Зарубіжна література. 9 клас. Ісаєва

Михайло Юрійович Лермонтов

(1814—1841)

Я скрізь любов вістити став

І правди чистої науку.

Михайло Лермонтов

Провісник правди і любові

У кожній національній літературі є знакові імена, які, подібно до найяскравіших квітів, навічно вплетені в її багатобарвний вінок. У всіх, хто відкриває світ російської словесності, саме з такою неповторною квіткою асоціюється ім’я Михайла Лермонтова. Ось як про нього писав літературознавець Іраклій Андроніков: «...Через все життя проносимо ми в душі образ цієї людини — сумної, суворої, ніжної, владної, скромної, сміливої, благородної, уїдливої, мрійливої, насмішкуватої, сором’язливої, наділеної могутніми пристрастями й волею та проникливим нещадним розумом. Поета геніального й такого, що рано загинув. Безсмертного й назавжди молодого».

Невідомий художник. Михайло Лермонтов у віці 6-9 років (1820-1922)

Народився М. Ю. Лермонтов 15 жовтня 1814 р. в Москві. Дитинство його було затьмарене трагічними подіями.

Спочатку, коли хлопчику минав лише третій рік, померла його мати. Потім відбулася сварка між бабусею й батьком майбутнього поета. Бабуся — поміщиця Єлизавета Олексіївна Арсеньєва — фактично заборонила батьку брати участь у вихованні хлопчика й повністю перебрала цю функцію на себе. Батько дуже важко переживав вимушену розлуку із сином, однак вдіяти нічого не міг.

З 1815 по 1827 р. Лермонтов жив у Тарханах (Пензенська губернія), у маєтку своєї бабусі, яка дуже любила свого внука. Саме тут, милуючись зеленим мереживом трав, мрійливим ставком і запашним садом, він уперше пізнав відчуття захоплення красою рідної природи. Набагато пізніше, на схилі свого життя, Лермонтов напише твір «Вітчизна» (1841), який звучить як зізнання в любові до Вітчизни:

Люблю вітчизну я, та дивною любов’ю!

Не подола її розсудок мій.

Ні слава, що здобута кров’ю,

Ні гордий вірою своєю супокій,

Ані перекази таємні старовинні

Не будять у мені відради марень нині.

Переклад з російської Миколи Терещенка

У цьому вірші відчутний відгомін не лише любові до рідної природи, а й великої симпатії до селянина-трударя, про важке життя якого Лермонтов уперше дізнався теж у Тарханах. Ще дитиною він помітив, що така лагідна й добра до нього бабуся зовсім по-іншому поводиться з його ровесниками — дітьми кріпаків. Маленькому Михайлику не раз доводилося захищати селянських дітлахів від лайки та побоїв.

Писати лірику Лермонтов почав у чотирнадцять років під час навчання в Московському університетському пансіоні. У 1830 р. він вступив на політичне відділення Московського університету, потім перевівся на словесне. Однак закінчити цей навчальний заклад йому не судилося. Будучи волелюбною, незалежною і сміливою особистістю, він закономірно опинився в колі молоді, яка щиро прагнула змінити життя на краще. Прогресивно налаштовані студенти критикували політику тодішнього царя Миколи І, який, придушивши повстання декабристів, установив у Росії режим терору. Лермонтов разом зі своїми товаришами брав участь у виступах студентів проти відсталості й рутини окремих викладачів. Невдоволений якістю навчання, він пропускає заняття. Хоча Лермонтов і демонструє ерудицію, незнання лекційного матеріалу завадило йому скласти іспити. Він був змушений залишити університет. Згодом він вступить до Школи гвардійських підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів у Петербурзі, закінчивши яку, стане офіцером Гусарського полку.

Навчаючись і в пансіоні, і в університеті, Лермонтов захоплено читає художню літературу. Повз нього не проходять, наприклад, такі популярні романи просвітників, як «Нова Елоїза» Руссо та «Страждання юного Вертера» Ґете, але перевагу він віддає двом авторам — Байрону й Пушкіну. У 1832 р. юний поет пише вірш «Ні, я не Байрон», який став його візитівкою:

Ні, я не Байрон, інший я

Обранець, людям ще не знаний,

Як він, мандрівець, світом гнаний, —

Та руська лиш душа моя.

Раніш почав, скінчу зарані,

Я встигну мало що зробить;

В душі моїй, як в океані,

Надій розбитих скарб лежить.

Хто може, океане, в шумі

Твої пізнати тайни? Хто

Юрбі мої розкаже думи?

Лиш я — чи Бог — або ніхто.

Переклад з російської Миколи Терещенка

Наголошуючи на своїй подібності до англійського поета («як він, мандрівець, світом гнаний»), Лермонтов чітко позначає і принципову відмінність — «та руська лиш душа моя». Вона — душа — відчувається у віршах, поемах, драмах, романі. Тривога за долю батьківщини, звернення до проблем, характерних саме для російського суспільства, пронизує всю його творчість.

Автограф Лермонтова

Але літературна слава прийшла до нього значно пізніше — після смерті його великого попередника Пушкіна. Загибель генія російської поезії так вплинула на до того ще не відомого юнака, що він відгукнувся на цю трагічну подію віршем «Смерть поета» (1837), що силою свого звучання вразив читачів. Він гнівно викривав вельмож, які спрямовували руку вбивці. Імператорський двір не міг пробачити Лермонтову такої зухвалості, поет був відправлений на заслання на Кавказ. Завдяки клопотанню бабусі вже в 1838 р. Лермонтову вдалося повернутися до Петербурга. Багато хто з дослідників період з 1838 по 1840 р. називає найбільш плідним у творчій біографії митця. Серед творів, написаних у ці роки, найвідомішими є вірші «Поет», «І нудно, і сумно», «Дума».

У лютому 1840 р. на одному з балів вибухнув скандал, спричинений сваркою Лермонтова із сином французького посла Ернеста де Баранта. Дуель, на яку він викликав поета, закінчилась без жертв. Варант промахнувся, а Лермонтов вистрілив у повітря. Але це стало приводом для арешту Лермонтова й повторного заслання його на Кавказ. Там він спілкується з декабристами, які в той час теж відбували заслання, пише вірші та поеми, роман «Герой нашого часу», малює краєвиди Кавказу, який так полюбився поету, портрети його гордих мешканців. Відзначаючи в Лермонтові талант художника, І. Андроніков писав: «Небагато народжувалось поетів, які так “чули” світ і бачили б його так, — динамічно, об’ємно, барвисто. У цьому Лермонтову-поету допомогло його око художника. Не лише з натури, а й з пам’яті він міг відтворювати на полотні, на папері фігури, обличчя, кипіння бою, скачку, переслідування. І обдумуючи віршовані рядки, любив малювати грізні профілі й гарячих, нетерплячих коней. Якби він професійно займався живописом, то міг би стати справжнім художником».

