Українська література. Повторне видання. 8 клас. Авраменко (2025)

§ 8-9. Образ Русі в сучасній українській літературі

Про що ви дізнаєтеся?

• Які київські князівни стали королевами інших європейських країн?

• Як іноземці сприймали Київ дев’ятсот років тому?

• За які заслуги князя Ярослава народ нарік Мудрим?

1. Коротко про історичну прозу Раїси Іванченко.

Раїса Іванченко (1934 р.) народилася в м. Гуляйполі Запорізької області.

Історикиня, письменниця, публіцистка.

Найвідоміші твори: романи «Зрада, або Як стати володарем», «Гнів Перуна», «Золоті стремена», «Отрута для княгині».

Раїса Іванченко прославилася творами на історичну тематику. У них на основі історичних фактів вона змалювала наше далеке минуле, майстерно відтворивши образи людей того часу, їхню психологію і суворе буття, повернувши нам забуту спадщину й нагадавши, звідки ми та де наше коріння.

Роман «Гнів Перуна» найбільше приваблює тим, що в ньому зроблено першу в українській літературі спробу створити художній портрет Нестора Літописця — автора «Повісті минулих літ». Письменниця у творі порушує проблеми: 1) боротьба нової християнської релігії зі старою язичницькою; 2) загроза з боку степовиків-половців; 3) постійні чвари між князівськими дворами.

Тема Русі й державності набула продовження в романі «Зрада, або Як стати володарем». Авторка показала постатей, які розбудовували державу, і тих, хто її нищив. Своєрідним продовженням цього твору став роман «Отрута для княгині». Головна героїня, княгиня Ольга, зображена мудрою державною діячкою — жінкою, яка змогла потіснити владолюбних мужів, підступних варягів і сісти на давньому київському престолі. Письменниці вдалося надзвичайно яскраво зобразити ту атмосферу підступів, чвар, змов, боротьби не на життя, а на смерть, серед яких вистояла й утвердилася княгиня Ольга. Тема жінки в епоху Русі простежується і в історичному оповіданні «Ярославни», з яким ви сьогодні почнете ознайомлюватися.

Історичні твори Р. Іванченко набули великої популярності, бо письменниця художньо відтворила давню епоху на ґрунті реальних, а не сфантазованих історичних подій і явищ.

2. Історична основа оповідання Раїси Іванченко «Ярославни».

Головними героїнями оповідання «Ярославни» стали три дочки-королеви — Анна, Єлизавета й Анастасія. Реальні та вигадані події утворюють цікаву картину, що передає дух середньовічної доби. Русь у творі — могутня держава з розбудованими містами, неозорими просторами. Володар і повелитель цієї держави — князь Ярослав Мудрий. Його психологічний портрет змодельовано відповідно до літописних свідчень. В оповіданні наголошено на державній і культурній політиці великого князя. Міжнародний авторитет очолюваної ним держави був настільки великим, що з різних країн тягнуться до Русі чужоземні каравани; сусідні володарі горнуться до могутнього повелителя, прагнуть поріднитися з ним. Крім того, Ярослав Мудрий зображений і як чуйний батько, якому на очі навертаються сльози при згадці шлюбних зобов’язань доньок. Однак у ставленні до долі дітей перемагають державницькі інтереси. На думку Р. Іванченко, основна заслуга Ярославових доньок полягає в тому, що з батьківської землі понесли вони в чужі краї спокій, добро й книжну мудрість, бо найбільше багатство людей — їхній духовний скарб.

• Прочитайте оповідання Р. Іванченко «Ярославни» та виконайте завдання.

ЯРОСЛАВНИ

Оповідання

Човни наближалися до берега. Гребці правували повільніше. Інгварові ж не терпілося. Він пильно вдивлявся в той бік, де на крутому березі Дніпра-Славути купчилися густо-зелені шапки незайманих лісів.

Над верховіттями, помітив ще здаля, здіймалися золоті бані храмів, ніби шоломи не бачених раніше могутніх руських богатирів. Він чув про них ще у своїй рідній землі. Чи не Ілля Муромець постав ото на горі на сторожі? Загородив пращею¹ і списом дорогу недругам? А може, Микула Селянинович одягнув рицарські доспіхи та вийшов зустрічати їх — посланців далеких варягів²?

¹ Праща — стародавня ручна зброя для метання каменя.

² Варяги — давньоруська й візантійська назва скандинавів.

Інгвар озирається: навколо буяє земний рай. Навіщо шукати ще його на тому світі? Тож і приходили сюди його прародичі з бойовими дружинами, щоб завоювати ці простори.

Багата земля народжує відважних і сильних. Русичі відбили всіх, хто хотів зломити їх. Вони утвердили свою державу й силою меча, і силою розуму, і багатством. Скільки бачив усього, доки їхав до стольного града Києва!

