Людина і світ. 11 клас. Назаренко

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Тема V. Соціум (суспільство людей)

Гідність держави залежить, в кінцевому рахунку,

від гідності особистостей, які її утворюють.

Д. Мілль, англійський мислитель та економіст

Поміркуймо разом

Що таке суспільство? Яка його сутність?

Чи можна охарактеризувати суспільство тільки як сукупність людей?

Суспільство — це сукупність відносин між індивідами, між особою і соціальною спільністю, між соціальними спільнотами?

Чи може людина себе реалізувати поза суспільством?

На ці та багато інших запитань шукали відповіді філософи, вчені, які займалися вивченням розвитку людського суспільства в різні часи, у різних країнах. Спробуємо й ми знайти відповіді на ці запитання.

Поняття соціуму. Суспільство як система

Ще Арістотель, намагаючись на основі доступних йому тогочасних знань вивчити основи людського буття, відзначив, що «людина є суспільною твариною». Дійсно, люди, на відміну від багатьох інших живих істот, які ведуть індивідуальне існування, живуть у суспільстві (лат. socium). Суспільство, або соціум дає можливість окремим індивідам об’єднати зусилля в боротьбі з несприятливими зовнішніми умовами (природними явищами, ворожим оточенням тощо) та діяльності із видобутку ресурсів (їжі, матеріальних та духовних цінностей), необхідних для підтримки власної життєдіяльності. У суспільстві людина почувається більш захищеною, її можливості різко зростають. Лише завдяки суспільній організації можлива колективна праця, без якої немислимі ні будівництво міст, ні торгівля, ні створення системи знань, ні науково-технічний прогрес.

Суспільство — це організована сукупність людей

Однак платою за це є колективне співжиття окремої людини в оточенні інших індивідів, яке потребує вироблення визначених правил поведінки членів суспільства. Спільна діяльність із видобутку ресурсів тягне за собою проблему їх розподілу, обмеження індивідуальних прагнень окремих членів суспільства. Індивідуальна свобода окремих членів суспільства обмежується заради виживання суспільства в цілому. Тому в суспільному житті одночасно діють дві основні тенденції:

  • колективізм як вираження потреб взаємодопомоги та взаємопідтримки. При цьому окремі члени суспільства заради збереження його цілісності погоджуються на визначене обмеження індивідуальних прав і свобод;
  • індивідуалізм як вираження особистісних вимог окремих членів суспільства до покращення власного життя, збільшення обсягу власних прав і свобод відносно інших членів суспільства.

Крім того, потреби управління суспільними справами диктують необхідність застосування влади над більшістю населення. Тому суспільство завжди є відносно закритою системою зі стійкими відносинами панування та підкорення.

Таким чином, суспільство (соціум) як основна категорія філософії та соціології — це організована сукупність людей, що знаходяться на певному рівні історичного розвитку, об’єднаних характерними для них родинними, груповими, класовими та національними відносинами. У ньому є свої суб’єкти унціального спілкування — особа, родина, клас, група, нація, держава та інші.

Суспільству притаманна низка ознак:

  • спільна територія, яка становить основу соціального простору, в якому члени суспільства проживають, взаємодіють, формують і розвивають між собою взаємозв’язки;
  • загальноприйнята система норм і цінностей, культура, що є основою зв’язків між людьми. Завдяки цьому суспільство має велику інтегруючу силу. Воно включає в соціальні відносини кожну людину, кожне покоління людей, підпорядковуючи їх поведінку чинним нормам, залучаючи до загальної системи зв’язків;
  • здатність підтримувати й постійно відновлювати високу інтенсивність внутрішніх взаємозв’язків, забезпечувати стійкість соціальних утворень;
  • автономність, саморегуляція, саморозвиток, що забезпечуються на підставі цих норм, принципів, традицій і форм організації, які виникають у самому суспільстві.

Стійка інтегрована сукупність соціальних інституцій та соціальних відносин становить соціальну систему суспільства. Соціальна система може бути представлена в трьох аспектах:

  • перший аспект — як безліч індивідів, в основі взаємодії яких лежать ті чи інші загальні обставини (місто, село, трудовий колектив тощо);
  • другий — як ієрархія соціальних позицій (статусів), що мають особистості, включені в діяльність даної системи, і соціальних функцій (ролей), що зони виконують на основі даних соціальних позицій;
  • третій — як сукупність норм і цінностей, що визначають характер і зміст поводження елементів даної системи.

Перший аспект пов’язаний із поняттям соціальної спільності, другий із поняттям соціальної організації й третій — із поняттям культури. Соціальна система, таким чином, виступає як органічна єдність трьох сторін — соціальної спільності, соціальної організації та культури.

Таким чином, суспільство — це соціальна система, що заснована на співпраці людей і взаємопов’язаності її членів (сукупність форм практичної діяльності людей). Система соціальних зв’язків і відносин, що склалися між людьми в процесі історичного розвитку їх спільної життєдіяльності, спрямована на відтворення умов для існування та задоволення життєвих потреб суспільства. Його цілісність тримається завдяки дії звичаїв, традицій, законів тощо. Суспільство як соціальна система не є незмінним, воно еволюціонує відповідно до конкретно-історичних умов свого буття на основі власного історичного та культурного досвіду.

Суспільні відносини

Що лежить в основі суспільних відносин? Чи є вони незмінними?

У процесі життєдіяльності люди вступають у певні стосунки між собою, тобто суспільні відносини, які у свою чергу виражають сутність суспільства. Такі відносини виникають природно, об’єктивно, незалежно від волі та свідомості окремого індивіда.

Існує декілька сотень визначень суспільних відносин, однак спільним серед них є те, що будь-яке суспільство будує свої відносини на основі розподілу серед своїх членів доступних йому матеріальних ресурсів і духовних цінностей. Порядок отримання та розподілу цих ресурсів і цінностей формує відповідну організацію суспільства та визначає особливості соціальної диференціації. Положення людей і соціальних груп у суспільстві називається соціальним статусом (від лат. status — положення). Система соціальних статусів створює соціальну ієрархію даного суспільства.

Суспільні відносини — це економічні, політичні, ідеологічні та інші види відносин, котрі виникають у суспільстві в процесі його життєдіяльності.

Основою суспільних відносин є:

  • спосіб організації отримання необхідних для існування суспільства матеріальних і духовних благ (так званий спосіб суспільного присвоєння чи виробництва);
  • місце, яке займають у даному способі присвоєння окремі соціальні групи (так звані виробничі відносини);
  • порядок доступу окремих членів суспільства та соціальних груп у цілому до матеріальних і духовних благ, які знаходяться в розпорядженні даного суспільства (що становить основу соціальної ієрархії);
  • розподіл серед окремих членів суспільства чи серед соціальних груп ресурсів здійснення влади — матеріальних, духовних, силових, інформаційних.

Звичайно, концентрація власності в руках однієї з частин суспільства означає на практиці і концентрацію ресурсів здійснення влади («владних ресурсів») над іншою його частиною.

Залежно від способу суспільного присвоєння, рівня розвитку виробничих відносин на кожному конкретно-історичному етапі розвитку даного суспільства складаються конкретні суспільні відносини. Так, у соціально однорідному суспільстві не існує концентрації влади в руках якоїсь частини суспільства, відносини між його членами регулюються без участі спеціального апарату управління й примусу. У суспільствах з нерівномірним доступом до ресурсів соціальні відносини регулюються за допомогою системного використання влади.

