Підручник по Всесвітній історії (рівень стандарту). 11 клас. Гісем - Нова програма

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

§ 12. Країни Центрально-Східної Європи в 1990-х рр. — на початку XXI ст.

1. Якими були спільні риси й особливості демонтажу комуністичних режимів у країнах Центрально-Східної Європи? 2. Що ви знаєте про відносини сучасної України з державами регіону? 3. Якими були особливості розвитку України після 1991 р.?

1. Польща. В економіці посткомуністичної Польщі початок 1990-х рр. був складним періодом. Рухатися вперед їй допомогли західні кредитори, які скасували 50 % зовнішнього боргу країни, що дорівнював 33 млрд доларів. Розгортанню трансформаційних процесів у країні сприяла міжнародна ситуація: крах комуністичних режимів в інших країнах Центрально-Східної Європи, ліквідація РЕВ та ОВД, розпад СРСР й утворення незалежних України, Білорусі та Росії. Польща обрала західний напрям розвитку. У 1991 р. вона стала членом Ради Європи й уклала угоду про співробітництво з ЄС. Країни Заходу скасували для Польщі візовий режим.

2 грудня 1991 р. Польща першою визнала незалежність України. Наступного року було підписано польсько-український договір про добросусідство, дружні відносини та співпрацю. У 1993 р. виник постійний польсько-український Консультативний комітет, що сприяв розвитку міждержавного співробітництва. На сучасному етапі Польща активно підтримує європейську інтеграцію України, вважаючи, що це відповідає національним інтересам нашої держави.

У жовтні 1992 р. було прийнято «малу конституцію», відповідно до якої Польща стала президентсько-парламентською республікою. Того ж року вона, як і інші країни регіону, приєдналася до програми НАТО «Партнерство заради миру».

Подолавши найскладніший початковий етап ринкових реформ, Польща вийшла із тривалої економічної кризи. Поступово пожвавилися сільське господарство й промисловість, ефективніше запрацювали приватна торгівля і сфера послуг.

Трансформація (політична) — історичний процес змін і перетворень у суспільстві.

У 1995 р. новим президентом Польщі обрали соціал-демократа Александра Квасневського. Значних змін у політичному житті країни він не здійснював, а продовжував реформаторський курс. У 1997 р. парламент затвердив Конституцію, яка проголосила Польщу «демократичною правовою державою, що реалізує засади соціальної справедливості», і встановила парламентсько-президентську форму правління. На президентських виборах 2000 р. А. Квасневського переобрали на наступний термін. Він продовжив реформування країни й послідовну реалізацію обраного напряму розвитку. У 1999 р. Польща стала членом НАТО, а в травні 2004 р. увійшла до ЄС.

У 2005 р. президентом країни став колишній мер Варшави Лех Качинський, відомий боротьбою з корупцією. Після його трагічної загибелі у 2010 р. новим президентом обрали відомого дисидента доби ПНР Болеслава Коморовського. Він був прибічником демократичних цінностей і вирізнявся приязним ставленням до України. 9 квітня 2015 р. під час візиту до Києва, виступаючи з трибуни Верховної Ради України, Б. Коморовський сказав: «Не буде стабільної, безпечної Європи, якщо її частиною не стане Україна...».

У 2015 р. президентом Польщі обрали Анджея Дуду, який обіцяв бути «президентом усіх поляків» і гарантував позитивні зміни в польській політиці. Одним із найбільш резонансних заходів за його президентства стало реформування Конституційного суду. У країні та за її межами такий крок президента розцінили як спробу влади підпорядкувати собі цей орган. У 2016 р. з'явився закон про ЗМІ, який посилив контроль держави за їх діяльністю. Заходи президента А. Дуди також зазнали значної критики.

Населення Польщі становить близько 38 млн осіб. Понад 27 тис. польських громадян відносять себе до української нації. Громадська організація «Об'єднання українців у Польщі» вважає, що польське громадянство мають 250—500 тис. осіб українського походження. Станом на 2018 р. у вищих навчальних закладах Польщі навчалося 40 тис. осіб з України, а також перебувало близько 1,5—2 млн трудових мігрантів. У сучасній Польщі діють численні українські громадські об'єднання, існують різноманітні регіональні та професійні товариства: молодіжна організація «Пласт», Союз українок, Спілка українців — політв'язнів сталінського періоду, Українське вчительське товариство, Товариство підприємців тощо. Важливу роль у духовному житті української громади відіграє греко-католицька церква. Існує широка мережа українських шкіл. Кількість українських художніх колективів досягає 60 ансамблів. Виходять також україномовні друковані видання — «Загорода», «Ватра», «Бесіда» та інші.

