Антологія. Фантастика й реальність у шкільному курсі літератури. 7 клас. Качак

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Йон Колфер

1965 р. н.

Ірландський письменник. Народився в м. Вексфорді, де й тепер живе, в сім’ї вчителя історії та актриси. Завдяки батькові, який весело проводив уроки історії, «стріляючи» по дітях із водяного пістолета, став учителем, а завдяки талантові й зосередженій наполегливості — письменником: коли його ровесники розважалися, він створював п’єски та комікси. Після закінчення педагогічного коледжу вчителював, багато подорожував. У 1998 р. дебютував як прозаїк.

Романи серії «Артеміс Фаул» запрошують у світи людей («багноїдів») і підземних чарівних істот — ельфів, спрайтів, гномів, гоблінів, тролів та ін.

Артеміс Фаул. Місія в Арктику

(Уривки)

Артеміс Фаул: ПСИХОЛОГІЧНИЙ НАЧЕРК

Витяг із опису його підліткових років

Уже в тринадцять років об’єкт нашого дослідження, себто Артеміс Фаул, демонстрував ознаки такого високого інтелекту, якого не траплялося поміж людей від часів Вольфганґа Амадея Моцарта. В онлайновому турнірі з шахів Артеміс легко взяв гору над чемпіоном Європи Еваном Кашоґі, запатентував понад двадцять сім винаходів і здобув перемогу в конкурсі на найкращий архітектурний проект нового оперного театру в Дубліні. Й це далеко не все. Бо ще він створив таку комп’ютерну програму, за допомогою якої перевів кілька мільйонів доларів з рахунків одного швейцарського банку на свій власний рахунок, підробив добрий десяток імпресіоністських полотен і видурив у Чарівного Народу чималу кількість золота.

Але тут постає цілком закономірне запитання: звідки все це? Що саме штовхнуло Артеміса на злочинні витівки? Відповідь слід шукати в долі, що спіткала його батька.

Артеміc Фаул-старший очолював справжню злочинну імперію, що простиралася від дублінських доків до токійських завулків, але останнім часом він заповзявся утвердитись як законослухняний підприємець. Тож він купив собі вантажний корабель, повантажив на нього 250 000 барил кока-коли й узяв курс на Мурманськ, порт на півночі Росії. Оборудка, яку він уклав, обіцяла чималі прибутки, й не на одне десятиріччя.

Однак, йому на лихо, російська мафія не зраділа появі такого конкурента. Вона ж бо зовсім не бажала втрачати через якогось там ірландського магната добрячий шмат свого власного ринку. І вона взяла й потопила «Фаул-зорю» з її кока-колою в Кольській затоці. Оголосили, ніби Артеміє Фаул Перший пропав безвісти, а насправді вважалося, що він загинув.

Отак Артеміс-менший опинився на чолі імперії, що відчутно підупала. Аби якось відновити родинні статки, він обрав собі такий злочинний шлях, котрий менше ніж за два роки приніс йому понад п’ятнадцять мільйонів фунтів прибутку.

Утім, більшу частину цього здобутку він витратив на спорядження рятувальних експедицій, котрі мали розшукати й врятувати загубленого в Росії батька. Артеміє відмовлявся вірити в його загибель, хоча кожний новий день дедалі переконливіше свідчив, що так воно й сталось.

Артеміє уникав спілкування зі своїми однолітками й страх як не любив ходити до школи, воліючи збувати час за розробками нових і нових підступних задумів.

Отож, хоча його участь — на чотирнадцятому році життя — у придушенні гоблінського повстання і виявилася жахливим, небезпечним досвідом, що міг згубно відбитися на незміцнілому отроцькому розумі, це, можливо, було й краще з усього, що могло трапитися. Принаймні Артеміє не пронидів того часу за робочим столом, розважився й дістав змогу з деким познайомитися.

Шкода тільки, що майже всі ці нові знайомці намагалися його знищити...

Звіт склав: доктор психнаук Ж. Аргон.

Для архіву Академії Легіону Підземної поліції.

* * *

Західний берег, місто Гавань, Нижні Рівні

Згідно з традиційними людськими уявленнями, лепрекон — це малесеньке чортенятко в зеленому вбранні. Але ще раз нагадаємо: так малюють лепреконів люди. А от Чарівний Народ має власні про це уявлення. На Нижніх Рівнях лепрекон — це офіцер елітного підрозділу, який називається ЛеППРКОН (Легіон Підземної Поліції, Рухомий Корпус Особливих Напрямів). Тут лепрекона зазвичай уявляють як опасистого гнома або як ельфа з напомпованими м’язами, взятого до поліції просто з хрустбольної команди коледжу.

Капітан Холлі Куць не підпадала під жоден із цих описів. Будь-хто більше скидався на офіцера спецкорпусу, ніж ця ельфиня. Коли б ви взялися вгадувати її фах за зовнішнім виглядом, то котяча граційність, дужі, але не розпомповані м’язи могли б підказати, що то, певне, якась гімнастка чи, скажімо, любителька-спелеологиня, котра мріє стати професіоналкою. А придивіться-но до неї пильніше, не звертаючи уваги на гарненьке личко, вгляньтеся в її очі, й ви побачите там таку полум’яну рішучість, що здатна запалити свічку на відстані десяти кроків. А ще — гострий, проникливий розум, завдяки якому вона й стала одним із найшанованіших офіцерів Корпусу.

