Людина і світ. 11 клас. Назаренко

Тема IX. Політичні інститути і процеси. Політика в житті суспільства

Політика — це економіка в дії.

Р. Лафоллет, американський політик XIX ст.

Поміркуймо разом

Які фактори пов’язують політику з іншими сферами людського життя?

Політика як суспільне явище

Поняття «політика» прийшло до нас із давньогрецької мови. Воно походить від слів «поліс» (місто-держава в стародавній Греції) і спочатку означало мистецтво управляти спільними для всіх його громадян справами.

Зміст категорії «політика» має багато визначень, але всі вони так або інакше відображають головне в цьому суспільному явищі — діяльність держави, функціонування системи політичної влади, відносини людей, людських спільнот із державою й між собою стосовно державної влади.

Найбільш просто політику можна визначити як процес реалізації політичної влади (тобто влади над суспільством чи соціальними групами), боротьби за її захоплення й утримання. Політика завжди передбачає існування конкуренції між тими, хто її здійснює (суб’єктами політики) та боротьби за вплив на тих, на кого вона спрямована (об’єкти політики). Тому в суспільствах, де політична влада монополізована одним лідером чи угрупованням (династією монарха, олігархічною бізнес-групою, військовою хунтою), немає політичного життя як процесу, в ході якого визначаються носії влади та результати їх дій по підкоренню суспільства — вони там відомі заздалегідь.

Для допитливих

Влада — це здатність і можливість підкорювати діяльність інших людей своїй волі. Влада має дві сторони: панування і підкорення цьому пануванню. Сторона, що здійснює панування, називається суб’єктом влади. Сторона, на яку направлено владні дії, є об’єктом влади. Таким чином, для реалізації влади необхідно не лише здійснення владних дій суб’єктом, але й підкорення йому з боку об’єкта влади. Безсуб’єктної, тобто нікому не належної, влади немає й бути не може. Тому в дослідженні політики важливе місце займає визначення її суб’єкту. Оскільки політична влада дає можливість розпоряджатися ресурсами, які належать суспільству, вона нерідко стає предметом гострої боротьби й зіткнень людей, політичних організацій та угруповань, соціальних груп і класів. Влада здійснюється за допомогою так званих «ресурсів влади» (їх також спрощено іменують владними ресурсами) — матеріальних, силових, духовних, інформаційних, за допомогою яких можна підкорити собі дії людей і їх об’єднань. Для здійснення влади потенційному суб’єкту необхідно сконцентрувати у своїх руках достатній для цього обсяг ресурсів влади.

Методами здійснення влади є:

• примус (насильство);
• заохочення;
• переконання (яке може включати елементи як примусу, так і заохочення).

Під впливом політичної влади суспільні відносини стають цілеспрямованими, набувають характеру керованих і контрольованих зв’язків, а спільне життя людей стає організованим.

Провідні політологи Заходу вважають, що політика є способом з’ясування н упорядкування суспільних справ, що стосуються порядку розподілу ресурсів і цінностей у суспільстві, а також засобів контролю над цим розподілом. Згідно такого підходу політичне життя в сучасному сенсі слова виникає лише в демократичному суспільстві, яке визнає розбіжність групових інтересів і допускає їх змагання у формі політичного суперництва. Зміст політики визначається інтересами угруповань, соціальних груп, класів та їх союзів — як ситуативних, так і довготривалих. Таким чином, економічні інтереси розглядаються як соціальна причина політичних дій. Однак політика відображає не тільки економічні, але й інші потреби соціальних спільнот — наприклад, культурні, тендерні, релігійні тощо.

Таким чином, політика — це системна діяльність конкуруючих суб’єктів влади з підтримання в суспільстві відносин панування/підкорення, метою якої є вплив на процес розподілу ресурсів і цінностей. Коли контроль над розподілом зосереджує в своїх руках меншість суспільства, результатом цього стає встановлення для неї пільгового доступу до ресурсів за рахунок обмеження доступу для більшості. Це викликає опір із боку більшості, яка вважає даний порядок розподілу несправедливим. Для придушення опору більшості суспільства пануюча меншість вимушена не лише системно застосовувати організоване насильство (створюючи відповідні політичні інституції, у тому числі — державу), але й переконувати підвладних у тому, що даний порядок розподілу є вигідним для всього суспільства в цілому.

Отже, політика є своєрідною надбудовою над суспільством та економікою. Її природа, властивості та функції значною мірою визначаються економічними відносинами, які складають підвалини суспільного устрою (базис суспільства). Але політика стає зрозумілою тільки тоді, коли виявлені її суб’єкти й об’єкти на певному етапі історичного розвитку, тобто визначається сутність політичних відносин між суб’єктами, суб’єктами і об’єктами політики, розкриваються форми їх політичної поведінки тощо.

Для допитливих

Політична практика — це діяльність суб’єктів політики, спрямована на завоювання, утримання, використання державної влади або впливу на неї, а також діяльність, пов’язана з організацією державної влади, із визначенням її цілей, завдань і засобів, із забезпеченням її функціонування; це також відносини між суб’єктами політики, між ними та об’єктами політики. Оскільки реалізація політичної влади означає не лише панування, а й підкорення цьому пануванню, суб’єкти і об’єкти політики знаходяться в тісному взаємозв’язку й взаємозалежності.

Нації — найчисельніші групові суб’єкти політики

Суб’єкти політики (тобто ті, хто реалізують політику) — це соціальні носії політичного життя, які здатні усвідомлювати власні політичні інтереси, визначати їх як програму дій (стратегічну мету та оперативні способи її досягнення) та зосередити у своїх руках достатню для реалізації власної політичної програми концентрацію ресурсів влади.

До суб’єктів політики належать:

• особистості в якості: політичного лідера (який отримує владу безпосередньо від суспільної групи чи всього суспільства в цілому), політичного функціонера (який отримує владні повноваження від лідера, працюючи на професійній основі), активіста (який також має делеговані йому владні повноваження, але працює не на професійній основі, а у вільний від основної діяльності час), члена політичної організації, партії чи руху, а також громадянина держави;
• суспільні групи соціального, етнічного, конфесійного, гендерного та економічного характеру: соціально-економічні класи та групи, етноси, нації, релігійні общини, громадянське суспільство в цілому тощо;
• створені особистостями та суспільними групами політичні та громадські інститути (організації та установи): держава, політичні партії, організації та рухи, неполітичні організації та установи, які мають значний вплив на політичну сферу (наприклад, церква, профспілки, фінансові групи, транснаціональні корпорації), міждержавні та наддержавні об’єднання (ЄС, НАТО, ООН).

Для допитливих

Специфіка соціальних суб’єктів політики полягає в тому, що в практичному суспільному житті вони водночас виступають і як об’єкти політики. Це стосується, перш за все, соціальних та соціально-етнічних спільностей (народ, громадянське суспільство, нація), які утворюються історично й стають суб’єктами політичного життя або відчужуються від нього в залежності від їх здатності до самоорганізації, усвідомлення себе як соціальної цілісності, і саме як організованої цілісності, здатної визначати політику, створювати політичні інститути, впливати на їх діяльність.

