Зарубіжна література. 5 клас. Глотов

Оскар Вайлд

(1854-1900)

Англійський письменник Оскар Вайлд народився 1854 р. у Дубліні — столиці Ірландії. Його батько був відомим лікарем-окулістом, а матір — поетесою. У їхньому домі постійно зустрічались, обмінювались думками письменники, діячі мистецтва і науковці. Тут любили красу, цінували її і, звичайно ж, прищепили цю любов маленькому Оскару.

За блискучі успіхи у навчанні Оскар Вайлд був нагороджений стипендією та золотою медаллю. Вступивши у знаменитий Оксфордський університет, майбутній письменник захопився давньогрецькою літературою та історією світового мистецтва. Він вірив, що у житті людини краса повинна відігравати головну роль.

За своє життя письменник написав порівняно небагато художніх творів. Ще в університеті він видав невеличкий томик віршів. Згодом з-під його пера вийшли декілька оповідань і п’єс, роман «Портрет Доріана Грея».

Казки Оскара Вайлда увійшли до двох книг — «Щасливий Принц та інші казки» та «Гранатовий будиночок». Письменник з любов’ю і співчуттям писав про дітей і людей похилого віку, бідних і жебраків, про дику природу, тварин і птахів. Кожна казка Оскара Вайлда засуджувала ненависть і пихатість, безжалісність і підступність, тобто все те, що робить наш світ потворнішим і жорстокішим.

Казки письменника доволі часто закінчували нещасливо: помирають Ластівка («Щасливий Принц»), Соловей («Соловей і Троянда»), Велетень («Велетень-себелюбець»), помирає і Зоряний хлопчик («Хлопчик-зірка»); лихі люди розплавили статую Щасливого Принца, а Троянда гине під колесами воза. Але, незважаючи на це, за кожним казковим рядком відчувається гаряче серце і добра, беззахисна душа Оскара Вайлда.

ХЛОПЧИК-ЗІРКА

Якось двоє бідних Лісорубів поверталися додому, продираючись через великий сосновий ліс. Була зимова ніч, стояв пекучий мороз. Сніг товстою ковдрою покривав землю й гілля дерев, і коли Лісоруби продиралися крізь хащі, навкруги, потріскуючи, ламались перемерзлі галузки, а коли вони підійшли до Гірського Водоспаду, то побачили, що він нерухомо завис, бо його поцілувала Крижана Королева.

Був такий холод, що навіть звірі й пташки не знали, як його перебути.

— Бр-р! — прогарчав Вовк і застрибав між кущів, підібгавши хвоста. — Жахлива погода! Не розумію, куди тільки уряд дивиться.

— Віть-віть-віть! — прощебетали зелені Коноплянки. — Наша старенька Земля вмерла, і її нарядили в білий саван. (...)

А двоє Лісорубів усе йшли та йшли, сердито похукуючи на задерев’янілі пальці та шурхаючи своїми здоровенними, підбитими залізом чобітьми по зледенілому снігу. Раз вони були провалилися в глибоку заметену яму і вилізли звідти білі, мов мірошники, що стоять біля коша, коли сиплеться борошно; а то були посковзнулися на твердому й гладенькому льоду замерзлого болота, і в’язки хмизу повипадали з їхніх рук і порозсипалися, тож їм довелося знову складати і зв’язувати їх; а ще раз їм здалося, що вони заблукали, і їх охопив великий жах, бо вони знали, яка жорстока Крижана Королева з тими, що засинають у її обіймах. Але вони помолилися Святому Мартінові1, під чиїм заступництвом перебувають усі мандрівники, і вернулися по своїх слідах назад, а потім ішли, дуже пильнуючи, і, зрештою, вийшли на узлісся й звідти побачили внизу долину та вогні рідного села.

1 Святий Мартін — один із шанованих християнських святих, який вважається опікуном мандрівників.

Вони дуже зраділи, що небезпека минула, і голосно засміялись, і Земля здалася їм тепер срібною квіткою, а Місяць — квіткою золотою.

Але, посміявшись, вони знову посмутніли, бо згадали свої злидні, і один з них сказав другому:

— І чого це ми так зраділи? Життя гарне тільки для багатих, а не для таких, як ми з тобою. Краще б ми замерзли в лісі або дикі звірі нас пороздирали.