У сучасній соціології загальновизнано, що сама потреба у постійному тисненні політичної влади над суспільством виникає лише тоді, коли останнє постає перед проблемою конкуренції в процесі розподілу ресурсів і цінностей між своїми членами. При цьому першочергове значення має порядок «ступу окремих членів суспільства та соціальних груп в цілому до матеріальних і духовних благ, які знаходяться у розпорядженні даного суспільства. Для того, щоб певна частина суспільства отримала пільговий доступ до ресурсів (наприклад, середньовічний клас феодалів мав монопольне право на володіння землею — основним на той час засобом виробництва), вона повинна зосередити в своїх руках достатню кількість ресурсів здійснення влади («владних ресурсів»), завдяки яким вона може стримувати прагнення більшості суспільства до отримання благ і цінностей. Ця влада здійснюється за допомогою особливої політичної організації даного суспільства — держави.

Для допитливих

У процесі існування суспільства в ньому розвиваються певні форми й принципи організації, за допомогою яких суспільство підтримує свою єдність та життєздатність. В основі цих принципів лежить спосіб розподілу матеріальних ресурсів і духовних цінностей між різними соціальними групами, який здійснюється за допомогою владних відносин. Соціальна влада є особливим типом суспільних відносин. Без її допомоги існування суспільства як цілісної стійкої системи було 6 неможливим. Однак треба розрізняти два види соціальної влади:

  • самоврядування, при якому самі члени суспільства спільно приймають владні рішення та здійснюють їх реалізацію;
  • політична влада — влада над суспільством, яку здійснює привілейована меншість.

Суб’єкти суспільних відносин:

  • соціально групові (соціально-економічні класи, соціальні прошарки, групи, стани);
  • соціально-демографічні (чоловіки, жінки, діти, молодь, пенсіонери тощо);
  • соціально етнічні (нації, народності, національні та етнографічні групи);
  • соціально-професійні (трудові колективи, професійні об’єднання);
  • міжособистісні тощо.

Для допитливих

Залежно від суб’єктів діяльності розрізняють такі види суспільних відносин: індивідуальну та колективну діяльність, тендерний рух, класову боротьбу, молодіжний рух тощо.

Залежно від об’єктів діяльності суспільні відносини поділяють на економічні, правові, політичні, культурні, професійні, релігійні тощо. Наприклад, правові відносини визначаються правовими нормами; економічні — засобами виробництва; політичні — структурою влади; духовні — рівнем розвитку суспільства, свідомості; професійні — діяльністю людини.

Таким чином, суспільство можна охарактеризувати як багатовимірну систему відносин між людьми та соціальними спільнотами різних типів. Це означає, що будь-який суб’єкт суспільних відносин одночасно може мати цілий ряд характеристик, які відносяться до різних соціальних вимірів.

Як основний чинник утворення соціальної системи суспільні відносини характеризуються багатоманітністю й розрізняються за тими цілями та ціннісними орієнтаціями, якими керуються у своїх взаєминах соціальні суб’єкти (влада, матеріальний добробут, власність, статус, знання тощо). Суспільні відносини органічно пов’язані з формами та засобами соціальної діяльності людей, соціальними інтересами й потребами (справедливість чи несправедливість, рівність чи нерівність, однорідність чи неоднорідність, активність чи пасивність тощо).

Міні-диспут

Порівняйте будь-які спільності, які б різнилися між собою способом життя, інтересами тощо. Від чого залежить характер суспільних відносин індивідів усередині спільності та між різними спільностями?

Соціальна структура населення

У процесі життєдіяльності суспільства у його складі формуються групи людей, які відрізняються одна від одної низкою спільних групових характеристик (таких як вік, стать, етнічність, рівень доходів, володіння власністю тощо). Ці групи іменуються соціальними. Соціальні групи функціонують у будь-якому сучасному суспільстві. Вони взаємопов’язані одна з одною. Між ними існують економічні, соціальні, політичні та духовні відносини.

Соціальні групи — це відносно сталі спільноти людей, що склалися історично та відрізняються роллю й місцем у системі соціальних зв’язків суспільства. Соціальні групи виникають на базі об’єднання людей за певною об’єктивною ознакою.

Найважливішою умовою виникнення соціальних груп є солідарність, тобто відчуття спільності інтересів, положення та світосприйняття членів даної групи. Люди об’єднуються в групи саме тому, що групова солідарність сприяє виживанню окремого індивіда.

В рамках соціологічного аналізу прийнято виділяти соціальні групи відповідно до ряду критеріїв.

Відповідно до «зовнішньої» та «внутрішньої» ідентифікації виділяють:

  • «номінальні групи», тобто умовну сукупність людей, яку дослідник виділяє відповідно до цілей свого дослідження на основі найбільш суттєвих для цих цілей ознак. Індивіди, занесені до таких груп, можуть навіть не знати про існування такого типу класифікації суспільства і про свою приналежність до даної групи;
  • «реальні групи», члени яких свідомо відносять себе саме до даної групи і усвідомлюють її положення в суспільних відносинах.

Залежно від ступеня солідарності розрізняють:

  • первинні групи — невеликі за чисельністю неформальні групи, в яких зв’язок підтримується безпосередніми особистими контактами. Первинні групи (наприклад, сім’я, родичі, друзі, найближчі сусіди) виконують роль першої сполучної ланки між суспільством і особистістю. Таким групам властива висока ступінь солідарності, глибоко розвинене почуття «ми»;
  • вторинні групи, організовані для реалізації певних цілей. У таких групах майже відсутні міжособистісні емоційні стосунки. Основне значення і цих групах (шкільний колектив, футбольна команда, робоча група тощо) гадається не особистісним якостям членів групи, а їх умінню виконувати певні функції.

У залежності від чисельності виділяють:

  • великі соціальні групи — сукупність людей, що існують у масштабах суспільства (класи, соціальні верстви, професійні групи, етнічні спільності, вікові групи тощо). Приналежність індивідів до великої групи визначається на основі об’єктивних ознак. Особи, пов’язані з великою групою, можуть не мати безпосереднього контакту з іншими членами групи і навіть не усвідомлювати свою приналежність до неї;
  • малі соціальні групи — сукупність людей, що безпосередньо взаємодіють один з одним на регулярній основі (сім’я, трудовий колектив, сусідські спільності тощо).

Крім того, розрізняють соціальні групи, сформовані на базі:

  • суспільного поділу праці (соціально-економічні класи, професійні групи, такі як лікарі, вчителі, представники розумової та фізичної праці тощо);
  • території та умов проживання (міське та сільське населення);
  • вікового поділу (молодь, пенсіонери та ін.);
  • тендерних характеристик (чоловіки, жінки);
  • етнічних характеристик (представників етнічних та етнонаціональних груп, народів, націй);
  • конфесійної приналежності (християни, мусульмани, іудеї тощо).

При аналізі соціальної структури суспільства нерідко основна увага приділяється соціально-економічним класам. Класи — це великі групи людей, що характеризуються їх місцем у системі громадського виробництва та розподілу, їх відношенням до засобів виробництва, володінням власністю та роллю в суспільній організації праці. Соціально-економічні класи, соціальні групи та страти (від лат. strata — прошарок, верства) вважаються основними елементами соціальної структури суспільства.

Механізатори

Сталевари

Соціальна структура суспільства — це сукупність усіх соціальних спільностей, які взаємодіють між собою. Вона відображає об’єктивно зумовлену диференціацію суспільства, його поділ на великі та малі соціальні спільності людей, які розрізняються за такими основними критеріями: влада, власність на основні засоби виробництва; місце і роль у системі соціальних, суспільних відносин, рівень освіти та культури.