2. Угорщина. У 1990 р. в країні відбувалися процеси демократизації суспільного життя: чистка державного апарату, силових структур, армії, установ, підприємств тощо від прибічників комуністичного режиму. У 1990 р. Державні збори обрали президентом Угорщини учасника революції 1956 р. письменника Арпада Гьонца. Він перебував на цій посаді два терміни, до 2000 р. Головними зовнішньополітичними пріоритетами тогочасної Угорщини стали вступ до НАТО та ЄС і захист угорських національних меншин у сусідніх державах. У грудні 1991 р., визнавши незалежність України, Угорщина підписала з нею угоду про основи добросусідства та співробітництва.

Угорщина підтримує курс України до Європи й сприяє впровадженню європейських стандартів у її суспільно-політичне життя.

У населенні Угорщини (9,8 млн осіб) українська громада налічує близько 5 тис. осіб. Переважно це закарпатські українці, які опинилися в її складі після 1945 р. Понад 1,6 тис. закарпатських українців проживають у Будапешті. Понад 30 % українців в Угорщині мають вищу освіту. Близько 3,3 тис. осіб вважають себе русинами. Значною є кількість українських трудових мігрантів.

В Угорщині діють українські та русинські культурні організації. Це «Товариство української культури в Угорщині», «Державне товариство угорських русинів», «Товариство української інтелігенції Угорщини», наукові товариства україністики та русиністики. Вони проводять активну інформаційну й видавничу діяльність. В Угорщині діють недільні українські школи, які фінансує держава. При трьох університетах працюють кафедри українознавства та русиністики. У країні також є українські музичні й хореографічні колективи та драматичний театр.

В економіці країни проводилися реформи з метою переходу до ринкових відносин і здійснення приватизації. У результаті в 1992 р. приватний сектор давав 25 % ВНП і третину промислової продукції. У західному світі Угорщина зарекомендувала себе як надійний партнер. Завдяки цьому вона отримувала значні іноземні інвестиції. Поступово скорочувалася заборгованість перед західними кредиторами, зберігалася соціальна стабільність і зростав рівень життя. У 1994 р. приватний сектор економіки забезпечував уже 40 % ВНП країни.

У 1997 р. в Угорщині відбувся референдум про вступ до НАТО. Цю пропозицію підтримали 85 % населення. У 1999 р. країна приєдналася до цієї організації.

У 2000 р. президентом країни став відомий угорський письменник Ференц Мадл. У 2004 р. Угорщина увійшла до ЄС. У 2005 р. президентом було обрано вченого Ласло Шойома. Найбільше його популярності сприяла прихильність до норм прямої демократії. У 2008 р. з ініціативи Л. Шойома в Угорщині відбувся референдум стосовно підготовленої урядом реформи системи охорони здоров'я. На ньому більшість населення виступила проти реформи, і її відхилили. Л. Шойом був автором концепції «екосоціальної глобалізації» і прибічником об'єднання зусиль світової спільноти у справі охорони навколишнього середовища. У 2007 р. він запропонував створити при ООН Міжнародну організацію охорони навколишнього середовища.

У 2010—2012 рр. президентом Угорщини був колишній спортсмен Пал Шмітт. У 2010 р. він відвідав Україну з офіційним візитом. У зв'язку зі звинуваченнями у плагіаті й анулюванням його докторської дисертації П. Шмітт подав у відставку. Новим президентом у 2012 р. став Янош Адер, який до цього був депутатом Європарламенту. У 2017 р. його переобрали на другий термін. За період свого перебування при владі він покращив відносини Угорщини з країнами, із якими вони були досить напруженими. Так, у 2012 р., виступаючи в парламенті Ізраїлю, він публічно засудив злочини Голокосту й попросив пробачення за причетність до них угорського народу. За його словами, знищення єврейства нацистами та їх прибічниками в Європі «було трагедією, аналогів якої не існує». У 2013 р. в парламенті Сербії він вибачився за злочини угорських карателів на її території в роки Другої світової війни.

