Зарубіжна література. 5 клас. Глотов

Ганс Крістіан Андерсен

(1805-1875)

Всесвітньо відомий казкар Ганс Крістіан Андерсен народився у старовинному данському містечку Оденсе в сім’ї чоботаря. Його дитинство минуло поміж звичайних людей, але не було такої речі, яка б не перетворювалася для нього на казку.

Театр був першим серйозним захопленням Андерсена. У чотирнадцять років, після смерті батька, він вирушив до столиці Данії Копенгагена, щоби стати актором. І хоча цьому намірові не судилося збутися, проте, на прохання директора одного з театрів, Андерсенові призначили стипендію і надали право безкоштовного навчання у школі. Хлопцеві з бідної сім’ї доводилося сутужно, але майбутній письменник мужньо боровся з голодом, злиднями і холодом.

Андерсен дуже любив мандрувати. За своє життя він подорожував двадцять дев’ять разів, побував у багатьох країнах Європи, Азії і навіть відвідав Африку. І скрізь його зустрічали як дорогого гостя, улюбленця дітей усіх народів. Данія ж пишалася своїм великим сином.

Будинок в Оденсе, де народився Г. К. Андерсен. Нині там розташований його музей

Упродовж п’ятдесяти років Ганс Крістіан Андерсен писав казки для дітей. Найкращим подарунком для малечі ставала кожна його нова книга, яка зазвичай виходила перед Різдвяними святами. Будь-яку казку Андерсена можна назвати справжнім літературним дивом. «Снігова Королева», «Соловей», «Гидке каченя», «Дюймовочка», «Нове вбрання короля», «Принцеса на горошині» — усі годі й перелічити.

СОЛОВЕЙ

У Китаї, — ти, звичайно, це знаєш, — імператор — китаєць, і всі навколо нього також китайці.

Це було вже багато років тому, але саме через те і варто прослухати цю історію, інакше її можуть забути.

Палац імператора був найрозкішнішим у світі, весь зроблений з тонкого фарфору, дуже коштовного, але такого крихкого, що до нього страшно було доторкнутися і з ним треба було поводитись дуже обережно.

В саду росли найчудовіші квіти, і на найкращих з них висіли срібні дзвіночки; вони дзвеніли, щоб не можна було пройти мимо, не помітивши квітів. Так все було тонко продумано в саду імператора.

Він тягся так далеко, що сам садівник не знав, де йому край. Коли йшли все далі й далі садом, то потрапляли в чудовий ліс з високими деревами і глибокими озерами. Ліс спускався аж до самого моря, синього і глибокого; великі кораблі могли пропливати під його вітами, і там жив соловей.

Він так солодко співав, що навіть бідний, обтяжений турботами рибалка, коли вночі випливав закидати свої сіті, зупинявся і слухав.

— О! Як гарно! — казав він, але мусив робити своє діло і забував про пташку.

Проте, коли наступного вечора соловей знову починав співати, рибалка казав те саме: «Ах! Як це гарно!»

З усіх країн світу приїздили мандрівники в столицю імператора і дивувалися з міста, палацу і саду. Та, почувши солов’я, всі казали: «Все-таки це — найкраще!»

Мандрівники, повернувшись додому, розповідали про імператора, а вчені писали багато книжок про місто, палац та сад — і про солов’я вони теж не забували: його вони ставили найвище, а ті, які вміли писати вірші, складали найчудовіші вірші про солов’я в лісі над глибоким морем.

Ілюстрація Андрія Антоніва

Книжки розходились по всьому світу, і деякі з них дійшли якось і до імператора. Він сидів на своєму золотому троні, читав і читав, кожну мить киваючи головою, бо йому приємно було читати прекрасний опис його міста, палацу та саду. «Та соловей — все ж таки найкраще», — було написано в книжці.

— Що таке? — сказав імператор. — Соловей!.. Я зовсім про таке не знаю. Невже в моїй державі і навіть у моєму саду є така пташка? Я ніколи не чув про це. Доводиться вперше дізнатися про неї з книги!

