Зарубіжна література. 7 клас. Горобченко

Оце так поворот!

Агата Крісті. «Таємниця іспанської шалі»

Я писала б книги, навіть якби їх ніхто не читав, крім мого чоловіка.

Агата Крісті

Агата Крісті

Чи помітили ви, що жінок у літературі — особливо у літературі минулих часів! — значно менше, ніж чоловіків? Пропорції почали змінюватися у XIX столітті. Допоки представники «сильної статі» воювали, полювали чи відкривали невідомі землі, їх вірні дружини — у перервах між основними роботами, вихованням дітей та домашнім господарством — заточили пера, закінчили літературні курси і змусили прислухатися до себе. Виявилось, що жіноча логіка нічим не гірша від чоловічої, а кмітливості і спостережливості у жінки навіть більше. Пам’ятаєте: ви ще нічого не зробили, а мама уже все знає, про все здогадалася...

Отож, Гарієт Бічер-Стоу і Елеонор Портер, Шарлотта Бронте і Мері Шеллі, Жорж Санд і Сельма Лагерлеф — усі вони сходили зірками на небосхил Літератури. А потім з’явилася Королева!

Знайомтеся, авторка!

Ім’я при народженні: Агата Мері Клариса Міллер

Дата і місце народження: 15 вересня 1890 року, Торкі (Велика Британія)

Освіта: приватна

Кар’єра: медична сестра, фармацевтка; романістка, драматургиня

Хобі: верхова їзда, серфінг, керування автомобілем, подорожі, класична музика (мріяла бути оперною співачкою)

Дата і місце смерті: 12 січня 1976 року, Воллінгфорд (Велика Британія)

Найвідоміші твори: романи «Убивство Роджера Екройда», «Загадка Ендхауза», «Убивство у «Східному експресі»», «Смерть на Нілі», «Кишеня, повна жита», «Десять негренят / І не лишилося жодного...» та інші

Нагороди: премія Grand Master Award (1955, першою серед жінок), лицарський орден Британської імперії (1956) та лицарське звання Dame Commander (1971) та інші

Експонати музею Агати Крісті в Девоні

• За кількістю перекладів (більш як 100 мов) і загальними тиражами посідає третє місце у світі після Біблії й Шекспіра.

• Під час обох світових воєн була волонтеркою у складі загону Червоного Хреста, працювала у госпіталі медичною сестрою і фармацевткою.

• Літературу вважала своїм хобі; в офіційних документах рід діяльності зазначала як «домогосподарка» чи «заміжня жінка».

• Не мала шкідливих звичок, ніколи не палила і не вживала алкоголь.

• Створила образи найвідоміших (після Холмса) детективів-аматорів: приватного детектива Еркюля Пуаро та спостережливу і кмітливу місс Джейн Марпл.

ПІЗНАЄМО СЕБЕ

Перевіримо, наскільки ти уважний / уважна і чи можеш бути детективом. Серед зображених предметів знайди ті, які могли б належати відомому літературному персонажу. Обґрунтуй свій вибір і поділися з однокласниками / однокласницями власними міркуваннями.

Ключі до тексту

Які асоціації виникають у вас при слові «детектив»? Звичайно ж, злочин і його розслідування, таємничі знахідки, блискучі логічні ходи й дива дедукції, а як пощастить, то ще і переслідування з перестрілками. Усе серйозно, по-дорослому... Та ще треба закрутити все уміло: жодного зайвого епізоду, динаміка — не зупинитися. І, звичайно ж, головний герой, бажано справжній мужчина, геній своєї справи, розумаха і спортсмен...

А якщо спробувати перебудувати все інакше? Замість брутальних зарізяк — красуня, чий погляд будь-яке чоловіче серце прискорить. Замість генія розшуку — письменник-невдаха, поставлений в тупик віртуальним «другим огірком». Замість героя-рятівника і його подвигу — простак, що з легкістю повітряної кульки мчить до налаштованої пастки. Усе це приправлене відмінним британським гумором. І навіть фінал не здається сумним, адже кожен отримує те, що йому конче треба: грабіжники — здобич, колекцію цінних емалей, а письменник — сюжет для наступного оповідання і чергову порцію життєвого досвіду.

Заінтриговані?.. Тоді містер Іствуд вже чекає...

ТАЄМНИЦЯ ІСПАНСЬКОЇ ШАЛІ

Містер Іствуд глянув на стелю. Потім додолу на підлогу. Звідти його погляд повільно поповз угору по стіні зліва. Далі, раптово, з твердим зусиллям, він зосередив погляд на друкарській машинці перед собою.

Недоторканна білизна аркуша паперу була зіпсована великими літерами заголовка.

