Українська література. Повторне видання. 8 клас. Авраменко (2025)

Прадавня Україна в дзеркалі літератури

§ 2-3. Культура й віра давніх українців. Історичне оповідання Івана Білика «Дарунки скіфів»

Про що ви дізнаєтеся?

• Якою була віра в давніх українців?

• Що таке історичне оповідання?

• Хто виявиться сильнішим — скіфи чи перси?

1. Культура й віра давніх українців.

Культура. Перші сліди людського життя на теренах України належать до періоду палеоліту (сягає півтора мільйона років тому). Найдавнішими етносами, які населяли землі сучасної України, були кімерійці, скіфи та сармати.

Кімерійці — іранські племена, що панували в той час у степовій зоні Євразії. Вони займалися скотарством і вели кочовий спосіб життя. Кімерійці вірили в життя після смерті, у них побутував культ предків, а також культ богині-матері, свідченням якого є стели із зображенням жінок. Кімерійці починають використовувати залізо, що витісняє бронзу завдяки своїм технічним якостям. Посуд, зброю і збрую вони прикрашали складним геометричним орнаментом. На початку VII ст. до н. е. кімерійська культура частково розчинилася в культурі скіфів.

Згадка про скіфів закарбована в «Історії» Геродота, який розповідає, що біля Меотіди (Азовське море) жили царські скіфи, а на північ від Борисфена (Дніпро) і на схід — скіфи-кочівники. Про них ви більше дізнаєтеся з оповідання І. Білика «Дарунки скіфів», з яким ознайомитеся в цьому розділі підручника. Як і кімерійці, скіфи належать до іранської групи народів. Основою господарської діяльності скіфів було скотарство та хліборобство. Також вони займалися рибальством, мисливством, збирали мед і віск, приручали диких коней. Феноменом скіфського мистецтва є вироби із золота, бронзи й інших металів. Усесвітнє визнання здобула золота пектораль із кургану Товста Могила, що на Дніпропетровщині. Цю прикрасу на замовлення скіфів виготовив талановитий давньогрецький майстер, застосувавши лиття, гравірування, паяння, інкрустацію. Золота пектораль складається з трьох ярусів, у яких відображено світобачення скіфів: у верхньому ярусі зображено сюжети зі скіфського життя; у середньому ярусі — птахів, а також рослинні мотиви; у нижньому — сцени боротьби звірів.

Зображення золотої пекторалі

У III ст. до н. е. територію Скіфії починають займати іраномовні племена сарматів. Вони панували в Північному Причорномор’ї з II ст. до н. е. по IV ст. н. е., коли їхня культура була знищена навалою гунів. Сармати були типовими кочівниками, їхня матеріальна культура, побут, релігійні вірування, міфологія подібні до культури скіфів-кочівників. Пам’ятки матеріальної культури мають подібні орнаменти на посуді. На основі скіфського ужиткового мистецтва сармати створили так званий новий звіриний поліхромно-інкрустаційний стиль. У золоті прикраси вони вмонтовували багато коштовних камінців.

Формування слов'янського етносу та його самобутніх культурних традицій активно відбувалося в період так званої зарубинецької культури (І ст. до н. е. — І ст. н. е.). Цю культуру відкрив археолог Вікентій Хвойка в 1899 р., виявивши могильник поблизу с. Зарубинці, що на Черкащині. Нестор Літописець у «Повісті минулих літ» назвав такі слов’янські племена: поляни, сіверяни, древляни, дуліби, уличі, тиверці та білі хорвати. Серед усіх слов’янських племен вагому роль починають відігравати поляни із центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва Русь. Головними заняттями слов’ян були землеробство й скотарство. Вони вирощували пшеницю, просо, ячмінь, жито, горох, ріпу, боби. Землеробство вважали священним заняттям. Хліборобську працю уявляли найважливішою частиною світобудови, а хліб, продукт цієї праці, — священним. Найрозвиненішими галузями виробництва були металообробка та залізоробне ремесло. Серед ремесел важливу роль відігравало ковальство. Слов’яни майстерно виробляли зброю — мечі, кинджали, сокири, щити, наконечники для стріл і списів. Уміли виготовляти прикраси та деталі одягу з бронзи, свинцю, латуні й іноді зі срібла. Високого рівня досягло декоративно-ужиткове мистецтво: гончарство, ткацтво, вишивка. Вироби щедро прикрашали орнаментами, що мали оберігати людину від злих сил. Лінійний і хвилястий орнаменти символізували воду й річку. У вишивках використовували символіку рослинного та тваринного світу. Мистецтво скульптури мало релігійний характер: у святилищах і капищах — місцях, де проходили відправи релігійних обрядів, слов’яни ставили стовпоподібні статуї богів. Важливе місце в житті східнослов’янських племен посідала музика. Наші предки вміли грати на гуслях, лютні, сопілці, бубнах. Культові відправи супроводжували хоровим співом, танцями, хороводами під гру музичних інструментів.

Збруцький ідол. IX ст.

Віра. У всіх давніх народів вірування були тісно пов’язані з повсякденним життям, навколишнім світом і природою. У дохристиянські часи люди пояснювали зміни, явища й сили в природі (невидимий світ) через використання наявних у них понять про стосунки між людьми (видимий світ). Сили природи набували певних людських рис і в такому вигляді потрапляли в казки. Так з’явилися поняття «боги», «янголи», «демони», «русалки» та ін. Поява таких вірувань мала велике значення для людства, вона підготувала людей до сприйняття поняття єдиного Бога — сили, яка управляє Всесвітом (світом видимим і невидимим). На слов’янських землях поняття «єдиний Бог» поширилося передусім завдяки християнству.