І він покликав свого камергера1. Камергер був такий поважний, що коли хтось нижчий чином розмовляв з ним або наважувався спитати що-небудь, він нічого не відповідав, крім «пф», що, як відомо, нічого не означає.

1 Камергер — придворне звання в деяких західноєвропейських державах.

— Виявляється, у нас тут живе надзвичайна пташка, яка зветься «соловей», — сказав імператор. — Кажуть, що вона — найкраща у моїй великій державі. Чому мені про неї ніколи не доповідали?

— Я досі не чув її імені, — промовив камергер, — її ніколи не представляли при дворі.

— Я хочу, щоб вона сьогодні ж увечері була в палаці і співала мені, — сказав імператор. — Увесь світ знає про те, що є в мене, тільки я один не знаю.

— Я не чув раніш її імені, — повторив камергер, — але я її шукатиму, я її знайду!

Та де ж її шукати? Камергер бігав по всіх сходах згори та вниз, по всіх залах та коридорах, але ніхто, кого він стрічав, не чув ані слова про солов’я. Камергер прибіг назад до імператора і сказав, що, напевне, той, хто написав книгу, вигадав байку.

— Ваша імператорська величність не може собі навіть уявити, що пишуть у книжках. Це все вигадки, чорна магія2, ніякого солов’я у нас нема.

2 Чорна магія — чаклунство з допомогою пекельних сил.

— Але ж книгу, яку я читав, — сказав імператор, — прислав мені всевладніший імператор Японії, і в ній не може бути ніякої неправди! Я хочу почути солов’я. Він мусить бути сьогодні тут. Він матиме мою найбільшу милість. Якщо його не буде, після вечері я накажу висікти весь двір!

— Тзінг-пе! — сказав камергер і знову оббігав усі сходи згори та вниз через усі зали та коридори; половина придворних бігала за ним, бо вона зовсім не хотіла, щоб її сікли. У всіх було одне питання — про солов’я, про якого знав цілий світ, але ніхто не знав при дворі.

Нарешті зустріли вони на кухні бідну маленьку дівчинку. Вона сказала:

— О Боже!.. Я добре знаю солов’я! О! Як він уміє співати! Мені дозволено щовечора відносити моїй бідній хворій матері недоїдки від обіду. Вона живе внизу, на березі моря, і, коли я повертаюсь назад, я спочиваю в лісі і там слухаю співи солов’я. У мене виступають сльози на очах, і стає так хороше, ніби мене цілує мама.

— Маленька куховарочко! — сказав камергер. — Я дам тобі постійне місце на кухні і дозволю дивитися, як імператор обідає, якщо ти проведеш нас до солов’я... Сьогодні ввечері йому наказано співати!

І ось вони вирушили до лісу, де завжди співав соловей, і пів двору пішло за ними.

Коли вже пройшли пів дороги, замукала корова.

— О! — сказали молоді придворні. — Ось він! Яка надзвичайна сила в такій маленькій тварині! Але звичайно ми чули його раніше!

— Ні, це корови мукають, — пояснила дівчинка, — ми ще далеко від того місця.

Потім заквакали жаби в болоті.

— Чудово! — зауважив придворний бонза3. — Я вже чув його, він дзвенить, як маленькі церковні дзвоники.

3 Бонза — тут: пихата придворна особа.

— Ні, то жаби! — заперечила дівчинка. — Але, я гадаю, ми скоро його почуємо.

Тоді заспівав соловей.

— Ось він! — скрикнула дівчинка. — Слухайте! Слухайте! Ось він сидить. — І вона показала на маленьку сіреньку пташку на гілці.

— Чи це можливо? — промовив камергер. — Я ніколи не уявляв його собі таким! Який у нього простий вигляд! Може, він згубив свої фарби, тому що побачив перед собою стільки знатних людей!?

— Соловейку! — гукнула голосно маленька куховарка. — Наш милостивий імператор бажає, щоб ти йому поспівав.