«Таємниця другого огірка» — було написано там. Приваблива назва. Ентоні Іствуд уважав, що будь-хто, читаючи такий заголовок, був би одразу заінтригований і зацікавлений ним. «Таємниця другого огірка», — сказали б вони. «Про що ж це може бути? Огірок? Другий огірок? Я маю прочитати це оповідання».

Це все було дуже добре. Ентоні Іствуд знав не гірше за будь-кого, яким саме повинно бути оповідання, проте проблема була в тому, що він ніяк не міг узятися за це. Двома найважливішими пунктами в оповіданні були заголовок і сюжет, усе інше — проста фізична робота, у деяких випадках сама назва підводила до сюжету, як буває, і тоді — вільне плавання. Проте в цьому випадку заголовок продовжував прикрашати верхню частину чистого аркуша, і ніяких ознак сюжету не проявлялося.

— Назву героїню Сонею, — мовив Ентоні, спонукаючи сам себе до дій. — Соня чи, можливо, Долорес... із блідою шкірою кольору слонової кістки... Героя назву Джорджем чи, можливо, Джоном... щось коротке та британське. Тепер садівник... гадаю, садівник повинен бути, бо ж потрібно якось увести той бісів огірок... садівник може бути шотландцем із досить кумедними песимістичними поглядами на ранні приморозки.

Такий метод деколи спрацьовував, проте цього ранку, схоже, це не вдавалось. Хоча Ентоні чітко бачив Соню, і Джорджа, і кумедного садівника, але вони не мали ніякого бажання проявити ініціативу та щось зробити...

Далі, узявши в руки роман зі столу, він заплющив очі й тицьнув пальцем в одну зі сторінок. І словом, на яке вказала доля, було «вівця». І одразу ж, надзвичайно дивовижно, у голові містера Іствуда розгорнулась уся історія. Мила дівчина... коханий убитий на війні, розум помутився, доглядає овець у шотландських горах... містична зустріч із мертвим коханим, фінальний ефект — вівці й місячне сяйво, і дівчина лежить мертва на снігу, і дві пари слідів...

Красива історія. Ентоні вийшов зі своїх роздумів, зітхнувши й похитавши головою. Він добре знав, що той редактор не хотів такої історії, хоча й красивої. А історія, яку він хотів і на якій наполягав (і, між іншим, за яку добре платив), повинна бути про загадкових і таємничих жінок, убитих ножем у серце, з молодим героєм, на якого впали несправедливі підозри, неочікуваною розв’язкою з обвинуваченням особи, від якої це найменше очікувалось, тому що підказки були цілковито неадекватні... власне, «Таємниця другого огірка».

«Хоча, — роздумував Ентоні, — десять до одного, що він замінить заголовок чимось жахливим, наприклад, «Найстрашніше вбивство», навіть не порадившись зі мною! Ох, клятий телефон».

— Алло! — гаркнув він у слухавку.

Йому відповів жіночий голос, м’який і пестливий, з іноземним акцентом.

— Це ти, любий? — м’яко промовив голос.

— Що ж... е-е.... я не знаю, — обережно промовив містер Іствуд. — Хто говорить?

— Це я. Кармен. Слухай, любий. Мене переслідують... я в небезпеці... приходь зараз же. Тепер це питання життя чи смерті.

— Перепрошую, — увічливо мовив містер Іствуд. — Боюсь, ви набрали неправильний...

Вона не дала йому закінчити речення.

— Вони вже близько. Якщо вони довідаються, що я роблю, то вб’ють мене. Надіюся тільки на тебе. Приходь негайно. Як не прийдеш, то мені смерть. Сам знаєш, 320, Кірк-стрит. Слово «огірок»...

Він почув тихе клацання, коли вона поклала слухавку на іншому кінці.

«Що ж, чорти б мене взяли», — мовив до себе ошелешений містер Іствуд.

Він натяг капелюха на голову, з любов’ю глянув на свою безцінну емалеву колекцію і вийшов із квартири.

Номер 320 був відведений під крамницю зі старовинним склом. Різноманітні скляні вироби наповнювали її по вінця. Ентоні змушений був пересуватися дуже обережно, коли підійшов до центрального проходу, обабіч якого стояли винні бокали, а над головою, виблискуючи, коливалися люстри та канделябри. У задній частині крамниці сиділа дуже стара леді з такими пишними вусами, що студенти старших курсів позаздрили б... Вона глянула на Ентоні й сказала грізним тоном: «Ну?».

Ентоні був молодим чоловіком, якого легко можна збити з пантелику. Він одразу поцікавився, скільки коштують склянки для рейнвейну.

— Сорок п’ять шилінгів за півдюжини.

— О, справді, — сказав Ентоні. — Досить милі, чи не так? А яка ціна оцих?

