Зарубіжна література. 7 клас. Горобченко
Ціна необережного слова
Анджей Сапковський. «Відьмак»
Я — фантаст, але живу в реальному світі і пишу про реальні проблеми, які тривожать людей.
Анджей Сапковський
Анджей Сапковський
Hi для кого не секрет, що фантастика — лише спосіб в черговий раз поговорити про наші з вами земні проблеми. Подорожі у часі — доведено Ебенезером Скруджем — це спроба зрозуміти, що ми робимо не так і чим це може закінчитися. Ніякі міжсвітові портали, лазерні мечі чи «розумні будинки» не змусять людину стати кращою, милосерднішою, відповідальнішою, якщо вона сама цього не захоче.
Те ж саме й фентезі. Казка завжди була повчальною, пропонувала робити висновки, передавала з покоління в покоління моральні заповіти. Сучасна казка не виняток. Маленький гобіт, який зголосився віднести перстень до Судної гори... «Ботан» в окулярах, що відкриває в собі магічні здібності... Хлопчик і дівчинка, зобов’язані покласти край владі жорстокого Володаря у багатьох світах... Усе це не що інше, як моделі нашої поведінки в тій чи іншій ситуації. І перешкоди, які їм випало подолати, добре нам знайомі. Утім любимо ми фентезі, насамперед, за цікаві, динамічні, насичені пригодами сюжети. Що ще потрібно затятому читачеві?
Знайомтеся, автор!
Дата і місце народження: 21 червня 1948, Лодзь (Польща)
Освіта: факультет зовнішньої торгівлі Лодзьського університету
Кар’єра: працівник торгівлі, перекладач, письменник
Хобі: читання, подорожі, керування вітрильником
Найвідоміші твори: цикли творів «Відьмак» та «Сага про Рейневана» («Гуситська трилогія»), роман «Змія» та ін.
Нагороди: кілька премій ім. Януша Зайделя, перший лауреат David Gemmell Legend Award, Всесвітня премія фентезі WFA (2016).
• Входить до п’ятірки письменників Польщі, твори яких мають найбільші тиражі.
• Оповідання «Відьмак» (1986) написав для конкурсу, оголошеного журналом «Fantastyka», де зайняв третє місце.
• У 1994 році покинув торгівлю і зосередився на літературній роботі.
• Сьогодні є одним із кращих фантастів Європи, постійним почесним гостем міжнародних конвентів наукової фантастики ЄВРОКОН.
Український контекст
• Анджей Сапковський пристойно володіє українською мовою, неодноразово бував Україні. 2006 року брав участь в європейському конгресі наукової фантастики «Єврокон» у Києві.
• Твори Сапковського видаються українською, починаючи з 1990 року. Зокрема, «Відьмацький цикл» для «Клубу сімейного дозвілля» (Харків) переклав Сергій Легеза, «Гуситську трилогію» для видавництва «Зелений пес» — Андрій Поритко.
Твір у мистецькому просторі
• Уперше оповідання «Відьмак» було екранізоване у 2001 році як епізод однойменного фільму режисера Марека Бродського. Через рік весь знятий матеріал було змонтовано у вигляді телесеріалу (сюжет оповідання показано у серії 8).
• У 2019 році свою версію серіалу за творами Сапковського почав знімати Netflix (режисер Томаш Багінський). Сюжет оповідання використано у 3 серії 1 сезону.
Постери до серіалів 2002 і 2019 років та комп’ютерної гри «Відьмак»
• За мотивами «Відьмака» польська компанія «CD Projekt RED» створила три гри; в заставці першої з них показано історію короля Фольтеста і його дочки.
• Герої «Відьмака» стали героями серій коміксів і графічних романів у Польщі та США.
Ключі до тексту
Письменники-фантасти теж люблять жартувати. Якось один із них вигадав універсальний рецепт для написання фентезі. Отож, живе собі десь на околиці світу дивакуватий і не схожий на інших підліток (інженер, вояк, гобіт). І приходить до нього чарівник (привид, маг, людина у чорному), і каже: «Ти обраний!» Тут усе й закрутилося!.. І дійсно, більшість творів фентезі оспівують «обраного» героя, який легко мандрує світами і виходить переможцем з будь-якої, навіть програшної ситуації.
