Зарубіжна література. 7 клас. Горобченко

Між темрявою і хмарами

Турюн Ліан. «Лише хмари танцюють з зірками»

Ти ніколи не отримаєш відповіді, якщо не запитаєш.

Турюн Ліан

Турюн Ліан

Чи можуть діти бути мудрішими за дорослих? Чи залежить мудрість людини від її віку? Чи можуть дорослі вчитися доброти у дітей? Чого ще можна навчитися у дітей? Про це ми зможемо прочитати в повісті норвезької письменниці Турюн Ліан. Її герої тонко відчувають світ і людей, радіють і засмучуються, шукають відповіді на складні життєві запитання і вихід із важкої ситуації. І, як не дивно, вони краще, ніж дорослі, можуть зрозуміти обставини, почуття і переживання інших. Тільки дитяче серце може показати, як танцюють зорі, і допомогти зрозуміти, що варто брати справу у свої руки і робити все, що в твоїх силах.

Знайомтеся, авторка!

Дата і місце народження: 15 січня 1956, Хьонефос (Норвегія)

Освіта: Національна академія мистецтв (Осло)

Фах: мистецтвознавиця

Кар’єра: художниця-реквізиторка, сценаристка, кінорежисерка, викладачка у Норвезькій кіношколі, консультантка з повнометражних фільмів Норвезького кінофонду

Найвідоміші твори: романи «Фріда», «Лише хмари танцюють з зірками», цикл про Алісу Андерсен («Принцеса на лаві запасних» та інші); п’єси, кіносценарії

Нагороди: премія Тар’є Вісааса, Дитяча книжкова премія Асоціації скандинавських шкільних бібліотекарів, Літературна премія Асоціації шкільних бібліотекарів Швеції, премія Інгмара Бергмана та інші.

• Турюн Ліан народилася у невеличкому Хьонефосі, але невдовзі переїхала до Осло.

• Провчившись послідовно у кількох школах (у тому числі у так званій сільськогосподарській), вона думала, що стане фермеркою.

• Кілька років працювала у різних театрах і лише потім прийшла у світ дитячої літератури.

• Літературний дебют відбувся у 1988 році (збірка «Три п’єси»). За цю роботу Турюн Ліан стала лауреаткою премії Тар’є Вісааса.

• Відома як кінодіячка, сценаристка і режисерка. Авторка восьми реалізованих кіносценаріїв, лауреатка кількох престижних кінопремій.

Український контекст

Українською мовою книги Турюн Ліан друкує «Видавництво Старого Лева».

Твір у мистецькому просторі

Кінострічка «Лише хмари танцюють з зірками», знята авторкою роману за власним сценарієм, отримала гран-прі фестивалю «40 скандинавських днів у Любеку».

Кадр з фільми, «Лише хмари танцюють з зірками»

ПІЗНАЄМО СЕБЕ

Життя не завжди щасливе й радісне, інколи бувають моменти, коли на душі самотньо, і здається, що весь світ відвернувся від тебе і став сірим і непривітним. Дуже важливо в цей час відчувати підтримку і тепло друзів і рідних. Підтримка друга / подруги — це ціле мистецтво, яке потребує щирості. Щоб людина відчула вашу підтримку, не треба вигадувати щось нове, досить просто бути поруч та поділитися своїми думками. Найкраща форма для цього — «Я-повідомлення».

«Я-повідомлення» характеризуються такою схемою:

Складіть своє «Я-повідомлення», з допомогою якого ви могли б дізнатися про проблеми, що турбують друга / подругу.

Ключі до тексту

Як часто ми дивимося на зірки, звичайні зірки на звичайному небі? Це так просто дивитися, показувати на них пальцем, і, посміхаючись, і говорити: «Як гарно»! Зірки дарують нам велич і красу Всесвіту, в якому ми — вічні мандрівники.

Фантазія астрологів безмежна. За допомогою своєї уяви вони побачили в зіркових групах контури казкових тварин і птахів, міфічних персонажів та хоробрих героїв. Майже з кожним із сузір’їв пов’язана якась стародавня легенда чи міф. Погляньте на карту зоряного неба: ви знайдете там Андромеду та Геркулеса, Дракона й Жирафу, Кассіопею та Оріона, Велику й Малу Ведмедиць тощо.