Містер Іствуд відчував, що сам собі створює проблеми. Ще хвилина — і він щось таки купить, загіпнотизований жорстким поглядом старої. Проте чоловік не міг себе змусити піти з крамниці.

— А що вам потрібно? — запитала стара леді. — Щось для весільного подарунка?

— Саме так, — сказав Ентоні, ухопившись за таке пояснення. — Та їх так важко підібрати.

— Та що ж, — проговорила леді, підводячись із рішучим виглядом. — Хороший шматок давнього скла всім підійде. У мене тут є... невеличкий набір для лікеру, якраз для нареченої...

Наступні десять хвилин Ентоні перебував в агонії. Леді взяла його міцно в руки. Він побачив усі можливі види мистецтва у склі і, зрештою, геть розгубився.

— Прекрасно, прекрасно, — вигукував він з удаваним ентузіазмом, ставлячи назад величезний келих, на який його змусили звернути увагу. Потім якось поспіхом ляпнув: — Можна запитати, чи у вас тут є телефон?

— Ні, немає. На пошті навпроти є відділення зв’язку.

З гіркотою в серці він оплатив свою покупку. А потім, коли стара леді запаковувала річ, до нього раптом повернулася сміливість. Зрештою,... яке, до біса, має значення, що вона подумає?

— Огірок, — сказав він ясно й чітко.

Стара карга різко перервала свої пакувальні маніпуляції.

— Га? Що ви сказали?

— Нічого, — демонстративно збрехав Ентоні.

— О! Мені здалося, ви сказали «огірок».

— Сказав, — знову демонстративно відповів Ентоні.

— Що ж, — промовила стара леді. — Чому ж ви раніше цього не сказали? Забираєте мій час. В оті двері й угору сходами. Вона на вас чекає.

Як уві сні, Ентоні пройшов крізь указані двері та піднявся надзвичайно брудними сходами. На верхньому сходовому майданчику через причинені двері було видно маленьку вітальню.

Не зводячи із дверей очей, із виразом нетерплячого очікування на обличчі у кріслі сиділа дівчина.

Що за дівчина! Її лице мало саме такий блідий відтінок кольору слонової кістки, про який Ентоні так часто писав. А її очі! Які очі! Вона не англійка, це було помітно з першого погляду. У ній було щось іноземне й екзотичне, що проявлялося навіть у коштовній простоті її сукні.

Ентоні завмер у дверях, дещо збентежений. Здається, настав час пояснювати. Проте з радісним вигуком дівчина підвелась і кинулася в його обійми.

— Ти прийшов! — вигукнула вона. — Ти прийшов. О, слава всім святим і Пречистій Діві.

Ентоні, який ніколи не оминав свого шансу, гаряче відгукнувся на такі обійми. Дівчина нарешті відірвалась від чоловіка і глянула на його обличчя, мило засоромившись.

— Ти вдесятеро красивіший, ніж я могла собі уявити.

— Невже?

Ентоні промовляв сам до себе: «Спокійно, хлопче, спокійно. Ситуація розвивається дуже добре, але не втрачай голову».

— Можна знову тебе поцілувати, так?

— Звичайно, можна, — сердечно вимовив Ентоні. — Скільки захочеш...

Раптом дівчина від нього відступила, на обличчі одразу ж з’явився страх.

— За тобою не стежили?

— Боже, ні.

— Ах, вони такі підступні. Ти не знаєш їх так, як я. Борис, він — диявол.

— Скоро я впораюсь із Борисом заради тебе.

— Ти лев... справді, таки лев. Щодо них, то вони — потолоч... усі вони. Слухай, я це маю! Вони б убили мене, якби про це знали. Мені було страшно... я не знала, що мені робити, а потім згадала про тебе... Тихо, що це?

То був звук із крамниці під ними. Жестом указавши йому залишатись на місці, вона навшпиньки вийшла на сходи. Повернулась уся сполотніла і з широко розплющеними очима.

— То поліція. Вони підіймаються сюди. У тебе є ніж? Револьвер? Що?

— Моя люба дівчино, ти серйозно хочеш, щоб я убив поліцейського?

На сходах почулися кроки.

— Ось і вони, — прошепотіла дівчина. — Відмовляйся від усього. То єдина надія.

За хвилину до кімнати увійшли двоє чоловіків. Вони були в цивільному одязі, проте офіційна манера поведінки свідчила про тривалі тренування. Менший, невеликий чоловік із темним волоссям і спокійними сірими очима, почав говорити.

— Я вас заарештовую, Конраде Флекман, — сказав він, — за вбивство Анни Розенбурґ. Усе сказане вами може бути використане проти вас у суді. Ось — ордер, раджу не опиратися.

Придушений крик вирвався з уст дівчини. Ентоні ступив уперед зі стриманою посмішкою.