На крутих берегах річок та озер, від самого Новгорода Великого, біліють палаци й церкви, височать муровані та дерев’яні вежі укріплених градів, городищ. На луках усюди густі череди худоби: коні, бики, вівці, дикі тури, корови...

Його рідний край не має таких просторів. Кам’янисті береги, холодні тяжкі хвилі розбиваються об валуни й скелі на бризки... Колючі вітри вистуджують землю, навіть у затишних долинах...

А. Орльонов. Портрет Єлизавети Ярославни, королеви Норвегії

А тут — багатий і безконечно великий край. Недарма свейський³ король Олаф породичався з господарем цієї землі — віддав за князя Ярослава Володимировича свою доньку — Інгігерду. І недаремно тепер його володар, відважний вікінг королевич Гаральд, посилає сюди своїх гінців із такою делікатною справою... Горда князівна Єлизавета припала Гаральду до серця, ще коли він служив у дружині князя Ярослава. Сватався до неї Гаральд, старостів засилав — відмовляла йому князівна. Помандрував тоді Гаральд зі своїми воями до Італії і Сицилії слави шукати. А його, Інгвара, попросив знову їхати до князівського дому, сватати за нього Єлизавету. Делікатне доручення! Складне!

³ Свейський — шведський.

Інгвар замислився і не помітив, як їхні човни нарешті стукнули носом об піщаний берег.

Їх уже зустрічали рибалки та княжі люди.

— Хто будете й звідки? — суворо супив сиві брови вусатий русич, ніби це не його послав сюди князь із шаною до варязьких гостей. Але звичай є звичаєм — його ламати не можна.

— Від землі варязької люди! — бадьоро відповідає тлумач зі свити Інгвара. Той Івор бував тут не раз і знав руські звичаї. Дотепний у нього тлумач! — Вітання князеві й князівні привезли та подарунки від королевича Гаральда!

— Кому подарунки? — лагіднішає княжий гридь¹ та окидає зором навантажені вщерть човни.

¹ Гридь — нижня верства княжої дружини (у давній Русі).

— Князеві Ярославові та його доньці Єлизаветі! — весело вигукує Івор, гордовито оглядаючи княжих людей.

Інгвар киває головою: так, так... їм...

— Тоді з богом! Гей, ви, люди! — гукає страж до своїх челядників. — А допоможіть-но далеким гостям вибратися із човнів і в князівський двір подарунки віднести: це вже від варягів!

— Хіба хтось іще просить собі в королеви найпрекраснішу вашу Ярославну? — тихо запитує Івор у гридя.

— Уже посли польські прибули сюди...

— Он як! — Сплескує руками тлумач. — Невже ми запізнилися?

— Честь нашій землі з усіх усюд іде, — гуде басовито й поважно голос гридя. — У всіх кінцях землі слава лине про нас, — веде свою мову далі та ховає посмішку в сивих вусах.

Великою вервечкою розтяглися слуги Інгварові й княжі челядники. Крутим Боричевим узвозом піднімалися до князевих палаців на горі. Хоч і не звикати їм долати нерівні та скелясті дороги, але тяжкі шкіряні мішки з подарунками стримували ходу.

Золоті ворота, м. Київ

Треба перепочити. Інгвар удихає на повні груди п’янке повітря, здивовано спиняється. Прямо перед ним, біля підніжжя горба, розтяглася низка білостінних хат-ліплянок. Вони утворюють вулицю, що ніби витікає з-поміж двох високих горбів і вливається в широкий гомінкий потік набережної, запрудженої більшими будівлями, кам’яницями, торговими дворищами та церквами.

Інгвар здогадався: це Поділ. Той самий Поділ, про який він чув від своїх торгових людей.

Угорі, над головою, на тих високих горбах, починався княжий град. Звідти лунає мелодійний дзвін, що стелиться понад усім містом, над луками, річкою та зеленими заріччями.

Дзвонять на горі.

Інгвар підходить до тлумача:

— Іворе, нехай наші люди йдуть на княжий двір, а ми до храму. Там, певно, свято!

Пройшли через розчинені ворота. І перше, що впало у вічі, — білостінна багатоглава будова. Стрімко врізались у небо округлі бані мурованого храму, увінчаного вгорі золотим хрестом.

— То дітище князя Володимира — Десятинна церква, — пояснює Івор.

Він усе тут знає, цей Івор.

