Зарубіжна література. 7 клас. Горобченко

Цінності справжні й оманливі

Гі де Мопассан. «Намисто»

Успіх — це коли ти досягаєш своїх цілей та мрій

Гі де Мопассан

Гі де Мопассан

Вважається, що талант — це велика відповідальність. А чи завжди талант і успіх ідуть поруч? Чи замислювалися ви, легко чи ні бути успішною / успішним?

Насправді, успіху не можна досягти за лічені дні: шлях до нього сповнений перешкод і зусиль. Кожна успішна людина могла б розказати свою історію про радість відкриття, прагнення й боротьбу, плани, проєкти й щастя від досягнення мети. Але мета, мрія, до якої прямуєш, має бути варта затрачених зусиль.

Письменника Гі де Мопассана може назвати успішним кожен шанувальник французької прози. А от героїня його новели «Намисто», на жаль, не змогла позбутись порожніх мрій про багате, розкішне життя... Читайте твір та дізнавайтесь про химерні життєві дороги, якими може повести людину її ілюзорна мрія.

Знайомтеся, автор!

Ім’я: Анрі-Рене-Альберт-Гі де Мопассан

Дата і місце народження: 5 серпня 1850, Турвіль-сюр-Арк (Франція)

Освіта: Руанський ліцей

Фах: бакалавр у галузі письменства

Кар’єра: служба в армії (доброволець), службовець у Морському міністерстві та Міністерстві громадської освіти, письменник

Нагороди: академічна премія Віте Французької академії

Дата і місце смерті: 1893, Париж (Франція)

Найвідоміші твори: романи «Життя», «Любий друг», «П’єр та Жан»; «Пампушка»; збірки новел «Дім Тельє», «Мадемуазель Фіфі», «Дядько Мілон», «Місячне сяйво», «Казки дня і ночі» та інші; вірші, твори для театру.

Будівництво Ейфелевої вежі (1888) Фото: Луї-Еміль Дюрандель

• Дитинство Мопассана у провінційній Нормандії. Хлопчик любив природу, риболовлю, спорт (особливо плавання і греблю), у 13 років почав писати вірші.

• У часи Франко-прусської війни (1870-1871) майбутній письменник добровольцем пішов на фронт захищати батьківщину.

• Мопассан не друкував жодного з написаних творів, доки не досяг високого рівня майстерності. Щодня він проводив за письмовим столом час від сьомої ранку до полудня. Дослідники підрахували, що тільки за 1885 рік Мопассан написав 1500 друкованих сторінок. А всього у його доробку налічують близько тисячі творів.

• Мопассан був чи не найбагатшим письменником Франції, отримував 60 000 франків доходу щорічно. Він володів чотирма віллами й двома яхтами.

• У 1887 році, разом з друзями, письменник підписав звернення до уряду проти будівництва Ейфелевої вежі, тому що вона псувала міський пейзаж.

ПІЗНАЄМО СЕБЕ

Поміркуйте, що для вас означає слово «успіх»? Створіть гроно асоціацій до нього, визначивши складники успішного життя. Що означає вислів: «Твоє життя наповнене безліччю перешкод, найбільшою з яких є ти сам?»

Український контекст

• «Єдиною Трояндою» на своєму життєвому шляху Гі де Мопассан називав юну українську художницю Марію Башкирцеву, з якою листувався впродовж декількох місяців. Талановита дівчина з Полтавщини, що тривалий час мешкала у Франції, вважала: письменник «змальовує тонкі й глибокі рухи людської душі, у яких ми мимоволі пізнаємо себе».

• Перше видання творів Гі де Мопассана українською «Дика пані та інші оповідання» побачило світ 1899 року у Львові.

• Восьмитомник прози французького митця (Київ, 1969-1972) містить майже всі його художні твори у найкращих українських перекладах.

Марія Башкирцева в українському вбранні. Фото Йосипа Хмелевського

Ключі до тексту

Гі де Мопассан мав дещо дивне хобі — любив спостерігати за людьми, їхньою поведінкою, слухати їхні історії. Це розвивало здатність бачити в житті і в людях характерне, ніким не помічене, щоб потім описати усе правдиво та коротко, у точних, незамінних словах. Він хотів показати читачам «не банальну фотографію життя, а відтворити його в усіх проявах». Часто відштовхуючись від реального факту, письменник так перебудовував матеріал, що від правди нічого не залишалося, проте читач не сумнівався, що перед ним — справжня життєва історія.

