Антологія. Фантастика й реальність у шкільному курсі літератури. 7 клас. Качак

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Філіп Пуллман

1946 р. н.

Англійський письменник. Народився в м. Норидж (графство Норфолк, Англія) в сім’ї пілота, яка часто переїжджала, що давало йому змогу бачити світ. Батько загинув, коли йому було сім років; із одинадцяти років жив із дідом. Навчався в коледжі, вчителював, а потім цілком віддався літературній праці. Щодня пише тисячу сто слів кульковою ручкою у спеціальному блокноті.

Роман «Магічний ніж» — дивовижна казка для дітей і дорослих. Головні герої, перетнувши кордон світів і потрапивши в місто покинутих дітей, зустрічаються з привидами, відьмами, ангелами, наражаються на небезпечні пригоди, натрапляють на магічний ніж, яким можна «вирізати вікна» в інші світи.

Магічний ніж

(Уривки)

Віл вийшов на велике перехрестя, де шлях на північ перетинав оксфордську кільцеву дорогу, яка пролягала зі сходу на захід. О такій пізній порі машин було обмаль, і в місці, де він стояв, панувала тиша — обабіч за широкою смугою трави виднілися охайні будинки. Уздовж дороги вишикувалися дві шереги грабів — дивних дерев із досконало симетричною кроною; вони були схожі радше на деревця з дитячих малюнків, ніж на справжні рослини. Світло ліхтарів надавало пейзажу дещо штучного вигляду — ніби це була якась сцена. Віл майже падав від утоми, але ішов далі на північ, хоча залюбки ліг би на траву під одним із цих дерев. Та коли він стояв, намагаючись вигнати туман із голови, то побачив кішку.

Як і Моксі, вона була смугастою. Вона вислизнула з саду однієї з осель, біля яких стояв Віл. Хлопець поставив торбу та простяг руку, і кішка підійшла, щоб потертися об його пальці — так само, як це робила Моксі. Звичайно, так поводилася кожна кішка, але Віл усе одно відчув таке гостре бажання повернути назад, додому, що на його очах з’явилися сльози.

Нарешті кішка відвернулася. Стояла ніч, і їй слід було оглянути свою територію, перевірити, чи не з’явилися миші. Вона м’якою ходою перетнула дорогу, прямуючи до кущів, що росли відразу за грабами, і там зупинилася.

Віл, який усе ще спостерігав за кішкою, побачив, що вона робить щось вельми цікаве.

Вона простягла лапу, щоб, здавалося, написати у повітрі щось невидиме Вілові. Потім вона стрибнула назад, вигнула спину та підняла хвіст, шерсть її стала сторчма. Віл добре знав кішок, а тому почав уважно дивитися, як тварина знову наближається до того самого місця — клаптика трави між грабами та кущами, що слугували живою огорожею для саду, — і ще раз ніби пошкрябала лапою повітря.

Вона знову відстрибнула, але цього разу не так далеко, і було видно, що її тривога минає. Минуло ще декілька секунд фиркання, ворушіння вусами та дотиків лапою, і цікавість подолала обережність.

Кішка ступнула вперед і зникла.

Віл протер очі. Він усе ще нерухомо стояв біля стовбура найближчого до нього дерева, коли з-за повороту виїхала вантажівка та ковзнула по ньому світлом фар. Коли вона зникла, хлопець перейшов дорогу, не відриваючи очей від місця, яке досліджувала кішка. Це було нелегко — там не було нічого, на чому можна було б зупинити око, але коли він підійшов ближче та оглянув це місце, то щось побачив.

Принаймні він бачив щось під деякими кутами. Це виглядало так, ніби хтось вирізав шматок повітря над травою, що росла приблизно за два метри від узбіччя дороги. Шматок був майже квадратним за формою, сторона квадрата становила приблизно метр. Якщо стояти збоку від цього місця, майже нічого не можна було розгледіти, ззаду ж не було видно й зовсім нічого. Місце здавалося незвичайним, лише якщо стояти прямо перед ним, тобто з боку дороги — та й тоді звернути на нього увагу було не дуже-то й легко, бо крізь нього Віл побачив абсолютно те саме, що було довкола: ділянку трави, освітлену ліхтарем.

