§ 67. МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ З ПРАВ ЛЮДИНИ

1. Загальна декларація прав людини

Загальна декларація прав людини, ухвалена 10 грудня 1948 р., і досі залишається унікальним документом. Це перший міжнародний акт, у якому викладено громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права людини. Уперше їх було систематизовано в міжнародному документі як перелік прав і свобод. Декларація проголосила необхідність єдиного для всіх розуміння прав людини.

Загальну декларацію прав людини ухвалено Генеральною Асамблеєю ООН у формі резолюції. Це викликає чимало питань про юридичну силу цього документа, тому що за загальним правилом резолюції Генеральної Асамблеї ООН мають рекомендаційний характер. Утім більшість юристів поділяють думку про те, що норми Декларації є відображенням звичаєво-правових норм і тому мають характер міжнародно-правового зобов’язання.

Ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.

Загальна декларація прав людини (1948)

Документ складається з преамбули та 30 статей

Декларація складається з 30 статей, які покладено в основу подальших міжнародних договорів, у регіональні документи з прав людини, національні конституції та інші закони.

Міжнародний законопроект з прав людини складався із Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та двох факультативних протоколів до нього. У 1966 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила зазначені вище два докладних договори, які завершували Міжнародний законопроект з прав людини. У 1976 р., після того як договори було ратифіковано достатнім числом окремих держав, законопроект набув статусу міжнародного права.

Загальна декларація прав людини

Ст. 1. Усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні одне до одного в дусі братерства.

Ст. 2. Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища.

2. Міжнародні договори з прав людини

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. є одним з найавторитетніших міжнародно-правових договорів про права людини. Його текст можна умовно розділити на дві частини: статті, у яких викладено зміст громадянських і політичних прав, і статті, що стосуються міжнародного контролю за дотриманням цих прав. Формулювання статей про права людини не залишають сумнівів у їхньому імперативному характері. Це є наслідком розуміння того, що з дотриманням саме громадянських і політичних прав пов’язані гарантії особистої свободи людини та рух суспільства до дійової демократії. Держави-учасниці зобов’язані забезпечити в межах своєї юрисдикції дотримання громадянських і політичних прав у повному обсязі. Пакт надає державі право обмежити деякі з проголошених прав. Контроль за дотриманням норм Пакту, включаючи розгляд індивідуальних скарг, здійснює міжнародний орган - Комітет з прав людини.

Тобто якщо міжнародний чи національний суд посилається на норми Декларації, у дійсності він застосовує аналогічну звичаєву міжнародно-правову норму. Норми Декларації є підтвердженням існування звичаєво-правових норм.

Документ складається з преамбули, 53 статей, дві третини яких присвячено безпосередньо правам людини, і двох факультативних протоколів. Основну частину істотних положень документа присвячено захисту традиційних громадянських (особистих) і політичних прав, які викладено в Загальній декларації прав людини 1948 р. і закріплено в Пакті.

Перший факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, підписаний у 1966 р., надав Комітету з прав людини компетенцію приймати та розглядати повідомлення (скарги) від осіб про те, що вони є жертвами порушень державою - учасницею Пакту та цього Протоколу якогось із прав, викладених у Пакті. Україна ратифікувала Протокол і визнає юрисдикцію Комітету.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. було підписано одночасно з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права. Його юридичні особливості пов’язані з особливостями проголошених у ньому економічних, соціальних і культурних прав. Економічні, соціальні та культурні права є невід’ємними, як і громадянські та політичні права, і не менш важливими. Проте існують суттєві особливості в реалізації економічних, соціальних і культурних прав. Вони витратні, тобто обсяг їх реалізації залежить від економічного добробуту держави, а тому не може бути однаковим у різних країнах. Реалізація цих прав пов’язана з розширенням патерналістських (від лат. paternus - батьківський) функцій держави, що завжди містять потенційну загрозу авторитаризації влади, а тому повинні мати межі. Формулювання статей Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права за загальним правилом є диспозитивними і не передбачають прямої дії.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права

Ст. 7. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, включаючи, зокрема:

а) винагороду, що забезпечувала б як мінімум усім трудящим:

• справедливу зарплату і рівну винагороду за працю рівної цінності без будь-якої різниці, причому, зокрема, жінкам повинні гарантуватись умови праці, не гірші від тих, якими користуються чоловіки, з рівною платою за рівну працю;

• задовільне існування для них самих та їхніх сімей відповідно до постанов цього Пакту;

б) умови роботи, що відповідають вимогам безпеки та гігієни;

в) однакову для всіх можливість просування по роботі на відповідні більш високі ступені виключно на підставі трудового стажу і кваліфікації;

г) відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу та оплачувану періодичну відпустку так само, як і винагороду за святкові дні.