Зарубіжна література. 6 клас. Богданець-Білоскаленко

Герберт Джордж Уеллс

(1866-1946)

Англійський письменник-фантаст, публіцист

Герберт Джордж Уеллс народився в містечку Бромлі, поблизу Лондона (Англія) у небагатій родині. Його батько, колишній садівник і крамар, основний дохід отримував від гри в крикет.

У восьмирічному віці Герберт зламав ногу й, щоб не нудьгувати, почав читати книжки. Це визначило його подальшу долю. Коли йому виповнилося 13 років, матеріальне становище родини погіршилося, хлопець улаштувався працювати в аптеку.

Юнак самостійно підготувався до іспитів, отримав стипендію і почав навчатися в лондонському Імперіал-коледжі, де зацікавився фізіологією, анатомією та біологією.

Після закінчення коледжу працював шкільним учителем.

Г. Уеллс відомий передусім як письменник-фантаст, який щиро вірив у безмежні можливості людського розуму. За своє життя написав майже сорок романів, багато оповідань і наукових праць із політики, філософії та біології.

Після виходу у світ першого фантастичного роману Г. Уеллса «Машина часу» (1895) він одразу став популярним. Серед найвідоміших творів митця — романи «Острів доктора Моро» (1896), «Людина-невидимка» (1897), «Війна світів» (1898), «Перші люди на Місяці» (1901). Ці книжки мали величезний успіх серед читацького кола.

Ще на початку XX ст. Г. Уеллс передбачив освоєння космосу, розвиток автомобілебудування. Він увів в ужиток поняття «паралельні світи», напророкував чотиривимірну реальність, польоти на Місяць. Митець описав появу автобусів, ескалаторів, автовідповідачів, центрального опалення, автоматичних дверей, доставления товарів додому, лазерну зброю. Літальні апарати ще тільки проєктували, а Г. Уеллс уже придумав літаки для марсіан.

У фантастичній новелі «Чарівна крамниця», яку письменник створив для свого сина Джорджа Філіпа, ідеться про те, що діти можуть навчити своїх батьків мріяти й сприймати життя як чарівний дивосвіт. Адже, стаючи дорослими, люди часто втрачають цю здатність і бачать світ тільки в сірих, буденних барвах.

Новела Г. Уеллса має захопливий сюжет, тримає читацьку аудиторію в напруженні впродовж усього твору.

Чарівна крамниця має містичні ознаки й відчиняє свої двері не кожному. Саме її розміщення загадкове, подібне до міражу. Такими видаються й іграшки, що там продають: «Яйце є — яйця немає», «Лялька, що плаче, як жива», «Купи й дивуй друзів».

З голови продавця вилітають скляні кульки й опиняються в кишені; сам він перетворюється на кролика; олов’яні солдатики оживають; чарівний щит, чоботи-скороходи та шапка-невидимка мають свою реальну ціну.

Залишивши чарівну крамницю, батько спостерігає за тим, як сприйняв цю пригоду син. Виявилося, що він був дуже задоволеним. Олов’яні солдатики із чарівної крамниці, на думку Джипа, живі й уміють марширувати за його наказом.

Отже, чарівна крамниця — це художній образ місця чарівних перетворень, які відбуваються з людиною в дитинстві й залишаються спогадами на все життя.

На думку письменника, лише ті люди, які вміють мріяти та фантазувати, можуть відкрити для себе надзвичайні й фантастичні світи.

ЧАРІВНА КРАМНИЦЯ (1903)

Новела

Ту чарівну крамницю я бачив здалеку кілька разів; а раз чи двічі навіть проходив повз її вітрину, де лежало багато привабливих дрібничок: чарівні кульки, чарівні кури, чудодійні ковпаки, ляльки для черевомовців, кошики з причандаллям для фокусників, колоди звичайнісіньких на вигляд карт і таке інше. Але мені й на думку не спадало завернути туди, поки одного дня Джип, не кажучи ні слова, узяв мене за палець і потягнув до вітрини. І поводився він так, що мені не залишалося нічого іншого, як зайти з ним до крамниці. Сказати правду, я і не здогадувався, що ця скромна з вигляду крамничка міститься саме тут, на Ріджент-стріт, між художнім салоном і закладом, де в патентованих інкубаторах виводять курчат. І все ж вона була саме тут. Я думав, вона десь ближче до цирку або за рогом на Оксфорд-стріт чи навіть у Голборні; до того ж я завжди бачив її на протилежному боці вулиці, і щоразу вона здавалася недосяжною, подібною до міражу. Але тепер крамниця стояла просто переді мною, сумніву не було, і пухкенький Джипів пальчик стукав по її вітрині.