Переступають поріг — і потрапляють у прохолодно-мармурову врочистість. У храмі — повно людей, від їхнього дихання задушно й парко. Барвами веселки переливається мозаїка Богородиці, — блакитно-синя хустка та великі сумовито-карі очі Божої Матері дивляться на гостей стривожено: із чим прийшли люди? Ноги ковзають по дзеркальній поверхні підлоги із сірого й білого мармуру. Мармурові колони гінко піднесли на своїх плечах склепіння центральної бані. Там відлунюють кришталеві голоси хору хлопчиків: ніби янголи співають у піднебессі.

Ювілейна монета, присвячена тисячоліттю із часу спорудження Десятинної церкви. 1996 р.

Чув ще вдома Інгвар, що князь Володимир після хрещення Русі в заможних і знатних русичів забирав дітей і віддавав до книжної науки. Відтоді тут були школи при церквах і монастирях. З бідніших вони готували простих священників і дяків. Боярських же дітей навчали за всіма правилами візантійської освіти й книжності. Недаремно київський княжий двір славився освіченими людьми — у всіх землях, при всіх дворах. Тож і прозвали тепер князя Ярослава Мудрим. Інгвар нетерпляче шепоче у вухо своєму тлумачеві:

— А що, Іворе, русичі швидко навчаються книжного письма?

— Швидко, господарю мій, — так само пошепки відмовляв Івор. — Вони здавна до тої науки вдатні, бо ще до хрещення Русі були в них свої вчені люди та грамота своя — черти й ризі. Римським і грецьким письмом також писали свою слов’янську мову. Про це ще згадував чорноризець Храбр.

— Ти щось плутаєш, Іворе. Адже слов’янам письмена дали болгарські просвітителі Кирило та Мефодій. У русичів те ж письмо, що й у болгар.

— Це правда, мій добрий повелителю, але освіта на Русі була й раніше. І великий Кирило, якого тепер усі слов’яни мають за святого, коли був у хозар у 860-му літі від народження Христа, бачив у Херсонесі Євангеліє і Псалтир, писані руськими письменами.

— А як думаєш, Іворе, пощастить нам у нашій справі? Чи згодиться нарешті князівна Єлизавета покинути свій дім, і цей град пишний, і ці сади райські?

Софія Київська. XI ст.

— Не знаю... Адже в нас немає ні таких палаців, ні храмів, ні книгозбірень. Он поряд — Софійський собор. Князь Ярослав його будує. Уже майже закінчений. Зараз багато писців переписують книги візантійські за наказом князя. Він хоче закласти бібліотеку при тому храмі, як при візантійському дворі. Ярославові дочки допомагають у тій справі.

— І Єлизавета?

— Напевне.

— Бідний Гаральд, адже він неписьменний! Щоправда, на всі землі прославив хоробрістю своє ім’я. Його подвиги знають в Італії та Сицилії. Він — майбутній король Норвегії. Невже князівна не покине отчий дім заради нього?

— Хтозна. Адже двічі князівна відмовила королевичу...

Їхній шепіт заважав людям — на них обурливо озираються...

Інгвар зітхнув. Так... Двічі горда красуня в золотій гривні¹ відмовила великому вікінгу. Їй було мало його любові. Знала, що вона — дочка славного й мудрого князя, воліла мати своїм чоловіком не тільки відважного та сміливого воїна, а й із вишуканим розумом та освітою.

¹ Гривна — металева прикраса у формі обруча, яку носили на шиї.

Бідний Гаральд!.. Він знайшов славу сміливця на чужих полях, але не здобув серця київської князівни. Тепер повертав у північні краї. Шукатиме слави на туманних берегах Британії та Скандинавії. Ах, бідний Гаральд!.. З яким нетерпінням чекає він повернення Інгвара! Сидить зараз у Новгороді зі своїми воями. Не наважився сам їхати до Києва, тож і послав свого бувалого товариша. Йому, Інгвару, будь-що потрібно поговорити із самою Єлизаветою. Він тоді розповість їй про гучні подвиги Гаральдові та про те, що він склав навіть пісню про Єлизавету.

Інгвар витягує шию, щоб розгледіти князів, що стоять обіч вівтаря, напружує зір, удивляється в обличчя князівен, що стоять біля княгині. Де ж вона, кохана дівчина Гаральда?

Варязькі посли не встигли отямитися, як уся святкова процесія рушила з Десятинної на подвір’я. На чолі її князь Ярослав Мудрий, зі спокійними, лагідними очима, з пишною, довгою, уже сивіючою бородою. Поряд із ним розповніла кругловида княгиня Ірина, та, яку Інгвар пам’ятав ще свейською королівною Інгігердою.

Слідом м’яко ступають у розшитих золотистими узорами чедигах² їхні сини й дочки. У білих заморських атласах, оздоблених сріблястою заполоччю, у дорогих хутряних накидках. На грудях у князівен — важкі золоті гривни; на високих шапках молодих княжичів — соболі й куниці; довгі сорочки із широкими рукавами внизу також розшиті узорами. Так уже віддавна велося в землі Руській — чи ти князь, чи смерд, а одяг був розшитий узорами квітів, трав і звірів. Вірили пращури, що ті символи допомагали їм у житті.

