Підручник по Всесвітній історії (рівень стандарту). 11 клас. Гісем - Нова програма

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

§ 11. Країни Центрально-Східної Європи в 1970—1980-х рр.

1. Наведіть приклади кризових явищ у розвитку країн Центрально-Східної Європи в 1950—1960-х рр. 2. Які передумови до повалення комуністичних режимів у регіоні формувалися в цей час? 3. Якими були особливості розвитку України в 1970—1980-х рр.?

1. Польща. Зміна керівництва ПОРП після подій грудня 1970 р. не принесла заспокоєння в країну, яка очікувала на реальні зміни. У 1971 р. нові страйки робітництва відбулися в Щецині та Лодзі. ПОРП, ураховуючи настрої суспільства, висунула гасло «модернізації Польщі».

Для реалізації цих планів було вирішено скористатися технологіями та кредитами країн Заходу. Загальна сума кредитів, отриманих Польщею в 1970-х рр., перевищила 24 млрд доларів. Одночасно це сприяло зменшенню напруженості у відносинах із країнами Заходу. У промисловості поряд із новим обладнанням закуповувалися ліцензії на випуск готової продукції. В аграрній сфері скасовували обов'язкові поставки сільськогосподарської продукції. Громадянам дозволили створювати малі підприємства, полегшили виїзд за кордон. Завдяки цим та іншим заходам національний дохід зріс на 10 %. Матеріальне становище населення покращилося. ПОРП заявила, що країна розпочала створення «розвиненого соціалістичного суспільства».

Однак досягнуті успіхи не змінювали сутності радянської моделі розвитку й значною мірою були результатом іноземних запозичень, які необхідно було повертати. Болючого удару Польщі завдала також світова енергетична криза 1974—1975 рр.

У 1975 р. Польщу, неспроможну сплачувати відсотки за своїми боргами, оголосили країною-банкрутом. Ситуацію суттєво ускладнила необхідність імпортувати продовольство після неврожаїв 1974—1975 рр.

У другій половині 1970-х рр. становище в Польщі погіршувалося. Поштовхом до активізації опозиційних настроїв серед різних суспільних верств стали робітничі страйки й демонстрації, що відбулися в деяких містах Польщі в червні 1976 р. Поступово в країні сформувався легальний опозиційний рух.

Економічна ситуація в Польщі залишалася складною. Зменшувався національний дохід. Унаслідок цього матеріальне становище населення постійно погіршувалося, полиці магазинів порожніли. Натомість процвітали спекуляція й «чорний ринок». Польське керівництво на чолі з Е. Гереком демонструвало повну нездатність змінити ситуацію.

У середині 1980 р. Польщу охопила системна соціально-економічна та політична криза. Відбувалися страйки, у яких брали участь понад 700 тис. осіб. Страйкарі Гданська, Гдині й Сопота утворили Міжзаводський страйковий комітет, який очолив Лех Валенса. Такі комітети виникли і в інших містах. У серпні 1980 р. керівництво ПОРП пішло на поступки страйкарям і погодилося на створення незалежних профспілок, здійснення економічних реформ, підвищення заробітної плати, обмеження цензури тощо. Проте страйки не припинялися. Економіка занепадала. Країна опинилася на межі повного економічного краху. У вересні 1980 р. Е. Герека усунули з посади й обрали нове керівництво ПОРП, яке очолив Станіслав Каня. 17 вересня 1980 р. у Гданську незадоволені існуючим у країні режимом заснували Незалежну самоврядну професійну спілку «Солідарність» на чолі з Л. Валенсою. Через рік вона налічувала 10 млн членів. Хоча профспілка насамперед проголошувала себе захисником інтересів робітництва, насправді вона прагнула повалення комуністичного режиму.

Лех Валенса. 1981 р.