Але Віл не мав щонайменших сумнівів у тому, що клаптик трави по той бік належав до іншого світу.

Він не зміг би сказати, чому він так уважає. Знання цього прийшло до нього відразу, і він знав це так само певно, як знав, що вогонь горить, а доброта — це гарно. Він дивився на щось зовсім чуже для нашого світу.

І вже це заохотило його нахилитися та роздивитися цю річ уважніше. Від того, що він побачив, у нього в голові запаморочилося, а серце закалатало ще дужче, але він анітрохи не вагався: просунув свою торбу крізь цю діру в матерії нашого світу, а потім і сам проліз туди.

Він стояв під шерегою дерев, але це були не граби, а високі пальми, й росли вони, як і дерева в Оксфорді, — низкою на траві. Але вона пролягала серединою широкого бульвару, на узбіччі котрого одне за одним стояли кафе й невеличкі крамнички. Усі вони були яскраво освітлені, всі відчинені, але порожні та мовчазні — ніби вони розглядали небо, густо засіяне зірками. Гаряча ніч пахла миртами та сіллю моря.

Віл уважно оглянув усе довкола. У нього за спиною повний місяць заливав білим сяйвом нескінченну низку великих зелених пагорбів, біля підніжжя яких стояли численні будинки з пишними садами довкола. Маєтки, як здалося Вілові, були оточені парком — невеличкими окремими гаями, серед котрих він розгледів білі стіни якогось храму.

Поруч із ним у повітрі висіло те віконце, крізь яке він тільки-но пройшов, — побачити його з цього боку було так само складно, як і з того, але воно, без сумніву, існувало. Він нахилився, аби подивитися крізь нього, і побачив оксфордську дорогу — його власний світ. Відчувши, як по спині побігли мурашки, хлопець відвернувся: хоч яким є цей світ, він все одно буде кращим від того. Відчуваючи легке запаморочення в голові, ніби він водночас спить і не спить, він випростався та пошукав очима кішку — свою проводирку.

Її не було. Без сумніву, вона вже досліджувала вузькі вулиці та садочки за цими кафе, світло яких так приваблювало. Віл підняв свою пошарпану торбу та, рухаючись дуже обережно на той випадок, якщо все це кудись зникне, повільно пішов дорогою до кафе.

* * *

Віл рушив праворуч, повз готелі з навісами над залитими світлом входами та неодмінними бугенвіліями, що цвіли поруч, і врешті-решт зайшов у сад, розташований на невеличкому миску. Будівля з освітленим прожекторами вигадливим фасадом, що стояла серед дерев, мабуть, являла собою казино або навіть оперу. Під обвішаними лампами олеандрами пролягали в усіх напрямках доріжки, але жоден живий звук так і не досяг вух Віла: птахи не співали, не дзижчали комахи, лунали лише його власні кроки.

Він чув тільки постійний тихий шум невеличких хвиль з пляжу за пальмами, котрі огороджували сад. Хлопець пішов туди і побачив, що на білому піску стоять декілька катамаранів, винесених туди припливом. Кожні декілька секунд у морі народжувалася маленька хвилька, щоб набігти на берег і відкотитися, поступившись місцем іншій. Приблизно за п’ятдесят метрів від берега у спокійній воді височіла платформа для нирців.

Віл присів на один із катамаранів і скинув взуття — дешеві кросівки, котрі вже майже розвалилися та безжально стискали його натруджені ноги. За кросівками полетіли і шкарпетки. Хлопець занурив пальці ніг у пісок. Минуло ще кілька секунд, і він скинув решту одягу та пішов у море.

Вода була якраз на межі між прохолодною та теплою, і це було чудово. Віл, здіймаючи бризки, поплив до платформи для нирців, виліз на неї, сів на м’яку дерев’яну обшивку та подивився на місто.