² Чедиги — чоботи-сап’янці.

Тісним кільцем оточили бояри й дружинники княжу сім’ю, як тільки вона вийшла з Десятинної. Усі прямують до Святої Софії. Натовп оточує врочисту процесію — смерди, пастухи, будівничі, пічники, кожум’яки, гончарі, рибарі. Чорний люд³ київський несміло здіймає очі, утягує голови в плечі й поспішливо хреститься. Мабуть, і справді Бог возлюбив багатих за їхні діла, а їм, простолюдинам, уготовив за якісь гріхи довічну бідність і тяжку працю!..

³ Чорний люд, чернь — простий народ.

— Помилуй нас, Господи!..

У Софійському храмі ще пахне глиною та свіжою фарбою. Подекуди стіни ще не прикрашені розписами, але пишний вівтар сліпить очі золотом.

З-під високого склепіння центральної бані насторожено й суворо дивляться на молільників блискучі, мінливі, немов живі, очі Богоматері. У вишині іскриться блакитно-білий одяг Христа, що, здавалося, тільки-но зійшов із небесного трону й повис у бездонній сині неба...

Падають ниць смерди й простолюдини. Хилять голови бояри та дружинники. Схиляють свої високі шапки й заморські гості. Лише князь сміливо дивиться Богові в очі, бо він — великий князь Русі, обранець Бога на землі.

І тому цей храм, і ці диво-фрески, яких немає ніде в навколишніх землях, задумав і збудував він, Ярослав Мудрий.

І це йому, повелителю землі Руської, співає хор ангелів і виголошує з амвона¹ своє слово проповідник.

¹ Амвон — підвищення в церкві перед царськими вратами, з якого виголошують проповіді.

— Чуєте? Проповідник говорить про цей собор. Каже, що Софія — церква дивна й славна всім окружним сторонам і такої другої не знайдеться в усьому північному краю — від сходу до заходу! — знову схиляється тлумач до вуха свого властелина.

— А що, і не знайдеться! — захоплено всміхається варязький посол. — І таких чарівних князівен нам теж не знайти. Котра з них Єлизавета? — Очима вказує Інгвар на княжу сім’ю.

— Ото біля княгині, вища, — то Анна. Вона ще не засватана. А за нею — наша... Ота, що коса — як корона... А третя — Анастасія. До неї угорський король сватів прислав! — Івор знав достеменно всі таємниці княжого дому.

Принишкли гості. А в храмі лунає осанна Богові за його велику милість до Русі.

Князь Ярослав гордо оглядає народ. Із задумою позирає на своїх синів, що стоять за ним: чи ж будуть вони достойними продовжувачами його справи? Знав добре: княжичі вміють тримати в руках мечі. Але ж мечі ті можна повернути й проти себе! Чи зрозуміють вони, що не лише силою зброї можна зміцнювати та примножувати багатства своєї держави? Але й миром, науками, книгами, бо в них вища мудрість і вища сила народу.

Бо якби не так, то не тяглися б сусідні володарі до Русі. А каравани купців? Скільки зараз їх на торгових дворищах Подолу! З Ренесбурга, Праги, Кракова, Любека, Старграда, Сігтуни, з Візантії, від арабів...

Що купці? Вони завжди перетинають дороги Русі. А от сусідні володарі — королі та князі — горнуться до нього й шукають дружби з ним, великим князем руським. Приїхали посли від франків, угрів, ляхів, а то вже, кажуть, двоє нових зайшло — то від варягів.

Знає князь: не тільки подарунки й свою повагу привезли вони сюди. Ні! Дочкам його судилося стати королевами. Що ж, велика честь його княжому дому. Знатні родичі. Адже він не тільки батько, але й господар великої Руської держави, — отож мусить думати про спокій і славу її. Для того й одружив свого улюбленця сина Всеволода з візантійською царівною, донькою імператора Костянтина Мономаха. Другого сина — Ізяслава, ось він, зліва, — одружив із сестрою польського князя Казимира Відновителя. А за Казимира віддав свою сестру Добронегу.

На очах у князя сльози. Сльози й на очах у князівен. Вони пишаються батьковим домом, родичами, тією честю, що йде до них звідусіль. Вони захоплено слухають дивний спів, що дзвенить під склепінням храму, удивляються в ці сяючі розписи, у сумні очі Божої Матері та владні очі Богового Сина. Лише княгиня Ірина — зовні сувора й спокійна. Може, від того, що в її тілі тече холодна кров суворих свеїв, а може, тому, що вона вміє приховати свої сльози...