— То правда, — відповів його товариш. — Одним дано багато, а іншим майже нічого. Несправедливість панує у світі: радощі вона дарує небагатьом, зате горе вділяє щедрою рукою.

Але поки вони отак нарікали на свою злиденну долю, трапилося щось дуже дивне: прекрасна, надзвичайно яскрава зірка впала з неба. Вона ковзнула небосхилом поміж іншими зірками, і коли вражені Лісоруби повели за нею очима, їм здалося, ніби вона впала зразу ж за кущами верболозу, за овечим загоном, лише за кільканадцять кроків від них.

— Ого! То неабиякий шмат золота, треба його знайти! — разом вигукнули вони й кинулися до того місця — так захотілося їм золота.

Та один з них біг швидше за товариша, випередив його, продерся крізь верболіз... І що ж він побачив? На білому снігу справді сяяла золотом якась річ. Лісоруб підбіг, нагнувся, взяв ту річ і побачив, що тримає в руках згорнутий плащ із золотої тканини, дивовижно вишитий зірками. І він крикнув товаришеві, що знайшов скарб, який упав з неба, а коли той теж підбіг, вони присіли на снігу й почали розгортати плащ, щоб поділитися золотом. Та ба! У складках плаща вони не знайшли ні золота, ні срібла, ні взагалі будь-якого скарбу, а тільки мале дитинча, яке лежало і спало... І тоді один Лісоруб сказав другому:

— Оце такий кінець нашим великим сподіванням. Немає нам з тобою щастя, бо хіба принесе щастя бідному дитина? Покиньмо його краще тут і ходімо своєю дорогою: адже ми люди бідні, дітей у нас і своїх досить, і не можемо ми відривати їм кусень хліба від рота, щоб дати чужому.

Але товариш його відповів:

— Ні, то було б лихе діло — залишити дитину, щоб вона замерзала тут на снігу, і хоч я бідар, як і ти, і ротів у мене своїх повно вдома, і в горщиках порожньо, я все ж візьму його до себе, — якось виглядимо удвох з дружиною.

І він обережно взяв дитинча на руки, вкутав його в плащ, щоб не замерзло на лютому холоді, і почвалав з горба в село, а товариш його, ідучи поруч, все дивувався подумки з такої його дурості та м’якосердя.

А коли вони дійшли до села, товариш сказав йому:

— Ти взяв собі дитину, то віддай мені плаща, адже треба поділитися тим, що вдвох знайшли.

Але той відповів:

— Ні, не дам, бо цей плащ ні мій, ні твій, а цієї дитини, — і, побажавши йому доброго здоров’я, підійшов до своєї хати й постукав У двері.

Коли дружина відчинила двері й побачила, що це її чоловік вернувся живий-здоровий, вона обняла його, поцілувала, допомогла зняти з плечей важку в’язку хмизу, обмела йому сніг з чобіт і запросила до хати. Але він сказав їй:

— Я знайшов щось у лісі і приніс тобі, щоб ти подбала про нього. (...)

Отож, Дитя-зірка росло й виховувалося вкупі з дітьми Лісоруба, їло і пило з ними за одним столом і гралося разом з ними. І з року в рік хлопчик гарнішав і гарнішав, а жителі села тільки дивувалися його красі, тому що всі вони були смуглолиці й чорняві, а цей мав личко біле й ніжне, мов вирізьблене із слонової кістки, і золоті кучері — як пелюстки нарциса, і губи — як пелюстки червоної троянди, і очі — як фіалки, що дивляться в чисту воду струмка. І він був стрункий, немов квітка в полі, де не ступала нога косаря.

Проте ця врода обернулася йому на шкоду, бо виростав він гордий, себелюбний і жорстокий. Дітьми Лісоруба і всіма іншими сільськими дітьми він гордував, бо ж вони, мовляв, низького походження, а він — шляхетного роду, адже походить від Зірки. І він попихав дітьми й називав їх своїми слугами. Він не тільки не мав співчуття до нужденних, сліпих, калік і всіх скривджених долею, а ще й кидав на них камінцями та проганяв на шлях, накрикував, щоб вони йшли просити хліба десь в інше місце, і жоден жебрак, крім, хіба, найвідчайдушнішого, не наважувався вдруге заходити в те село просити милостиню. Хлопець був ніби заворожений своєю казковою вродою і насміхався й глузував з нещасних та безпомічних. Себе ж любив, і часто влітку, коли стояли тихі сонячні дні, він лежав у священниковому садку біля кринички і посміхався собі з утіхи, милуючись своєю вродою.