У демократичних соціальних і політичних системах саме ці спільноти визначаються як єдине джерело влади та її головний носій.

Об’єкти політики — це соціальні носії політичного життя, відносно яких реалізується політика (тобто владні дії суб’єкта). Теоретично в якості об’єкта політики може виступати будь-який її суб’єкт. Однак у реальності об’єктами політики стають лише ті особистості, спільноти та інституції, які не можуть протиставити спрямованій на них владній політичній дії адекватну політичну протидію. При цьому ефективне використання об’єктом політики власних ресурсів влади може призвести до того, що направлена на нього з боку більш сильного суб’єкта політична дія не досягне своєї мети.

Масові протести в Тунісі призвели до зміни влади й заборони правлячої партії

Яких політичних якостей бракує натовпу для переходу в стан суб’єкта політики?

Таким чином, об’єкти політики можуть виступати водночас у якості її суб’єктів. Єдиний тип об’єктів політики, який не здатен досягти стану суб’єкта — це неорганізована спільнота, яка в політичній науці визначається загальним терміном «натовп».

Види політики

Поміркуймо разом

Що спільного між внутрішньою та зовнішньою політикою?

Політичне життя різноманітне й багатогранне, воно має складну внутрішню структуру, за різними критеріями поділяється на внутрішньополітичне і зовнішньополітичне; державне, партійне, національне, соціально-класове, парламентське, страйкове, мітингове, організоване, стихійне тощо.

Внутрішня політика — це діяльність держави з регулювання суспільних відносин всередині громадянського суспільства певної країни; у залежності від сфери суспільного життя, на яку спрямована діяльність держави, визначається її економічна, соціальна, національна, культурна та інша політика.

Зовнішня політика — це діяльність держави, спрямована на забезпечення державного суверенітету і національної безпеки, реалізацію інтересів певного народу (нації) в його відносинах з іншими народами та їх державами. Залежно від характеру цих інтересів та їх співвідношення з інтересами інших народів зовнішня політика може бути спрямована або на різнобічне співробітництво, або на конфронтацію з іншими народами і державами. Вона може приймати форму переговорів, угод із тих або інших проблем, спільних міжнародних, дво-, багатосторонніх проектів і програм, широкомасштабних союзницьких договорів тощо в разі співпадання національних інтересів, або виливатися з політичні, воєнні конфлікти в разі розбіжності, протилежності національних інтересів, або ігнорування їх з боку якоїсь держави або групи держав.

Внутрішня і зовнішня політика тісно взаємопов’язані. Зовнішньополітична діяльність держави є продовженням її внутрішньої політики, що відтворює її завдання, форми та методи в більш широкому масштабі; водночас зовнішньополітична ситуація, яка складається в певному регіоні, у світі, у відносинах із тією або іншою країною, суттєво впливає на вирішення завдань внутрішньої політики.

Політична діяльність

Політична діяльність — це заходи та засоби, за допомогою яких той або інший суб’єкт політики здійснює свої політичні інтереси, це свідома, цілеспрямована боротьба за завоювання, зміцнення й використання політичної влади, це участь в управлінні державними й громадськими справами в рамках існуючого конституційного ладу, законодавства; або це дії, спрямовані на дестабілізацію політичного життя, повалення існуючого політичного ладу.

Антиурядові демонстранти проводять акцію протесту з вимогою відставки президента Салеха в Сані. Ємен, 13 березня 2011 р.

Прояви політичної діяльності — участь у виборчій кампанії, у розробці й прийнятті законів та інших рішень загальнодержавного масштабу, боротьба політичних партій та організацій за встановлення нового політичного устрою, участь у національно-визвольному русі, у масових політичних заходах (маніфестаціях, демонстраціях, мітингах, пікетуваннях різних установ), які проводять політичні партії та організації, у збройних повстаннях, революціях.

Політичні дії і взаємодія суб’єктів політики один з одним і з об’єктами політики створюють складну й різноманітну систему політичних відносин.

Політичні відносини

Політичні відносини — це різноманітні взаємозв’язки між індивідами, соціальними та соціально-етнічними групами, спільностями, створеними ними політичними інститутами й організаціями, їх взаємодія в процесі завоювання, формування й функціонування політичної (державної) влади, а також відносини між ними всіма, окремо та в цілому (громадянським суспільством, народом, нацією) і системою державної влади.

У залежності від території, на якій діють суб’єкти політики, політичні відносини поділяються на:

• внутрішні — всередині певної країни, в межах території, яку займає певна соціальна спільність (громадянське суспільство, нація, народ, об’єднання народів), на яку розповсюджується юрисдикція створеної нею системи державної влади;
• зовнішні — міжнародні, регіональні, всесвітні.

Оскільки всі суб’єкти політичних відносин переслідують власні, групові, класові інтереси, ці відносини мають складний, суперечливий характер, набирають різних форм.

Для допитливих

Розрізняють такі форми політичних відносин:

Політична боротьба — це форма взаємодії суб’єктів політики з різними, протилежними, несумісними політичними інтересами й цілями. Кожен із них прагне або досягти міцних позицій у системі існуючої влади, або змінити цю систему, завоювати в ній міцні (домінуючі) позиції.

Залежно від гостроти політичної боротьби її прояви можуть бути різноманітними:

• суперництво (конкуренція),
• конфронтація (протиборство),
• конфлікт (зіткнення), війна.

Політичний компроміс (консенсус) — форма взаємодії суб’єктів політики, в яких, крім розбіжності інтересів і цілей, є спільні інтереси, прагнення до спільних дій із запобігання політичних конфліктів або їх розв’язання шляхом взаємних поступок, досягнення угоди з тих або інших політичних проблем, прийняття відповідних політичних рішень.

Політичне співробітництво (консолідація) — форма взаємодії суб’єктів політики, інтереси і цілі яких співпадають (у певний час, із конкретних проблем, в основному, в цілому), їх об’єднання з метою досягнення загальних цілей, вирішення спільних завдань.

Політичний конформізм (угодовство) — форма взаємодії тих суб’єктів політики, які не мають чіткої особистої (групової, класової) позиції в політичній боротьбі з існуючою системою державної влади. їм властиве некритичне ставлення до влади, пасивне сприйняття гострих політичних проблем, ухиляння від політичної боротьби.

Політичні системи

Поміркуймо разом

У чому полягає сутність політичної системи?

Які суспільні функції вона виконує?

Протягом всієї історії людство створювало спеціальні соціальні механізми, що забезпечували цілісність, життєздатність, стабільність суспільства, його адаптацію відносно істотних змін у навколишньому середовищі, в економіці, у соціальних взаємозв’язках та ін., які одержали назву «політичні системи». Категорія «політична система» з’явилася в політології в середині XX ст. Її виникнення стало наслідком розуміння того, що політичне життя не обмежується рамками державного механізму, а має більш загальний, системний характер політики. Розвиток громадянського суспільства, поява самостійної особи з її правами та свободами призвели до того, що громадянин став активно впливати на державну владу, створюючи свої політичні організації, відстоюючи свої політичні інтереси. Системний підхід до вивчення політичного життя дає можливість аналізувати політичні явища і процеси як цілісну сукупність взаємопов’язаних елементів, виявляти системні властивості різних політичних явищ.