Михайло Лермонтов. Краєвид Тифліса (1837)

На початку 1841 р. поет приїздить на три місяці у відпустку до Петербурга. Перед від’їздом назад на Кавказ письменник Володимир Одоєвський подарував йому записну книжку з напуттям, щоб він повернув її всю списану. У ній і зберігся автограф одного з останніх і найзначніших віршів Лермонтова — «Пророк», у якому звучать такі рядки:

Я скрізь любов вістити став

І правди чистої науку,

А темний люд на мене зняв

Озброєну камінням руку.

Переклад з російської Миколи Зерова

Михайло Лермонтов. Кавказький краєвид із саклею (1837)

Ця поезія гідно завершила в його творчості тему призначення поета, порушену раніше в таких віршах, як «Смерть поета» й «Поет». Мотив самотності, що звучить у «Пророці», пронизує й вірш «На дорогу йду я в самотині...», який вирізняється незвичайною музичністю. У Пензенській області досі живе легенда про те, що Лермонтов сам склав мелодію пісні на слова цього твору й навіть наспівував її в останню ніч свого життя перед дуеллю.

Фатальна подія сталась 15 липня 1841 р. у П’ятигорську. Їй передувала сварка Лермонтова з його колишнім однокашником по Юнкерській школі Миколою Мартиновим, на адресу якого поет пожартував на одній з вечірок. І хоча це не було публічною образою, скривджений офіцер викликав Лермонтова на дуель. Поєдинок відбувся біля гори Машук, його умови були надзвичайно жорсткими: супротивники мали право зробити три постріли на дуже малій відстані. За свідченням присутніх, Лермонтов спрямував пістолет угору, що означало заклик до примирення. Згідно з іншими джерелами, поет навіть вистрілив угору. Але Мартинова це не зупинило — він влучив у ціль.

Михайло Лермонтов. Автопортрет (1837)

Костянтин Горбунов. Останній прижиттєвий портрет Лермонтова (1841)

Російський письменник Іван Бунін, наголошуючи на унікальності особистості Лермонтова, зазначив: «Просто уявити собі не можна, до якої висоти ця людина піднялась би, якби не загинула у двадцять сім років».

  • 1. Які чинники вплинули на формування характеру Лермонтова?
  • 2. Як ви думаєте, що саме приваблювало Лермонтова у творчості Байрона?
  • 3. Перечитайте вірш «Ні, я не Байрон...». Як ви розумієте слова поета: «... мандрівець, світом гнаний, та руська лиш душа моя»?
  • 4. Яку роль у долі поета відіграв Пушкін?
  • 5. Розкажіть, який образ Лермонтова виник у вашій уяві після прочитання статті.

Цитата для душі від Михайла Лермонтова

• Це речі все були б смішні,

Коли б не стільки в них сумного...

• І як часто ми приймаємо за переконання оману почуттів або похибку розуму.

• Великі душі мають особливу перевагу розуміти одна одну; вони читають у серці подібних собі, як у книзі, їм давно знайомій...

* * *

І нудно, і сумно! — і нікому руку подать,

Як горе у душу прилине... Бажання!..

Чи варто даремно і вічно бажать?..

А роки минають — найкращі хвилини!

Кохати... кого ж бо? На час, годину — дарма,

Кохання ж навік — неможливе...

Чи в себе заглянеш? — минулого й сліду нема:

І радість, і мука, і все це мінливе!

Що пристрасті? — Скоро вогонь їх солодких недуг

При слові розсудку згасає,

Й життя — як поглянеш на нього уважно навкруг —

Лиш жарт, де ні змісту, ні глузду немає!

Переклад з російської Миколи Терещенка

* * *

И скучно и грустно! — и некому руку подать

В минуту душевной невзгоды...

Желанья... что пользы напрасно и вечно желать?

А годы проходят — все лучшие годы!

Любить — но кого же? — на время не стоит труда,

А вечно любить невозможно...

В себя ли заглянешь? — там прошлого нет и следа,

И радость, и муки, и всё там ничтожно.

Что страсти? — ведь рано иль поздно их сладкий недуг

Исчезнет при слове рассудка,

И жизнь, как посмотришь с холодным вниманьем вокруг —

Такая пустая и глупая шутка!

ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

  • 1. Які думки й настрої пронизують цей вірш?
  • 2. Чи згодні ви з тим, що твір побудований у формі діалогу із самим собою? Аргументуйте свою відповідь.
  • 3. Схарактеризуйте ліричного героя цієї поезії. За допомогою яких художніх засобів автор створює його образ?
  • 4. Поміркуйте, чи наявний у цій поезії мотив світової скорботи, характерний для романтиків. Обґрунтуйте свою думку.
  • 5. Визначте художню роль антитези у вірші.
  • 6. Пригадайте з вивченого у 8 класі, що таке елегія. Чи можна цей твір назвати елегією? Обґрунтуйте свою думку.
  • 7. Підготуйте виразне читання вірша.

* * *

На дорогу йду я в самотині;

Крем’яна в тумані путь блищить:

Тихо. Бога слухає пустиня,

І зоря з зорею гомонить.

Небеса прекрасні та безкраї!

Спить земля в промінні голубім...

Чом же серце з болю завмирає?

Жду чого? Жалію я за чим?

Мрією не тішусь я пустою,

Днів не жаль, що більш не розцвітуть.

Я жадаю волі та спокою!

Я б хотів забутись і заснуть!

Поліна П’янкова (11 років). Ілюстрація до вірша «На дорогу йду я в самотині...» (2015)

Та не тим холодним сном могили...

Я б навік заснути так хотів,

Щоб живі дрімали в серці сили,

Щоб у грудях віддих тріпотів;

Щоб крізь ніч, крізь день ясний для мене

Про кохання ніжний спів лунав,

Наді мною темний дуб зелений

Щоб схилявся й листям розмовляв.