Якось прогулюючись Єлисейськими Полями, Мопассан зустрівся із молодою жінкою у приношеній, колись пристойній сукні, з розкішним, але розкуйовдженим, нашвидкуруч укладеним волоссям, із красивою фігурою, яку псувала все та ж сукня. «Дивно бачити таку жінку в такому місці», — подумав письменник і певне пройшов би повз неї, якби не її погляд, повний розпачу, образи, розчарування! У цих очах відчувався характер — примхливий, непокірний, сміливий і хтозна ще який! Без сумніву, колись вона була справжньою красунею!

За два дні з’явилась новела Мопассана «Намисто», з героїнею, яка саме на Єлисейських Полях розповіла свою історію колишній подрузі.

НАМИСТО

Вона була з тих гарненьких, чарівних дівчат, що немов через помилку народжуються іноді в чиновницьких родинах. Вона не мала ні посагу, ні надії на спадщину або на те, що її зустріне, оцінить, покохає і візьме за дружину який-небудь багатий та знатний чоловік; отож вона погодилась вийти заміж за дрібного чиновника міністерства народної освіти.

Не маючи коштів гарно вдягатися, вона вбиралася скромно й почувала себе нещасно. (...) Вона постійно страждала, бо відчувала, що народилася для всіх принад, для всіх розкошів життя. Вона страждала, бачачи мізерність свого житла, вбогі стіни, потерті крісла, вицвілі фіранки. Всі ці речі, що на них інші жінки її кола не звертають уваги, завдавали їй болю. (...) Вона мріяла про великі салони, оббиті старовинним шовком, про вишукані етажерки, заставлені коштовними дрібничками, про маленькі, гарненькі й запашні вітальні, де о п’ятій годині точиться розмова з найближчими друзями, славетними й блискучими людьми, увага яких тішить кожну жінку.

Коли вона сідала обідати до круглого столу, застеленого скатертиною триденної свіжості, проти чоловіка і він, відкривши супову вазу, захоплено вигукував: «Га! Ось це добрий суп! Нема нічого кращого!..» — вона мріяла про вишукані обіди з блискучим срібним посудом. (...)

Марія Башкирцева. Молода жінка з букетом бузку (1880)

Вона не мала ні вбрань, ні коштовностей, анічогісінько. Проте тільки в цьому вона й кохалась, тільки в цьому вбачала своє призначення. Їй хотілося подобатися, бути бажаною, звабливою, не схожою на інших.

У неї була багата подруга, з якою вона виховувалась в одному монастирі і якої не хотіла тепер одвідувати, так тяжко вона страждала, вертаючись потім до себе. Цілими днями вона плакала з туги, жалю, розпачу та нудьги.

Одного вечора її чоловік повернувся додому з урочистим виразом на обличчі й подав їй великий конверт.

— На, — сказав він, — тут є щось для тебе.

Миттю розірвавши конверт, вона витягла з нього картку, на якій було надруковано:

«Міністр народної освіти та пані Жорж Рампонно просять пана та пані Луазель завітати на вечір до міністерства, в понеділок, 18 січня ».

Замість умлівати від захвату, як сподівався її чоловік, вона спересердя кинула запрошення на стіл.

— Навіщо воно мені?

— Але ж, люба моя, я гадав, що ти будеш рада. Ти ніде не буваєш, а тут така щаслива нагода. Я на превелику силу дістав запрошення. Всі його домагались, — це велика відзнака, таке випадає далеко не всякому чиновникові. Ти побачиш там увесь офіційний світ.

Вона роздратовано подивилась на нього і з серцем відповіла:

— Що ж, на твою думку, я одягну на цей бал?

Йому таке й на думку не спадало; він пробелькотав:

— Та сукню, в якій ти ходиш до театру. Вона здається мені дуже гарною.

Враз він замовк, здивований, розгублений, бачачи, що його жінка плаче. Дві великі сльозини поволі котилися з її очей до кутиків рота.

