Зарубіжна література. 6 клас. Богданець-Білоскаленко

Дитинство та мрії

Якщо ти можеш мріяти, то можеш утілити свої мрії в життя.

Уолт Дісней

  • Які літературні твори про мрійників ви знаєте?
  • Прокоментуйте вислів У. Діснея.
  • Чи любите ви мріяти?

Багато видатних людей розпочинали свою творчу діяльність із величезного бажання втілити свої мрії в життя.

У цьому розділі ви познайомитеся з новими літературними героями-мрійниками. Так, у новелі Г. Уеллса «Чарівна крамниця» розповідається про Джипа — хлопчика з творчою уявою, завдяки якій у його житті трапляються різні чудеса. Герой новели К. Чапека «Колекція марок» пан Карас у дитинстві колекціонував марки із зображенням різних країн. Він мріяв зі своїм товаришем про майбутні подорожі, але потім перестав мріяти й занапастив своє життя.

У новелі О. Генрі «Вождь червоношкірих» ви дізнаєтеся про хлопчика, який мріяв бути вождем індіанців. Завдяки цій грі він потрапляв в інший світ, опинявся подалі від родини, у якій відчував себе чужим. Але, на жаль, різні життєві обставини розвинули в ньому жорстокість, а мрії були спрямовані тільки на розваги.

Отже, разом із персонажами літературних творів мрійте про чарівні країни, пригоди й подорожі, вірте в те, що будь-яке диво можливе, особливо тоді, коли ви докладете до цього зусиль.

О. Генрі

(1862-1910)

Американський письменник

О. Генрі (справжні ім’я та прізвище Вільям Сідні Портер) народився в м. Ґрінсборо (штат Північна Кароліна,США).

Хлопчик рано втратив матір. Його виховувала тітка. З п’ятнадцяти років працював помічником аптекаря, у двадцять — вирушив до Техасу з надією на краще життя.

Спочатку жив і працював на ранчо, потім служив касиром у банку, де його звинуватили в розтраті грошей (донині дослідники сперечаються, чи був він насправді винен). Щоб урятуватися від покарання, перетнув кордон, дістався до Мексики, але повернувся додому на похорон дружини, де його заарештували. Через три роки В. Портера звільнили достроково. Про ці роки він ніколи не згадував, але саме завдяки ув’язненню почав писати твори.

О. Генрі опублікував один роман «Королі і капуста» (1904) і майже 300 оповідань і новел. Вони ввійшли до збірки оповідань, серед яких найпопулярнішими є «Чотири мільйони» (1906), «Серце Заходу» (1907), «Голос міста» (1908), «Шляхетний шахрай» (1908), «Шляхи долі» (1909), «На вибір» (1909), «Ділові люди» (1910).

О. Генрі називають «королем новели». У його творах немає нічого зайвого, вони лаконічні1, позбавлені розлогих описів. Автор неперевершено використовує точні та яскраві деталі, виразні діалоги, за допомогою яких змальовує характери персонажів та їхнє життя.

1 Лаконізм — стислість і чіткість тексту.

Улюбленим прийомом створення комічного у творах О. Генрі є парадокс2.

2 Парадокс (із грецьк. παράδοξος — незвичайний, неймовірний, дивний) — той, що суперечить здоровому глуздові.

Новела (з іт. novella, з латин. novellus — новітній) — невеликий за обсягом прозовий твір, за основу якого взято незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом. Сюжет новели зазвичай простий, нерозгалужений, динамічний.

Новелі притаманні стислість, лаконізм, невелика кількість персонажів, яскравість художніх засобів, психологічна несподіванка.

Так, у новелі «Вождь червоношкірих» таких парадоксальних ситуацій кілька. Хлопчик Джонні зовсім не боїться злочинців, які його викрали, навіть знущається з них; Білл і Сем перетворюються на «полонених» «Вождя червоношкірих» , а Ебенезер Дорсет не сплачує викуп, а сам вимагає гроші у викрадачів за повернення сина.

Інтрига твору полягає в тому, що Білл і Сем прагнуть здійснити свій план, але не розуміють мотивів поведінки Джонні та його батька, у яких зовсім інше бачення ситуації, що склалася. Нарешті жахливий злочин — викрадення дитини — спрямовується проти самих викрадачів.