Водночас «Солідарність» намагалася стримувати ситуацію, щоб не дати СРСР приводу ввести до Польщі війська. У країні стрімко поглиблювалася економічна криза, поширювалися страйки й мітинги. Влада в усьому звинувачувала страйкарів, а ті — уряд. У квітні 1981 р. в Польщі запровадили карткову систему розподілу м'ясопродуктів. Восени 1981 р. в умовах загострення кризи новим керівником ПОРП обрали прибічника жорсткого курсу, міністра оборони ПНР, генерала Войцеха Ярузельського. Відбулося це в умовах, коли СРСР та керівництво ОВД розглядали можливість інтервенції до Польщі.

13 грудня 1981 р. В. Ярузельський запровадив у країні воєнний стан. Кілька тисяч опозиціонерів (переважно із «Солідарності») затримали й розмістили в майже 50 спеціально обладнаних таборах. Воєнний стан передбачав численні обмеження політичних і громадянських прав населення країни.

Мітинг прихильників профспілки «Солідарність». Варшава (Польща). 1981 р.

Запровадження воєнного стану тимчасово послабило гостроту політичного протистояння в Польщі. Країни Заходу у відповідь застосували проти неї та СРСР економічні санкції. Ватикан і США уклали таємну угоду про політичну підтримку польської опозиції.

В. Ярузельський розпочав у країні широку економічну реформу. Вона передбачала запровадження самофінансування, самоврядності й господарської самостійності підприємств.

Тим часом «Солідарність», хоча й була ослаблена переслідуваннями владою, продовжувала діяльність в умовах підпілля. Країни Заходу надавали їй матеріальну допомогу на підтримку активістів підпілля та їхніх родин. Водночас у Польщі військова влада з 1982 р. поступово пом'якшувала свій режим. Було звільнено частину інтернованих, скасовано комендантську годину тощо. У липні 1983 р. воєнний стан скасували. Однак у польських в'язницях залишалося понад 200 опозиціонерів, а близько 5 тис. осіб вимушено перебували за кордоном. Комуністична влада не змогла нормалізувати ситуацію в економіці. У 1983 р. країна перебувала у стані економічної стагнації.

Процеси «перебудови», які з 1985 р. розпочалися в СРСР, сприяли активізації суспільно-політичного життя в Польщі. Висунуті в 1986 р. ПОРП гасла оновлення соціалістичних відносин не здобули підтримки народу. У 1988 р. вона офіційно визнала свою нездатність змінити на краще ситуацію в країні.

«Перебудова» — загальна назва сукупності політичних та економічних реформ, що проводилися в СРСР у 1985—1991 рр. Складові цієї політики у внутрішньополітичній сфері — гласність та демократизація, в економіці — запровадження елементів ринкових відносин, у зовнішній політиці — нормалізація відносин із країнами Заходу.

У лютому—квітні 1989 р. у Варшаві проходили засідання «круглого столу» представників ПОРП, римо-католицької церкви й «Солідарності», за результатами яких прийняли документи з реформування країни. У політичній сфері призначили вибори до нового парламенту й запровадили посаду президента. Фактично це започаткувало демонтаж тоталітарної комуністичної політичної системи в країні. Першим президентом Третьої Речі Посполитої в 1989 р. обрали В. Ярузельського.

Уряд «національної відповідальності» очолив радник «Солідарності» Т. Мазовецький. Нова влада розпочала демонтаж комуністичного устрою Польщі. Наприкінці 1989 р. країна отримала нову назву — Республіка Польща. Із Конституції вилучили статті про керівну роль ПОРП, дружбу із СРСР, соціалістичну державу й соціалізм.

Періодизація історії Польської держави

Назва

Період

Перша Річ Посполита

1569—1795 рр.

Друга Річ Посполита

1918—1939 рр.

Польська Народна Республіка

1944—1989 рр.