Не раз було Лісоруб і його дружина дорікали йому, кажучи:

— Ми ж не вчинили з тобою так, як ти чиниш із тими, що зосталися на світі, мов билинка в полі, і ні до кого їм прихилитись. І чому ти такий жорстокий з тими, хто потребує співчуття?

Та Хлопчик-зірка не слухав їх, він тільки стояв понуро та посміхався зневажливо, а потім знову біг до своїх ровесників і верховодив ними. А ті в усьому слухались його, бо він був гарний, прудконогий, умів танцювати, співати й грати на сопілці. І хоч би куди вів їх Хлопчик-зірка, вони стрімголов бігли за ним, і хоч би що наказував робити, вони все покірливо робили. І коли він виколював кротові очі гострим шпичаком з очерету, вони реготали, а коли жбурляв камінцями на прокаженого2, вони реготали теж. Так він верховодив ними в усьому, і вони стали такі ж немилосердні, як і він.

2 Прокажений — хворий на проказу — хворобу, яка уражає шкіру, м’язи, внутрішні органи та нервову систему.

І от якось проходила селом одна бідна жебрачка, її одіж була саме лахміття, а з босих ніг, зранених об гостре каміння шляху, сочилася кров, жаль було дивитися на ту страдницю. Натомившись, вона сіла під каштаном перепочити.

Та її побачив Хлопчик-зірка і сказав своїм товаришам:

— Гляньте! Он під гарним зеленим каштаном сидить брудна старчиха. Ходімо проженемо її звідти, бо вона така відразлива, що на неї гидко дивитися.

І він підійшов до жебрачки ближче і став кидати в неї камінцями та насміхатися, і вона з жахом дивилася на нього, і не могла відвести погляду. І коли це побачив Лісоруб, що обтесував колоди на току неподалік, то підбіг і став дорікати йому такими словами:

— У тебе й справді кам’яне серце, і не маєш ти милосердя, бо що поганого заподіяла тобі ця сердешна жінка, що ти знущаєшся з неї?

А Хлопчик-зірка весь спаленів від гніву, тупнув ногою і сказав: — А хто ти такий, щоб питати мене, чого я так роблю? Я тобі не син і не повинен коритися тобі.

— То правда, що не син, — відповів Лісоруб, — але ж я тебе пожалів, коли знайшов у лісі.

Коли старчиха почула ці слова, вона тільки скрикнула і зразу зомліла. Тоді Лісоруб підняв її і відніс до своєї хати, а його дружина почала клопотатися коло неї. І коли та жінка опритомніла, вони подали їй їсти й пити і просили її заспокоїтися.

Проте жінка не схотіла ні їсти, ні пити, а тільки спитала Лісоруба:

— Чи правду ти сказав, що знайшов цього хлопця в лісі? І відтоді минуло десять років, чи не так?

І Лісоруб відповів:

— Так, я знайшов його в лісі, і це справді було десять років тому.

— А які речі були при ньому тоді, як ти його знайшов? — вигукнула жінка. — Чи не було в нього часом на шиї бурштинового намиста? І чи не був він закутаний у золотий плащ із вигаптуваними по ньому зірками?

— Саме так, — відповів Лісоруб. І він витяг плащ та бурштинове намисто зі скрині, де вони лежали, й показав їх жінці.

І коли вона побачила ці речі, то заплакала з радощів і сказала:

— Це він, мій синочок, якого я загубила в лісі. Благаю вас, покличте його негайно, бо я обійшла весь світ, шукаючи його.

І Лісоруб з дружиною вийшли надвір, і гукнули Хлопчика-зірку, й сказали йому:

— Іди до хати, там на тебе чекає твоя мати.

І Хлопчик-зірка, сповнений великою радістю й подивом, убіг до хати. Та коли побачив ту, що чекала на нього в хаті, він презирливо зареготав і мовив:

— Ну, а де ж та моя мати? Я тут не бачу нікого, крім цієї бридкої старчихи.

— Я — твоя мати, — відповіла йому жінка.