У Сапковського все інакше. Замість благородного лицаря — ненависний багатьом відьмак. Замість шляхетних подвигів — важка і небезпечна відьмацька робота. І споконвічні проблеми людяності, милосердя, любові й ненависті, вимовленого зопалу прокляття і спокути старих гріхів. Словом, усе як у людей...
ВІДЬМАК
(скорочено)
Згодом оповідали, начебто він прийшов з півночі, від Ланцюгової брами. Йшов пішки, ведучи нав’юченого коня за повід. Було вже далеко пополудні. Хоч стало жарко, чоловік накинувся чорним плащем, привертаючи до себе загальну увагу. Зупинився він під корчмою... «Лис». Людей тут було негусто. Корчма зажила не найкращої слави. Хазяїн звів голову з-над діжки квашених огірків і зміряв прибульця поглядом. Той, усе ще в плащі, стояв непорушне і мовчав.
— Вам чого?
— Пива, — сказав незнайомець. Голос мав неприємний. Корчмар обтер об фартуха руки й наповнив череп’яний кухоль. Незнайомець не здавався старим, однак був геть сивий. З-під його плаща виглядала потерта шкірянка, зашнурована на шиї й плечах. Коли скинув плаща, всі помітили за плечима в прибульця меч. В тому не було нічого дивного: у Визимі майже всі мали зброю, а проте ніхто не носив меча за плечима. Незнайомець не сів до столу й, свердлячи, корчмаря проникливим поглядом, навстоячки сьорбав пиво.
Геральт. Кадр із фільму «Відьмак». 2001
— Мені треба десь переночувати, — сказав він.
— Нема місця. — Корчмар нарешті розпізнав акцент зайди — то був ривієць.
— Я заплачу, — сказав гість тихо, мовби вагаючись. І тоді, власне, й сталась ота дурна пригода. Віспуватий ломовик, що не спускав із прибульця погляду, підвівся. Двоє його приятелів стали кроків за два позаду.
— Тобі ж кажуть: немає місць, дурню, гультіпако ривійський! — прохрипів ломовик, наближаючись до незнайомця. — Нам тут, у Визимі, такі, як ти, ні до чого. Це порядне місто!
Незнайомець узяв свого кухля й відступив трохи назад.
— Усі ривійці — бандюги! — не вгавав ломовик, дихаючи пивом, часником і люттю. — Чуєш, поганцю, що я кажу?!
— Не чує. Йому вуха позакладало, — докинув один із тих, що стояли позаду. Другий зареготав.
— Плати й вимітайся! — гаркнув віспуватий. Незнайомець щойно тепер глянув на нього:
— Доп’ю пиво й піду.
— Ми тобі допоможемо! — ревнув ломовик, вибив ривійцеві з руки кухля і вчепився за ремінь у нього на грудях. Один з напарників ломовика вже замахнувся був кулаком іззаду, коли чужинець раптом вирвався. Свиснув меч, видобутий із піхов, і стрімко зблиснув під каганцями. Хтось із гостей кинувся до виходу. З тріском упало крісло, брязнув об діл череп’яний посуд. Корчмар — губи йому тремтіли — дивився на перерубане навпіл обличчя віспуватого, котрий сповзав додолу, мовби тонув. Ті двоє вже лежали на підлозі. Незнайомець відступив до стіни, насторожений і напружений... Сторожа ввалилась до корчми з гуком і брязкотом. Було їх троє, очевидно, проходили поблизу. Ривієць, притулившись спиною до стіни, видобув лівою рукою з халяви кинджал.
— Кинь! — зарепетував один із сторожів тремтячим голосом. — Кинь, розбійнику! Підеш з нами!
Другий сторож штурхнув ногою стіл, який перешкоджав підступити до ривійця з другого боку.
— Гукай людей, Трешку! — скомандував він третьому.