Кассіопея

Знамените W-подібне сузір’я Кассіопея містить близько 150 зірок, видимих неозброєним оком. Кассіопея лежить у смузі Чумацького Шляху, її завжди видно в північній частині зоряного неба. У грецькій міфології Кассіопея — дружина ефіопського царя Кефея, мати Андромеди — за надмірну хвальковитість була прив’язана до крісла й приречена кружляти в ньому навколо Північного Полюса, перевертаючись головою вниз. Найяскравіша зірка сузір’я — Кассіопея А — була виявлена вченими в 1951 р. Саме вона повернула до життя одинадцятирічну Марію, героїню повісті Тюрун Ліан. І це стало «початком нової історії». Не вірите? Переконайтеся самі!

ЛИШЕ ХМАРИ ТАНЦЮЮТЬ З ЗІРКАМИ

Дівчинці Марії живеться непросто — у свої 11 років вона втратила молодшого брата. Пільтен помер від раку. До цих пір вона лише раз зустрічалася зі смертю: коли померла бабуся, татова мама, але цю смерть дівчинка сприймає скоріше як сумну відсутність родички (бабуся жила не з ними, а з татовою сестрою Меліндою та її чоловіком Монсом), і плакати Марії було легко. А Пільтен жив поруч і згасав на її очах, тому світ для дівчинки наче перевернувся.

Трава навколо цвинтаря була також жовтувато-коричневою.

Мабуть, вони теж не мали часу її поливати. Марію цікавило, чому вона лише зараз раптом почала помічати рослини. Досі вони ніяк її не турбували. Було байдуже, чи зелені вони, чи жовті, чи червоні, чи ще якісь. А тепер це було чимось таким, що могло втримати її увагу. Та трава.

Трава. Трава. Думай, думай про ту траву. Думай про неї. Лише про неї. І ні про що більше.

— Маріє.

Це був голос Мелінди.

Вона стояла просто біля Марії і дивилася на неї.

— Про що ти задумалася?

— Ні про що, — відповідає Марія. — Просто дивлюся на траву.

Мелінда й собі дивиться на газон, але нічого незвичного не помічає. Тому знову переводить погляд на Марію і м’яко кладе руку на й плече.

— Ти йдеш?

Вони йдуть до церковних воріт і проходять крізь них. Там, всередині, трава зелена, а на могилах красиві квіти. Біля деяких могил ростуть дерева. Тонкі, темно-зелені, майже чорні хвойні дерева височіють над цвинтарем. Кипариси. Марія знає, як вони називаються. Кипариси.

Вона бувала на цвинтарі багато разів, але ще жодного разу з такої причини. Вона читала імена на могилах і просто сиділа собі там, поки навколо люди народжувалися і помирали. З особливою увагою вона вивчала сімейні склепи. Де спочивали всі-всі разом: і чоловік, і дружина, і син, і дочка. Їй було цікаво, якими були ці сім’ї за життя. Вона шукала, хто з них помер першим, і думала, як жили ті, хто продовжував жити без них.

А тепер Марія сама опинилася серед тих, хто продовжував жити.

— Напевно, було б добре, якби ми померли одночасно. Пільтен і я. І мама з татом разом із нами, — каже Марія і ногою розриває землю так, наче туди можна було б запхати весь світ і позбутися його назавжди.

Мелінда присідає і дивиться їй прямо у вічі.

— Ні, — каже вона через якусь мить. — Це було б жахливо.

— Не жахливіше, ніж зараз.

— Не кажи так, навіть якщо може здаватися, що це так. Моя маленька-маленька дитинко.

Мелінда привикла так її називати, «моя маленька дитинко». Вона завжди це казала. Вона називала так Пільтена теж. Одного разу він запитав тата, чому Мелінда завжди каже до них «моя дитинко», якщо вони не є її дітьми.

— Мелінда та Монс не мають своїх дітей, — відповів тато.

Марія запитала чому, і на це тато сказав, що не у всіх дорослих є свої діти. Через це Марія і Пільтен мусять побути трішки і їхніми дітьми також. І вони були не проти, бо Мелінда та Монс завжди мали час робити для них все можливе, коли приїжджали у гості.