— Ти збожеволіла, як ти можеш казати таке! — гнівно вигукнув Хлопчик-зірка. — Ніякий я тобі не син, бо ти — бридка старчиха в лахмітті. Тож тікай звідси, і щоб я більше не бачив твого бридкого обличчя!

— Ой, синочку мій! — скрикнула жінка. — Невже ти й не поцілуєш мене на прощання? Я ж стільки натерпілася мук, доки відшукала тебе!

— Нізащо, — відповів Хлопчик-зірка, — адже на тебе навіть бридко глянути, і я краще поцілую гадюку чи жабу-ропуху, ніж тебе.

Тоді жінка встала і поплентала, обливаючись гіркими сльозами, до лісу, а Хлопчик-зірка, побачивши, що вона пішла, зрадів і побіг гратися зі своїми товаришами.

Та тієї ж миті, як ті зобачили його, вони стали глузувати з нього, кажучи:

— Та ж ти бридкий, як ропуха, і відразливий, як гадюка! Тікай звідси геть, бо нам гидко гратися разом з такою потворою, як ти. — І вони прогнали його з садка.

Тоді Хлопчик-зірка задумався і промовив сам до себе:

— Що це вони кажуть? Ану піду я до кринички й погляну на себе у воду, і вона скаже мені, що я гарний.

І він пішов до кринички і глянув у воду, але що ж він побачив! Обличчям він став схожий на жабу, а тіло його вкрилось лускою, як у гадюки. І він кинувся обличчям у траву і заридав, а потім сказав собі:

— Це, певне, така мені кара за мій гріх. Адже я відмовився від рідної матері й прогнав її геть, я посоромився її і вчинив жорстоко з нею. Тепер я піду й шукатиму її по всьому світу і не знатиму спочинку доти, доки не знайду її.

І тут до нього підійшла найменша донька Лісорубова, і поклала йому руку на плече, і мовила:

— Чи ж то найбільше горе — втратити свою вроду? Все одно залишайся з нами, і я ніколи не дражнитиму тебе.

А він їй відповів:

— Ні, я жорстоко повівся з моєю матір’ю і на покару за це мені послано це нещастя. Тому я мушу йти звідси і блукати по світу доти, доки знайду свою матір і виблагаю в неї пробачення.

І він схопився й побіг до лісу, гукаючи матір, щоб вернулась, але нізвідки не чув відповіді. Цілий день він ходив і гукав по лісу, а коли зайшло сонце, ліг спати на купу листя, і всі пташки та звірі повтікали від нього, бо пам’ятали його жорстокість. І він спав один-однісінький, тільки ропуха збоку лупала на нього очима та гадюка повільно проповзла біля нього. А вранці він прокинувся, зірвав кілька кислих ягід з дерева, з’їв їх і пішов далі безмежним лісом, умиваючись гіркими сльозами. І кого тільки зустрічав дорогою, всіх запитував, чи не бачили його матері.

Він запитав Крота:

— Ти риєш нори під землею. Скажи мені, чи не бачив ти там моєї матері?

А Кріт йому відповів:

— Ти виколов мені очі. Як же я можу бачити?

Тоді він запитав у Коноплянки:

— Ти літаєш понад самими вершечками найвищих дерев і можеш бачити весь світ. Скажи, чи не бачила ти моєї матері?

А Коноплянка відповіла йому:

— Як же я можу літати, коли ти заради втіхи попідрізав мені крила?

І малу Білочку, що самотою жила в дуплі ялини, він спитав:

— Скажи, де моя матір?

А Білочка відповіла:

— Ти вбив мою матір. Шукаєш свою, щоб і її вбити?

І Хлопчик-зірка похилив голову, заплакав і став просити пробачення у всіх божих створінь та все йшов і йшов далі лісом, шукаючи тієї старчихи. А на третій день, пройшовши весь ліс, він вибрів на узлісся і спустився в долину.