Переклад з російської Максима Рильського

* * *

Выхожу один я на дорогу;

Сквозь туман кремнистый путь блестит;

Ночь тиха. Пустыня внемлет Богу,

И звезда с звездою говорит.

В небесах торжественно и чудно!

Спит земля в сиянье голубом...

Что же мне так больно и так трудно?

Жду ль чего? Жалею ли о чём?

Уж не жду от жизни ничего я,

И не жаль мне прошлого ничуть;

Я ищу свободы и покоя!

Я б хотел забыться и заснуть!

Но не тем холодным сном могилы...

Я б желал навеки так заснуть,

Чтоб в груди дремали жизни силы,

Чтоб дыша вздымалась тихо грудь;

Чтоб всю ночь, весь день мой слух лелея,

Про любовь мне сладкий голос пел,

Надо мной чтоб, вечно зеленея,

Тёмный дуб склонялся и шумел.

ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

  • 1. Яке почуття домінує в цьому вірші?
  • 2. Визначте роль питальних та окличних речень у цій поезії.
  • 3. Що, на ваш погляд, символізує образ дороги?
  • 4. Простежте, як співвідносяться у вірші стан природи та психологічний стан ліричного героя.
  • 5. Визначте тему й ідею вірша.
  • 6. Поспостерігайте за ритмом твору. Якому художньому завданню, на ваш погляд, його підпорядковано?
  • 7. Порівняйте оригінал і переклад поезії Лермонтова. Чи вдалося перекладачеві Максиму Рильському зберегти ідейно-тематичну сутність, художні засоби й ритм оригіналу?
  • 8. Прочитайте поезію М. Рильського «Не забуду вечора хрусткого...», яку він написав під враженням від лермонтовських рядків. У чому відчувається близькість цих двох творів?

Выхожу один я на дорогу...

М. Лермонтов

* * *

Не забуду вечора хрусткого,

Інею й тоненького льодку,

Коли сам я вийшов на дорогу,

Ніби вперше на своїм віку.

О, які були великі зорі,

Як синіло й склилось навкруги!

У падучім кожнім метеорі

Бачились незнані береги.

Так ото хотілося блукати,

Серце так стискалося мені,

Як від хати бризнули до хати

Вечора осіннього вогні!

Сумував — чого? І сам не знаю.

Та й радів — чому? Не знаю й сам.

Чув по свисту пізніх крижнів зграю,

Не видимих нічиїм очам.

Чув здалека голоси жіночі,

І тонкі, й ламкі, як той льодок.

І хилилось небо вже до ночі,

Як додому повернув я крок.

Ти мене чекала на порозі,

Щоб легенько, звісно, докорить...

Давнє «занедужав я в дорозі»

Мусив я, звичайно, повторить.

Весело тріщали дрова в грубі,

Пахло житнім хлібом і теплом,

І спадали ніжно пасма любі

Над твоїм розхмареним чолом.

  • 9. Підготуйте виразне читання вірша Лермонтова «На дорогу йду я в самотині...» в перекладі або в оригіналі.

У ТВОРЧІЙ МАЙСТЕРНІ ПИСЬМЕННИКА

ПРО ВІРШ «НА ДОРОГУ ЙДУ Я В САМОТИНІ...»

З дитинства я знав напам’ять вірш Лермонтова «На дорогу йду я в самотині...». Років у дванадцять-тринадцять я нескінченне число разів повторював його і любив до сліз. Але, перечитуючи ці вірші тепер, у старих літах, я немов заново відкриваю їх для себе, і від цього вони стають ще таємничішими й поетичнішими. Тільки зараз я помічаю, як чудово відповідають ритму нашого дихання зосереджені, неквапливі рядки з тими рівномірними паузами всередині вірша, які дозволяють нам дихати легко й вільно.

На дорогу йду я в самотині;

Крем’яна в тумані путь блищить:

Тихо. Бога слухає пустиня,

І зоря з зорею гомонить.

Читаючи два останні рядки цього чотиривірша, ви спокійно переводите подих, немов наповнюючи легені свіжим і чистим вечірнім повітрям.

Однак про це рівне, безтурботне дихання говориться в передостанній строфі:

...Я б навік заснути так хотів,

Щоб живі дрімали в серці сили,

Щоб у грудях віддих тріпотів.

Насправді, дихає не лише одна ця строфа, а й увесь вірш. І весь він співає. Як у пісні, у цих віршах одна строфа підхоплює останні рядки іншої, попередньої строфи.

За рядком:

Жду чого? Жалію я за чим?

йде:

Мрією не тішусь я пустою...

Після строфи, що закінчується словами:

Я б хотів забутись і заснуть!

йдуть слова:

Та не тим холодним сном могили...

Це нерозривне пісенне плетиво немов готує читача або слухача до тих заключних рядків вірша, де вже й справді чується спів:

...Щоб крізь ніч, крізь день ясний для мене

Про кохання ніжний спів лунав...

Так органічно пов’язані в єдине поетичний зміст і віршована форма. Розмір, ритм, алітерації, рими, цезура1 слугують одній музичній і змістовій темі. Усе це — немов «непрямі докази», речові докази, що підтверджують наявність справжніх думок і почуттів у поета й дають змогу відрізнити автора-свідка від автора-псевдосвідка.

1 Цезура (лат. caesura, від caedo — «рубаю») — ритмічно-інтонаційна пауза в середині віршового рядка, яка розтинає його на дві, іноді три частини.

Вірш закінчується словами:

Наді мною темний дуб зелений

Щоб схилявся й листям розмовляв.

І довго після того, як закриєш книгу, чуєш цю розмову листя. Останній рядок ліричних віршів — насправді не останній, він залишає по собі як відлуння довгий гул — слід музики, що відзвучала.

За Самуїлом Маршаком

ІЗ ГЕЙНЕ

На півночі дикій стоїть в самотині

На голій вершині сосна,

І тихо дрімає, і снігом сипучим,

Як ризою, вкрита вона.

І мариться їй, що в далекій пустині,

Де сонце встає золоте,

Одна і сумна на камінні горючім,

Красуючись, пальма росте.

Переклад з російської Миколи Упеника

ИЗ ГЕЙНЕ

На севере диком стоит одиноко

На голой вершине сосна

И дремлет, качаясь, и снегом сыпучим

Одета, как ризой, она.

И снится ей всё, что в пустыне далёкой,

В том крае, где солнца восход,

Одна и грустна на утёсе горючем

Прекрасная пальма растёт.

ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

  • 1. Яким настроєм пронизано цю поезію?
  • 2. Опишіть картину, яка виникла у вашій уяві завдяки цьому віршу.
  • 3. Які думки викликає у вас образ сосни на голій вершині?
  • 4. Визначте художню роль епітетів і порівняння в цій поезії.
  • 5. Чи згодні ви з тим, що в основі цього вірша лежать роздуми про самотність людини? Обґрунтуйте свою думку.
  • 6. Уважно розгляньте репродукцію картини І. Шишкіна «На півночі дикій...». Чи передає вона ідейно-тематичну сутність і настрій лермонтовської поезії? Аргументуйте відповідь.
  • 7. Порівняйте твір Лермонтова з віршем Генріха Гейне «Сосна». Поясніть, чому твір має допис «Із Гейне».

ЧИТАЧУ XXI СТОЛІТТЯ

Твір Лермонтова «На півночі дикій...» називають переспівом уже відомого вам вірша Генріха Гейне («Сосна»). Пригадаймо, що таке переспів. Це наближений до перекладу новий вірш, написаний на основі іншого поетичного твору. Порівнюючи його з оригіналом, уважний читач може помітити істотні відмінності. Наприклад, автор переспіву обов’язково щось змінює в первісному тексті, вилучає з нього якісь елементи чи навпаки — додає щось нове. Він не завжди прагне зберегти тему, ідею й навіть образи, створені автором оригіналу. Так, читачі вірша Генріха Гейне в образі сосни (пригадайте, що це слово в німецькій мові чоловічого роду) бачать чоловіка, а в образі пальми — жінку. Таке значення образів не збережено у вірші Лермонтова, адже слово сосна в російській мові жіночого роду. І тут уже йдеться не про кохання чоловіка та жінки, як в оригіналі, а швидше про самотність людини. Отже, поет створює по суті новий твір на основі тексту, що належить до іншої національної літератури.

Іван Шишкін. «На півночі дикій...» (1891)

Підсумовуємо вивчене

  • 1. Який із прочитаних віршів Лермонтова справив на вас найбільше враження? Чим саме?
  • 2. Визначте, які мотиви звучать у його віршах.
  • 3. Яким ви уявляєте ліричного героя поезії Лермонтова?
  • 4. Чи згодні ви з тим, що в поезії Лермонтова відчутні тенденції романтизму й реалізму?
  • 5. Що, на ваш погляд, є спільного в ліриці трьох великих поетів — Байрона, Пушкіна та Лермонтова?
  • 6. Усно продовжіть таке речення: «Поезія Лермонтова для мене — це...».

До вивчення роману

«ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ»

У ТВОРЧІЙ МАЙСТЕРНІ ПИСЬМЕННИКА

ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ, ПРОТОТИПИ ТА КОМПОЗИЦІЯ РОМАНУ

Історія створення. У 1836 р. Лермонтов задумав написати роман із життя високих кіл Петербурга. Як і Пушкін, який у «Євгенії Онєгіні» показав молоду людину свого часу, він хотів створити портрет свого сучасника. Роман був названий «Княгиня Ліговська» й багато в чому нагадував пушкінський твір. Перше заслання на Кавказ перервало роботу Лермонтова. Знайомства з декабристами, солдатами й офіцерами, яскраві враження від Кавказу налаштували його на написання нового твору, події якого відбуватимуться не в петербурзьких салонах, а в зовсім інших місцях. З попереднього задуму Лермонтов залишив лише два імені — Григорій Олександрович Печорін і Віра Ліговська. Послідовність написання історій, що склали роман, не визначена, але відомо, що роботу над ним було закінчено в 1840 р. Першою була надрукована повість «Бела» в журналі «Вітчизняні записки» (1839 р.) з підзаголовком «Із записок офіцера про Кавказ». Потім з’явилися «Фаталіст» і «Тамань», а згодом вийшов і весь роман, на обкладинці якого було позначено «Твір М. Ю. Лермонтова. Герой нашого часу». Однак спочатку роман було названо по-іншому — «Один з героїв нашого століття». На думку деяких науковців, автор відмовився від такої назви, щоб не надто відверто натякати на справжніх героїв часу — декабристів.

Обкладинка роману «Герой нашого часу» у перекладі Володимира і Дмитра Набокових (1958)

Прототипи. Багато персонажів цього твору мали своїх прототипів. Невипадково деякі читачі впізнавали в них тих, хто жив улітку 1837 р. у П’ятигорську та Кисловодську, а також мешканців Тамані. Так, прототипом Грушницького вважають запального Миколу Петровича Колюбакіна. Дослідники відзначають, що в цьому персонажі відображено й риси характеру М. С. Мартинова, від руки якого загинув Лермонтов. В образі Віри легко впізнається Варвара Лопухіна, кохання до якої Лермонтов проніс через усе життя. Під іменем лікаря Вернера письменник зобразив кавказького медика Майера, з яким він познайомився у Ставрополі. Прообразом Печоріна називають товариша Лермонтова Андрія Павловича Шувалова, який «хоробро бився на Кавказі, де одержав... легку рану в груди». Багато хто в цьому образі бачив риси й самого письменника.

«Упізнавання прототипів персонажів лермонтовського роману не означає, що Лермонтов не змінив їх, не надав їм типових рис. Змінив і надав. Недаремно різні очевидці, які проходили курс лікування на кавказьких водах у 1837 р., впізнавали різних дам у княжні Мері. І різних знайомих поета, які стали прототипом Грушницького. У цьому разі найважливіше, що художня істина була для Лермонтова невід’ємною від того, що він спостерігав у житті»1.

1 Андроников И. М. Ю. Лермонтов. «Герой нашего времени» // Версии: Телев. сценарии. — Μ. : Искусство, 1989.

Композиція. Перших читачів роману здивувала його незвичайна побудова. Він складався з двох частин і п’яти розділів: «Бела», «Максим Максимович», «Тамань», «Княжна Мері» й «Фаталіст», поєднаних фігурою Печоріна. Незвичайним було розташування розділів. У другій частині розповідалося про події, які відбувались раніше, ніж описані на початку роману. Якщо вибудувати їх у хронологічній послідовності, то розділи були б розміщені так:

1. «Тамань». 2. «Княжна Мері». 3. «Бела». 4. «Фаталіст». 5. «Максим Максимович». 6. «Передмова до “Журналу Печоріна”».