Дохристиянські вірування називають поганськими (або язичницькими). Язичники-слов’яни не потребували вираження своєї віри в церквах, бо божественне, за їхніми уявленнями, завжди було там, де вони перебували, навколо й усередині них. Суть стародавньої віри полягала не в особистому спасінні, як у світових релігіях, а в збереженні та примноженні роду, у родючості землі, плодовитості худоби, в охороні способу життя і цінностей роду. Це відобразилося в найдавніших фольклорних творах — календарно-обрядових піснях (колядки, щедрівки, веснянки, купальські та жниварські пісні). Слов’яни вірили в багатьох богів. На думку вчених, язичницькі боги насправді були уявленням наших предків про Всесвіт, першоджерелами якого вважали вогонь і воду. Більшість язичницьких богів відомі з народної творчості.

Головні східнослов’янські боги
Сварог	бог творчої сили природи, покровитель ковальства та шлюбу
Див	бог початку Всесвіту, що втілював блакитне небесне склепіння
Лада	богиня гармонії в природі, любові в шлюбі
Перун	бог грому й блискавки, покровитель війська
Дажбог	бог сонця
Велес	бог достатку, торгівлі, опікун купців, покровитель скотарства
Мокоша	богиня дощу, річок і родючості
Стрибог	бог вітру
Ярило	бог любові й пристрасті, сили та хоробрості, а також весняної родючості

У Києві язичництво офіційно існувало до запровадження князем Володимиром християнства (988 р.). Попри намагання знищити будь-які прояви язичництва серед населення Русі, деякі культи й обряди ще довго зберігалися, а якісь трансформувалися в християнські обряди з елементами язичництва — коломийки, щедрівки, веснянки, свято Івана Купала, Масляна, адже християнська церква намагалася підлаштувати язичницькі свята під християнські, щоб пом’якшити поширення християнської віри.

• Побудуйте часову шкалу етносів, які здавна заселяли терени сучасної України.

Гра «Так — ні».

• 1. Найдавнішим етносом, який заселяв терени сучасної України, були скіфи.
• 2. Зарубинецька культура — це спадок діяльності скіфів.
• 3. Слов’яни в дохристиянський період поклонялися лише одному богу.
• 4. Лада — богиня гармонії в природі, любові в шлюбі.
• 5. У давніх слов’ян ковальство вважали священним заняттям.
• 6. Перші музичні твори слов’ян пов’язані з календарними обрядами.
• 7 Золота пектораль — одна з найяскравіших пам’яток сарматів.
• 8. Зарубинецьку культуру відкрив археолог В. Хвойка.
• 9. Ідоли — пам’ятки слов’янської скульптури.
• 10. Суть стародавньої віри полягала в збереженні та примноженні роду, у родючості землі, плодовитості худоби, в охороні способу життя та цінностей роду.

2. Творчість Івана Білика — майстра історичної прози.

Іван Білик (1930-2012) народився в селищі Градизьку, що на Полтавщині.

Письменник. Майстер історичної прози.

Найвідоміші твори: романи «Меч Арея», «Похорон богів», «Золотий Ра»; трилогія «Скіфи».

Письменник жив у ті часи, коли випускників, які закінчили звичайну школу з хорошими оцінками, одразу посилали вчителювати в глухі села (без педагогічної освіти!). І. Білика направили працювати на Чернігівщину. Ось як він згадує свою першу роботу й подальше навчання: «Що я тільки не викладав! І німецьку мову, і фізику, і фізкультуру. Мама хотіла мене бачити художником. Мій дід був, як казали в народі, богомазом — ікони малював. І тітка, мамина сестра, непогано малювала. Я теж відвідував художню студію і вступав на архітектурний факультет... Але щось там їм не сподобалося, і мене не взяли. Потім вступав до театрального інституту. Не прийняли... Наступного року я вже пробував щастя на історичному факультеті університету, але склав один іспит на четвірку (у ті часи була п’ятибальна шкала оцінювання. — Aem.) і “пролетів”. І лише у 26 років прийшов вступати на факультет журналістики. Склав усе на “відмінно”! До того ж я мав стаж, і мене таки взяли».

Саме в студентські роки розпочалася письменницька й перекладацька діяльність (з болгарської) І. Білика. Про свій шлях у літературу він розповідав так: «Я починав як перекладач і навіть не думав стати письменником. На історичну тему я перейшов завдяки матері. Перша моя книжка називалася “Танго” — про життя української еміграції в Латинській Америці. А моя мати, хоч і була людиною без освіти, читала все, що їй потрапляло до рук. Коли вийшов друком цей роман, питаю: “Мамо, як він вам?” — “Хороший роман, синку. Але якби ти щось історичне написав...” Вона буквально обожнювала історичну літературу».

Найбільше автор уславився історичними романами «Меч Арея», «Похорон богів» і «Золотий Ра». Останній твір — це вільний переказ «Історії» давньогрецького історика Геродота. Саме за цей твір І. Білик одержав Шевченківську премію. Частину цього роману — оповідання «Дарунки скіфів» — пропонуємо вашій увазі.

3. Історичне оповідання Івана Білика «Дарунки скіфів».

• Прочитайте оповідання «Дарунки скіфів» та виконайте завдання.

Історичне оповідання — це невеликий за розміром епічний твір, у якому йдеться про історичні події та персонажів із минулого. В оповіданні, на відміну від повісті й роману, зображають одну подію. Такою подією у творі «Дарунки скіфів» є похід перського царя Дар’явауша на Скіфію. В історичних творах діють як реальні історичні герої, так і вигадані персонажі. Дар’явауш (Дарій) — перський цар (521-486 рр. до н. е.), наймогутніший правитель династії Ахеменідів. Він зміцнив центральну владу, а завдяки військовим походам розширив кордони Персії (нині Іран). Проте його похід проти скіфів (514-513 рр. до н. е.) закінчився безславно.