3. Болгарія. Після повалення комуністичного режиму Болгарія розгорнула реформування економіки з метою переходу до ринкових відносин. Влітку 1991 р. розпочалася мала приватизація невеликих підприємств, магазинів, кав'ярень тощо. У сільському господарстві земля поступово поверталася у власність селянства. Програма реформ узгоджувалася з МВФ, який підтримував її кредитами. У зовнішній політиці пріоритетними визнавалися відносини з розвиненими країнами Заходу.

5 грудня 1991 р. Болгарія визнала незалежність України.

Прийнята в липні 1991 р. Конституція проголосила Болгарію унітарною демократичною правовою державою із формою правління у вигляді парламентської республіки.

На парламентських виборах 1991 р. перемогу здобули демократи, а на президентських виборах 1992 р. знову переміг Ж. Желев. Новий уряд почав здійснювати заходи щодо «декомунізації» Болгарії. Однак Ж. Желев виступив проти цього, зазначивши, що така політика спричиняє ізоляцію демократів у суспільстві й зменшує соціальну підтримку реформ.

У 1993—1994 рр. економіка Болгарії перебувала в кризовому стані. Рівень життя більшості населення знижувався, а безробіття зростало. Швидкої переорієнтації Болгарії на західні ринки, яку намагався здійснити уряд, не відбулося. Зовнішній борг країни досяг 12 млрд доларів.

Демократи, звинувативши уряд у провалі реформ, домоглися дострокових виборів. На них перемогли соціалісти. Проте вони також не змогли покращити ситуацію. Криза набула катастрофічного характеру. Інфляція сягнула 300 %. За межею бідності опинилося 80 % населення країни. У Болгарії відбувалися численні мітинги й страйки проти політики уряду.

На президентських виборах 1996 р. переміг представник демократичних сил Петар Стоянов. На ініційованих ним позачергових парламентських виборах перемогу здобули демократи та їхні союзники. Сформований демократами уряд заявив, що проводитиме економічні реформи відповідно до вимог МВФ, боротьбу з корупцією та організованою злочинністю й обере вектор на вступ до НАТО та ЄС. Завдяки здійсненим у 1997—1998 рр. заходам ситуація в економіці Болгарії нормалізувалася.

Президентом Болгарії у 2002—2012 рр. був голова БСП Георгій Пирванов, який перебував на цій посаді два терміни. Під час його першого терміну президентства країна стала членом НАТО, під час другого — увійшла до ЄС. У 2003 р. Г. Пирванов з офіційним візитом відвідав Україну й зустрівся з Президентом Л. Кучмою.

У 2012—2017 рр. президентом Болгарії був Росен Плевнелієв. За визначний особистий внесок у розвиток українсько-болгарських відносин він нагороджений українським орденом Ярослава Мудрого I ступеня. У 2017 р. новим президентом країни став висуванець БСП Румен Радев.

Болгарія поділяє євроінтеграційні прагнення сучасної України.

Населення Болгарії становить 7,1 млн осіб. Українці в його складі налічують близько 1,8 тис. осіб. Офіційно зареєстровані українські громадські організації: фундація «Мати-Україна», «Співдружність українців у Болгарії», «Українська діаспора», товариство «Українська діаспора», «Балканська Січ», товариство «Діаспора України», товариство «Добруджа-Україна», товариство «Український дім», україно-болгарська асоціація «Пловдив». У місті Софія при фундації «Мати-Україна» діє недільна українська школа. У Болгарії є електронне видання українською мовою «Болгарсько-українські вісті». У ньому матеріали про Україну подаються болгарською мовою, а матеріали про Болгарію — українською.

4. Румунія. Перший посткомуністичний уряд Румунії в жовтні 1990 р. розпочав реформи з переходу до ринкової економіки у складних умовах соціальної нестабільності. Лібералізація цін викликала страйки та масові акції протесту. Однак, незважаючи на це, реформування тривало. Було ліквідовано директивне управління економікою, державну монополію зовнішньої торгівлі, визнано приватну власність, розпочато передачу землі селянству тощо. При цьому реформи потребували схвалення МВФ.

Після запровадження Конституції 1991 р. першим президентом Румунії в жовтні 1992 р. обрали Й. Ілієску. На початку січня 1992 р. Румунія визнала незалежність України та встановила з нею дипломатичні відносини.