Чому ж Лермонтов порушив хронологію подій? У чому ще полягають особливості композиції роману? Поміркуймо над цим, аналізуючи твір.

ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

Передмова, розділ «Бела»

1. Як у «Передмові» схарактеризовано публіку, що читає?

2. Прочитайте і прокоментуйте висловлювання про героя нашого часу.

3. Як ви думаєте, що має на увазі автор, стверджуючи: «Досить людей годували солодощами; у них від цього зіпсувався шлунок: треба гірких ліків, дошкульних істин»?

4. Яку мету декларує автор?

5. Від чийого імені ведеться оповідь у розділі «Бела»?

6. Коли читач уперше дізнається про Печоріна? Який висновок про характер цієї людини можна зробити з першого повідомлення про нього?

7. Розкажіть, якими ви уявляєте Белу, Азамата, Казбича. Намалюйте психологічний портрет кожного з них.

8. Яку роль у долі цих людей зіграв Печорін? Як це його характеризує?

9. Виразно прочитайте монолог Печоріна («Слухайте, Максиме Максимовичу, — відповів він, — у мене нещасливий характер...»2). З яким віршем Лермонтова він співзвучний?

10. Визначте, з якою метою в цей розділ уведено описи кавказької природи.

11. Яке враження на вас справила перша історія з життя Печоріна?

12. Розгляньте ілюстрацію Володимира Бехтєєва. Чи вдалося художнику передати трагізм ситуації? Обґрунтуйте свою думку.

Володимир Бахтєєв. Казбич і Бела (1939)

2 Тут і далі цитується переклад з російської Олекси Кундзіча.

Розділ «Максим Максимович»

1. За допомогою яких художніх деталей автор передає стан Максима Максимовича перед зустріччю з Печоріним?

2. Виразно прочитайте опис зовнішності Печоріна. Які художньо-виражальні засоби допомагають уявити персонажа? Про що розказує читачеві його портрет?

3. Чим, на ваш погляд, можна пояснити холодність Печоріна до Максима Максимовича?

4. Поміркуйте, які штрихи до образу Печоріна додав цей розділ.

5. Чи передано стан Максима Максимовича в ілюстрації Миколи Дубовського? Якими словами з роману ви б її підписали?

Микола Дубовський. Максим Максимович проводжає Печоріна (1890)

Розділ «Тамань»

1. Від чийого імені ведеться оповідь у цьому розділі?

2. Що дало підстави Печоріну стверджувати, що «Тамань — поганеньке місто, найпаскудніше з усіх приморських міст Росії»?

3. Поміркуйте, як розкривається характер головного героя в епізоді стеження за контрабандистами.

4. Виразно прочитайте портрет дівчини-ундіни. Яке враження він справив на вас? Як ви думаєте, з якою метою автор уводить у текст цей опис?

5. Прокоментуйте слова А. Чехова про те, що «...лермонтовська “Тамань”... прямо доводить рідство соковитого російського вірша з витонченою прозою».

6. Проаналізуйте фінал (від слів: «Тим часом моя ундіна вскочила в човен...»). Яку своєрідність особистості Печоріна розкриває цей уривок?

Розділ «Княжна Мері»

1. У чому полягають особливості композиції цього розділу?

2. Виразно прочитайте сповідь Печоріна (від слів: «Це правда, така була моя доля з самого дитинства...» до слів: «...від цього мені не буде прикро анітрохи»). Яким постає перед нами головний герой?

3. Як цей монолог пов’язаний зі сповіддю з «Бели»?

4. Підготуйте висвітлення таких тем: «Княжна Мері й Віра в житті Печоріна», «Стосунки Печоріна з Вернером», «Причини конфлікту з Грушницьким».

5. Про що Печорін думає перед дуеллю? Як це його характеризує?

6. Як Печорін сприйняв смерть Грушницького?

7. Дайте оцінку вчинків Печоріна та Грушницького.

8. Як опис природи Кавказу допомагає розкрити характер головного героя?

9. Випишіть найяскравіші, на ваш погляд, цитати до характеристики Печоріна.

10. Поміркуйте, що саме в характері Печоріна хотів увиразнити художник Д. Шмарінов.

Дмитро Шмарінов. Печорін на дивані (1941)

Михайло Врубель. Княжна Мері й Грушницький біля джерела (1890)

  • 11. Які епізоди зображено на ілюстраціях М. Врубеля (див.: с. 171, 172)? Які почуття персонажів передав художник?

Розділ «Фаталіст»

1. Підготуйте стислий переказ розділу.

2. Як ставляться до зумовленості долі Вуліч і Печорін? Висловте свою думку щодо їхніх поглядів.

3. Які епізоди «Фаталіста» є ключовими в розкритті характеру Печоріна?

4. Поясніть сенс назви розділу.

5. Чому, на ваш погляд, саме цей розділ завершує роман?

Мистецькі передзвони

Звернімо увагу на чотири ілюстрації до «Героя нашого часу», виконані Михайлом Врубелем: «Казбич й Азамат», «Печорін», «Княжна Мері й Грушницький біля джерела», «Дуель Печоріна з Грушницьким». Найкращою серед них вважають останню. Вона побудована як мізансцена складного драматургічного твору, в якому все підпорядковано розкриттю трагізму ситуації. Ось як цей малюнок прокоментував Π. К. Суздалєв у книзі «Врубель і Лермонтов»: «Безстрашність, гордість і безмежний егоїзм Печоріна, які не зупинили його руку в момент дуелі, почуття смертельної помсти слабкому й жалюгідному Грушницькому, що поглинуло його повністю, такого, який ненавидить разом з усім оточенням офіцерів зверхнього гордовитого “аристократишку”, тут нічим не завуальовані. Вигляд Печоріна той самий або майже той самий, що і в портретній композиції, але його презирство до всього на світі, утвердження своєї переваги ясніше виступають у виразності породистого обличчя, у твердій поставі фігури...»