— З великою втіхою і насолодою! — відповів соловей і заспівав, бо співати для нього було завжди радістю.

— Дзвенить, як скляні дзвіночки, — сказав камергер. — Подивіться на це маленьке горлечко, як воно працює. Дивно, що ми раніше його не чули. Він матиме великий успіх при дворі.

— Може, ще поспівати імператорові? — спитав соловей. Він думав, що імператор теж тут.

— Мій прекрасний маленький соловейко, — сказав камергер. — Я маю щастя закликати вас сьогодні ввечері на двірське свято, де ви зачаруєте його імператорську милість своїми принадними співами.

— Найкраще мене слухати в зеленому лісі, — промовив соловей, але полетів з ними, коли почув, що цього бажає імператор.

Ілюстрація Андрія Антоніва

У палаці все було розкішно прибрано. Фарфорові стіни й підлога виблискували у світлі багатьох тисяч золотих ламп; у коридорах поставили найрозкішніші квіти, що вміли дзвеніти. Від біганини та протягів усі дзвіночки дзвеніли так, що не можна було почути жодного слова. Посередині великого залу, де сидів імператор, поставили золоту колонку, на якій мав сидіти соловей! Цілий двір зібрався сюди, і навіть маленька дівчинка мала дозвіл стояти за дверима, тому що їй тепер дано було титул «дійсної придворної куховарки».

Всі були в найкращих вбраннях, і всі дивились на маленьку сіреньку пташку, до якої імператор кивав головою.

Соловей співав так чудово, що на очах імператора виступили сльози і покотились по обличчю. Тоді соловей заспівав ще чарівніше, аж серце стискалось від його пісні.

Імператор був такий задоволений, що наказав дати соловейкові носити на шиї свій золотий черевик, але соловей тільки подякував: він уже мав досить нагороди.

— Я бачив сльози на очах імператора, це мій найкращий скарб. Я вже досить нагороджений!

І він знову заспівав своїм солодким чудовим голосом.

— Це наймиліше кокетство, яке ми тільки знаємо, — казали дами навколо і набирали води в рот, щоб у горлі переливалось, коли до них хто заговорить. Вони уявили себе також солов’ями. Навіть лакеї і покоївки заявили, що вони дуже задоволені, а це ж багато значить. Відомо, що найважче догодити саме їм.

Так, соловей мав великий успіх. Він мусив лишитися при дворі. Він мав власну клітку і право вилітати двічі вдень та один раз уночі. Разом з цим він одержав дванадцять слуг, які тримали шовкову стьожку, міцно прив’язану до його ноги. Через те він не мав ніякої втіхи від таких прогулянок.

Ціле місто говорило про надзвичайну пташку, і коли зустрічалося двоє, то перший не міг сказати нічого іншого, крім «соло», а другий відповісти «вей». Вони зітхали і розуміли один одного.

Одинадцять крамарів назвали своїх синів на честь солов’я Солов’ями, але жоден з них не мав навіть натяку на прекрасний голос.

Одного разу імператор одержав великий пакунок, на якому було написано: «Соловей».

Ілюстрація Елізабет Німан

— От маємо нову книгу про нашу знамениту пташку! — сказав імператор.

Але це була не книга, а коробка; в ній лежав маленький художній виріб — штучний соловей, схожий на живого, але весь обсипаний діамантами, рубінами та сапфірами.

Коли заводили штучну пташку, вона могла співати одну з мелодій, яку співав справжній соловей, причому вона поводила хвостиком вгору та вниз і вилискувала сріблом та золотом. На шиї висіла маленька стьожка, на якій було написано: «Соловей імператора японського жалюгідний, порівнюючи з солов’єм імператора китайського».

— Чудово! — казали всі, а той, хто приніс пташку, одержав відразу титул «імператорського головного постачальника солов’їв».

— Тепер нехай вони заспівають удвох, послухаємо, який це буде дует!