Третя Річ Посполита (Республіка Польща)

1989 р. — до сьогодні

Із січня 1990 р. відповідно до заходів із реформування економіки розпочалося здійснення нової програми. Міністр фінансів Лєшек Бальцерович, що був прибічником принципів монетаризму, запровадив план найшвидшого переходу від планової державної до ринкової економіки з приватною власністю, що отримав назву «шокова терапія» («план Бальцеровича»). Він передбачав лібералізацію цін, замороження заробітної плати, девальвацію злотого, приватизацію державної власності, лібералізацію торгівлі тощо.

У 1990 р. сталися дві важливі політичні події: ПОРП заявила про саморозпуск і В. Ярузельський достроково склав президентські повноваження. Новим президентом у грудні 1990 р. населення країни обрало Л. Валенсу.

2. Угорщина. Після згортання економічної реформи ситуація в Угорщині поступово погіршувалася. Зростання заборгованості країни західним кредиторам у поєднанні з неефективною економікою призвело до формування кризової ситуації та падіння життєвого рівня населення. У наступному десятилітті становище в економіці лише ускладнювалося. Політичне життя Угорщини також набувало застійного характеру.

На середину 1980-х рр. країна вичерпала можливості екстенсивного розвитку й потребувала якісного оновлення. Угорщина суттєво поступалася країнам Заходу за рівнем розвитку, а її зовнішня заборгованість на 1989 р. досягла 20 млрд доларів. Під впливом процесів «перебудови», що відбувалися в СРСР, й оновлення в інших країнах «соціалістичного табору» в країні активізувалася критика існуючого режиму. Із середини 1988 р. в Угорщині виникали різні за політичною спрямованістю організації та рухи. Деякі з них відверто закликали до демонтажу комуністичного режиму й повернення до парламентської демократії. Таким чином, у ситуації, коли комуністи не чинили перешкод змінам, багатопартійність в угорському суспільстві стала реальністю.

У жовтні 1989 р. країна отримала нову назву — Угорська Республіка. В економіці країни розпочалося повернення до ринкових механізмів її функціонування. Того ж року УСРП змінила назву на Угорську соціалістичну партію (УСП) і заявила про остаточний розрив зі сталінізмом.

У березні 1990 р. відбулися багатопартійні вибори до Державних зборів. УСП отримала на них 9 % голосів виборців. Ця подія завершила період існування комуністичного режиму в Угорщині.

3. Болгарія. Основою комуністичного режиму в тогочасній Болгарії залишалася сталінська модель соціалізму. У прийнятій у 1971 р. Конституції країна проголошувалася соціалістичною державою, а БКП — керівною силою суспільства. Усі важелі влади утримував у своїх руках її керівник Т. Живков. Складалося враження, що ситуація в Болгарії стабільна, проте кризові явища поступово накопичувалися. Зниження життєвого рівня населення обумовлювало зростання невдоволення особистою владою Т. Живкова, яка мала ознаки авторитарного режиму.

Через необхідність сплатити 4,4 млрд доларів зовнішнього боргу в енергетиці Болгарії виникла криза. Запровадження графіків постачання електроенергії населенню викликало обурення більшості болгарського суспільства.

Відображенням загострення суспільно-політичної кризи й набуття нею системного характеру стала поява опозиційних організацій, які діяли в підпіллі або за кордоном. Це були «Вільна і незалежна Болгарія», «Болгарська ліга прав людини», «Соціал-демократична партія», «Болгарський національний фронт» та інші.

Визначальними для долі режиму Т. Живкова стали процеси «перебудови», що розпочав у 1985 р. в СРСР М. Горбачов. Т. Живков одразу заявив про несприйняття змін, які відбувалися в СРСР, і непотрібність їх для Болгарії. Однак уже в 1987 р. керівники БКП заговорили про необхідність «перебудови» болгарського суспільства на засадах самоврядування. Проте режим Т. Живкова, намагаючись не втратити владу, діяв досить непослідовно. У результаті темпи зростання економіки в 1989 р. порівняно з 1988 р. знизилися більш ніж на 12 %. Проявом наростання невдоволення населення стали демонстрації, мітинги й поява нових громадських рухів.