— Ви припускаєтеся помилки, офіцере, — промовив добродушно. — Моє ім’я — Ентоні Іствуд.

Обох детективів така заява зовсім не вразила.

— Ми з цим потім розберемось, — сказав один із них, той, що раніше мовчав. — А поки що пройдімо з нами.

— Конраде! — залементувала дівчина. — Не дозволяй їм себе забрати.

Ентоні поглянув на детективів.

— Упевнений, що ви дозволите попрощатися з юною леді?

Проявивши більше порядності, ніж від них очікували, обидва чоловіки рушили до дверей. Ентоні потяг дівчину в куток біля вікна й упівголоса швидко почав говорити.

— Слухай мене. Те, що я сказав, — правда. Я не Конрад Флекман. Коли ти зателефонувала сьогодні вранці, тобі, напевне, дали неправильний номер. Мене звати Ентоні Іствуд. Я прийшов на твоє прохання тому... просто я прийшов.

Вона дивилась на нього, не ймучи віри.

— Ти не Конрад Флекман?

— Ні.

— Ох! — закричала вона з глибоким стражданням у голосі. — І я тебе поцілувала!

— Тут немає нічого поганого, — переконував її містер Іствуд. — А тепер послухай, я впораюсь із цими людьми. Незабаром доведу, хто я. А поки вони тебе не турбуватимуть, і ти можеш попередити свого дорогого Конрада. А опісля...

— Так?

— Власне... ось що. Мій номер телефону — Нортвестерн, 1743... і простеж, щоб тебе знову не з’єднали неправильно.

Вона глянула на нього заворожливим поглядом, частково заплаканим, частково усміхненим.

— Я не забуду... авжеж не забуду.

Вона обвила чоловікову шию руками. Її губи торкнулися його.

— Ти мені подобаєшся... так, подобаєшся. Запам’ятаєш, що б не трапилось, запам’ятаєш?

Ентоні знехотя відірвався від неї й підійшов до своїх наглядачів.

— Я готовий піти з вами. Ви не затримуватимете цю юну леді, сподіваюсь?

— Ні, сер, усе гаразд, — увічливо сказав невисокий чоловік.

«Порядні хлопці, ці люди зі Скотленд-Ярду», — роздумував Ентоні сам до себе, слідуючи за ними вузькими сходами.

Коли Ентоні вже вийшов назовні, на брудну Кірк-стрит, то глибоко вдихнув і звернувся до нижчого з двох чоловіків.

— Отже, інспекторе... ви — інспектор, я думаю?

— Так, сер. Детектив інспектор Верролл. Це — детектив сержант Картер.

— Що ж, інспекторе Верролл, настав час поговорити при здоровому глузді. Я не Конрад Як-там-його. Мене звати Ентоні Іствуд, як я вже згадував, і я письменник за професією. Якщо ви супроводите мене до квартири, гадаю, я зможу підтвердити свою особу.

Простота, з якою говорив Ентоні, здавалось, справила на детективів враження. Уперше на обличчі Верролла з’явився сумнів.

Картера, очевидно, було важче переконати.

— Посмію зауважити, — глузливо вимовив той, — ви маєте пам’ятати, що та юна леді називала вас Конрадом усе-таки.

— Ах! То зовсім інша історія. Я зізнаюсь вам обом, що з... е-е... особистих причин я видавав себе перед цією леді за особу з ім’ям Конрад. Особисті справи, розумієте.

Таксі, що проїжджало повз, зупинилося, і троє чоловіків сіли в нього. Ентоні зробив останню спробу, звертаючись до Верролла, якого, на його думку, було легше переконати.

— Гляньте, мій дорогий інспекторе, яка може бути шкода в тому, що ви поїдете до моєї квартири, щоб побачити, чи я кажу правду?

Верролл оцінювально на нього поглянув.

— Я це зроблю, — раптом сказав він. — Як би це дивно не здавалось, та я вірю, що ви говорите правду. Ми не прагнемо видатись дурнями у відділку, арештувавши не ту людину. Яка адреса?

— Сорок вісім, Бранденбург Меншинс.

Усі троє сиділи мовчки, доки не прибули до пункту призначення, тоді Картер одразу вискочив, а Верролл сказав Ентоні йти за ним.

— Не має потреби створювати неприємності, — пояснив він, також слідуючи за ними. — Поводитимемося приязно, наче містер Іствуд привів додому пару друзів.

Ентоні почувався надзвичайно вдячним за таку пропозицію, і його думка про Відділ кримінальних розслідувань кращала щохвилини.

На півшляху їм пощастило зустріти Роджерса, швейцара. Ентоні зупинився.

— Ах! Доброго вечора, Роджерсе, — звично промовив він.

