Українська література. Повторне видання. 8 клас. Авраменко (2025)

Проза XIX ст.: від романтизму до реалізму

§ 29-31. Ознаки романтичного стилю в повісті Миколи Гоголя «Сорочинський ярмарок»

Про що ви дізнаєтеся?

• Що таке романтичний герой і романтичний пейзаж?

• Чи вірять персонажі М. Гоголя в містику?

• Звідки взявся чорт у Сорочинцях?

1. Розвиток романтичної і реалістичної прози в українській літературі XIX ст.

Як ви вже знаєте, XIX ст. — це час панування в українській літературі романтизму й реалізму. Визначальним для романтизму став культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, пошук історичної свідомості й історизм — посилене вивчення історичного минулого.

Найбільше значення для розвитку українського романтизму мав історичний роман П. Куліша «Чорна рада» (1857), написаний у дусі В. Скотта. Яскраві характери, колорит доби, пригодницька канва твору — усе це було хорошим стимулом для розвитку історичного жанру в українській літературі.

Чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські митці, що писали російською мовою, особливо М. Гоголь. Яскравими й визначальними ознаками творів цього митця стали: звернення до українського фольклору, зачудування українськими пейзажами («Сорочинський ярмарок»), занурення у світ народної фантазії, зокрема демонології («Вій»), оспівування і героїзація козацької доблесті («Тарас Бульба») та ін.

Обкладинка до повісті М. Гоголя «Тарас Бульба»

У другій половині XIX ст. на зміну романтизму приходить реалізм. Він характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основою для реалізму стає проблема відносин людини й середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування характеру особистості. Розвитку реалістичної прози посприяли Марко Вовчок («Народні оповідання»), І. Нечуй-Левицький («Микола Джеря», «Кайдашева сім’я»), Панас Мирний, І. Білик («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), Б. Грінченко («Дзвоник», «Украла», «Каторжна»).

Провідними жанрами як романтичної, так і реалістичної прози стають оповідання, повість і роман.

2. Коротко про Миколу Гоголя.

Микола Гоголь (1809-1852) народився в селі Великі Сорочинці, що на Полтавщині.

Письменник.

Найвідоміші твори: повісті «Вій», «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок», «Ніч перед Різдвом»; роман «Мертві душі»; п’єса «Ревізор».

Батько Миколи Гоголя Василь Гоголь — український письменник, автор водевілів «Собака-вівця» і «Простак, або Хитрощі жінки, перехитрені солдатом». Він був управителем маєтків та організатором домашнього театру одного українського поміщика. А ще він праправнук полковника козацького війська часів Б. Хмельницького — Остапа Гоголя. Пізніше знаменитий нащадок звеличить його до легендарної постаті й оспіває в образі Тараса Бульби.

Мати Марія назвала свого сина на честь чудотворної ікони Миколи Диканського. Багатий родич виділяв щороку, у день народження Миколи, 1200 карбованців на науку. З трьох років хлопчик читав і писав, з п’яти — складав вірші. У підлітковому віці майбутній письменник захопився збиранням українських народних пісень, приказок і прислів’їв. Пізніше він так писав про українську пісню: «Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що не збагнув би минулого...»

Разом із братом хлопець навчався в Полтавському повітовому училищі. Раптова смерть брата викликала в Миколи велике душевне потрясіння, тому далі освіту він здобував удома.

Згодом М. Гоголь навчався в Ніжинській гімназії вищих наук, де й розпочалася його творча діяльність. Перший друкований твір — поему «Ганц Кюхельгартен» — він опублікував 1828 р. Але через негативну рецензію викупив увесь тираж і спалив його. Хай там як, а розраду письменник знаходив у творчості. Повість «Тарас Бульба» прославила письменника, вона продемонструвала високі зразки людського духу, патріотизму, ратної звитяги, бойового побратимства.

Другу половину 30-х років XIX ст. М. Гоголь присвятив драматургії. Етапною в історії театру стала його соціальна комедія «Ревізор», у якій письменник затаврував хабарництво, сваволю, неуцтво чиновників Російської імперії.

Після прем’єри «Ревізора» письменник на тривалий час їде до Західної Європи, де активно працює над знаменитим романом «Мертві душі». Повернувшись додому, М. Гоголь пише другий том «Мертвих душ», але незадовго перед смертю спалює рукопис.

3. «Сорочинський ярмарок» Миколи Гоголя.

• Прочитайте повість М. Гоголя «Сорочинський ярмарок» і виконайте завдання.

СОРОЧИНСЬКИЙ ЯРМАРОК

Повість

(Скорочено)

І

Який чарівний, який розкішний літній день у Малоросії! Які млосно-гарячі ті години, коли полудень сяє серед тиші й спеки, і блакитний, незмірний океан, жагучим куполом схилившись над землею, здається, заснув, увесь потонувши в млості, пригортаючи й стискаючи прекрасну в ніжних обіймах своїх! На ньому ні хмаринки. У полі ні звуку. Усе начебто вимерло; угорі тільки в небесній глибині тремтить жайворонок, і срібні пісні летять повітряними сходами на закохану землю, та зрідка кигикання чайки чи дзвінкий голос перепела пролунає в степу. Ліниво й бездумно, ніби гуляючи без мети, стоять підхмарні дуби, і сліпучі удари сонячного проміння запалюють цілі мальовничі маси листя, кидаючи на інші темну, як ніч, тінь, на яку тільки при великому вітрі бризкає золото. Смарагди, топази, яхонти ефірних комах сиплються над барвистими городами, обрамованими стрункими соняшниками. Сірі скирти сіна й золоті снопи хліба табором розташовуються в полі й кочують по його безкрайності. Нагнулися від ваги плодів розлогі віти черешень, слив, яблунь, груш; небо, його чисте дзеркало — ріка в зелених, гордо піднятих рамах... Яке повне розкоші й солодкої знемоги малоросійське літо! (...)