Праворуч від нього, огороджена молом, лежала гавань. За нею, приблизно на відстані милі, височів смугастий біло-червоний маяк, за яким із темряви виднілися стрімчаки, а за ними, вже ледь помітні — ті великі пагорби, котрі він бачив з того місця, звідки потрапив у цей світ.

За смугою пляжу стояли осяяні лампочками дерева саду, що оточував казино, а за ними — вулиці міста та набережна зі своїми готелями, кафе та м’яко освітленими магазинами. І все це було порожнім і мовчазним.

І безпечним. Ніхто не знайде його тут: чоловік, що обшукував його будинок, ніяк не дізнається, куди він подівся, так само як і поліція. У нього був цілий світ, аби сховатися в ньому.

Уперше з тієї миті, коли він уранці вибіг із дому, Віл почувався безпечно.

До нього повернулася спрага, а з нею й голод — врешті-решт, востаннє він їв у іншому світі. Він зісковзнув у воду та повільно поплив до берега. Вийшовши на пісок, він натяг труси та, несучи в руці решту одягу й торбу, пішов садом у напрямку набережної. Там він кинув порожню пляшку в кошик для сміття і, босий, поплентався до гавані.

Коли його шкіра трохи підсохла, він натягнув джинси та почав розглядати місто, шукаючи, де можна дістати їжу. Готелі були надто величними; він зазирнув у перший з них, але той був зсередини таким великим, що хлопець відчув себе незатишно. Отже, він пішов далі й невдовзі знайшов невеличке кафе, що припало йому до вподоби. Він не міг би пояснити, звідки в нього виникло це відчуття: адже воно було таким самим, як десяток інших, з верандою, заставленою горщиками з квітами, та столами і стільцями, що стояли просто на тротуарі, але йому припало до душі саме це.

Там була стійка з фотографіями боксерів на стіні та постер усміхненого акордеоніста з його автографом. Віл пройшов на кухню та вийшов у двері, що вели в коридор із вузькими сходами, застеленими яскравим квітчастим килимом.

Потім тихо піднявся на другий поверх і відчинив перші двері, на які впав його погляд. Вікна кімнати виходили на набережну. У приміщенні було спекотно й задушливо, і Віл відчинив двері балкона, щоби впустити прохолодне нічне повітря. Сама кімната була невеликою, і меблі в ній явно призначалися для більшого приміщення. Вони були вельми пошарпаними, але загалом у кімнаті було чисто й затишно: схоже, тут мешкали гостинні люди. На стіні висіла маленька полиця із книжками, на столі лежав журнал і стояли декілька фотографій у рамках.

Віл вийшов й оглянув інші кімнати — невелику ванну та спальню з двоспальним ліжком.

Коли він уже збирався відчинити останні двері, по його шкірі чомусь побігли мурашки, а серце шалено закалатало. І річ була не в тому, що він почув зсередини якийсь звук — просто щось підказало йому, що кімната не порожня. У нього промайнула думка: яке все-таки дивне життя — його день розпочався з того, що хтось ходив ззовні темної кімнати, а сам він чекав усередині, наразі ж усе відбувається навпаки...

І поки він стояв у роздумах, двері несподівано відчинилися й щось кинулося на нього, мов дикий звір.

Але власна пам’ять попередила його: він стояв не біля самих дверей і його не збили з ніг. Він не збирався здаватися без бою — пустив у хід коліно, голову, кулак, лікті, намагаючись поцілити супротивника, хай там ким він був...

Це була дівчинка одного з ним віку, розлючена до нестями й одягнена в подерту брудну сукню, з якої виглядали тонкі голі руки й ноги.

Вона усвідомила, хто він такий, тієї миті, коли він розгледів її, відштовхнулася від його оголених грудей і, як загнана в кут кішка, зіщулилася в темному закутку коридору. І, на його великий подив, поруч із нею дійсно з’явилася кішка: величезний дикий звір, що наїжився, вищирив зуби та підняв хвіст.