— Доброго вечора, містере Іствуд, — із повагою відповів швейцар.

Ентоні зупинився, поставивши ногу на нижню сходинку.

— Між іншим, Роджерсе, — мовив він невимушено, — скільки часу я тут уже мешкаю? Ми саме говорили про це з друзями.

— Дайте подумати, сер, мабуть, уже майже чотири роки.

— Я саме так і думав.

Ентоні кинув тріумфальний погляд на детективів.

Картер буркнув, а Верролл широко посміхався.

— Добре, але ще недостатньо, сер, — відмітив він. — Ходімо нагору?

Ентоні відімкнув двері квартири. Друкарська машинка мала такий же вигляд, як він її й залишив. Картер підійшов до столу та прочитав заголовок на папері.

«Таємниця другого огірка», — оголосив він похмурим тоном.

— Моє оповідання, — просто пояснив Ентоні.

— Це ще один хороший пункт, сер, — мовив Верролл, киваючи головою, з помітним блиском в очах. — До речі, сер, про що це? Яка ж була таємниця в другого огірка?

— Ах, у цьому й моя проблема, — сказав Ентоні. — Саме цей другий огірок став джерелом усіх моїх клопотів.

Картер пильно на нього дивився.

— А тепер, джентльмени, — жваво промовив містер Іствуд. — До справи. Ось адресовані мені листи, мої банківські книжки, спілкування з редакторами. Вам іще щось потрібно?

Верролл розглянув папери, які Ентоні на нього звалив.

— Говорячи лише за себе, сер, — з повагою мовив той, — більше нічого не потрібно. Для мене все досить переконливо. Та я не можу взяти на себе відповідальність за ваше звільнення. Бачите, хоча це здається ствердним, що ви тут мешкаєте як містер Іствуд кілька років, проте також можливо, що Конрад Флекман та Ентоні Іствуд — одна й та сама особа. Мені потрібно ретельно обшукати квартиру, узяти відбитки ваших пальців і зателефонувати до нашого головного управління.

Інспектор посміхнувся. Як на детектива, він був на диво людяною особою.

— Чи не могли б ви піти до маленької кімнати в кінці помешкання, сер, із Картером, доки я тут працюватиму?

— Добре, — знехотя промовив Ентоні. — Гадаю, не можна зробити все по-іншому, чи не так?

— Що ви маєте на увазі?

— Що я, ви і кілька віскі із содовою займуть ту кімнату в кінці, тоді як ваш друг, сержант, важко працюватиме над обшуком?

— Якщо вам так більше подобається, сер?

— Мені так більше подобається.

Вони залишили Картера роздивлятися вміст стола з діловою спритністю. Коли чоловіки вийшли з кімнати, то почули, як сержант телефонує до Скотленд-Ярду.

— Усе не так погано, — зауважив Ентоні, умощуючись поряд із віскі з содовою та гостинно догоджаючи потребам інспектора Верролла. — До речі, інспекторе, ви не проти, якщо я дещо про себе дізнаюсь?

— Що ви маєте на увазі, сер?

— Ну ж бо, невже ви не розумієте, що мене цікавість пожирає? Ким була Анна Розенбурґ і чому я її вбив?

— Про все це ви почитаєте завтра в газетах, сер.

— Мій дорогий інспекторе, чому б нам якнайшвидше не стати друзями?

— Що ж, сер, Анна Розенбурґ була німецькою єврейкою, яка мешкала у Гампстеді. Без очевидних джерел прибутку щорічно вона ставала все багатшою й багатшою.

— У мене все навпаки, — прокоментував Ентоні. — У мене є очевидні джерела прибутку, і щорічно я стаю все біднішим і біднішим. Можливо, у мене справи йшли б краще, якби я мешкав у Гампстеді.

— У якийсь період часу, — продовжував Верролл, — вона була продавчинею уживаного одягу...

— Це дещо пояснює, — перебив його Ентоні. — Пам’ятаю, я продавав свою уніформу після війни... не ту, що кольору хакі, а інші речі.

— Близько десяти років тому, — продовжував інспектор, — у Лондоні було кілька іспанських політичних в’язнів, серед них такий собі дон Фернандо Феррарез із молодою дружиною й дитиною. Вони жили дуже бідно, і дружина була хвора. Анна Розенбурґ відвідала місце, де вони проживали, і запитала, чи вони не мають нічого для продажу. Дона Фернандо не було вдома, а його дружина вирішила розлучитись із чудовою іспанською шаллю, прекрасно оздобленою, яка була одним із останніх подарунків її чоловіка перед вильотом з Іспанії. Коли дон Фернандо повернувся додому, то страшенно розлютився на те, що шаль продали, і безуспішно намагався її повернути. Коли він нарешті зумів знайти крамницю вживаного одягу потрібної йому жінки, вона заявила, що перепродала шаль пані, імені якої не знає. Дон Фернандо був у відчаї. Два місяці по тому його штрикнули ножем на вулиці, і він помер від отриманих ран. Відтоді в Анни з’явилося підозріло багато грошей. Протягом наступних десяти років її будинок грабували не менше восьми разів. Чотири спроби були провальними: тоді нічого не взяли, але під час однієї з чотирьох інших спроб украли якусь вишиту шаль.