ДАРУНКИ СКІФІВ

Історичне оповідання

Від Боспору Фракійського до Дунаю-ріки, яку греки називали Істром, безперервним потоком пливла широка жива річка — величезне військо Царя царів Дар’явауша. Одні говорили, ніби воно налічує вісімсот тисяч, другі — що тисячі тисяч, а треті казали ще найвірогідніше — як зірок на небі в безмісячну ясну ніч.

Коли голова раті¹ сягнула Дунаю, то хвіст був у кам’янистій півпустелі по той бік Боспору Фракійського, тобто в Азії.

¹ Рать — військо, дружина.

Першим ступив на дунайські береги полк «безсмертних» — десять тисяч добірних комонних² мужів, яких і після найзапеклішої січі залишалося рівно десять тисяч, бо на місце кожного загиблого негайно ставав живий перс.

² Комонний (заст.) — кінський, який їде на коні.

З берега, де починався дерев’яний міст, почулися сурми. То був знак, що рать Царя царів переправляється через Дунай, де вже починалася Скіфія.

«Нарешті Скіфія!..» — подумав Цар царів Дар’явауш. Ця країна багато років не давала йому спати, і він, їдучи віддалік за першою тисячею «безсмертних», яка вже переправлялася на той бік, з пекучим відчуттям цікавості вдивлявся в протилежний берег. Ліси, чагарі та луки й там були так само зелені, як і скрізь цього останнього весняного місяця, але нечисті духи-дайви примусили Царя царів зітхнути.

Він іще раз глянув туди, за міст, яким уже закінчувала переправлятися передова тисяча полку «безсмертних», побачив ген попереду, далеко за нескінченним дерев’яним мостом, чорну хмару, що поволі наближалася і зростала.

Цар змусив себе відвернутись од тієї хмари й почав дивитися назад. За пів сотні кроків після царської колісниці рухалася друга тисяча полку «безсмертних», майже наступаючи на п’яти сотні драбантів³ — особистих охоронців царя. Драбанти їхали по четверо в ряд, усі до єдиного на однакових білих конях. Полк «безсмертних» також вишикувався по четверо, але весь лівий ряд був із білих коней, другий ряд із сірих, третій із гнідих, як у Дар’явауша, а четвертий із вороних. Здалеку складалося враження, ніби рівнобіжно плинули чотири різнобарвні потоки. Отак добирати полк «безсмертних» Дар’явауш навчивсь у вавилонців, так вишикувана кіннота завжди наганяла на ворога жах.

³ Драбант (заст.) — охоронець можновладної особи або солдат, що охороняє командувача.

Видовище було таке захопливе, що Дар’явауш забув про неприємну чорну хмару. Тепер Скіфія була в нього за спиною, мов щось цілком нікчемне й давно впокорене; і все-таки вона не виходила в нього з голови.

Кілька причин змусили перського царя до походу на цю країну. То була остання з відомих персам вільна земля, і колишній цар Лідії Крез при нагоді й без нагоди підбурював Дар’явауша до походу проти Скіфії, мов найвідданіший Дар’яваушів раб. Другою причиною чи приводом було те, що Скіфія десь років сто з гаком тому захопила була Межиріччя разом з усією Малою Азією та панувала там двадцять вісім років. На цій причині найдужче наголошував Дар’явауш: мовляв, Азія мусить помститися Європі за ту ганьбу.

Дарій Великий. Барельєф. 521-520 рр. до н. е.

І тільки про одну причину Дар’явауш волів мовчати, хоча саме вона була головною. Це знало всього п’ятеро чи шестеро царевих родичів і найближчих до царя людей.

Коли по смерті Курушевого сина Камбіса він став царем і придушив повстання в усіх бунтівних перських володіннях, то під час відвідин храму бога Птаха в столиці підкореного Єгипту Дар’явауш захоплено розглядав дві колосальні статуї із червоного граніту, кожна по тридцять ліктів заввишки. Статуї зображали давнього фараона Сесостріса та його дружину. Чотири такі самі двадцятиліктьові статуї були присвячені Сесострісовим синам. Перський цар зажадав поставити поряд такі самі статуї, які зображали б його та його родину.

Головний жрець¹ бога Птаха несподівано заперечив Цареві всіх на світі царів.

¹ Жрець — особа, що здійснювала богослужіння, жертвоприношення в язичницьких релігіях.

— Хіба я менше уславлений за того вашого фараона? — обурився цар-переможець.

— Ти, безперечно, великий цар, — не змигнувши оком відповів жрець бога Птаха. — Ти підкорив усі ті країни, якими володів той наш богорівний фараон. Але він переміг був колись військо царя скіфів, а ти ще ніколи не схрещував із ним навіть меча. Коли переможеш скіфів, тоді й тобі поставимо такі статуї, як фараонові Сесострісу.

Дар’явауш не зважився чинити наперекір жерцям єгипетського бога, адже попередній цар Персії загинув саме через образу цього єгипетського божества. Але володар усіх на світі країн і народів назавжди запам’ятав образу, завдану йому в храмі Птаха. Це й було для Дар’явауша головною причиною, що змусила царя персів і всіх інших народів піти походом за Дунай.

Цар знову глянув на міст і знову побачив ту хмару, яка поближчала й стала ще чорнішою, ніж перед тим. Це здалося Дар’яваушеві лихим передвістям. Якийсь добрий або злий бог чи то застерігав богорівного царя світу, чи, може, хотів позбиткуватися над ним за якийсь мимовільний гріх.

Страх і вагання вдруге заполонили цареве серце. Ще не пізно було повернути передову тисячу «безсмертних» із-за Дунаю. Цар із надією придивився до мінливих обрисів чорного хмаровища й мимоволі зітхнув.

