Довідник з історії України. 5-11 класи. Харківська

Тема 15. Західноукраїнські землі у складі Австрійської (Австро-Угорської) імперії в другій половині XIX ст.

Поняття і терміни

Кооперація (від лат. — співпраця) — добровільне об'єднання робітників, селян, інженерно-технічних або творчих працівників для здійснення господарської діяльності на засадах спільного використання матеріальних чи грошових ресурсів, утворених членами колективу у вигляді пайових внесків.

Москвофільство — суспільно-політична течія в Галичині, на Буковині та Закарпатті у другій половині XIX — на початку XX ст., що ставила за мету приєднання Західної України до Росії. Ґрунтувалася на концепції слов'янофільства, зумовленій бажанням українців вирватися з-під влади Австро-Угорщини. Москвофіли пропагували «єдину неділиму російську народність», заявляли про етнічну тотожність росіян, українців і галицьких русинів, заперечували існування окремої української нації.

Народовці (українофіли) — діячі культурницького, згодом політичного руху, що виник на початку 1860-х рр. серед української інтелігенції в Галичині на противагу рухові москвофілів. Сповідували традиції національного відродження в дусі демократизму 30-40-х XIX ст., пропагували живу народну мову в літературі та школі. Вони заснували у 1861 р. культурно-освітню організацію «Руська бесіда», у 1864 р. — перший український професійний театр у Львові, у 1868 р. — товариство «Просвіту», у 1873 р. — Літературно-наукове товариство ім. Т. Шевченка. Видавали журнали «Вечорниці», «Мета», газети «Батьківщина» і «Діло». Провідними діячами руху були В. Барвінський, В. Навроцький, Ю. Романчук, О. Огоновський, А. Вахнянин та ін. У 90-х рр. з руху народовців виникли перші українські політичні партії: Руська радикальна партія, Українська соціал-демократична партія й Національно-демократична партія.

«Нова ера» — політика, українсько-австрійсько-польське порозуміння, що було досягнуто у 1890 р. у Галичині. Ця угода не була скріплена офіційним документом. Угода не виправдала надій її ініціаторів, але сприяла партійному структуруванню української громади у Галичині.

Партія (від лат. — поділяю) — найбільш активна й організована частина населення, яка представляє інтереси певної групи суспільства, об'єднаних спільною ідеєю й інтересами. Мета партії — участь у розробленні державної політики, формуванні органів влади і місцевого самоврядування та представництво в їхньому складі.

Радикали — діячі політичного руху, що виник на початку 1870-х рр. серед української інтелігенції в Галичині. Вони поєднували національну боротьбу за визволення українського народу із соціальною, значною мірою поділяли соціалістичні погляди. Критично ставилися до москвофільства та народовства. Лідерами радикалів були І. Франко та М. Павлик. У жовтні 1890 р. створили першу українську політичну партію — Русько-українську радикальну партію.

Трудова еміграція — масове переселення з батьківщини в іншу державу з метою працевлаштування.

Чинш (від польськ.) — регулярний оброк грошима чи натурою, який сплачували особисто вільні, т. зв. чиншові селяни та міщани державі або феодалові за користування земельними угіддями. В Україні існував з XIV до XIX ст.

1. Суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст.

Поразка національно-визвольного руху під час революції 1848-1849 рр., подальше посилення польського впливу на Галичині призвели до розчарування частини інтелігенції у політиці співробітництва з австрійським урядом і пошуку підтримання на сході — в Російській імперії. Український визвольний рух розколовся на дві течії:

Москвофіли	Народовці
Представники: Д. Зубрицький, А. Добрянський, Б. Дідицький, І. Наумович, Я. Головацький	Представники: В. Шашкевич, К. Климкович, Ф. Заревич, Є. Згарський
Орієнтовані на Росію представники консервативної інтелігенції, прихильники теорії «єдиного загальноросійського народу від Карпат до Уралу». Фінансова підтримка з боку Росії. 1860-1880 рр. — виходить газета «Слово», москвофіли контролюють більшість українських громадських організацій. 1870 р. — засновано політичну організацію «Руська Рада», що намагалася стати єдиним представником українців Галичини. 1871-1878 рр. — у галицьких селах москвофіли відкрили 181 народну читальню. 1882 р. — судовий процес над «москвофілами», яких звинуватили у зраді, що звів нанівець діяльність цієї організації	Відбивали інтереси молодої української інтелігенції, національної буржуазії, уніатського та православного духовенства. Газета «Діло», часописи «Вечорниці», «Мета», «Нива». 1868 р. — Львів. Утворено товариство «Просвіта» на чолі з А. Вахняніним для організації культурно-освітньої діяльності серед українських селян. 1873 р. — Львів. На кошти Є. Милорадович створено Літературне товариство ім. Шевченка (згодом НТШ). 1879 р. — Ю. Романчук почав видавати газету для селян «Батьківщина». 1885 р. — заснування народовцями політичної організації «Народна Рада». Зміст діяльності: народність, демократія, федералізм