Автор не дає прямої оцінки героям та їхнім діям. За допомогою художніх деталей і діалогів він створює підтекст твору, у якому засуджує людську байдужість і насильство. Йому шкода дітей, які за складних обставин свого життя стають надто жорстокими, не знають межі в розвагах. А якщо діти такі жорстокі, то якими ж є люди, які їх оточують? На це запитання О. Генрі пропонує вам відповісти самостійно.

Теорія літератури

Підтекст — прихований, внутрішній зміст якого-небудь тексту, висловлювання. Виражає, крім основного значення, ще й додаткові. Підтекст надає художньому твору багатозначності, можливості різного його прочитання.

Інтрига (з фр. intrigue, з латин. intrigo — заплутую) — спосіб побудови твору за допомогою перетворення дії на її повну протилежність, боротьби таємних намірів персонажів.

ВОЖДЬ ЧЕРВОНОШКІРИХ (1910)

Новела

Здавалося, що це вигідне діло. Але не кваптеся, дайте я вам усе розповім. Ми вдвох — Білл Дрісколл і я — були на Півдні, у штаті Алабама. Це там нам спала на думку ідея про викрадення дітей. Як казав потім Білл, це сталося «в момент тимчасового потьмарення розуму»; але здогадалися ми про це набагато пізніше.

Є там таке собі містечко, пласке, як млинець, і, певна річ, зветься воно Вершина. Жителі його — неполохлива та самовдоволена порода селян, які завжди юрмами збираються на сільських святах.

У нас із Біллом було майже шістсот доларів об’єднаного капіталу, а треба було ще рівно дві тисячі, щоб зайнятися перепродажем земельних ділянок у Західному Іллінойсі. Ми все обговорили, сидячи на східцях перед дверима готелю. Чадолюбство, думали ми, сильно розвинене в напівсільських місцевостях. І тому викрадання краще було б здійснити саме тут, а не в радіусі дії газет, які розсилають усюди переодягнених своїх репортерів, створюючи непотрібний розголос. Ми знали, що Вершина не могла б послати в погоню за нами нічого страшнішого, ніж констеблів, можливо, кількох сентиментальних собак-шукачів і двох-трьох викривальних заміток у «Щотижневому бюджеті фермера». Здавалося, має бути непогано.

Ми вибрали своєю жертвою єдиного сина одного з видних городян, на ім’я Ебенезер Дорсет. Батько — людина солідна й скупа — полюбляв прострочені закладні, був ревним і чесним збирачем пожертвувань у церкві. Син — хлопчисько років десяти, з обличчям у ластовинні та волоссям такого кольору, як ото обкладинка журналу, що його купують у кіоску, поспішаючи до поїзда. Ми з Біллом сподівалися, що за викраденого синка нам пощастить витягти з Ебенезера дві тисячі доларів до останнього цента.

Приблизно за дві милі від містечка стоїть невелика гора, укрита густою кедриною. На другому схилі цієї гори є печера. Там ми склали провізію.

В. Зельдес. Вождь червоношкірих. 1992 р.

Якось увечері, після заходу сонця, ми проїхали в шарабані повз будинок старого Дорсета. Хлопчисько був на вулиці й кидав камінням у котеня, що сиділо на паркані.

— Гей, хлопчику! — озвався Білл. — Хочеш цукерок і покататися?

Хлопчисько поцілив Біллу в самісіньке око шматком цеглини.

— Це обійдеться старому в п’ятсот доларів, — сказав Білл, перелазячи через колесо.

Хлопчисько бився, як бурий ведмідь середньої ваги, але ми все-таки заштовхнули його на дно шарабана й поїхали. Хлопця відвезли в печеру, а коня я прив’язав у кедрині. Коли зовсім стемніло, я відвіз шарабан у невеличке село, де ми його наймали, миль за три від нас, а звідти прогулявся пішки назад до гори.

Коли я прийшов, Білл заліплював пластирем синці та садна на своїй фізіономії. За великою скелею біля входу до печери горіло вогнище, і хлопець із двома яструбиними перами у своєму рудому волоссі стежив, як кипить кава в казанку. Підходжу я ближче, а він націлив на мене палицю й каже:

— А, клятий блідолиций, ти насмілився прийти в табір Вождя червоношкірих, грози рівнин?