Дуель Печоріна з Грушницьким (1890-1891)

Казбич й Азамат (1890-1891)

Григорій Печорін на дивані (1889)

У ТВОРЧІЙ МАЙСТЕРНІ ПИСЬМЕННИКА

ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ РОМАНУ «ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ»

...На відміну від попередніх своїх творінь, Лермонтов, створюючи «Героя нашого часу», уже не уявляв життя, а малював таким, яким воно було насправді. І він знайшов нові художні засоби, яких ще не знали ні російська, ні західна література і які захоплюють нас донині поєднанням вільного й широкого зображення облич і характерів з умінням показувати їх об’єктивно, «вибудовуючи» їх, розкриваючи одного героя крізь сприйняття іншого. Так, автор подорожніх нотаток, у якому легко вгадуємо риси самого Лермонтова, повідомляє нам історію про Белу зі слів Максима Максимовича, а той, своєю чергою, передає монологи Печоріна. І, скажімо, зняти «Белу» в кіно неможливо, не змінивши при цьому її структуру і зміст. Печоріна ніяк не зіграєш, бо в «Белі» перед нами не сам Печорін, а Печорін в уявленні Максима Максимовича, людини зовсім іншого кола та іншого способу думок... А в «Журналі Печоріна» ми бачимо героя знову в новому ракурсі — такого, яким він був наодинці з самим собою, яким міг постати у своєму щоденнику, але ніколи б не відкрився на людях.

Лише одного разу ми бачимо Печоріна, як його бачить автор. І через усе життя проносимо в душі й у свідомості геніальні ці сторінки — повість «Максим Максимович», одне з найгуманніших творінь у всій світовій літературі. Вона вражає нас, ця повість, як вражає особисте горе, як образа, завдана нам самим. І викликає глибоке співчуття й безкінечну ніжність до обдуреного штабс-капітана. І водночас — обурення на адресу блискучого Печоріна. Але ось ми читаємо «Тамань», «Княжну Мері» та «Фаталіста» й нарешті осягаємо характер Печоріна в його неминучій роздвоєності. І, дізнаючись причини цієї «хвороби», заглиблюємось в «історію душі людської» та замислюємось над долею «героя» й над характером «часу».

При цьому роман наділений властивостями високої поезії.

Велика людяність Лермонтова, пластичність його образів, його здатність «перевтілюватися» — у Максима Максимовича, у Казбича, в Азамата, у Белу, у княжну Мері, у Печоріна, поєднання простоти й піднесеності, природності й оригінальності — властивості не лише творінь Лермонтова, а й його самого...

Зі статті Іраклія Андронікова «Образ Лермонтова»

ЗІ СКАРБНИЦІ ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНОЇ ДУМКИ

ОБРАЗ ПЕЧОРІНА В РОМАНІ «ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ»

«Печорін сприймається читачами як жертва свого часу. Але чи виправдовує Лермонтов його вчинки, його настрій? У безсонну ніч, напередодні дуелі з Грушницьким, герой роману немов підбиває підсумки прожитого життя. «Пробігаю в пам’яті все моє минуле й питаю себе мимохіть: навіщо я жив? для якої мети я народився?.. — розмірковує Печорін. — А, певне, вона існувала, і певне, було моє призначення високе, бо я відчуваю в душі моїй сили неосяжні... Та я не вгадав цього призначення, мене звабили приманки пристрастей пустих і невдячних; з горна їх я вийшов твердий і холодний, як залізо, але втратив навіки запал благородних прагнень — кращий цвіт життя» (тут і далі переклад з російської Олекси Кундзіча). Які гіркі й сумні зізнання! Те, що ми дізнаємося про Печоріна з його щоденника, з розповідей інших дійових осіб, викликає до нього подвійне почуття. Ми не можемо не засуджувати Печоріна за його ставлення до Бели, до княжни Мері, до Віри, до доброго Максима Максимовича. Але ми не можемо йому не співчувати, коли він їдко глузує з аристократичних «водяних товариств», розбиває підступи Грушницького та його приятелів. Ми не можемо не бачити, що Печорін на голову вищий за навколишніх людей, що він розумний, освічений, талановитий, хоробрий, енергійний. Нас відштовхує байдужість Печоріна до людей, його нездатність до справжнього кохання, до дружби, його індивідуалізм та егоїзм. Але нас захоплює Печорін своєю жагою до життя, прагненнями до кращого, умінням критично оцінити свої вчинки. Він глибоко не симпатичний нам «жалюгідністю дій», тими своїми вчинками, якими він приносить страждання іншим людям. Але ми бачимо, що й сам він глибоко страждає. Герой роману каже про себе: «У мені дві людини: одна живе в повному розумінні цього слова, друга мислить і судить її...» Які причини цієї роздвоєності? «Моя безбарвна молодість минула в боротьбі з собою і зі світом; кращі свої почуття, боячись глуму, я ховав у глибині серця: вони там і померли. Я казав правду — мені не вірили: я почав обманювати; пізнавши добре світ і пружини суспільства, я зробився вправним у науці життя...» — зізнається Печорін. Він навчився бути потайним, став злопам’ятним, жовчним, заздрісним, честолюбним, зробився, за його словами, моральною калікою...

При всій різниці зовнішнього вигляду й відмінностях характерів Онєгін... і лермонтовський Печорін належать до типу «зайвих людей», тобто таких людей, для яких у суспільстві, що їх оточує, не знаходилось ні місця, ні діла. У романі Лермонтова, як і в його віршах і поемах, багато «гіркоти і злості». Герою роману Печоріну, як і герою лермонтовської драми «Маскарад» Арбеніну, притаманні розчарування в житті та песимізм.

Костянтин Ломунов, російський літературознавець

ОСОБЛИВОСТІ ЖАНРУ «ГЕРОЯ НАШОГО ЧАСУ»

Жанр «Героя нашого часу» (роман у вигляді «ланцюга повістей») був підготовлений поширеними в російській прозі 1830-х років циклами повістей, які часто приписувались особливому оповідачеві або автору («Повісті Бєлкіна» Пушкіна, «Вечори на хуторі...» Гоголя...). Лермонтов оновив цей жанр, перейшовши від зовнішнього мотивування до внутрішнього й об’єднавши всі повісті особистістю героя. Цикл повістей перетворився на психологічний роман. Таким чином, «Герой нашого часу» став новим рішенням проблеми російського роману й поклав початок подальшому його розвитку в Тургенева, Толстого, Достоєвського. Лермонтов поєднав такі характерні для 1830-х років жанри, як мандрівний нарис, оповідання на біваку, світську повість, кавказьку новелу. «Герой нашого часу» був виходом за межі цих малих жанрів — по шляху до жанру роману, що об’єднав їх. Роману Лермонтова, особливо повісті «Княжна Мері», безпосередньо передував віршований роман Пушкіна «Євгеній Онєгін». Але між цими двома романами є істотна різниця: у Лермонтова — поглиблений психологічний аналіз, розкриття сучасної йому людини зсередини, а Пушкін розглядає героя часу зовнішньо, немов зі сторони й дещо менш детально.