Дівчинка поклала долоню кішці на спину та облизнула губи, уважно стежачи за кожним його рухом.

Віл повільно випростувався.

— Хто ти така?

— Ліра Красномовна, — відповіла дівчинка.

— Ти тут живеш?

— Ні! — рішуче відказала вона.

— А скажи мені, що це за місце? Я маю на увазі місто.

— Не знаю.

— Звідки ж ти?

— Зі свого світу, він поєднаний з цим. А де твій деймон?

Віл витріщив очі. Потім він побачив, як із кішкою відбувається щось незвичайне: вона стрибнула на руки дівчинці й змінилася на очах. Наразі це був червоно-коричневий горностай із шиєю та черевом кремового кольору, і він подивився на хлопця так само люто, як дівчинка до того. Але раптом Віл зрозумів, що й дівча, й горностай дуже його бояться — немовби він привид.

— У мене немає демона, — відповів він. — Я навіть не знаю, про що ти. А! Чи це твій демон?

Дівчинка неквапливо підвелася. Горностай, немов комірець, огорнув її шию, його чорні очі не відривалися від обличчя хлопця.

— Але ж ти живий, — недовірливо сказала Ліра Красномовна. — Ти не... Ти не був...

— Мене звуть Віл, Вільям Пері, — назвався Віл. — Я не розумію, що ти мені кажеш про демонів. У моєму світі демон — це... Це диявол, щось зле.

— Не демон, а деймон... У твоєму світі? Ти хочеш сказати, що це не твій світ?

— Ні. Я просто... просто знайшов вхід. Я гадаю, він, як і твій світ, поєднаний із цим.

Дівчинка дещо розслабилася, але все одно пильно стежила за ним, а він залишався спокійним і нерухомим, ніби вона була незнайомою кішкою, з якою він хотів потоваришувати.

— Окрім мене, ти когось бачила в цьому місті? — продовжив розпитувати її Віл.

— Ні.

— А давно ти тут?

— Не знаю. Декілька днів. Я не пам’ятаю.

— То навіщо ти сюди прийшла?

— Я шукаю Пил.

— Шукаєш пил? Золотий, чи що? Який пил?

Ліра звузила очі й промовчала.

* * *

Прямо на сонці лежав на ліжку старий чоловік із білим як сніг волоссям. Його обличчя було вкрите синцями і ранами, одне око було заплющене, а коли Віл з Лірою наблизилися до нього, то побачили, що його руки зв’язані за спиною.

Чоловік почув їхні кроки, і його обличчя спотворив страх. Він знову застогнав та спробував перевернутися на живіт.

— Усе гаразд, — тихо промовив Віл. — Ми не завдаватимемо вам болю. Це хлопець з ножем мордував вас?

Старий щось нерозбірливо промукав.

— Розплутаймо мотузку, — звернувся Віл до Ліри. — Вона зав’язана не надто міцно.

Вузли дійсно були ледь затягнуті — наче той, хто їх в’язав, дуже поспішав, — і незабаром мотузка впала на свинець. Віл допоміг чоловіку підвестися та відвів його в тінь парапету.

— Хто ви? — спитав він. — Ми не знали, що в бант двоє людей — ми гадали, що тут лише один.

— Джакомо Парадізі, — крізь розбиті зуби невиразно проговорив старий. — Я і лише я є хранителем. Той юнак украв його в мене. Завжди знаходяться дурні, що заради цього ножа наражаються на ризик, але цей зовсім безголовий. Він збирається мене вбити...

— Він не вб’є вас, — сказала Ліра. — А як це — хранитель? Що це означає?

— Я зберігаю цей магічний ніж за дорученням Гільдії... Де він?

— Він унизу, — відповів Віл, — ми пройшли повз нього. Він нас не бачив, бо махав ножем у повітрі.

— Він намагається очистити собі шлях, але йому це не вдасться. Коли він...

— Обережно! — вигукнула Ліра.