Самотою збоку тягся стомленими волами віз, навалений мішками, прядивом, полотном і всякою хатньою поклажею, а за ним брів у чистій полотняній сорочці й у забруднених полотняних шароварах його хазяїн. Лінивою рукою обтирав він піт, що градом котився з його смаглявого обличчя і навіть капав із довгих вусів, напудрених тим невмолимим перукарем, що некликаний приходить і до вродливиці, і до потвори та силоміць пудрить кілька тисяч уже літ увесь рід людський. Поряд із ним ішла прив’язана до воза кобила, сумирний вигляд якої свідчив про її похилий вік. Багато зустрічних, й особливо молодих парубків, бралися за шапку, порівнявшись із нашим дядьком. Одначе не сиві вуси й не поважна хода його змушувала їх це робити; досить було звести очі трохи вгору, щоб побачити причину такої шанобливості: на возі сиділа гарненька дочка з круглим личком, із чорними бровами, що рівними дугами зводилися над ясними карими очима, з безжурно усміхненими рожевими устами, із зав’язаними на голові червоними й синіми стрічками, які разом із довгими косами й пучком польових квітів багатою короною лежали на її чарівній голівці. Усе, здавалося, цікавило її; усе було для неї чудне, нове... і гарненькі очиці безперестанку бігали від одного дива до другого. Та як і не розважитися! Уперше на ярмарку!.. Дівчина у вісімнадцять літ уперше на ярмарку!.. Та ніхто з прохожих і проїжджих не знав, як важко їй було вблагати батька взяти її із собою, хоча той і душею радий був би зробити це раніше, якби не лиха мачуха, що навчилася тримати його в руках так само вправно, як він віжки своєї старої кобили, що ото за довголітню працю пленталася тепер на продаж. Невгамовна жінка!.. Та ми й забули, що й вона тут сидить зверху на возі в пишній шерстяній зеленій кофті, на якій, ніби на горностайовім хутрі, нашиті були хвостики червоного тільки кольору, у дорогій плахті, що рябіла, мов шахівниця, і в ситцевім барвистім очіпку, що надавав якоїсь особливої поважності її червоному повному обличчю, по якому перебігало щось таке неприємне, таке дике, що кожний ту ж мить поспішав перевести збентежений погляд свій на веселеньке личко дочки.

Г. Якутович. Ілюстрація до повісті М. Гоголя «Сорочинський ярмарок»

Очам наших подорожніх почав уже відкриватися Псьол; здаля вже повівало холодком, що здавався відчутнішим після втомної, виснажливої спеки. Крізь темно- та ясно-зелене листя недбало розкиданих у лузі осокорів, беріз і тополь заблискали вогненні, повиті холодом іскри, і річка-красуня пишно відкрила срібне лоно своє, на яке розкішно падали зелені кучері дерев. (...) Красуня наша задумалася, дивлячись на розкішний краєвид, і забула навіть лузати свій соняшник, чим ретельно розважалась усю дорогу, коли раптом слова: «Ой, та й дівчина!» вразили її вухо. Оглянувшись, побачила вона гурт парубків, що стояли на мосту, і серед них один, одягнений чепурніше, ніж інші, у білій свитці та в сивій із решетилівського смушку шапці, узявшись у боки, молодецьки поглядав на проїжджих. Красуня не могла не помітити його засмаглого, але приємного обличчя та огненних очей, що, здавалося, намагалися побачити її наскрізь, й опустила очі, подумавши, що, може, це він сказав ті слова.

— Гарна дівчина! — казав далі парубок у білій свитці, не зводячи з неї очей. — Я віддав би все своє господарство, щоб поцілувати її. А он спереду й диявол сидить!

Регіт знявся з усіх боків; та вичепуреній жінці чоловіка, що повільно ступав поруч, не дуже сподобалося таке привітання: червоні щоки її стали аж огненні, і тріскотіння добірних слів посипалося, як дощ, на голову гуляки-парубка:

— Щоб ти подавився, паскудний бурлако! Щоб твого батька горшком по голові стукнуло! Щоб він посковзнувся на льоду, антихрист проклятий! Щоб йому на тім світі чорт бороду обсмалив!

— Ач, як лається! — сказав парубок, витріщивши на неї очі, нібито спантеличений таким сильним залпом несподіваних привітань. — І язик їй, столітній відьмі, не заболить вимовляти такі слова.

— Столітній!.. — підхопила літня красуня. — Поганцю! Піди та вмийся спочатку! Шибенику нікчемний! Я не бачила твоєї матері, та знаю, що погань! І батько — погань! І тітка — погань! Столітній! Що в нього молоко ще на губах...

