Зарубіжна література. 7 клас. Горобченко

Від першої особи. Автобіографічна повість

Чи думали ви над тим, чому автори час від часу передають право оповіді у своєму творі одному з персонажів? Конан Дойл для цього використав доктора Вотсона, Стівенсон — малого Джима Гокінса. Секрет простий: очевидцю подій читачі вірять більше, а значить, і сам твір сприймається як цілком достовірний.

Розповідь від першої особи завжди викликає більше довіри в читачів. І ось тут з’являється хитра думка: а якщо персонажа взагалі прибрати? Залишити лише автора, нехай розкаже нам щось цікавеньке з життєвого досвіду, з пережитого. Розкаже щиро, без перекручувань, а якщо й дофантазує трохи, то не страшно — він же автор, йому належать усі права! Саме так писав канадець Ернест Сетон-Томпсон (пам’ятаєте історію про вовка Лобо і його зграю?). І саме так у літературі з’являється новий жанр — автобіографічна повість.

Поняття «автобіографія» з’явилася ще у стародавньому світі, коли посилився інтерес до окремої людської особистості. Дослідники вважають, що появі жанру передували урочисті записи східних царів про свої перемоги. До цього світ знав лише життєписи величних героїв — Геракла, Ахілла, Гектора, Одіссея та інших — завдяки міфології й давнім епосам. Навіть знаменитий римський правитель Юлій Цезар (І ст. до н.е.), який докладно описав свої військові подвиги в нотатках про Галльську війну, не став говорити про себе від першої особи! Пройдуть століття, поки люди наважаться писати про себе, своє життя, його найкращі і найгірші моменти, про те, чим можуть пишатися, й те, чого б краще не було. І все це буде викладено в жанрі автобіографії.

Автобіографія (від автор та біографія з грецької: «власний життєпис») — послідовний опис людиною подій власного життя.

Автобіографічна повість — один із різновидів повісті; твір, у якому висвітлюється низка подій із життя головного героя (автора), написаний від першої особи.

Сюжет автобіографічного твору письменники, як правило, вибудовують на основі особистих спогадів та вражень (автобіографічна основа). Утім автобіографічна проза не вкладається в строго документальні рамки: не менш важливу роль у ній відіграє вигадка.

«Розповідь про себе» можна знайти чи не в кожного письменника. Тема таких творів — дитинство, юність, сімейні історії, читання важливих для автора книжок, яскраві події, наприклад, подорожі, зустрічі з цікавими людьми; сюжетні ходи та персонажі, використані у творах тощо. Цікавими для вас будуть автобіографічні книжки зарубіжних письменників, твори яких ви читали: «Спогади та пригоди» Артура Конан Дойла, «Трохи про себе» Редьярда Кіплінга, «Досвід автобіографії» та «Закоханий Веллс» Герберта Веллса, «Автобіографія» Агати Крісті.

Загалом мало не кожен літературний твір містить автобіографічні елементи — спогади письменника; героїв, змальованих із себе, своїх друзів або родичів тощо. Наприклад, у відомій вам повісті-казці Екзюпері маленький принц — білявий хлопчик, схожий на автора в дитинстві, носить його улюблений шарф. А спогади про аварію в пустелі — це авторські спогади про те, як він чотири дні просидів у Лівійській пустелі без шансів на порятунок.

Автобіографічними творами, повністю чи частково, є роман Марка Твена «Пригоди Тома Соєра», повісті Анжели Нанетті «Мій дідусь був черешнею» та Ульфа Старка «Диваки та зануди», Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять» та Всеволода Нестайка «Тореадори із Васюківки», знайомі вам із курсів зарубіжної та української літератур.

У цьому розділі — нові для вас чудові автобіографічні повісті австралійського письменника Алана Маршалла «Я вмію стрибати через калюжі» та британського письменника й зоолога Джеральда Даррелла «Моя сім’я та інші звірі», створені авторами на основі їхніх власних біографій — складних переживань дитинства, власного зростання, великих і маленьких перемог, єднання з людьми і природою. Тож читайте й насолоджуйтесь!