Реформування економіки й далі призводило до наростання соціальної напруженості через постійне зниження життєвого рівня населення. У середині 1993 р. країну знову охопили страйки. Одночасно посилювалися націоналістичні настрої, відображенням яких стало виникнення партії «Велика Румунія».

У 1993 р. країна стала членом Ради Європи, а через два роки — асоційованим членом ЄС. Прагнення вступити до цих організацій спонукало румунську владу узгоджувати свої дії із загальноєвропейськими демократичними стандартами.

В економіці Румунії в 1992—1996 рр. у зв'язку зі зростанням соціальної напруженості влада зменшила темпи ринкових реформ. Вона почала посилювати регулюючу роль держави й активізувала соціальний захист працюючих верств населення.

На президентських виборах 1996 р. перемогу здобув правоцентристський політик Еміль Константинеску. На виборах до парламенту також перемогли правоцентристи. Такі результати унаочнювали розчарування населення в можливостях колишніх комуністів змінити країну. Нова влада діяла рішучіше в подоланні залишків минулого. Скоординовані дії президента й уряду дозволили активізувати ринкові перетворення в економіці. Понад 60 % сільськогосподарських земель перейшло в приватну власність. Утворювалися спільні із західним капіталом підприємства. Зростало дрібне й середнє підприємництво. У результаті цих та інших змін приватний сектор забезпечував 60 % ВВП.

У зовнішньополітичній сфері Румунія активізувала відносини з державами-сусідами. Відповідно до вимог НАТО вона налагодила зв'язки з Угорщиною та Молдовою. У 1997 р. була укладена українсько-румунська угода про відносини добросусідства й співробітництва. Досягнуті домовленості визначили принципи поділу континентального шельфу Чорного моря та виключних економічних зон обох держав. Одночасно обидві сторони взяли зобов'язання забезпечити, відповідно, права української і румунської меншин у своїх країнах. Румунія неодноразово висловлювалася на підтримку курсу України на досягнення європейських стандартів життя й політики.

Через кілька років президентства Е. Константинеску більшість населення в ньому розчарувалася. У Румунії встановилося засилля іноземного капіталу. Рівень життя впав майже вдвічі, загострилися екологічні проблеми.

За результатами виборів у грудні 2000 р. президентом Румунії знову став Й. Ілієску. Він представляв соціал-демократів, які також здобули більше місць у парламенті, ніж інші політичні сили. Населення сподівалося, що Й. Ілієску поверне країні соціальну стабільність і захищеність людини державою.

За даними Бухарестської академії економічних наук, 40 % населення тогочасної Румунії, або 9 млн осіб, перебувало за межею бідності. Однак суттєвих зрушень у підвищенні рівня життя румунського народу нова влада досягти не змогла. У 2004 р., наприкінці президентства Й. Ілієску, Румунія увійшла до НАТО.

У 2004—2014 рр. посаду президента Румунії обіймав Траян Басеску. Він був прибічником ідеї об'єднання Румунії з Молдовою та вступу до ЄС однією державою. Проте керівництво Молдови не підтримало його. У 2007 р. Румунія стала членом ЄС. Т. Басеску намагалися усунути з посади президента шляхом референдуму про його відставку та процедурою імпічменту парламентом. Проте ці спроби були невдалими.

Масові протести проти корупції. Бухарест (Румунія). 2018 р.

У 2014 р. на президентських виборах переміг лідер Демократичного форуму німців у Румунії і голова Національно-ліберальної партії Клаус Йоганніс. На посаді президента він, як і обіцяв, розгорнув активну боротьбу з корупцією та ініціював удосконалення системи судочинства.

Населення Румунії становить близько 20 млн осіб. Українська громада в країні налічує понад 51 тис. осіб. Як офіційно визнана національна меншина вона має одне місце в парламенті країни. Із 1998 р. діє Союз українців Румунії. Держава виділяє кошти на розвиток освіти, видавничої справи й культури української національної меншини. У місті Сігет, де проживає значна кількість українців, діє Український ліцей ім. Т. Шевченка. У трьох румунських університетах вивчають українську мову та літературу. Українською мовою видаються книжки українських письменників Румунії, журнали «Наш голос», «Український вісник», «Вільне слово» і «Дзвоник».