Вони мусили співати разом, але добре не виходило, бо справжній соловей співав по-своєму, а штучна пташка збивалась на вальси.

— Це не її вина, — сказав капельмейстер4, — окремо вона бездоганно тримає такт і співає цілком за моєю школою.

4 Капельмейстер — диригент, керівник хору або оркестру.

Тоді штучна пташка мусила проспівати одна. Вона мала такий же успіх, як і справжня, але штучна виглядала значно миліше: вона блищала, як браслет або брошка.

Тридцять три рази проспівала вона одну й ту ж мелодію і не заморилася, її прослухали б з охотою ще раз, але імператор висловив бажання, щоб живий соловей теж проспівав що-небудь.

Але де ж він подівся? Ніхто не помітив, як він вилетів у відчинене вікно до своїх зелених лісів.

— Що це значить? — сказав імператор. Усі придворні лаяли солов’я і називали його дуже невдячною тварюкою. «Але ж краща пташка залишилась у нас», — казали вони, і штучна пташка мусила заспівати, і це вже тридцять четвертий раз всі слухали ту саму арію5. Проте вони ще не знали її напам’ять, бо арія була складна.

5 Арія — вокальний твір для одного голосу.

Придворний капельмейстер надзвичайно вихваляв пташку. Він навіть запевняв, що вона значно краща за солов’я не тільки своїми прикрасами та розкішними діамантами, але й здібностями.

— Тому що, бачите, панове, і головне, ваша імператорська величносте, ми не можемо передбачити, що саме заспіває справжній соловей, а у штучної пташки все заздалегідь відомо. Можна навіть пояснити, чому вона співає, можна розібрати її і показати всю будову всередині — плід людського розуму — як розташовані валики, як вони працюють і як ідуть один за одним.

— І ми тієї ж думки! — сказали всі, і капельмейстер отримав дозвіл у наступну неділю показувати пташку народові.

— Хай і народ також послухає! — наказав імператор.

Народ послухав і був такий задоволений, ніби аж сп’янів від чаю: а це ж зовсім по-китайськи! Всі казали «о!», підіймали вказівний палець вгору і покивували при цьому головами.

А все ж таки бідні рибалки, що чули справжнього солов’я, казали:

— Звучить добре і схоже, але чогось не вистачає.

Справжнього солов’я оголосили вигнаним за межі держави.

Штучній пташці відвели місце на шовковій подушці коло самого ліжка імператора. Всі подарунки, одержані нею, золото і дорогоцінні камені, лежали навколо, і пташка отримала титул «співця імператорського нічного столика» за рангом номер перший з лівого боку, тому що імператор вважав за важливіший той бік, де серце, а серце навіть у імператорів також з лівого боку. А капельмейстер написав твір на двадцять п’ять томів про штучну пташку.

Це був такий учений і такий довгий твір з найважчих китайських слів, що всі запевняли, ніби прочитали його й зрозуміли, а то б їх оголосили дурними і висікли.

Так минув цілий рік. Імператор, весь двір і навіть весь народ знали напам’ять кожну ноту з пісні штучної пташки. Але саме через це тепер вона їм і подобалася найдужче. Вони могли самі їй підспівувати. Вуличні хлопчаки співали: «Цві-цві-цві... Тьох-тьох-тьох-тьох», — і імператор співав так само.

О, це насправді було чудово!

Та якось увечері, коли штучна пташка співала краще, ніж будь-коли, а імператор лежав у ліжку, слухаючи її, у неї щось зашипіло всередині — ш-ш-ш! Потім щось тріснуло — тр-р-р! Усі коліщата закрутилися, і музика змовкла.

Імператор зіскочив вмить з ліжка і наказав покликати свого придворного медика. Але чим той міг допомогти? Тоді послали по годинникаря, і після багатьох розпитів та оглядів він трохи привів пташку до ладу, але сказав, що з нею треба обережно поводитись, бо валики стерлися, а вставити нові, щоби пташка співала, як колись, неможливо.