Політична система суспільства — це впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків соціальних інститутів, що виконують певні політичні функції; цілісна, інтегрована сукупність суб’єктів політики, норм та практики політичної діяльності, яка становить політичну сферу у даному конкретному суспільстві. Політична система являє собою певний соціальний механізм, за допомогою якого в суспільстві здійснюється політична влада, реалізуються інтереси певних класів, соціальних груп, громадянського суспільства в цілому. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації та рухи впливають на державну владу.

Для допитливих

Першим аналогом поняття «політична система» можна вважати давньогрецьке слово «політія», що означало належність до полісу, тобто громадянство і участь у політиці через єдність прав та обов’язків. Пізніше воно набуло значення політичного устрою. Так, Аристотель називав політією організацію громадян міст-полісів. Важливими елементами організації полісного співтовариства він вважав народні збори та суд. До політичної науки поняття «політична система» було введено завдяки працям американських вчених Г. Алмонда, Д. Істона, У. Мітчела та інших.

Виникнення та функціонування політичної системи об’єктивно пов’язане й обумовлене історичними рамками класового суспільства, розвитком класових протиріч, появою перших державних утворень, виділенням управлінської праці в спеціальну галузь для підвищення її ефективності. З розвитком цивілізації соціальне, економічне життя суспільства ускладнюється, виникають різноманітні недержавні утворення, ускладнюються й самі соціальні механізми здійснення політичної влади. Так, в житті вже феодального суспільства важливу роль відігравали об’єднання власників (общини, гільдії, цехи), вільні від феодальної залежності міста, які поступово перетворювалися на міста-комуни, міста-держави. З 1295 р. в Англії існували постійні законодавчі збори (парламент), де були представлені інтереси баронів, лицарів, міських жителів. У Франції з 1302 р. існували Генеральні штати із представників трьох станів — духовенства, дворянства та жителів міст. З’являються органи місцевого самоуправління в містах, містах-республіках (Венеція, Генуя, Піза тощо). Найбільш розвинених форм соціальні механізми самоорганізації — політичні системи — досягли з утвердженням буржуазного суспільства, прийняттям конституцій, законів, що проголошували права і свободи громадян, виникненням різноманітних недержавних організацій, що відображали соціальну структурованість суспільства й захищали інтереси певних суспільних класів і груп.

Основні функції політичної системи суспільства

Основна функція політичної системи — це здійснення контролю над розподілом у суспільстві ресурсів та цінностей, а також підтримання порядку такого розподілу за допомогою політичної влади. Разом із тим ще однією функцією політичної системи є забезпечення цілісності суспільства, його сталого розвитку, оскільки без цього присвоєння ресурсів стає неможливим.

Отже, політична система покликана забезпечувати стабільність суспільства через збалансованість інтересів різних соціальних груп шляхом їх політичного представництва. Тому в кожній політичній системі владні відносини панування/підкорення, що складаються між суб’єктами та об’єктами політики в процесі політичної діяльності, є багатовекторними та багаторівневими, формуючи складну ієрархію політичних відносин.

Таким чином однією з важливих функцій політичної системи є виконання триєдиного завдання:

• організація суспільства для видобутку й виробництва ресурсів;
• контроль над розподілом ресурсів і цінностей, що перебувають у розпорядженні суспільства (земельні та водні ресурси, природні копалини, робоча сила, нерухомість, фінансові ресурси тощо);
• підтримання порядку даного розподілу.

Для допитливих

Однак функції політичної системи цим не обмежуються. Серед її завдань можна також назвати такі як:

• вироблення політичного курсу держави та визначення цілей та завдань розвитку суспільства (функція політичного цілепокладання);
• організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави (мобілізаційна);
• функція легітимізації приведення реального політичного життя у відповідність до офіційних політичних правових норм;
• координація окремих елементів суспільства;
• політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність);
• артикуляція інтересів (пред’явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення);
• узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення;
• інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-політичних цілей і цінностей; політична комунікація складових політичної системи тощо.

Конкретні шляхи еволюції політичних систем різноманітні в різні епохи й у різних суспільствах. Вони залежать від умов розвитку системи — середовища, у якому вона існує. Політична система функціонує в ряді середовищ: природному, соціальному, господарському. У кожному з них формуються власні системні відносини (біосистема, соціальна система, економічна система), які здійснюють вплив на систему політичних відносин у суспільстві. Адаптуючись до змін середовища, система еволюціонує, змінюючи власні характеристики. Тому на кожному конкретному етапі розвитку суспільства його політична система має конкретні характеристики, які змінюються відповідно до змін умов розвитку самого суспільства.

Структура політичної системи

Враховуючи складність, багатоаспектність складових частин, постійний динамізм політичної системи, доцільно розглядати її як своєрідний системний комплекс (тобто полісистему, що складаєься з ряду систем нижчої ієрархії, так званих підсистем).

Структуру політичної системи складають певні тісно пов’язані між собою підсистеми, які в свою чергу включають у себе групи власних структурних елементів.

1. Інституційна підсистема, яка включає в себе політичні організації й установи, серед яких виділяють власне політичні (держава, політичні партії, організації та рухи), які здійснюють політичну владу або борються за неї; політизовані організації (профспілки, молодіжні політичні організації, об’єднання підприємців тощо), які мають істотні політичні інтереси; неполітичні організації (об’єднання за інтересами, рухи, асоціації тощо), які не приймають безпосередньої участі в здійсненні політичної влади, проте можуть істотно впливати на неї — наприклад, під час виборчих кампаній.

Центральним політичним інститутом суспільства є держава, яка завдяки концентрації своїм механізмом владних ресурсів забезпечує політичну організованість суспільства, надає політичній системі певної стабільності, стійкості, грає визначальну роль у виконанні завдань та функцій політичної системи.

2. Комунікативна підсистема, яку складає система політичних відносин між суб’єктами та об’єктами політики. Як різновид суспільних відносин, вони відображають зв’язки, що виникають між індивідами, соціальними та етнічними групами, націями, державами, державою і громадянами по відношенню до політичної влади, її завоювання, організації, використання. Розвиток політичних відносин визначається соціально-класовою структурою суспільства, рівнем політичної свідомості, політичною ідеологією та іншими факторами. Одночасно вони виступають формою збереження історичного політичного досвіду, традицій, певного рівня політичної культури. Відповідно до соціальної спрямованості виділяють політичні відносини зі збереження та розвитку існуючих політичних інститутів, та відносини, що відображають інтереси опозиційних сил.

3. Нормативна підсистема, що включає в себе основні засади, на яких базуються політичні відносини — політичні норми та принципи, звичаї, традиції, мораль. Вони становлять нормативну основу політичної влади й політичного життя. Головним регулятором суспільних відносин виступають норми політичного права. Право закріплюється в офіційних державних документах, забезпечується контрольним механізмом. Через політико-правові норми та принципи політико-владні структури інформують суспільство, обґрунтовують політичні рішення й визначають своєрідну модель поведінки всіх учасників політичного життя.