5. Чехія і Словаччина. Початок 1990-х рр. для Чехословаччини став періодом політичних та економічних перетворень. Усі державні установи, силові структури й навчальні заклади департизували. За законом 1991 р. про люстрацію колишній партійній номенклатурі заборонили обіймати державні посади. Відповідно до закону про приватне підприємництво продовжувалося реформування економіки на ринкових засадах. У країні з'являлися нові й відновлені політичні сили. Оновлювалися місцеві органи влади. Відбувалося розмежування повноважень між федеративним центром і республіками.

Для розвитку економіки країни з 1991 р. визначальною була програма ринкових реформ міністра фінансів Вацлава Клауса. Відповідно до неї відбувалися лібералізація цін, стабілізація грошової одиниці й приватизація державної власності. У період їх здійснення 1 млн громадян стали співвласниками приватизованих підприємств. В аграрній сфері землі й майно повертали громадянам довоєнної ЧСР та їхнім спадкоємцям. У період ринкових перетворень країна отримувала допомогу від МВФ. Завдяки здійсненим заходам ситуація в економіці досить швидко змінилася на краще.

Вацлав Гавел

Одночасно з реформуванням економіки в розвитку федеративної Чехословаччини посилювалися відцентрові тенденції. У період підготовки до парламентських і президентських виборів 1992 р. вони досягли критичної межі. Загострилися національні суперечності між чехами і словаками. «Батько економічних реформ» В. Клаус, який після виборів очолив федеральний уряд, розробив порядок «розлучення» обох республік. При цьому словацька й чеська сторони звинувачували одна одну в розвалі федерації.

Влітку 1992 р. за згодою сторін було утворено чотири комісії, які до осені того ж року підготували документи про ліквідацію федеративної держави, розподіл її майна, збройних сил, транспорту тощо.

1 вересня 1992 р. Словаччина проголосила себе суверенною державою. Наприкінці листопада 1992 р. Федеральні збори заявили про припинення існування ЧСФР і поділ її на дві окремі республіки. 16 грудня того ж року в Празі було прийнято Конституцію суверенної Чеської Республіки. До кінця року республіки підписали договір про добросусідство, дружбу й співробітництво. 1 січня 1993 р. на карті постали дві суверенні держави — Чеська Республіка і Словацька Республіка.

Першим президентом Чеської Республіки став В. Гавел. Чеське суспільство розпад федеративної держави сприйняло стримано. Більшість населення вважала, що окремо Чехії буде легше інтегруватися до західноєвропейських структур. Країна одразу почала активну співпрацю з НАТО. Вона приєдналася до програми НАТО «Партнерство заради миру». В економіку Чехії надходило дедалі більше західних інвестицій. Понад 70 % акцій чеського підприємства «Шкода-авто» придбав концерн «Фольксваген» (Німеччина). До кінця 1994 р. приватний сектор чеської економіки забезпечував 60 % ВВП країни, а на початок 2001 р. — уже 75 %. У сільському господарстві після повернення землі селянству набуло розвитку фермерство. Однак поряд із цим усі бажаючі зберегли кооперативи.

Чехія належала до тих країн Центрально-Східної Європи, які завдяки вмілому державному регулюванню змогли уникнути гіперінфляції, масового безробіття й соціальної дестабілізації.

У 1996 р. Чехія стала членом ОБСЄ та Ради Європи. У 1999 р. вона увійшла до НАТО, а у 2004 р. — до ЄС.

8 грудня 1991 р. Чехословаччина визнала незалежність України. У квітні 1995 р. Чехія та Україна підписали договір про добросусідство й співробітництво.

У 2003 р. новим президентом Чеської Республіки обрали В. Клауса, який був відомий своїм скептицизмом щодо політичного майбутнього ЄС. Він різко засудив вторгнення США до Іраку, але підтримав присутність американських військових сил у Чехії для посилення її протиракетної оборони. В. Клаус останнім серед лідерів країн ЄС підписав Лісабонську угоду 2007 р. про інституційну реформу ЄС (лише після того, як Конституційний суд Чехії визнав, що вона не суперечить Конституції республіки).

У 2013 р. новим президентом Чехії став Мілош Земан. Він здобув популярність у країні своїми різкими висловлюваннями щодо чеських і світових політичних діячів й особливою думкою з приводу багатьох резонансних питань світової політики. Так, у 2014 р. про ситуацію у Криму він сказав, що «будь-яка військова інтервенція створює глибокий рів, який не може бути подоланий за життя цілого покоління, у нас є досвід військової інтервенції 1968 р.».