Для допитливих

Соціальна диференціація — це природна й соціальна нерівність між людьми, яка проявляється в їх соціальному житті й має ієрархічний характер: вона підтримується та регулюється різними інституціональними механізмами, постійно відтворюється й модифікується, що є умовою впорядкованого існування будь-якого суспільства та джерелом його розвитку. Прийнято розрізняти економічну, політичну й професійну диференціацію. Економічна диференціація виражається в розходженні доходів, рівня життя, в існуванні багатих, бідних і середніх верств населення. Розподіл суспільства на тих, хто керує і керованих, політичних лідерів і масу є проявом політичної диференціації. До професійної диференціації можна віднести виділення в суспільстві різних груп за родом їх діяльності, заняттям. При цьому деякі професії вважаються більш престижними порівнянно з іншими.

Показник становища соціального класу, групи чи страти та їх представників у системі соціальних відносин визначається поняттям «соціальний статус». Він конкретизується в таких різновидах: соціально-економічному, соціально-правовому тощо, які визначають місце групи та її членів у відповідній сфері життєдіяльності суспільства. Основою соціального статусу виступає суспільне становище людей, із яким пов’язані певні права й обов’язки, які не залежать від індивідуальних особистісних якостей. Значущість тієї чи іншої соціальної групи та належність до неї виражаються в поняттях «престиж» і «авторитет». Система соціальних статусів формує порядок відносин панування та підкорення між різними частинами суспільства. Ці відносини визначають соціальну ієрархію. Ця ієрархія відображає порядок доступу до ресурсів (більш привілейовані суспільні групи отримують пільговий доступ до ресурсів). Наприклад, у індуїстському кастовому суспільстві доступ до влади мали представники лише тих каст, які відносилися до двох верхніх варн — брахманів та кшатріїв. У феодальному суспільстві середньовічної Європи право на велику земельну власність мали лише феодали.

Соціальний статус особистості — це її місце в соціальній системі, пов’язане з належністю до певної соціальної групи чи спільноти; сукупність її соціальних ролей і якість їх виконання. Соціальний статус означає положення особи, яка займає його в суспільстві відповідно до віку, статі, походження, професії, сімейного стану. Розрізняють вроджені (соціальне походження, національність) і досягнуті (освіта, кваліфікація тощо) соціальні статуси особи. Таким чином, кожна людина в суспільстві (соціумі) має багато статусів у зв’язку з тим, що вона входить до багатьох груп та організацій, партій тощо.

Для допитливих

Соціальний статус — досить чітко визначене положення індивіда в соціальній ієрархії групи або у взаємостосунках із іншими групами.

Політичний соціальний статус — місце людини в політичній партії, суспільній організації, доступ до влади.

Економічний соціальний статус — кількість майна в людини, розмір її доходу, доступ до матеріальних ресурсів.

Професійний соціальний статус — посада людини на підприємстві, престижність обраної роботи, професіоналізм, доступ до керівних ланок підприємства.

Сукупність усіх статусів, які має людина, і тих, що надає їй група чи суспільство незалежно від її здібностей і зусиль (стать, раса, національність тощо), і тих, які особистість досягає завдяки власним здібностям і зусиллям (дружина, професор, банкір, студент тощо), називається статусным набором. Серед усієї сукупності статусів людини є головний, котрий визначає стиль і спосіб життя, соціальне оточення, модель її поведінки.

Проаналізуйте поняття «соціальний статус». Який соціальний статус мають люди, що Вас оточують? Який Ваш соціальний статус?

Соціальна стратифікація

Частина суспільних відносин, яка пов’язана з ієрархічно організованою взаємодією людей, охоплюється поняттям «стратифікація».

Соціальна стратифікація (від лат. strata — верства, facio — роблю) — це система ознак і критеріїв соціальної диференціації суспільства.

У соціологічній літературі довгий час співіснують дві традиції. За однією з них (так званий класовий підхід) основою суспільної диференціації вважається володіння власністю, за допомогою якої можливе присвоєння власником результатів чужої праці (феодал як власник землі експлуатує селянина, власник засобів виробництва експлуатує найманого робітника).

Друга традиція (так званий стратифікаційний підхід) оперує поняттям страта, яке не враховує відносин власності (диференціація при цьому може визначатися за віком, статтю, рівнем освіти чи прибутку тощо). При цьому за рівнем престижу, влади, освіченості суспільство поділяється на вищі, середні та нижчі соціальні верстви, класи і страти.

Обидві традиції не є абсолютними: у рамках класового підходу виділяються соціальні групи, які є аналогом страт; стратифікаційний підхід намагається вичленити в рамках соціальної структури класи як більш узагальнюючий тип стратифікації.

При будь-якому підході центральним поняттям соціальної стратифікації є нерівність. Соціальна стратифікація засвідчує не просто різне становище індивідів, родин, груп в суспільстві, а саме їх нерівне становище і означає як сам процес, що безперервно триває, так і його результат, тобто соціальна стратифікація — портрет конкретного суспільства.

Для допитливих

У соціології існує декілька підходів щодо пояснення причин соціальної нерівності, а отже, і соціальної стратифікації.

Так, в основі функціоналістських теорій (Т. Парсонс, Т. Девіс, І. Мур) лежить ідея про те, що деякі види діяльності суспільство вважає більш важливими порівняно з іншими. Тому люди, які виконують ці соціальні функції, повинні бути більш кваліфікованими, отримувати значно вищу платню. Згідно з марксистською школою соціології, в основі нерівності розподілу суспільства на класи є відносини власності та характер, ступінь і формула володіння нею. М. Вебер доповнює економічний критерій такими як соціальний престиж (успадкований чи набутий статус) і приналежність до певних політичних кіл чи партій. У сучасній науці концепція «класу» є відкритою для декількох інтерпретацій — як статусна група, як професійна група, як група за доходом і група влади, тобто поняття класу охоплює неоднорідні соціальні об’єкти. Різним є й зміст, який вкладається різними авторами в термін «соціально верства». Більшість соціологів позначають цим терміном соціальну диференціацію в межах ієрархічно організованого суспільства.

Історичні типи стратифікованих суспільств

Основою соціальних відносин є відносини суспільного розподілу, які визначають порядок доступу до ресурсів і цінностей для кожного члена суспільства відповідно до його положення в системі соціальної ієрархії. Звідси випливає, що соціальну ідентичність особистості, зумовлену її роллю та положенням у системі соціальних відносин, у результаті детермінують відносини суспільного розподілу. Саме ці відносини формують системний характер соціальної взаємодії, який є необхідною умовою виникнення соціальних спільнот.

У суспільстві, побудованому за родовим принципом, усі основні сфери суспільного життя — господарська діяльність, система владних відносин, духовна культура — формуються на основі відносин кровної спорідненості. Тому воно має однорідну структуру соціальних відносин, при якій територіальна організація соціуму співпадає не лише з родинно-родовою організацією, але й з організацією владних відносин, господарської діяльності, культу, військовою організацією тощо. Фактично велика родина, рід та плем’я мають характер соціальної організації.

Для допитливих

Розподіл ресурсів у такому суспільстві здійснюється на основі відносин кровної спорідненості (реальних чи уявних, коли суспільство сприймає аксіому спільності свого походження як данину традиції родових відносин), тому соціальний ранг особистості в одній зі сфер суспільного життя фактично співпадає з її рангом в інших сферах. Так, старший у роду є не лише главою кровноспорідненого соціуму, але й вищим суддею, організатором господарської діяльності, патріархом релігійної громади. Навіть у постродоплемінному соціумі, де реальна система розподілу вже заснована на інших принципах, суспільна традиція ще довгий історичний період трактує систему політичної влади як своєрідне продовження родинної ієрархії з відповідною базою легітимації відносин панування-підкорення та суспільного розподілу. Це зумовлює існування жорстких соціальних перегородок як умови стабільного розподілу ресурсів та влади між «старшими» і «молодшими» членами «родини-соціуму-держави».