4. Політична свідомість і політична культура. Політична свідомість — це форма відображення політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявленнях, традиціях, свідомість співучасників політичного процесу; сприймання суб’єктом тієї частини дійсності, яка пов’язана з політикою й до якої включений він сам.

Політична свідомість є основною умовою формування політичної культури, комплексу політико-історичних цінностей та зразків поведінки людей, адекватних потребам розвитку певного типу політичної системи. Політична культура охоплює знання про політику, оцінку політичних явищ, у тому числі і політичної системи в цілому, визнання певних зразків політичної поведінки.

Політичну культуру характеризує рівень участі громадян у політичному житті, у процесах підготовки й прийняття політичних рішень, у виборах, обговореннях, у схваленні та підтримці влади, суспільного порядку тощо.

Стрижневим компонентом політичної системи є політична влада, зосереджена в політичних інститутах. Важливим завданням політичної влади є створення внутрішніх зв’язків системи, врегулювання соціальних конфліктів політичними засобами, регламентація поведінки громадян за допомогою певних засобів — волі, авторитету, права, примусу та ін. Межі, структура, функції політичних систем динамічні, рухливі, змінюються під впливом різноманітних факторів, під час криз, війн, конфліктів, із появою нових суб’єктів політики.

Типи політичних систем

Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми й типи. Ця практика була започаткована ще за часів Платона, який вирізняв монархію, аристократію та демократію. Розширив класифікацію форм правління Аристотель, запропонувавши шестичленну систему, в якій форми правління ділилися залежно від числа людей, що здійснюють владу, та від «моральності» приходу до влади:

Кількість наділених владою	Моральна форма	Аморальна форма
один	монархія	тиранія
меншість	аристократія	олігархія
більшість	політія	демократія

Значно пізніше, коли політична система почала набувати структурних рис, марксизм, спираючись на класові пріоритети, вивів типологію з соціально-економічних структур суспільства: рабовласницька, феодальна, буржуазна й соціалістична системи.

Елементи аристотелевського підходу можна прослідкувати навіть у деяких системах класифікації, що використовувалися ще у XX ст.

Різноманітність політичного життя, можливість його аналізу залежно від певного критерію стали основою класифікації політичних систем.

I. За формами правління виділяють такі політичні системи:

Монархія. Вона характеризується тим, що глава держави (король, цар, імператор, султан тощо) вважається джерелом державної влади й носієм суверенітету.

Королівська сім’я Норвегії. Монархії понад 1000 р. (державний лад — конституційна монархія)

Султан Оману й залежних територій Кабус бен Сайд аль-Сайд (державний лад — абсолютна монархія)

Демократія в буквальному розумінні — народовладдя. Це й тип політичної системи, і тип політичного режиму. Може існувати в різних формах, але найбільш розповсюдженою є республіка.

Диктатура — система необмеженої політичної влади якого-небудь класу (класів), групи, особи, яка утверджується незалежно від форми правління (монархія або республіка) і полягає в жорстокому, насильницькому підкоренні інтересів і діяльності інших класів або всього суспільства інтересам носія цієї системи влади, у надзвичайних умовах (війна, революція, контрреволюція) здійснюється шляхом безпосереднього застосування збройних сил.

Незалежність даної форми, здійснення влади від форми влади і форми ставлення до влади яскраво показує приклад політичної системи, що виникла в результаті Великої французької революції: форма влади — республіка, форма відношення до влади — демократія, форма здійснення влади — диктатура.

А. Лабіль-Жіар. Портрет Максиміліана Робесп’єра

Для допитливих

Диктатура як система влади має декілька різновидів. Зокрема, це може бути й система влади, яку встановлюють революційні угруповання в ході революції (якобинська диктатура у Франції 1793—1794 рр., пролетарська диктатура в Росії після Жовтневої революції 1917 р. тощо), або диктатура реакційних кіл, спрямована на придушення революційних рухів (диктатура Кавеньяка у Франції в 1948 р., фашистська диктатура в Німеччині, Італії, Португалії, деяких латиноамериканських країнах у XX ст. тощо).

Тиранія — одноособове жорстоке, свавільне, насильницьке правління.

Охлократія — система політичної влади, заснована на «неорганізованій владі натовпу».

Аристократія — форма правління, за якої державна влада належить привілейованій знатній меншості.

Олігархія — одна з форм правління, за якої державна влада належить невеликій купці багатіїв.

Дана класифікація є однією із традиційних, але в наш час не використовується через аналітичну непридатність.

II. За способами та методами здійснення влади у вітчизняній навчальній літературі виділяють такі типи політичних систем:

• демократична: народ є суверенним джерелом влади, має право й необхідні умови для участі у вирішенні державних справ; основні права та свободи гарантовані, діють принципи конституційності і законності, розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову, представницькі органи влади формуються виборним шляхом, безперешкодно функціонують політичні партії, різноманітні організації, що відстоюють інтереси різних соціальних груп, гарантовані права опозиції, відсутня одна загальнонаціональна ідеологія, громадянське суспільство здійснює контроль за діяльністю політичної влади, створена система противаг концентрації влади особою, установою, гілкою влади;
• авторитарна — заснована на монополії владного угруповання на державну владу, але допускає вільну участь у недержавному політичному житті. Авторитарна влада забороняє всяку діяльність, що загрожує її позиціям, однак лояльна до політичної діяльності, що безпосередньо не становить загрози для правлячого угруповання. Управління державою здійснюється через підконтрольну лідеру вертикаль виконавчої влади в державі (уряд і підпорядкований йому бюрократичний апарат). Парламент хоч і зберігається, але парламентська більшість повністю підконтрольна правлячому угрупованню;
• тоталітарна характеризується монополією правлячого угруповання на всю політичну діяльність (тобто як на державну, так і на недержавну політичну владу над суспільством). Якщо в умовах авторитаризму держава не втручається в особисте життя громадян, то при тоталітаризмі немає жодної сфери, яку не контролювала б влада.

Вказана тричленна типологія політичних систем використовувалася в західній політичній науці досить довго, однак уже в 1970-ті рр. більшістю науковців було визнано її скоріше ідеологічно-пропагандистський, ніж науково-аналітичний характер. Так, фактично всім реально існуючим політичним режимам притаманні основні ознаки авторитаризму.