Поштовхом до політичних змін у Болгарії наприкінці 1989 р. стали революційні перетворення, які відбувалися в інших країнах Центрально-Східної Європи. У листопаді 1989 р. під тиском прибічників реформ у середовищі БКП Т. Живков подав у відставку. Новим керівником став комуніст-реформатор Петар Младенов.

У січні 1990 р. Народні збори під тиском громадськості скасували статтю Конституції, що БКП є «керівною силою в суспільстві й державі». Навесні того ж року БКП змінила назву на Болгарську соціалістичну партію (БСП).

У серпні 1990 р. президентом Болгарії обрали одного з лідерів опозиціонерів Желю Желева. У листопаді того ж року Великі народні збори затвердили нову назву країни — Республіка Болгарія.

4. Румунія. У 1970-х рр. Н. Чаушеску активно формував у країні режим особистої влади. Майже всі головні посади в Румунії обійняли представники його родинного клану, який становив понад 40 осіб. «Культ особи» Н. Чаушеску набув значних масштабів. Від дитячих садочків до «добровільних» багатотисячних хорів на майданах усе румунське населення вихваляло «батька й матір усієї країни, усього народу», як називали Н. Чаушеску та його дружину Єлену. При цьому життєвий рівень населення стрімко знижувався навіть порівняно з іншими країнами «соціалістичного табору».

У другій половині 1970 — на початку 1980-х рр. унаслідок політики клану Н. Чаушеску країна опинилася в глибокій кризі. Економіка перебувала у стагнації. Зовнішня заборгованість країнам Заходу на середину 1980-х рр. досягла 11 млрд доларів. Народ цинічно ошукували, повідомляючи про досягнуті успіхи. Із 1982 р. в Румунії запровадили нормування продуктів харчування, споживання газу, палива й електроенергії. Взимку температура у квартирах пересічних румунських сімей становила 10—12 градусів. Режим «вождя всіх румунів» категорично відкидав можливість будь-яких змін.

На середину 1980-х рр. глибока криза охопила всі сфери життя Румунії. Серед населення запанували апатія і зневіра. Після початку процесів оновлення в інших країнах «соціалістичного табору» Н. Чаушеску заявив, що Румунії вони не потрібні. Ситуацію в країні ускладнювала відсутність організованої опозиції через репресії влади. Проте з кінця 1987 р. в різних районах Румунії періодично спалахували протести. Лунали гасла: «Дайте тепло!», «Нагодуйте населення!», «Геть диктатуру!» та «Геть Чаушеску!». Усі виступи жорстоко придушувалися.

У грудні 1989 р. влада придушила протести в місті Тімішоара у Трансильванії, унаслідок чого загинуло понад 100 осіб. Ці криваві події викликали обурення в усій країні. Для приборкання виступів на вулиці вивели війська й танки, що спричинило велику кількість жертв. Н. Чаушеску з дружиною на вертольоті втік із Бухареста. Біля міста Тирговіште їх схопили й після таємного двогодинного суду розстріляли. У багатьох містах Румунії тривали запеклі вуличні бої, у яких загинули тисячі осіб.

Протести проти режиму Н. Чаушеску. До портрета диктатора домальовані гітлерівські вуса. Тімішоара (Румунія). 1989 р.

23 грудня 1989 р. новоутворений Фронт національного порятунку (ФНП) заявив про повалення режиму Н. Чаушеску й розпуск КПР. У травні 1990 р. в Румунії відбулися перші вільні парламентські вибори. На них перемогу здобув ФНП, отримавши 85 % голосів виборців. Президентом країни було обрано голову ради ФНП Йона Ілієску. Нова влада у важких умовах суспільного протистояння розпочала економічні й політичні реформи.

У 1991 р. парламент прийняв, а населення країни на всенародному референдумі схвалило нову Конституцію. Румунія оголошувалася національною, унітарною, правовою, демократичною і соціальною державою із формою правління у вигляді президентської республіки.