А коли вони довго не бачилися, Мелінда дзвонила їм, просто аби порозмовляти про все і ні про що. До того ж Мелінда була хрещеною мамою Марії. Але не рідною мамою.

З вуст Мелінди вихопилось глибоке зітхання, вона підвелася і міцно схопила Маріїну руку.

— Ти більше так не казатимеш? Обіцяєш?

Марія киває головою.

— От і добре, — промовляє Мелінда, хоча вона навіть не могла бачити, як Марія кивала, бо її погляд був десь далеко.

Марія киває знову.

— Добре, Маріє.

Вони йдуть далі до всіх тих людей, які зібралися біля церкви.

Марія помічає, що тут усі. Всі їхні родичі, сусіди, всі з Пільтенового класу, усі, окрім мами і тата. Батьків там немає.

— Я не бачу мами, — каже Марія.

— Мабуть, вона вже в церкві, — відповідає Мелінда. — Ми також можемо зайти всередину, якщо хочеш.

— Він там лежить?

— Так.

— Тоді ні, ми туди не підемо.

Марія не хоче бачити труни. Вона знає, що побачить. Знає, що труна біла. Але не хоче бачити, поки не муситиме.

Тоді Марія бачить тата. Він виходить з-за рогу церкви. Вітається з вчителькою Пільтена, кількома сусідами, а потім прямує до Маріїних дідуся і бабусі, маминих батьків. Вони тримають одне одного за руки і наче набагато менші на вигляд, ніж Марія їх пам’ятає.

Марії мимоволі спадає на думку, що вони також помруть. Вони такі старенькі, що їм залишилось вже не так довго.

Несподівано вона усвідомлює, що всі, хто стоїть перед церквою, також колись помруть. Всі люди у всьому світі помруть. Навіщо тоді ми живемо, якщо у будь-якому випадку колись помремо? А якщо Рай — це справді лише слово?

Нарешті тато до них підходить. Він бере Маріїну руку і міцно стискає у своїй долоні. Мелінда продовжує тримати її за другу руку.

— Я не бачу мами, — повторює Марія.

— Мама сидить у церкві і чекає на нас. Вона поки не готова зустрічатися зі всіма іншими.

— Так само, як і ти не була готова зустрічатися з Лізою і Еллен, — каже Мелінда.

Марія розуміє, що Мелінда так каже, аби допомогти їй зрозуміти, чому мама не хоче з нею бути.

«Але це зовсім не так само, — думає Марія. — Ліза і Еллен не є моєю сім’єю, а вона ж бо мама. Мама — найближча рідня, яку я тільки маю. Мама і тато».

— Вона плаче? — запитує Марія.

— Так, плаче.

Мама плаче і плаче, але Марія — ні. Марія лише боляче кусає себе зісередини за щоку, але виду іншим мне подає. Вона продовжує кусати щоку ще сильніше, і їй здається, що це трохи дивно, що мама не хоче її бачити, коли Марія так неймовірно сильно хоче побачити маму. Але не кажи про це ні слова. Тут є тато. І його рука. І Мелінда. І її рука. І вони її втримають, якщо підкосяться коліна і Марія не зможе більше стояти. Вони втримають і піднімуть її так, як робили це, коли вона була маленькою, а вони спускалася ґрунтовою дорогою від будинку Монса і Мелінди до пляжу. Тоді вони з кожним кроком підносили її заруки в повітря. Спершу вони так бавилися з Пільтеном, бо він був молодший. Потім піднімали і її. А коли були усі разом: і Монс, і Мелінда, і мама, і тато, то підносили за руки її з Пільтеном одночасно.

Тоді неможливо було уявити, що щось може бути кращим за ті рази, коли вони обоє літали разом у повітрі. Але це більше не повториться. Пе тільки тому, що вона вже надто велика, а й тому, що все змінилося.

Вже більше ніхто і ніколи не підноситиме Марію з кожним кроком високо в повітря.

Несподівано забив церковний дзвін, голосно і лунко, так, наче ці звуки йшли з самого неба. Так і мало здаватися.

— Дзвони висять на самому вершечку церковної вежі, щоб нагадувати нам про небеса, — розповів хтось Марії одного разу, коли вона була маленькою і ходила до недільної школи. Тоді вони збиралися і спостерігали, як дзвін гойдається на канаті, закликаючи людей на Службу Божу.