III. Одним із прикладів більш сучасної класифікації є типологія за критерієм відповідності переважаючого типу політичної культури, запропонована наприкінці 50-х років XX ст. американським дослідником Г. Алмондом. Він виділяє 4 типи політичних систем:

• англо-американський, який характеризуються переважанням у політичній культурі таких цінностей, як свобода особистості, добробут, соціальна безпека, економічний лібералізм, світоглядний індивідуалізм тощо. Характерними рисами цього типу є чіткий розподіл влади, наявність механізму стримувань і противаг, висока організованість, стабільність. Англо-американський тип політичної системи склався у Великобританії, США, Канаді, Австралії та інших країнах;
• континентально-європейський, який відрізняється фрагментарністю політичної культури, співіснуванням і взаємодією в політичній культурі елементів старих і нових культур, традицій, нерівномірним розповсюдженням і розвитком окремих субкультур. Це зумовлює політичну нестабільність у суспільстві й може призводити до суттєвих змін політичної системи (Німеччина у 20—30 роки XX ст.). Притаманний Німеччині, Італії, Франції другої пол. XX — поч. XXI ст.
• доіндустріальний і частково індустріальний, які теж мають політичну культуру змішаного типу (поєднання різних політичних культур і відсутність чіткого розподілу владних повноважень), у них вищим є рівень насилля, нечіткий поділ влади тощо. Ці типи політичної системи склався в багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки.
• тоталітарний, який забороняє політичну самодіяльність, усі соціальні відносини знаходяться під контролем державної партії й домінує примусовий тип політичної активності; визначається відсутністю плюралізму та можливості реалізації власного інтересу. Тотальний ідеологічний вплив. Цей тип існував у фашистських Італії та Німеччині, СРСР. Зберігається донині в Північній Кореї, В’єтнамі.

Як видно, ідеальним типом політичного режиму тут виступає «англо-американська» модель, що викликано ідеологічними міркуваннями. У реальності республіканська політична система Франції чи Австрії більш близька до американської, ніж англійська монархія з її спадковими нормами формування верхньої палати парламенту (палати лордів).

Для допитливих

У сучасній західній політичній науці розрізняють також такі типи політичних систем:

• військові та громадянські;
• консервативні й ті, що трансформуються;
• закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв’язків із зовнішнім світом);
• завершені й незавершені (основний критерій — наявність усіх складових);
• мікроскопічні, макроскопічні та глобальні;
• традиційні й модернізовані.

Усі типології є умовними. Насправді не існує «чистого» типу політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є результатом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж політична система суспільства — своєрідне утворення, особливості якого визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

За якими ознаками розрізняють політичні системи?

Політична система України

Як співвідносяться повноваження глави держави та органів державної влади в Україні?

Сучасна політична система в Україні визначається Конституцією країни 1996 р. Згідно з Конституцією Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Демократичний характер української держави конституційно закріплюється через республіканську форму правління і принципи народного суверенітету: «Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову».

За формою державного устрою Україна є унітарною державою. Унітарна форма державного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки вона відповідає її етнічному складу, історичному минулому, економічним і культурним реаліям. Систему її адміністративно-територіального устрою складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони з містах, селища й села. Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.

За формою державного (політичного) режиму Україна є демократичною державою. Конституційний лад України ґрунтується на принципі пріоритету прав і свобод людини та громадянина. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Народ здійснює владу безпосередньо через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Вищими органами державної влади в Україні є глава держави — Президент, що обирається громадянами України на основі загального, рівного . прямого виборчого права шляхом всезагального таємного голосування (у цьому її відмінність від парламентської форми правління, де Президент обирається парламентом) терміном на п’ять років. Президент України має досить вагомі власні прерогативи, які дозволяють йому діяти незалежно від парламенту і уряду; він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод громадян, має право розпустити парламент, призначати і звільняти деяких посадових осіб. Президент України на основі та на виконанні Конституції і законів України видає укази та розпорядження, що є обов’язковими до виконання на території України.

За узгодженням з Верховною Радою Президент України призначає на посади і звільняє з посад Прем’єр-міністра, Генерального прокурора, за поданням Прем’єр-міністра призначає членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій.

Президент припиняє повноваження Верховної Ради, якщо впродовж тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; підписує закони, прийняті Верховною Радою; має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради тощо.

У свою чергу Верховна Рада призначає вибори Президента та усуває його з посади в порядку імпічменту, передбаченому ст. 111 Конституції України.

Форму державного правління в Україні Конституція визначає лише в найбільш загальній формі, проголошуючи її республікою. Та чи інша форма республіканського правління — президентська, парламентарна чи змішана — в Конституції конкретно не визначається. Висновок про неї можна зробити на підставі аналізу повноважень вищих органів державної влади та їх співвідношення, передусім стосовно такої важливої ознаки форми держави, як спосіб формування і функціонування уряду.

Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою України, включає 14 адміністративних районів. Адміністративний центр — місто Сімферополь. АРК має власну Конституцію, яку приймає Верховна Рада АРК та затверджує Верховна Рада України. Нормативно-правові акти Верховної Ради АРК та рішення Ради Міністрів АРК не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, їхній склад формують голови місцевих державних адміністрацій. Останні, у свою чергу, призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів. При здійсненні своїх повноважень вони відповідальні перед Президентом України та перед Кабінетом Міністрів, підзвітні й підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Єдиним загальнонаціональним представницьким органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України, до конституційного складу якої входить чотириста п’ятдесят народних депутатів України.

В Україні поряд з Президентом діє Прем’єр-міністр, уряд, відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді (у президентській республіці немає посади прем’єр-міністра і уряд відповідний перед президентом).

Конституційну більшість Ради становлять 75 % голосів її депутатів. Верховна Рада обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника та заступника Голови Верховної Ради України. До повноважень Верховної Ради України належить прийняття законів, затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього, рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів; вона дає згоду на призначення Президентом України Прем’єр-міністра тощо. За пропозицією не менш як однієї третини народних депутатів України від її конституційного складу Верховна Рада може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Верховна Рада України

Колегіальний орган виконавчої влади — Кабінет Міністрів і вищі суди — Конституційний Суд, Верховний Суд і Вищий Господарський Суд. Вони обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на чотири роки.

Засідання Кабінету Міністрів України

Засідання Конституційного Суду України

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. До складу Кабінету Міністрів входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри, міністри. Кабінет Міністрів України складає свої повноваження перед новообраним Президентом України. Відставку всього складу Кабінету Міністрів, за Конституцією, викликає також відставка Прем’єр-міністра України та прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінету Міністрів України.

Конституційний Суд України дає офіційне тлумачення Конституції України і законів України. Із цих питань Конституційний Суд приймає рішення, які є обов’язковими до виконання на території України, остаточні й не можуть бути оскаржені.

Таким чином, основними напрямками формування й розвитку політичної системи України є: побудова демократичної соціальної правової держави; утвердження громадянського суспільства; подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин, політичних принципів та норм; зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і особи; вдосконалення діяльності засобів масової інформації.

Поміркуймо разом

У чому полягає сутність політичної системи?

Які суспільні функції вона виконує?

Політичні партії

Політичне життя сучасного суспільства складне, суперечливе й різноманітне. У ньому бере участь величезна кількість учасників (суб’єктів політики), серед яких одне з чільних місць належить політичним партіям. Сьогодні важко уявити собі державу, в якої не було хоча б однієї політичної партії. У переважній більшості держав сучасного світу існують дво- або багатопартійні системи.

Політичні партії є відносно молодим інститутом публічної влади, якщо мати на увазі масові партії, оскільки об’єднання людей у боротьбі за владу або за безпосередній вплив на неї завжди були важливим елементом політичних відносин. Такого роду об’єднання мають давню історичну традицію. Сучасні ж партії, що діють у масовому середовищі, сформувалися в Європі в другій половині XIX ст. У цьому сенсі політичні партії можуть розглядатися як політичний інститут, що виник у сфері європейської культури і який потім з’явився у всіх інших культурних регіонах сучасного світу.