Віз саме почав з’їжджати з мосту, й останніх слів уже не можна було почути; та парубок не хотів, здається, закінчити на цьому: не думавши довго, схопив він жменю грязюки й жбурнув услід їй. Удар був влучніший, ніж можна було сподіватися: увесь новий ситцевий очіпок був заляпаний грязюкою, і регіт у гурті легковажних гульвіс вибухнув ще з більшою силою. Огрядна чепуруха скипіла від гніву; та віз від’їхав у цей час досить далеко, і злість її впала на безневинну пасербицю та на вайлуватого чоловіка, який, звикши здавна до таких явищ, увесь час уперто мовчав і байдуже сприймав бурхливу мову розлюченої дружини. Одначе, незважаючи на це, невтомний язик її тріскотів і метлявся в роті доти, поки не приїхали вони в передмістя до старого знайомого й кума — козака Цибулі. Зустріч із кумами, що давно не бачилися, вигнала на якийсь час із голови цю неприємну пригоду, примусивши наших подорожніх порозмовляти про ярмарок і перепочити трохи після далекої дороги.

II

Вам, мабуть, траплялося чути, як десь рине далекий водоспад, коли все навколо сповнене стривоженого гуркоту, і хаос дивних, неясних звуків вихором носиться перед вами. Справді, чи не ті самі почуття вмить охоплять вас у вихорі сільського ярмарку, коли весь народ зростається в одне величезне страховище й ворушиться всім своїм тулубом на майдані та в тісних вулицях, кричить, гогоче, гримить? Галас, сварка, мукання, мекання, ревіння — усе зливається в один безладний гомін. Воли, мішки, сіно, цигани¹, горшки, баби, пряники, шапки — усе яскраве, строкате, безладне метушиться купами й снується перед очима. Різноголоса мова потопляє одна одну, і жодне слово не вихопиться, не врятується від цього потопу; жоден крик не вимовиться ясно. Тільки ляскання по руках торгашів чути з усіх кінців ярмарку. Ламається віз; дзвенить залізо; з гуркотом падають скидувані на землю дошки; і запаморочена голова не розуміє, куди вдатися. Приїжджий мужик наш із чорнобривою дочкою давно вже тинявся між народом. Підходив до одного воза, обмацував другого, прислухався до цін; а в той час думки його оберталися безперестанно коло десяти мішків пшениці та старої кобили, що він привіз на продаж. З обличчя дочки його помітно було, що їй не дуже приємно тертися коло возів із борошном і пшеницею, їй би хотілося туди, де під полотняними ятками принадно розвішані червоні стрічки, сережки, олов’яні, мідні хрестики й дукачі. (...) Та ось почула вона, що хтось смикнув її за вишиваний рукав сорочки. Озирнулася — аж парубок у білій свитці, з ясними очима стояв перед нею. Жилки її здригнулися, і серце забилося так, як ще ніколи, ні з якої радості, ні з якого горя: і дивно, і любо їй здалося, і сама не могла розібрати, що робилося з нею.

¹ Цигани — в офіційних документах і пресі вживають термін «роми».

В. Штернберг. Ярмарок в Україні

— Не бійся, серденько, не бійся! — говорив він до неї стиха, узявши її за руку. — Я нічого не скажу тобі лихого!

«Може, це й правда, що ти нічого не скажеш лихого, — подумала про себе красуня, — тільки мені чудно... мабуть, це нечистий! Сама, здається, знаєш, що не годиться так... а сили немає забрати від нього руку».

Мужик обернувся і хотів щось промовити до дочки, та збоку почулося слово: пшениця. Це магічне слово змусило його в ту ж хвилину приєднатися до двох негоціантів¹, які голосно розмовляли, й уваги, що прикувалася до них, уже ніщо неспроможне було відвернути.

¹ Негоціант — особа, яка займається оптовою торгівлею.

III

— То ти думаєш, земляче, що погано піде наша пшениця? — говорив чоловік, з вигляду схожий на заїжджого міщанина, мешканця якого-небудь містечка, у пістрьових, забруднених дьогтем і засмальцьованих шароварах, до другого в синій, подекуди вже й із латками свитці та з величезною ґулею на лобі.

— Та думати немає чого тут; я ладен накинути на шию петлю та й гойдатися на цьому дереві, як ковбаса перед Різдвом на хаті, коли ми продамо хоч одну мірку².

² Мірка — міра зерна.

— Кого ти, земляче, морочиш? Привозу ж, крім нашого, немає зовсім, — відказав чоловік у пістрьових шароварах.

«Еге ж, говоріть собі, що хочете, — думав про себе наш знайомий, що не пропускав і слова з розмови двох негоціантів. — А в мене десять мішків таки є в запасі».

— То ж то й воно, що коли де встряне нечиста сила, то жди стільки добра, як від голодного москаля, — значущо сказав чоловік із ґулею на лобі.

— Яка нечиста сила? — підхопив чоловік у пістрьових шароварах.

— Чи ти чув, що подейкують люди? — провадив далі той, що з ґулею на лобі, наводячи на нього скоса свої похмурі очі.

— Ну?

— От тобі й ну! Засідатель — щоб він не діждав більше витирати губи після панської слив’янки — одвів для ярмарку прокляте місце, на якому, хоч лусни, ні зернини не продаси. Бачиш ти отой старий розвалений сарай, що ген-ген стоїть під горою? (Тут цікавий батько нашої красуні підсунувся ближче та весь обернувся, здавалося, на увагу.) У тому сараї і водяться чортячі штуки; і жоден ярмарок на цьому місці не минав без біди. Учора волосний писар проходив пізно ввечері, коли зирк, — аж у вікно на даху висунулося свиняче рило та й рохнуло так, що йому мороз пішов за спиною; так і жди, що знову з’явиться червона свитка!