Зараз дзвін закликає людей на похорон Пільтена, і Марія — одна з тих, кого він зібрав бля церкви. А скоро вони зайдуть досередини, де стоїть маленька біла домовина, в якій лежить тіло Пільтена. Те тіло, яке в останні дні завдавало стільки болю. Те тіло, яке не хотіло того, що хотів Пільтен. Те тіло, яке не хотіло більше жити, щоб Пільтен міг залишатися в ньому на цьому світі. Дивно, адже Пільтен сам так цього хотів. Він сказав, що лише підніметься і поміняє тіло, а потім повернеться назад. Такими були одні з його останніх слів. Він усміхався, коли промовляв їх. Так, наче справді вірив у те, що каже.

Після похорону все стало не так. Мама замкнулася у своєму горі, нікого не помічала, і, здавалося, сама не розуміла, хто вона. Однокласники оточили Марію увагою, але так було навіть гірше, і дівчинка намагалася уникати товариства. Добре, що через два тижні настали канікули.

Цих літніх канікул Марія почувалася як поштова посилка середнього розміру. На перші два тижні її відправили потягом через гори в Берген до бабусі й дідуся, маминих батьків. Вони мешкали там на квартирі у будинку посеред міста, на четвертому поверсі, з сімома похмурими кімнатками та кухнею. Єдиною, окрім кухні, більш-менш світлою була кімната для гостей, де й поселилася Марія. Будинок мав досить велике заднє подвір’я з кількома деревами, які ледь не сягали її вікон. Вона могла дивитися просто на верхівки крон дерев, чим і займалася досить часто. Аж поки їй не набридло настільки, що вона вийшла надвір. Так тільки говориться, що надвір, насправді вона спустилася по сходах лиш на кілька поверхів донизу. І сиділа на сходинці тихенько, мов мишка.

Досить багато днів Марія просиділа так на східцях у спокої, ніхто її не чіпав, і це було саме те, чого вона хотіла, аж поки під кінець тижня в неї не з’явилася компанія. Якийсь хлопчик пару разів спостерігав за тим, як вона сиділа, не наближаючись до неї. Та на третій раз він таки це зробив. Піднявся до неї. Марія чула, як він йшов сходами вгору, і спершу думала втекти, але вирішила натомість просто до нього не обзиватися. Якби він щось запитав.

Хлопчик зупинився на сходах трішки нижче від того місця, де вона сиділа, і просто продовжив на неї сміливо витріщатися.

Він був рудоволосим, із силою-силенною ластовиння, у джинсах, які підтягував вверх руками, запханими до кишень. Він був досить худим, а його штанці, скоріш за все, завеликими. Насамкінець рудоволосий із ластовинням сказав їй «привіт».

Марія не привіталася у відповідь.

Хоч вона й не запрошувала його лишитися, хлопчик виліз на підвіконня і всміхнувся до неї.

— Чого тут сидиш? — запитав він.

Вона не відповідала.

Тоді він сам відповів. Замість неї.

— Ага, тепер ти почуєш, — промовив він, — що це найсмішніше, що я можу собі уявити.

А потім він сказав, що ні, він просто пожартував, і що вони могли б спілкуватися, зважаючи на те, що обоє були самі і випадково опинилися в тому ж під’їзді.

— Ти сюди переїхала, так?

Тоді вона похитала головою, ледь помітно, та все одно так, що він побачив. Так само вона могла б йому відповісти. Сказати щось таке, що змусило б його знову зникнути, наприклад.

— Я на канікулах, — відповіла Марія, навіть не поглянувши на нього.

— Класні у тебе канікули, мушу сказати. Сидіти ось так самій на сходах. Хотів би я бути на твоєму місці, думаю, це нормальні канікули. Мамі також так хотілося б. Цьогоріч у нас буде лише рівно один тиждень канікул. Вона мусить працювати, бо в нас дуже багато рахунків, які треба оплатити.

— А твій тато що? — запитала Марія.

Це не змусило його зникнути. Натомість вона мала б сама піднятися і піти.

— Ні, він... — хлопчик знизав плечима, — він переїхав. Поїхав від нас, бо... ні... Я не знаю.

Раптом Марії спало на думку, що це, можливо, саме те, що зробила і її мама. Вона залишила тата і її.