Немає вершин, яких не можна підкорити

Алан Маршалл. «Я вмію стрибати через калюжі»

Мою життєрадісність... називали «мужністю»

Алан Маршалл

Алан Маршалл

Як часто ми відкладаємо на завтра те, що можна було б зробити сьогодні, але не хочеться: піти до спортзалу, почати вчити англійську, нарешті, просто навести лад у своїй кімнаті? Що це — лінощі, неорганізованість, відсутність мотивації чи інша модна відмовка, що змушує нас топтатися на місці, а заповітну мрію або найближчий план ставить у чергу? Водночас зі здивуванням, захопленням чи навіть із заздрістю ми спостерігаємо за людьми, які мають обмежені фізичні можливості, проте досягають справжніх вершин у спорті чи професії, та й узагалі стають успішними в житті. І таких людей стає дедалі більше. Що рухає ними? Чому вони можуть, а ми — ні? От над чим варто замислитися!

Знайомтеся, автор!

Дата і місце народження: 2 травня 1908, Нурат (Австралія)

Освіта: комерційний коледж (Мельбурн)

Кар’єра: клерк, продавець, бухгалтер, воєнний кореспондент, письменник

Дата і місце смерті: 1984, Мельбурн (Австралія)

Найвідоміші твори: романи «Які чудові твої ніжки», «Шепіт на вітрі»; збірка нарисів «Це мій народ»; автобіографічні твори «Я вмію стрибати через калюжі», «Це трава, що вона скрізь росте», «У моєму серці»; збірки казок і легенд аборигенів Австралії

Нагороди: премія Коліна Родеріка (1977), орден Австралії (1981)

Письменник у дитинстві

Ноель Куніхен. Портрет Алана Маршалла

• Захворів на поліомієліт у 6 років, провів у лікарні 18 місяців, де розважав себе читанням пригодницьких книг та коміксів. Залишився інвалідом на все життя.

• Відмовлявся від допомоги, бо прагнув бути самостійним. Батьки підтримували сина у цьому прагненні.

• Письменник записував легенди і міфи аборигенів, вивчав їх мову, звичаї й обряди, за що отримав прізвисько Гуравілла (творець історій).

• Вважав, що всі позитивні якості у людях формують нещастя, що з ними трапились.

• Написав тисячі листів дітям-інвалідам, закликаючи їх реалізувати власні мрії та не здаватись.

Український контекст

• Алан Маршалл бував в Україні, мав творчі контакти з журналом «Всесвіт», де протягом 1958-1976 років було опубліковано низку його творів.

• Твори А. Маршалла в Україні перекладали Мар Пінчевський, Ольга Гавура та інші.

ПІЗНАЄМО СЕБЕ

Що робить людину щасливою? Які якості потрібні нам для досягнення поставленої мети? Ці питання часто цікавлять людей. Чи замислювалися ви над ними? Кажуть, що найбільше досягнення — перевершити себе. Чи згодні ви з такою думкою? Пропонуємо записати в зошиті або особистому записнику кроки до власного пізнання.

Ключі до тексту

Алан Маршалл став відомим завдяки автобіографічній повісті «Я вмію стрибати через калюжі». Він розповів, як після важкої хвороби став інвалідом, але ні в чому не поступався одноліткам — стрибав через калюжі, залазив у жерло вулкана, бився з кривдниками, плавав і навіть навчився їздити верхи!

Книга була опублікована в 1955 році і швидко стала популярною за межами Австралії. Читачів інтригувала вже сама її назва; а історія хлопчика на милицях, якого обурювала чужа жалість, і зовсім була незвичайною: «У дитинстві бездіяльна нога, що стала марною, не викликає сорому; лише коли навчаєшся розпізнавати погляди людей, які не вміють приховувати свої почуття, з’являється бажання уникати їхнього товариства».

Що допомогло Алану здійснити свою заповітну мрію — стати вершником, а згодом і письменником? Як ставився він до себе і до людей? Як обирав друзів і руйнував стереотипи? Про все це він — вже дорослий — говорить із вами на сторінках своєї повісті.