Та Інгвар мало дослухався до проповідника. Він зрозумів, як важливо для їхньої країни закріпити дружбу з Руссю... Справа Гаральда — справа їхньої будучини². Золотокоса дівчина із золотою гривною на грудях — це чарівна, добра фея, яка мусить принести їхньому краю спокій і мир. Адже коли маєш за плечима могутнього сусіда — хто наважиться тебе образити?

² Будучина — майбутнє.

І вже уявляв Інгвар, як оповідає Єлизаветі сагу про далеку, сувору, але добру свою землю... Як він розповість їй і про нові подвиги Гаральда, а потім — про його пісню...

О, бідний Гаральд! Нерозділене кохання зробило його відважним вікінгом і поетом. Пісня Гаральда... То стогін серця... Якщо в князівни Єлизавети б’ється живе серце в грудях, а не камінь, воно відгукнеться на той поклик... Бо ж чи є в людини така сила, що може вистояти проти вогню великого й самовідданого кохання? Воно билося в тій Гаральдовій пісні:

Ми, браття, літали по хвилях і морях,

Від рідного краю літали далеко!

На суші й на морі ми бились жорстоко,

І води, і тверді підкорені нам!

О други! Як серце в сміливців кипіло,

Коли кораблями, зімкнувши ряди,

Кормою залізно розрізавши хвилю,

Гаральд налізав на простори землі!

Тільки діва руська в золотій гривні

Гордує мною...

Інгвар тепер пильно вглядається в розумні очі Єлизавети. У них неспокійно мерехтіли відблиски свічок. Інгвар ловив стрімкі рухи її тонкої руки, нетерпляче пристукування чобітком. Ні-ні, гаряче серце ганяє кров по тілу князівни! Воно не може не відгукнутися на палке кохання. О, тоді це буде найбільша перемога відважного вікінга!..

Місія Інгвара завершилась успіхом. Улітку 1045 року Єлизавета виїхала до Норвегії. До суворих скелястих берегів, що омивали хвилі холодного моря. Далекий шлях не лякав її: князівна знала, що чекає на неї теплий прийом людей, палка любов Гаральда й корона королеви.

Доля судила їй через двадцять років овдовіти — Гаральд Суворий загинув у війні з Англією в 1066 році. Єлизавета Ярославна стала дружиною короля Данії Свена Естрідсена...

Ніколи раніше кияни не бачили подібних видовиськ, як того весняного дня. Гриміла й двиготіла від веселощів княжа гора. Рікою лилися вино та меди, не згасали вогнища, де смажилися баранці й телята, не змовкали музики.

Князівна Анна покидала отчий дім і виїздила до нареченого. Уже були готові вози з багатими скринями — золото, срібло, персидські килими, грецькі шовки, хутрові кожухи й Аннине вишивання — червоно-чорним і сонячно-зеленим. То на згадку про теплу та привітну батьківську землю бере Анна. То барви рідного краю.

Стоїть Анна, зіпершись на одвірок. Окидає посмутнілими очима далекі луки задніпровські. Чи є там, на далекій Сені, отакі зелені й квітучі кручі? Чи ж так само плеще хвиля об берег піщаний? Чи ж співають таких ніжних веснянок?

Ніби вгадують думки князівни дівчата-подолянки. Ведуть хоровод, пісня тягнеться за піснею:

Кривого танцю йдемо,

Кінця ’му не знайдемо,

То в гору, то в долину,

То в ружу, то в калину.

А ми кривому танцю

Не виведемо кінця,

Бо його треба вести,

Як віночок плести...

Уже не сплете свого вінка Анна, не кине на гойдливі хвилі Дніпра — судженого визначила їй доля. Що чекає її там, за глухими лісами, серед невідомих людей? Кому поскаржиться? Кому повідає тугу свою?

Метнулася до гридниці — гості п’ють, грають дудники, висвистують сопелі, дзвенять бубни, викаблучуються скоморохи. Святі отці заборонили ці давні руські веселощі, але люди не забували їх. Церковні обряди не витіснили цих «бісівських» чуд. Це «ідолослуженіє», як записав один ревнивий хрестолюбець, а не шлюб — «пляска, гульба, пісні міські, сопілки, бубни й уся жертва ідольська, бо моляться вогневі під овином Мокоші, Симу-Реглі, Перуну, Волосові, скотарському богові, Хорсові, Родові, Рожаницям і всім проклятим богам їхнім...» Анна всміхається: хай пишуть чорноризці своє, а люди нехай моляться всім богам, у яких вони вірують і яких шанують.

Невідомий художник. Анна Київська. XIX ст.