— А твої батьки? — вів далі хлопчик. — Вони також тут?

— Ні, — відказала Марія. — Вони вдома. Там, де ми живемо. В Осло.

А потім ще й додала, що вони там разом з її братиком.

— Його звати Пільтен, — поспішила вона одразу сказати.

Так дивно було промовляти це вголос, бо, з одного боку, воно могло би бути правдою. Слова звучали дуже природно.

На мить вона відчула, що останні місяці були викреслені з її життя і все стало так, як раніше. Але ця мить не тривала довго, тому Марія продовжила говорити про Пільтена, намагаючись розтягнути її на якомога довше.

— Йому дев’ять років, — промовила вона.

— А мені одинадцять, — відповів хлопчина.

— Мені також, — сказала Марія.

— У такому разі ми однолітки. Мене звати Якуб. А тебе?

— Марія.

— Йдемо на подвір’я?

Тоді Марія підвелася, похитала головою та пішла сходами догори.

— Тоді до завтра? — гукнув Якуб наче нічого не трапилось.

Марія лише пришвидшила крок до дверей бабусі й дідуся та швиденько зникла за ними.

Якуб приходив щодня. Разом вони ласували льодяниками, бігали під зливою і говорили, говорили... Марія не розповіла новому другову про смерть брата, лише вигадувала різні історії з його життя. Якуб знав багато про зірки (карта зоряного неба, що висіла над його столом, вразила Марію). Дні летіли непомітно. І лише в останній день канікул хлопець признався, що знає про смерть Пільтена.

Марія повернулася до своє самотності. Мама переїхала жити до Мелінди, і тато розривався між нею і донькою. Однокласники дали спокій дівчинці. Справи у школі йшли кепсько, Марії не дуже хотілося жити далі. І раптом в її життя знов увірвався Якуб. Його мама приїхала до столиці на три дні на конференцію і взяла сина з собою. Перш за все, він відшукав Марію, адже обіцяв їй влітку показати сузір’я Кассіопеї!

... День видався з прекрасною погодою, як на таку пізню пору року. На заході вони могли бачити, що сонце все ще слабо освітлює небо за горизонтом. Воно вже зайшло, а місяць висів прямісінько над ними, немов великий небесний китайський вогник, і кілька зірок час від часу з’являлися біля нього. Видовище було неймовірним. Скидалося на те, що зорі танцюють. Марія була переконана, що вони танцюють.

— Це не зірки, — пояснив Якуб, — це хмари рухаються і створюють таке враження, наче танцюють зірки.

Марія придивилася і побачила, що це правда. Це справді маленькі легкі хмаринки ковзали небом, а не зірки.

— Це так само, як коли ти пливеш на човні, — сказав Якуб. — Здається, що пірс відпливає, хоч насправді пливе човен.

Він взяв останню тверду зернинку попкорну, яка не вибухнула при нагріванні, і розкусив її своїми великими білими зубами. Він хихикнув і сказав, що найтвердіші є найкращими або ж принаймні найсмішнішими. Вони не очікують, що їх з’їдять, але тут вони помиляються.

— Ніщо не може жмене зупинити, — сказав Якуб.

Марія і собі засміялася, а її сміх м’яко покотився по листю дерев вгору до місяця і тих кількох зірок, які, здавалося, танцюють на небі, хоча Марія й знала, що це не так.

Якуб вже мав іти. Він запитав Маріїного тата, коли відправляється автобус, а тато сказав, що може його відвезти.

Коли вони прощалися з Якубом біля входу в готель, він пообіцяв прийти наступного дня.

— Рано-вранці, — сказав він.

— Так, — відповіла Марія. — Рано-вранці.

Вона хотіла бачити його якнайдовше.

А тоді він зник за дверима.

Тато завів машину та усміхнувся Марії через дзеркало. Марія не усміхалася, поки не згорнулася калачиком на сидінні, і тато більше не міг її бачити.

— У нього справді гарне волосся, в того Якуба, — сказав тато за якийсь час.

— Гарніше, ніж у Пільтена? — запитала Марія.

Тато трішки зачекав і запитав, що думає вона.

— Я вважаю, що в нього гарне волосся, — відповіла Марія, — але не впевнена, чи він сам так вважає.