Кількість населення Чехії — близько 10,5 млн осіб, із них українська громада становить 163,5 тис. осіб. Українці є першою за чисельністю національною меншиною країни. У Чехії офіційно діють 17 українських громадських об'єднань та організацій. Найбільшими є «Українська ініціатива в Чехії» та «Форум українців у Чеській Республіці». Існують також українські ЗМІ — «Пороги», «Український журнал», «Українські новини».

Словаччину відповідно до Конституції 1993 р. було проголошено парламентською республікою. Її першим президентом обрали Міхала Ковача. Після здобуття незалежності Словаччину одразу визнали майже 120 держав світу. Невдовзі вона стала членом ООН, ОБСЄ, Ради Європи та інших міжнародних організацій. У 1995 р. Словаччина приєдналася до програми НАТО «Партнерство заради миру».

Розподіл власності між Словаччиною і Чехією провели відповідно до їхньої кількості населення. Жодне спірне питання не набувало характеру нерозв'язаної проблеми. Основу економічного потенціалу Словаччини склали підприємства військово-промислового комплексу. Розрив єдиного ринку із Чехією спричинив падіння словацької економіки й пов'язані із цим соціальні проблеми. На цьому тлі загострилися відносини з угорською національною меншиною. Лише в 1995 р. їх вдалося владнати зусиллями Угорщини й Словаччини.

Незначне зростання економіки Словаччини розпочалося з 1994 р. У сільському господарстві внаслідок денаціоналізації державної власності з'явилися кооперативи та акціонерні товариства.

У 1999 р. новим президентом став Рудольф Шустер. Він розпочав здійснення прискореної інтеграції країни до західноєвропейських структур і широке залучення іноземних інвестицій для модернізації економіки. У 2004 р. Словаччину прийняли до НАТО та ЄС.

Словаччина має майже 100-кілометровий кордон з Україною. У 1993 р. держави уклали договір про добросусідство, дружні відносини й співробітництво.

Прагнення України змінити своє життя відповідно до європейських стандартів Словаччина поділяє й підтримує.

У 2004—2014 рр. президентом країни був Іван Гашпарович, а у 2014 р. ним став Андрей Кіска.

Населення Словаччини налічує 5,4 млн осіб, із них українська спільнота становить 55 тис. осіб. Основна її кількість компактно заселяє передгір'я Карпат або Пряшівщину. Більшість називає себе русинами. Існують українські громадські організації. Найчисленнішою є «Союз русинів-українців Словацької Республіки», до якого належать близько 4 тис. осіб. Громада має свої періодичні видання, що виходять українською мовою. Існують 11 українських дитячих садочків, десять шкіл і два вищі навчальні заклади у Пряшеві та Банська-Бистриці.

6. Югославія. У 1990 р. розпочалися процеси розпаду Югославської федерації. Ідеї антикомунізму в поєднанні із гаслами національного суверенітету в умовах демонтажу комуністичних режимів в інших країнах Центрально-Східної Європи знаходили дедалі більше прихильників.

Під впливом подій у Центрально-Східній Європі федеральна влада в 1990 р. погодилася на проведення виборів до законодавчих органів у суб'єктах федерації на багатопартійній основі. Першими їх провели Словенія і Хорватія. В обох республіках переконливу перемогу здобули національно орієнтовані партії. На виборах у Сербії 80 % мандатів отримала Сербська соціалістична партія (колишній СКЮ). Її лідер С. Мілошевич, прагнучи здобути підтримку виборців, заявляв, що 30 % сербів проживає поза межами республіки, і їхні землі необхідно приєднати до Сербії. Це заклало підґрунтя до міжетнічних конфліктів у майбутньому.

У Чорногорії перемогу здобули комуністи, у Боснії та Герцеговині — національно орієнтовані мусульманські, сербські й хорватські сили, у Македонії — прибічники національного порятунку та македонського суверенітету. За підсумками виборів республіки почали приймати декларації про державну незалежність і конституції, якими закріплювали верховенство республіканських норм над федеральними. Унаслідок цього після розпаду єдиного економічного простору федерації припинила існування її спільна законодавча база.