Колісничий почув за спиною в себе те важке зітхання і нишком подивився на володаря всіх, крім скіфів, племен і народів. Володар дивився за Дунай. Коли б він раптом наказав передовій тисячі «безсмертних» повернутися та рушити, скажімо, на захід, усі б вирішили, що богорівний повелитель надумав особисто перевірити, чи десь там справді кінчається земна твердь, чи то ворожі персам жерці-маги тільки брешуть.

Але цар перехопив погляд колісничого й притлумив у собі раптове вагання і страх. Якби перси й інші народи, яких він привів сюди, на Дунай, довідалися, що чуття страху найяснішому та богорівному теж не чуже, вони почали б його вважати рівною собі смертною людиною.

Дар’явауш ледь помітно кивнув золоченим навершям списа, погонич тріпнув віжками, і колісниця вмить опинилася на мосту. Суцільно литі з бронзи колеса заторохтіли-застрибали по товстих соснових колодах, які, міцно скріплені одна з одною, нерухомо лежали на воді, неначе ними й не їхала запряжена вогнисто-гнідим четвериком бойова царська колісниця.

Так почався перший день тієї, доти не баченої війни. Коли через два тижні все перське військо нарешті переправилося на лівий берег Дунаю, мілетський тиран Гістіей, який збудував міст і тепер залишався тут стерегти його на чолі всього підвладного персам грецького іонійського флоту, спитав у царя:

— Ми стерегтимемо міст аж до твого повернення. Але коли це буде?

Замість відповіді Дар’явауш узяв у свого колісничого батіг і нав’язав на ремені рівно шістдесят вузлів.

— Розв’язуватимеш щодня по вузликові, — сказав він Гістіеєві й простяг йому батіг. — Якщо я не повернуся, поки ти порозв’язуєш усі вузли, значить, мені сподобалося в цій країні та я вирішив тут перезимувати. Тоді маєте право зруйнувати цей міст і пустити колоди за водою, а самі повертатися додому, до своїх жінок і дітей.

Річку, що трохи вище від мосту впадала на тому боці в Дунай, називали по-грецькому Пюретом, по-скіфському ж Поратою, або Сильною, а плем’я, що жило у верхів’ях річки, називало її Прут. Дивне видовище відкрилось очам перського царя на лівобережжі Порати. Аж до наступної річки на сході він не бачив жодного скіфа, а якщо траплялися села чи городища, то вони були попалені, а на згарищах блукали тільки ошалілі від щойно згаслих пожеж коти.

Серце Дар’явауша раділо. Ще жодне плем’я не відступало перед персами так безоглядно та стрімко. Якщо так ітиме й далі, то він за місяць підкорить увесь цей неосяжний край.

Скіфського війська ніде не було видно, і хоча перси невідступно йшли йому вслід, між обома ратями залишалося на цілий день дороги.

Ольвійські греки, які були в персів за провідників, заспокоювали Царя царів Дар’явауша, що скіфи не зможуть утікати без кінця, бо далі на схід із півночі на південь тече широченна й глибочезна, місцями порожиста річка Бористен, — там і можна буде наздогнати скіфське військо.

І далі на схід села були попалені, більше того: скіфи почали палити за собою ниви, ліси та степ, і перське військо сунуло за скіфами суцільним чорним згарищем.

До великої річки Бористену, яку деякі тамтешні племена називали Дніпром, а деякі — Славутою, у персів іще був корм для коней та харч для людей. Дар’явауш підганяв свої полки лучників, мечоносців і «безсмертних», щоб урешті наздогнати скіфів на берегах їхньої священної річки.

Якось надвечір перси справді застукали скіфське військо, і Дар’явауш розпорядився готуватися назавтра до січі, яка врешті мусила покласти край цій дивній війні. Коли смеркло, між річкою та перським станом спалахнули численні багаття.

Отже, скіфи втратили надію втекти!

А потім настав ранок, і з’ясувалося, що то всього-на-всього невеликий полчок; скіфи вдосвіта похапали звичних коней за хвости й перепливли на той берег.

Навчені перси з полку «безсмертних» понадимали шкіряні міхи та кинулися навздогінці за скіфами, які цього разу втекли тільки тоді, коли перебили всіх отих переслідувачів. Полк «безсмертних» недорахувався двох тисяч мечів, і лише наступного дня його пощастило поповнити й знову довести до десяти тисяч. Але тепер уже коні в бойових четвірках полку не були дібрані так суворо за мастю, і Дар’явауш роздратовано дивився на його мовби посічені ряди, бо в ряду білих коней з’явилося багато вороних і сірих, а в ряду вороних траплялися навіть огидно рябі.

Це не могло не псувати настрій Цареві всього світу.

Переправивши своє велетенське військо на лівий берег Бористену, згаявши на це чимало днів, Дар’явауш розпорядився послати гінця до царя скіфів. Гонець так переказав скіфам слова свого царя:

— Чому, лякливий скіфе, зайцем утікаєш від мене? Спинися, давай поміряємося силою, а там хай боги вирішують, кому віддати перемогу: тобі чи мені!

Скіфський цар дуже розсердився і звелів переказати перському цареві:

— Не я прийшов у твою землю, а ти в мою. Коли схочу, тоді й поміряюся з тобою силою. Ось якби ти знайшов і спаплюжив священні могили наших предків, тоді побачив би, лякливі ми зайці чи ні.

Але жоден перс і жоден ольвійський провідник не знали, де скіфи ховають своїх небіжчиків.

А переслідувати скіфів стало дедалі важче. У персів уже закінчилися харчі та корм, вони мусили відходити далеко праворуч і ліворуч від свого напрямку, а скіфи нападали на цих шукачів їжі та сіна й винищували їх.

До того ж смуга випаленої землі ставала дедалі ширшою.