Хоча формально Холлі вже не належала до Легіону. Після справи з Артемісом Фаулом (де їй довелося стати заручницею й де саме за її голову Артеміс призначив величезний викуп) Рада все намагалася переглянути й скасувати її статус першої жінки-офіцера Корпусу. Якби командувач Корч не пригрозив Раді: або й він також здає свого значка, або Холлі залишається в елітній поліції, — вона б уже давно сиділа вдома й поливала свою папороть. Адже Корч знав, хоч і не зміг переконати в цьому Відділ внутрішніх справ, що викрадення Холлі сталося зовсім не з її вини й тільки завдяки її швидкому розуму пощастило обійтися без жертв у тій складнющій операції.

Втім, члени Ради не особливо переймалися можливими втратами людських життів. Куди дужче їх хвилювало те, що Чарівний Народ позбувся купи такого дорогоцінного золота. На їхню думку, Холлі майже вичерпала на себе викупний фонд Корпусу. І, хоча капітан Куць так і поривалася на поверхню, аби схопити капосного Артеміса Фаула за карк і витрясти з нього решту видуреного золота, цього їй ніхто б не дозволив. Бо Книга, ця біблія Чарівного Народу, проголошувала, що коли вже котрась людина зуміла забрати в ельфа (чи іншого представника Народу) такий любий ельфійському серцю метал, тоді те золото вже тій людині й належить і вона може робити з ним що завгодно.

Отож, зрештою Відділ внутрішніх справ, хоч і не забрав Холліного поліційного значка, приткнув її до найнуднішої роботи: хай сидить собі десь чимдалі, де вже точно не наробить жодної шкоди. Себто куди? А в засідки. Спочатку її зіпхнули в митний відділ, а митне начальство послало стежити за одним із пневматичних підйомників. Цілими днями сиди в капсулі та й спостерігай, що робиться в шахті.

Хоча слід визнати, що контрабанда становила серйозну проблему для поліції Нижніх Рівнів. Причому не сама контрабанда як така, бо складалася вона переважно із нешкідливого мотлоху: сонцезахисних окулярів, дисків БУБ, кавоварок і всякої такої всячини. Загрозу являв собою сам спосіб добування перелічених вище товарів.

Троє гоблінських племен, що називалися Б’ва Кел, захопили ринок контрабанди й з кожним вдалим набігом на поверхню дедалі дужче нахабніли. Ходили навіть чутки, буцімто гобліни, аби не платити данини продажним митникам, склепали собі власного вантажного шатла.

І найбільша біда тут була та, що гобліни ж тупі, як сибірський валянок. Рано чи пізно котрийсь із них забуде прикритись захисним екраном, і гоблінські фото так і посиплються з супутників на наземні агенції новин, а звідти — по газетах та телепрограмах... І тоді не встигне Чарівний Народ оком моргнути, як багноїди (так підземні мешканці називають людей) відкриють для себе Нижні Рівні, цю останню вільну від багноїдів зону планети. А що потім? Людська природа відомо яка. Багноїди швидко підкорять собі Чарівний Народ і почнуть його нещадно експлуатувати, по-хижацьки видобуваючи корисні копалини й забруднюючи при цьому підземний світ...

* * *

Корч замислився. Якщо й справді за всім цим стоїть Артеміс Фаул, ситуація може дуже ускладнитися, і то вкрай швидко.

— І що ти пропонуєш? Допитати Фаула на його території? Мені така ідея зовсім не подобається. І доправити його сюди ми теж не можемо. Такий перепад тиску вб’є будь-якого багноїда.

— Не вб’є, — заперечила Холлі, — якщо ми створимо йому безпечні умови. Тиск у нашому місті підтримується на рівні атмосферного. І ми ж його повезем не в капсулі, а в шатлі. Так що ніякий грець його не візьме.

— Ну добре, — неохоче погодився нарешті командувач. — Привези його сюди, побесідуємо з ним трохи. А заодно прихопи й того здоровила.

— Лаккея?

— Атож, Лаккея. — Корч трохи помовчав. — Але затям: ми тільки проскануємо їм мізки — і все, хай собі повертаються з миром. Я не хочу, щоб ти скористалася з цієї нагоди для особистих порахунків.

— Слухаюсь, пане. Я неухильно дотримуватимусь ділових рамок.

— Даєш слово?

— Так, пане, слово честі!

Корч розтоптав каблуком недокурок своєї сигари.

— Сьогодні я не хочу, щоб бодай хтось постраждав. Навіть Артеміс Фаул. Так що сили не застосовувати.

— Слухаюсь, пане.

— Ну хіба що у випадку крайньої необхідності можеш застосувати зброю, — додав командувач.