Реліктом такого формату суспільної організації у вітчизняній історії є, наприклад, принцип «місництва» при формуванні військової ієрархії у Стародавній Русі та Великому князівстві Литовському (втім, той же принцип ми знаходимо і в Стародавній Персії, і в середньовічних державах як Європи, так і ісламського світу).

Саме «родинно-родовий» принцип розподілу ресурсів формує в традиційному суспільстві його вищу цінність — збереження закритого суспільства як «великої родини» з відповідними засадами побудови всіх каналів соціальної комунікації. При цьому соціальна ідентичність, заснована на уявленні про спільність походження, виступає як засіб визначення приналежності не лише до даного «суспільства-родини», але й до існуючої в ньому системи суспільного розподілу. Тому така ідентичність є основним маркером у формуванні системи соціальної ідентифікації особистості.

Із відмиранням племінної соціальної організації колективна племінна власність заміщається приватною (родинною, а потім й індивідуальною). Система суспільного розподілу, заснована на приналежності до кровноспорідненої спільності, втрачає свою актуальність. Відповідно в основі суспільної свідомості лежать засади соціальної ідентифікації, засновані на уявленні про спільність походження (генетичний принцип), які заміщуються станово-корпоративною ідентифікацією (функціональний принцип). Політичне представництво переходить від верхівки спільноти кровних родичів до верхівки спільноти, заснованої на корпоративних інтересах. Наприклад, реорганізація філ із родових на територіальні в Стародавніх Афінах, куріальний принцип представництва за принципом приналежності до станів у Стародавньому Римі, станово-корпоративне представництво у Середньовічній Європі тощо.

Сучасне постіндустріальне суспільство є складним утворенням, у якому розподіл ресурсів реалізується не на основі ієрархії «старшинства», а через різноманітні канали суспільних відносин. У результаті в суспільстві виникає цілий ряд структур ієрархічного характеру, кожна з яких визначається відповідною сферою соціальних відносин (при тому, що всі вони включені в загальну ієрархічно-розподільчу структуру суспільства). Включення особистості в ряд сфер суспільного життя зумовлює її суб’єктивну ідентифікацію з кожною із таких структур. Відповідно в свідомості особистості замість єдиної соціальної ідентичності виникає цілий ряд ідентичностей, які формують власну ієрархічну систему. В цій ієрархії ідентичностей кожен з ідентифікаційних маркерів актуалізується в залежності від суб’єктивного сприйняття особистістю ступеня цінності для неї даної соціальної сфери, враховуючи значення останньої в системі суспільного розподілу. Оскільки основою системи цінностей сучасного соціуму є нарощування капіталу, саме включеність у відносини власності є основою реальної соціальної ідентифікації.

Для допитливих

У сучасній соціології виділяються суспільства, де соціальні переміщення з нижчих страт до вищих або повністю заборонені, або формально обмежені, та суспільства, де такі переміщення ніяк офіційно не обмежені. Перший тип суспільств іменується закритими, другий — відкритими.

Отже, на основі вказаної системи соціальної ідентифікації в різні періоди існування людства можна виділити наступні типи соціальної стратифікації:

  • 1. Стратифікація на основі родинно-племінних зв’язків, де родинна ієрархія співпадає з ієрархією доступу до ресурсів.
  • 2. Жорстка стратифікація на основі походження, яка має два варіанти: більш жорсткий — кастова (перехід із касти до касти неможливий) та станово-корпоративна (перехід з одного стану до іншого можливий за виключних обставин);
  • 3. Стратифікація на основі особистого доступу до ресурсів — класова. Перехід з одного класу до іншого формально не регламентований, і визначається лише становищем особистості у відносинах власності.

Касти (від португ. casta — чистий) — це закрита соціальна група, належність до якої диктується виключно народженням. Кастові системи жорстко ієрархізовані, між ними існують непрохідні кордони, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Класичним прикладом кастового суспільства вважається індійське традиційне суспільство, що проіснувало аж до середини XX ст.

Стани — закриті соціальні групи, належність до яких повязана із набором визначених прав (привілеїв) та обов’язків (тягла). Належність до стану може як передаватись у спадок, так і бути результатом особистого надбання. У європейському феодальному суспільстві до найвищого стану належали феодали, до середнього — духівництво, до так званого третього стану — вільні селяни та міщани. Нижчим станом було феодально залежне селянство. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним.

Класи — це великі соціальні групи, приналежність до яких зумовлюється місцем особистості в системі розподілу ресурсів, власністю на засоби виробництва, роллю у суспільній організації праці та рівнем доходів. Такий тип стратифікації може бути застосований вже до розвинених аграрних суспільств (у тому числі рабовласницьких та феодальних). Однак чистий, нічим не обмежений поділ на класи характерний перш за все для суспільств індустріального та постіндустріального типу — сучасних капіталістичних суспільств. У таких суспільствах соціальна мобільність не обмежена нічим, крім цих характеристик. Тому відкритим суспільством можна вважати лише суспільство, що побудоване на класовій, а не кастовій чи становій основі.

Стратифікація сучасного українського суспільства

Проголошені в Україні принципи соціального розвитку, зокрема прагнення побудувати демократичну державу із соціально орієнтованою ринковою економікою, передбачають формування й відповідної соціальної структури (формування нових страт відповідно до нових майнових та суспільних відносин), низької економічної нерівності та численного середнього класу. Але соціальний розвиток сучасного українського суспільства має надзвичайно складний, неоднозначний, суперечливий характер, де соціальна структура залежить від спрямування сутності соціальних трансформацій, основа яких — у зміні функціональних зв’язків у суспільстві.

Міні-диспут

Об’єднайтеся в декілька груп. Протягом 5—7 хвилин проведіть обговорення питання: «Стратифікація сучасного українського суспільства» за планом:

1. Полюси сучасної соціальної ієрархії, соціальної нерівності в Україні.

Майновий чинник є стрижнем трансформацій. Економічний статус і спосіб життя еліт, вищої верстви різко зросли, а в більшості населення — різко знизилися. Розширилися межі зубожіння й бідності, виокремилося соціальне «дно» — жебраки, безпритульні, декласовані елементи.

2. Трансформація соціальної природи основних компонентів соціальної структури (класів, груп і спільнот) сучасного українського суспільства.

Відновлення їх як суб’єктів власності й влади; формування економічних класів, верств і страт із відповідною системою соціальних конфліктів і суперечностей.

3. Ослаблення існуючих у суспільстві стратифікаційних обмежень.

Поява нових каналів підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної мобільності українців.

4. Підвищення соціального престижу освіти та кваліфікації, посилення культурного фактора у формуванні високостатусних груп.

Це зумовлюється становленням ринку праці. Але це стосується спеціальностей, які користуються попитом на ринку, насамперед — економічної, юридичної та управлінської.

5. Активізація процесів маргіналізації — втрати особистістю належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження до іншої.

Це процес зміни суб’єктом одного соціально-економічного статусу на інший. В українському суспільстві на рубежі XX—XXI ст. він характеризуються переходом переважно в нижчі верстви населення (феномен «нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції тощо).

6. Існуючі передумови для становлення й формування основного джерела соціальної стабільності й мобільності суспільства, його багатовимірної життєздатної соціальної раціональності — середнього класу.

Намагайтеся зібрати якомога більше ідей. Не відкидайте ніяку ідею тільки тому, що зона суперечить загальноприйнятій думці. Краще аргументуйте свою думку, підтверджуючи її прикладами. Підбийте загальні підсумки диспуту та охарактеризуйте основні риси стратифікації сучасного українського суспільства.

Суспільна стабільність та безпека, їх соціальна цінність

Термін «стабільність» у науковій та енциклопедичній літературі переважно асоціюється з порядком, рівновагою й означає стійкість, постійність та незмінність.