— Що з тобою? Що з тобою? — белькотав він.

Зробивши над собою зусилля, вона погамувала горе й спокійно відповіла, витираючи мокрі щоки.

— Нічого. Тільки я не маю вбрання, а тому й не можу поїхати на цей бал. Віддай запрошення комусь із товаришів по службі, чия дружина одягається краще за мене.

Його охопив розпач.

— Послухай, Матильдо, — мовив він. — А скільки б коштувала пристойна, проте скромна сукня, що й іншим разом могла б стати тобі в пригоді?

На хвилинку вона замислилась, подумки підраховуючи видатки й прикидаючи, скільки можна попрохати, щоб ощадливий чоловік не зойкнув з переляку й не відмовив остаточно.

Врешті вона, вагаючись, відказала:

— Я не знаю напевне, але, по-моєму, чотириста франків вистачило.

Він трохи зблід, бо саме стільки він заощадив, щоб купити собі рушницю і пополювати наступного літа. (...) Проте він відповів:

— Гаразд. Я дам тобі чотириста франків. Дивись тільки, щоб сукня була гарна.

Надходив день балу, а пані Луазель здавалася сумною, занепокоєною, стривоженою. Сукня була, проте, готова. Якось увечері чоловік сказав їй:

— Що з тобою? Ось уже три дні ти якась дивна.

Вона відповіла:

— Мені сумно, бо в мене нема жодної коштовності, жодного самоцвіту, нічого, що я могла б одягти на себе. Я матиму зовсім нужденний вигляд. Здається, краще мені зовсім не їхати на цей вечір.

— Приколи живі квіти, — відказав він. — Узимку це вважається навіть елегантним. За якихось десять франків ти матимеш дві чи три розкішні троянди.

Та він її не переконав.

— Ні... нема нічого принизливішого, як мати вбогий вигляд серед багатих жінок.

Тоді чоловік вигукнув:

— Ох, яка ж ти дурна! Та піди до своєї подруги Форестьє і попроси її позичити тобі прикраси. Адже ти з нею в досить добрих стосунках.

Вона радісно скрикнула:

— Ай справді! Я зовсім про це забула!

Другого дня вона подалася до подруги й розповіла їй про свою скруту.

Та підійшла до дзеркальної шафи, дістала велику шкатулку, принесла її, відчинила й сказала пані Луазель:

— Вибирай собі, моя люба. (...)

Діамантове кольє Наполеона

Раптом вона помітила розкішне діамантове намисто в чорному атласному футлярі, і серце в неї шалено забилося в грудях. Тремтячими руками застебнувши намисто на сукні з високим коміром, вона аж скам’яніла в захваті перед самою собою.

Потім невпевнено, боячись відмови, спитала:

— Чи можеш ти позичити мені це, тільки це?

— Авжеж, можу.

Вона кинулась на шию подрузі, палко її поцілувала й побігла геть зі своїм скарбом.

Надійшов день балу. Пані Луазель мала успіх. Вона була краща за всіх жінок — елегантна, граційна, усміхнена й несамовита з радості. Усі чоловіки дивились на неї, запитували, хто вона така, намагалися познайомитись з нею. Чиновники для особливих доручень хотіли танцювати з нею вальс. Її помітив сам міністр.

Вона танцювала з захватом, пристрасно, сп’яніла від утіхи, не думаючи ні про що, у тріумфі своєї краси, в славі свого успіху, в якомусь мареві щастя. (...)

Додому вона пішла о четвертій годині ранку. (...) Захотіла втекти, щоб її не помітили інші жінки, що кутались у дорогі хутра.

Луазель утримував її:

— Почекай-но. Ти ще застудишся надворі. Я пошукаю карети.

Але вона не слухала його й швидко спускалася сходами. На вулиці екіпажа близько не було, і вони стали гукати всім візникам, що проїздили віддалік.

Вони йшли до Сени, втративши всяку надію, трусячись від холоду. Нарешті знайшли на набережній одну з тих карет, які можна побачити в Парижі тільки вночі, немов удень вони соромляться свого убозтва.