Я ВМІЮ СТРИБАТИ ЧЕРЕЗ КАЛЮЖІ

(скорочено)

Моїм дочкам Гефсібі і Дженніфер, які теж уміють стрибати через калюжі

Автор

Передмова

Ця книжка — про моє дитинство. На її сторінках я розповів про людей і про події, що допомогли мені стати таким, яким я є тепер. (...)

Коли моя мати лежала у маленькій світлиці нашого дерев’яного будинку, чекаючи на бабу-повитуху, що мала прийняти мене, за вікном їй видно було розгойдані вітром високі евкаліпти, і зелений пагорб, і тіні хмар, що перебігали по вигону, й вона сказала моєму батькові:

— Такого дня може народитися тільки син.

Батько нахилився, глянув у вікно на стіну темно-зелених хащів за розчищеними полями й пообіцяв:

— Я зроблю з нього доброго мисливця й бігуна — от побачиш! (...)

Поки я народжувався, батько з моїми сестрами сидів на кухні. Мері й Джейн хотіли мати братуся, якого можна було б водити до школи, й батько їм пообіцяв, що братусь буде й зватимуть його Алан.

Потім місіс Торренс винесла мене в червоному фланелевому сповитку й поклала батькові на руки.

— Я подивився на тебе, й мені якось так чудно зробилося, — розповідав батько. — Мій син... Я багато чого побажав тобі в ту мить — щоб ти став добрим вершником, і щоб на конях добре знався, і таке інше... От чого я тобі зичив. А ще, звісно, щоб ти прудко бігав. Місіс Торренс сказала, що ти будеш міцним хлопцем. Якось так мені чудно було тримати тебе на руках. Я дивився на тебе й думав, чи будеш ти схожий на мене, як виростеш...

Австралійський пейзаж

Я захворів на поліомієліт — дитячий параліч — незабаром по тому, як пішов до школи. Епідемія спалахнула на початку століття в штаті Вікторія і перекинулася з густонаселених районів у глиб країни, уражаючи дітей на віддалених фермах і в самотніх хатинах на порубках. Я був єдиною жертвою в Тураллі, й на багато миль довкола люди жахалися, почувши про мою хворобу. Тоді вважалося, що параліч — це те саме, що й недоумство, і не раз який-небудь фермер, спинивши бідку посеред шляху, щоб перемовитися словом із давнім приятелем, питав, перехиляючись над колесом: «А розум йому зовсім відібрало?» (...)

Згодом, схилившись над моїм ліжком, батько стурбовано запитав: — Ну, як, Алане, болять ноги?

— Ні, — відповів я. — Вони наче не мої.

— Ах, чорт! — вилаявся він, і обличчя його скривилося.

Батько мав худорляву постать, вузькі стегна й криві ноги — наслідок багатьох років, проведених у сідлі: він був об’їждчиком коней і приїхав у Вікторію з квінслендської глушини.

— Тільки через дітей, — казав він. — Там, у глушині, немає шкіл. Якби не діти — їй-бо, нізащо б звідти не поїхав!

У нього було обличчя справжнього жителя австралійських хащів — сухорляве й засмагле, із сіткою зморщок навколо зірких блакитних очей, завжди примружених під сліпучим сонцем солончакових рівнин. (...) Ходив батько легкими дрібними кроками і, йдучи, завжди дивився собі під ноги; цю звичку він пояснював тим, що зростав у «краї змій». (...)

Батько любив коней — не тому, що, об’їжджаючи їх, заробляв на прожиття, а за їхню красу. Він любив оглядати гарного коня. Схиливши голову набік, він повільно обходив його, пильно придивляючись до всіх особливостей будови, а потім обмацував передні ноги — перевіряв, чи немає на них шрамів чи підпухлостей — наслідків падінь.

— Гарний кінь той, у якого міцні кістки, довгий корпус і від черева до землі далеко, — казав він.

Він вважав, що коні мало чим відрізняються від людей. (...)