Перси почали забивати коней та вже непотрібних в’ючних ослів. Але в кінці першого місяця війни не стало й конини.

Попереду була річка Оар, а скіфи мовби сховалися під її водами. Серед персів почалося замішання, їх посів страх. Вони заходились обкопувати свій стан вісьмома рядами крутих ровів і валів, остерігаючись нічних нападів.

Так минув тиждень, і Дар’яваушеві стискалося серце, коли він згадував про батіг із шістдесятьма вузликами, який дав підлеглим грекам — охоронцям мосту через Дунай.

На тому батозі залишилося менше як двадцять вузликів. Через неповних три тижні Гістіей та його іоняни зруйнують міст і попливуть назад, вирішивши, що він, Дар’явауш, уже підкорив Скіфію та надумав зазимувати там.

Сидячи за ровами й валами, Цар царів Дар’явауш, не маючи анінайменшого уявлення про те, де зараз оті дайви-скіфи, розіслав у всі боки гінців на найкращих, іще вцілілих конях. Скіфське військо розшукав лише один гонець.

— Нерозумний скіфе! — переказав він ворожому цареві слова свого царя. — Хто тебе навчив так по-дурному воювати? Я вже тобі казав: якщо відчуваєш у серці мужність — спинися і поміряємося силою. Мене ще ніхто у світі не перемагав! Якщо ж не маєш сили й звитяги в серці — пришли мені, своєму володареві, звичні в такому разі дари: воду в срібному глекові та землю на золотій мисці. І я допущу тебе до себе та дозволю, на знак верховної ласки до тебе, поцілувати носак мого черленого царського чобота. Я був і буду твоїм господарем, а ти був і залишишся моїм вірним рабом!

Скіфський цар вельми розлютився і хотів був убити зухвалого перса, тоді лише махнув рукою та звелів йому відвезти перському цареві скіфські дарунки.

Гонець щасливо повернувся до перського стану та передав ті дарунки своєму цареві: шуліку в клітці великій, мишу в клітці маленькій, жабу в череп’яному глечику, а також кілька гострих, добре оперених стріл.

Дар’явауш зрадів таким дарам скіфів: миша жила в землі й уособлювала скіфську землю, разом із жабою скіфи мовби підносили персам свою воду, навіть своє небо — дім птахів, ну, а що означали стріли, було зрозуміло й так — скіфська зброя схилялася перед перською зброєю.

З таким тлумаченням згоджувалися всі радники перського царя. Тільки царський родич і списоносець, очільник полку «безсмертних» Гаубарува зважився не розділити із царем його радість.

— Треба розпитати в того гінця, чи не мають скіфські дарунки якогось іншого значення... — сказав він.

— Я вимагав од скіфського царя прислати мені землю і воду, — стояв на своєму Дар’явауш. — Він і склав мені до ніг свою землю та воду, а окрім них, ще й небо та свою ратну силу! — Тоді знехотя згодився: — Ну, давай послухаємо гінця...

Коли привели того перса, Дар’явауш запитав у нього:

— Що велів тобі переказати словами скіфський цар?

— Він велів переказати: «Якщо ви, перси, не шугнете в небо шуліками, або не сховаєтеся в мишачі нори, або не зникнете в болоті, мов погані жаби, то кожен отримає в горлянку по такій стрілі!»

Ще мить гонець зухвало дивився в очі богорівному, і Дар’явауш зрозумів, що то на нього дивиться доведене до розпачу перське воїнство. Але потім очі згасли й потупилися, і гонець упав долілиць перед своїм царем: за давнім звичаєм, носій поганої звістки мусив померти: це знали всі. Дар’явауш поволі розстебнув пристебнутого до пояса переплетеного золотою смужкою бича, накинув його зашморгом на шию гінця і почав стягувати, аж поки раптом тіло зів’яло й затихло.

Гаубарува винувато глянув на царя, бо цей гонець був із полку «безсмертних», але цар уже вгамував свій шал. Коли задушеного воя винесли, Дар’явауш запитав у свого списоносця, очільника полку «безсмертних» і близького родича:

— Цей твій гонець іще щось розповідав про скіфів та їхнього царя?

— Половина скіфів на конях, коні й люди нагодовані, їх день у день більшає, — сміливо відповів Гаубарува.

— Як же перські боги допустили таке?..

Тепер Дар’явауш не мав іншого виходу, як справді перемогти скіфів.

Але скіфів уже добрий тиждень ніхто не бачив, наче вони згоріли в цих степах.

Цар царів звелів покинути укріплення на Оарі й шукати скіфів десь на заході.

Іншої дороги назад, до Дунаю, не знали навіть ольвійські провідники, через те перси мусили рухатися тією самою випаленою смугою, якою досі йшли на схід.

Так тривало страшних пів тижня, голод у перському війську скосив багатьох людей.

Останні тижні скіфи також переживали неабияку скруту, бо на боротьбу з персами стали не всі племена. Тоді скіфський цар почав заманювати персів у землі тих племен, що досі уникали раті. Так йому пощастило підняти на боротьбу майже весь свій народ.

Тепер він уже міг розраховувати на перемогу. Хоча персів і досі ще було вп’ятеро більше, ніж скіфських ратників, однак, виснажені голодом і переходами, чужинці не могли б вистояти навіть уп’ятьох проти одного.

Але цього разу вже Дар’явауш уникав січі; він з останніх сил поспішав на Дунай, сподіваючись чи не божого дива. Перси, наче мухи, гинули від голоду, людоїдства та хвороб.

Тоді скіфський цар вирішив трохи підгодувати персів.

Три дні нападники мовби несподівано натрапляли на кількатисячні череди великої худоби та величезні отари овець. І коли перси повірили, що це давносподівана божа ласка, скіфи знов опинилися в них на дорозі. Ними вже не можна було ні знехтувати, ні обминути — і на ранок обидві раті зійшлися.