— Що ж це за червона свитка?

Тут у нашого уважного слухача волосся стало дибом; зі страхом обернувся він назад і побачив, що дочка його та парубок спокійно стояли, обнявшись і наспівуючи одне одному якісь любовні казки, забувши про всі свитки на світі. Це розвіяло його страх і примусило повернутися до звичайної безтурботності.

— Еге-ге-ге, земляче, та ти майстер, як я бачу, обійматися! Щоб мене чорт узяв, коли я не на четвертий тільки день після весілля навчився обіймати покійну свою Хвеську, та й то дякувати кумові: бувши дружком, уже напоумив.

Парубок помітив у ту ж мить, що батько його коханої не дуже розумний, і в думках заходився будувати план, як би то схилити його на свою користь.

— Ти, певно, чоловіче добрий, не знаєш мене, а я тебе зразу впізнав.

— Може, і впізнав.

— Коли хочеш, то і як звати, і на прізвище, і всяку всячину розкажу: тебе звуть Солопій Черевик.

— Еге ж, Солопій Черевик.

— А придивись-но гарненько: чи не впізнаєш мене?

— Ні, не впізнаю. Не в гнів сказати, на віку стільки довелося надивитися пик усяких, що чорт їх і пригадає всіх!

— Шкода, що ти не пригадаєш Голопупенкового сина!

— А ти ніби Охрімів син?

— А хто ж інший? Хіба тільки лисий дідько, як не він.

Тут приятелі взялися за шапки й почалося чоломкання; наш Голопупенків син, одначе, не гаявши часу, наважився відразу ж напосістися на нового свого знайомого.

— Ну, Солопію, ото, як бачиш, я і дочка твоя покохали одне одного так, що хоч би й вік жити вкупі.

— Що ж, Параско, — сказав Черевик, обернувшись і сміючись до своєї дочки, — може, і справді, щоб уже, як то кажуть, укупі, і той... щоб і паслися на одній траві! Га? По руках? Ану, лишень, новообраний зятю, став могорич!

І всі троє опинились у відомій ярмарковій ресторації — під яткою в жидівки, заставленою незліченною флотилією сулій, бутлів, пляшок усякого роду й віку. (...)

І, посміхаючись, поплентався він із нею до свого воза, а наш парубок пішов уздовж рядів із дорогим крамом, де були купці навіть із Гадяча та Миргорода — двох знаменитих міст Полтавської губернії, — наглядіти кращу дерев’яну люльку з мідною гарною оправою, квітчасту по червоному тлі хустку й шапку на весільні подарунки тестеві й усім, кому треба.

IV

Солопій повідомляє Хіврі про новоспеченого нареченого Параски. Дружина категорично заперечує.

«Отуди до дідька! От тобі й весілля! — думав він про себе, відступаючи від сильного натиску дружини. — Доведеться відмовити путящому чоловікові отак із доброго дива. Боже ти мій, Господи, за що така напасть на нас, грішних! І так багато всякої погані на світі, а ти ще й жінок наплодив!»

V

(...) — Чого зажурився, Грицьку? — скрикнув високий, засмаглий циган, ударивши по плечу нашого парубка. — Що ж, віддавай воли за двадцять!

— Тобі б усе воли та воли! Вашому племені все б бариші тільки. Підвести й обдурити доброго чоловіка.

— Тьху, диявол! Та тебе не на жарт замарудило. Чи не з досади, що сам накинув собі наречену?

— Ні, це не по-моєму — я додержую свого слова; що вже зробив, тому й довіку бути. Та от у старого бовдура Черевика немає совісті, видно, і на пів шеляга: сказав, та й назад... Ну, його й винуватити немає чого, він — пень та й годі. Усе це штуки старої відьми, що ми її сьогодні з хлопцями на мосту вилаяли на всі боки! Ех, якби я був царем або паном великим, я б перший перевішав усіх тих дурнів, що дозволяють себе сідлати бабам...

— А продаси воли за двадцять, якщо ми заставимо Черевика віддати нам Параску?

Здивовано поглянув на нього Грицько. У смаглявих рисах цигана було щось злостиве, уїдливе, низьке та погордливе: людина, глянувши на нього, уже ладна була визнати, що в цій чудній душі киплять достоїнства великі, та їм одна тільки нагорода є на землі — шибениця. Рот, що зовсім провалився між носом і гострим підборіддям, завжди осяяний уїдливою посмішкою, невеликі, але жваві, як огонь, очі та безупинне миготіння на лиці блискавки задумів і намірів — усе це начебто вимагало особливого, такого ж дивного для себе вбрання, яке саме й було тоді на ньому...

— Не за двадцять, а й за п’ятнадцять віддам, якщо не збрешеш тільки! — відповів парубок, не зводячи з нього допитливих очей.

— За п’ятнадцять? Добре! Гляди ж, не забувай: за п’ятнадцять! Ось тобі й синиця на завдаток!

Г. Якутович. Ілюстрація до повісті М. Гоголя «Сорочинський ярмарок»

— Ну, а як збрешеш?

— Збрешу — завдаток твій!

— Добре! Ну, давай же по руках!

— Давай!