Спроби федерального уряду домовитися з республіками про збереження єдиної країни через розбіжності в баченні її майбутнього виявилися безрезультатними.

Словенія першою із суб'єктів федерації почала формувати окрему армію. Дезінтеграційні процеси в Югославській федерації прискорилися під впливом розпаду СРСР у 1991 р. і проголошення незалежності колишніми радянськими республіками.

Країни ЄС погодилися визнати незалежність нових держав, що виникли замість Югославії, якщо вони забезпечать дотримання прав людини й національних меншин. На початку 1992 р. Хорватія та Словенія стали першими державами, які визнав ЄС.

У 1991 р. криза федерації набула незворотного характеру. Командування югославської армії оцінювало становище як «початок громадянської війни», вимагало запровадження надзвичайного стану й ліквідації незаконних збройних формувань. Однак представники республік у керівництві федерації відстоювали інтереси лише своїх народів. Дуже швидко дезінтеграційні процеси стали неконтрольованими.

Міжетнічне протистояння громадян раніше єдиної федеративної держави ускладнювалося конфесійними суперечностями католиків (хорвати, словенці), православних (серби, чорногорці, македонці) і мусульман (боснійці, албанці).

Під час розпаду Югославії відбувалися збройні конфлікти: «десятиденна війна» Словенії за незалежність 1991 р., «вітчизняна війна» 1991—1995 рр. Хорватії за незалежність та Боснійська війна 1992—1995 рр. У заселених албанською спільнотою регіонах виділяють війну в Косові 1998—1999 рр., конфлікт у Південній Сербії 2000—2001 рр. та конфлікт у Македонії 2001 р. У цих війнах і конфліктах застосовували етнічні чистки та вбивства цивільного населення.

До проголошення в 1991 р. Словенією і Хорватією незалежності від федерації країни Заходу поставилися досить стримано. Проте початок війни в Югославії змінив ситуацію. Переконавшись у неможливості швидко примирити сторони конфлікту за столом переговорів, вони змінили тактику. ЄС разом з ООН запропонували триетапний план розв'язання конфлікту — припинити вогонь, увести миротворчі сили ООН і шляхом переговорів визначити умови миру, кордони та статус територій. Однак реалізувати це через небажання учасників конфлікту йти на примирення було дуже важко. Югославські війни охопили територію всіх шести колишніх республік федерації та перетворилися на два ланцюги взаємопов'язаних подій — війни під час розпаду Югославії та конфлікти в регіонах розселення албанського народу.

Югославські війни (війна в Югославії) — низка збройних конфліктів, що відбувалися на території колишньої федеративної Югославії в 1991—2001 рр. Їх суть полягала у прагненні народів здобути незалежність і протидіяти силам, які намагалися не допустити цього. Завершилися утворенням нових незалежних держав.

Миротворчі місії ООН у Югославії докладали величезних зусиль для припинення збройного протистояння в регіоні. У них узяло участь близько 14 тис. українських військовослужбовців, із яких 21 особа загинула.

Причини розпаду Югославської федерації

• Крах ідеї югославізму (об'єднання територій, населених південнослов'янськими народами) і заміщення його положеннями етнічного націоналізму

• Розрив традиційних економічних зв'язків та єдиного ринку суб'єктів федерації

• Крах концепції «самоврядного соціалізму» та правлячої партії (СКЮ), яка її поширювала

• Ослаблення вертикалі влади внаслідок кризи політичної системи й перенесення основних владних функцій із федерального на республіканський рівень

• Відсутність у союзних органів влади достатніх можливостей для подолання відцентрових тенденцій

• Загострення давніх міжнаціональних суперечностей

• Зіткнення концепцій дезінтегрованої прозахідної та єдиної, орієнтованої на Росію, Югославії: першу концепцію підтримували США та НАТО

• Відсутність бажання досягти компромісу між керівництвом Сербії та Чорногорії в реалізації принципу югославізму

• Нерозуміння керівниками Сербії та Чорногорії прагнень інших суб'єктів федерації

Югославські війни стали найбільш кривавими в Європі після Другої світової війни. Величезна кількість воєнних злочинів обумовила необхідність створення під керівництвом ООН Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії в Гаазі (Нідерланди), що діяв у 1993—2017 рр. Його метою стало відновлення справедливості щодо жертв воєнних злочинів, злочинів проти людяності й геноциду, вчинених під час Югославських війн 1991—2001 рр. Під час його роботи відбулося 142 судові процеси. Зокрема, у злочинах були звинувачені лідери боснійських сербів Ратко Младич і Радован Караджич та колишній президент Югославії Слободан Мілошевич.

