снігова Королева», наведених у підручнику. Який епізод вона відтворює? Чи вдалося на картині передати події твору? А почуття героїв/героїнь? Перекажіть цей епізод.

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

1. Герої та героїні казки поставлені в умови вибору між добром і злом. Проаналізуйте їхні життєві позиції і заповніть таблицю.

Персонаж

Вибір між добром і злом (вчинок)

Що спонукало до вчинку?

Кай

Бабуся, що вміла чаклувати

Маленька розбійниця

2. Література і медіа. За допомогою відповідних програм (наприклад, Animaker) спробуйте створити мультфільм за мотивами казки чи намалювати комікс.