Це було велике горе! Тепер тільки раз на рік заводили пташку, та й це було надто багато. Проте капельмейстер сказав коротку, але повну мудрованих слів промову і зазначив, що пташка така ж хороша, як і раніше; значить, усе було так само хороше, як і раніше.

Минуло п’ять років, і країну спіткало справжнє велике горе. Імператор, якого всі любили, був хворий і, казали, мусив умерти.

Уже був обраний новий імператор. Народ вийшов на вулицю і питав камергера, як почуває себе старий.

— Пф, — відповідав той і трусив головою.

Холодний та блідий лежав імператор у своєму великому розкішному ліжку. Весь двір думав, що він уже мертвий, і кожен спішив вітати нового імператора. Лакеї вибігали поділитися новинами, покоївки, базікаючи, пили каву. Скрізь у залах і коридорах простелили килими, щоб не чути було жодного кроку, і тому було тихо, так тихо!

Але імператор ще не був мертвий. Нерухомий і блідий, лежав він у своєму розкішному ліжку з довгими оксамитовими завісами і важкими золотими китицями. Вгорі було відчинене вікно, і місяць світив на імператора й штучну пташку.

Бідний імператор ледве міг дихати, йому здавалося, ніби хтось сидів на його грудях. Він розплющив очі і побачив, що це — Смерть.

Вона одягла на себе золоту корону і в одній руці тримала імператорську золоту шаблю, а в другій — його пишний прапор. А навколо зі складок великих оксамитових завіс визирали дивні голови — одні потворні, інші милі й ласкаві.

То були всі злі й добрі діла імператора, що дивились на нього тепер, коли Смерть сиділа на його серці.

— Пам’ятаєш ти це? — шепотіли одне за одним.

— Пригадуєш ти це? — і вони розповідали йому так багато, що піт виступав у нього на чолі.

— Я не знав цього ніколи, — казав імператор. — Музики! Музики! Мого великого барабана! — кричав він. — Я не можу слухати, що вони кажуть!

Але вони вели далі, і Смерть кивала головою на все, що вони говорили.

— Музики! Музики! — кричав імператор. — Ти, маленька прекрасна золота пташко! Співай же, співай! Я тобі подарував стільки золота і дорогоцінностей, я сам почепив тобі на шию мій золотий черевик, співай же, співай!

Але пташка мовчала, — бо не було нікого, хто б завів її, і тому вона не співала, а Смерть усе дивилася своїми великими порожніми очима: і було тихо, так жахливо тихо.

Коло вікна почувся раптом чудовий спів. Це співав маленький живий соловей, що сидів на гілці. Він почув про біду імператора і поспішив сюди, щоби своїми співами збудити надії, втішити його. І чим більше він співав, тим більше блідли й блідли привиди, кров текла швидше й швидше в ослаблому тілі імператора, і навіть сама Смерть заслухалась і сказала:

— Співай ще, соловейку, співай!

— А ти віддаси мені за це розкішну золоту шаблю? Віддаси мені свій прапор? Віддаси імператорську корону?

І Смерть віддавала кожен скарб за одну пісню, а соловей усе співав та співав! Він співав про тихе кладовище, де ростуть білі троянди і де дихає пахощами бузок, де свіжу траву зрошують сльози тих, хто залишився жити. Сум за своїм садком охопив Смерть, і вона холодним білим туманом полинула крізь вікно.

— Дякую! Дякую! — промовив імператор. — О, ти, небесна маленька пташко! Я добре знаю тебе! Тебе я вигнав зі своєї держави, а ти своїм співом відігнала від мого ложа злих привидів, одігнала з мого серця навіть Смерть. Як мені винагородити тебе?

— Ти уже винагородив мене, — відповів соловей. — Я викликав сльози на твоїх очах, коли співав уперше: цього я не забуду ніколи. Сльози — ось найдорогоцінніша нагорода, від якої радіє серце співця. Але засни зараз і ти встанеш знову свіжим і здоровим. А я співатиму для тебе.