Розкол «Народної Ради»
Помірковані	Радикали
Ю. Романчук, С. Сембратович ідуть на копроміс із польськими колами в Галичині. Ця політика дістала назву «нова ера» (1890-1894) і передбачала лояльність українців в обмін на прихильність влади	І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький під впливом М. Драгоманова звертаються до соціалізму. 1890 р. — створюють першу в Україні Русько-українську радикальну партію

У другій половині XIX ст. центр національно-визвольного руху перемістився в Західну Україну.

Виникають і поширюють свою діяльність товариство «Просвіта», Наукове товариство ім. Т. Шевченка, кооперативний рух, у лавах яких зростала й набувала досвіду нова генерація української інтелігенції.

Значним здобутком національного руху цього періоду стало залучення широких верств українського селянства. Порозумівшись з українською інтелігенцією, селянство активно долучається до боротьби за економічні та національні права.

2. Національний рух у західноукраїнських землях в другій половині XIX ст.

Дата	Події
1861 р.	У Львові створено кільтурно-освітню організацію «Руська бесіда», на базі якої 1864 р. відкрили перший український театр
1869 р.	Чернівці. Засновано товариство «Руська бесіда»
1873 р.	Львів. Започатковано Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке з 1892 р. було перетворене на Наукове товариства ім. Т. Шевченка (НТШ)
1875 р.	Відкрито університет у Чернівцях
1878 р.	Видання першого номера революційно-демократичного журналу «Громадський друг» українською мовою
1880-ті рр.	Скликання перших масових зборів — віче
1883 р.	В. Нагірний організував споживчий кооператив «Народна торгівля» для надання економічної допомоги українським селянам
1884 р.	Чернівці. Відкриття в університеті кафедри української мови та літератури
1890-1894 рр.	Здійснення компромісної політики «нова ера» внаслідок зближення частини українських (О. Барвінський та Ю. Романчук) і польських громадських діячів
1892 р.	Львів. Загальні збори Народної ради ухвалили програму товариства, у якій відстоювали права українців як окремого народу
1894 р.	Львів. Урочистий вечір, присвячений 30-річчю наукової діяльності М. Драгоманова
1897-1913 рр.	Наукове товариство ім. Т. Шевченка очолював М. Грушевський
1898 р.	В. Нагірний утворив молодіжне спортивно-пожежне товариство «Сокіл». Вийшов перший том роботи М. Грушевського «Історія України-Русі»
1900 р.	Святкування 25-річчя літературної діяльності І. Франка. К. Трильовський утворив спортивно-пожежне товариство «Січ» для української молоді, яке згодом стане зародком майбутнього національного війська. У «Літературно-науковому віснику» вийшла програмова стаття, у якій був підданий критиці марксизм і сформульовано завдання боротьби за «ідеал національної самостійності»
1901 р.	Львів. Виступ студентів Львівського університету з вимогою відкриття українського університету
1902 р.	У Східній Галичині відбувся страйк 200 тисяч українських селян, що проходив під економічними та національними гаслами

3. Виникнення українських політичних партій

Партія	Дата	Провідники	Програма
Русько-українська радикальна партія (РУРП)	4 жовтня 1890 р.	С. Данилевич, М. Павлик, І. Франко	Національно-територіальна автономія з власним сеймом та адміністрацією у складі Австро-Угорщини. Економічні зміни на основі «наукового соціалізму». Шляхом парламентської боротьби прагнули виборювати демократичні права та свободи, право кожного народу на культурний розвиток. Опора на селян. 3 1895 р. — повна політична незалежність русько-українського народу, автономія з якнайширшими повноваженнями. Ідею незалежності висунув та обґрунтував Юліан Бачинський в книзі «Україна irredenta»
Українська національно-демократична партія (УНДП)	1899 р.	К. Левицький, І. Франко, В. Охрімович	Виступала за еволюційний шлях розвитку. Обстоювала ідею поділу Галичини на польську та українську, повної політичної самостійності, соборності українських земель
Українська соціал-демократична партія (УСДП)	1899 р.	М. Ганкевич, С. Вітик, Р. Яросевич	Досягнення автономії, а згодом — самостійності України. Досягнення соціалізму через реформи, захист інтересів робітників, легальні методи боротьби