Ідемо під Землю

Школа імені святого Бартлбі

Лаккей служив Артемісові Фаулу, відколи той з’явився на світ. Першу ніч життя свого підопічного він пропильнував, охороняючи пологове відділення лікарні, де народився Артеміс. Понад десять років Лаккей був учителем, наставником і захисником юного спадкоємця родини Фаулів. До останнього часу вони ніколи не розлучалися на довше, ніж на тиждень. Та Лаккей знав, що йому не слід цим перейматися. Згідно з неписаним кодексом тілоохоронець не повинен прихилятися до того, кого йому випало охороняти, адже це могло вплинути на його дії в критичній ситуації. Однак, залишаючись іноді наодинці з самим собою, Лаккей не міг не думати про спадкоємця Фаулів як про сина чи меншого братика, тим паче, що ні меншого брата, ні сина тілоохоронець не мав.

Лаккей припаркував шикарний «бентлі-арнидж-ред-лейбл» на вулиці навпроти коледжу. За минулий семестр цей слуга-євразієць ще дужче розрісся на всі боки — якщо таке взагалі було можливе. Після того, як Артеміса запроторили до закритої школи, його тілоохоронцеві тільки й лишалося, що дедалі більше часу проводити у спортзалі. Сказати правду, воно вже й добряче набридло Лаккеєві помпувати м’язи, тягаючи залізяччя, але ж керівництво коледжу категорично відмовилося поставити для нього койку в Артемісовій кімнаті. А після того, як садівник виявив схованку вірного тілоохоронця, викопану тим біля сімнадцятої ямки для гри в гольф, Лаккеєві взагалі заборонили з’являтися на території коледжу.

Артеміс прослизнув у ворота, все ще пережовуючи подумки зауваження доктора По.

— Щось негаразд, пане? — співчутливо запитав Лаккей, завваживши кислий вираз обличчя у господаря.

Артеміс пірнув у бордовий шкіряний салон «бентлі» й налив собі склянку негазованої води з бару.

— Та не те щоб негаразди, Лаккею. Просто ще один психошарлатан зі своєю психобелькотнею на мою голову.

— Може, я скажу йому пару слів? — рівним голосом запитав слуга.

— Забудь про нього — не це нині головне. Що там за вісті про «Фаул-зорю»?

— Вранці ми отримали електронною поштою листа. Це MPEG.

Артеміс насупився. Абревіатура MPEG означала, що лист містить якусь відеоінформацію, а такі файли він не міг переглядати на своєму мобільному телефоні.

Лаккей дістав зі скриньки ноутбук.

— Я подумав, пане, що вам захочеться ознайомитися з листом негайно, то й переписав його сюди.

Слуга передав ноутбук через спинку сидіння, й Артеміс, відкинувши плаский кольоровий екран, відразу ввімкнув портативний комп’ютер. Екран увесь покрився білим. Спочатку Артеміс подумав, чи не сів акумулятор, але потім збагнув, що бачить перед собою засніжене поле. Сама тільки біла білина, й лиш ледь помітні тіні там, де були невеличкі виїмки й кучугури.

Артемісові стало моторошно. Дивно, що така невинна картина могла викликати почуття тривоги.

Потім камера задивилася вгору, показавши похмуре сутінкове небо, після чого вихопила якийсь темний предмет удалині. З мініатюрних комп’ютерних динаміків почулося ритмічне рипіння снігу: оператор рушив по снігу до того предмета. Предмет ставав дедалі більший, виразніший. Так, то була людина — чоловік, що сидів... ні, був прив’язаний до стільця. Кубики льоду задзенькали в Артемісовій склянці. Його руки тремтіли.

Чоловік був одягнений у рештки хорошого — колись — костюма. Рубці, схожі на блискавки, зорали йому обличчя, а ще йому, здається, бракувало однієї ноги, хоча напевне цього не можна було сказати. Артемісове дихання зробилось тяжке, уривчасте, мов у бігуна, що долав довгу дистанцію.

На шиї в чоловіка висіла табличка. Картонка і шмат шпагату. Жирними чорними літерами на картонці було виведено: «Zdravstvuy, syn». Камера взяла напис широким планом, потримала так декілька секунд, а тоді зображення зникло.

— Це все?

Лаккей кивнув головою:

— Тільки той чоловік і табличка. Більш нічого.

— Здравствуй, син, — пробурмотів Артеміс.

Вимова його була бездоганна. Він почав вивчати російську відразу після того, як зник батько.

— Вам перекласти, пане? — запитав Лаккей, що також знав російську мову.

В другій половині вісімдесятих він п’ять років пропрацював у спецслужбі, яка займалася шпигунством. Утім, його вимова була зовсім не така досконала, як у його юного хазяїна.

— Не треба. Я знаю, що це означає. «Привіт, сину!»

Лаккей звернув на двосмугову дорогу. Протягом кількох хвилин обидва мовчали, а тоді тілоохоронець усе-таки не втерпів:

— Пане, ви гадаєте, що то він? Невже той чоловік — ваш батько?

Перемотавши файл трохи назад, Артеміс зупинив його на картинці, де обличчя того загадкового чоловіка було показане найбільшим планом. Він торкнувся рукою екрана, від чого по поверхні побігли веселкові хвилі.

— Так, Лаккею, я гадаю, то він. Але якість картинки вкрай низька. Тож цілковитої певності не може бути.