— Зараз він ще нічого, — каже Білл, закачуючи штани й оглядаючи синці на ногах. — Ми граємо в індіанців. Цирк порівняно з нами — усе одно, що види Палестини в проекційному ліхтарі. Я старий мисливець Хенк, полонений Вождя червоношкірих, і завтра на світанку з мене мають зняти скальп. Святий Джеронімо! Цей хлопець добре брикається!

Так, сер, здавалося, що хлопчисько почував себе тут чудово, йому подобалося жити за містом, у печері, він геть забув, що сам полонений. Мене він одразу ж охрестив Зміїним Оком і Шпигуном та оголосив, що, коли його хоробрі воїни повернуться з походу, мене, тільки-но зайде сонце, засмажать на вогнищі.

Потім ми сіли вечеряти, і хлопчисько, напхавши повний рот бекону та хліба, почав базікати. Він виголосив щось на зразок застольної промови приблизно такого змісту:

— Мені тут дуже подобається. Досі я ніколи не жив у лісі, але одного разу в мене був ручний опосум, а на минулий день народження мені минуло дев’ять років. Ненавиджу ходити до школи. Щури зжерли шістнадцять штук яєць рябої курки тітки Джиммі Телбота. А чи є тут у лісі справжні індіанці? Я хочу ще підливи. Вітер дме тому, що дерева хитаються? У нас було п’ятеро щенят. Хенку, а чого в тебе такий червоний ніс? У мого батька сила-силенна грошей. А зірки гарячі? У суботу я двічі побив Еда Уокера. Не люблю дівчат! Жабу так просто не впіймаєш, треба ловити на мотузок. Бики ревуть чи ні? А чому апельсини круглі? А ліжка, щоб спати, у вас є в цій печері? В Амоса Меррея шість пальців на нозі. Папуги можуть говорити, а мавпи й риби ні. Дюжина — скільки це буде?

Кожні кілька хвилин він згадував, що він червоношкірий, і, схопивши палицю, яка заміняла йому рушницю, підкрадався навшпиньки до входу в печеру поглянути, чи немає поблизу розвідників, ненависних блідолицих. Час од часу він викрикував свій воєнний клич, від якого старий мисливець Хенк тремтів усім тілом. Цей хлопчисько із самого початку залякав Білла.

Світлина до спектаклю «Вождь червоношкірих». Одеський академічний театр музичної комедії імені М. Водяного

— Вождю червоношкірих, — кажу я йому, — а додому тобі не хочеться?

— А що там робити? — відповідає він. — Удома немає нічого веселого. Я дуже не люблю ходити до школи. Мені подобається жити в лісі. Ти не відведеш мене назад додому, Зміїне Око?

— Поки що ні, — кажу. — Ми ще поживемо тут, у печері.

— Добре, — каже він. — Це просто чудово! Ніколи в житті мені не було так весело!

Ми полягали спати годині об одинадцятій. Розстелили на землі кілька ковдр, поклали посередині Вождя червоношкірих, самі полягали з обох боків від нього. Ми зовсім не боялися, що він утече. Він не давав нам заснути години три: тільки-но щось трісне в кущах або зашелестить листя, його юна уява відразу ж малювала банду розбійників, яка підкрадається до печери, — тоді він підстрибував, хапався за свою рушницю та кричав Віллу чи мені у вухо: «Тихше, приятелю!» Я заснув тривожним сном і вві сні бачив, ніби мене викрав і прикував ланцюгами до дерева лютий пірат із рудим волоссям.

На світанку мене збудив страшний вереск Білла. Це не були крики, чи виття, чи гикання, чи ревіння, яких можна було сподіватися від голосових зв’язок чоловіка, — ні, це був просто непристойний, жахливий, принизливий вереск, так верещать жінки, коли побачать привид або гусінь. Страшно чути, як на світанку в печері нестримно верещить сильний, гладкий та відчайдушний чоловік.