Інспектор зробив паузу, потім одразу продовжив, підкорюючись нетерплячому жесту Ентоні.

— Тиждень тому Кармен Феррарез, юна дочка дона Фернандо, прибула до цієї країни з монастиря у Франції. Перше, що вона зробила, — розшукала Анну Розенбурґ у Гампстеді. Там, за свідченнями очевидців, у неї зі старою жінкою була жорстока сварка, і слова, що вона вимовила, коли вже йшла, почула прислуга.

«Вона досі у вас, — прокричала вона. — Усі ці роки ви на ній багатіли... та я вам серйозно кажу, що, зрештою, вона принесе вам нещастя. У вас немає ніякого морального права на неї, та настане день, коли ви бажатимете, щоб ваші очі ніколи не бачили Шалі Тисячі Квітів».

Три дні потому Кармен Феррарез загадково зникла з готелю, де зупинялась. У її кімнаті було знайдено ім’я — Конрад Флекман — та адресу, а також записку від чоловіка, у якій він, назвавшись дилером антикваріату, цікавився, чи не має Кармен бажання продати якусь вишиту шаль, котра — він уважав — перебуває в її власності.

Танцівниця в іспанській шалі

Зрозуміло, що шаль — ключ до всієї цієї таємниці. Учора вранці Конрад Флекман з’явився до Анни Розенбурґ. Вона зачинилась із ним у кімнаті на годину чи й більше, а коли гість пішов, жінка змушена була прилягти, бліда й стривожена тією розмовою. Та вона наказала, що, як він знову прийде її відвідати, то його обов’язково мають прийняти. Учора ввечері вона підвелась і вийшла з дому о дев’ятій, але не повернулась. Її було знайдено сьогодні вранці в будинку, де мешкає Конрад Флекман, із ножем у серці. На підлозі поруч із нею побачили... як ви гадаєте, що?

— Шаль? — видихнув Ентоні. — Шаль Тисячі Квітів.

— Дещо набагато страшніше, ніж це. Те, що пояснює всю загадковість справи із шаллю й указує, у чому її прихована цінність... Перепрошую, здається, то шеф...

І справді пролунав дзвінок у двері. Ентоні стримував своє нетерпіння, як міг, і чекав, коли інспектор повернеться. Тепер він заспокоївся щодо власного становища. Щойно вони візьмуть відбитки пальців — зрозуміють, що помилялись.

А потім, можливо, Кармен зателефонує...

Шаль Тисячі Квітів! Яка дивна історія... саме така історія пасує до вишуканої темної краси тієї дівчини.

Кармен Феррарез...

Він висмикнув себе з мрій. Щось довгенько немає інспектора. Він підвівся й відчинив двері. У квартирі було на диво тихо. Можливо, вони пішли? Звичайно, ні: не сказати йому ні слова?!

Він попрямував до наступної кімнати. Та була порожньою, як і вітальня. Дивно порожня! Полиці були порожніми. Святий Боже! Його колекція емалей... срібло!

Він перелякано бігав квартирою. Та сама історія всюди. Житло виявилось оголене. Усе цінне — а в Ентоні був чудовий смак колекціонера невеличких експонатів — забрали.

Зі стогоном чоловік упав у крісло й схопився за голову. Він стрепенувся, коли подзвонили у двері. Відчинивши їх, побачив Роджерса.

— Перепрошую, сер, — сказав Роджерс. — Та джентльмени вважали, що вам дещо буде потрібно.

— Джентльмени?

— Оті ваші друзі, сер. Я допоміг їм пакувати, як міг. На щастя, у мене в підвалі були дві валізи. — Він перевів погляд додолу. — Я переклав усе соломою, як умів, сер.

— Ви все тут пакували? — застогнав Ентоні.

— Так, сер. Хіба ви не цього бажали, сер? Високий джентльмен наказав мені це робити, сер, я ж, побачивши, що ви спілкувалися з іншим джентльменом у маленькій кімнаті в кінці, не хотів вас турбувати.

Роджерс покашляв.

— Мені дуже шкода, що виникла така потреба, сер, — пробурмотів він.

— Потреба?.. Вони вже поїхали, гадаю. Ті... ті мої «друзі», я маю на увазі.