Проблему суспільної (соціальної) стабільності доцільно розглядати в контексті системного підходу. Для зручності аналізу проблеми ми скористаємося спрощеною моделлю системи суспільних відносин, де конкурентна боротьба за доступ до ресурсів між різними групами окремого суспільства регулюється через механізм держави.

Основними елементами даної системи є:

а) соціум — як населення, що проживає на території, контрольованій даною державою:

б) держава — як суверенна організація соціальної влади, що охоплює певну територію з проживаючим на ній населенням (соціумом);

в) політична еліта — як меншість, що володіє здатністю позаекономічного (за допомогою застосування політичної влади) панування над суспільством. Виходячи з цього, до політичної еліти доцільно відносити не тільки суб’єктів, що володіють юридичним правом прийняття державних і найважливіших політичних рішень, а й суб’єктів, здатних здійснювати довгостроковий вирішальний вплив на цей процес. Таким чином, категорія « політична еліта » в системному плані включає в себе не тільки персональний склад органів державної влади, керівний склад вищих органів управління, керівництво парламентських партій, але й лідерів угруповань, що володіють високим ступенем концентрації ресурсів, достатнім для системного впливу на прийняття державних рішень на свою користь.

Функціями соціуму в даній моделі можна визначити:

  • господарську: освоєння ресурсів заради власного відтворення;
  • організаційну: відтворення та розвиток інфраструктури, що дозволяє найбільш ефективно здійснювати освоєння ресурсів і адаптуватися до мінливих умов їх освоєння;
  • культурну: генерування певної парадигми співіснування різних індивідів і соціальних груп у суспільстві, а також стандартів поведінки, заснованих на даній парадигмі.

Функціями держави в даній моделі визначено:

  • забезпечення умов для освоєння ресурсів території через владну організацію праці населення;
  • підтримання певного порядку соціальних відносин, заснованого на відповідному порядку перерозподілу (вторинного розподілу) освоєних ресурсів позаекономічним шляхом (оскільки первинний розподіл відбувається у сфері господарської діяльності);
  • захист даної території, її ресурсів і соціуму від експансії з боку інших держав і соціумів.

Функції політичної еліти для даної моделі визначено як:

  • здійснення політичної влади над соціумом із метою забезпечення його цілісності та стійкого відтворення (оскільки збереження соціуму як джерела вилучення ресурсів є вирішальною умовою збереження елітою свого привілегійованого статусу);
  • вироблення стратегії розвитку соціуму та мобілізація суспільства на її реалізацію за допомогою політичних методів і засобів впливу на населення;
  • забезпечення (шляхом вилучення з соціуму на користь держави) концентрації ресурсів, необхідної для реалізації виробленої стратегії розвитку та забезпечення цілісності суспільства.

Здійснення цих функцій створює мережу причинно-наслідкових зв’язків, в якій і реалізується сам механізм моделі як умовної аналітичної конструкції. Процес цієї реалізації можна описати наступним чином.

У процесі освоєння ресурсів відбувається їх первинний розподіл серед безпосередніх виробників та організаторів господарської діяльності. При цьому частина отриманих внаслідок виробництва ресурсів поступає не у споживання, а на подальший розвиток виробництва. Це необхідно тому, що розширення господарської діяльності зумовлює ускладнення інфраструктури та впровадження нових технологій, що неможливо без підвищення рівня концентрації ресурсів. Звідси еволюція господарської діяльності йде шляхом концентрації господарських ресурсів (власності) і відповідно — економічної влади в руках меншості соціуму. При цьому більшість соціуму відчужується від ресурсів, що викликає соціальне невдоволення, а при певних умовах і активний опір з боку значної частини соціуму. Таким чином, нерівномірність доступу до ресурсів для різних соціальних груп у процесі первинного розподілу обумовлює внутрішню нестабільність соціуму. При цьому концентрація ресурсів прямо пропорційна концентрації влади. Пільговий доступ до ресурсів для певної соціальної групи означає її більш високу здатність до їх відчуження у менш забезпеченої ресурсами частини соціуму, і відповідно — більший ступінь здійснення панування над нею. Сукупність відносин панування й підпорядкування формує соціальну ієрархію суспільства. Звідси випливає, що соціальна ієрархія обумовлена ступенем доступу до ресурсів для різних соціальних груп.

Таким чином, внутрішня нестабільність соціуму є системним фактором, для компенсації деструктивного впливу якого необхідний відповідний елемент моделі.

Варіанти такої компенсації можуть бути наступними:

а) перехід до рівномірності первинного розподілу, що в рамках реально існуючої системи господарської діяльності неможливо в принципі;

б) створення системи вторинного розподілу ресурсів (перерозподіл через позаекономічні механізми, тобто за допомогою соціальної влади), яка дозволила б зняти існуючу напругу у відносинах між різними частинами соціуму.

Вторинний розподіл можливо реалізувати лише за допомогою системи примусу, що генерується державою як механізм політичної влади над соціумом у цілому. Для здійснення своїх функцій держава вилучає частину ресурсів на свою користь (на громадські потреби). При цьому апарат держави, у рамках якого приймаються загальнообов’язкові для всього соціуму владні рішення та забезпечується їх реалізація, сам є технологічним ресурсом влади над суспільством. При певному обсязі ресурси, що сконцентровані в руках держави, стають окремим об’єктом потенційного освоєння тими соціальними групами, котрі здатні чинити вирішальний вплив на прийняття рішень щодо перерозподілу. Відчужувані у держави ресурси можуть або повертатися в сферу господарської діяльності, або виводитися за її межі й ставати недосяжними для освоєння даним суспільством.

У процесі впливу на механізм прийняття владних рішень в особі держави різні соціальні групи набувають характеру суб’єктів і об’єктів політичної діяльності. Інструментами такого впливу стають політичні партії, організації та рухи, а також «групи інтересів», що представляють інтереси окремих соціальних груп (або більш вузьких угруповань у їх складі) у конкурентній боротьбі за позаекономічний пільговий доступ до ресурсів. Враховуючи те, що висока ступінь концентрації ресурсів у руках найбільш ресурсозабезпечених соціальних груп означає більш високу здатність останніх до позаекономічного (за допомогою застосування державної влади) відчуження ресурсів у решти соціуму, політичне панування ресурсозабезпеченої меншості над більшістю є системним фактором. Більшість здатна компенсувати для себе даний фактор через об’єднання в масові політичні партії (створення об’єднаного мегаресурсу). Однак при цьому виникає проблема відчуження функціонерами, що складають партійний аппарат, на свою користь наданих їм від імені організації повноважень і ресурсів управління.

Положення політичної еліти як розпорядника ресурсів, що вилучаються у соціуму на користь держави (на громадські потреби), дозволяє їй відчужувати частину цих ресурсів на свою користь. При цьому прибутковість розпорядження державними ресурсами (у тому числі технологічними — такими як держапарат, законодавча система тощо) істотно перевищує прибутковість від господарської діяльності. Збільшення відчужуваних у соціуму ресурсів в довгостроковому плані тягне за собою збільшення чисельності політичної еліти й зростання її запитів, а також збільшення чисельності та зростання запитів соціальних груп, що обслуговують інтереси політичної еліти і тому отримують від неї певні ресурси, управлінські та контрольно-наглядові повноваження. Виникає свого роду «перевиробництво» еліти. Це, в свою чергу, призводить до збільшення частки ресурсів, відчужуваних у соціуму елітою на свою користь. Зменшення ресурсів, що надходять до сфери господарської діяльності, знижує й рівень споживання основної маси соціуму, і рівень споживання ресурсів на одиницю елітарної його частини. Результатом є виведення найменш ресурсозабезпечених сегментів еліти і обслуговуючих її груп із елітарними запитами (квазіеліта) за рамки елітарного статусу і відповідно — втрата ними звичного пільгового доступу до ресурсів. У разі використання такими групами своїх знань і навичок у сфері політичного управління вони формують контреліти, що претендують на вигнання існуючої еліти і заняття її місця в системі перерозподілу.