— Якби я був багатий, — сказав Джип, тикаючи пальчиком на «Яйце є — яйця немає», — то купив би собі он те. І оте. — Він показав на «Ляльку, що плаче, як жива». — І оце. — То був загадковий предмет, і називався він, як було зазначено на привабливому ярличку, «Купи й дивуй друзів».

— А під отим ковпаком, — промовив Джип, — зникає все, що покладеш. Я в книжці читав... Ой, тату, а он «Монета є — монети немає»! Тільки вона лежить так, що не видно, як це робиться.

Джип, милий мій хлопчик, успадкував материну вихованість і не просив повести його в крамницю, не набридав мені благаннями. Він просто тягнув мене зовсім несвідомо за палець до дверей, і я добре розумів, що йому хочеться.

— Ось! — мовив він і показав на «Чарівну пляшку».

І. Михайлян. Ілюстрація до новели Г. Уеллса «Чарівна крамниця». 2013 р.

— А якби ти її мав? — запитав я.

І Джип, почувши в цьому запитанні обіцянку, ураз просіяв.

— Я показав би її Джиссі! — відповів він, не забуваючи, як завжди, про інших.

— До твого дня народження залишилося менше ста днів, — сказав я і взявся за дверну ручку.

Джип нічого не відповів, тільки ще дужче стиснув мій палець, і ми ввійшли до крамниці.

Це була не проста крамниця — це була чарівна крамниця, і тому Джип не поспішив одразу до прилавка, як бувало, коли ми заходили кудись купити йому звичайні іграшки. Увесь тягар розмови з продавцем він переклав тут на мене.

Крамниця була невеличка, тісна й досить темна. Коли ми причинили за собою двері, дзвоник на них жалібно теленькнув. Хвилину чи дві в крамниці, крім нас, нікого не було, і ми мали час роззирнутися. Ось тигр із пап’є-маше на скляній вітрині, що стоїть на невисокому прилавку, — поважний, добродушний тигр, який розмірено киває головою; ось найрізноманітніші кришталеві кульки, порцелянова рука з колодою чарівних карт, цілий набір різних завбільшки чарівних акваріумів; ось нескромний чарівний капелюх безсоромно виставив напоказ свої пружини. На підлозі стояло кілька чарівних дзеркал; одне нас звужувало й видовжувало, друге приплющувало нам голови й скрадало ноги, третє робило нас низенькими й товстими, як бочки. І поки ми сміялися, дивлячись у ті дзеркала, з’явився якийсь чоловік — певно, продавець.

І. Михайлян. Ілюстрація до новели Г. Уеллса «Чарівна крамниця». 2013 р.

Одне слово, він стояв за прилавком — якийсь дивний, блідий, темноволосий чоловік. Одне вухо в нього було більше від другого, а підборіддя — як носок черевика.

— Чим можу прислужитися? — сказав він і розчепірив на скляному прилавку свої чарівні довгі пальці.

Від несподіванки ми обидва здригнулися та обернулися.

— Я хотів би купити своєму хлопчикові кілька простеньких іграшок, — сказав я.

— Фокуси? — запитав він. — Механічні? Для дому?

— Щось смішненьке, — відповів я.

— Гм... — мовив продавець і, ніби замислившись, почухав потилицю.

А тоді просто на очах у нас дістав у себе з голови скляну кульку.

— Щось таке? — сказав він і простягнув кульку мені.

Такого ми не сподівалися. Багато разів мені випадало бачити цей фокус на сцені — без нього не обходився найзвичайнісінький фокусник, — але тут, у крамниці, я цього не чекав.

— Непогано! — кинув я, сміючись.

— Правда ж? — мовив продавець.

Джип відпустив мій палець і потягнувся рукою до скляної кульки. Але долоня в продавця була порожня.

— Вона в тебе в кишені, — сказав чоловік. І справді, кулька виявилась у Джипа в кишені!

Н. Корнєєва. Ілюстрація до новели Г. Уеллса «Чарівна крамниця». 1990 р.

— Скільки вона коштує? — спитав я.

— За скляні кульки ми нічого не беремо, — привітно відповів продавець. — Вони дістаються нам... — він піймав іще одну кульку в себе на лікті, — задарма.