VI

— Сюди, Афанасію Івановичу! Ось тут тин нижчий, підіймайте ногу, та не бійтеся: дурень мій подався на цілу ніч із кумом під вози, щоб москалі часом не поцупили чого.

Так грізна жінка Черевикова ласкаво підбадьорювала поповича, що боязко тулився коло тину; той виліз хутко на тин і довго стояв, вагаючись, на ньому, ніби висока страшна примара, націлюючись оком, куди б краще стрибнути, і нарешті із шумом кинувся в бур’ян.

— Ото лихо! Чи не забилися ви, чи не скрутили ще, боронь боже, в’язи? — лепетала заклопотана Хівря... — Ходімо ж тепер до хати (...). От я вже й не знаю, якої вам ще поживи хочеться, Афанасію Івановичу!

— Розуміється, любові вашої, незрівнянна Хавроніє Никифорівно! — пошепки промовив попович, тримаючи в одній руці вареника, а другою обіймаючи широкий її стан.

— Бог знає, що ви видумаєте, Афанасію Івановичу! — сказала Хівря, соромливо опустивши свої очі. — Чого доброго, ви, мабуть, візьметеся ще й цілуватися!

— Щодо цього я вам скажу хоч би й про себе, — говорив далі попович, — коли був я, до прикладу сказати, ще в бурсі, ось, як тепер пригадую...

Тут почулося знадвору гавкання і стукіт у ворота. Хівря поквапно вискочила та повернулася, уся збліднувши.

— Ну, Афанасію Івановичу, ми попалися з вами: народу стукається купа, і мені вчувся кумів голос...

Вареник застряв у горлі поповичеві... Очі його вирячилися, начебто який-небудь виходець із того світу тільки що зробив йому перед цим свій візит.

— Лізьте сюди! — кричала перелякана Хівря, показуючи на покладені під самою стелею на двох перекладинах дошки, де було навалено всякого хатнього манаття.

Небезпека додала духу нашому героєві. Опам’ятавшись трохи, скочив він на лежанку й поліз звідти обережно на дошки. А Хівря побігла без пам’яті до воріт, бо стукали знову та ще дужче й нетерплячіше.

VII

Черевик із кумом Цибулею та гуртом людей повертаються з ярмарку, нажахані розповіддю про чорта. Кум розповідає історію чортової червоної свитки.

— Раз, за яку провину, їй-богу, уже й не знаю, вигнали одного чорта з пекла.

— Як же це, куме! — перебив Черевик. — Як же могло це статися, щоб чорта вигнали з пекла?

— Що ж робити, куме, вигнали, то й вигнали, як ото собаку хазяїн виганяє з хати. Може, йому забагнулося вчинити яке-небудь добре діло, ну й показали йому поріг. От чортові бідному так стало сумно, так сумно за пеклом, що хоч на гілляку. Що робити? Почав із горя пити. Отаборився в отому сараї, що, як ти бачив, розвалився під горою і що повз нього ні один добрий чоловік не пройде тепер, не захистивши спершу себе хрестом святим, і став той чорт такий гультяй, якого не знайдеш і між парубками. Од ранку й до вечора тільки й діла, що сидить у шинку!..

Тут знову суворий Черевик перебив нашого оповідача:

— Бог знає, що говориш ти, куме! Як це можна, щоб чорта впустив хто-небудь у шинок: адже в нього ж є, хвалити бога, і кігті на лапах, і ріжки на голові.

— Ото ж бо й штука, що на ньому була шапка й рукавиці. Хто його впізнає? Гуляв-гуляв — нарешті дійшло до того, що пропив усе, що мав при собі. Шинкар довго давав набір¹, потім і перестав. Довелося чортові заставити свою червону свитку, мало не за третину ціни, жидові, що шинкарював тоді на Сорочинському ярмарку; заставив та й каже йому:

— Гляди ж, жиде, я прийду до тебе по свитку якраз через рік, бережи її! — І зник, як у воду.

¹ Набір — у борг.

Жид роздивився гарненько свитку: сукно таке, що й у Миргороді не дістанеш! А червоний колір горить, як вогонь, аж не надивишся! От жидові надокучило дожидатися строку. Почухав собі пейсики, та й злупив із якогось приїжджого пана мало не п’ять червінців. Про строк жид і забув зовсім. Коли це одного разу, надвечір, приходить якийсь чоловік:

— Ну, жиде, віддавай мою свитку!

Жид спочатку був і не впізнав, а потім, як роздивився, то прикинувся, ніби й у вічі не бачив:

— Яку свитку? У мене немає ніякої свитки! Я знати не знаю твоєї свитки!

Той зирк — і пішов.

Та тільки ввечері, коли жид, замкнувши свою халупу та перелічивши у скринях гроші, накинув на себе простирадло й став по-жидівському молитися богу — чує шарудіння... поглянув — з усіх вікон повиставлялися свинячі рила...

Тут справді почувся якийсь неясний звук, що дуже скидався на свиняче рохкання: усі зблідли... Піт виступив на обличчі оповідача.

— Що? — промовив злякано Черевик.

— Нічого!.. — відповів кум, трясучись усім тілом.

— Га! — обізвався один із гостей.

— Ти сказав...

— Ні!

— Що ж воно рохнуло?

— Бог знає, чого ми переполохалися! Нікого немає!

Усі злякано стали озиратися навколо й почали нишпорити по кутках. Хівря була ні жива ні мертва.