Не володіючи концентрацією ресурсів, достатніх для боротьби з існуючою елітою, контреліти змушені проводити мобілізацію більшості соціуму на боротьбу з нею. При цьому використовується технологія впливу на маси, заснована на принципі викриття несправедливого порядку розподілу на користь існуючої еліти. Для придушення опору більшості соціуму вирішальним фактором є здатність еліти до підвищення примусу. При цьому збільшується обсяг ресурсів, які вилучаються як елітою, так і контрелітою для політичної боротьби між собою. У довготерміновому плані це призводить до зниження обсягу ресурсів, що надходять від господарської діяльності суспільства. Таким чином, політична криза провокує економічну, а та в свою чергу — соціальну.

Сьогодні загальновизнано, що саме нерівномірність розподілу ресурсів між різними частинами суспільства є основною соціальною загрозою стабільності суспільства. Разом з тим, ця нерівномірність є основною базовою характеристикою соціальних систем і не може бути усунута при нинішньому стані розвитку економіки. Компенсація її негативного впливу на соціальну стабільність здійснюється:

  • через систему перерозподілу доходів у рамках соціальної політики держави;
  • шляхом владної підтримки існуючої системи доступу до ресурсів тому числі через створення політичних умов для рівноправної конкуренції);
  • шляхом підтримання відповідної системи стереотипів поведінки в соціумі. Соціальна стабільність є необхідною умовою економічного, соціального та культурного розвитку як суспільства в цілому, так і кожної особистості зокрема. Однак абсолютна соціальна стабільність є скоріше ідеалом, ніж реальністю. Досягнення ж відносної стабілізації суспільних відносин забезпечується завдяки постійній політичній діяльності зацікавлених суб’єктів політики, що відображають інтереси відповідних соціально-економічних класів, соціальних груп і страт.

Міні-диспут

Об’єднайтеся в декілька груп. Протягом 5 хвилин проведіть обговорення проблемного питання: «Абсолютна соціальна стабільність — це ідеал чи реальність?». Намагайтеся зібрати якомога більше ідей, які б підтверджували ваші думки, не відкидайте ніяку ідею тільки тому, що вона суперечить загальноприйнятій думці. Не критикуйте висловлення інших. Краще аргументуйте свою думку, підтверджуючи її прикладами. Підбийте загальні підсумки диспуту. Зробіть висновок щодо поняття «суспільна стабільність», використовуючи всі думки та ідеї однокласників.

Які, на Вашу думку, існують соціальні загрози суспільній безпеці?

Соціальні загрози суспільній безпеці

Безпека є найбільшою потребою людини, за відсутності якої не може існувати ані сама людина, ані суспільство, ані держава. Питання безпеки — це питання виживання, успішного існування та взаємодії влади й суспільства. Необхідною умовою нормальної життєдіяльності будь-якого суспільства є суспільний порядок, від рівня якого залежить безпека людини. Недооцінка або ігнорування проблем безпеки на всіх рівнях соціальної організації призводять не тільки до певних негативних наслідків, а й до падіння життєздатності.

Суспільна безпека — положення, що захищають права та свободи громадян від військових (напіввійськових) погроз і нападів з боку карних або політичних груп усередині країни. Це поняття перетинається з поняттям національної безпеки (є її невід’ємною частиною, одним із основних видів), але включає ще й елементи здоров’я та моралі товариства. У класифікації видів національної безпеки за сферами життєдіяльності науковці обмежуються декількома видами безпеки: економічною, соціально-політичною, воєнною, екологічною, інформаційною та розуміють під тим чи іншим видом безпеки захищеність життєво важливих інтересів особистості, суспільства й держави.

Будучи однією з найважливіших умов існування та розвитку громадянського суспільства, багатства нації і держави та подальшого стабільного розвитку суспільства в цілому, суспільна безпека є й сукупністю відносин між людьми, що складаються в процесі їх спільної діяльності, не позбавленої проявів різноманітних і гострих суперечностей у всіх сферах суспільного життя. Без ефективної системи суспільної безпеки держава не може вважатися стабільною й демократичною. Під її впливом усі сфери життя набувають нових якостей — гнучкості, динамічності, стійкості, але одночасно зростає й потенційна залежність суспільних процесів від соціальної безпеки.

Суспільну безпеку покликані забезпечувати органи держави, органи місцевого самоврядування, громадські організації та рухи. Водночас безпека суспільства забезпечується законами, іншими нормативно-правовими актами, які захищають права та свободи інституцій громадянського суспільства, відповідальним ставленням органів влади до виконання своїх обов’язків перед суспільством, високим ступенем розвиненості та самоорганізації суспільства (громадськості), наявністю дієздатних громадських об’єднань, здатністю громадськості та її об’єднань відстоювати свої конституційні права та свободи. Забезпеченню безпеки суспільства також має послугувати впровадження системи громадянської освіти населення, бо все інше, що відбувається в країні, є прямим наслідком рівня його культури й цивілізованості.

Виходячи з вищесказаного, можна визначити основні цілі соціальної безпеки:

  • забезпечення міцного громадянського миру, що ґрунтується на справедливості, свободі, рівності можливостей і солідарності людей, цілеспрямованому формуванні соціально безпечної держави, суспільства, особистості;
  • збереження та розвиток соціуму: надійна охорона життя, відновлення й поліпшення здоров’я та побуту людей, створення умов і стимулів для високоефективної творчої праці, удосконалення здібностей і талантів, утвердження високої духовності та культури;
  • формування та здійснення соціально орієнтованої політики модернізації суспільства, покликаної відновити та забезпечити в майбутньому сталий соціально-економічний розвиток країни в ім’я загального блага народу і кожної особистості;
  • сприяння з боку держави поліпшенню глобальної соціальної обстановки, участь у формуванні світової політики та будівництві міжнародних структур, покликаних подолати несправедливість, експлуатацію, бідність, голод, масові епідемії, соціальні хвороби тощо.

Вважається, що саме за рівнем розвитку людського потенціалу (створення умов для всебічного розвитку людини, покращення її добробуту, забезпечення її довгого та здорового життя) можна судити про рівень соціально-економічного розвитку країни в цілому. Рівень життя є однією з найважливіших соціально-економічних категорій, що характеризує становище людини в суспільстві, можливості реалізації її потреб, можливості людського розвитку. Він є динамічним процесом, на який впливає безліч факторів. З одного боку, рівень життя визначається складом та обсягом потреб у різних благах, що постійно змінюються. З іншого боку, рівень життя обмежується можливостями задоволення потреб, виходячи зі становища на ринку товарів і послуг, доходів населення, заробітної плати працівників. Водночас і розмір заробітної плати, і рівень життя визначаються масштабами та ефективністю виробництва, станом науково-технічного прогресу, культурно-освітнім рівнем населення, національними особливостями, політичною владою тощо.

Найвідомішим інтегральним показником, на підставі якого здійснюються міжнародні порівняння людського розвитку, є Індекс людського розвитку (ІЛР), який ще називають Індексом розвитку людського потенціалу (ІРЛП).

Індекс розвитку людського потенціалу (англ. Human Development Index, HDI) — індекс для порівняльної оцінки бідності, грамотності, освіти, середньої тривалості життя й інших показників країни. Індекс був розроблений у 1990 р. пакистанським економістом Махбубом ель Хаком і використовується з 1993 р. ООН у щорічному звіті щодо розвитку людського потенціалу. Альтернативним індексом є Індекс бідності населення (ІБН), що також розроблений ООН для оцінки якості життя населення в будь-якій країні. ІБН — статистичний показник, що характеризує динаміку середньозваженої величини «межі бідності», величини прожиткового мінімуму.