Третю кульку він схопив у себе на потилиці й поклав її на прилавок поруч із другою. Джип уважно роздивився свою кульку, потім дві ті, що лежали на прилавку, і зрештою підвів запитливий погляд на продавця, який стояв і всміхався.

— Можеш узяти собі й ці, — сказав той. — А як не боїшся, то й іще одну, з рота. Ось!

Джип якусь мить мовчки дивився на мене, так само не кажучи ні слова, потім згріб усі чотири кульки, знов узявся про всяк випадок за мій палець і приготувався дивитися, що ж буде далі.

— Отак ми дістаємо всі наші товари — ті, що дрібніші, — пояснив продавець.

Я засміявсь і, підхопивши його жарт, сказав:

— Замість того, щоб брати їх на складі. Так воно, звісно, дешевше!

— До певної міри, — відповів продавець. — Хоча, зрештою, платити доводиться і нам. Тільки не так багато, як думають люди... Товари більших розмірів, а також харчі й усе, що нам треба, ми дістаємо із цього ось капелюха... І знаєте, що я вам скажу, сер? На світі немає жодного складу справжніх чарівних товарів! Ви, мабуть, помітили нашу вивіску «Справжня чарівна крамниця»? — Він дістав із-за щоки прейскурант і подав його мені.

— Справжня! — повторив він, показав пальцем на це слово й додав: — Тут аніякісінького шахрайства, сер!

Мені здалося, що його жарти не позбавлені серйозних підстав.

А продавець обернувся до Джипа, привітно всміхнувся й мовив:

— А знаєш, ти славний хлопчик!

Я здивувався. Звідки, думаю, він знає? Адже для дисципліни ми тримаємо це від Джипа в таємниці, навіть удома.

Та малий вислухав цю похвалу спокійно, мовчки, не зводячи з продавця погляду.

— Бо тільки славні хлопці можуть увійти в ці двері.

І в ту ж мить, ніби на підтвердження цих слів, пролунав стук у двері й почувся слабенький писклявий голосок:

— У-у! Я хочу ввійти сюди, тату! Хочу ввійти! У-у-у!

А вслід за цим утішання та вмовляння змученого батька:

— Тут же зачинено, Едварде!

— І зовсім не зачинено! — озвався я.

— Зачинено, сер! — сказав продавець. — Для таких дітей у нас завжди зачинено.

І тут ми побачили хлопчика: маленьке біле личко, бліде від ласощів і всіляких смачнющих-пресмачнющих страв і перекривлене від повсякденних примх — одне слово, личко жорстокого маленького егоїста, який шкріб нігтем зачаровану шибку.

— Так не годиться, сер, — сказав продавець, коли я з властивою мені готовністю допомогти рушив до дверей.

За хвилину розбещеного хлопчика, який пхикав перед дверима, повели далі.

— Як це ви так робите? — запитав я, з полегкістю зітхнувши.

— Чари! — відповів продавець, недбало махнувши рукою, і з-під його пальців — уявляєте! — порснули різнобарвні іскри й погасли в сутінках крамниці.

— Там, за дверима, — звернувся продавець до Джипа, — ти казав, що хотів би мати наш набір «Купи й дивуй друзів»?

Після героїчної внутрішньої боротьби Джип нарешті відповів:

— Так.

— Він у тебе в кишені.

І, перехилившись через прилавок — тіло в нього виявилося надзвичайно довгим, — цей чудернацький чоловік із манерами справжнього фокусника дістав у Джипа з кишені коробку.

— Папір! — сказав він і взяв із порожнього капелюха з пружинами аркуш паперу. — Шворка! — і в роті в нього виявився клубок, від якого він відмотав довжелезну шворку, зв’язав нею згорток, а тоді перекусив її зубами. А клубок, як мені здалося, проковтнув! Потім чиркнув об ніс однієї із черевомовних ляльок сірника, потримав над вогнем свого пальця (він одразу обернувся на паличку червоного сургучу) і запечатав покупку. — Ти ще казав про «Яйце є — яйця немає», — зауважив він, дістав його з внутрішньої кишені мого пальта й загорнув у папір разом із «Лялькою, що плаче, як жива».

Я віддавав кожний готовий пакунок Джипові, а той міцно притискав його до себе.