Князівна нишком витерла долонею сльозину зі щоки, підбігла до різьбленої полиці, зняла книгу в золотому, плетеному окладі. Візьме із собою це Євангеліє і ще багато книг. Адже це вона захотіла переписати для себе ці книги, і їх переписав найкращий писець. А майстер-чудотворець виготовив ці дивні узори окладу із золота... Вона читатиме там ці книги, і їй буде здаватися, що вона вдома. Анна навчить і дітей своїх читати книги й любити їх...

Гуде княжий двір веселощами. Та Анна тікає від гамору, біжить на поляну, де дівчата співають їй своїх прощальних пісень.

Уже розпалили вогнище, і подолянки схилили голови під іскрами, поклоняються богові Сварожичу, кидають у полум’я коровай і зарізаних курей. Моляться і Сварогові, і Перунові, і Родові, і Рожаницям, аби помогли Анні вистояти життєві бурі й грози, аби дали багатство та силу, череди худоби та багато дітей...

Єпископ Готьє Савояр задоволено поглядав на своїх сподвижників, з якими він нарешті завершив так блискуче свою державну місію.

Що ж, недаремно вони пробули тут від самої зими. Нарешті вмовили князя Ярослава поріднитись із королівським домом Капетингів. Чи ж оцінить належно король Генріх їхній подвиг? Адже це було не так просто — умовити Ярослава погодитися на шлюб своєї другої доньки Анни з немолодим французьким королем. Та й те сказати — князь, певно, добре знає про стан справ їхнього Генріха, хоча вони, присягаються Богом, ані словечком не обмовилися про його скруту.

Єпископ Готьє сумно зітхнув. Він, представник міста Мо, і його люди не від доброго життя так піклуються про цей шлюб. Хіба цей плюгавий, пристаркуватий жонолюбець Генріх їм потрібен? Далебі, ні. Вони бажають добра своїй державі, яку розвалили всевладні васали. Немає тепер єдиної країни — уся вона поділена на маленькі володіння, де владарюють графи та герцоги, де розбійничають їхні дружини. О, ці васали пожирають країну розбоєм!..

Король... Який же це король? Він не може виїхати з території свого домену без величезної збройної охорони! Бо на нього тут же нападуть із цих замків, як з осиних гнізд, розбишаки герцоги, пограбують, а то ще й голову знесуть...

Це не те, що тут, на Русі. Тут влада князя священна. Тут його силу підпирають і військо, і бояри, і церква. Недаремно князь так щедро будує храми. Ось цей красень — Софійський собор... Він, єпископ Готьє, не відмовився б правити церковну службу в такому соборі... А який хор!

Сьогодні вони знову йдуть до Софії. Князь хоче на прощання влаштувати їм врочисту церемонію. Кажуть, що викликав зі свого княжого села Берестова отця Іларіона. Того самого, що недавно виголосив на честь князя в церкві Благовіщення своє знамените «Слово о законі і благодаті»... М-да!.. Цікаво, що ж це за «Слово...», що про нього слава за межами Русі рознеслася.

Французькі посли, що прибули до київського двору навесні 1049 року, з нетерпінням оглядали натовп у соборі. Князь Ярослав не поспішав з’являтися на врочисту службу. Чи затримувався у справах, а чи змушував відчути свою вищість довгим очікуванням?

Чаділи лампади. Мерехтіло золото багатого іконостаса та чудотворних мозаїк Святої Софії. Єпископ Готьє побожно склав руки на грудях — як добре закінчується їхня подорож! Звів очі догори — і раптом... Серце його спинилося! Він раптом зустрівся очі в очі з Богоматір’ю.

Насторожено, вона ніби суворо запитувала його: «Чи ж добре діло зробив, єпископе?» Так, так, він присягається всіма святими, що кращого в житті не робив для своєї Вітчизни, адже союз його короля з могутньою Руссю надасть сили й ваги його королівству! Французькі міста, ремісничий лад, купецтво, дрібніші васали мріють про те, аби зміцнилася влада короля, адже свавілля великих герцогів і графів розорює в першу чергу їх!..

«А доля Анни тебе не тривожить, єпископе?» — доскіпується Божа Матір.

«Доля Анни!.. О!.. Це правда, Матір Божа, доля її буде нелегкою в нашому маленькому королівстві та з таким чоловіком... Але французькі королеви зате можуть обрати для свого серця іншого... Таємно, звичайно!.. І це не буде гріхом, бо всі ж розуміють...»

— Ідуть!.. Ідуть!... — зашерхотіло навкруг.

Готьє злякано озирнувся: до них урочисто наближалася процесія на чолі з князем. Біля вівтаря їх зустрічав молодий, високий, огрядний священник. Світло-сині очі під крутими надбрів’ями, над високим чолом в’юнке русяве волосся. Це отець Іларіон.