Я схопився, щоб побачити, що діється. Вождь червоношкірих сидів у Білла на грудях, ухопивши однією рукою його волосся. У другій руці він тримав гострого ножа, яким ми звичайно різали бекон, і діловито й недвозначно намагався зняти з Білла скальп, виконуючи вирок, який виніс йому вчора ввечері.

Я відібрав у хлопчиська ніж і примусив його знову лягти. Проте саме із цього моменту дух Білла був зломлений. Він ліг на своєму краї постелі, однак відтоді вже ніколи не спав, поки хлопець був із нами. Я трохи задрімав, але перед сходом сонця згадав, що Вождь червоношкірих обіцяв, як тільки зійде сонце, засмажити мене на вогнищі. Я не нервував і не боявся, але все-таки підвівся та прихилився до скелі.

— Чого це ти так рано прокинувся, Семе? — спитав Білл.

— Я? — перепитую. — Щось у мене плече болить. Думаю, якщо посиджу, то, може, легше стане.

— Брехун ти, — каже Білл. — Боїшся. Він обіцяв спалити тебе, як зійде сонце, і ти боїшся, що він це зробить. І зробив би, якби знайшов сірники. Хіба це не жахливо, Семе? Невже ти думаєш, що хтось платитиме гроші за те, щоб повернути додому таке чортеня?

— Авжеж, — кажу я. — Саме таких хуліганів завжди до безтями люблять батьки. А тепер ви з Вождем уставайте та готуйте сніданок, а я піднімуся на гору й розвідаю обстановку.

Я зійшов на вершину маленької гори й окинув поглядом місцевість довкола. З того боку, де місто, я сподівався побачити, як натовп дужих фермерів, озброєних косами та вилами, розшукує підлих викрадачів дітей. А натомість побачив мирний пейзаж, на якому вирізнявся тільки якийсь чоловік, що орав сивим мулом. Ніхто не обмацував баграми дно річки, не видно було й вершників, які роз’їжджали б туди й сюди, повідомляючи безутішних батьків, що досі нічого не знайдено. Сонний лісовий спокій наповнював ту частину Алабами, яка була перед моїми очима.

— Може, ще не помітили, що вовки вкрали ніжне ягнятко з кошари. Боже, допоможи вовкам! — сказав я і почав спускатися з гори снідати.

Підійшовши до печери, я побачив, що Білл, важко дихаючи, притулився до скелі, а хлопець цілиться кинути в нього каменюку завбільшки майже з кокосовий горіх.

— Він засунув гарячу картоплину мені за комір, — пояснив Білл, — а потім роздавив її ногою. Я нам’яв йому вуха. Рушниця з тобою, Семе?

Я відібрав у хлопця камінь і так-сяк уладнав цю суперечку.

— Я тобі це запам’ятаю, — каже хлопчисько Біллові. — Ніхто й ніколи не бив Вождя червоношкірих, не поплатившись за це. Стережися тепер!

Після сніданку хлопець вийняв із кишені шматок шкіри, обмотаний шворкою, і вийшов із печери, на ходу розмотуючи її.

— Що це він тепер задумує? — непокоїться Білл. — Семе, ти не думаєш, що він утече?

— Цього можна не боятися, — відповідаю я. — Він, здається, не такий уже домосід. Але нам треба вже розробляти якийсь план щодо викупу. У містечку не помітно великого хвилювання з приводу його зникнення; можливо, вони ще не усвідомили, що його немає. Рідні, може, думають, що хлопець провів ніч у тітки Джейн або в когось із сусідів. У всякому разі сьогодні його почнуть шукати. Сьогодні ввечері ми надішлемо листа його батькові й зажадаємо дві тисячі доларів за його повернення.

У цю мить ми почули щось, наче бойовий клич, — такий клич, певно, видав колись Давид, нокаутувавши чемпіона Голіафа. Виявляється, Вождь червоношкірих витяг із кишені пращу й тепер розкручував її над головою.

Я нахилився та почув важкий глухий стук і щось, наче зітхання коня, коли з нього знімають сідло. Чорний камінь, завбільшки з яйце, улучив Біллові якраз позаду лівого вуха. Він увесь якось обм’як і впав прямо у вогнище, на каструлю з гарячою водою для миття посуду. Я витяг його й із пів години поливав йому голову холодною водою.