Справдилися надії скіфського царя — він одержав перемогу; і все-таки персам уночі після січі пощастило втекти.

Цілу ніч у їхньому таборі горіли незліченні багаття, цілу ніч огидно для скіфського вуха ревли мули та віслюки; коли ж скіфи перед сходом сонця закликали персів сурмами до нової січі, у перському таборі виявилося лише кілька тисяч покинутих напризволяще, знесилених од голоду поранених і калік¹.

¹ Каліка — людина з інвалідністю, хто позбувся якої-небудь частини тіла або втратив здатність рухати нею.

Отже, Дар’явауш зробив розпачливу спробу добігти до Дунаю, перш ніж іонійські греки Гістіея встигнуть розібрати міст, хоча на ремінці в того залишилося вісім чи дев’ять вузликів.

Скіфський цар не міг так просто відпустити звідси персів, які сплюндрували його землю і хотіли поневолити народ. Цар послав навпростець до Дунаю свого князя Пугача з хорошим військом.

Пугач устиг до переправи того самого дня, коли греки вже лаштувалися розібрати міст і пустити його за водою, прострочивши понад умову з Дар’яваушем зайвих чотири доби.

Князь Пугач розповів грекам про поразку персів у битві зі скіфами. Недобиті перси втекли з ратного поля обманом, уночі.

— Дарій та перси — наші спільні з вами супостати¹! — сказав Гістіеєві й іншим іонійським тиранам схожий на бика-тура в плечах князь. — Допоможіть нам наздогнати персів, а ми звільнимо вас навіки з-під їхнього ярма.

¹ Супостат (заст.) — ворог, недруг, супротивник.

— Що ми мусимо для цього зробити? — з радістю відгукнувся Гістіей.

— Розберіть оцей ваш міст і пустіть його за водою, щоб перси не змогли втекти через Дунай, — відповів йому князь Пугач.

Серед греків знявся схвальний гомін.

— Жодне еллінське² місто на азійському березі та прилеглих островах віднині не підкорятиметься Дарієві! — захоплено вигукували вони.

² Елліни (книжн.) — давні греки.

Князь-богатир Пугач разом зі своїм військом подався назустріч персам, що прямували до рятівного мосту через Дунай.

Греки врочисто й по-південному запально поклялися допомогти скіфам остаточно добити перське військо, ще в присутності Пугача почали розбирати міст, та коли комонники скіфського князя зникли за верболозами, мілетський тиран Гістіей скликав усіх зверхників і корабельних начальників-навтілархів і сказав до них так:

— Чи варто стрибати від радості, що скіфи можуть остаточно розгромити Персію? Ми присягалися Дарієві берегти цей міст...

— Ми свого слова дотримали й навіть більше — замість шістдесяти днів берегли його шістдесят чотири! — здивувалися тирани грецьких іонійських міст. — Ми не порушили клятви!

Гістіей підняв руку й спробував угамувати найзапальніших земляків:

— Усі ми — тирани у своїх містах завдяки персам, бо перси ненавидять народовладдя. Якщо ми й надалі хочемо втримати владу над співвітчизниками у своїх руках, то мусимо триматися перського царя, а не скіфського.

Гістіеєві заперечив тиран Херсонеса Геллеспонтського Мільтіад:

— Якщо Дарій виведе бодай розбите військо зі Скіфії, то наступною жертвою персів буде європейська Еллада: Афіни, Дельфи, Спарта... Еллада перестане існувати!

— Ти родом афінянин і через те твоє перше слово було про Афіни! З-поміж усіх еллінів тільки афіняни ворогують із персами, бо самі хочуть верховодити в усій Елладі та на нашому іонійському узбережжі! — дорікнув Мільтіадові Гістіей.

Це несподівано припинило суперечку, можливо, тому, що мілетський тиран обізвав Мільтіада афінянином, яких в іонійських містах недолюблювали через їхнє намагання верховодити в усіх загальноеллінських справах.

Відчувши такий злам у настроях, Гістіей вирішив кувати залізо, доки гаряче, тож запропонував усім зверхникам іонійських кораблів:

— Давайте розберемо міст на три стадії від берега. Так скіфи думатимуть, що ми дотримуємо даного їм слова, а якщо все зрозуміють і вирішать нас приструнити, то їхні стріли не долітатимуть до нас. А якщо персам раптом пощастить випередити скіфів і добігти сюди раніше від них, бо немає прудкішого від страху смерті, то ми враз приточимо розібрану частину й дамо їм змогу врятуватися від погоні... Присягаю Зевсом, — Гістіей урочисто підняв угору правицю, — Дарій по-царському віддячить кожному з вас!

Після обіду греки почали розбирати міст окремими плотами й припинати їх посередині мосту, де в дно неглибокої тут річки було вгороджено цілі соснові стовбури. Для певності греки ще й заякорювали обрубаний край мосту всіма наявними на кораблях дворогими якорями Анахарсіса, що доводився рідним дядьком теперішньому скіфському цареві...

Перси почали підходити до напіврозібраного мосту в кінці сьомого дня. Два з половиною місяці тому греки-іонійці з острахом і захопленням милувалися військом Царя всього світу, особливо полком «безсмертних», чиї коні тяглися чотирма різнобарвними, яскравими смугами-струнами через нескінченний міст, — по дві тисячі п’ятсот білих, гнідих, сірих і чорних, мов літня ніч, коней... Тепер перси були майже всі, крім великих очільників, обідрані, закіптюжені сажею та попелом і худі, мов жива смерть. Тепер ці напівбоги нагадували дику орду чи отару смертельно нажаханих овець, за якими женеться вовча зграя.