І коли він проходив селами, діти дражнили його й кидали у нього камінцями, а селяни, боячись, щоб від нього не пішла на зерно яка зараза, не пускали його навіть до клуні3 ночувати, наказуючи наймитам гнати його геть, і не було жодної людини, яка би зглянулася на нього. Не доводилося йому ні від кого чути й про бідну старчиху, свою матір, хоч блукав він по світу вже довгих три роки і не раз, бувало, йому ввижалося, ніби то вона пішла поперед нього битим шляхом, і він кидався доганяти й гукав її, до крові збиваючи свої босі ноги об гостре каміння. Але він ніколи не міг наздогнати її, а люди, які жили при шляху, казали йому, що їм ніколи не доводилося бачити таку чи схожу на неї жінку і ще й потішалися з його горя.

3 Клуня — будівля для зберігання снопів, сіна тощо; стодола.

Отак три роки блукав він по світу і ніде ніколи не зустрів ні любові, ні доброзичливості, ні милосердя; весь світ повівся з ним так само жорстоко, як він чинив у дні своєї гордині.

І от одного разу надвечір підійшов до брами міста, що лежало на березі річки за міцним муром, і хоч він ледве волік натруджені ноги, а все ж вирішив зайти в місто. (...)

А наступного ранку дідуган, що був насправді найпідступнішим із чаклунів Лівії і навчився свого мистецтва в іншого чаклуна, який жив на березі Нілу, увійшов до в’язниці, глянув похмуро на Хлопчика-зірку і сказав:

— У тім лісі, що неподалік від брами цього міста Гяурів4, сховано три золоті монети: з білого золота, з жовтого золота і з червоного золота. Сьогодні ти мусиш принести мені монету з білого золота, а коли не принесеш, одержиш сто канчуків5 по спині. І поспішай якнайшвидше, а ввечері я чекатиму на тебе біля хвіртки мого саду. Гляди ж, принеси біле золото, а то погано тобі буде, бо ти — мій раб і я заплатив за тебе ціну келиха солодкого вина. — І він знову запнув Хлопчикові-зірці очі мережаним шовковим шарфом і вивів його з будинку в сад, де росли чорні маки, і, примусивши піднятись на п’ять бронзових східців, відчинив хвіртку своїм яшмовим перснем і виштовхнув його на вулицю.

4 Гяур — так мусульмани у середні віки зневажливо називали усіх іновірців.

5 Канчук — нагайка з переплетених ремінців.

І Хлопчик-зірка вийшов з міста й підійшов до лісу, про який казав йому Чаклун.

Та коли він уже виходив на узлісся, з хащів до нього долинув крик — здавалося, хтось кличе на допомогу. Забувши про своє горе, він побіг на той крик і побачив мале Зайченя, що потрапило в пастку якогось мисливця.

І Хлопчик-зірка зглянувся на бідне Зайченя та звільнив його, промовивши до нього:

— Сам я всього-на-всього раб, але тобі я подарую волю.

А Зайченя відповіло йому так:

— Ти й справді подарував мені волю, а от чим я тобі за це віддячу?

І Хлопчик-зірка сказав йому:

— Я шукаю монету з білого золота, але ніде не можу її знайти, і коли я не принесу її моєму господарю, він мене дуже битиме.

— Іди за мною, — сказало йому Зайченя, — і я заведу тебе туди, куди тобі треба, бо я знаю, де захована ця монета і навіщо.

Тоді Хлопчик-зірка пішов за Зайченям і — о радість! — в дуплі великого дуба побачив монету з білого золота, яку він шукав.

Тепер слід сказати, що біля міської брами сидів прокажений. Його обличчя закривав сірий полотняний каптур6, його очі палали у прорізах, мов жарини, і коли він помітив Хлопчика-зірку, що підходив до брами, він ударив у свою дерев’яну миску і задзвонив у свій дзвінок, гукнувши йому так:

— Дай мені монетку, а то я помру з голоду. Адже мене вигнали з міста і ніхто не змилується наді мною.

6 Каптур — елемент одягу, який має вигляд головного убору, що кріпиться до коміра.

— Як жаль! — вигукнув Хлопчик-зірка. — У мене тільки одна монета в гаманці, і коли я не принесу її моєму господарю, він мене страшно битиме, бо я його раб.

Та прокажений благав його доти, доки Хлопчик-зірка змилувався над ним і віддав йому монету з білого золота.

А коли він прийшов до будинку Чаклуна, той відчинив хвіртку, впустив його в сад і запитав його:

— Ти приніс монету з білого золота?

І Хлопчик-зірка відповів:

— Ні, не приніс.