І він заспівав, а імператор поринув у солодкий сон... Який спокійний, цілющий був цей сон!

Сонце світило у вікно, коли він прокинувся міцним та здоровим. Ніхто зі слуг ще не повернувся, бо всі думали, що він умер, тільки соловей сидів коло нього і співав.

— Ти мусиш залишитись у мене назавжди, — сказав імператор. — Ти співатимеш, коли захочеш, а штучну пташку я розіб’ю на тисячу скалок.

— Не роби цього, — заперечив соловей. — Все, що вона могла зробити хорошого, вона зробила. Бережи її, як досі беріг. Я не можу жити в палаці, але дозволь мені прилітати, коли я сам захочу. Вечорами я сидітиму на гілці край твого вікна і співами розважатиму тебе й навіватиму нові думки. Я співатиму тобі про щасливих і про нещасних, співатиму про добре і зле, про все, що діється навколо і що ховається від тебе. Маленька співоча пташка літає далеко навколо, скрізь: і до бідного рибалки, і під дах селянина, до всіх, хто далеко від тебе і твого двору. Я люблю твоє серце більше за твою корону. Я прилітатиму і співатиму тобі, але ти мусиш мені обіцяти одне.

— Усе, — сказав імператор і притиснув важку від золота шаблю до свого серця.

— Про одне прошу тебе. Нікому не розказуй, що ти маєш маленьку пташку, яка розповідає тобі про все. Так буде краще!

І соловей полетів.

Слуги зайшли подивитися на мертвого імператора і застигли на порозі. А імператор сказав:

— Доброго ранку.

Переклала з данської Оксана Іваненко

Засвоюємо прочитане

  • 1. Чому дія казки відбувається саме у Китаї? Чим уславився Китай? А що було найбільшою гордістю у країні, змальованій у казці?
  • 2. У казці «Соловей» автор використовує антитезу. Знайдіть, що у творі протиставлене імператорському палацу і саду.
  • 3. Чи знав імператор, що відбувалося за стінами палацу? Чому ви так вважаєте?
  • 4. Як імператор дізнався про солов’я?
  • 5. Чому сцена пошуків солов’я викликає у тих, хто її читає, сміх?
  • 6. Яке враження справив спів солов’я на імператора і його підданців?
  • 7. Як імператор винагородив солов’я? У чому цінність подарунка?
  • 8. Чому штучний соловей мав більший успіх у палаці, а живий став вигнанцем?
  • 9. Розкажіть про події, що відбулися після вигнання з палацу живого солов’я. Що, на думку автора, може перемогти навіть смерть?

Міркуємо над прочитаним

  • 1. Що в казці «Соловей» вам найбільше сподобалося й чому?
  • 2. Знайдіть у тексті ті слова та вислови, які передають красу живої природи.
  • 3. Хто з героїв казки, на вашу думку, по-справжньому розуміє і шанує красу живої природи? Яким чином це проявляється?
  • 4. Як можна пояснити те, що саме «маленька сіренька пташка» зачарувала своїм співом рибалку, дівчинку-куховарку, а згодом імператора й усіх мешканців столиці?
  • 5. Чи можна погодитися з автором казки, що спів солов’я краще слухати в зеленому лісі, ніж у розкішному палаці імператора? Поясніть свою думку.
  • 6. Як ви гадаєте, чи всі можуть розуміти справжнє мистецтво?
  • 7. Наприкінці казки соловей говорить імператорові: «Я люблю твоє серце більше за твою корону». Як ви розумієте ці слова?

Працюємо творчо

1. Умовно поділіть казку на частини і дайте їм назви. Працюючи над текстом, простежте, як в образі солов’я розкривається думка про невмирущу силу справжнього мистецтва.

2. Складіть цитатний план до казки «Соловей».

Наприклад:

1. «Там жив соловей».

2. «— Я хочу, щоб вона [пташка] сьогодні ж увечері була в палаці і співала мені, — сказав імператор».