Дванадцятирічним хлопцем батько вже заробляв собі на хліб. (...) Розпочавши самостійне життя, він мандрував од ферми до ферми, наймаючись об’їжджати коней або переганяти отари. Молодість його минула у відлюдних районах Нового Південного Уельсу й Квінсленду, і саме там відбувалася дія всіх його оповідок. Певно, саме тому я більше любив солончакові рівнини й червоні піщані горби східної Австралії, ніж зелений край, де я народився й виріс.

— У тих глухих місцях є щось особливе, — сказав мені якось батько. — Там живеш і радієш життю. Вилізеш ото на гору, порослу соснами, запалиш багаття...

Він замовк і замислився, стурбовано дивлячись на мене. А тоді сказав:

— Треба буде щось придумати, щоб твої милиці не загрузали там у піску. Ми ж з тобою колись неодмінно подамося туди.

До найближчої лікарні від нашого дому було миль двадцять з гаком. Батько відвіз мене туди У міцній двоколці з довгими голоблями, якою він користувався, коли привчав коней до упряжі. (...)

Тепле сонце й шурхіт коліс заколисали мене. Чагарники, вигони, струмки, повз які ми проїздили, то зникали за завісою куряви, знятої копитами наших коней, то відкривались очам, але я не бачив нічого. Так і проспав цілісіньких три години, прихилившись до матері, аж доки вона розбудила мене.

Під колесами двоколки рипів гравій лікарняного подвір’я. Я підвів голову, роздивляючись на білий будинок з вузькими вікнами й принюхуючись до незнайомого запаху. (...)

У кімнаті, до якої заніс мене батько, під стінами стояли канапи, а в кутку — письмовий стіл. За столом сиділа сестра, і вона почала ставити батькові запитання. Відповіді вона записувала в книгу, а батько тим часом дивився на неї, як на норовливого коня, що злостиво щулить вуха. (...) Трохи згодом сестра повернулась із санітаром, і той забрав мене. (...)

Потім я сидів у прохолодній чистій постелі й благав матір не йти. Матрац на ліжку був твердий і жорсткий, і я не міг зібрати в складки навколо себе важку ковдру. Під нею не буде теплих западинок, а на ній — канавок, таких, як на моїй стьобаній ковдрі, — канавок, по яких можна качати скляні кульки. Рідні стіни були далеко, тут я не чув гавкоту собак, не чув конячого хрумання. Все це залишилося вдома, і страшенна туга за всім цим охопила мене в ту мить.

Батько вже попрощався зі мною, але мати ніяк не могла відійти від мого ліжка. Та раптом вона квапливо поцілувала мене й пішла до дверей, і те, що вона йде від мене, видалося мені неймовірним. Я не міг навіть припустити, що вона йде з власної волі, — мені здавалося, що її змусило до цього щось несподіване й жахливе, щось таке, проти чого вона була безсила. Я не гукав їй услід, не благав її повернутися, хоч мені дуже хотілося закричати.

Я дивився, як вона йде, і не міг її зупинити.

Коли мати пішла, чоловік, що лежав у сусідньому ліжку і доти мовчки спостерігав мене, спитав:

— Чого ти плачеш?

— Я хочу додому.

— Всі ми хочемо додому, — відказав він, звів очі до стелі і, зітхнувши, повторив: — Атож, усі ми хочемо... (...)

У палаті було чотирнадцять чоловік. Я серед них був єдиною дитиною. Коли мати пішла, вони навперебій почали заспокоювати мене.

— Та ти не бійся, ми тебе скривдити не дамо, — сказав мені один з них.

Вони почали розпитувати, яка в мене хвороба, й коли я сказав їм, вони заговорили про дитячий параліч, і один із хворих сказав, що це просто вбивство.

— Це справжнісіньке вбивство, — повторив він. — Вбивство і край.

Після таких слів я відразу відчув себе поважною особою й перейнявся великою симпатією до чоловіка, який їх сказав. Я не вважав свою хворобу серйозною, думав про неї як про тимчасову незручність. Згодом кожен приступ болю викликав у мене злість, яка швидко переходила у відчай, коли біль посилювався, та тільки-но напад минав, я забував про нього.