Голова Демократичної партії США Тім Кейн та Президент США Барак Обама (кандидат від Демократичної партії)

Лідер Консервативної партії, Прем’єр-міністр Великобританії Девид Кемерон із королевою Єлизаветою II

Лідер партії «Християнсько-демократичний союз», федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель

Президент Мексики Феліпе Кальдерон (кандидат від політичної партії національної дії)

Сутність політичних партій та їх роль у політичній системі суспільства

Партії, так як і держава, є суб’єктом політичної системи суспільства. У наш час політичні партії в тому чи в іншому вигляді існують у всіх країнах світу. Що ж таке політична партія?

Термін «партія» латинського походження (pars) і перекладається як частина більш великої спільності. У широкому значенні партія — це організована група, що бореться за владу, її завоювання, утримання та використання.

Для допитливих

Уже в стародавні часи, коли виникли перші держави, виникли й перші групи (гуртки), що виражали інтереси певних верств населення, які змагалися між собою в боротьбі за владу. Аристотель повідомляв про партії жителів гори, рівнини та прибережної частини міста в Афінах. Такі політичні гуртки та групи, які існували також і в середні віки, відрізнялися нестійкістю та слабкою організованістю. Справжня історія політичних партій починається від часів Великої Французької буржуазної революції в кінці XVIII ст. У багатьох європейських країнах виникли політичні клуби (товариства), а у другій половині XIX ст. в Європі виникають перші масові політичні партії. Першою масовою партією стало засноване 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборів в Англії. У 1863 р. виникла перша масова робітнича партія — Загальний німецький робітничий союз. Наприкінці XIX ст. масові партії (переважно соціал-демократичні) існували в більшості країн Західної Європи.

Німецький вчений М. Вебер на початку XX ст. запропонував схему історичної еволюції політичних партій: аристократичні котерії (гуртки), політичні клуби, масові партії.

У Західній Україні першою партією стала Русько-українська радикальна партія (РУРП), утворена у Львові 1890 р. У її витоків стояли І. Франко, Є Левицький, М. Павлик та Інші. Перша українська політична партія в Наддніпрянській Україні — Революційна Українська Партія (РУП) — була створена 11.02.1900 р. у Харкові як підпільна політична організація. Засновниками партії були члени Харківської студентської громади Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Камінський, О. Коваленко, П. Андрієвський та інші. Першу програму організації, у якій проголошувалася ідея політичної самостійності України, написав М. Міхновський (видана у Львові під назвою «Самостійна Україна»). Виникнення партій було прямим наслідком формування нового буржуазного ладу, появою нових класів та соціальних груп, розвитку виборчої системи. Демократизація виборчого законодавства сприяла залученню до політичної діяльності широких верст населення, які були зацікавлені в здійсненні організованого тиску на парламенти своїх країн.

Сьогодні в науці немає загальноприйнятого визначення партії. Як один із варіантів пропонуємо таке формулювання: політична партія — це політична організація, що представляє інтереси частини суспільства (певного класу, соціальної групи,спільноти) і ставить за мету їх реалізацію шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні.

Політичні партії відіграють найважливішу роль у суспільно-політичному та державному житті, вони є одним із центральних компонентів політичної системи. Із боротьбою між ними пов’язане вирішення питання про політичну владу — її належності, використання, способів та форми здійснення. Партії беруть активну участь у політичному житті на всіх стадіях політичного процесу: у виборах, формуванні органів держави, прийнятті політичних і державних рішень, у їх реалізації.

Основною ознакою, що відрізняє партії від інших організацій, є їх орієнтація на відкриту, чітко виражену боротьбу за державну владу, за право формування державної політики та участь у здійсненні державної влади. Сутність політичної партії залежить від наступних основних характеристик: соціального складу та соціальної бази партії; складу, цілей та інтересів керівництва партії; програмних настанов організації; об’єктивної спрямованості її політичних дій.

Поміркуймо разом

Що є необхідним для створення політичної партії?

Що відрізняє партію від будь-якої громадської організації?

Ознаки політичних партій:

• прагнення до завоювання та використання влади, або принаймні до прямого впливу на неї через входження своїх представників до органів законодавчої влади та уряду. Це прагнення відрізняє партію від груп тиску, оскільки останні не прагнуть захопити владу, а намагаються впливати на органи державної влади, залишаючись поза їх структурою;
• наявність ідеології або системи ціннісних орієнтирів, що об’єднує всіх членів партії. Сьогодні ця ознака, яка в минулому відрізняла їх одну від одної, втрачає своє значення;
• організаційна будова, що передбачає наявність центральних та місцевих партійних організацій;
• постійне членство, робота членів партії як на виборах, так і під час проведення партійних заходів. Це відрізняє партію від політичних клубів.

Функції політичних партій

Політичні партії, виражаючи різноманітні інтереси громадянського суспільства, виконують певні функції, через які проявляється соціальне призначення партій:

• представництво інтересів тих чи інших класів, соціальних груп чи верств суспільства;
• зведення безлічі приватних інтересів окремих громадян і зацікавлених груп у їх спільний інтерес і реалізація його в своїй практичній діяльності;
• розробка партійної теорії та ідеології;
• політична боротьба з метою завоювання влади в країні або досягнення максимальної кількості місць у законодавчих органах влади, одержання права на формування державних виконавчих органів, уряду.

Класифікація партій

У сучасній науці існують різні класифікації політичних партій. Усе залежить від того, що береться за основу класифікації.

Залежно від місця в системі державної влади партії поділяються на правлячі (в т. ч. правлячі монопольно та ті, що входять до урядової коаліції) та опозиційні, легальні та нелегальні.

Залежно від відношення до приватної власності — ліві, праві, центристські.

Залежно від способу організації — кадрові, масові, універсальні.

За ідеологічним спрямуванням партії поділяються на: соціал-демократичні, ліберально-демократичні, комуністичні, націоналістичні, релігійні, фашистські та ін.

За цілями й характером діяльності партії поділяються на революційні, які прагнуть змінити існуючий суспільний устрій; реформістські, які орієнтуються на модернізацію існуючого ладу при збереженні його базових основ; консервативні, які прагнуть зберегти існуюче положення, допускаючи лише найнеобхідніші перетворення.

За парламентською основою розрізняють парламентські (парламентсько-електоральні) і позапарламентські. Парламентські партії діють у правових рамках, намагаються досягти своїх цілей через сформовані ними органи влади. Для позапарламентських партій пріоритетом є програмна єдність та централізм як принцип організаційної будови.

За способом формування розрізняють кадрові та масові партії. Кадрові партії («партії — виборчі штаби») формуються, як правило, навколо груп відомих політичних та суспільних діячів і не мають формального членства; їх діяльність майже повністю спрямована на підготовку виборчих кампаній; це, як правило, партії правої орієнтації; до них традиційно відносяться консервативні партії, такі як Консервативна партія Великобританії, Демократична та Республіканська партії США та інші.