Хлопчик говорив дуже мало, але очі його були красномовні. Красномовні були і його руки, що тримали біля грудей покупки. Джип стояв невимовно схвильований. Так, це були справжні чари.

І раптом я аж здригнувся: під капелюхом у мене щось заворушилося — таке м’якеньке, трепетне! Я схопився за капелюх, і з-під нього випурхнув скуйовджений голуб — їй-богу, то був спільник продавця! — побіг по прилавку та чкурнув, як мені здалося, до картонної коробки за тигром із пап’є-маше.

— Отакої! — сказав чоловік і спритно вихопив у мене з руки капелюха. — От дурний птах — де влаштував собі гніздо!

Він почав стріпувати мого капелюха й витрусив із нього собі в руку двоє чи троє яєць, чималу мармурову кульку, годинник, з пів десятка неодмінних скляних кульок, зіжмаканий папір, потім ще папір, і ще, й усе говорив про те, що люди не мають звички чистити свої капелюхи зсередини... Розмовляв він, звичайно, дуже чемно й не без певних особистих натяків.

Н. Корнєєва. Ілюстрація до новели Г. Уеллса «Чарівна крамниця». 1990 р.

— Помалу збирається стільки всякої всячини, сер... Звісно, не тільки у вас... Мало не в кожного покупця... Чого тільки люди із собою не носять!

А зіжмаканий папір на прилавку ріс, піднімався дедалі вище й уже майже затулив собою продавця. Тепер ми чули тільки його голос:

— Ніхто не знає, сер, що ховається в людини за її добропристойною подобою... Усі ми — усього лише прилизана зовнішність, одне слово, лицеміри...

Голос його завмер — точнісінько як у ваших сусідів завмер би грамофон, коли б ви влучно запустили в нього цеглиною. І така сама раптова мовчанка. Папір перестав шурхотіти, стало зовсім тихо.

— Вам уже не потрібний мій капелюх? — озвався нарешті я.

Відповіді не було.

Я подивився на Джипа, він подивився на мене, і в чарівних дзеркалах відбилися наші спотворені обличчя — чудернацькі, серйозні, принишклі...

— Нам, мабуть, пора, — зітхнув я. — Скажіть, скільки з нас за все це... — запитав я, раптом підвищивши голос. — Я хочу заплатити. І мій капелюх, будь ласка...

Із-за купи паперу ніби почулося якесь сопіння.

— Загляньмо за прилавок, Джипе, — сказав я. — Він із нас кепкує!..

Ми з Джипом обійшли тигра, що кивав головою.

І що, ви думаєте, було за прилавком? Там не було нічого! На підлозі лежав тільки мій капелюх, а поруч сидів у глибокій задумі кролик — звичайнісінький капловухий білий кролик, дурнуватий на вигляд, одне слово, саме такий, які бувають тільки у фокусників. Я нахилився, щоб узяти капелюха, і кролик відскочив від мене.

— Тату! — якось винувато шепнув Джип.

— Що таке, Джипе?

— Тату, а мені ця крамниця подобається. «Вона подобалася б і мені, — подумав я, — якби прилавок раптом не витягся й не загородив нам дорогу до дверей». Але я не прохопився Джипові про це жодним словом.

— Трусь-трусь! — покликав Джип і простягнув руку до кролика, коли той пострибав повз нас. — Трусь-трусь, покажи Джипові фокус!

Кролик чкурнув у двері, яких доти я там, звичайно, не помічав. Потім двері розчахнулися ширше, і з них знову вийшов чоловік, у якого одне вухо було більше за друге. Він так само всміхався, та коли наші погляди зустрілися, я побачив у його очах чи то глузування, чи то виклик.

— Чи не бажаєте оглянути нашу виставку, сер? — так само люб’язно запитав він.

Джип потягнув мене за палець. Я подивився на прилавок, тоді на продавця, і знову наші погляди зустрілися. Мені вже починало здаватися, що чари тут аж надто справжні.

— У нас обмаль часу... — відповів я.

Та не встиг я доказати цих слів, як ми вже стояли в іншій кімнаті, де були виставлені зразки.

— Усі товари в нас одного ґатунку, — заявив продавець, потираючи свої гнучкі руки, — а саме: найвищого! Нічого, крім справжньої магії! З гарантією! О, даруйте, сер!