— Не треба, — сказав незнайомець, опускаючи меча. — Я сам піду.
Затисши меча під пахвою, він підніс догори правицю й швидко накреслив у повітрі якийсь химерний знак. Зблиснули заклепки, якими густо, до самих ліктів були обшиті манжети його каптана. Сторожі миттю сахнулися, затуляючи обличчя руками.
— Я сам піду, — повторив незнайомець твердим, металевим голосом. — А ви втрьох рушайте попереду. Ведіть до бургомістра. Я дороги не знаю.
Велерад, бургомістр Визими, потер підборіддя й задумався. Він не був забобонний, ані полохливий, проте лишатися з сивоволосим сам на сам не зважувався.
— Слухаю, — сказав Велерад, бавлячись важкою чорнильницею на столі, — Я Велерад, бургомістр Визими. Три душогубства і спроба зурочити всіх присутніх відьмацькими чарами — незле, їй-право, незле. За такі речі в нас у Визимі садять на палю. Але я чоловік справедливий, отож спершу вислухаю тебе. Кажи.
Ривієць розстебнув шкірянку і видобув із-під неї сувій білої козячої шкіри.
— На всіх роздоріжжях, по корчмах висить, — сказав він тихо. — Це правда — що в ньому написано?
— А, — кивнув Велерад, ковзнувши поглядом по змережаній письменами шкірі. — Он воно що. А я й не дотумкав одразу. Авжеж, правда. Але грамота грамотою, а право правом. Я тут, у Визимі, пильную право й порядок. Мордувати людей не дозволю! Затямив? — Велерад од гніву сопів. Ривієць кивнув головою на знак згоди.
— Так просто?
— О ні! По-перше, треба якось ту ніч пережити... Я зроблю все що зможу. Та в разі чого, рятуватиму власне життя. Ви, пане, теж мусите враховувати таку можливість.
Фолтест підвівся,
— По третіх півнях, як я зрозумів, упириці не стане. А що буде?
— Коли все буде добре, то, очевидно, буде чотирнадцятилітня дівчина.
— Дякую тобі, майстре. Але послухай і ти мене. Якщо допевнишся, що випадок безнадійний, забий її. Якщо подолаєш чари й дівчинка стане... нормальною... але потім виникнуть хоч якісь сумніви — забий її. Не бійся, нічого тобі не загрожує. Я справді на тебе кричатиму, привселюдно вижену тебе з палацу і з міста, але більш нічого. Нагороди тобі, зрозуміло, не дам. Може, виторгуєш її, сам знаєш, у кого. Вони хвилю помовчали.
— Ґеральте! — Фолтест уперше звернувся до нього на ім’я. — Це правда, ніби дитина вродилася такою лишень через те, що Адда моя сестра?
— Дурниці. Жодне закляття саме собою не діє, треба наслати чари...
Фолтест обернувся, очі йому блищали.
— А знаєш, відьмаку, що я ніколи не бачив своєї доньки? Ані після народження, ані... пізніше. Боявся. Може, ніколи й не побачу. Боюсь, так і не довідаюся напевне, чи ти йдеш рятувати мою доньку, чи просто — вбити. Але пристаю й на це. Мушу пристати. І знаєш, чому?
Геральт не відгукнувся.
— Бо вважаю, — сказав король, — що вона невимовне страждає...
Геральт востаннє визирнув з вікна палацу. Швидко западали сутінки. За озером невиразно миготіли вогники. Довкола палацу лежав пустир — смуга нічиєї землі, якою місто Визим ось уже шість років відгороджувалось од небезпечного місця.
Відьмак повернувся до запорошеного столу в одній із покинутих напризволяще кімнат і повів далі свої неквапні приготування. Часу мав досить. Знав, до півночі упириця не вийде зі свого склепу. На столі перед ним стояла невелика, обкута залізом скринька. Він одкрив її. Всередині, щільно одна при одній, у вимощених сухою травою гніздах, стояли пляшечки з темнавого скла. Він вибрав з-поміж них три. З підлоги підняв довгастий пакунок, грубо загорнений овечою шкурою і перев’язаний ременем, розгорнув його й видобув замашного меча з візерунчатим руків’ям, оголив лезо, що зблисло чистим, дзеркальним сяйвом. Меч був із чистого срібла. Геральт прошепотів магічні слова, вихилив уміст двох пляшчинок, за кожним ковтком кладучи ліву долоню на руків’я меча. Потім, закутавшись у свій чорний плащ, усівся долі...