Довго сумувати я не міг, надто багато цікавого відбувалося довкола. (...) За кілька днів я звик до лікарні, заприязнився з сусідами і вже зверхньо дивився на новачків, що, охоплені тугою за рідною домівкою й звичним ліжком, боязко заходили до палати й ніяковіли під поглядами незнайомих людей. (...)

До палати ввійшов батько. Усміхаючись, він швидким, пружним кроком попрямував до мене. Однією рукою він притримував щось округле, сховане під білою сорочкою.

Ставши наді мною, він заглянув мені в очі.

— Як справи, синку?

Доти я почував себе непогано, але від батька війнуло запахом рідної домівки, й мені раптом захотілося плакати. До його появи старий паркан, на який я, бувало, вилазив, щоб подивитись, як батько об’їжджав коней, і кури, й собаки, й коти — все трохи забулося, поступившись місцем новим враженням, але тепер знову стало близьким і реальним, і я відчув, як мені всього цього бракує. Звісно, і матері теж.

Я не заплакав, але батько, подивившись на мене, міцно стулив уста. Він сунув руку за пазуху, де було щось сховане, й раптом витяг звідти ясно-коричневий клубок. Підняв ковдру і поклав той клубок мені на груди.

— Ось, тримай, — хрипко сказав він. — Обніми й пригорни до себе. Це цуценятко від Мег. Найкраще з усіх — ми назвали його Аланом.

Я обхопив руками м’якеньке, тепле тільце, пригорнув його до себе, і мою тугу мов рукою зняло. Почуття справжнього щастя охопило мене і, зазирнувши батькові в очі, я і йому передав це почуття: він радісно всміхнувся.

Цуценятко заворушилося, і я, трохи відхиливши ковдру, подивився на нього: воно лежало й дивилося на мене блискучими оченятами, приязно метляючи хвостиком. Його життєрадісність передалася й мені, збадьорюючи й зміцнюючи мене, і я вже не відчував слабкості. Цуценятко приємно тисло на мене своєю вагою; воно пахло домівкою. Мені хотілося, щоб воно було завжди зі мною.

Макдональд, який весь час дивився на нас, гукнув до Міка, що саме виходив з палати з рушником на плечі:

— Поцвенькай там трохи з няньками, Міку! — А батькові пояснив: — Ви ж самі розумієте: собака в лікарні... Хіба ж вони зрозуміють... От у чім річ.

Батько відповів:

— Знаю. Але йому вистачить і п’яти хвилин. Це ж як ковток води для спраглого...

Слово «каліка» в моїй уяві стосувалося до інших людей, але аж ніяк не до мене. Дорослі, щоправда, весь час називали мене калікою, і врешті-решт я змушений був визнати, що, мабуть, заслуговую на таке назвисько. Але я раз і назавжди вирішив: хай для інших людей каліцтво — непоправне лихо, а для мене воно — ніщо.

Дитина-каліка не усвідомлює, яких труднощів у житті завдають безживні ноги. Ясна річ, з ними пов’язані всілякі незручності, нерідко вони дратують, але дитина ніколи й гадки не припускає, що скалічені ноги можуть завадити їй зробити те, що вона хоче.

Дитина помічає своє каліцтво лише тоді, коли їй про нього нагадують.

Для дітей не існує ніякої різниці між кульгавою і здоровою людиною. Вони можуть попросити хлопця на милицях збігати кудись, та ще й лаятимуть його, якщо він забариться. (...)

Про паралізовану ногу чи скалічену руку діти розмовляють вільно:

— Дивись, яка в Алана кумедна нога. Він може закинути її собі на плечі.

— А чому в тебе така нога?

Коли хлопець кричить: «Це Алан, мамо, в нього нога скарлючена!» — збентежена мати зразу ж цитькає на нього, забуваючи, що перед нею двоє малих щасливців: її син, гордий з того, що може показати щось незвичайне, й Алан, якому приємно, що його особа викликає таке зацікавлення.