Віктор Мануйлов, російський літературознавець

Анатолій Іткін. Герой нашого часу (2014)

До таємниць мистецтва слова

ПРО ПСИХОЛОГІЧНИЙ, ФІЛОСОФСЬКО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ РОМАНИ І ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Ви вже знаєте, що роман — найбільш поширений епічний жанр у літературі ХІХ ст. За змістом виділяють різні види романів — соціальний, психологічний, сімейно-побутовий, історичний, філософський, пригодницький, біографічний, науково-фантастичний тощо. Багато вчених стверджують, що «Герой нашого часу» — перший у російській літературі психологічний роман й один із досконалих зразків цього жанру.

Психологічним називають роман, у центрі якого — дослідження внутрішнього світу людини, психологічних мотивів її дій.

Сюжет і композиція такого твору завжди підпорядковані завданню розкриття психології людини. Невипадково значне місце в психологічних романах належить внутрішньому монологу — це різновид монологу, в якому передаються внутрішні переживання персонажа.

Це його думки, звернені до самого себе й не вимовлені вголос. У творі внутрішній монолог оформлюється як пряма мова чи переказ оповідача.

Пригадайте внутрішній монолог Печоріна перед дуеллю (запис від 16 червня), який закінчується такими словами: «І, можливо, я завтра помру!.. і не залишиться на землі жодної істоти, яка зрозуміла б мене цілковито. Одні вважають мене гіршим, інші кращим, ніж я справді... Одні скажуть: він був добрий хлопець, інші — мерзотник. І те й друге буде неправдою. Після цього чи варто клопоту жити? а все живеш — із цікавості: чекаєш чогось нового... Смішно й досадно!». Читаючи, ми замислюємося над тим, чи щирий Печорін із самим собою, чи ні. Тим самим внутрішній монолог спрямовує нас на заглиблення у світ його думок і почуттів. Таким чином, завдяки внутрішньому монологу можна простежити, як персонаж дійшов того чи іншого висновку, знайшов рішення проблеми.

Деякі вчені вказують на те, що твір Лермонтова містить і риси філософсько-психологічного роману, тобто такого, в якому в концентрованому вигляді викладаються філософські переконання письменника, глобально осмислюється історична епоха з огляду на філософію буття особистості.

  • 1. Продовжіть речення: «Психологічний роман — це ...».
  • 2. Чому твір «Герой нашого часу» називають психологічним романом?
  • 3. Розкрийте сутність поняття «внутрішній монолог».
  • 4. Наведіть приклади внутрішніх монологів Печоріна. Визначте їхню роль у розкритті стану душі героя.
  • 5. Чи згодні ви з твердженням, що «Герой нашого часу» має риси філософсько-психологічного роману?

ЧИТАЧУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Лермонтов добре знав і любив творчість Йоганна Вольфганга Ґете. Сучасники стверджують, що він часто цитував його вірші. У багатьох творах російського письменника згадуються ґетівські персонажі. Так, описуючи дівчину-ундину з «Тамані», він відзначає: «Я уявив, що знайшов Ґетеву міньйону, це химерне творіння його німецької уяви, — і точно, між ними було багато схожості: такі ж швидкі переходи від найбільшого занепокоєння до повної нерухомості, така ж загадкова мова, такі ж стрибки, дивні пісні». Тут ідеться про героїню роману «Роки навчання Вільгельма Мейстера». У «Княжні Мері» згадується й такий ґетівський персонаж, як Мефістофель із трагедії «Фауст» (саме так молодь прозвала лікаря Вернера).

Яскравий приклад впливу Ґете на лірику російського поета — вірш «Із Ґете», написаний у 1840 р.:

Ген на верховини

Темна ніч лягла;

Лагідні долини

Вкрила свіжа мгла;

Не курять дороги,

Листя не тремтить...

Зможеш від тривоги

Скоро й ти спочить!

Переклад з німецької Тереня Масенка

Він є переспівом другої «Нічної пісні мандрівника». Досліджуючи тему «Лермонтов і Ґете», ви знайдете й інші факти літературних зв’язків двох геніїв. Відомо, що, підкреслюючи високий ступінь таланту Лермонтова, сучасники іноді називали його «російським Ґете».

Михайло Лермонтов. Гора Хрестова (1838)

Літературні нотатки подорожнього

На карті світу можна знайти багато місць, які свідчать про глибоку повагу до Лермонтова не лише співвітчизників, а й мешканців інших країн. Пам’ятники поету є не лише на його батьківщині, а й у Грузії, Азербайджані, Китаї, Малайзії. У день народження поета 2015 р. було відкрито пам’ятник на батьківщині його предків — у старовинному шотландському місті Ерлстон. Саме там у XІІ ст. жив легендарний бард Томас Римач, якого і вважають далеким предком М. Ю. Лермонтова.

Своїй прекрасній прабатьківщині російський класик присвятив вірш «Бажання», у якому є такі рядки:

На захід, на захід полинув би я,

Де цвітуть моїх предків поля,

Де в замку пустельнім, в туманах гірських

Тліють кості занедбані їх.

Переклад з російської Миколи Зерова

Пам’ятник М. Лермонтову в Ерлстоні (Шотландія)

Томас Римач — далекий предок Лермонтова (сучасна реконструкція)

УКРАЇНСЬКІ СТЕЖИНИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Лермонтовська творчість справила значний вплив на розвиток української літератури. Спогади про Лермонтова як про одного зі своїх найулюбленіших поетів залишив Тарас Шевченко. Ім’я російського письменника згадується в його листах із заслання (1847-1857), а також у щоденнику. «Наш великий Лермонтов» — так він назвав свого побратима по перу. Т. Шевченко присвятив йому вірш «Мені здається, я не знаю...», у якому є такі рядки:

Ти, любий друже, заговориш

Тихенько-тихо... про любов

Про безталанную, про горе;

Або про Бога та про море,

Або про марне литу кров

З людей великими катами.

Заплачеш тяжко перед нами,

І ми заплачемо...

Жива Душа поетова святая,

Жива в святих своїх речах,

І ми, читая, оживаєм

І чуєм Бога в небесах.