Віл повернувся й побачив, що по драбині лізе той юнак. Він ще не помітив їх, але сховатися було ніде, і коли Віл із Лірою підвелися, він відчув рух і різко повернувся обличчям до них.

Пантелеймон миттєво став ведмедем і підвівся на лапи. Лише Ліра знала, що він ніколи не торкнеться іншої людини, але хоча очі юнака на мить округлилися, Віл побачив, що насправді той майже не помітив звіра. Парубок дійсно був геть божевільним: його кучеряве руде волосся було скуйовдженим, підборіддя забризкане слиною, а білки очей, здавалося, починалися від самих зіниць.

До того ж у нього був ніж, а вони зовсім не мали зброї. Віл на декілька кроків відійшов від старого та став, напруживши усе тіло, готовий кинутися на ворога чи відскочити вбік.

Юнак підскочив ближче та хрест-навхрест замахав ножем, роблячи невеликі кроки вперед і змушуючи Віла задкувати, доки не загнав його в кут, утворений двома банями башти.

Віл побачив, що Ліра, тримаючи в руках мотузку, підкрадається до юнака ззаду, і раптом кинувся на нього — так, як він це зробив у себе вдома. Ефект був аналогічним — його супротивник від несподіванки відступив, зачепився за Ліру та впав на свинцевий дах. Усе відбулося надто швидко, щоб Віл устиг злякатися, але він таки побачив, як ніж вилітає з руки юнака та за декілька футів від нього вістрям уперед входить у свинець — це виглядало так, ніби дах був зроблений із масла. Ніж встряв по саму рукоятку й застиг так.

Юнак відразу вивернувся й потягнувся до зброї, але Віл кинувся йому на спину та схопив за волосся. Битися він навчився у школі — для цього виникало безліч нагод, адже інші діти завжди відчували, що з його матір’ю щось негаразд. І в таких сутичках він добре засвоїв просте правило: бали тобі дає не манера, в якій ти провадиш бій, а те, чи змусив ти свого ворога поступитися, тобто чи завдав ти йому більшого болю, ніж він тобі. Він також знав, що слід бути готовим зробити іншому боляче й що чимало людей на це не здатні — але він це вмів!

Отже, мистецтво бою не було для нього незнайомим предметом, але до того йому не доводилося битися з майже дорослим чоловіком, озброєним ножем, отож, слід було за будь-яку ціну не дозволяти йому знову заволодіти зброєю.

Він занурив пальці в густе вогке волосся юнака та з усієї сили смикнув за нього. Юнак мукнув та кинувся вбік, але Віл учепився в нього ще дужче, і його супротивник заревів від болю та люті. Проте він таки скочив на ноги й відразу перекинувся на спину, вдаривши Віла об парапет. Хлопець відчув, що цього для нього забагато — у нього перехопило дух, і хватка його пальців послабшала. Певна річ, юнак умить вирвався.

Віл упав на коліна в ринву та почав хапати ротом повітря, але залишатися тут не можна було, й він підтягнув ноги та спробував підвестися — однак його ліва нога проскочила в один з отворів для стоку води. Цілу жахливу секунду йому здавалося, що за ним нічого немає, і його пальці відчайдушно вп’ялися у свинець, але нічого не сталося — його нога висіла у повітрі, проте решта його тіла була в безпеці.

Хлопець втягнув ногу всередину та підвівся. Юнак же знову дістався до ножа, однак йому не вистачило часу висмикнути зброю зі свинцю — Ліра стрибнула йому на спину, дряпаючись і кусаючись, мов дика кішка. На жаль, їй не вдалося схопити його за волосся, і він віджбурнув її, як мале кошеня. А коли він став на ноги, в його руці вже був ніж.

Ліра впала на бік, поруч із нею, наїжачивши шерсть та вишкіривши ікла, з’явився кіт — Пантелеймон. Віл подивився юнакові просто в обличчя й уперше розглянув його як слід. Сумнівів не могло бути — це був брат Анжеліки, у нього були лихі наміри, і вони стосувалися Віла.