Мало-помалу Білл отямився, підвівся, помацав себе за вухом і каже:

— Семе, знаєш, хто мій улюблений герой у Біблії?

— Зажди, — кажу я. — Потроху опритомнієш.

— Цар Ірод, — каже він. — Ти ж не підеш, не залишиш мене тут самого, Семе?

Я вийшов із печери, піймав хлопчиська й тряс доти, доки всі його веснянки не заторохкотіли одна об одну.

— Якщо ти будеш погано поводитися, — кажу йому, — я тебе зараз же відішлю додому. Ну, слухатимешся чи ні?

— Я тільки пожартував, — відповідає він, похнюпившись. — Я і не думав кривдити старого Хенка. А за що він мене вдарив? Я добре поводитимуся, Зміїне Око, якщо ти не відішлеш мене додому й дозволиш сьогодні грати в розвідників.

— Я не знаю, що то за гра, — кажу. — Це ви вирішуйте з містером Біллом. Сьогодні ви гратимете вдвох. Я зараз піду ненадовго в деяких справах. Тепер іди в печеру, помирись із ним, попроси вибачення за те, що ти його вдарив, а ні, то зараз же підеш додому.

Я примусив їх потиснути один одному руки, а потім одвів Білла вбік і сказав, що йду в невеличке село Поплар-Ков, за три милі від печери, і з’ясую, як у містечку ставляться до викрадення хлопця. Крім того, я думаю, що краще надіслати в цей же день старому Дорсету безапеляційний лист із вимогою викупу, повідомляючи в ньому, як той викуп треба заплатити.

— Знаєш, Семе, — каже Білл, — я готовий іти за тобою у вогонь і воду, я і оком не повів би під час землетрусу, гри в покер, вибухів динаміту, поліцейських облав, нападів на поїзди та циклонів. Я ніколи нічого не боявся, поки ми не викрали цю ракету, яку чомусь називають хлопцем. Він мене доконав. Ти ж не залишиш мене з ним надовго, Семе?

— Я повернуся десь після полудня, — кажу я. — Твоє діло розважати й заспокоювати дитину, поки я прийду. А тепер напишімо старому Дорсету листа.

Білл і я взяли папір та олівець і почали складати лист, поки Вождь червоношкірих, загорнувшись у ковдру, поважно походжав туди й сюди, охороняючи вхід до печери. Білл слізно вмовляв мене призначити викуп тільки півтори тисячі доларів замість двох.

— Я зовсім не намагаюся принизити прославлені з моральної точки зору батьківські почуття, але ми маємо справу з людьми, а яка людина віддасть дві тисячі доларів за цього обсипаного ластовинням дикого кота! Я хотів би ризикнути: хай буде півтори тисячі доларів, а різницю сплачу я.

В. Зельдес. Вождь червоношкірих. 1992 р.

Щоб утішити Білля, я погодився, і ми з ним разом склали такого листа:

«Ебенезеру Дорсету, есквайру.

Ми надійно сховали Вашого сина далеко від міста. Будь-які спроби знайти його — Ваші чи навіть найдосвідченіших детективів — марні. Остаточні та єдині умови, за яких Ви можете повернути його собі, такі: ми вимагаємо за його повернення півтори тисячі доларів великими купюрами; гроші мають бути сьогодні опівночі на тому ж місці й у тій коробочці, що й Ваша відповідь, — де саме, буде сказано нижче. Якщо Ви згодні на ці умови, надішліть Вашу письмову відповідь із ким-небудь сьогодні о пів на дев'яту вечора. За бродом через Совиний ручай по дорозі на Поплар-Ков є три великих дерева на відстані майже сто ярдів одне від одного, біля самої огорожі пшеничного поля праворуч. Під стовпом цієї огорожі, проти третього дерева, буде сховано картонну коробочку.

Ваш посланець покладе відповідь у цю коробочку й негайно повернеться до міста.

Якщо Ви спробуєте нас видати або не виконати вимог, які ми виклали, Ви більше ніколи не побачите свого сина.

Якщо заплатите гроші, як ми цього вимагаємо, він повернеться до Вас живий і здоровий через три години. Ці умови остаточні, і, якщо Ви їх не приймете, ніяких подальших спроб установити з Вами зв'язок ми не робитимемо.