— Ех ви, баби, баби! — промовила вона голосно. — Чи вам козакувати та бути чоловіками! Вам би веретено в руки, та й посадити за гребінь; один хто-небудь, може, прости Господи... Під ким-небудь ослін заскрипів, а всі кинулися, як навіжені!

Це засоромило наших сміливців і примусило їх підбадьоритися; кум хильнув із кухля і почав оповідати далі:

— Жид обмер; одначе ж свині на ногах, довгих, як ходулі, повлазили у вікна та вмить оживили його плетеними трійчатками, примусивши танцювати вище цього сволока. Жид — у ноги, признався в усьому...

Г. Якутович. Ілюстрація до повісті М. Гоголя «Сорочинський ярмарок»

Та свитки вже не можна було повернути скоро. Пана обікрав на дорозі якийсь циган і продав свитку перекупці; та привезла її знову на Сорочинський ярмарок, але з того часу ніхто вже нічого не купував у неї. Перекупка дивувалася, дивувалася, та нарешті збагнула: мабуть, це винна червона свитка. Недарма, надягаючи її, завжди відчувала, що її душить щось. Не думаючи, не гадаючи довго, кинула в огонь — не горить чортова одежа! Еге, та це чортів подарунок! Перекупка примудрилась і підсунула її у віз одному чоловікові, що вивіз продавати масло. Дурень і зрадів; та тільки масла ніхто й питати не хоче. Е, недобрі руки підкинули свитку! Схопив сокиру та порубав її на шматки; зирк — аж лізе один шматок до другого, та й знову ціла свитка! Перехрестившись, поцюкав сокирою вдруге, шматки розкидав по всьому ярмарку та й поїхав. Тільки з того часу кожного року, і саме під час ярмарку, чорт із свинячою личиною ходить по всьому майдану, рохкає і збирає шматки своєї свитки. Тепер, кажуть, тільки одного лівого рукава бракує йому. Люди з того часу відхрещуються від того місця, й ось уже буде тому років із десять, як не було там ярмарку. Та нечиста сила надала оце засідателеві о...

Друга половина слова завмерла на устах в оповідача.

Вікно брязнуло з гуркотом; шибки з дзвоном повилітали геть, і страшна свиняча морда висунулася, поводячи очима, ніби питала: «А що ви тут робите, добрі люди?»

VIII

Жах скував усіх, хто був у хаті. Кум із роззявленим ротом скам’янів. Очі його витріщилися, начебто хотіли вистрілити; розчепірені пальці нерухомо застигли в повітрі. Високий сміливець від непереборного страху підскочив аж під стелю і вдарився головою об перекладину; дошки посунулися, і попович із громом і тріском полетів на землю.

— Ай! Ай! Ай! — кричав один, повалившись із жахом на лаву й дригаючи на ній руками та ногами.

— Рятуйте! — горлав другий у розпачі, закрившись кожухом.

Кум, виведений зі скам’яніння другим переляком, поліз, корчачись, під пелену своєї дружини. Високий сміливець поліз у піч, хоч які були вузькі там челюсті, і сам закрився затулкою. А Черевик, начебто облитий окропом, схопивши на голову горщик, замість шапки, кинувся до дверей і, мов несамовитий, біг не чуючи землі під собою; сама втома тільки примусила його трохи зменшити свій біг. Серце його калатало, як ступа в млині, піт котився з нього. Знемігши, ладен уже був він упасти на землю, коли раптом почулося йому, що ззаду хтось женеться за ним... Дух йому перехопило...

— Чорт! Чорт! — кричав він у нестямі, потроюючи сили, і через хвилину без пам’яті повалився на землю.

— Чорт! Чорт! — кричало слідом за ним, і він чув тільки, як щось із шумом кинулося на нього. Тут свідомість відлетіла від нього, і він, як страшний жилець тісної домовини, лежав німий і нерухомий посеред дороги.

IX

Своїми викриками Солопій розбудив циган. Цигани, викресавши вогню, побачили Солопія та Хіврю, яка лежала на ньому. Здійнявся регіт.

Х—ХІ

Наступного дня Черевик прокинувся в кумовій повітці. Потім пішов на ярмарок продавати кобилу. Коли до нього підійшов циган і поцікавився товаром, Солопій помітив у руках перерізану вуздечку, до якої прив’язаний шматок червоного рукава... І кобили вже не було. Перелякавшись, він зник у натовпі.

Черевика й кума Цибулю спіймали зі шматками червоної свитки, підозрюючи в крадіжці. Їх пов’язали.

XII

— Може, і справді, куме, ти поцупив що-небудь? — спитав Черевик, лежачи зв’язаний разом із кумом під солом’яною яткою.

— І ти тієї ж, куме! Щоб мені відсохли руки та ноги, якщо я що-небудь будь-коли крав, крім вареника зі сметаною в матері, та й то ще, коли мені було років десять.

— За що ж це, куме, на нас напасть така? Тобі ще нічого: тебе обвинувачують принаймні в тому, що ти в іншого вкрав. За що ж на мене, бідолаху, лихий наклеп такий: нібито в самого себе вкрав кобилу? Видно, нам, куме, на роду написано не мати щастя!

Тут обидва куми заридали.

— Що це тобі, Солопію? — спитав, увійшовши в цей час, Грицько. — Хто це зв’язав тебе?