Візник довіз їх додому, на вулицю Мартір, і вони сумно увійшли до свого житла. Для неї все було скінчене. А він думав про те, що о десятій годині йому треба вже бути в міністерстві.

Джеймс Тіссо. Бал / Амбітна жінка (1880)

Ставши перед дзеркалом, вона зняла з плечей накидку, щоб ще раз помилуватися з свого блискучого вигляду, і раптом скрикнула. В неї не було більш на шиї намиста.

— Що з тобою? — спитав її напівроздягнутий уже чоловік.

Вона повернулась до нього, наче божевільна:

— У мене... у мене... в мене нема намиста пані Форестье.

Він розгублено підвівся:

— Що таке?.. Як так?.. Бути не може!

Вони заходились шукати його в згортках сукні, пальта, в кишенях, скрізь. Проте ніде не знайшли. (...)

— Але ж якби ти його загубила на вулиці, ми почули б, як воно впало. Отже, воно в кареті.

— Так, це можливо. Ти запам’ятав номер?

— Ні. А ти також не поглянула?

— Ні.

Вражені, вони дивилися одне на одного. Нарешті Луазель одягся знову.

— Я піду, — сказав він, — переглянути всі ті місця, де ми йшли пішки, може, мені пощастить ще знайти його. (...)

Чоловік вернувся о сьомій ранку. Він не знайшов нічого.

Потім він подався до поліцейської префектури, до редакцій газет, щоб дати оголошення про винагороду, на візникові стоянки, тобто побував скрізь, куди його вела надія.

Вона чекала цілий день, так само пригнічена цим жахливим нещастям.

Луазель повернувся аж увечері блідий і змарнілий; він не знайшов намиста.

— Треба, — сказав він, — написати твоїй подрузі, що ти зламала застібку і віддала її полагодити. Тоді ми матимемо час щось придумати.

Вона написала листа під його диктовку.

Наприкінці тижня вони втратили вже всі надії.

Тоді Луазель, що постарів років на п’ять, заявив:

— Треба замінити намисто. (...)

В одній крамниці Пале-Рояля вони знайшли кольє, що здалося їм точно таким, яке вони шукали. Воно коштувало сорок тисяч франків. Відступили їм його за тридцять шість тисяч.

Вони попросили ювеліра не продавати кольє протягом трьох днів. Погодилися також, що він бере його назад за тридцять чотири тисячі франків, якщо загублене намисто знайдеться до кінця лютого.

Луазель мав вісімнадцять тисяч франків, що дістались йому в спадок від батька. Решту треба було позичити.

І він позичив гроші, в кого просячи тисячу франків, в кого п’ятсот, де п’ять луїдорів, де три. Він підписував векселі, брав на себе згубні зобов’язання, мав справи з усякими лихварями та позичальниками. Він заплутав усе своє дальше життя, ставив підписи, не знаючи навіть, чи спроможеться сплатити, і врешті, пригнічений жахливими картинами прийдешності, безпорадними злиднями, що оце зваляться на нього, перспективою всіляких матеріальних нестатків і моральних мук, він пішов по нове намисто та й виклав на прилавок крамаря тридцять шість тисяч франків.

Коли пані Луазель віднесла намисто пані Форестьє, та ображено заявила:

— Тобі треба було б вернути його раніше, бо воно могло мені знадобитися.

Вона навіть не відкрила футляр, чого так страхалась її подруга. Що б тільки подумала вона, помітивши підміну? Що б вона їй сказала? Чи часом ще не стала б вважати її за злодійку?.

Пані Луазель зазнала жахливих злигоднів. Вона відразу, проте, героїчно скорилася своїй лихій долі. Треба було виплатити страшенні борги. І вона таки виплатить! Звільнили служницю й перемінили житло, найнявши мансарду під дахом.

Їй довелося познайомитися із усілякою чорною хатньою працею, з осоружним куховарством. Вона мила посуд, ламаючи рожеві нігті об масні горщики та об денця каструль. Вона прала брудну білизну, сорочки та ганчірки, розвішуючи їх потім на шворці, щоранку виносила на вулицю сміття й тягала нагору воду, зупиняючись на кожному поверсі перепочити. Вона одягалась, як простолюдинка, і, взявши в руки кошики, йшла до овочевої чи бакалійної крамниці або до різника, де торгувалась і лаялась, відстоюючи кожне су із своїх нужденних грошей.