Два відчайдушних чоловіки».

Я надписав адресу Дорсета, поклав лист у кишеню та вже зібрався рушити, коли цей хлопчисько підходить до мене й каже:

— Ей, Зміїне Око, ти казав, що мені можна грати в розвідників, поки тебе не буде.

— Грай собі, — відповідаю. — Ось містер Білл із тобою пограє. А що воно за гра така?

— Я — розвідник, — пояснює Вождь червоношкірих, — і повинен скакати до укріплення, щоб попередити поселенців про те, що йдуть індіанці. Мені вже набридло самому бути індіанцем. Я хочу бути розвідником.

— Гаразд, — кажу я. — Така забава начебто нешкідлива. Я думаю, містер Білл допоможе тобі поламати плани цих докучливих дикунів.

В. Зельдес. Вождь червоношкірих. 1992 р.

— А що я маю робити? — питає Білл, підозріло позираючи на хлопчину.

— Ти будеш моїм конем, — каже розвідник. — Ставай навкарачки. Як же я без коня прискачу до укріплення?

— Ти вже краще розваж його, поки здійснимо наш план, — кажу я. — Пограйся трохи.

Білл стає навкарачки, і в очах у нього з’являється такий вираз, як у кролика, що потрапив у пастку.

— А чи далеко звідси до того укріплення, хлопче? — питає він хрипким голосом.

— Дев’яносто миль, — відповідає розвідник. — І ти повинен поспішати, щоб устигнути туди вчасно. Ну, рушай!

Розвідник стрибає Біллові на спину й лупцює п’ятами його в боки.

— Ради бога, — каже Білл, — повертайся назад, Семе, якомога скоріше! Я думаю, нам не треба було вимагати більше, ніж тисячу. Слухай, перестань бити мене ногами, а то я зараз устану й задам тобі перцю!

Я попрямував у Поплар-Ков, посидів там біля пошти, у крамниці побалакав із фермерами, які приходили за покупками. Один бородань розповів, що він чув, ніби все місто наполохане тим, що в старого Ебенезера Дорсета зник хлопець чи, може, його вкрали. Саме це мені й треба було знати. Я купив трохи тютюну, поцікавився ціною на горох, непомітно вкинув листа в поштову скриньку й пішов. Поштмейстер сказав мені, що за годину через село проїде листоноша та забере пошту до міста.

Коли я повернувся назад до печери, ні Білла, ні хлопчиська ніде не було видно. Я роздивився в околицях печери, раз чи два навіть гукнув, — але ніхто мені не відповів. Я закурив люльку й сів на порослий мохом камінь, чекаючи, що буде далі.

Десь за пів години в кущах я почув шелест, і на невеличку галявину перед печерою вийшов шкутильгаючи Білл. Позаду нього крався наш хлопчисько, ступаючи безшумно, як розвідник, і посміхаючись до самісіньких вух. Білл зупинився, зняв капелюх і витер лице червоною хустинкою. Хлопець став футів за вісім позаду нього.

— Семе, — каже Білл, — я думаю, ти вважатимеш мене зрадником, але я нічого не міг удіяти. Я доросла людина, не без мужності, умію захистити себе, проте бувають випадки, коли й самовпевненість, і самовладання ідуть прахом. Хлопець пішов. Я відіслав його додому. Кінець. Давно колись були мученики, — вів далі Білл, — які готові були швидше прийняти смерть, аніж відмовитися від своєї улюбленої професії. Але нікого з них не піддавали таким надприродним тортурам, як мене. Я намагався зберегти вірність нашим грабіжницьким звичаям, але дійшов до краю.

— Що сталося, Білле? — питаю.

— Я проскакав усі дев’яносто миль до укріплення, ні на дюйм менше, — відповідає Білл. — Потім, коли поселенців урятували, мені дали вівса. Пісок — зовсім не смачна заміна вівса. А тоді цілісіньку годину я мусив пояснювати йому, чому нічого немає в дірках, чому дорога йде в обидва боки та чому трава зелена. Кажу тобі, Семе, людина не може цього витримати. Я схопив його за комір і стягнув із гори. Дорогою він брикався, і тепер ноги в мене нижче колін геть у синцях; крім того, він двічі, а може, і тричі вкусив мене за великий палець, і тепер доведеться припікати чимось руку. Але він пішов, — мовить далі Білл, — пішов додому. Я показав йому дорогу до міста та дав такого стусана, що він зразу ж опинився футів, мабуть, на вісім ближче до міста. Жаль, що ми втрачаємо викуп, але треба було вибирати: або це, або Білл Дрісколл потрапив би в божевільню.