Цієї миті я відчув, ніби чоловік щось відриває від мого рукава. Повернувши голову, я побачив, що він тримає за хвіст невеличке червоне чортеня, а воно смикається, звивається та хоче вкусити його за руку. Ще хвиля — і продавець байдуже жбурнув його під прилавок. Чортеня було гумове, безперечно, і все ж на якусь мить мені здалося... І тримав він його так, як тримають у руках кусючу гадину... Я перевів погляд на Джипа, але той не зводив погляду із чарівного коника-гойдалки. Я був радий, що малий не бачив того чортеняти.

— Послухайте, — мовив я, стишивши голос і показуючи очима то на Джипа, то на червоне чортеня, — думаю, у вас таких речей небагато. Правда ж?

— І сліду немає! Це, мабуть, ви занесли його з вулиці, — відповів продавець, так само стишивши голос і ще ширше всміхаючись. — Аж дивно: чого тільки люди не носять із собою, самі про це не знаючи! — Потім до Джипа: — Тобі тут щось припало до вподоби?

Джипові припало тут до вподоби багато чого. І він довірливо й чемно звернувся до дивовижного продавця:

— А цей меч також чарівний?

— Це чарівний іграшковий меч. Не гнеться, не ламається, не ріже пальці. Хто має такого меча, той вийде цілий-цілісінький із двобою з будь-яким ворогом, не старшим за вісімнадцять років. Коштує від пів крони до семи шилінгів і шести пенсів — залежно від того, який завбільшки. Ці картонні обладунки призначені для юних лицарів, у мандрах вони просто незамінні. Чарівний щит, чоботи-скороходи, шапка-невидимка...

— Ой, татусю! — вигукнув Джип.

Я хотів запитати, скільки ж усе це коштує, але продавець не звертав на мене уваги. Тепер він цілком заволодів Джипом. Він відірвав малого від мого пальця та заходився докладно розповідати йому про свої кляті товари. Спинити його було вже годі. Невдовзі я з невиразною тривогою і почуттям, дуже подібним до ревнощів, зауважив, що Джип ухопився за його палець — достоту, як звичайно хапався за мій. «Безперечно, він чоловік цікавий, — міркував я, — і в нього сила-силенна всіляких справді цікавих підробок. І все ж таки...»

Я рушив за ними, нічого не кажучи й не спускаючи очей з того спритного фокусника. Зрештою, Джипові тут подобається... А коли нам треба буде піти, ми зробимо це дуже просто, тут сумніву немає.

Виставка займала довгу, безладно забудовану галерею, утикану всілякими колонами, підпорами й стояками; арки вели до бічних ніш, де знічев’я тинялися та продавали витрішки якісь дивні на вигляд доглядачі. І на кожному кроці траплялися, збиваючи нас із пантелику, дзеркала й портьєри, їх було так багато, що дуже скоро я вже не зміг знайти двері, у які ми ввійшли.

А продавець показував Джипові чарівні поїзди, що рухалися без пари й пружини — їм досить було тільки дати команду, а також оті надзвичайно дорогоцінні коробки з олов’яними солдатиками, що оживали відразу, щойно він піднімав кришку та промовляв... Переказати ту скоромовку я не можу — у мене не дуже гостре вухо, а от Джип успадкував слух від матері й повторив скоромовку вмить.

— Браво! — вигукнув продавець, безцеремонно згріб солдатиків знову до коробки й віддав її Джипу. — Ану, ще раз!

І Джип за мить оживив солдатиків знову.

— Берете коробку? — запитав продавець.

— Ми б узяли, — відповів я, — якби ви продали її трохи дешевше, бо мені треба бути мільйонером...

— З дорогою душею! — І продавець знову змів солдатиків у коробку, накрив її кришкою, помахав коробкою в повітрі — і вона вже була загорнена в бурий папір і перев’язана шворкою. А на папері стояла повна адреса й ім’я Джипа!

Помітивши мій подив, продавець засміявся.

— Це — справжні чари! — сказав він. — У нас без шахрайства.

— А як на мене, то вони аж надто справжні! — промовив я.

І після цього продавець почав показувати Джипові фокуси, незвичайні вже самі собою, а ще незвичайніші тим, як він їх виконував. Чоловік пояснював, як улаштовані іграшки, показував їх навиворіт, а любий мій хлопчик поважно дивився та дуже глибокодумно кивав головою. Я за ними просто не встигав.

— Агов, хутчіше! — гукав продавець-чародій, а вслід за ним чистий дитячий голосок повторював:

— Агов, хутчіше!