Щомісяця доводилося сплачувати одні векселі, поновлювати інші, домагатися відстрочки.

Чоловік працював вечорами, звіряючи рахунки якомусь крамареві, а ночами часто переписував рукописи, одержуючи по п’ять су за сторінку.

Таке життя тривало десять років. Через десять років вони посплачували врешті всі борги, з процентами та різними додатковими нарахуваннями.

Пані Луазель здавалася тепер старою. Вона стала якоюсь простацькою жінкою, брутальною, суворою, що їх так багато в убогих родинах. Розкудлана, з спідницями, що зсувалися набік, з завжди червоними руками, вона говорила гучним голосом і сама мила підлогу. Але іноді, коли чоловік був на службі, вона сідала коло вікна і згадувала давнішню вечірку, отой бал, де вона була така гарна, де мала такий блискучий успіх.

Що сталося б, коли б вона не загубила тоді отого намиста? Хто його знає? Хто знає? Яке ж воно дивне, яке ж мінливе наше життя! Як мало треба, щоб загинути або врятуватись!

Якось у неділю, вийшовши прогулятися трохи Єлисейськими Полями, щоб відпочити від тижневої праці, вона побачила даму, що гуляла з дитиною. Це була пані Форестье, така сама молода, така сама гарна, така сама зваблива.

Пані Луазель зворушилась. Чи сказати їй? Авжеж, звичайно. Тепер, сплативши вже борги, можна розповісти. Чом би й ні?

Вона підійшла ближче.

— Добридень, Жанно.

Та, не впізнавши її, здивувалась такому фамільярному вітанню якоїсь міщанки.

— Але... пані, — промимрила вона, — я вас не знаю... Ви, мабуть, помиляєтесь...

— Ні. Я — Матильда Луазель.

Тоді її подруга скрикнула:

— О!.. Бідна моя Матильдо, як же ти змінилась!

— Так, відколи ми бачились востаннє, я зазнала багато лиха, багато злигоднів... і все через тебе!

— Через мене? Яким чином?

— Пам’ятаєш те діамантове намисто, що ти позичила мені на бал у міністерстві?

— Еге ж. То що ж з того?

— Так ось, я його загубила.

— Як так? Ти ж мені його принесла.

— Я принесла тобі інше, точнісінько таке саме. І цілих десять років ми за нього виплачували борг. Ти розумієш, як нам важко довелося, ми ж не мали нічого. Тепер з цим скінчено, і я страшенно з того рада.

Пані Форестьє аж спинилась:

— Так ти кажеш, ви купили нове намисто замість мого?

— Так. А ти нічого й не помітила? Вони були дуже схожі.

І вона усміхнулась переможно і простодушно.

Пані Форестьє схвильовано схопила її за руки:

— О моя бідна Матильдо! Та ж мої діаманти були фальшиві! Вони коштували щонайбільше п’ятсот франків.

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ

1. Що вас найбільше вразило у творі «Намисто»?

2. Поясніть, чому народження Матильди Луазель названо «помилкою». Чи зрозумілі вам страждання молодої жінки?

3. Яку суспільну проблему порушує Мопассан у своїй новелі? Згрупуйте персонажів за їхнім соціальним станом.

4. Поділіть твір на умовні частини, доберіть назву до кожної з них.

5. Чи не здасться вам, що пані Луазель аж надто драматично сприйняла новину про запрошення на бал? З’ясуйте справжні причини її поведінки.

б. Оцініть вчинок чоловіка Матильди, який запропонував дружині пошити бальну сукню. Про що він свідчить?

7. Поясніть, чому пані Луазель відмовилась прикрасити сукню живими квітами? Який вихід із ситуації запропонував її чоловік?

8. Інтерпретуйте поведінку Матильди, яка серед коштовних прикрас пані Форестьє вибрала намисто з діамантами.

9. Прокоментуйте, як поводилась пані Луазель на балу. Чому автор називає її стан «маревом щастя»?