— Це типово, — сказав тато.

Перед тим, як лягти в ліжко, Марія вимкнула світло у своїй кімнаті і задивилася на жовтневу ніч.

Місяць світив ще сильніше, ніж до цього, бо стало ще темніше і небо було вкрите зірками.

Завтра він покаже мені Кассіопею, думала Марія. Завтра я попрошу його показати мені Кассіопею.

А завтра був чудовий день! Марія відчувала, як життя повертається до неї. Тато возив їх з Якубом у музей кораблів, потім вони їли вафлі у кафе, і Якуб навіть залишився на ніч — його мама була на вечірці для учасників конференції. Якуб розповів про свого батька — фотографа, який постійно змінює країни. Хлопчик не бачив його вже чотири роки. Пізно вночі діти вислизнули з дому, щоб подивитись на зорі.

Це був не лісок, а щось більше схоже на маленький парк, посеред якого здіймався невеличкий пагорб, де не росли дерева. Вони піднімалися на пагорб вузькою стежиною, що, скручуючись серпантином довкола пагорба, вела на вершину.

Якуб йшов попереду, а Марія думала, що вона ніколи не наважилася б піти туди сама посеред ночі.

На вершині Якуб зупинився і подав Марії руку на останньому крутому схилі.

Якубова долоня була теплою, і Марії хотілося, щоб він її ніколи не відпускав, але коли він цього таки довго не робив, Марія сама її відпустила.

Тепло від Якубової руки пройшло її тілом, і Марія мусила сильно вкусити себе за щоку, щоб, бува, не видати, якою радою вона була.

— Ось де вона, — сказав Якуб і показав на велику яскраву зірку низько на небі.

— Кассіопея? — запитала Марія.

— Так.

Лише одна зірка, але саме та, яку Якуб обіцяв їй показати, і тепер він це зробив. Було таке відчуття, немов це кінець історії. Однак водночас немов початок нової.

— Я можу називати тебе на її честь, якщо хочеш, — сказав Якуб.

Марія поглянула на нього.

— Я можу називати тебе на честь Кассіопеї.

«Це і є початком нової історії», — подумала Марія.

— Залюбки, — сказала вона, ледь засоромившись і шукаючи, що б то сказати, щоб це приховати. — Хочеш почути про мій сон?

Не знаючи, з чого почати, Марія розповіла йому про себе у вежі вночі. Вона сиділа у фортеці і побачила на узліссі силует в обладунках, але без коня.

— Силует підняв забороло на шоломі, — розповідала Марія, — і я побачила, хто то був.

— Хто? — запитав Якуб.

— Моя мама.

Марія розповіла Якубу все. Вона розповіла, як мама замкнулася в собі після смерті Пільтена і, нарешті, як вона поїхала і покинула їх із татом. І вона розповіла, як їй було через це боляче.

— Куди поїхала? — запитав Якуб.

— До моїх дядечка і тітки, за місто.

Якуб кивнув.

— У сні вона не могла до мене прийти, бо відігнала свого коня. А я не могла підійти до неї, — сказала Марія.

— Не могла чи не хотіла? — запитав Якуб, хвилинку подумавши.

— Не хотіла, — відповіла Марія.

— Але, можливо, треба було, — сказав Якуб.

— Вона не хоче мене бачити, бо хоче побути в спокої, щоб тужити за Пільтеном.

— Вона не може, бо в неї нема коня. А ти не хочеш, — мовив Якуб, — але можеш.

— Ти хочеш сказати, що я маю робити все сама? — запитала Марія.

— Кассіопеє, — промовив Якуб.

Марія поглянула на Кассіопею на небі. Вона сяяла там одна.

«Сама», — подумала Марія.

— Ти можеш попросити про допомогу, — сказав Якуб.

— Просити кого? — запитала Марія. — Ти Бога маєш на увазі? Він, ймовірно, є єдиним, хто навіть не спробував нічим зарадити.

— Бо він, мабуть, не береться за вирішення проблем.

— А що ж він тоді робить?

— Можливо, спонукає нас діяти, самим їх вирішувати.

— Не мене, — твердо відповіла Марія.

— А якщо ти туди поїдеш?

— І що я скажу? Запитаю її, чи вона мене любить?

Марія скорчила гримасу.