І хоча в юнака, на відміну від Віла, був ніж, хлопець не збирався стати безсловесною жертвою.

Він підібрав з даху мотузку, що її впустила Ліра, та встиг обмотати її довкола лівої руки — це давало йому деякий захист від ножа. Він перемістився так, аби стати між сонцем та своїм супротивником, і той змушений був мружитися та моргати. До того ж скляна конструкція кинула юнакові в очі з десяток сонячних зайчиків, і Віл побачив, що той, осліплений, водить перед собою руками.

Тоді він, підвівши догори ліву руку, стрибнув ліворуч, подалі від ножа, та щосили буцнув по коліну юнака. Удар прийшовся саме в ціль, і ворог з гучним стогоном упав та скорчився на свинці, але за мить знову підскочив.

Віл стрибнув на нього та пустив у хід обидві руки й ноги, знов і знов б’ючи, куди влучить, та відганяючи юнака в бік скляної споруди. Якби лише вдалося наблизити його до верху драбини...

Цього разу юнак упав якось важче, і його права рука з ножем опинилася на свинці якраз під ногами Віла.

Хлопець відразу стрибнув на неї обома ногами й почув, як хруснули пальці юнака, затиснуті між дахом і рукояткою. Тоді він щільніше намотав на руку мотузку та стрибнув на кисть ще раз. Юнак завив і випустив ніж. Віл віджбурнув його ногою, і, на щастя, це йому вдалося — ніж прослизнув по свинцю та опустився у ринву саме поруч зі зливальним отвором. Мотузка в нього на руці знов ослабла, до того ж він із подивом помітив, що на свинці в нього під ногами та на його взутті невідомо звідки з’явилися великі плями крові. Тим часом юнак, похитуючись, підводився на ноги.

— Обережно! — гукнула Ліра, але Віл був насторожі.

Тієї миті, коли юнак утратив рівновагу, хлопець кинувся на нього та врізався йому в сонячне сплетіння. Юнак упав на скло, котре вмить розлетілося на сотню осколків. Стара дерев’яна рама також не витримала. Юнак ще мить висів над сходовим колодязем, відчайдушно намагаючись схопитися за одвірок, але його рука зісковзнула, і він у водоспаді скла звалився вниз.

Віл підбіг до ринви та схопив ніж. Бій скінчився: юнак, весь у порізах і синцях, знову з’явився вгорі сходів, але, побачивши над собою Віла з ножем у руках, у безсилій люті подивився на нього, повернувся та зник унизу.

— Фух, — вимовив Віл, сідаючи на свинець. — Фух.

Цієї миті він відчув різкий біль у лівій руці, кинув ніж та притиснув руку до тулуба. Намотана на руку мотузка була просочена кров’ю, а коли він стягнув її...

— Пальці! — різко видихнула Ліра. — О Віле...

Мізинець та підмізинний палець упали на дах разом із мотузкою.

Перед очима у хлопця все попливло. В обрубках, які колись були його пальцями, запульсував разючий біль, а його джинси та кросівки вже були мокрими від крові. Віл ліг на спину та заплющив очі, але відразу розплющив їх. Біль був не таким уже й нестерпним, і частина його свідомості з тупим подивом відзначила це: він більше нагадував приглушені потужні удари молота, ніж той різкий гострий біль, що супроводжує неглибокий поріз.

* * *

— Щоб зупинити кров, ви маєте перетягнути руку чимось, — сказала вона. — Інакше вона ніколи не зупиниться.

— Так, я знаю, — якось сумно відповів старий.

Поки вони накладали джгут, Віл дивився вбік і ковток за ковтком пив слив’янку. Врешті-решт у нього з’явилося відчуття, ніби він поїхав кудись, хоча його рука, як і раніше, дуже боліла.

— От і все, — промовив Джакомо Парадізі. — Візьми ніж, він твій.

— Мені він не потрібен, — сказав Віл. — Я не хочу, щоб він був моїм.