Масові партії відрізняються розвиненою організаційною структурою, статутною дисципліною, індивідуальним членством, вони мають свої місцеві партійні організації, свою ідеологію. Типовими масовими партіями є комуністичні, соціалістичні та соціал-демократичні партії.

Міні-диспут

Чи слідкуєте Ви за політичним життям в Україні?

Які політичні парти на сьогодні знаходяться в опозиції?

У чому це виражається? Чи згодні Ви з їх діями?

Опозиція. Лобізм

Необхідним елементом політичної системи, що сприяє її ефективному функціонуванню, є опозиція.

Опозиція (від лат. oppositio — протиставлення, заперечення) — протиставлення одних поглядів чи дій у політиці іншим; партія або група, що йде наперекір думці більшості або панівній думці й висуває альтернативну політику, інший спосіб вирішення проблем.

Опозиція діє в двох напрямках:

• протиставлення своєї політики політиці інших політичних сил;
• виступ проти думки більшості в законодавчих, партійних та інших структурах.

Розрізняють опозицію помірковану, радикальну, лояльну, конструктивну, деструктивну (руйнівну).

Існування опозиції є органічним явищем, необхідною характеристикою політичного устрою демократичної країни. Виступаючи повноправним інститутом політичної системи, опозиція є ефективним засобом цивілізованого розв’язання суперечностей між інтересами різних соціальних груп, висловлених на політичному рівні, невід’ємною складовою механізму стримування та противаг у структурі владних відносин.

Досвід розвинутих демократій засвідчує, що надання опозиції повноцінних можливостей для представлення та обстоювання своєї, альтернативної щодо офіційної точки зору, конкуренції з правлячими політичними силами стабілізує політичну структуру суспільства, запобігає виникненню гострих політичних конфліктів і кризових ситуацій, слугує засобом пом’якшення надмірної соціальної напруги та зменшення вірогідності помилок при прийнятті важливих державних рішень.

З іншого боку, відсутність дієздатної опозиції або легітимних каналів для реалізації її поглядів спричиняє підвищення рівня соціальної нестабільності, провокує політичну апатію населення, або навпаки — розвиток подій за конфліктним, силовим сценарієм.

Проголосивши курс на європейську інтеграцію та входження до євроатлантичних структур, Україна тим самим взяла зобов’язання щодо приведення своєї політичної системи, характеру відносин у ній, рівня політичної культури у відповідність до демократичних стандартів. Одним із важливих завдань на цьому шляху має стати формування цивілізованих стосунків між владою та опозицією.

Міні-диспут

Охарактеризуйте поняття «опозиція» та визначте роль опозиції в житті суспільства?

Яку роль відіграють засади політичної культури у діяльності опозиціонерів?

Чи зустрічалися Ви з поняттям «лобізм», «лобісти»? Як Ви їх розумієте?

Для допитливих

Вважається, що термін «лобі» походить від практики відвідувати депутатів у Центральному Вестибюлі Британського Парламенту. Перша згадка про лобіювання, датована 1820 р., позначала намагання представників громадськості вплинути на прийняття рішення в Конгресі США. Англійською lobby означає «кулуари», «коридори».

За іншою версією, термін походить від різного роду активістів, які очікували президента США в кулуарах готелю, щоб намагатися вплинути на нього й таким чином посприяти прийняттю вигідного їм рішення. У 1946 р. у США був прийнятий спеціальний закон про лобізм, і зараз цей феномен існує у всіх демократичних країнах. Нерідко лобісти мають свої контори при законодавчих органах. Легалізація цієї діяльності дозволяє зробити прозорими взаємини влади та бізнесу, щоб виборці могли бачити, чиї інтереси відстоює той або інший політик.

У більшості інших західних країн спеціальних законів про лобізм немає, проте норми, що регулюють таку діяльність, інкорпоровані в низку законів. Наприклад у ФРН вони присутні в прийнятих у 1972 р. Кодексі поведінки члена Бундестагу і Положенні про реєстрацію союзів і їх представників при Бундестазі. Відповідно до цього Кодексу депутати за винагороду можуть займатися проблемами, що виносяться на обговорення комітетів парламенту, але вони зобов’язані заздалегідь оголосити «про свою зацікавленість». Крім того, передбачено, що коли такий депутат заперечує факт своєї лобістської діяльності, то його доходи оподатковуються за вищим тарифом.

Лобізм (від лат. lobby — кулуари) — скоординована практика відстоювання інтересів або чинення тиску на законодавців і чиновників неурядовими організаціями, фінансово-промисловими групами чи етнічними спільнотами на користь того або іншого рішення.

Лобізм також передбачає діяльність зацікавлених осіб, яка сприяє ухваленню органами влади тих або інших рішень, із використанням формальних і неформальних відносин в органах влади. Передусім йдеться про захист інтересів не якоїсь окремої компанії, а цілої галузі. Іноді лобізм асоціюється з корупцією й нелегальними методами впливу на прийняття рішень урядовими структурами, хоча він не обов’язково передбачає підкуп державних працівників. Представники зацікавлених груп називаються лобістами, а їх групи — лобі. Юридично чітко регламентована система лобізму може значною мірою сприяти забезпеченню гласності та передбачення політичних процесів; цивілізованому обмеженню сфер діяльності апарату державної влади (зробить його більш відкритим для контролю з боку суспільства, зменшить можливість вольових рішень); поширенню кола активних учасників політичного процесу, що може слушно позначитися на розвитку громадянського суспільства в цілому; контролю взаємодії приватних інтересів та органів влади, створенню додаткових перепон на шляху корупції.

Поміркуймо разом

Чи сприяє лобізм стабілізації суспільства? Обґрунтуйте свою думку.

Чи залежить соціальна значущість політичного лідерства від рівня політичної культури й активності мас суспільства?

Політичне лідерство

Проблема політичного лідерства — пошуку й висування на вирішальні посади нових людей, здатних на перетворення в суспільстві та на проведення політики, що задовольняє потреби населення, займає особливе місце серед безлічі проблем сучасного світу.

Поняття і сутність політичного лідерства

Поняття «лідер» походить від англійського слова «leader» — провідний, ведучий, керуючий іншими людьми. Лідери очолюють різні людські спільноти — від невеликих груп до співтовариств державного рівня. Особа, що керує політичними процесами, здійснює функції з управління суспільством, політичною організацією, рухом і здатна вплинути на хід подій, називається політичним лідером.

Політичне лідерство — це вищий рівень соціального лідерства, пов’язаний із управлінням державними і соціальними процесами. Це механізм і спосіб здійснення влади, що базується на об’єднанні різних соціальних верств навколо висунутої лідером програми трансформації суспільства. У сучасному індустріальному бюрократичному суспільстві політичний лідер діє в рамках установлених норм і не може за власним розсудом змінювати історію. Ефективність його діяльності залежить від безлічі факторів, зокрема від підтримки тієї соціальної групи, що концентрує у своїх руках значний обсяг державної та політичної влади — політичної еліти.

Функції політичного лідерства:

• розробка стратегічних цілей розвитку суспільства чи його частини, вироблення тактики їх досягнення;
• мобілізація суспільства на виконання поставленої мети;
• керівництво діяльністю суспільства (суспільних груп) із виконання цих цілей у рамках політичної системи.