— Оце твої володарі світу! — сказав Гістіеєві його супротивник Мільтіад.

Греки ще цілий наступний день доточували до мосту відірвані раніше плоти та закріплювали їх навскіс проти течії вгородженими в дно сосновими палями.

Найнажаханіші перси не чекали наведення мосту й намагалися подолати могутню річку плавом, але охлялі руки та ноги не могли змагатися з невгамованими хвилями.

Багато миршавого трупу попливло до гирла того дня. Ще більше залишилося на піщаному березі померлих від ран і хвороб, а найбільше потонуло вже після того, як греки наростили міст аж до берега й перси кинулися рятуватися скопом.

Перед очима в кожного бовваніла тисячоголова та тисячорука примара страшного скіфа, ще жахливіша від того стоголового пса з мідними зубами, що стереже кордон між цим і тим світом, — священний міст Цінвад.

Царська колісниця прогуркотіла мостом аж на третій день після появи тут перших перських воїв. Дар’явауш навіть не глянув у бік Гістіея, але прислав Гаубаруву сказати, що найясніший ніколи не забуває про відданих йому людей.

Мілетський тиран пишався такою оцінкою свого подвигу, але йому було дуже незатишно під зневажливими поглядами своїх земляків, які бридилися і ним, і нужденним виглядом «володарів світу».

Скіфи й цього разу з’явилися зненацька — на другий вечір після втечі перського царя.

Останні дні всі чекали їх із хвилини на хвилину, та коли перші скіфські комонці доскочили злучини між гирлом річки Порати та мостом, це здалося персам громом із ясного неба, несправедливою карою лихого божества.

Майже ніхто з персів не намагався чинити опору, бо ніхто не знав, де його загін і воєвода та й чи є ще на світі той загін.

При появі передових скіфських тисяч перси ще дикішим скопом кинулися до мосту, який і так ледве витримував стількох людей, а тепер занурився на пів ліктя у воду; тож хто був на мосту, той брів мало не по коліна; кому ж не дісталося і щілинки в тому тугому натовпі, ті кидалися до мосту з боків, чіплялися за зрізи колод і в такий спосіб намагались утекти від кари небесної. Один воїн із полку списоносців, бовтаючись отак поза мостом у воді, схопивсь обома руками за чобіт крайнього мечника з давно розбитого полку «безсмертних» і почав задирати ногу, щоб і собі зіп’ястися на рятівний міст. Мечник і сам ледве тримався на краєчку мосту, — на цьому щойно зібраному відтинку греки не встигли поставити поруччя, — тож витяг із піхов меч і рубонув по руках списоносця.

Той заверещав, схопив ротом дунайської води й із розплющеними очима, неначе щоб і на тому світі не забувати свого кривдника, пішов на дно.

А на березі творилося дедалі страшніше. Скіфи валяли персів, наче визначену для плетіння кошиків молоду лозу, насуваючись чимраз ближче до води й до мосту, а переобтяжений, довжелезний мостище вгинався від сильної течії та нагадував туго напнутий лук.

Греки теж не чекали, поки скіфи захоплять їхні кораблі, а посадили веслярів за весла й швидко перепливли на ще не досяжний для скіфів правий берег. Для скіфів перси були просто вороги, зате греки — зрадники, а зрадників чекала найганебніша смерть. Грецькі дієри¹ та трієри крутилися попід правим берегом і не зважувалися ні покинути його, ні пристати. Лише одна дієра — бойовий корабель із сотнею гоплітів² у дерев’яному череві та з двома довгими рядами весел на кожному борту — раптом, наче жива істота, спинилася, нерішуче постояла, нарешті зважилася і повернула майже з того берега на цей.

¹ Дієра (трієра) — у Стародавній Греції бойовий корабель, на якому веслярі займали місця у два (три) яруси з обох бортів судна.

² Гопліти — давньогрецькі піші воїни з важким озброєнням.

Тут уже гасала розпалена легкою перемогою скіфська кіннота. Побачивши грецький корабель, який поводився досить підозріло, неперевершені у світі скіфські стрільці нап’яли тятиви та заходилися розстрілювати веслярів, яких видно було крізь отвори для весел. Майже кожна стріла влучала в ціль, весла дієри швидко збилися з ладу й почали заважати одне одному; тоді на кормі з’явився чоловік у натертому до блиску бронзовому гривастому шоломі й підняв угору обидві руки, благаючи не стріляти.

— Є тут князь Пугач? — крикнув він грецькою мовою до скіфів.

Хтось один перетлумачив, скіфи перестали стріляти та дали пораненому кораблеві змогу пристати. Грека в шоломі пустили на берег і повели кудись поміж кущами рокити, звідки вже майже не було чути бойового лементу коней та людей.

Князь-богатир Пугач сидів на стосі перських щитів, а інший скіф перев’язував йому руку під ліктем полотняною шматиною.

— Я — Мільтіад із Херсонеса, що на Геллеспонті! — сказав, струснувши чорною гривою, підведений до князя Пугача грек.

— А чи живий той ваш головний воєвода... як його... що присягав мені своїми богами? — спитав, змірявши грека важким поглядом, князь Пугач.

— Живий... — потупив очі Мільтіад. — Краще б Кера наклала на нього руку. Перський цар Дарій утік...

— Оце ти прийшов таке мені сказати? — удруге, цього разу здивовано, глянув на нього скіфський князь, руку якого було проткнуто перським мечем чи перським списом.

— Я прийшов, щоб залишитися в тебе! — вигукнув Мільтіад.

Знахар закінчив перев’язувати руку й пішов із легким поклоном; можливо, то був жрець котрогось скіфського божества, бо зовні нагадував безбородого євнуха: мав на собі довгий, до п’ят, подібний до жіночого, одяг. Князь Пугач обережно торкнувся руки й сказав:

— Якщо хочеш — можеш залишатись у мене. Піди скажи моєму огнищанинові, що беру тебе замість того вівчаря, що добровільно пішов на погибель, нібито заблукавши, до персів із двохтисячною отарою овець разом із весняними ягнятами.