Громадянська війна в Югославії завершилася утворенням нових незалежних держав — Словенії, Хорватії, Македонії (із 2018 р. — Північна Македонія) та Боснії і Герцеговини. У 2006 р. державний союз Сербії і Чорногорії, двох останніх колишніх югославських республік, які зберігали свою єдність, розпався на окремі держави.

Проголошення незалежності України визнали всі югославські держави та встановили з нею дипломатичні відносини: Словенія і Хорватія (грудень 1991 р.), Боснія і Герцеговина (квітень 1992 р.), Македонія (липень 1993 р.), Югославія у складі Сербії і Чорногорії (1994 р.).

Українська громада в державах, які виникли на місці колишньої Югославської федерації, становить загалом близько 40 тис. осіб. Вона має свої громадські організації, культурні товариства й періодичні видання. Так, у Сербії діють 15 українських громадських організацій. У місцях компактного проживання українства працюють початкові й середні школи та гімназії, де вивчають українську мову. В інших нових державах, які утворилися на території колишньої Югославії, також існують українські спільноти, що зберігають свої національно-культурні традиції та ведуть активне громадське життя.

Складною залишається ситуація в Косові. На 2007 р. албанці-мусульмани становили 92 % населення, а серби-православні християни — 5 %. У 2008 р. албанці проголосили тут Республіку Косово. На сьогодні вона є частково визнаною державою. Одночасно, відповідно до Конституції Сербії, ця територія входить до складу Автономного краю Косово і Метохія, але фактично сербською владою не контролюється. У свою чергу північна частина Косова заселена переважно сербами, які не підкоряються владі Республіки Косово. У Північному Косові перебуває миротворчий контингент НАТО під назвою KFOR. Крім цього, в оточенні албанського населення існує ряд сербських поселень, що також перебувають під охороною KFOR. Час від часу тут виникають міжетнічні конфлікти.

Висновки

• Країни Центрально-Східної Європи після демонтажу комуністичних режимів почали переводити свої економіки на ринковий шлях розвитку й відновлювати демократичні традиції в політичному житті. Країни Заходу надавали їм фінансову і політичну підтримку.

Запитання та завдання

1. Коли Польща стала членом Ради Європи? 2. Якою є кількість української громади в Угорщині? 3. Назвіть президента Болгарії у 2002—2012 рр. 4. До якої організації в 1995 р. увійшла Румунія як асоційований член? 5. Кого в Чехії називали «батьком економічних реформ»? 6. Скільки часу тривали Югославські війни?

7. Визначте характерні риси розвитку Польщі в 1990-х рр. — на початку XXI ст. 8. Якими були основні тенденції розвитку тогочасної Угорщини? 9. Порівняйте розвиток Болгарії та Румунії в цей період. 10. Охарактеризуйте розпад Чехословаччини й особливості розвитку держав, що виникли. 11. Визначте причини, особливості й результати війни в Югославії.

12. Обговоріть у малих групах особливості перетворень, які відбувалися в країнах Центрально-Східної Європи після демонтажу комуністичних режимів. 13. Складіть таблицю «Країни Центрально-Східної Європи в 1990-х рр. — на початку XXI ст.».

Країна

Особливості розвитку

14. За додатковими джерелами підготуйте повідомлення за однією з тем (розподіляє вчитель/вчителька): 1) Роль країн Центрально-Східної Європи в сучасних міжнародних відносинах; 2) Югославські війни; 3) Сучасний розвиток країн, що утворилися після розпаду Югославії; 4) Політична, економічна та ідеологічна експансія Росії в регіоні; 5) Українська спільнота в державах, які утворилися після розпаду Югославської федерації; 6) Українська діаспора в державах Центрально-Східної Європи.

Практичне заняття

Вплив політичних процесів у СРСР на розвиток країн Центрально-Східної Європи в 1945—1991 рр.

Узагальнення знань за розділом III

Держави Центрально-Східної Європи: трансформаційні процеси

Тестові завдання для підготовки до тематичного оцінювання за розділом III

Держави Центрально-Східної Європи: трансформаційні процеси