Лауреати Нобелівської премії світу 2011 р.

Еллен Джоисон-Серліф, президент Ліберії з 2006 р., отримала чотири нагороди за досягнення в галузі міжнародних відносин та захисту прав.

Леймах Гбові відома як організатор мирного руху в Ліберії. Багато в чому завдяки їй у країні в 2003 р. закінчилася друга громадянська війна. Лауреат восьми премій.

Тавакел Карман очолює організацію «Жінки-журналісти без ланцюгів». Вона одна з активістів боротьби проти президента Ємену Алі Абдалли Салеха.

Політична еліта

Політична еліта — важливий соціальний суб’єкт політичної влади. Вона становить основу формування й функціонування політичної влади, бере участь у розробці, прийнятті та здійсненні політичних програм, економічних і правових реформ. Обґрунтування ролі політичної еліти в житті сучасної України має особливу актуальність, адже одним із шляхів виходу з кризи, стабілізації суспільства, підйому країни є ефективна діяльність елітних груп, що визначають стратегію розвитку суспільства.

Історичний досвід і політична практика всіх країн свідчить, що процес розподілу й реалізації влади не передбачає рівної участі в ній усіх громадян. Структура складного соціуму завжди розділена на керуючих (ті, хто здійснюють владу) і тих, ким керують (ті, стосовно кого ця влада здійснюється). Тобто реальне управління суспільством за будь-якої форми правління знаходиться в руках організованої меншості. Для характеристики цієї організованої меншості застосовують різні поняття: політична еліта, панівна еліта, правляча еліта, політичний клас, вище політичне керівництво. Найбільш розповсюдженим є визначення «політична еліта». Даним поняттям визначаються соціальні групи, що мають реальний доступ до безпосередньої участі в прийнятті політичних (владних) рішень. Це відносно нечисленні угруповання, які відрізняються найвищою здатністю до здійснення політичної влади, що дозволяє їм керувати суспільством чи впливати на прийняття управлінських рішень, на політичні орієнтації та поведінку людей.

Поняття «політична еліта» вживається в широкому і вузькому значенні слова. У вузькому значенні слова воно тотожне поняттю «правляча еліта», тобто означає ту частину еліти, яка реально здійснює державну владу. У широкому значенні — це соціальна група, що відрізняється від інших частин суспільства безпосередньою участю в процесі здійснення політичної влади.

Політична еліта має складну структуру і внутрішньо диференційована. Залежно від обсягу владних повноважень виділяють наступні рівні політичної еліти. Вища еліта включає провідних політичних керівників, їх найближче оточення й тих, хто обіймає високі посади в законодавчій, виконавчій і судовій владі (президент, його найближче оточення, прем’єр-міністр, його заступники, кабінет міністрів, голова парламенту, його заступники, керівники депутатських фракцій, керівники провідних політичних партій), а також опозиційних лідерів (так звана «контреліта»). Середня еліта включає осіб, що займають виборні політичні посади: парламентаріїв, губернаторів, мерів, лідерів політичних партій і рухів (у тому числі опозиційних), керівників впливових ЗМІ політичного характеру. Адміністративна (бюрократична) еліта — вищий прошарок державних службовців (чиновництво), вони обіймають вищі позиції в міністерствах, департаментах та інших органах державного управління.

Функції політичної еліти

Соціальне призначення еліти витікає з виконуваних нею функцій:

• стратегічна — розробка стратегії й тактики розвитку суспільства, визначення політичної програми дій і прагнення до її успішної реалізації;
• комунікативна — ефективне відображення в політичних програмах інтересів та потреб різних соціальних груп та їх практична реалізація, захист соціальних цілей, ідеалів та цінностей;
• організаторська — мобілізація мас щодо реалізації рішень;
• інтегративна — зміцнення стабільності суспільства, створення стійкої рівноваги політичних сил, гармонізація соціальних інтересів тощо.

Для допитливих

Політична еліта внутрішньо диференційована. У самій еліті панує дух конкуренції, йде безупинна боротьба за участь у процесі реалізації влади. У кожній країні політична еліта має свої якісні та кількісні характеристики, здійснює свої специфічні функції.

Залежно від способу рекрутування виділяють відкриті і закриті еліти. Відкриті еліти формуються шляхом виборів; закриті самі поповнюють свої ряди шляхом кооптації (залучення) нових членів по вибору самої еліти.

В залежності від місця в політичній системі виділяють правлячу та опозиційну (контреліту).

Залежно від характеру внутрішньоелітних відносин виділяють еліти з високим ступенем інтеграції (об’єднані) і з низьким ступенем інтеграції (роз’єднані).

Залежно від рівня компетенції (обсяг владних функцій) виділяють вищу (загальнонаціональну), середню (регіональну) і місцеву.

Залежно від способу досягнення виділяють легітимні еліти, що одержали владу при добровільній підтримці мас і владні функції реалізують через переконання та компроміси, і нелегітимні, які одержали владу шляхом її захвату та здійснюють свої владні функції методами примусу, насильства.

Залежно від стилю правління еліту поділяють на демократичну, ліберальну, авторитарну. Критерієм ефективності діяльності політичної еліти виступає досягнутий рівень прогресу, добробуту свого народу, забезпечення політичної стабільності та національної безпеки.

Враховуючи все вищесказане, можна зробити висновок, що сучасний етап розвитку суспільства характеризується зростаючою роллю політики. Вона проявляється в усіх взаєминах і структурах суспільства, впливає на всі сторони його життя, пронизує суспільне і приватне життя людини. Політика є невід’ємною частиною людської культури — культури участі громадян у політичних процесах, що визначається рівнем їх знань і уявлень про сутність політики, будову політичної системи суспільства, співвідношення політичних сил, про політичні процедури й технології, про вміння застосовувати ці знання практично. Саме засобами політики досягається справжня свобода особистості, затверджуються принципи соціальності, дотримання яких забезпечує цілісність суспільства.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ТА САМОПЕРЕВІРКИ

• 1. Охарактеризуйте політичну систему як суспільне явище.
• 2. Визначте сутність політичної системи та її функції.
• 3. Які політичні системи та політичні режими Ви знаєте?
• 4. Визначте місце держави в політичній системі.
• 5. Які функції мають політичні партії?
• 6. Поясніть поняття «лобізм», «опозиція».
• 7. Яку роль у житті суспільства відіграє опозиція?
• 8. Продовжіть відкрите речення: «При вивченні цієї теми для мене найбільш важливим відкриттям було...».

Робота в групах

Проаналізуйте значення політичної еліти та політичного лідерства в державі. Поміркуйте, яка еліта потрібна демократичній державі?

Об’єднайтеся в групи, обговоріть запитання.

Поясніть своє твердження, використовуючи метод «Прес».

Вислухавши думку кожного в групі, лідера кожної групи, підбийте підсумки роботи окремих груп і класу взагалі. Виробіть спільну точку зору з приводу обговорюваного запитання.

Творче завдання

Чи симпатизуєте Ви якомусь із політичних лідерів України? А в світі? Напишіть твір-роздум на тему: «Якщо я був (була) би політичним лідером... ».