Тоді Чаклун накинувся на нього, і побив, і поставив перед ним порожню дощечку й сказав: «Іж», а потім поставив порожнього кухлика й сказав: «Пий» і знову кинув його в підземелля. [...]

[Ще двічі Зайчення допомагало Хлопчику-зірці — спершу знайти монету із жовтого золота, а відтак — із червоного. І щоразу Хлопчик-зірка віддавав їх прокаженому, навіть попри те, що третього разу Чаклун пригрозив йому смертю.]

Але серце його стислося з туги, бо він знав, яка лиха доля на нього чекає. Та диво дивне! Коли він проходив міську браму, вартові вклонилися йому з великою шанобою і промовили:

— Який гарний наш володар!

А натовп городян ішов за ним слідом і гукав:

— Та нема за нього вродливішого в усьому світі!

Заплакав тоді Хлопчик-зірка і сказав сам до себе:

«Це вони насміхаються з мене та потішаються з моєї жалюгідності». Але навколо нього зібралося так багато люду, що він заблукав і прийшов на широку площу, де стояв королівський палац.

І ворота палацу відчинилися, і назустріч Хлопчикові-зірці поспішили священнослужителі та найбільші вельможі міста, і сказали, вклонившись йому низько:

— Ти наш володар, на якого ми давно чекаємо, і син нашого короля.

А Хлопчик-зірка їм відповів:

— Я не королівський син, а син бідної жебрачки. І як ви можете казати, що я вродливий, коли я знаю, що на мене гидко глянути?

Тоді той, чий обладунок був прикрашений золотими квітами і на чийому шоломі замість гребеня був крилатий лев, підняв перед ним свого щита і крикнув:

— Чому мій повелитель не вірить, що він гарний?

І Хлопчик-зірка глянув у щит. І що ж він побачив? Його обличчя знову було гарне, як колись, і вся його колишня врода знов повернулася до нього, тільки в очах він побачив щось нове, чого раніше ніколи в них не бачив.

А священнослужителі та найбільші вельможі впали перед ним на коліна й сказали:

— Було давне пророцтво, що цього дня прийде до нас той, хто має владарювати над нами. Тож хай володар наш візьме цю корону і цей скіпетр7 і стане нашим королем, справедливим і милосердним.

7 Скіпетр — оздоблена коштовним камінням та різьбленням палиця, що є символом царської влади.

Але Хлопчик-зірка відповів їм:

— Я не гідний бути вашим королем, бо я зрікся матері, що породила мене, і я доти не матиму спокою, доки не знайду її і не випрошу в неї пробачення. Тож відпустіть мене, бо я мушу далі йти по світу і не можу тут більше затримуватися, хоч ви й пропонуєте мені корону та скіпетр.

І по цих словах він відвернувся і глянув на вулицю, що вела до міської брами, і — леле! Серед людей, що товпились довкола сторожі, він побачив жебрачку, яка була його матір’ю, а поруч неї стояв той самий прокажений, що сидів був перед міською брамою. Крик радощів зірвався з його вуст, і він побіг до жебрачки, і, впавши перед нею навколішки, обцілував рани на її ногах і омив їх своїми слізьми. Він низько схилив голову, аж до пилюки і, ридаючи так, що, здавалося, його серце ось-ось розірветься з болю, промовив такі слова:

— Мати моя! Я зрікся тебе в дні своєї гордині. Не відштовхни мене в годину мого смирення! Я ненавидів тебе. Даруй же мені любов. Я був відцурався тебе. Прийми ж своє дитя...

Проте жебрачка не відповіла йому й слова. І він простяг руки до прокаженого й припав до його ніг, кажучи:

— Тричі виявляв я до тебе милосердя. Ублагай же мою матір заговорити до мене.

Але прокажений не відповів йому й слова. І Хлопчик-зірка знову заридав і сказав:

— Мати моя! Несила мені більше терпіти ці страждання. Даруй мені своє прощення і дозволь вернутися назад до лісу.

А жебрачка поклала руку йому на голову й промовила:

— Устань!

І прокажений поклав руку йому на голову й теж сказав:

— Устань!

І він підвівся, глянув і — о диво з див! Перед ним були Король і Королева.

І Королева сказала йому:

— Ось твій батько, якого ти пожалів у біді.

А Король сказав:

— Ось твоя мати, чиї ноги ти омив своїми слізьми.