Геральт. Кадр із фільму «Відьмак». 2001
Відьмак різко повернув голову. Його слух, загострений понад усяку міру, чітко вловив тихі кроки на зарослому бур’янами подвір’ї. Для упириці було надто рано. Геральт закинув меча за плечі і легко, мов нетопир, злетів униз сходами. Надворі було ще так ясно, що прибулець — а то був Остріт — чітко розгледів обличчя відьмака. З несподіванки він аж сахнувся, гримаса подиву й огиди мимоволі скривила йому вуста. Відьмак тільки криво посміхнувся — добре знав свій теперішній вигляд. Після випитих трунків обличчя зробилось крейдяним, а зіниці розширились ледь не на все око. Остріт, щоправда, швидко отямився.
— Ти схожий зараз на справжнісінького мерця, чарівниче. Певно, зі страху? Не бійся. Я приніс тобі порятунок.
Відьмак не відгукувався.
— Чуєш, що я кажу, ривійський знахарю? Ти порятований. І багатий, — Остріт зважив у долоні торбину з грошима і кинув її до ніг Геральтові. — Тисяча золотих. Бери їх, сідай на коня і скачи щодуху. Я не хочу, щоб ти знімав ці чари. І не хочу, щоб ти її вбивав. Просто хочу, щоб забрався звідси. І щоб усе лишилося по-старому.
Відьмак не рухався.
— А чому це, пане, все має лишатися по-старому? — спитав він нарешті, намагаючись вимовляти якомога повільніше кожне слово.
— А це вже, — Остріт викличне підніс голову, — хай тебе не обходить!
— А якщо я вже знаю?
— Цікаво.
— Легше буде усунути Фолтеста з трону, якщо та упириця набридне всім по саме нікуди?.. Але мене, пане Остріте, не цікавить ні політика, ні могуття тронів, ані двірцеві перевороти. Я роблю своє діло. Ви коли-небудь чували про почуття обов’язку та про звичайну порядність?
— Не забувай, волоцюго, з ким розмовляєш! — крикнув розлючено Остріт, кладучи долоню на руків’я меча. — І хто це говорить?! Розбійник, що й прибути не встиг, а вже помордував людей! Геть звідсіля, поки я не розпанахав твою гидку пику!
Відьмак навіть не ворухнувся.
— Краще ви ідіть звідсіля, пане Остріте, — мовив він спокійно. — Темніє.
Вельможа зробив крок назад і блискавично вихопив з піхов меча. Геральт лише усміхнувся, стрімко ухилився від Острітового меча і ударив вельможу в скроню.
Отямився Остріт доволі швидко. Він марно вдивлявся в темряву, відчував тільки, що зв’язаний. Геральта, який стояв поруч, не бачив, але, збагнувши своє становище, завив протягло й розпачливо.
— Мовчи краще, — мовив відьмак. — Бо прикличеш її передчасно.
— Залишиш, аби вона мене зжерла? Зв’язаного?
— Ні, — мовив відьмак. — Відпущу тебе, але не зараз.
— Ти, душогубе! — просичав Остріт. — Хочеш мною затулитись од упириці?
— Хочу.
Остріт принишк, перестав борсатись.
— Знаєш, я справді хотів повалити Фолтеста. Багато хто цього хоче. Але ніхто так, як я, не бажає йому загибелі, не хоче, аби він сконав у муках, збожеволів од них, живцем згнив. І знаєш, чому?
Геральт мовчав.
— Я кохав Адду. Королівську сестру. Я кохав її... Відьмаку, ти тут?
— Тут.