5. Чехословаччина. У Чехословаччині 1970-ті рр. стали періодом реваншу консервативних компартійних сил. Політичний курс режиму Г. Гусака, який очолював КПЧ, а з 1975 р. став президентом Чехословаччини, заводив країну у глухий кут.

Із другої половини 1970-х рр. у чехословацькій економіці з'явилися ознаки кризи. Темпи приросту промислового виробництва й національного доходу щорічно знижувалися. У 1980-х рр. посилилося технічне відставання від країн Заходу. Незважаючи на ці негативні тенденції, держава уникала зовнішніх позик і посідала друге місце за життєвим рівнем населення серед країн «соціалістичного табору». Поступово економіка Чехословаччини увійшла у фазу стагнації.

У суспільному житті влада переслідувала будь-які прояви вільнодумства. Однак зупинити їх поширення вона не могла. Із 1976 р. відбувався підпільний випуск самвидавських опозиційних видань. Наприкінці 1977 р. з'явилася декларація «Хартії 77» — опозиційної групи, що намагалася протидіяти свавіллю комуністичного режиму. Цей документ підписали 800 опозиціонерів. Вони вимагали демократизації суспільного життя в країні.

Виставка «Ми не могли мовчати. Люди Хартії 77». Прага (Чехія). 2017 р.

Чому, на вашу думку, виставка мала таку назву?

«Перебудова» в СРСР посилила в чехословацькому суспільстві сподівання на зміни в країні. Проте в 1986 р. керівництво КПЧ заявило, що необхідності переглядати свою політику немає. Г. Гусак і його прибічники все більше втрачали підтримку в партії та серед населення. КПЧ демонструвала нездатність до реформування, навіть коли сусідні Польщу й Угорщину охопили процеси оновлення. До остаточної дискредитації призвели гучні політичні скандали, пов'язані з керівництвом КПЧ, які відбулися в 1988 р.

Це створило сприятливі умови для активізації діяльності громадянської опозиції. До її масових заходів приєднувалися десятки тисяч учасників. Восени 1989 р. відозва опозиції з вимогами до влади «Декілька слів» зібрала 40 тис. підписів. Ситуація в країні набула критичного характеру.

Восени 1989 р. в Чехословаччині відбулися події, які увійшли в історію як «оксамитова революція». Застосування владою сили проти 15-тисячної студентської демонстрації у Празі викликало в країні обурення. Наступні акції протесту призвели до падіння в Чехословаччині комуністичного режиму. За висловом у пресі, «те, на що полякам знадобилося десять років, угорцям — десять місяців, східним німцям — десять тижнів, чехи і словаки здійснили за десять днів!».

Наприкінці листопада 1989 р. з Конституції вилучили статтю про керівну роль КПЧ у країні, а в грудні Г. Гусак залишив посаду президента. Новим президентом став дисидент, засновник руху «Хартія 77» Вацлав Гавел.

«Оксамитовою», або «ніжною», революцією події в Чехословаччині називають через те, що багатотисячні протести відбувалися дуже організовано, а комуністичний режим було ліквідовано майже без конфліктів. Це пояснювалося перш за все демократичними традиціями, загальним прагненням змін населенням країни тощо.

У 1990 р. країна змінила назву на Чеську і Словацьку Федеративну Республіку (ЧСФР), стрімко розпочала розбудову держави і демократизацію всіх сфер суспільного життя.

6. Югославія. Події в Хорватії 1970—1971 рр. спонукали владу вдосконалити устрій федеративної держави. Нова Конституція 1974 р. дещо змінила її структуру. Довічним президентом країни став Й. Броз Тіто. Однак недоліки концепції «самоврядного соціалізму» і перш за все неефективність «виробничого самоврядування» дедалі більше гальмували розвиток країни.

Смерть Й. Броз Тіто у травні 1980 р. стала рубіжною подією для розвитку Югославії, яка фактично трималася на його авторитеті. У 1980-х рр. у країні спалахнула криза, що поширилася на міжнаціональні відносини, економічну і політичну сфери.