І вони обняли й поцілували його, і повели його в палац та вбрали в дорогі шати, і наділи йому корону на голову та дали в руки йому скіпетр, і став він правити містом, що стояло над річкою. І він був милосердний і справедливий до всіх. Він прогнав геть лихого Чаклуна, а Лісорубові та його дружині послав багато дорогих подарунків, а дітей його зробив вельможами. Нікому не дозволяв він поводитися жорстоко з птахами й звірями, і вчив усіх любові, добра та милосердя. Голодним він роздавав хліб, а голим — одіж, і в його державі панували мир і достатки.

Та правив він недовго. Надто багато зазнав він горя і надто тяжкі пройшов випробування — тож через три роки він помер. А після нього прийшов лихий володар.

Переклав з англійської Ілько Корунець

Ілюстрації Джіованні Манна

Засвоюємо прочитане

  • 1. Коли відбувається подія у казці? Чому вона починається з опису зими?
  • 2. Яка несподіванка трапилася з двома Лісорубами після того, як вони вибралися з лісу в долину? Порівняйте поведінку першого і другого Лісорубів, коли вони переконались, що з неба впав не шматок золота, а зоряне дитя.
  • 3. Як поставилася дружина Лісоруба до «знахідки» чоловіка? Що він їй сказав у відповідь?
  • 4. Як жилося Хлопчику-зірці у сім’ї Лісоруба? Розкажіть про його зовнішність, характер, ставлення до дітей.
  • 5. Розкажіть про поведінку Хлопчика-зірки при зустрічі з жебрачкою.
  • 6. Як головний герой поставився до жебрачки після того, як виявилося, що вона — його матір?
  • 7. Що довелося витерпіти Хлопчику-зірці, щоб вимолити у матері прощення?

Міркуємо над прочитаним

  • 1. Розкажіть про блукання двох бідних Лісорубів у сосновому лісі. Яких звірів і птахів вони зустріли і про що ті розмовляли? Доведіть, що така розмова можлива лише в літературній казці.
  • 2. Чи відповідала зовнішня краса Хлопчика-зірки його внутрішній сутності? Яким він був насправді?
  • 3. Чому краса Зоряного хлопчика принесла йому й іншим лише зло?
  • 4. Коли і чому краса повернулася до героя?

Працюємо творчо

  • 1. До яких висновків спонукає читача Оскар Вайлд у казці «Хлопчик-зірка»? Що, на вашу думку, важливіше — краса зовнішня чи внутрішня?
  • 2. Підшукайте три-чотири прислів’я, що виражали б основну думку казки «Хлопчик-зірка».
  • 3. Знайдіть у казці кілька образів-символів і спробуйте розкрити їхній зміст.
  • 4. Уважно розгляньте поданий нижче комікс «Хлопчик-зірка» і пронумеруйте кружечки на картинках згідно із розвитком подій у тексті однойменної казки.

Намалював Олег Кіналь

Підсумовуємо вивчене

1. З якими казками народів світу ви ознайомилися? А які літературні казки ви прочитали? Сформулюйте коротко основну різницю між ними.

2. Які музичні чи мультиплікаційні твори на сюжети вивчених вами казок ви слухали чи дивилися? Висловіть своє враження про них.

3. Назвіть і знайдіть на карті світу країни, де живуть герої та героїні вивчених вами казок: шакал Чандарава, Яцусь, Імператор, Синдбад, Пасербиця з казки «Пані Метелиця», Соловей, Хлопчик-зірка.

4. Укажіть, із яких казок ці предмети:

5. Які з поданих прислів’їв найповніше розкривають вдачу вказаних героїв казок?

  • 1. Пасербиця
  • 2. Синдбад-Мореплавець
  • 3. Хлопчик-зірка
  • 4. Соловей
  • 5. Бабина дочка
  • 6. Шакал Чандарава

Прислів ’я для довідок:

• Молоде орля, та вище старого літає!

• Хитрощами недовго проживеш.

• Дізнавайся світу, поки служать літа.

• Хоч мале, та вузлувате.

• Яка служба, така й плата.

• Нема того краму, щоб купити маму.

• Не потрібна солов’ю золота клітка, краще йому зелена вітка.

• Щастя в повітрі не в’ється, а з працею дістається.