Лаккей розумів, які почуття боролися в грудях його юного підопічного. Він-бо також утратив близьку людину на борту «Фаул-зорі». В тій фатальній подорожі Артемісового батька супроводжував Лаккеїв дядечко, Лаккей-старший. Але тут достеменно сталося непоправне: дядечкове тіло хвилі викинули на берег, а потім воно опинилось в одному з мурманських моргів.

Зусиллям волі Артеміс поновив самовладання.

— Ми не можемо, Лаккею, залишити це послання без уваги.

— А ви здогадуєтесь, який буде їхній наступний крок?

— Авжеж. Далі нам надішлють вимогу заплатити викуп. Цей лист був потрібен лиш для того, щоб привернути мою увагу. Доведеться перевести в готівку частину золота, отриманого від Чарівного Народу. Негайно законтактуй із Цюрихом, дай Ларсові всі необхідні інструкції.

Лаккей вправно перевів машину на швидкісну смугу.

— Пане Артемісе, знаєте, я маю певний досвід у подібних справах...

Артеміс не став уривати свого слугу. Лаккеєве життя до того, як народився його підопічний, було, м’яко кажучи, вельми розмаїте.

— Викрадачі людей завжди дотримуються певної схеми. Спочатку вони усувають усіх свідків свого злочину. Потім вони, зазвичай, намагаються усунути один одного, аби ні з ким не ділити викупу.

— І що ти цим хочеш сказати?

— Хочу те сказати, що виплачений викуп аж ніяк не гарантує вашому батькові безпеки. Якщо той чоловік і справді ваш батько. Існує велика ймовірність того, що викрадачі одержать ваші гроші, а тоді всіх нас переб’ють.

Артеміс замислено дивився на екран ноутбука.

— Ти, як завжди, маєш слушність. Доведеться мені розробити відповідний план дій.

Лаккей зробив судомний ковток. Він добре пам’ятав останній господарів план. Тоді вони самі ледь не загинули, а могли ще й втягнути планету в міжвидову війну. Нелегко було злякати таку людину, як Лаккей, але цієї хвилини, вгледівши блиск в очах Артеміса Фаула, слуга відчув, як йому спину мов морозом обсипало.

* * *

Ірландія, дорогою зі школи святого Бартлі до маєтку Фаул-Менор

А тим часом Артеміс вивіряв на Лаккеєві деякі свої ідеї. Він часто вдавався до такого методу, коли розробляв який-небудь план. Зрештою, ніхто не знався на таємних операціях краще за Лаккея.

— А можемо ми простежити, звідки прийшов MPEG?

— Ні, пане Артемісе. Я був спробував. Вони ввели в послання якийсь невідомий вірус, що мав його знищити. Я тільки встиг переписати відео на жорсткий диск, як оригінал листа сам собою стерся.

— А якби проаналізувати саме зображення? Чи можна б через супутники визначити, де це знімали?

Лаккей усміхнувся. Його юний господар починав мислити, як справжній солдат.

— Нічого не вийде. Я вже надіслав файл одному своєму приятелеві з НАСА. Але він не став навіть вводити це в комп’ютер. Надто невиразне зображення.

Артеміс помовчав хвильку.

— А як швидко ми можемо потрапити до Росії?

Лаккей побарабанив пальцями по керму.

— Ну, це залежить від...

— Від чого?

— Від того, як ми будемо діставатися туди — легально чи нелегально.

— А як буде швидше?

Лаккей засміявся. Такі запитання ставляться не часто.

— Зазвичай нелегальні способи швидші. Але все одно дорога забере багато часу. Бо літаком летіти нам ніяк не можна, це напевне. Мафія розставить своїх бійців на кожній злітно-посадковій смузі.

— А ми певні, що маємо справу з мафією?

Лаккей зиркнув у дзеркало заднього огляду.

— Боюсь, що так. Усяке викрадення людей контролює мафія. Навіть якщо простому злочинцеві поталанило захопити вашого батька, мафія все одно раніше чи пізніше про це довідається й візьме справу в свої руки.

— Я так і думав, — кивнув головою Артеміс. — Отже, нам доведеться вирушати до Росії морем, а на це піде щонайменше тиждень. І до того ж нам у дорозі потрібне буде якесь прикриття, аби мафія нас не вирахувала. Як у нас справи з документами?

— Жодних проблем. Мабуть, краще буде, якщо нас вважатимуть за росіян. Так виникне менше підозр. Я вже маю паспорти й візи.

— Атлічна. І ким ми будемо цього разу?

— А чим погані все ті самі Степан Башкир та його дядечко Костянтин?

— Чудово. Геніальний шахіст і його наставник.

Вони вже кілька разів використовували це прикриття — під час попередніх пошукових експедицій до Росії. Щоправда, одного разу сталося так, що митник на контрольно-пропускному пункті сам виявився шаховим гросмейстером і засумнівався в їхній історії. Однак Артеміс дуже швидко — за шість переможних ходів — розвіяв його сумніви. До речі, тактика, яку застосував Артеміс у тій партії, дістала назву Башкирового маневру.

— А як швидко ми можемо виїхати?

— Практично негайно. Пані Фаул із Джульєттою зараз у Ніцці, так що ми маємо вісім днів. А до школи можна надіслати листа з яким-небудь переконливим виправданням.