— Я знаю, що ти собі думаєш. Але цього не було. Я не насилав жодних чар. Я взагалі не розуміюсь на чарах. Лише раз, один раз сказав зі злості... Чуєш, відьмаку?
— Чую.
— Щось найшло на мене і я сказав... Це я винен, відьмаку?.. Я?
— Це вже не має значення.
Остріт не почув гуркоту кам’яної плити, що зсунулась із гробниці, але відьмак чув усе. Він нахилився над зв’язаним вельможею і кинджалом розрізав мотуззя. Остріт, не чекаючи нагадування, підхопився, пошкутильгав трохи на затерплих ногах, а далі побіг. Геральт, завбачливо заховавшись, помітив потворну, нелюдську постать упириці, що спритно, швидко й безгучно кинулася вслід Острітові. Моторошний, несамовитий крик розітнув ніч, струснув старі мури й завис, вібруючи, під склепіннями покинутого палацу.
Геральт вийшов на середину залу і став поряд із входом до склепу. Відкинув плаща. Повів плечима, перевіряючи, як висить меч. Натяг рукавиці. Мав іще хвилю часу. Знав, що потвора, хоч і сита по зав’язку, не відразу покине труп Остріта. Відьмак чекав. До світанку, за його підрахунками, лишалося ще зо три години.
Нарешті він почув. Упириця ступала поволі, човгаючи по паркеті. А невдовзі й побачив. Опис був достеменний. Непропорційно велика голова на короткій шиї була оточена кучмою рудого поплутаного волосся. Очі світились у темряві. Упириця завмерла, вдивляючись у Геральта. Раптом відкрила пащеку, мовби нахваляючись рядами білих гострющих зубів, і лунко її захряснула наче віко металевої скрині. І в ту ж мить стрибнула — з місця, не розганяючись, націлившись у відьмака кривавими кігтями. Геральт одскочив убік, крутнувшись у блискавичному піруеті, упириця майнула мимо і теж крутнулась, розтинаючи повітря кігтями. Вона не втратила рівноваги, кинулася знову, тим разом з півоберту, клацнувши зубиськами просто перед грудьми Геральта. Ривієць відскочив у другий бік. Відскакуючи, сильно, хоч і без замаху, вдарив її в бік шипами, насадженими на тильний бік рукавиці. Упириця по-звірячому загарчала, завмерла і заходилася вити — глухо, погрозливо, люто. Відьмак зловтішне всміхнувся. Перша спроба, як він і сподівався, була вдала. Срібло було смертельним для упириці. Потвора не відрізнялась від інших, а це давало шанс відчаклувати її, тим часом як срібний меч давав шанс заціліти самому.
Упириця не квапилася з новим нападом. Наближалась повільно, вищиряючи ікла і пускаючи бридку слину. Геральт відступав, рухаючись півколом, обережно ставлячи ноги, то сповільнюючи, то прискорюючи свої рухи, чим спантеличував напасницю. Йдучи так, відьмак розмотував довгий тонкий ланцюг із тягарем на кінці. Ланцюг був теж срібний. Саме в ту мить, коли упириця стрибнула, ланцюг засвистів у повітрі й, звиваючись, наче вуж, стрімко обплів їй голову, шию, плечі. Упириця з пронизливим вереском звалилася на льоту, борсалась на підлозі і дико гарчала — чи то від люті, чи від пекучого болю, що його завдавав ненависний їй метал. Геральт був задоволений — міг убити потвору хоч зараз, коли б тільки захотів. Але меча не виймав. Ніщо у її поведінці поки що не свідчило про невиліковність.
Ланцюг тріснув, срібні кільця, сипнули, мов дощ, на всі боки, дзеленькаючи об каміння. Засліплена люттю упириця з виттям кинулась на Геральта. Відьмак дожидався спокійно, піднесеною правицею креслячи перед собою знак «аард». Упириця відлетіла на кілька кроків назад, наче вдарена молотом, але втрималась на ногах, випустила пазурі й вищирила ікла. Волосся на ній настовбурчилось і замаяло, наче під різким вітром. Важко, з хрипінням, долаючи крок за кроком, вона наближалась. Усе-таки наближалась. Геральт занепокоївся. Він, звісно, й не думав, що такий простий магічний знак паралізує потвору, але й не сподівався, що вона подолає його дію так легко.