— А! Голопупенко, Голопупенко! — закричав, зрадівши, Солопій. — Ось, куме, це той самий, про якого я казав тобі. От молодець! (...)

— Що ж ти, куме, так не пошанував такого гарного парубка?

— Отак, як бачиш, — казав далі Черевик, обернувшись до Грицька, — покарав бог, видно, за те, що завинив перед тобою. Прости, чоловіче добрий, їй-богу, радий би зробити все для тебе... Та що ж поробиш? У старій моїй диявол сидить.

— Я не злопам’ятний, Солопію. Якщо хочеш, я визволю тебе!

Тут він моргнув хлопцям, і ті ж самі, що вартували його, кинулися розв’язувати.

— За те й ти роби, як треба: справляй весілля! Та й погуляємо так, щоб цілий рік боліли ноги від гопака.

— Добре! От добре! — сказав Солопій, ляснувши руками. — Та мені так тепер зробилося весело, наче мою стару москалі забрали. Та що там думати: годиться чи не годиться так — сьогодні ж весілля, та й по всьому!

— Гляди ж, Солопію, через годину я буду в тебе; а тепер іди додому: там чекають тебе купці на твою кобилу й пшеницю!

— Як! Хіба кобила знайшлася?

— Знайшлася!

Черевик із радості остовпів, дивлячись услід Грицькові, що пішов собі.

— Що, Грицьку, погано ми зробили своє діло? — спитав високий циган парубка, що поспішав. — Воли ж бо тепер мої?

— Твої, твої!

XIII

Черевик справляє весілля дочки.

(Переклад С. Перець)

4. Ознаки романтизму в повісті Миколи Гоголя «Сорочинський ярмарок».

М. Гоголь ще в юності цікавився українським фольклором. У 1829 р. в письменника виник задум написати твір, події якого розгортаються в його рідних Сорочинцях. Через два роки виходить друком повість «Сорочинський ярмарок» (у збірці «Вечори на хуторі біля Диканьки»). Повість має яскраві ознаки романтизму.

1. Фольклорні мотиви: ярмарок, чорти, прокляте місце, пари закоханих, яким заважають поєднати долі, невірна дружина, що ховає свого коханця. Письменник використовує традиційні для народної творчості образи злої мачухи, хитрого цигана, молодої красуні, спритного парубка. Та й весілля у фіналі твору також традиційне. Навіть червоний колір свитки як символ вогню, крові й інших нещасть узято з народних повір’їв.

2. Елементи містики. На перший погляд, у повісті наявний містичний складник, проте уважне прочитання твору дає зрозуміти, що містика тут фальшива, адже її «організували» хитрий циган і Грицько.

Містичне в літературі — це загадкове, таємниче, надприродне, непояснюване (Ю. Ковалів. «Літературознавча енциклопедія»). Містичне може проявлятися в зображенні надприродних явищ, у зв’язку з потойбічним світом і надприродними силами (наприклад, історія червоної свитки чорта, якого вигнали з пекла).

3. Колоритні герої / героїні. Сварлива мачуха Хівря, наділена пихатістю і зверхністю, несподівано розкривається в сцені невдалого побачення з поповичем. Її бідний на розум чоловік Солопій любить пиячити, легко погоджується віддати доньку за Грицька, після того як парубок пригостив його в ресторації. Красуня Параска горда й рішуча. Грицько хоч і гострий на язик, проте приязний парубок.

Романтичний герой / романтична героїня — виняткова (яскрава, колоритна) особистість, яка може бути як утіленням ідеалу, так і невдахою. Романтичний герой зазвичай невгамовний, має надзвичайну силу волі, що дає змогу протистояти всім труднощам, котрі виникають на його шляху. Він може мати вади, припускатися помилок, але здатен до самокритики та пошуку істини у своїх діях.

Окремими рисами романтичного героя наділений парубок Грицько: він, дещо зухвалий, але кмітливий і веселий, не спиняється перед труднощами, навпаки, хитрістю добивається свого.

Яскравими романтичними героями є й інші літературні персонажі М. Гоголя: згадаймо Тараса Бульбу з однойменної повісті та його синів Остапа й Андрія.

4. Екзотичні пейзажі. Описи природи Полтавщини багаті на художні образи, вони емоційні та вишукані: «Смарагди, топази, яхонти ефірних комах сиплються над барвистими городами, обрамованими стрункими соняшниками. Сірі скирти сіна й золоті снопи хліба табором розташовуються в полі та кочують по його безкрайності. Нагнулися від ваги плодів розлогі віти черешень, слив, яблунь, груш; небо, його чисте дзеркало — річка в зелених, гордо піднятих рамах...»

• Опрацювавши матеріал про романтичний і реалістичний пейзажі, доведіть на конкретних прикладах, що описи природи в повісті «Сорочинський ярмарок» романтичні.

Романтичний пейзаж	Реалістичний пейзаж
У романтичному пейзажі ідеальне домінує над реальним, високе над буденним, поетичне над прозаїчним. У ньому відображено реальну природу, але, на відміну від реалістичного, у її не типових, а виняткових особливостях, ознаках. Це яскрава, екзотична, незвичайна природа, насичена стихійною силою, що виступає як таємнича, одухотворена істота.	У реалістичному пейзажі достовірно, точно зображено реальну природу в притаманних для її об’єктів формах, розмірах, розташуванні, кольорі, особливостях поверхонь природного матеріалу, тобто так, як малює художник на живописному полотні.