— Ти ніколи не отримаєш відповіді, якщо не запитаєш, — сказав Якуб і ліг на спину.

Марія лягла біля нього і дозволила очам зануритись у небо над ними.

— Я можу перестати про неї турбуватися, — сказала Марія.

— Ти вже пробувала?

— Так.

— І що, спрацювало?

Марія не відповіла. Звичайно, не спрацювало.

— А ти не думав поїхати до свого тата, якщо він не приїжджає до тебе? — поцікавилася Марія.

— Думав, — відповів Якуб, немов це було найпростішою річчю на світі.

Марія не продовжувала розпитувати. Вона знала, що йому буде важко відповісти.

Вони більше не говорили про батьків.

Вони дивилися на зоряне небо і розмовляли про все на світі...

Переклад Наталі Іліщук

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ

1. Яке значення для опису почуттів Марії має жовто-коричнева трава біля цвинтаря? Чому дівчинка намагається зосередитися на думці про неї?

2. Розкажіть про життя Маріїної родини до трагедії? Що змінилося після неї?

3. Розгляньте схему. Схарактеризуйте за нею стосунки Марії з близькими після родинної трагедії.

4. Чи зрозуміло вам, чому Марія проігнорувала підтримку подруг Лізи й Еллен у її горі? Чиєї підтримки вона чекала і не знайшла? Процитуйте думки дівчинки з цього приводу. Чи згодні ви з нею?

5. Хто такі Мелінда і Монс і яка їх роль у художньому просторі твору?

6. Прокоментуйте емоційний стан героїні на канікулах за порівнянням: Марія почувалася як поштова посилка середнього розміру.

7. Відтворіть схему у зошиті. Відзначте на ній зміни, що відбулись у стосунках героїв. До яких висновків спонукала вас проведена аналітична робота?

8. Чому, гостюючи в бабусі, Марія полюбила самотньо сидіти на сходах? Порівняйте її поведінку з поведінкою пасербиці з казки «Пані Метелиця», яка виходила прясти на вулицю до криниці? Чи є щось спільне у їхніх настроях і бажаннях?

9. Поміркуйте, яким би стало життя на землі, якщо б усі люди раділи йому і ставилися до нього як до дива. Що треба для того, щоб радіти життю? Чи можуть діти навчити дорослих радіти життю? Хто з героїв повісті виступив у цій ролі?

10. Оцініть спроби Якуба розтопити серце Марії. Чому, на вашу думку, хлопчику вдалося зробити те, що не вийшло у Маріїних однокласників? Доберіть найбільш точний із з поданих синонімів до слова співчуття: жалість, розуміння, підтримка, доброта, допомога.

11. Яке значення для дівчинки мали спільне з Якубом спостереження за танцем зірок і нічний підйом на пагорб? Які мудрі речі сказав хлопчина Марії, коли вони спостерігали за Кассіопеєю?

ЖИВІ СТОРІНКИ

12. Напишіть листа Марії. Що б ви хотіли їй сказати? Запитайте: що вона мала б зробити чи сказати, щоб ви зрозуміли, що змогли їй допомогти?

ДИСКУСІЯ

13. Чи легко співчувати людям? Що потрібно знати про співчуття? Якими якостями володіти?

СТВОРЮЄМО УНІКАЛЬНИЙ КОНТЕНТ

14. Об’єднайтесь у групи і на основі прочитаного створіть пам’ятку «Вчимося співчувати».

ОЦІНИ СЕБЕ

1. Зачитайте (запишіть) текст-кліше, заповнюючи прогалини:

Турюн Ліан — це сучасна письменниця з ... (0,5 бала), авторка повісті «...» (0,5 бала). Вона розповідає про родинну трагедію: ... (1 бал), що її кожен член сім’ї переживає по-своєму: батько ... (1 бал), мати ... (1 бал), Марійка ... (1 бал). Дівчинці дуже допомогла дружба з ... (0,5 бала), який пояснив, що ... (2 бали). У фіналі твору родина Марії ... (1,5 бали).

2. Бібліотерапія (книголікування) — психологічна допомога, зняття душевного стресу і лікування людей, в основі якого лежить читання ними книжок певного змісту і тематики. Поясніть, в чому полягає бібліотерапевтичний вплив книги Турюн Ліан (3 бали).