Щоб виграти час, Геральт вибіг на сходи, що вели на галерею, почекав, поки вона підніметься за ним, після чого стрибнув додолу. Упириця крутнулась на сходах, відштовхнулась од них і в неймовірному, метрів на десять, стрибку полетіла за Геральтом. Почуваючи невимовну лють, Геральт ударом ноги повалив упирицю на землю. Вона загарчала так, як ніколи досі: аж пересохлий тиньк посипався зі стелі. Упириця знову звелась на ноги, тремтячи від жадоби помсти. Геральт чекав. Видобувши меча, описував ним у повітрі кола й поволі ступав навкруг упириці, пильнуючи, аби рухи меча не збігалися з ритмом і темпом кроків. Упириця не кидалась — наближалась поволі, не зводячи очей зі срібного леза. Геральт раптом застиг із піднятим мечем. Упириця, збентежена, теж завмерла. Описавши неквапно вістрям півколо, він ступив крок до неї. Тоді ще один. Тоді рушив швидко, розкрутив меча над головою. Очі його зайнялися зловісним блиском, крізь зціплені зуби виривався звірячий крик. Упириця відступала зиґзаґом під натиском небувалої люті, ненависті, вбивчої сили, що випромінював цей чоловік. Вражена цим незнайомим їй відчуттям, вона зойкнула, крутнулась на місці і кинулась навтьоки темними лабіринтами палацових коридорів.
Відьмак... ніколи ще не стикався з такою могутньою ненавистю й жадобою вбивства — навіть у василісків, що славились цим найдужче. Дія еліксирів слабшала, а ніч попереду довга. Упириця не повинна потрапити в склеп до світанку, інакше вся його дотеперішня праця піде намарне. Він зійшов сходами вниз.
Склеп виявився невеликим — у ньому було лише три кам’яні саркофаги, плита на першому напіввідсунута. Геральт добув з-за пазухи, третю плящину, хутко випив усе, підійшов до саркофага й заліз усередину. Насунувши плиту над собою, Геральт почув згори гаркіт потвори. Він ліг горілиць й накреслив на плиті поруч знак «ірден». На груди собі поклав меч і поставив маленьку клепсидру, виповнену фосфоричним піском. Схрестив руки. Не чув уже ревіння потвори, що нишпорила по палацу. Переставав чути будь-що, бо випитий щойно трунок починав діяти.
Коли розплющив очі, пісок у клепсидрі вже пересипався до кінця, а це означало, що його забуття тривало навіть довше, ніж слід. Геральт наставив вуха — і не почув нічого. Взявши однією рукою меча, він другою провів по плиті саркофага, шепочучи заклинання, після чого легко, без особливих зусиль відсунув плиту. Кругом була тиша. Він підвівся й, тримаючи зброю напоготові, визирнув із саркофага. У склепі панувала темрява, але відьмак знав, що надворі вже розвиднюється. Він викресав вогню, засвітив крихітний каганець — і побачив її. Вона лежала горілиць під саркофагом, гола і непритомна. Вигляд мала доволі бридкий: худа, страшенно брудна. Рудувате волосся сягало їй майже до пояса. Геральт зняв рукавицю, відклав меча і безцеремонне задер їй пальцем верхню губу. Зуби виявилися людськими. Спробував ще роздивитися її руки, сховані в поплутаному волоссі. Та поки намацав долоню, побачив розплющені очі. Запізно. Упириця вдарила його пазурами, глибоко розітнувши шию, кров бризнула їй на обличчя. Геральт кинувся на неї, хапаючи її за обидва лікті й притискаючи до підлоги. Вона клацнула зубами — тепер уже закороткими — перед його носом. Геральт ударив її лобом у лице й навалився всім тілом. Вона вже не мала колишньої сили, судомилась під ним і вила, випльовуючи кров, його кров, що заливала їй вуста. А кров цебеніла, часу лишалось дедалі менше. Відьмак з прокльоном уп’явся зубами в її шию — просто під вухом — і зціплював щелепи дедалі дужче, аж поки нелюдське виття перемінилось у тонкий, розпачливий крик, а тоді й у схлипування скривдженої чотирнадцятилітньої дитини.