— Мені навіть здається, що «Святий Бартлбі» сам радий буде здихатися мене на певний час, — посміхнувся Артеміс.

— Із маєтку ми могли б відразу вирушити до аеропорту. Літак уже на нас чекатиме. Долетимо хоча б до Скандинавії, а там спробуємо пересісти на якусь посудину. Ми могли б просто зараз майнути до аеропорту, але мені треба прихопити дещо вдома.

Артеміс чудово знав, що саме хотів прихопити його тілоохоронець. Те «дещо» стріляло й вибухало.

— Гаразд. Що швидше, то краще. Ми повинні виявити викрадачів раніше, ніж вони здогадаються, що ми їх шукаємо. Дорогою час від часу перевірятимемо електронну пошту: раптом нам іще підкинуть яке послання.

Лаккей звернув на дорогу, що вела до Фаул-Менору.

— Знаєте, пане, — заговорив він, знову глянувши у дзеркало, — це ж ми збираємося виступити проти самої російської мафії. Мені вже доводилося мати справу з цими людьми. Вони не ведуть жодних переговорів. Якщо ми беремось за цих головорізів, то може й пролитися кров. Можуть постраждати люди. І найімовірніше, цими людьми станемо ми.

Артеміс неуважливо кивнув головою, дивлячись на своє віддзеркалення в бічному склі. Терміново потрібен був план. Що-небудь зухвале й геніальне. Щось таке, до чого досі ніхто ще не вдавався. Втім, щодо цього Артеміс був спокійний. Інтелект іще ніколи його не підводив.

Горішній термінал, Тара, Ірландія

Горішній термінал Тари справляв грандіозне враження. Простір завбільшки з десять тисяч кубічних метрів ховався під чималим пагорбом, що поріс чагарником. Лежав той пагорб посеред угідь фермера МакҐрейні.

Протягом сторіч члени родини МакҐрейні свято шанували, оберігали межі чарівного пагорба, й протягом сторіч їм таланило, як нікому. Трапиться кому-небудь із них захворіти, так за ніч хвороба й щезне, мов і не було. З неймовірною регулярністю МакҐрейні знаходили в своїй землі казкові скарби, а коров’ячий сказ обминав їхні череди.

Здобувши нарешті свою візу, Холлі легко пройшла службу безпеки й прослизнула крізь голографічний камуфляж на земну поверхню. У штаб-квартирі їй пощастило розжитися на комплект крил «Кобой-подвой». У цій новинці була не тільки удосконалена сонячна батарея, замкнена на супутник, а ще й використано революційну технологію розташування крил. Їх тут було дві пари: одна призначалася для плавного польоту, а друга, меншого розміру, для маневрування. Ельфині вже так давно кортіло випробувати «Кобой-подвой», але до поліції надійшло лише кілька комплектів таких крил, і О’‎Гир украй неохоче видавав їх — адже то була не його розробка. Професійна заздрість. Та цього разу кентавра в лабораторії якраз не було, і Холлі цим скористалася — прихопила з полиці комплект «Кобою-подвою».

Вона легко відірвалася від землі й полетіла на висоті п’ятнадцяти метрів, вдихнувши на повні легені нефільтрованого земного повітря. Попри значну концентрацію забруднювачів, повітря смакувало солодше, ніж той його різновид, що, пройшовши через численні фільтри, наповнював глибинні тунелі. Кілька хвилин ельфиня тішилася вільним ширянням у небесах, а тоді вже зосередилася на виконанні свого завдання: викрасти Артеміса Фаула.

Але годі й думати про те, щоб викрасти його з дому, з Фаул-Менору. Коли б капітан Куць проникла в Артемісову оселю без його запрошення, вона тим самим потрапила б на вельми непевний юридичний ґрунт. Хоча сяке-таке формальне виправдання вона мала, бо, викравши її торік, хлопець тим самим начебто запросив ельфиню до себе. Але небагато знайшлося б адвокатів, котрі взялися б захищати її в суді, маючи такі хисткі аргументи. Аз іншого боку, спробуй ще туди проникнути! Фаулівський маєток був справжньою фортецею, яку торік не зміг здобути цілий рій Швидкого реагування (чи то ЗПОПу — Загону Поліції Особливого Призначення). Хіба капітан Куць дужча за цілий підрозділ ЗПОПівців?

Ситуацію ускладнювало ще й те, що Артеміс мав усі підстави сподіватися гостей, особливо якщо Холліна теорія слушна й він справді торгує з Б’ва Кел. Ельфиню аж ніяк не тішила перспектива знову опинитися в пастці. Якось-то вона вже побула бранкою в Артеміса Фаула, з неї досить. Безперечно, та камера, де її тримали в полоні, повсякчас готова прийняти нових гостей.

Холлі увімкнула навігаційну комп’ютерну програму й вивела на шоломове забороло зображення Фаул-Менору. Поруч із тривимірною картинкою особняка відразу ж замиготів червоний індикатор. Отже, лепрекони позначили цей будинок «червоним прапорцем» — знаком небезпеки. Холлі аж застогнала з досади. Зараз її пригостять відеозасторогою, зробленою, певне, на той випадок, якщо десь у підземному світі знайдеться бодай один офіцер Корпусу, котрий не чув про Артеміса Фаула.