ПРАЦЮЄМО В КОМАНДІ

Попрацюйте в парі. Пригадайте ключові моменти новели. Створіть емограму (запис емоцій) Матильди: виберіть смайлики і розташуйте їх на лінії сюжету. Які емоції переважають і чому? Знайдіть цитати-підтвердження вашої думки. Доповніть ваш словничок новими словами на визначення емоцій.

ЧИТАЄМО ТВОРЧО

10. Прослідкуйте, як рішення Луазелів замінити намисто вплинуло на їхнє життя. Спробуйте розрахувати приблизний родинний бюджет подружжя. На чому довелося економити наступні 10 років, щоб виплатити боргові зобов’язання?

11. Погляньте на історію з намистом очима пана Луазеля. Яку справжню «коштовність» у своєму житті не помітила Матильда?

12. Прокоментуйте слова автора: «Яке ж воно дивне, яке ж мінливе наше життя! Як мало треба, щоб загинути або врятуватись!»

ДИСКУСІЯ

Які зміни — зовнішні чи внутрішні — відбулись з Матильдою Луазель? Чому вона звинуватила у своєму нещасті колишню подругу пані Форестьє?

СТВОРЮЄМО УНІКАЛЬНИЙ КОНТЕНТ

Оберіть намистину з літерою й виконайте запропоноване завдання (індивідуально чи групою).

Почаклуємо. Ви маєте можливість змінити щось у новелі. Що й чому ви б змінили? Напишіть свій варіант

Розв’яжемо проблеми. Дайте можливі варіанти вирішення проблем стосунків у сім’ї Луазелів

Інший погляд. Розкажіть частину сюжету від імені пана Луазеля. Як ви думаєте, чому чоловік Матильди не має імені?

Може статися. Як склалося б життя Матильди, якщо б а) не знайшлося грошей для купівлі дорогої сукні; б) Матильда не губила намисто; в) подружжя Луазель одразу зізналось пані Форестье у втраті прикраси

А що далі? Спрогнозуйте вчинок пані Форестьє після зізнання Матильди. Напишіть сиквел (продовження твору) «Намисто — 2».

РОБОТА З ОРИГІНАЛОМ

Чому, на вашу думку, автор назвав новелу La Parure — «прикраса» (фр.), а не «Le collier» — «кольє, намисто» (фр.)? Зазначимо, зокрема, що артикль La вказує на жіночий рід, тоді як Le — чоловічий.

Спробуйте пояснити також вибір перекладачем назви — «Намисто».

Твір у мистецькому просторі

• Новела «Намисто» неодноразово привертала увагу режисерів з різних країн: відомо 8 екранізацій та 4 телеадаптації за мотивами твору, найвідоміша з яких — у серіалі Клода Шаброля «Новели Гі де Мопассана» (2007).

• Мотиви новели відчутні, зокрема, у оповіданнях «Paste» Генрі Джеймса та «Нитка намистин» Сомерсета Моема.

• У 1986 році за мотивами твору Сімона Вінон створила комікс (художник Лео Бекер).

• Ірландський композитор Конор Мітчел написав за твором мюзикл «Матильда» (2008).

Кадри з 2 серії «Намисто» фільму «Новели Гі де Мопассана» (Франція, 2007)

ОЦІНИ СЕБЕ

1. Зачитайте (запишіть) текст-кліше, заповнюючи прогалини:

Автор твору «Намисто» — ... (0,5 бала), письменник із ... (0,5 бала). За жанром це ... (0,5 бала). Персонажами твору є представники різних верств суспільства: подружжя Луазелів ... (0,5 бала), тоді як пані Форестьє ... (0,5 бала). Матильда Луазель мріяла про ... (0,5 бала). Їй пощастило побувати на балу, однак потім ... (1 бал). Наступні 10 років Луазелі ... (2 бали). Іронія долі в тому, що ... (1 бал). Твір змусив задуматись про ... (2 бали).

2. Придумайте назву для розповіді, складеної за текстом-кліше (1 бал).

3. Сформулюйте поради, які, на вашу думку, допомогли б Матильді Луазель (2 бали).

Уявіть, що вас під час уроку знімав фотограф, але, на жаль, помилково видалив теку з фотографіями.