Геральт відпустив її, коли вона перестала рухатись, звівся на коліна, відірвав клапоть сорочки й притиснув собі до шиї. Намацав поруч меча й приклав його вістря до горла знепритомнілій дівчинці. Схилився над її долонею. Нігті були брудні, закривавлені, але вже теж людські. Цілком людські!
Крізь отвір до склепу вже сочилась липучо-волога сірість світанку. Він рушив до східців, але похитнувся й сів просто додолу. Крізь набряклу тканину кров стікала йому по руці, заливала рукав. Геральт роздер сорочку на стьожки й заходився чимскоріше замотувати собі шию, знаючи, що немає вже часу, що ось-ось зімліє... Встиг. І таки знепритомнів.
У Визимі, за озером, півень хрипко прокукурікав утретє. Побачивши білені стіни і дерев’яну стелю, Геральт упізнав кімнатку, де мешкав, готуючись до поєдинку. Поворухнув головою і, скривившись од болю, застогнав. Шия виявилася забинтована — туго, щільно і вправно.
— Лежи, відьмаку, — сказав Велерад. — Лежи, не рухайся.
— Мій... меч...
Велерад похитав головою.
— Очевидно, тебе цікавить срібний відьмацький меч? Він тут, не бійся. І меч, і скринька. І три тисячі золотих. Так, так, мовчи! То я старий дурень, а ти справді мудрий відьмак. Фолтест уже другий день це торочить.
— Другий день?
— Атож, другий. Нівроку вона тобі розпанахала шию — можна було крізь ту дірку всередину зазирнути. Один Бог знає, скільки з тебе крові витекло. Щастя, що ми зразу по третіх півнях туди побігли.
— А королівна?
— Королівна як королівна. Худа, правда. І недорікувата якась. Рюмсає безперестанку. Але Фолтест каже, що то минеться. Має надію. А ти як гадаєш, Геральте?
Відьмак заплющив очі.
— Гаразд, я вже йду, — сказав Велерад підводячись. — Відпочивай. Але слухай, Геральте, поки я не пішов, скажи мені — навіщо ти хотів її загризти? Чуєш, Геральте?!..
Відьмак спав.
Переклад Миколи Рябчука
Словничок
Ломовик — візник, що займається перевезенням важких речей.
Упириця — міфічна істота, вампір жіночого роду.
Дзбан (джбан) — глиняний, дерев’яний або металевий посуд для води, молока, квасу тощо.
Кучма — висока шапка.
Клепсидра — водяний годинник.
ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ
1. Якими постають перед читачами Визим і його мешканці? Знайдіть у тексті відомі вам з уроків історії риси середньовічного міста.
2. Чим викликана загальна неприязнь до відьмака? Як вона характеризує містян?
3. Поясніть спокійну поведінку і витримку Геральта у корчмі та під час розмови з бургомістром Велерадом.
4. Проведіть розвідку та змалюйте образ відьмака у східнослов’янській міфології. Наскільки близький до нього Геральт?
5. Зачитайте розповідь про події чотирнадцятирічної давнини. Що, на вашу думку, стало причиною появи упириці?
6. Як характеризує упириць міфологія? Чи збігається створений А. Сапковським образ з народними уявленнями?
7. Які суперечливі за змістом бажання щодо долі доньки висловив король Фолтест? Як він їх пояснив Геральтові?
8. Як мешканці міста ставляться до ситуації з королівською донькою? Хто з них і як саме намагається нею скористатися?
9. Визначте роль вельможі Остріта у розвитку подій. У чому він готовий покаятись? Яка його вина?
ДИСКУСІЯ
10. Чи мав відьмак моральне право вершити долю Остріта? Чи згодні ви з тим, що вельможа дійсно винен?