Скалічена нога чи рука нерідко додає авторитету її власникові, а іноді й забезпечує йому привілейоване становище. (...)

Коли ми перелізали через паркан, мене тут підсаджували, а там підхоплювали, і якщо своєю вагою я збивав з ніг тих, хто мене ловив, то разом з ними заходився веселим сміхом...

Я був щасливий. Біль не мучив мене, і я міг ходити. Але дорослі, які навідувалися до нас після мого повернення, не вірили, що я можу бути щасливим. Мою життєрадісність вони називали «мужністю». Часто дорослі відверто говорять про дітей в їхній присутності, неначе діти неспроможні зрозуміти того, що про них кажуть.

— Він веселий хлопчик, місіс Маршалл, дарма, що його спіткало таке лихо, — казали вони, не приховуючи свого здивування.

«А чого б це мені не бути веселим?» — думав я. Послухати їх, то я мав би бути сумним; їхні натяки означали, що на мене чатує якесь невідоме лихо, і це бентежило мене. (...)

Батьки, що вчили своїх дітей виявляти до мене чуйність чи вичитували їм за «брутальність», тільки все псували. Дехто з хлопців, яких батьки переконали, що мені треба «допомагати», починали заступатися за мене:

— Не штовхай його! Ти ж заб’єш йому ногу!

Але я хотів, щоб мене штовхали, і хоч вдачу мав лагідну, незабаром став забіякою, показуючи всім, що мені не потрібні поблажливість і співчуття.

Я мав нормальний розум і життя сприймав як нормальна дитина, дарма що ноги мої були скалічені. Коли ж мене відрізняли від моїх товаришів, я опирався цьому й тим самим не давав скалічити собі душу.

Дитина-каліка сприймав довколишній світ так само, як її здорові однолітки. Діти, що, пересуваючись на милицях, спотикаються й падають, діти, що машинально руками переставляють паралізовану ногу, зовсім не впадають у відчай і не оплакують своєї долі. Не думають вони й про те, як важко їм ходити — прямуючи кудись, вони міркують тільки, як туди дістатися, точнісінько так само, як кожна дитина, що йде вулицею чи перебігає поле.

Дитина не страждає через те, що вона каліка; страждають дорослі, що дивляться на неї...

Наступного дня під час великої перерви я поїхав додому на Промені. Їхав я неквапливо. Мені хотілося досхочу натішитися картиною, яку малювала моя уява: подив батька, коли я з’явлюся перед ним верхи на поні. Мати, певне, стривожиться, але батько покладе мені руку на плече, зазирне в очі й скаже: «Я знав, що ти доможешся свого», — або щось таке.

Коли я під’їхав до воріт, він стояв біля дверей повітки, схилившись над сідлом. Мене він не бачив. Я зупинив поні перед ворітьми і якусь хвильку дивився на батька.

Потім гукнув:

— Агов!

Він, не розгинаючи спини, озирнувся та так і завмер у цій позі, а я з усмішкою дивився на нього; потім він повільно випростався, не зводячи з мене очей.

— Це ти, Алане? — сказав він стиха, неначе я сидів на коні, що може злякатись його голосу й понести.

— Атож! — вигукнув я. — Дивися на мене! Дивись! Пам’ятаєш, ти казав, що я ніколи не їздитихму верхи? Тож дивись! Ге-ге-гей! — крикнув я точнісінько так, як кричав іноді батько, коли скакав на баскому коні, і, нахилившись уперед, ударив Променя в бік п’ятою «доброї» ноги.

Білий поні помчав клусом, потім, розігнавшись, перейшов на кар’єр. Я бачив, як, мов поршень, миготить його коліно, відчував його силу й рух лопаток.

Я промчав уздовж нашої огорожі до купи акацій, потім осадив поні й відкинувся назад, коли він, завертаючи, присів на задні ноги; з-під копит Променя полетіли камінці, голова його піднімалась і опускалася, поки, напружуючись, він брав розгін. Потім я погнав назад і побачив, що батько щодуху біжить до воріт.