— У тебе немає вибору, — відповів старий. — Тепер ти — хранитель.

— Але, здається, ви казали, що хранитель — ви сам? — спитала Ліра.

— Мій час сплив, — була відповідь. — Ніж сам знає, коли йому слід поміняти хранителя, і цей час настав, я знаю це достеменно. Ви не вірите мені? Дивіться!

Старий підняв ліву руку. Мізинець та підмізинний палець на ній були відсутні — так само, як у Віла.

— Так, я також бився та втратив ті самі пальці, — сказав він. — Це ознака хранителя. Між іншим, я також не знав усього цього заздалегідь.

Вражена побаченим, Ліра опустилася на стілець. Віл здоровою рукою обперся об запилений стіл і спробував щось вимовити, але слова не йшли до нього. Нарешті він сказав:

— Алея... ми прийшли сюди лише тому, що... що один чоловік украв у Ліри одну річ. Йому був потрібен цей ніж, і він сказав, що коли ми принесемо його, він...

— Я знаю того чоловіка. Він брехун, ошуканець. Він нічого вам не віддасть, тож не припускайтеся помилки. Він дуже хоче отримати цей ніж, і щойно той буде в нього, він зрадить вас. Він ніколи не буде хранителем — ніж мій по праву.

Відчуваючи, як усередині нього щось опирається тому, що він робить, Віл підсунув ніж ближче до себе. Це був нічим не примітний на вигляд кинджал з лезом із тьмяного металу завдовжки десь вісім дюймів, короткою поперечиною з того самого металу та рукояттю з деревини палісандра. Придивившись, хлопець побачив, що по рукоятці пролягають золоті смужки, утворюючи орнамент, котрий він упізнав, лише повернувши ніж догори ногами — на ньому був зображений ангел зі складеними крилами. На другому боці також був ангел, але з розправленими крилами. Золоті смужки трохи виступали над поверхнею, й це вможливлювало краще зчеплення кинджала з долонею. Коли Віл узяв його в руку, то відчув, що він легкий, міцний і чудово збалансований, а лезо зовсім не було тьмяним. Насправді відразу під поверхнею металу, здається, невпинно вирували хмурі холодні кольори: відтінки темно-фіолетового, темно-синього, коричневого, темно-сірого та того похмурого зеленого, що його можна побачити під деревами з густою кроною. У голові Віла чомусь відразу виникла картина занедбаного цвинтаря, на могили котрого падають перші вечірні тіні. Якщо існувала така річ, як відтінки тіні, то саме такий колір мало лезо магічного ножа.

Але крайки леза були іншими — насправді вони навіть відрізнялися одна від одної. Одна була з ясної яскравої сталі, що поступово переходила в кольори тіні, і неймовірно гострою. Настільки великою була ця гострота, що Вілові очі її навіть не витримали. Інша крайка була не менш гострою, але сріблястого кольору. Ліра, котра з-за плеча Віла також розглядала ніж, сказала:

— Я вже бачила цей колір. Таким було лезо, яким мене збиралися відрізати від Пантелеймона — достеменно таким!

— Це лезо, — промовив Джакомо Парадізі, торкнувшись сталі рукояткою ложки, — розріже будь-яку речовину на світі. Дивіться.

Він натиснув срібною ложкою на лезо. Віл, що тримав ніж у руці, відчув лише легку протидію, але верхівка рукоятки ложки впала на стіл, відрізана начисто.

— Інша крайка, — продовжив старий, — має ще витонченіші властивості. Нею ти можеш навіть створити прохід до іншого світу. Спробуй це зробити. Роби, що я тобі кажу, — тепер ти хранитель. Ніхто, крім мене, не навчить тебе, а часу в нас залишилось обмаль. Підведися та слухай мене.

Віл відштовхнув стілець та став, тримаючи ніж двома пальцями. Він відчував нудоту та запаморочення, а також небажання слухатися старого.

— Я не хочу... — почав він, але Джакомо Парадізі похитав головою.