— О, так, сер, деякий час тому. Я поклав валізи в таксі, і високий джентльмен знову пішов нагору, а потім вони обоє збігли вниз і одразу поїхали... Перепрошую, сер, але щось не так?

Добре, що Роджерс запитав. Будь-хто б здогадався через ті глибокі стогони, що виривались із Ентоні.

— Усе не так, дякую, Роджерсе. Та я добре розумію, що ти в цьому не винний. Залиш мене, я маю зателефонувати.

За п’ять хвилин Ентоні виливав свою розповідь у вуха інспектора Драйвера, який сидів навпроти нього із записником у руках. Неспівчутливий чоловік, цей інспектор Драйвер, і (подумав Ентоні) зовсім не схожий на справжнього інспектора!

Ентоні дійшов до кінця своєї розповіді. Інспектор згорнув записник.

— Що ж? — нетерпляче запитав Ентоні.

— Ясно, як Божий день, — сказав інспектор. — Це банда Паттерсона. Останнім часом вони вчинили багато мудрих справ. Високий світлий чоловік, маленький чорнявий і дівчина.

— Та... іспанська дівчина?

— Вона так себе може називати. Народилась вона в Гампстеді.

— Я говорив, що те місце надихає.

— Так, це досить очевидно, — сказав інспектор, підводячись, щоб іти. — Вона вам зателефонувала та подала вигадану історію... Мадемуазель здогадувалась, що ви клюнете на це. Ви у все це повірили, вони вас привели сюди, і в той час, коли один із них подає вам чергову вигадану історію, інший збирає здобич. Це таки Паттерсони — їхня манера...

— А мої речі? — схвильовано запитав Ентоні.

— Ми робитимемо все, на що спроможні, сер. Але Паттерсони на рідкість кмітливі.

Інспектор пішов, і одразу після того подзвонили у двері. Ентоні відчинив. Там стояв маленький хлопчик із пакунком у руках.

— Посилка для вас, сер.

Ентоні взяв її, здивований. Він не очікував ніякої посилки. Повернувшись із нею до вітальні, він розрізав мотузку.

То був набір для лікеру!

— Чорт! — вилаявся Ентоні.

Потім він помітив на дні однієї зі склянок маленьку штучну троянду. Думками повернувся до кімнатки на Кірк-стрит.

«Ви мені подобаєтесь... так, ви мені подобаєтесь. Запам’ятаєте це, що б не трапилось, правда ж?»

От що вона сказала. Що б не трапилось... Вона мала на увазі...

Ентоні ледь опанував себе.

— Так не піде, — переконував себе.

Його погляд упав на друкарську машинку, і він, рішучо налаштований, сів за неї.

«Таємниця другого огірка».

Його погляд став мрійливим. Шаль Тисячі Квітів. Що ж знайшли на підлозі поруч із мертвим тілом? Страшну річ, що пояснювала всю таємницю?

Нічого, звичайно, оскільки то лише сфабрикована казка, щоб захопити його увагу, а той, хто її розповідав, використав старий трюк із «Тисячі та однієї ночі», зупинившись на найцікавішому моменті. Та хіба не може існувати така страшна річ, що пояснила б усю таємницю? Хіба не може? Якщо над цим добряче помізкувати?

Ентоні вирвав аркуш паперу з друкарської машинки й замінив його іншим. Там надрукував заголовок:

ТАЄМНИЦЯ ІСПАНСЬКОЇ ШАЛІ

Він мовчки дивився на нього якусь мить.

Потім швидко почав друкувати...

Переклад Надії Хаєцької

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ

1. Розкажіть про Ентоні Іствуда як письменника: які твори він пише, які теми його цікавлять, чи користується популярністю у читачів?

2. З точки зору читача оцініть заголовок «Таємниця другого огірка». Чи викликає він інтерес? Чому? Відповідь аргументуйте.

3. Чи був випадковістю телефонний дзвінок від Кармен? Що в розмові Іствуда з дівчиною свідчить про те, що вся вона ретельно спланована?

4. Чим вразила Кармен письменника під час особистої зустрічі? Чи збиралася вона викликати саме такий ефект? Чому?

5. Як герой сприйняв двох інспекторів із Скотленд-Ярду? Чому «його думка про Відділ кримінальних розслідувань кращала щохвилини»?

6. Навіщо Верролл розповідає Іствуду історію про іспанську шаль? Яку мету він переслідує? Чому він упевнений, що Іствуд йому повірить?

7. Існують чіткі рецепти, як треба писати детективні оповідання. Чи відповідає даний твір заявленим вимогам? Чи можна вважати його детективним?

8. Знайдіть зразки смішного у творі. До якого саме виду сміху — гумору, сатири чи іронії — вони належать? Яка їх роль у тексті?