5. Завдання.

1. НЕПРАВИЛЬНИМ щодо композиції повісті «Сорочинський ярмарок» є твердження

• А у творі наявні розгорнуті пейзажі
• Б кожний розділ розпочинається з епіграфа
• В твір складається з дванадцяти розділів
• Г розповідь ведеться від першої особи

2. Сюжетним елементом повісті «Сорочинський ярмарок» є уривок

• А «...гарненька дочка з круглим личком, із чорними бровами, що рівними дугами зводилися над ясними карими очима, з безжурно усміхненими рожевими устами, із зав’язаними на голові червоними та синіми стрічками, які разом із довгими косами й пучком польових квітів багатою короною лежали на її чарівній голівці...»
• Б «Крізь темно- та ясно-зелене листя недбало розкиданих у лузі осокорів, беріз і тополь заблискали вогненні, повиті холодом іскри, і річка-красуня пишно відкрила срібне лоно своє, на яке розкішно падали зелені кучері дерев».
• В «Небезпека додала духу нашому героєві. Опам’ятавшись трохи, скочив він на лежанку й поліз звідти обережно на дошки. А Хівря побігла без пам’яті до воріт, бо стукали знову та ще дужче й нетерплячіше».
• Г «Що Боже, ти мій Господи! Чого немає на тому ярмарку! Колеса, скло, дьоготь, тютюн, ремінь, цибуля, крамарі всякі... так що хоч би в кишені було рублів із тридцять, то й тоді б не закупив усього ярмарку».

3. Упізнайте героя / героїню за портретом.

Портрет

Герой / героїня

1 «Рот, що зовсім провалився між носом і гострим підборіддям, завжди осяяний уїдливою посмішкою, невеликі, але жваві, як огонь, очі й безупинне миготіння на лиці блискавки задумів і намірів — усе це начебто вимагало особливого, такого ж дивного для себе вбрання, яке саме й було тоді на ньому...» 2 «...у пишній і шерстяній зеленій кофті, на якій, ніби на горностайовім хутрі, нашиті були хвостики червоного тільки кольору у дорогій плахті, що рябіла, мов шахівниця, і в ситцевім барвистім очіпку що надавав якоїсь особливої поважності її червоному повному обличчю, по якому перебігало щось таке неприємне, таке дике...» 3 «...одягнений чепурніше, ніж інші, у білій свитці та в сивій із решетилівського смушку шапці, узявшись у боки, молодецьки поглядав на проїжджих. Красуня не могла не помітити його засмаглого, але приємного обличчя та огненних очей, що, здавалося, намагалися побачити її наскрізь...» 4 «...з круглим личком, із чорними бровами, що рівними дугами зводилися над ясними карими очима, з безжурно усміхненими рожевими устами, із зав’язаними на голові червоними й синіми стрічками, які разом із довгими косами й пучком польових квітів багатою короною лежали на її чарівній голівці...»

А Грицько Б Параска В Солопій Г циган Д Хівря

4. Гра «Так — ні».

• 1. Про чорта й червону свитку розповів гостям Солопій Черевик.
• 2. Словами «А он спереду диявол сидить!» Грицько охарактеризував цигана.
• 3. Події твору відбуваються в Сорочинцях, що на Полтавщині.
• 4. Допомогти Грицькові залагодити сердечну справу береться циган.
• 5. Хівря — красива, працьовита, урівноважена й добра жінка.
• 6. Грицько не зміг одружитися з Параскою через спротив Хіврі.
• 7. Кобилу в Солопія викрав чорт.
• 8. Чортові не вдалося повернути свою червону свитку.

5. Скільки розділів у повісті М. Гоголя «Сорочинський ярмарок»? Що символізує це число?

6. Доведіть, що повість «Сорочинський ярмарок» — романтичний твір.

7. Знайдіть опис ярмарку й виразно його прочитайте. Поділіться враженнями від «побаченого» на ярмарку.

8. Наділіть літературних персонажів двома-трьома влучними характеристиками (письмово).

Грицько — ..., ..., ... .

Параска — ..., ..., ... .

Солопій — ..., ..., ... .

Хівря — ..., ..., ... .

Цибуля — ..., ..., ... .

Циган — ..., ..., ... .

9. Складіть сенкан «Сорочинський ярмарок».

10. Домашнє завдання.

1. Прочитайте повість М. Гоголя «Сорочинський ярмарок».

Відновіть сюжет повісті, розмістивши події в правильній послідовності (письмово).

• Параска з батьком Солопієм і мачухою Хіврею вперше їде на ярмарок;
• весільний бенкет;
• знайомство із циганами;
• вияв почуттів і пропозиція Грицька одружитися;
• чорт, який хоче повернути червону свитку;
• чутка про червону свитку та згода Солопія і спротив Хіврі;
• залицяння поповича до Хіврі;
• історія про чорта, розказана кумом Цибулею в хаті Солопія;
• друга спроба одружитися;
• зустріч із циганами дорогою на ярмарок і пригода з конем;
• поява «рятівника» Грицька.

2. Створіть буктрейлер до повісті М. Гоголя «Сорочинський ярмарок».

Подумайте й розкажіть

• Кого з героїв / героїнь повісті М. Гоголя «Сорочинський ярмарок» ви зіграли б у кіноверсії? Поясніть свій вибір.

• Що було незрозумілим під час читання твору?

• У яких кольорах ви «побачили» повість?