— Не розмовляй! «Я не хочу, я не хочу...» Ти не маєш вибору. Слухай мене, бо час спливає. Тримай ніж перед собою — ось так. Різати має не лише ніж, а й твій розум. Ти повинен різати й ножем, і думкою. Тепер зроби ось що: спрямуй розум на самісінький кінчик ножа. Зосередься, хлопче, сконцентруйся. Не думай про свою рану — вона загоїться. Думай про кінчик ножа. Наразі ти перебуваєш саме там. Відчуй його, відчуй себе в тій точці. Тобі потрібна щілинка, така маленька, що очима ти її ніколи не побачиш, але кінчик ножа відшукає її — якщо ти помістиш туди свій розум. Обмацуй повітря, і ти відчуєш найменшу щілинку в світі...

Віл спробував зробити це, але його голова гуділа, а ліва рука жахливо пульсувала. Він побачив свої пальці, що лежали на даху, і подумав про матір, свою бідолашну матінку. Що вона сказала б? Як вона втішила б його? Чи зможе він коли-небудь утішити її? Він поклав ніж на стіл, зігнувся, охопивши свою поранену руку, та заплакав. Усього цього було забагато, щоб він це витримав... Ридання роздирали йому горло та груди, а сльози затьмарювали очі — він плакав через неї, свою бідолашну, налякану, нещасливу любу матусю. Він кинув її, кинув...

Його серце стиснула самотність. Але потім він відчув щось дивовижне, протер очі тильним боком долоні та побачив, що голова Пантелеймона лежить у нього на коліні. Деймон, набувши вигляду вовкодава, ніжно дивився на нього сумними очима. Потім він знову лизнув поранену руку хлопця та ще раз поклав голову йому на коліно.

Віл і гадки не мав про існування у Ліриному світі табу, що забороняє будь-кому торкатися деймона іншої людини, і він досі не торкався Пантелеймона лише з увічливості, а не з якоїсь іншої причини. Ліра від подиву скам’яніла: її деймон зробив це за власною ініціативою. За мить він відсунувся та вже у вигляді дрібнісінької молі сів їй на плече. Старий з цікавістю, але досить спокійно спостерігав за цією сценою: очевидно, він уже подорожував між світами та бачив деймонів.

Пантелеймонів учинок допоміг: Віл зробив ковтальний рух, знову підвівся на ноги та витер сльози з очей.

— Добре, я спробую ще, — сказав він. — Розкажіть мені, що робити.

Цього разу він, стиснувши зуби, трусячись від зусилля та стікаючи потом, примушував свій розум зробити те, що йому сказав Джакомо Парадізі.

Філіп Пуллман. Магічний ніж / пер. з англ. Сергія Савченка. Харків : КСД, 2004. 352 с.

Запитання та завдання

1. Створіть сюжетну схему подій твору, орієнтуючись на запитання:

  • — Де і за яких обставин зустрілися Віл і Ліра?
  • — Хто такий Джакомо Парадізі? Яку місію він виконував?
  • — З ким боровся Віл і чим завершився їхній двобій?
  • — Як Джакомо Парадізі встановив, що Віл є наступним хранителем магічного ножа?

2. За покликанням, закодованим у QR-коді, перегляньте англомовний трейлер до фільму, знятого за мотивами романів Філіпа Пуллмана.

3. Пригадайте твори, в яких головні герої, як і Віл, успадковують чарівні предмети і силу.

4. Попрацюйте в групах. Заповніть «Чарівне колесо», назвавши казкові мотиви, використані у романі «Магічний ніж».

5. Проведіть опитування у соцмережі й дізнайтеся, чи подобаються вашим ровесникам фантастичні твори. Узагальніть та представте висновки на сайті шкільної бібліотеки.

Тобі буде цікаво! Філіп Пуллман — автор фантастичної трилогії «Темні матерії», до якої входять романи «Північне сяйво», «Магічний ніж», «Янтарне скло», трилогії «Книга пилу», тетралогії «Таємниця Саллі Локгарт».