Для допитливих

«Дві нації, між якими немає ні зв’язку, ні співчуття; які не знають звичок, думок і почуттів один одного, як мешканці різних планет; які по-різному виховують дітей, вчать їх різним манерам; які харчуються різною їжею і живуть за різними законам, ці дві нації — багаті та бідні». Так образно писав про розшарування суспільства письменник, фінансист і двічі прем’єр-міністр Великобританії Бенджамен Дізраелі (1804—1881 рр.).

При підрахунку ІРЛП враховують три види показників:

  • середня очікувана тривалість життя при народженні — оцінює довголіття;
  • індекс освіти: рівень грамотності дорослого населення країни (2/3 індексу) і сукупна частка учнів та студентів (1/3 індексу);
  • рівень життя, оцінений через валовий внутрішній продукт (ВВП) на душу населення при паритеті купівельної спроможності (ПКС) у доларах США.

Такий перелік показників дозволяє оцінити розвиток країни за можливістю населення реалізувати три головні цілі людського розвиту:

  • прожити довге та здорове життя;
  • отримати знання та реалізувати власні здібності;
  • мати гідний рівень життя та забезпечувати свої фізіологічні, соціальні та духовні потреби.

Індекс людського розвитку — інтегральний показник, що розраховується щорічно для міждержавного порівняння і вимірювання рівня життя, грамотності, освіченості і довголіття як основних характеристик людського потенціалу досліджуваної території. Він є стандартним інструментом при загальному порівнянні рівня життя різних країн і регіонів. Одночасне використання при аналізі ІЛР та ІБН дає змогу зробити висновки про ступінь однорідності різних прошарків населення за рівнем людського розвитку. Низьке значення ІБН поряд із високим значенням ІЛР свідчить не лише про високий рівень людського розвитку, а ще й про те, що він характерний для значної частини населення цієї країни. У цілому можна говорити про існування залежності: чим вище рівень розвитку людського потенціалу, тим нижчим є рівень бідності. Виключенням із цього правила стають країни зі значним розшаруванням на багатих і бідних. Для таких країн відносно високі значення ІЛР виникають поряд з порівняно значним рівнем бідності населення.

Найвищий ІЛР у звіті за 2011 р. у Норвегії, в трійці лідерів Австралія та Голландія, слідом за якими — США і Нова Зеландія. При цьому найнижчий рівень розвитку людського потенціалу в ДР Конго (187-е місце). Україна посіла 76-е місце. Очікувана тривалість життя в Україні — 68,5 років, за межею бідності у країні живе 2,2% населення. За даними ООН, рівень грамотності дорослого населення становить 99,7%. Отже, сьогодні перед Україною стоїть складне завдання: перетворити свій потужний освітній потенціал на реальні досягнення у сфері матеріального та нематеріального виробництва, а також значною мірою вдосконалити сферу соціального захисту, щоб забезпечити своїм громадянам можливість прожити довге та здорове життя.

Підбиваючи підсумки вищесказаного, можна стверджувати, що головний суспільний інтерес полягає в дотриманні безпеки кожної особистості, забезпеченні її добробуту, стабільності функціонування інститутів, які гарантують демократію, безпеку та стійкий розвиток суспільства, яке уможливлює підвищення керованості суспільними процесами та їхнє цілеспрямоване регулювання. Суспільна безпека органічно пов’язана з особистою безпекою громадян, становить комплекс суспільних інтересів, спрямованих на захист конституційних прав і свобод людини та громадянина, формування і впровадження суспільних цінностей та пріоритетів.

Міні-диспут

Об’єднайтеся в декілька груп. Протягом 5 хвилин проведіть обговорення питання: «Які, на вашу думку, існують шляхи поліпшення рівня соціально-економічного розвитку України?». При остаточній відповіді чітко, в стислій формі аргументуйте власну позицію:

  • 1. Позиція: «Я вважаю, що...».
  • 2. Обґрунтування: «...тому, що...».
  • 3. Приклад: «...«наприклад,...».
  • 4. Висновки: «Отже (тому), я (ми) вважаю...»

Природні та техногенні явища як фактори загрози суспільній безпеці

Сьогодні природне та техногенне становище світу характеризується низкою небезпечних факторів, які досить часто мають катастрофічний характер. Щорічно виникають тисячі важких надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру, а також виникають умови, за наявності яких можуть відбутися несприятливі події та процеси (наприклад, техногенні катастрофи на промислових підприємствах або стихійні лиха, економічні або соціальні кризи тощо), внаслідок яких гинуть люди, а матеріальні збитки сягають мільйонів доларів. У багатьох регіонах планети спостерігається кризовий стан природного середовища, а деякі екологічні проблеми набули глобального характеру: порушення озонового шару, посилення парникового ефекту, забруднення Світового океану, зниження родючості ґрунтів, деградація лісів та ландшафтів, зменшення біологічного різноманіття. Тенденція зростання кількості природних і особливо техногенних надзвичайних ситуацій, важкість їх наслідків змушує розглядати їх як серйозну загрозу безпеці навколишнього середовища, стабільності розвитку економіки країн світу та як наслідок, суспільній стабільності.

Внаслідок глобальної зміни клімату почастішали випадки виникнення небезпечних явищ природного характеру. Розглянемо деякі з них.

• Різноманітні геологічні процеси — події геологічного походження або наслідок дії геологічних процесів, що виникають у земній корі під дією різних природних і геодинамічних факторів або їх комбінацій, які чинять або можуть чинити дію ураження на людей, сільськогосподарських тварин і рослин, об’єкти економіки та навколишнє природне середовище. Наприклад, землетруси, зсуви ґрунту, осипи, селеві потоки, як наслідки сильних злив, інтенсивного танення снігу та льоду, прорив гребель водоймищ та інше.

Для допитливих

За даними Національного інформаційного центру з контролю за землетрусами США, у світі щорічно відбувається понад 100 тисяч землетрусів, з яких силою 8 балів у середньому відбувається 2 на рік; 7 балів — 70; 6 балів — 100; 5 — 1500; 4 бали — 3000; 3 — понад 100 тисяч; 2-3 бали — близько 1 тисячі щодня, 1-2 — близько 8 тисяч щодня. Сейсмоактивні зони є й в Україні: на південному заході та півдні — Закарпатська, Вранча, Кримсько-Чорноморська та Південно-Азовська. У сейсмічному відношенні найбільш небезпечними областями в Україні є Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Одеська та Автономна Республіка Крим.

Слід визначити, що виникненню надзвичайних ситуацій нерідко сприяють і антропогенні фактори. Наприклад, виникненню селевих потоків — вирубка лісів і деградація ґрунтів на гірських схилах, вибухи гірських порід при прокладанні доріг, загазованість повітря, що згубно впливає на ґрунтово-рослинний покрів.

• Гідрогеологічні процеси — зміна руху і властивості підземних вод, значення яких важко переоцінити взагалі й особливо тепер, коли потреба в питних, технічних, промислових водах збільшується. Технічне навантаження на геологічне і гідрологічне середовище зросло настільки, що для багатьох країн світу проблеми водопостачання стали першочерговими.

Блискавка

Торнадо

• Гідрометеорологічні процеси пов’язані з процесами, які відбуваються в атмосфері — надзвичайно сильні опади, шквали, смерчі, урагани, паводки, засухи, сильна спека, крупний град, сильна ожеледь тощо. Глобальними факторами формування гідрометеорологічних умов погоди та клімату є астрономічні, геофізичні, атмосферні.