У творах багатьох українських авторів звучать теми й мотиви, які хвилювали Лермонтова, відчуваються паралелі з деякими його поетичними ідеями, помітна й сюжетна близькість творів. Трапляються й інші перегуки з Лермонтовим — образні, ритміко-інтонаційні, вплетення в оригінальні твори рядків з віршів поета. Пригадайте вірш Максима Рильського «Не забуду вечора хрусткого...», створений під впливом лермонтовського «На дорогу йду я в самотині...». Український поет написав також вірш «Лермонтов», у якому лаконічно й водночас містко схарактеризував російського класика:

Був офіцер із поглядом тяжким,

Поет, бретер1, співець, жива людина, —

І враз Росія плаче вся над ним,

Над тілом сина!

Вмер на дуелі, як і Пушкін вмер,

Вмер бунтарем, як побратим Тараса,

Ти наш! Ти друг! Ти завжди і тепер

Поезії всесвітньої окраса.

1 Бретер — дуелянт, людина, яка готова битися на дуелі з кожного найменшого приводу.

В уривку з неопублікованої автобіографічної поеми Володимира Сосюри «Володька» звучить зворушлива сповідь автора про перші зустрічі з поезією Лермонтова:

Липневий день пташками цвенька

У срібнім гомоні ріки...

А у траві рука маленька

Перегортає сторінки...

В його душі святий неспокій,

Як і над смугленьким чолом.

«Белеет парус одинокий

В тумане моря голубом».

Він чує Лермонтова кроки:

«— Расти, не будешь ты рабом...»

Яскравою ілюстрацією до того, як наші поети цінували творчість Лермонтова, є зізнання Костя Герасименка1, що звучить у вірші «Читаючи “Героя нашого часу”».

...а вітер дим підхопить і розвіє,

І, протверезившись хоча б на мить,

Муштрована, затуркана Росія

Опам’ятається і зрозуміє,

Який поет в ногах її лежить.

1 Герасименко Костянтин Михайлович (1907-1942) — український письменник, під час Другої світової війни працював військовим кореспондентом, помер від тяжкого поранення на Південному фронті.

Сам Лермонтов написав вірш «На світські окови...», у якому створив образ України. Зацікавившись темою «Лермонтов і Україна», ви зможете знайти й інші цікаві факти, що розкривають світ російського поета крізь призму української культури.

Пам’ятник М. Лермонтову в Кривому Розі (Дніпропетровська область)

Підсумовуємо вивчене

1. Підготуйте презентацію на одну з тем: «Найяскравіші сторінки життя і творчості Лермонтова»; «Образ Лермонтова моїми очима».

2. Як ви думаєте, чому епіграфом до статті про письменника обрано саме такі його слова? Обґрунтуйте свою відповідь.

3. Поміркуйте, чи можна назвати Лермонтова героєм нашого часу. Доведіть свою думку.

4. Створіть власний дудл, присвячений річниці народження М. Ю. Лермонтова.

Дудл, присвячений М. Ю. Лермонтову (2009)

5. У чому виявляється жанрова своєрідність роману «Герой нашого часу»? Чи видалася особисто вам цікавою така форма твору?

6. Поясніть, чому автор порушує хронологічну послідовність у викладі подій.

7. Підготуйте повідомлення на тему «Реалістичне і романтичне начала в романі».

8. Узагальніть, яку роль у розкритті характеру головного героя відіграють образи Максима Максимовича, Бели, княжни Мері, Віри, лікаря Вернера та Грушницького.

9. Уявіть, що ви зустрілися з Печоріним. Про що б з ним поговорили? Що б спитали або порадили?

10. Складіть сенкан на тему «Печорін».

11. Розкрийте значення зміни оповідачів у романі.

12. Чи згодні ви з тим, що Лермонтов — майстер портретних замальовок? Аргументуйте свою думку.

13. Поясніть сенс назви роману «Герой нашого часу».

14. Висловте ваше ставлення до Печоріна. Чи виявилась його особистість цікавою саме для вас? Якщо так, то чим саме?

15. Напишіть твір-роздум на одну з тем:

• «Образ Печоріна крізь призму сучасності»;

• «Чи можна назвати Лермонтова героєм нашого часу?».

16. Підготуйте рекламний ролик до теми «Лермонтов і Україна».

ПІДСУМОВУЄМО ВИВЧЕНЕ У РОЗДІЛІ

  • 1. Із творами яких літературних напрямів ви ознайомилися на сторінках цього розділу?
  • 2. Прокоментуйте назву цього розділу й епіграфи до нього.
  • 3. Поясніть, як ви розумієте таке твердження російського літературознавця Бориса Мейлаха: «Пушкін — це цілий світ, а пізнання світу безкінечне, це процес неперервних відкриттів. Є відкриття, які стають загальними, але ж кожний відкриває і “свого Пушкіна”— це відкриття для себе, і вони продовжуються протягом усього життя». Чи відкрили ви для себе «свого Пушкіна»? Якщо так, розкажіть, який він.
  • 4. Розкрийте тематичне різноманіття лірики О. Пушкіна.
  • 5. На прикладі роману «Євгеній Онєгін» поясніть, що таке «роман у віршах».
  • 6. Схарактеризуйте пушкінського героя, непересічність натури Онєгіна. Порівняйте Онєгіна та Чайльд-Гарольда.
  • 7. Долі кого з перекладачів, про яких ви дізналися зі сторінок цього розділу, вразили вас найбільше й чому?
  • 8. Підготуйте повідомлення про одного з перекладачів, завдяки яким ви читали твори О. Пушкіна чи М. Лермонтова.
  • 9. Складіть 3-4 запитання до літературної вікторини «Художній світ Михайла Лермонтова».
  • 10. Порівняйте мотиви лірики Дж. Г. Байрона, Г. Гейне, О. Пушкіна та М. Лермонтова.
  • 11. Доведіть, що «Герой нашого часу» — психологічний чи філософсько-психологічний роман.
  • 12. Поміркуйте, які проблеми, порушені в романі «Герой нашого часу», не втратили актуальності й нині.
  • 13. Підготуйте порівняльну характеристику образів Онєгіна та Печоріна.
  • 14. Запропонуйте ідею постера, який би рекламував роман «Герой нашого часу», або макет сайту, присвяченого Михайлу Лермонтову.
  • 15. Виразно прочитайте напам’ять один із творів, який вас найбільше вразив.
  • 16. Які «цитати для душі», вміщені на сторінках цього розділу, справили на вас найбільше враження й чому?
  • 17. Підтвердіть або спростуйте думку, висловлену в епіграфі до цього розділу.