На екрані з’явилось гарненьке личко капрала Ділі Фронди. Ну звісно, кого ж іще могли вони вибрати на цю роль! Цяця-дівчинка Легіону, аякже! Дискримінація за статевою ознакою процвітала у штаб-квартирі поліції на Поліційній площі. Подейкували, нібито стрімкий кар’єрний злет отої Фронди пояснюється лише тим, що вона нащадок самого Фронда, першого короля ельфів.

— Ви обрали Фаул-Менор, родовий маєток злочинного сімейства Фаулів, — заговорив Фрондин образ, хляпаючи довжелезними віями. — На цьому будинку стоїть знак небезпеки. Несанкціоноване наближення до нього суворо заборонене! Забороняється навіть пролітати над цією територією. Пам’ятайте: Артеміс Фаул являє собою серйозну загрозу самому існуванню Чарівного Народу.

Поруч із Фрондою з’явилось обличчя Артеміса Фаула з посмішкою, яку легіонські комп’ютерники постаралися зробити якомога лиховіснішою.

— Фаулів поплічник, більш відомий під ім’ям Лаккей, скрізь супроводжує свого господаря. В жодному разі, за жодних обставин не слід навіть наближатися до нього! Як правило, він озброєний до зубів і надзвичайно небезпечний.

Поруч із першими двома зображеннями на екрані виникла й масивна голова Лаккея. «Озброєний до зубів і надзвичайно небезпечний» — це ще м’яко сказано. Лаккей — то єдина за всю історію людина, котра вийшла на герць із тролем і перемогла жахливу звірюку.

Холлі ввела координати в комп’ютер, яким були оснащені крила: хай вони самі понесуть її до цілі. Внизу швидко-швидко замиготіли поля, річки, ліси. Схоже було, що відколи вона побувала тут востаннє, багноїди спромоглися ще дужче занапастити довкілля. Чи не кожну латку землі обліпили десятки людських осель, чиї мешканці невгамовно довбалися в ґрунті, а береги річок густо обросли фабриками, які скидали свої отруйні відходи у воду.

Сонце нарешті сховалося за обрій, і Холлі підняла забороло. Все йшло чудово: час працював на неї, вона мала цілу ніч, аби виробити й здійснити який-небудь план викрадення Артеміса...

* * *

Фаул-Менор, Дублін, Ірландія

Першу будівлю замку Фаулів спорудив іще в п’ятнадцятому сторіччі лорд Г’ю Фаул. Вирослий на вершині пагорба Фаул-Менор височів над довколишньою рівниною. Місце його розташування було обрано не випадково. Цю мудрість: ніколи не дозволяй ворогам непомітно підкрастися до тебе — лорд Г’ю Фаул перейняв у норманських завойовників. Протягом сторіч замок як тільки не перебудовували, і вздовж, і впоперек, аж поки він перетворився на опасистий особняк, що розсівся, розплився на всі боки, але був такий самий неприступний, як і колись. Мур метрової товщини, оснащений найсучаснішою системою безпеки, оперізував цей родовий маєток.

З’їхавши з шосе, Лаккей відчинив ворота пультом дистанційного керування. Покрадьки глянув у дзеркало заднього огляду на задумане обличчя господаря. Іноді, як оце тепер, Лаккеєві здавалося, що Артеміс Фаул, попри те, що йому доводилося спілкуватись з безліччю людей, — найсамотніший хлопчик у світі.

— Чом би нам не прихопити з собою пару отих ельфійських бластерів? — запропонував Лаккей, уриваючи Артемісову задуму.

Під час торішньої облоги маєтку Лаккей сам-один роззброїв цілий рій Швидкого реагування (ЗПОПу).

Артеміс кивнув головою.

— Добра думка. Тільки повиймай атомні батареї й кинь у торбу до бластерів трохи старих ігор та книжок. Якщо попадемось, то удаватимем, ніби то прості цяцьки.

— Авжеж, пане. Чудова ідея.

«Бентлі-ред-лейбл» захрумтів гравієм на під’їзній доріжці — й увімкнув своєю появою охоронне освітлення. Світло горіло і в кількох вікнах особняка. Спеціальні таймери вмикали лампи то в одній, то в іншій кімнаті, аби склалося враження, начебто завжди хтось є вдома.

Лаккей розщебнув свій ремінь безпеки й зграбно висів з машини.

— Вам узяти чогось такого особливого, пане Артемісе?

Хлопець кивнув головою.

— Захопи трохи кав’яру в кухні. Ти не уявляєш, якою гидотою годують нас у школі. Й це за десять тисяч, які ми виплачуємо щосеместра.

Лаккей не стримав усмішки. Хлопчик просить кав’яру, себто ікри, а не цукерок чи морозива. Як можна до цього звикнути?

Однак на півдорозі до нещодавно перебудованого ґанку посмішка щезла з його вуст. Серце тріпнулося. Він добре знав це відчуття. Мати зазвичай говорила в таких випадках: це хтось переступив через твою майбутню могилу... Шосте чуття. Вроджений інстинкт. Десь поруч зачаїлася небезпека. Невидима, але близька.