Мільтіад не знав цих скіфських хитрощів.

— Для чого твій вівчар «заблукав» до персів? — перепитав він.

— Щоб перси не втекли до вашого мосту раніше, як за два місяці...

— І щоб скіфи застукали їх на своєму березі, — завершив думку пораненого скіфського князя Пугача Мільтіад. — Як же ви самі проґавили персів? — спитав він.

— Коли людина рятує голову, то перевершує хитрістю навіть саму себе!.. — буркнув князь, а тоді раптом розпачливо ляснув здоровою рукою по лобі: — Дурна довбня!.. Ми чекали, що перси побіжать до вашого триклятого мосту навпрошки, ще й «хитро» підказали їм цю дорогу. Там степ залишився невипаленим, і в тиверців залишилися неприбрані поля... А Дарій пішов знайомою окружною дорогою, де вітер ганяв тільки сажу та попіл... Хоч на тому згарищі з голоду сто тисяч персів полягло, та й тут іще тисяч до сотні...

Мільтіад раптом усвідомив, що цей скіфський архонт¹ розмовляє з ним еллінською мовою, хоча й із чужинським приголосом, але ніякого бажання розпитувати його про це в Мільтіада не було. До того ж рудовусий велетень аж ніяк не нагадував обличчям грека.

¹ Архонт — у Стародавній Греції вища службова особа, яку обирали па певний строк.

Скіф гнівно глянув на Мільтіада, той мимоволі зіщулився під його поглядом і глухим голосом запитав:

— Ти справді хочеш зробити мене рабом-підпасичем?

— А чого ж! Греки — найкращі у світі раби. Греки народжені бути рабами! — з несподіваним юначим запалом прогримів скіфський князь. — Якби ви захотіли визволитися з перських кайданів, то не рятували б свого пана — перського царя!.. Тепер підійдіть до нього, і він надіне вам золоті нашийники. Іди й ти з усіма своїми греками! — бридливо окислився князь Пугач і перший пішов геть.

Скіфи почали підтручувати Мільтіада в бік берега, де залишився його корабель. Волочачи по землі чорну гриву шолома, херсонеський тиран, мов у лихоманці, шелестів губами: «Греки — найкращі у світі раби... Греки — найкращі у світі раби...»

4. Завдання.

1. НЕПРАВИЛЬНИМ є твердження

• А Сварог — бог творчої сили природи, покровитель ковальства та шлюбу
• Б Ярило — бог сили й хоробрості, а також весняної родючості
• В Перун — бог грому та блискавки, покровитель війська
• Г Дажбог — бог дощу, річок і родючості

2. Прочитайте уривок.

«...Безперервним потоком пливла широка жива річка — величезне військо Царя царів Дар’явауша. Одні говорили, ніби воно налічує вісімсот тисяч, другі — що тисячі тисяч, а треті казали, що найвірогідніше — як зірок на небі в безмісячну ясну ніч».

У цьому фрагменті НЕМАЄ

• А епітета
• Б гіперболи
• В порівняння
• Г персоніфікації

3. Визначте героя за його словами.

Герой

Слова героя

А князь Пугач Б скіфський цар В цар Дар’явауш Г жрець бога Птаха Д списоносець Гаубарува

1 «— Якщо ви, перси, не шугнете в небо шуліками... або не зникнете в болоті, мов погані жаби, то кожен отримає в горлянку по такій стрілі!» 2 «— Якщо відчуваєш у серці мужність — спинися і поміряємося силою. Мене ще ніхто у світі не перемагав». 3 «— Коли переможеш скіфів, тоді й тобі поставимо такі статуї, як фараонові Сесострісу». 4 « — Коли людина рятує голову, то перевершує хитрістю навіть саму себе!»

4. Метод Квінтиліана¹. Дайте відповіді на запитання за оповіданням «Дарунки скіфів».

• Хто автор оповідання «Дарунки скіфів»?
• Що подарували скіфи персам?
• Навіщо перський цар пішов на Скіфію?
• Як скіфам удалося перемогти персів?
• Де відбуваються події твору?
• Чим відзначився скіфський цар?
• Коли відбуваються події твору?

5. Назвіть усі причини зацікавлення перського царя Скіфією. Яка з них основна? Як вона характеризує Дар’явауша?

6. Випишіть з оповідання географічні назви, з’ясуйте в інтернеті їхні сучасні відповідники. Знайдіть і покажіть ці географічні об’єкти на карті.

7. Кого скіф назвав «найкращими у світі рабами»? Чому він їх так назвав?

8. На конкретних прикладах доведіть, що твір «Дарунки скіфів» за жанром — історичне оповідання.

9. Виразно прочитайте за особами ті уривки оповідання, що містять діалогічне мовлення. Визначте групу-переможця.

10. Домашнє завдання.

• 1. Створіть мультимедійну презентацію про побут і життя скіфів.
• 2. Підготуйтеся до стислого усного переказу оповідання І. Білика «Дарунки скіфів».

¹ Метод Квінтиліана — 7 ключових запитань (хто? що? навіщо? як? де? чим? коли?) для з’ясування відомостей про яку-небудь подію чи об’єкт дослідження. Цей метод запитань використовував у своїй науковій роботі давньогрецький філософ Квінтиліан.

Подумайте й розкажіть

• Чи можна скіфів вважати предками слов’ян?

• Який епізод оповідання І. Білика «Дарунки скіфів» вам видався найцікавішим? Чим саме?

• За допомогою чого автору історичного твору вдається перенести читачів у далеке минуле?