— Білле, — озиваюсь я, — у вашому роду, здається, не було хворих на серцеві хвороби, правда ж?

— Ні, — відповідає Білл, — нічого хронічного, за винятком малярії та нещасних випадків. А чому ти питаєш?

— Тоді можеш обернутися, — кажу, — і глянути, що в тебе за спиною.

Білл обертається, бачить хлопчиська, блідне, важко падає на землю та починає без усякої мети хапатися за траву й дрібненькі трісочки. Цілу годину я боявся, що він збожеволіє. Потім сказав йому, що, на мою думку, треба негайно закінчувати з усім цим, що ми встигнемо отримати викуп і чкурнути звідси ще до півночі, якщо старий Дорсет погодиться на нашу пропозицію. Тоді Білл підбадьорився, навіть настільки, що всміхнувся через силу хлопцеві й пообіцяв зображати росіян у війні з японцями, як тільки почуватиме себе трохи краще.

У мене був план, як отримати викуп, не ризикуючи, що супротивна сторона схопить нас, і цей план схвалив би кожний професійний викрадач. Дерево, під яким мали залишити відповідь, а потім і гроші, стояло біля дороги; понад дорогою тягнулась огорожа, а за нею по обидва боки — великі голі поля. Якби того, хто прийде по лист, підстерігала банда констеблів, вони побачили б його здаля посеред поля або на дорозі. Але де там! О пів на дев’яту я сидів уже на дереві, сховавшись не гірше деревної жаби та чекаючи на посланця.

Рівно в призначений час під’їжджає на велосипеді хлопець-підліток, знаходить картонну коробочку під стовпом огорожі, кладе туди згорнутий папірець і, натискаючи на педалі, мчить назад до міста.

Я почекав ще годину й упевнився, що все зроблено чесно: ніякої пастки не було. Тоді я зліз із дерева, витяг записку, прокрався вздовж огорожі до самого лісу й уже за пів години був у печері. Розгорнув записку, підсунувши ближче до ліхтаря та прочитав її Біллу. Вона була написана чорнилом, нерозбірливим почерком, але сама її суть була така:

«Двом відчайдушним чоловікам!

Джентльмени, сьогоднішньою поштою я отримав вашого листа відносно викупу, який ви просите за те, щоб повернути мені сина. Думаю, що ви вимагаєте забагато, і тому хочу зробити вам контрпропозицію, яку, мені здається, ви приймете. Ви приводите Джонні додому й платите мені готівкою двісті п'ятдесят доларів, а я за це погоджуюся забрати його у вас. Приходьте краще вночі, бо сусіди думають, що він зник, і я не можу нести відповідальність за те, що вони можуть зробити з кожним, хто приведе Джонні додому.

З повагою Ебенезер Дорсет».

— Великі пірати! — кажу я. — З усіх нахаб...

Але я глянув на Білла й затнувся. Його очі мали такий благальний вигляд, якого я ніколи раніше не бачив ні в безсловесних тварин, ні в тих, що розмовляють.

— Семе, — каже він, — що таке, зрештою, ті двісті п’ятдесят доларів? Гроші ми маємо. Ще одна ніч із цим хлопчиськом — і я опинюсь у божевільні. Містер Дорсет не тільки справжній джентльмен, він, на мою думку, ще й марнотратник, коли робить нам таку великодушну пропозицію. Ти ж не збираєшся втратити таку нагоду, правда ж?

— Відверто кажучи, Білле, — відповідаю я, — цей батьків улюбленець і мене трохи нервує. Ми відведемо його додому, заплатимо викуп і чкурнемо якнайдалі.

Ми відвели хлопця додому тієї ж ночі. Щоб він пішов, ми наплели, що батько купив йому рушницю зі срібною насічкою та мокасини й завтра ми разом поїдемо полювати на ведмедів.