Небезпечні гідрометеорологічні та геліогеофізичні явища (циклони, шторми, урагани, грозові шквали, пилові бурі, засуха, зливи, повені, раптове зниження температури повітря, снігопади, град, снігові лавини, селі тощо) тягнуть за собою людські жертви й завдають значної шкоди економіці та майну громадян. Крім того, ці явища можуть викликати або посилювати інші лиха, у тому числі лісові пожежі (які щороку створюють загрозу виникнення надзвичайних ситуацій), навали сарани, переміщення великих скупчень гусені, поширення хвороб (черевний тиф, малярія, холера тощо), викиди токсичних газів, розливи нафти й радіаційні аварії.

Для допитливих

Наприклад, причинами виникнення пожеж є як природні явища (блискавка, посуха), так і недбала поведінка людей з вогнем, порушення правил пожежної безпеки. Відомо, що 90 % пожеж виникає з вини людини і тільки 7-8 % спричинені блискавками. Пожежа — це неконтрольований процес горіння, який викликає загибель людей та нищення матеріальних цінностей. Під час пожеж вигорає родючий шар ґрунту, який утворювався протягом тисячоліть. Наприклад після пожеж у гірських районах України розвиваються ерозійні процеси, а в північних — відбувається заболоченість лісових земель. Вплив шкідливої дії вод спостерігається на 27 відсотках території держави (165 тис. кв. кілометрів), де проживає майже третина населення. Найбільш від повені та паводків потерпає населення гірських та передгірських районів Карпат, де площа половини освоєних схилів піддається впливу зсувних процесів.

Найбільші збитки з усіх стихійних лих на планеті спричиняють повені (40 %), на другому місці — тропічні циклони (20 %), на третьому і четвертому місцях (по 15 %) — землетруси та посухи.

Але слід визначити, що природні стихійні явища — це відхилення від звичайних природних процесів. Вони можуть порушити діяльність локальних або регіональних екосистем. Природне середовище в цілому, наприклад, у масштабі всієї біосфери, може впоратися з наслідками природних стихій за рахунок саморегулювання за досить невеликий термін. Але для людини вони становлять небезпеку через те, що загрожують здоров’ю та призводять до економічних збитків. Тому охорона навколишнього середовища постає як одна з основних задач сучасності, яка включає в себе охорону природного середовища, спрямовану на збереження біологічного і генетичного різноманіття; підтримку найважливіших екологічних процесів і життєзабезпечуючих систем, довготривале використання природних ресурсів, необхідних для задоволення духовних, матеріальних і культурних потреб як теперішнього, так і прийдешніх поколінь.

Наведіть приклади природних явищ, що відбулися в останні роки, та які завдали великої шкоди населенню у світі в цілому та в Україні зокрема. Чи стали вони загрозою суспільній стабільності?

У сучасних умовах високого рівня технічного прогресу відбувається перевищення техногенного (або антропогенного) навантаження на природне середовище в декілька разів, навіть у порівнянні з кінцем XX ст. Техногенні фактори загроз обумовлені господарською діяльністю людей: надмірними викидами та скидами до навколишнього середовища відходів господарської діяльності за умови її невірного функціонування й за аварійних ситуацій; необґрунтованими відчуженнями територій під господарську діяльність; надмірним залученням до господарського обігу природних ресурсів; іншими, пов’язаними з господарською діяльністю, негативними процесами, актами абo рішеннями.

Окремо виділяється група природно-техногенних небезпечних явищ, пов’язаних з експлуатацією гребель, водосховищ, проведенням заходів з меліорації і водопостачання, гірничо-видобувних робіт. З іншого боку, завжди є загроза дії стихійних явищ на різні промислові об’єкти, споруди тощо. Руйнування чи пошкодження об’єктів з небезпечними виробництвами може призвести до пожеж, вибухів, викидів небезпечних речовин, затоплення території, радіоактивного забруднення. Результат перевищення техногенного завантаження — техногенні явища — аварії та катастрофи з витоком небезпечних хімічних і радіоактивних, біологічних речовин, аварії на транспорті, пожежі та неспровоковані вибухи чи їх загроза, раптове руйнування споруд та будівель, аварії на інженерних мережах і спорудах життєзабезпечення, гідродинамічні аварії на греблях, дамбах.

Техногенними джерелами небезпеки є передусім небезпеки, пов’язані з використанням транспортних засобів, з експлуатацією підіймально-транспортного обладнання, використанням горючих, легкозаймистих і вибухонебезпечних речовин та матеріалів, з використанням процесів, що відбуваються при підвищених температурах та підвищеному тиску, з використанням електричної енергії, хімічних речовин, різних видів випромінювання (іонізуючого, електромагнітного, акустичного). Джерелами техногенних небезпек є відповідні об’єкти, пов’язані з впливом на людину об’єктів матеріально-культурного середовища.

Для допитливих

Наприклад, в Україні функціонують 22 563 потенційно небезпечних об’єктів, аварії на 955 з яких можуть призвести до виникнення надзвичайної ситуації державного або регіонального рівня, а також 1276 хімічно небезпечних об’єктів, які необхідно облаштувати автоматизованими системами раннього виявлення надзвичайних ситуацій та оповіщення населення в разі їх виникнення. За період з 2004 по 2010 роки зареєстровано 2216 надзвичайних ситуацій, у тому числі 1196 техногенного, 869 природного та 151 соціального характеру, внаслідок яких постраждало 9572 особи, загинуло 3275 осіб. Матеріальні збитки, завдані надзвичайними ситуаціями, за останні п’ять років становлять близько 9 млрд. гривень.

Найбільшу небезпеку для населення та навколишнього природного середовища становить незадовільний стан гідротехнічних споруд, що містять відходи виробництва. Системи централізованого оповіщення населення усіх рівнів не відповідають сучасним вимогам. Відповідна апаратура, яка введена до експлуатації у 80-х роках минулого століття, вичерпала свій ресурс і морально застаріла. Унаслідок згортання мережі дротового радіомовлення значно зменшилися можливості оповіщення тощо.

В зв’язку з тим, що загроза природно-техногенних катастроф постійно зростає, метою природно-техногенної сфери національної безпеки кожної держави є захист людини, суспільства та держави в цілому від такого вида катастроф, а завдання — зниження ризику виникнення надзвичайних ситуацій, захист території та життєзабезпечення населення, термінове і своєчасне реагування на надзвичайні ситуації та ліквідація їх наслідків.

В Україні розроблена Концепція «Загальнодержавної цільової соціальної програми захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру на 2012—2016 роки». Метою Програми є послідовне зниження ризику виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, підвищення рівня безпеки населення та захищеності територій від таких ситуацій.

Наведіть приклади техногенних явищ, що відбулися в останні роки у світі вмілому та в Україні зокрема. Яку шкоду завдали вони населенню цих країн?

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ТА САМОПЕРЕВІРКИ

  • 1. Дайте визначення понять «суспільство», «соціум», «соціальна стратифікація», «суспільна стабільність», «індекс розвитку людського потенціалу».
  • 2. Які характерні риси суспільства Ви знаєте?
  • 3. Як поділяються суб’єкти суспільних відносин залежно від їх своєрідності?
  • 4. Проаналізуйте складові стратифікації суспільства?
  • 5. Перерахуйте основні компоненти соціальної структури суспільства.
  • 6. Дайте визначення поняття «соціальний статус особистості».
  • 7. Охарактеризуйте природні та техногенні явища як фактори загрози суспільної безпеки.
  • 8. Продовжіть відкрите речення: «При вивченні цієї теми для мене найважливішим відкриттям було...».

Творче завдання

Зробіть фотовиставку «Техногенні явища як фактори загрози суспільній безпеці».

На основі вивченого матеріалу змоделюйте ідеальне суспільство.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.