ПРАЦЮЄМО В КОМАНДІ

Англійський письменник Рональд Нокс написав 10 правил для створення найкращого детективу.

• Злочинець повинен з’явитися в історії практично на початку; це не може бути персонаж, чиї думки може вгадати читач.

• Заборонено використовувати будь-які дива.

• Не може бути більше, ніж одного таємного ходу чи таємної кімнати.

• Не можна використовувати невідомі науці отрути та інші елементи, які б потребували довгих пояснень у кінці історії.

• Нишпорці не повинен допомагати щасливий випадок чи інтуїція.

• Слідчий не може бути злочинцем.

• Нишпорка повинен одразу ж показувати читачеві усі докази.

• Друг нишпорки, який йому допомагає у розслідуванні, не може приховувати від читача свої думки.

• Читач повинен думати, що розумніший за друга-помічника детектива.

• Якщо письменник не може обійтися без двійників, братів-близнюків або майстрів перевтілення, то читач повинен бути підготовленим до їхньої появи в оповіді.

Пригадайте прочитані детективні історії і обговоріть у групах, чи усіх цих правил дотримувалися письменники.

СТВОРЮЄМО УНІКАЛЬНИЙ КОНТЕНТ

Спробуйте себе в ролі письменника / письменниці. Придумайте й напишіть свою детективну історію (можете працювати командою). Щоб вона вийшла цікавою і насправді детективною, пропонуємо скористатися порадами.

ОЦІНИ СЕБЕ

1. Зачитайте (запишіть) текст-кліше, заповнюючи прогалини.

Агата Крісті — письменниця з ... (0,5 бала), її називають «королевою ...» (0,5 бала).

У творі «Таємниця іспанської шалі» вона розповіла про ... (0,5 бала) Ентоні Іствуда, який працював над ... (1 бал). Однак героєві й самому довелося стати учасником ... (0,5 бала) історії.

Ентоні Іствуд зібрав цінну колекцію ... (0,5 бала), якою хотіла заволодіти банда ... (0,5 бала). Для цього злочинці ... (4 бали). Іствуд зрозумів, що ... (0,5 бала) і вирішив написати твір ... (0,5 бала).

2. Доведіть, що члени банди, яким вдалось обдурити Ентоні Іствуда, добре знали психологію людини (3 бали).

Виберіть із кожного списку результатів ті, які вважаєте для себе досягнутими, й оцініть себе як знавця детективів. Знайдіть свою сходинку успіху.

КВІЗ

Анаграми про Клореша Сломха

Лихий вірус у нашому комп’ютері продовжує свої капості: цього разу він переплутав літери у назвах оповідань Конана Дойля про Шерлока Холмса. Так з’явились анаграми, які вам необхідно прочитати. Кожна назва — 1 гайворон.

1. КСІПАЛ_УДРИХ

2. УРДАГ_ЯМЛАП

3. АГОН_ВОЛЯАДИ

4. АЧІЮЦНЮТА_ВОЛОЧИКЧІ

5. СТРАВПІЯ_КАСТРІЧ

6. ОСМАНТЯ_ПЕСИДЕКИСЛОТВА

7. ГАЗДАКА_КОСТЬОГРО_ОТСМУ

8. ОБАСКА_КРАБСВІЛЕВІ

Good morning, mr. Holmes!...

Давайте привітаємось із Шерлоком Холмсом. Але спочатку його треба впізнати! Серед джентльменів, зображених на фото, він, звісно ж, є — і не один. Кожен упізнаний Холмс — 1 гайворон на картку!

А що на картинках?

На картинках зашифровані назви кількох романів Агати Крісті (повний перелік її творів шукайте у Вікіпедії, стаття «Список творів Агати Крісті»). Здогадайтесь, які саме романи ми мали на увазі? Кожна відгадана назва — 2 гайворони.

Запитання від доктора Вотсона

Сьогодні каверзні запитання вам ставить сам Доктор! Спробуйте його переграти. Кожна правильна відповідь — 2 гайворони.

1. У сучасному серіалі доктор Вотсон помітив на стіні знаки і пішов покликати Холмса. Коли друзі повернулися, стіну вже хтось ретельно протер. Холмс вимагає від Вотсона згадати малюнки, на що доктор спокійно відповідає: мовляв, згадувати нічого не потрібно, він їх...

То що ж зробив Вотсон з малюнками?

2. В одному з епізодів Холмс розглядає предмет, подібним до якого не раз користувався сам, і заводить розмову про фальсифікаторів, які, щоб надати власним підробкам достовірності, використовують мух та іншу дрібну комашню.

Який матеріал ці майстри підробляють?

• Полічіть разом з учителем / учителькою зароблені кошти, збережіть їх на картці або обміняйте на оцінки.