Але мою увагу відвертало інше. Ця крамниця вже починала викликати в мене підозру й побоювання. Мене насторожувало тут усе, навіть стіни, стеля, підлога, кожний стілець, що траплявся дорогою. У мене було таке дивне враження, ніби, як тільки я відвернуся, усе це відразу закружляє, почне пересуватися, гратись у мене за спиною у «своїх сусідів». Карниз звивався, мов змія, а ліпні маски на стінах були, правду кажучи, аж надто виразні як для простого гіпсу.

Потім в око мені раптом упав один із тих чудних доглядачів. Він стояв трохи збоку та, мабуть, не бачив мене, — мені й самому було видно його за купою іграшок та ще й через арку тільки, сказати б, на три чверті. Прихилившись до стовпа, він виробляв зі своїм обличчям таке, що в мене аж сироти на тілі повиступали! Особливо страшно було дивитися на його ніс.

А вигляд чоловік мав такий, ніби йому нудно й він просто вирішив розважитися. Спочатку ніс у нього був коротенький і сплющений, потім на очах витягся, як підзорна труба, а тоді почав робитися дедалі тоншим, поки став подібним до довгого, гнучкого червоного батога. Немов у страшному сні! Чоловік розмахував тим носом із боку в бік і закидав його вперед, як рибалка закидає вудку.

Н. Корнєєва. Ілюстрація до новели Г. Уеллса «Чарівна крамниця». 1990 р.

І тут я похопився — адже таке видовище не для Джипа! Та, озирнувшись, я побачив, що всю його увагу заполонив продавець, і малий не підозрює нічого поганого. Вони саме про щось шепотілися, поглядаючи на мене. Джип стояв на табуреті, а продавець тримав у руках щось подібне до великого барабана.

— Тату, пограймося в піжмурки! — вигукнув Джип. — Тобі жмуритися!

І не встиг я і слова сказати, як продавець накрив його отим великим барабаном! Я зразу збагнув, у чому річ.

— Заберіть барабан! — закричав я. — Зараз же! Ви перелякаєте хлопчика!

Чоловік із неоднаковими вухами мовчки послухався та простяг мені той величезний циліндр, щоб я побачив, що він порожній. На табуреті теж нікого не було! Невже за одну мить мій хлопчик міг безслідно зникнути?..

Вам, мабуть, знайоме лиховісне передчуття, що заполонює душу й невидимою рукою стискує серце. Це передчуття ніби змітає геть ваше власне «я», і весь ви насторожуєтеся, напружуєтеся, ви не зволікаєте, але й не гарячкуєте, а гнів і страх десь зникають. Так було й зі мною.

Я ступив до ошкіреного продавця та люто перекинув ногою табурет.

— Годі цих дурниць! — гримнув я. — Де мій хлопчик?

— Ви ж бачите, — сказав продавець, усе ще показуючи мені порожній барабан. — У нас без шахрайства...

Я простягнув руку, щоб схопити його, але він спритно крутнувся та вислизнув від мене. Я знову метнувся до нього, але він ухилився вдруге й штовхнув якісь двері, щоб утекти.

— Стій! — крикнув я.

Чоловік засміявся й вибіг. Я кинувся за ним та опинився в... непроглядній темряві! Бах!

— О Господи! Я вас і не помітив, сер!

Я стояв на Ріджент-стріт і щойно зіткнувся з якимось порядним на вигляд робітником. А за кілька кроків від мене стояв трохи розгублений Джип. Ми з тим чоловіком вибачилися один перед одним, Джип крутнувсь і з ясною усмішкою підбіг, ніби тільки на хвилинку згубив мене з очей.

У руках він тримав чотири пакунки! І в ту ж мить узявся за мій палець.

Спочатку я не знав, що й думати. Я роззирнувся, шукаючи поглядом двері чарівної крамниці. Але їх ніде не було! Ні дверей, ні крамниці, нічого! Лише звичайнісінький пілястр між салоном, де продають картини, і вітриною з курчатами!..

І я зробив єдине, що міг зробити в такому розгубленому стані: став край тротуару й помахав парасолькою, підкликаючи кеб.

— В екіпаж! — не тямлячи себе від радощів, вигукнув Джип.

Я допоміг йому сісти в кеб, насилу згадав свою адресу й сів сам. Потім відчув у себе в кишені щось незвичайне й знайшов там скляну кульку. Я обурено викинув її на бруківку.