11. Відтворіть сцену поєдинку відьмака та упириці. Чи сумнівались ви у перемозі Геральта? Чому? Які мотиви рухали відьмаком? Чому він вирішує розчаклувати дівчинку?
12. Якою постала королівна після зняття закляття? Опишіть почуття короля Фолтеста, який вперше побачив свою доньку.
13. Охарактеризуйте образ Геральта, знайдіть у ньому позитивні і негативні риси. Чи можна застосувати до нього епітет «людяний»?
14. Сформулюйте ідею твору. Кого з персонажів, окрім відьмака, ви вважаєте ключовими для його розуміння і чому?
15. Читачі інколи плутають оповідання «Відьмак» з однойменним циклом творів. Запропонуйте власну назву для оповідання. Обґрунтуйте свій вибір.
16. Чи змінилися б ідея та глибина твору, якби Геральт убив упирицю? Чому?
17. Оповідання А. Сапковського часто називають новелами. Висловте власну думку з цього питання.
ПРАЦЮЄМО В КОМАНДІ
18. Об’єднайтесь у групи. Прочитайте польську народну казку «Зачарована принцеса» і повість Миколи Гоголя «Вій». Порівняйте ці твори з оповіданням «Відьмак»: знайдіть спільні і відмінні риси. Підготуйте презентацію «Образи міфології в польській та українській літературі». Продемонструйте її в класі.
СТВОРЮЄМО УНІКАЛЬНИЙ КОНТЕНТ
19. Пограйте з однокласником/однокласницею в гру «Хрестики-нулики». Розпочніть з клітинки під номером 5, а потім оберіть дві наступні так, щоб якнайшвидше закінчити гру. Обрані клітинки містять завдання, які треба виконати за допомогою цифрового інструмента на ваш вибір.
- Створіть постер до фільму «Відьмак»
- Створіть відеобуктрейлер. Розкажіть коротку історію про конфлікт і героїв, не розкриваючи зайвого
- Намалюйте або створіть обкладинку книжки за оповіданням А. Сапковського «Відьмак»
- Створіть колекційні картки з 3 символами. Не забудьте додати ім’я, зображення та 5 характеристик на кожного
- Створіть комікс, переказуючи історію своїми словами
- Уявіть себе режисером фільму про Відьмака. Створіть список відтворень YouTube із 5 пісень, які стануть саундтреком. Поясніть свій вибір і його місце в історії
- Укладіть кодекс честі відьмака Геральта
- Створіть бестіарій (каталог фантастичних створінь) для Геральта
ОЦІНИ СЕБЕ
1. Зачитайте (запишіть) текст-кліше, заповнюючи прогалини:
Анджей Сапковський — письменник з ... (0,5 бала), автор циклу творів про відьмака ... (0,5 бала).
За народними повір'ями відьмак — це ... (1 бал). У першому оповіданні про ... (0,5 бала) А. Сапковський використовує також легенду про упирицю — істоту, що ... (1,5 бала). Батько нещасної дівчинки не втрачає надію на ... (1 бал), тому що ... (1 бал). Відьмаку з ... (0,5 бала) вдається ... (0,5 бала).
Фентезі А. Сапковського утверджує думку про те, що ... (2 бали).
2. Відьмак польською wiedzmin. Доведіть або спростуйте думку, що це слово походить від дієслова «відати» (знати) із санскриту (найдавнішої мови на Землі) (3 бали).
3. Створіть ФБ-сторінку книги Анджея Сапковського «Відьмак».
Зверніть увагу — не групу, не блог, а саме сторінку. Головне — не тільки створити сторінку, але й креативно заповнити поля. Підійдіть до роботи творчо! Упишіть у відповідні графи основну інформацію, поставте тематичну «аватарку», створіть кілька альбомів, наприклад, «Фото мого батька» (мається на увазі фото автора), «Мій магічний світ» тощо. Не забувайте про екранізацію, на «стіні» чекаємо від вас улюблені цитати з твору.