Холлі помітила: десь за милю від неї фари розтяли світляним мечем нічне небо. Але самої машини ще довго не було видно. Та навіть коли показалось авто, годі було розгледіти, хто там сидить у салоні: затемнене лобове скло було майже чорне. І все ж коли ельфиня загледіла Артемісову машину, серце її забилося дужче.

«Бентлі» замелькав, петляючи по під’їзній доріжці поміж рядів верб і каштанів. Холлі інстинктивно пригнулася, хоча вона була цілковито захищена від людських очей екраном. Але яка могла бути певність, коли маєш справу зі слугою Артеміса Фаула? Торік Артеміс був розібрав її ельфійський шолом і сконструював із заборола окуляри, які дали змогу Лаккеєві виявити й нейтралізувати цілий рій Швидкого реагування (ЗПОПу). Навряд чи тепер Лаккей мав на своїй голові той пристрій, що дозволяє бачити крізь захисні екрани Чарівного Народу, але, як переконалися на своєму гіркому досвіді Клопіт Келп та його бійці, не варто недооцінювати Артеміса Фаула і його тілоохоронця.

Холлі посунула перемикач свого «Нейтрино», встановивши потужність бластера трохи вище середньої. Тепер супротивник буде не просто оглушений, а напевне нейтралізований (чи то «нейтринізований»). Звісно, кілька Лаккеєвих мозкових клітин підсмажаться, але безсоння її не мучитиме з такої дріб’язкової причини.

Авто звернуло до будинку, смаковито захрумтівши гравієм. Ось воно зупинилось, і з нього висів Лаккей. Холлі скреготнула кутніми зубами. Якось — було таке діло — вона врятувала цьому багноїдові життя, зцілила після його фатальної сутички з тролем. Чи зробила б вона таке ще раз? Ельфиня не була певна.

Затамувавши подих, капітан Корпусу Особливих Напрямів Холлі Куць перемкнула крила на режим плавного спуску, безшелесно ковзнула вниз повз вікна будинку й націлила свою зброю на Лаккеєві груди. Влучити в таку широченну ціль зумів би навіть засліплений сонцем гном.

Чоловік аж ніяк не міг виявити її присутність. У жодному разі. Тоді що ж змусило його зупинитись? Бо він таки зупинився й понюхав повітря. Цей багноїд — як пес! Ні, не як пес, а як вовк. Великий вовцюган із великим «піф-паф-ой-ой-ой».

Холлі сфотографувала пістолет установленою в шоломі відеокамерою і послала запит до комп’ютерної бази даних. За мить у куточку заборола з’явилося тривимірне обертове зображення пістолета. Картинка була настільки чітка, що можна було розрізнити найдрібніші деталі.

— «Зіґ Зауер», — почула вона О’‎Гирів коментар. — Калібр — дев’ять міліметрів. Тринадцять набоїв в обоймі. Чималі кулі. Одна така запростяка відірве тобі довбешку так, що ніякі чари не пришиють назад. При влученні в інші частини тіла все може обійтися, якщо ти, звісно, не забув (не забула) одягти обов’язковий для вилазок на поверхню мікроволоконний комбінезон, нещодавно запатентований мною. Але ж ти справжній ЗПОПівець (справжня ЗПОПівка), то й навіщо тобі якийсь там нікчемний комбі?

Холлі насупилась. Найдужче О’‎Гир дратував саме тоді, коли мав слушність. Вона й справді вскочила у перший-ліпший шатл, навіть не подумавши перевдягтися у комбінезон для наземних мандрівок.

Холліні очі порівнялися з Лаккеєвими очима, хоча вона все ще на метр не діставала до землі. Натиснувши на кнопку, щоб підняти забороло, Холлі роздосадувано скривилася: ну чому ця пневматика так гучно сичить?

Лаккей також почув сичання вивільненого газу й миттєво навів «Зіґ Зауер» на джерело звуку.

— Ельфе! — сказав він. — Я знаю, що ти тут. Негайно знімай захисний екран, або я починаю стріляти.

Тактичної переваги над супротивником як не було. Забороло її шолома піднято, а охоронців палець лежить на спусковому гачку. Ельфиня зробила глибокий вдих і прибрала захисний екран.

— Привіт, Лаккею, — рівним голосом сказала вона.

Лаккей підняв дуло «Зіґ Зауера» догори.

— Привіт і тобі, капітане. Тепер повільно опускайся на землю і не здумай...

— Опусти пістолета! — звеліла Холлі голосом, багатим на гіпнотичні модуляції.

Рука з пістолетом затремтіла, але не опустилась. Лаккей щосили опирався гіпнотичним чарам.

— Опусти пістолета, Лаккею! А то я підсмажу твої мізки. Не змушуй мене це робити.

На Лаккеєвій скроні запульсувала жилка.

«Дива та й годі, — подумала Холлі. — Зроду не бачила такої стійкості перед чарами!»

— Не опирайся мені, людино. Підкорись!

Лаккей розтулив рота. Ага, щоб крикнути, остерегти Артеміса. Холлі ще дужче зосередилась, вивергаючи на упертюха цілі шквали магії.

— Я сказала: опусти пістолет!

Краплина поту скотилася по щоці тілоохоронця.

— ОПУСТИ ПІСТОЛЕТ!