Персоналії

Барвінський Олександр Григорович (1847-1926) — український громадсько-політичний діяч, історик, педагог. У 1891-1907 рр. був послом до австрійського парламенту. Один із засновників у Львові Католицького русько-народного союзу (1896 р.) та його наступниці — Християнсько-суспільної партії (1911 р.). У 1918 р. був державним секретарем освіти й віровизнання в першому Державному секретаріаті ЗУНР.

Барвінський Олександр

Бачинський Юліан Олександрович (1870-1940) — громадський і політичний діяч, публіцист. Народився в с. Новосілка (сучасної Тернопільської області). Навчався у Львівському та Берлінському університетах. Один із засновників Русько-української радикальної партії та Української соціал-демократичної партії, головою якої був до 1914 р. Автор праці «Україна irredenta», у якій обґрунтував необхідність створення Української незалежної держави. Наприкінці 1933 р. приїхав до Харкова. У листопаді 1934 р. був заарештований. Загинув у концтаборі.

Бачинський Юліан

Павлик Михайло Іванович (1853-1915) — український громадський і культурно-освітній діяч, літератор. Народився на Станіславщині в селянській родині. Закінчив гімназію у Львові і в 1874 р. вступив до Львівського університету. У 1878 разом з І. Франком почав видавати місячник «Громадський друг», після закриття якого видавав збірники «Дзвін» і «Молот». У 1879 р. у зв'язку з політичними переслідуваннями виїхав до Женеви. Там разом з М. Драгомановим і С. Подолинським з 1882 р. видавав журнал «Громада». У 1890 р. став одним із фундаторів Української радикальної партії і редактором її органів «Хлібороб» і «Народ». У 1914 р. став заступником голови Головної Української Ради.

Павлик Михайло

Романчук Юліян (1842-1932) — український політичний і громадський діяч, педагог, письменник, журналіст. Народився біля Галича в учительській родині. Закінчив університет у Львові, вчителював. У 1885 р. ініціював створення Народної ради — політичної організації галицьких народовців. У 1899 р. Ю. Романчук став співзасновником Національно-демократичної партії. Був депутатом галицького сейму, послом австрійського парламенту, віце-президентом австрійського парламенту. Співзасновник «Просвіти», головував у Науковому товаристві ім. Т. Г. Шевченка, редагував видання українських газет.

Романчук Юліян

Федькович Юрій Адальбертович (1834-1888) — український письменник-романтик, громадський діяч. Ю. Федькович першим на Буковині почав писати твори про народ і для народу, використовував живу народну мову (буковинсько-гуцульську говірку). Один із найвидатніших фольклористів Буковини. Обраний почесним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка.

Федькович Юрій

Франко Іван Якович (1856-1916) — видатний український поет, учений, громадський діяч. Народився в с. Нагуєвичі на Львівщині в родині селянина-коваля. Вчився в гімназії, продовжив освіту у Львівському, Чернівецькому та Віденському університетах. У 1893 р. захистив докторську дисертацію. Працював у Науковому товаристві ім. Т. Г. Шевченка, видавав журнали «Друг», «Громадський друг», «Хлібороб» та ін. За свої радикальні погляди не раз зазнавав переслідувань з боку влади. Стояв біля витоків Української радикальної партії (спочатку РУРП). Автор близько 4000 літературних, публіцистичних і наукових творів, які писав українською, польською, німецькою мовами, робив переклади з 14 мов. Найбільш відомі його вірші «Каменяр», «Вічний революціонер», поема «Мойсей», поетичні збірки «З вершин і низин», «Смерть Каїна», «Іван Вишенський», прозові твори «Борислав сміється», «Захар Беркут», драматичні — «Украдене щастя», «Кам'яна душа» та ін. У 1966-1986 рр. було видане повне зібрання творів І. Франка у 50 томах. У 1979 р. Академія наук України встановила премію ім. І. Я. Франка за видатні праці у філології, етнографії та мистецтвознавстві.

Франко Іван