Готьє ближче присувається до тлумача — він конче хоче знати, про що говоритиме у своєму «Слові...» знаменитий Іларіон. Так, так... Славить увесь князівський рід — Володимира Хрестителя, Ярослава Мудрого, якого називають у християнстві Георгій, його дружину Інгігерду-Ірину, синів і дочок Ярославових, які продовжать їхній рід. Іларіон у своїй проповіді славить князя та його справи, звертаючись до померлого батька його — Володимира:

Встань, о чесна главо, з гробу твого встань, прожени сон!

Ти ж бо не вмер, а спиш до спільного для всіх пробудження...

Встань, глянь на дитя своє, Георгія...

Глянь на улюбленця свого...

Глянь на внуків твоїх і правнуків,

Яко живуть,

Яко хранимі суть Господом,

Яко благовір’я держать — по завіту твоєму.

Глянь на град, величністю сяючий,

Глянь на церкви квітучі,

Глянь на християнство ростуще,

Глянь на град, іконами святих освіщаємий.

Рокоче оксамитовий бас отця Іларіона. Здригаються та відлунюють стіни, мерехтить золото й срібло вівтаря, ніби прагне ввібрати в себе та заховати для нащадків цю гордість і цю величаву осанну, що живим птахом б’ється в кожному слові проповіді.

Та отець Іларіон ніби нічого не помічав, ніби звертав до прийдешніх поколінь своє величне «Слово о законі і благодаті». Воно й справді дійшло до них, пройняте гордістю за діяння великі на Руській землі.

Проте єпископу було не просто втямити, що говорив священник і чому так упевнено дивиться на похилені голови князь Ярослав. Готьє щоразу звертається до свого тлумача. Той пояснює:

— Проповідник — надто мистецький оратор. Його стиль дуже піднесений і пишний, я теж не в усьому достойний пізнати його. Він славить добу великого Ярослава та його діяння. У проповідника піднесений настрій сьогодні, бо князь Ярослав задумав його поставити митрополитом на Русі. Князь Ярослав не хоче мати тепер у себе грецьких митрополитів.

— Чому не хоче?

— Князь хоче мати в церковних справах незалежність од Візантії. Отож проповідник і дає зрозуміти всім, що добрі справи Володимира Святославича та його сина — це особлива милість Бога до їхньої землі, і Він освячує всі їхні діяння!

«І справді, мудрий князь, — думає про себе Готьє. — Адже в нас Папа Римський утручається навіть у сімейні справи королів».

А тим часом отець Іларіон пишномовно й гордо виголошує:

Похвалимо ж і ми, по силі нашій,

Малими похвалами нашого учителя і наставника,

Що створив велике й гідне подиву,

Великого кагана нашої землі Володимира,

Внука старого Ігоря, сина славного Святослава,

Який у роки свого владарювання

Мужністю і хоробрістю уславився в багатьох країнах,

А перемоги й сила якого і тепер згадуються та уславляються,

Бо не в безсилій і не в невідомій землі владичествував,

А в землі Руській, про яку знають і чують в усіх кінцях землі.

...Сірими журавлиними ключами спливали роки. Сумовито хлюпала хвиля холодної Сени. Нагадувала про бистроплинний шумливий Славутич і про зелені прибережні кручі, на яких п’ялися до неба стрімкі бані храмів. Не було для Анни вороття на ту землю. 4 серпня 1049 року вона вінчалася з французьким королем Генріхом І у Реймському соборі.

Того дня Анна подарувала єпископу цього собору своє Євангеліє. Воно було переписане глаголицею — давнішнім руським письмом. І донині зберігається там цей унікальний витвір давньоруської писемності...

Ні, Анна не мала сили повернутися на рідну землю, але мала Анна-Агнія владу — вона змогла сюди, на галльську землю, перенести куточок тієї рідної краси. І королева Франції будує кілька церков, подібних до київських. Фрески та мозаїки їхні нагадували київські. Одна з тих будов, споруджена в 1060 році в місті Санлісі, збереглася до наших днів.

Через одинадцять років Анна овдовіла. Придворна знать оголосила її регентшею малолітнього спадкоємця трону Філіппа І. Анна-Агнія стала фактичною правителькою країни: утверджувала державні закони, підписувала — теж кирилицею — найважливіші державні акти. Кирилицею ж пороблені й написи на стіні санліської церкви Вінсана...

То Аннина туга за рідним краєм уписала світлий спогад у муровані стіни собору. То дочка Ярослава Мудрого залишила слід високої освіченості та культури, що жила в її роду...