І Лаккей нарешті опустив свою зброю — поволі, знехотя.

— Чудово, багноїде! — усміхнулася Холлі. — А тепер повертайся до автомобіля й поводься так, ніби нічого не сталось.

Охоронцеві ноги скорилися чужій волі, нехтуючи сигнали, які посилав їм господарів мозок.

Холлі знову закрилась захисним екраном. Це вже їй подобалося дужче.

Артеміс тим часом складав на ноутбуку електронного листа.

«Шановний пане директоре Ґвіні! — було в тому листі. — Абсолютно безтактний допит, що його вчинив ваш шкільний психолог моєму синочкові Арті, змусив мене забрати його з вашого навчального закладу, аби відправити до швейцарської клініки “Мон-Гаспар" для проходження курсу терапії у справжніх фахівців. А ще я обмірковую питання про притягнення вас до суду. Але ви навіть не намагайтесь законтактувати зі мною, бо я можу розсердитися ще дужче, а в таких випадках я негайно подаю позов.

Щиро ваша

Анґеліна Фаул».

Артеміс відіслав листа й дозволив собі розкіш — ледь осміхнутись. Цікаво, який буде вираз обличчя в директора Ґвіні, коли той отримає листа? Шкода, що мініатюрна відеокамера, яку він, Артеміс, установив у директорському кабінеті, посилає сигнал не далі, ніж на милю.

Лаккей відчинив передні двері й, ніби повагавшись мить, важко плюхнувся на сидіння.

Артеміс зачохлив свій телефон.

— Чи не капітан Куць завітали до нас? Може, ви б перестали вібрувати й перейшли у видимий спектр? Так нам було б зручніше спілкуватись.

Холлі тут і стала видимою. В її руці тьмяно мерехтів бластер. Здогадайтесь, на кого він був спрямований.

— Прошу вас, Холлі, припиніть. Невже в цьому є необхідність?

— Чи є в цьому необхідність? — презирливо пирхнула ельфиня. — Ану погляньмо! Викрадення представника Чарівного Народу, завдані йому тілесні ушкодження, вимагання викупу, та ще й ціною життя згаданого представника, — чи ж цього не досить? Тож, гадаю, необхідність у цьому є.

— Ви вже пробачте, капітане Куць, — усміхнувся Артеміс. — Я був такий юний і корисливий. Хочете вірте, хочете ні, але нині я навіть трохи розкаююсь у тому, що зважився тоді на таку ризиковану затію.

— Невже аж настільки розкаявся, що ладен повернути золото його законним власникам?

— Ні, — признався Артеміс, — не настільки.

— А як ти здогадався про мою присутність?

Артеміс стулив пальці пірамідкою.

— Ключів до розгадки було декілька. По-перше, Лаккей не зазирнув під авто, щоб перевірити, чи немає там бомби, а зазвичай він завжди так робить. По-друге, він повернувся з порожніми руками, а мав узяти з дому дещо. По-третє, двері машини лишалися відчиненими протягом кількох секунд, а така недбалість неприпустима для справжнього фахівця з питань безпеки. І, по-четверте, я розгледів легеньке мерехтіння, коли ви проникли в салон. Усе елементарно.

— А ти спостережливе багноїденя! — похмуро осміхнулася Холлі.

— Стараюсь. А тепер, капітане Куць, чи не були б ви такі ласкаві сказати, що привело вас сюди?

— Наче ти й сам не знаєш!

Артеміс на мить замислився.

— Цікаво! Здогадуюся: щось скоїлось. І за це «щось», безперечно, вважають відповідальним мене. Отже... — він ледь повів бровою, що мовою емоцій Артеміса Фаула означало найбільший подив. — Отже, хтось із людей веде торгівлю з Чарівним Народом.

— Разюче! — похвалила Холлі. — Точніше, було б разюче, коли б ми не знали, що за цим стоїш ти. Тож викладай усю правду-матку. Віднікуватись нема сенсу: якщо ти не скажеш правди, ми добудемо з файлів твого комп’ютера. Я певна, там знайдеться вся потрібна нам інформація.

Йон Колфер. Артеміс Фаул. Місія в Арктику / пер. О. Мокровольський. Київ : Школа, 2006. 320 с.

Запитання та завдання

1. Знайдіть у тексті речення, в яких розповідається про:

  • — історію Артеміса Фаула;
  • — історію Холлі;
  • — зустріч Фаула із Холлі.

Скомпонуйте з них анотацію до прочитаного твору.

2. За покликанням, закодованим у QR-коді, перегляньте трейлер до фільму за мотивами серії романів Й. Колфера.

3. До яких роздумів підштовхнув вас вигаданий Фаулом світ?

4. Побудуйте карту художнього простору, місць, де відбувається дія роману.

5. Продовжіть речення: «Прочитаний текст запам'ятався мені тим, що...».

Тобі буде цікаво! Йон Колфер — автор книжок-картинок, легенд, науково-фентезійної серії «Артеміс Фаул», до якої ввійшло вісім романів: «Артеміс Фаул», «Місія в Арктику», «Код вічності», «Зрада Опал», «Втрачена колонія», «Парадокс часу», «Поклик Атлантиди», «Останній хранитель».



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.