Рівно о дванадцятій годині ми постукали у двері Ебенезера. У той самий момент, коли за нашою пропозицією я мав би витягти півтори тисячі доларів із коробочки під деревом, Вілл відраховував двісті п’ятдесят доларів у руку Дорсету.

Фрагмент спектаклю «Вождь червоношкірих». Театр «Forte». м. Харків.

Тільки-но хлопчисько зрозумів, що ми збираємося залишити його вдома, він завив, як найбільша труба в оркестрі, і вчепився в ногу Вілла, наче п’явка. Батько відірвав його від ноги, як відривають липкий пластир.

— Скільки часу ви його зможете тримати? — запитав Білл.

— Сили в мене вже не ті, що колись, — каже старий Дорсет, — але думаю, що за десять хвилин можу ручатися.

— Цілком достатньо, — каже Білл. — За десять хвилин я перетну Центральні, Північні й Середньозахідні штати й добігатиму до канадського кордону.

І хоча ніч була дуже темна, і Білл був дуже гладкий, а я непоганий бігун, мені пощастило наздогнати його тільки за добрі півтори милі від міста.

(Переклад Юрія Іванова)

Першим перекладачем новел О. Генрі українською мовою був відомий гуморист Остап Вишня (збірка «Любовні напої», 1924 р.).

Запитання та завдання

1. Чим зацікавив вас твір О. Генрі «Вождь червоношкірих»? Чи передбачали ви такий перебіг подій, коли починали читати цю новелу?

2. З якою метою Білл і Сем вирішили викрасти хлопця? Чому для здійснення свого плану злодії вибрали родину Ебенезера Дорсета?

3. Знайдіть у тексті опис зовнішності Джонні? Які деталі портрета хлопця привернули вашу увагу? Які художні засоби використовує автор?

4. Роздивіться світлини й ілюстрації до твору (с. 50, 51, 55, 57, 60). Чи такими ви уявляли героїв?

5. Як Джонні відреагував на своє викрадення? Чого найбільше він побоювався, коли потрапив до злочинців?

6. Якої реакції чекали друзі від родини хлопця та жителів містечка? Чому сусіди зраділи, коли почули про зникнення Джонні? Як це їх характеризує?

7. Що виявилося несподіваним для викрадачів у поведінці Джонні? Які витівки хлопця призвели до того, що Білл ледве не збожеволів?

8. Чому Джонні не хоче повертатися в сім’ю? Про що це свідчить?

9. Як ви сприймаєте поведінку хлопця? Він здається вам симпатичним, веселим чи навпаки? Обґрунтуйте свою відповідь.

10. Які епізоди твору здалися вам найбільш комічними? Що саме викликає сміх?

11. Послухайте промову Джонні (с. 51). Як вона характеризує хлопчика?

12. За допомогою яких художніх засобів формується підтекст твору? Наведіть приклади.

13. Перекажіть близько до тексту уривок, який вам сподобався найбільше. Обґрунтуйте свій вибір.

14. Розгляньте порівняльну таблицю «Оповідання та новела». Поміркуйте, чи має новела О. Генрі «Вождь червоношкірих» ознаки оповідання, адже жанр цього твору деякі літературознавці визначають як «новела-оповідання». Чи погоджуєтеся ви з ними?

Оповідання та новела

Спільне

Відмінне

Належать до розповідного жанру.

У новелі більш гострий сюжет із несподіваною розв’язкою, підкреслена лаконічність, більша напруженість у розгортанні події.

Невеликий обсяг.

В оповіданні наявні розлогі портретні характеристики, опис вдачі героїв і героїнь, чіткіше виражена авторська оцінка персонажів і подій.

Невелика кількість персонажів.

У новелі акцент зроблено на незвичайній події, а в оповіданні — на її осмисленні.

Нерозгалужений сюжет, зазвичай одна сюжетна лінія.

В оповіданні може бути додаткова сюжетна лінія.

15. Підготуйте кілька малюнків для мальопису за новелою О. Генрі (за бажанням). Які репліки героїв оповідання ви використаєте для цього? Обґрунтуйте свій вибір.