Я проїхав повз нього, тримаючи поводи в руці, погойдуючись у сідлі в такт рухам Променя. Потім знову завернув і зупинив Променя перед хвірткою. Він позадкував, пританцьовуючи, задираючи голову, важко дихаючи. Я чув, як поні хропе, чув рипіння сідла, дзенькіт вуздечки — як я мріяв, що почую ці звуки, сидячи верхи на баскому коні, й тепер я чув їх і відчував запах коня, що пробіг на повну силу!

Я глянув на батька й з тривогою помітив, що він пополотнів. Мати вийшла з дому і квапливо прямувала до нас.

— Що з тобою? — швидко спитав я.

— Нічого, — відповів батько, не підводячи очей.

Я чув, як важко він дихає.

— Не треба було тобі так бігти до хвіртки, — сказав я. — Ти зовсім захекався.

Він глянув на мене й усміхнувся, потім обернувся до матері, яка, підійшовши до хвіртки, простягла до нього руку.

— Я все бачила, — сказала вона.

Якусь мить вони дивились одне одному в очі.

— Він викапаний батько, — мовила мати і, обернувшись до мене, спитала: — Ти сам навчився їздити верхи, правда?

— Еге ж, — відповів я, нахиляючись до шиї Променя, щоб бути ближче до них. — Я вже хтозна-як давно вчуся. А гепнувся з нього лише раз — учора. Ти бачив, як я завертаю? — звернувся я до батька. — Мов на ковбойському коні! Ну, що ти скажеш? Умію я їздити верхи чи ні?

— Так, — відповів батько. — Ти добре їздиш. У тебе впевнена рука, й ти добре сидиш у сідлі. А покажи-но, як ти тримаєшся?

Я пояснив, що тримаюся за попругу, розповів, як їздив на Промені до водопою, як навчився сідати на нього і спішуватися за допомогою милиць.

— Я залишив милиці в школі, а то б показав вам, — додав я.

— Нехай... Іншим разом... Ти впевнено почуваєш себе в сідлі?

— Як у кріслі.

— А спина не болить, Алане? — спитала мати.

— Анітрохи, — відповів я.

— Ти все-таки шануйся, Алане, добре? Я рада, що ти їздиш верхи, але мені б не хотілося бачити, як ти падаєш.

— Я шануватимусь, — пообіцяв я і додав: — Мені вже час вертатися до школи, бо ще спізнюся.

— Слухай, синку, — сказав батько, і обличчя його споважніло. — Тепер ми знаємо, що ти вмієш їздити верхи. Ти промчав повз хвіртку так, що я не встиг і оком змигнути. Але так їздити не треба. Коли ти скакатимеш отак, люди скажуть, що ти їздиш напоказ, і вирішать, що ти не знаєшся на конях. Справжньому вершникові, аби довести, що він уміє їздити верхи, не треба гасати, мов той цуцик, якого спустили з цепу. Справжній вершник не повинен нічого доводити. Він вивчає свого коня. І ти роби це. Тихо і спокійно. Ти навчився їздити — чудово, але не хизуйся цим. Учвал можна розганятися на прямій дорозі, та коли ти скрізь їздитимеш отак, як оце допіру, то швидко занапастиш коня. Кінь — мов людина, він для тебе все зробить, коли ти будеш з ним справедливий. А тепер їдь собі до школи ступою; як приїдеш, розітри Променя, і вже тоді відпусти його.

Він помовчав трохи й додав:

— Ти добрий хлопець, Алане. Я тобою задоволений, і, по-моєму, ти добрий вершник.

Переклад Мара Пінчевського

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ

1. У передмові до твору автор зазначає: «Ця книжка — про моє дитинство. На її сторінках я розповів про людей і про події, що допомогли мені стати таким, яким я є тепер». Назвіть людей та події, котрі допомогли Алану Маршаллу сформувати свою особистість.