Життя Анни Ярославни було нелегким. Французькі хроніки пов’язують її ім’я з іменем графа Рауля III Крепі-і-Валуа. Після смерті Генріха І Анна офіційно вийшла заміж за нього, хоча Папа Миколай II заборонив цей шлюб. У 1075 році вона востаннє підписала разом із сином державний документ...

А. Орльонов. Портрет Анни Ярославни, королеви Франції

Століття прошуміли над землею. Засипали забуттям стежки, якими колись ходили володарі людських доль і бідняки, бо всі люди підвладні часові. Вітри й дощі, війни та лихоліття безжально поруйнували палаци й храми. Неспинна тлінь перетворила на порох давні письмена, поховала в невідомості доблесні подвиги, відвагу та хоробрість. Лише сліди людської мудрості, щедрості душі — нетлінні, як і незгасна пам’ять про творців духовних скарбів...

У прохолодних сутінках Софії Київської в біломармуровій гробниці під важким, багаторізьбленим віком покоїться прах князя Ярослава Мудрого. Він звеличував землю силою свого розуму й духовного поступу.

У далекому французькому місті Вільєрі, на старому занедбаному кладовищі, серед сухих бур’янів знаходиться загадкова могила із зображенням на кам’яній плиті жінки в короні. Латинський напис повідомляє, що там упокоїлась Агнес. Легенди доповнюють це надто скупе повідомлення: то могила достопам’ятної дочки Ярослава Мудрого — Анни, королеви Франції. Вона принесла на галльську землю книги, любов до науки, будувала прекрасні храми й палаци... Вона допомагала своєму чоловікові — королю Франції — зміцнювати свою владу в боротьбі з васалами...

В угорських літописах розповідається про ще одну дочку князя Ярослава — Анастасію-Асмунду. Вона принесла із собою на береги Дунаю не лише любов до свого чоловіка — короля Андрія І, але й любов до науки та знань...

У мелодійних сагах норвезької землі збереглася пам’ять про горду русокосу дівчину в золотій гривні, яка зробила норвезького короля Гаральда Сміливого поетом, а на сувору землю північної країни принесла спокій, добро й мудрість книжну...

Справді-бо, найбільше багатство людей — їхній духовний скарб...

3. Завдання.

1 . Найменше уваги в оповіданні Р. Іванченко «Ярославни» приділено

• А Ярославові Мудрому
• Б Анні
• В Єлизаветі
• Г Анастасії

2. Увідповідніть героїню з країною, королевою якої вона стала.

Героїня	Країна
1 Анна 2 Єлизавета 3 Анастасія	А Угорщина Б Норвегія В Польща Г Франція

3. Увідповідніть кожне слово з його лексичним значенням.

Слово	Лексичне значення
1 амвон 2 гривна 3 гридь 4 праща	А стародавня ручна зброя для метання каменя Б давньоруська й візантійська назва скандинавів В нижня верства княжої дружини (у Русі) Г металева прикраса у формі обруча, яку носили на шиї Д підвищення в церкві перед царськими вратами, з якого виголошують проповіді

4. Пригадайте такі позасюжетні елементи, як пейзаж, інтер’єр, портрет. Знайдіть приклади цих елементів у тексті твору й зачитайте їх. Яку роль вони відіграють в оповіданні?

5. Знайдіть і прочитайте епізод, у якому сказано, що Анна з повагою ставиться і до християнської, і до язичницької віри.

6. Як іноземці сприймали Київ і членів родини Ярослава Мудрого? Дайте відповідь цитатами з оповідання.

7. Кому належить викладена нижче думка? Прокоментуйте її. Кого позначено виділеним займенником?

«Чи зрозуміють вони, що не лише силою зброї можна зміцнювати й примножувати багатства своєї держави? Але й миром, науками, книгами, бо в них вища мудрість і вища сила народу».

8. За допомогою яких засобів авторці вдалося передати в оповіданні давній колорит Русі?

9. Проведіть віртуальну екскурсію, об’єктами якої є історичні персонажі й споруди, що використані в цих параграфах як ілюстративний матеріал (усно).

10. Домашнє завдання.

• 1. Поділивши оповідання Р. Іванченко «Ярославни» на частини за змістом, складіть і запишіть його план.
• 2. Підготуйтеся до стислого усного переказу оповідання Р. Іванченко «Ярославни» за планом.
• 3. Підготуйте коротке повідомлення про заслуги князя Ярослава, завдяки яким народ нарік його Мудрим. Скористайтеся матеріалами інтернету (за бажанням).

Подумайте й розкажіть

• Чим стародавній Київ вражав тодішніх іноземців?

• Роль якого персонажа ви зіграли б у кінофільмі за оповіданням Р. Іванченко «Ярославни»? Поясніть свій вибір.

• Про яку з дочок Ярослава Мудрого ви хотіли б дізнатися більше? Чому?