Найбільш небезпечною для країни була міжетнічна складова кризи. У 1981 р. автономний край Косово охопили мітинги й демонстрації під гаслами «Косово — республіка!», які проводили різні етнічні громади. Серби й чорногорці на цей час становили в Косові 8 % населення. Переважали албанці та інші народи ісламської віри. Саме події в Косові започаткували розпад Югославської федерації, а ситуація в країні призводила до дестабілізації становища в усій країні.

Проблема в Косові сприяла відродженню сербського національного руху. У 1986 р. керівництво Союзу комуністів Сербії (СКС), очолюване Слободаном Мілошевичем, висунуло вимогу обмежити права автономій. Усі заходи союзного уряду з нормалізації ситуації в Косові були марними. Щорічно дедалі більше сербів і чорногорців залишали край.

Наприкінці 1988 р. акції протесту проти політики Сербії охопили Воєводину. Усе це свідчило про недієздатність федерації. У відповідь на протести сербська влада позбавила Косово і Воєводину прав автономії. Це викликало опір косовських албанців. У Сербії спалахнули мітинги із закликами покарати сепаратистів у Косові. Конфлікт ускладнювався. На тлі міжетнічного протистояння загострювалася ситуація в економіці. Союзний уряд розпочав реформування економіки Югославії, наближаючи її до економічної моделі країн Заходу. Однак єдину федеративну державу він прагнув зберегти. Оскільки республіканські етнополітичні клани в цьому зацікавлені не були, реформа фактично зупинилася.

У 1990 р. СКЮ розпався. Це стало провісником розпаду федерації, оскільки він був основою її державної структури.

Висновки

• У 1970—1986 рр. кризові явища в країнах Центрально-Східної Європи набули системного характеру.

• Системні кризи стали передумовою для демонтажу комуністичних режимів у країнах регіону.

• Різні шляхи повалення комуністичних режимів у країнах Центрально-Східної Європи були обумовлені характером їхньої політики та особливостями антикомуністичної опозиції.

Запитання та завдання

1. Коли в Польщі виникла Незалежна самоврядна професійна спілка «Солідарність»? 2. Яку назву отримала Угорщина в 1989 р.? 3. Хто став президентом Болгарії в серпні 1990 р.? 4. Яка політична сила здобула перемогу на парламентських виборах 1989 р. в Румунії? 5. Чому події 1989 р. в Чехословаччині називають «оксамитовою революцією»? 6. Конфлікт у якому автономному краї започаткував розпад Югославської федерації?

7. Як виникла системна криза й було повалено комуністичний режим у Польщі? 8. Порівняйте процеси наростання кризових явищ і повалення комуністичних режимів в Угорщині та Болгарії. 9. Чим події, що відбувалися в тогочасній Румунії, відрізняються від подій в інших країнах Центрально-Східної Європи? 10. Охарактеризуйте процес формування передумов, перебіг і результати «оксамитової революції» в Чехословаччині. 11. Визначте та розкрийте особливості розвитку Югославії в цей період.

12. Складіть таблицю «Країни Центрально-Східної Європи в 1970—1980-х рр.».

Назва країни

Як формувалася системна криза правлячого режиму

Як було повалено комуністичний режим

Особливості демонтажу комуністичного режиму

13. До уроку узагальнення знань за розділом підготуйте навчальний проект за темою «Роль лідерів у трансформаційних процесах у країнах Центрально-Східної Європи на межі 1980—1990-х рр. (на прикладі одного діяча або діячки)». 14. Книгу болгарського опозиціонера, філософа Ж. Желева «Фашизм» було заборонено в комуністичній Болгарії за виявлену в ній автором схожість між фашистською диктатурою і соціалістичним устроєм. Чи можливо, на вашу думку, визначити спільні риси цих двох політичних режимів? Обґрунтуйте свою точку зору. Виконайте завдання, працюючи в малих групах.