Джип нічого не сказав.

Якийсь час ми обидва мовчали. Нарешті Джип промовив:

— Оце була крамниця, тату!

І тут я подумав собі: «А як сприйняв усе це він?» На вигляд Джип був цілий, здоровий, і це головне. Він не був наляканий, не був розгублений; його просто страшенно тішило те, як минув день, до того ж на колінах він тримав чотири пакунки.

Чорт, що ж там усе-таки було?

— Гм! — озвався я. — Малим дітям не можна ходити до таких крамниць щодня.

Джип вислухав мої слова з властивою йому стриманістю, і на якусь мить мені стало навіть шкода, що я його батько, а не мати, і не можу тут-таки, в екіпажі, поцілувати його. «Зрештою, — подумав я, — не так уже все це й страшно!»

Але остаточно я заспокоївся аж тоді, як удома ми розпакували ті чотири згортки. У трьох із них виявилися коробки зі звичайнісінькими, але такими гарними олов’яними солдатиками, що Джип зовсім забув про тих «Справжніх чарівних солдатиків», яких бачив у крамниці.

А в четвертому пакунку було кошеня — невеличке, біле, живе кошеня, дуже жваве, славне на вдачу та з добрим апетитом.

Я розглядав усе це з полегкістю, хоч і не без остороги. І просидів у дитячій кімнаті хтозна-скільки часу...

Було це пів року тому. І тепер я починаю думати, що нічого поганого, власне, і не сталося. У кошеняті виявилося не більше чарів, ніж буває в усіх інших кошенятах. А солдатики трималися так стійко, що ними був би задоволений найсуворіший полковник. Ну, а Джип?..

Розважливі батьки погодяться, що з ним я мав поводитись особливо обачно.

Але одного дня я таки не стримався та запитав:

— Джипе, а що, якби твої солдатики раптом ожили й пішли марширувати?

— А вони й так живі, — відповів він. — Я знаю одне слово, і досить мені тільки відкрити коробку й сказати його...

— І вони марширують?

— Ну, звісно, тату! Якби вони не марширували, я б їх і не любив!

Я не висловив подиву — це було б недоречно.

Відтоді я не раз пробував, коли Джип грався із солдатиками, зненацька ввійти до нього в кімнату. Але нічого чарівного в них я так і не помітив...

Отож важко сказати щось напевно.

І ще одне: щодо грошей. У мене непоправна звичка завжди платити по рахунку. Кілька разів я проходив туди й назад по Ріджент-стріт, шукаючи ту крамницю, але не знайшов. І все ж таки я схильний думати, що в цій справі повівся чесно: коли вже ті люди, хоч би хто вони були, знають Джипове ім’я й адресу, то нехай коли завгодно надішлють мені рахунок, я оплачу його залюбки.

(Переклад Олекси Логвиненка)

Запитання та завдання

  • 1. З якими почуттями ви читали новелу Г. Уеллса?
  • 2. Чому твір має таку назву? Чи справдилися ваші очікування, коли ви дочитали його до кінця?
  • 3. Хто є оповідачем у творі? Що він розповідає про чарівну крамницю?
  • 4. Якими є стосунки батька й сина? Чому Джип тримає батька за палець?
  • 5. Як продавець називає свою крамницю? Які чарівні речі в ній є? Проілюструйте свою думку цитатами.
  • 6. Чи вірять у чарівність крамниці батько й син? Прослідкуйте зміну їхніх почуттів під час перебування в крамниці.
  • 7. Чи всі можуть потрапити до крамниці? Чому перед вередливим хлопчиком зачинилися магічні двері? Яку роль відіграє у творі антитеза?
  • 8. Чому батько ніколи не бачив, як оживають солдатики Джипа?
  • 9. Розгляньте ілюстрації до твору (с. 65, 66, 67, 70, 75 ). Чи вдалося, на вашу думку, художникам передати чарівну атмосферу новели? Яка з них вам сподобалася найбільше?
  • 10. Створіть іноземною мовою, яку ви вивчаєте, уявний діалог із Джипом. Запитайте, скільки йому років, чим він займається, чи сподобалися йому подарунки.
  • 11. Пофантазуйте й розкажіть, які фантастичні речі ви хотіли б побачити в чарівній крамниці.
  • 12. Доведіть, що «Чарівна крамниця» є новелою. Назвіть її ознаки. Обґрунтуйте свою думку.