2. Розкажіть про батька письменника: його характер, професію, вподобання, мрії. Які почуття викликають у Алана спогади про нього? Висловіть власне ставлення до Маршалла-старшого.

3. Ким хотів бачити Маршалл-старший свого сина? Чи змінила батькові мрії хвороба дитини? Чому?

4. Дізнайтесь, чим небезпечне захворювання на поліомієліт та як з ним борються в сучасному світі. Чому на початку XX ст. Алан Маршалл не мав шансів на цілковите одужання?

5. Оцініть, в який незвичний спосіб підбадьорив батько сина перед операцією.

ЖИВІ СТОРІНКИ

6. Прочитайте мовчки розділ 10 повісті. Які думки головного героя вам сподобалися найбільше? Випишіть їх у вигляді цитат. Створіть аудіозапис уривка з цього розділу на свій вибір. Поділіться своєю роботою у класі.

7. Перекажіть епізод «Алан верхи на Промені» від Алана та його батька. Поясніть почуття і переживання учасників події.

8. Прокоментуйте діалог Алана з батьком про майбутнє. Як у ньому виявляється характер кожного з героїв? У чому син схожий на батька?

9. Сформулюйте життєві правила родини Маршаллів. Які з них ви б запозичили?

10. Інтерпретуйте назву повісті «Я вмію стрибати через калюжі», пояснивши її переносний смисл.

Твір у мистецькому просторі

У 1971 році чеський режисер Карел Качиня зняв художній фільм «Я вмію стрибати через калюжі». Картина отримала «Срібну мушлю» Міжнародного кінофестивалю в Сан-Себастіані за кращу режисерську роботу.

У 1981 році австралійське телебачення зняло мінісеріал «Я вмію стрибати через калюжі» за автобіографічними творами Маршалла. Серіал став першим серіалом з Австралії, що здобув визнання в Європі, а виконавець головної ролі Адам Гарнетт був відзначений як кращий неповнолітній актор року.

Порівняйте образ хлопчика Алана, створений в екранізаціях 1981 і 1971 років. Розкажіть, яка з них більше відповідає вашим уявленням.

Стаємо компетентними читачами й читачками

1. Узявши за взірець твір А. Маршалла «Я вмію стрибати через калюжі», визначте основні риси автобіографічної повісті:

форма — віршована, прозова;
обсяг — невеликий, середній, великий;
сюжет ґрунтується виключно на подіях з життя автора, поєднує реальні події з життя автора з художньою вигадкою;
розповідь ведеться від першої особи, від третьої особи.

2. Порівняйте своє визначення автобіографічної повісті з поданим у літературознавчому словничку підручника та внесіть правки.

ОЦІНИ СЕБЕ

1. Зачитайте (запишіть) текст-кліше, заповнюючи прогалини.

Алан Маршалл — письменник з ... (0,5 бала), який зобразив своє життя в ... повісті (0,5 бала) «Я вмію стрибати через калюжі».

У дитинстві він захворів на ... (0,5 бала) та на все життя залишився ... (0,5 бала). Однак Алан прагнув нічим не відрізнятись від однолітків, тому ... (2 бали). Самоствердитись у житті йому допомогли ... (1 бал). Мудрим порадником став для Алана батько, від якого хлопчик навчився ... (2 бали). Він зміг розвинути у собі такі риси характеру, як ... (1 бал) і став ... (1 бал).

2. Укладіть список рис, які ви прагнете розвинути в собі (1 бал).

3. Складіть план самовиховання на один день (2 бали).

Ви закінчили читати чудову повість Алана Маршалла «Я вмію стрибати через калюжі». Узагальніть свої враження і створіть «піраміду твору», користуючись поданою схемою:Ім’я героя твору

2 слова, що описують героя
3 слова, що описують місце події
4 слова, що описують проблему
5 слів, що описують подію, яка відбувається з героєм упродовж сюжету
6 слів, що описують подію, яка сприяє переосмисленню проблеми
7 слів, що описують подію, яка відбувається задля розв’язання проблеми
8 слів, що описують розв’язання проблеми

Зміст