Українська література. Повторне видання. 8 клас. Авраменко (2025)

§ 32-34. Ознаки реалізму в повісті Івана Нечуя-Левицького «Микола Джеря»

Про що ви дізнаєтеся?

• Що таке соціально-побутова повість, реалістичний герой і реалістичний пейзаж?

• У який спосіб кріпаки боролися з несправедливістю в XIX ст.?

• Чи вдасться жорстокому поміщику зломити волю кріпака?

1. Коротко про Івана Нечуя-Левицького.

Іван Нечуй-Левицький (1838-1918) народився в селі Стеблеві, що на Київщині.

Письменник, мовознавець, етнограф, фольклорист.

Найвідоміші твори: повісті «Кайдашева сім’я», «Микола Джеря», «Хмари».

Батько письменника був священником і просвітителем, шанував козаччину й Т. Шевченка. Мати не вміла читати. Першу науку Іван здобував у батьковій школі, яку той організував для сільських дітей. Щоправда, ця школа проіснувала недовго: поміщик закрив її, вважаючи, що не буде кому працювати на полі, якщо всі селяни стануть грамотними.

І. Нечуй-Левицький розпочав свою літературну діяльність тоді, коли писати українською мовою було заборонено. Тож підписував свої перші твори псевдонімом І. Нечуй, про який не знали навіть його товариші.

Творчість письменника значно прискорила розвиток української літератури. Він прославився передусім повістями про українське село, хоча в його доробку чимало цікавих творів про нашу столицю: «Київські прохачі», «Афонський пройдисвіт», «Хмари», «Вечір на Володимирській гірці». А ще він написав п’єсу, яку знають усі кияни, — «На Кожум’яках». Згодом цю комедію переробив інший класик української літератури — М. Старицький, назвавши «За двома зайцями». Найближчим часом ви будете її вивчати. А сьогодні пропонуємо до вашої уваги повість «Микола Джеря», що перенесе вас в українське село XIX ст.

2. Історія про життєрадісного й волелюбного парубка з непокірним характером.

• Прочитайте повість І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря» та виконайте завдання.

МИКОЛА ДЖЕРЯ

Повість

(Скорочено)

Присвячується М. В. Лисенкові

І

Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця. Серед долини зеленіють розкішні, густі та високі верби, там ніби потонуло у вербах село Вербівка. Між вербами дуже виразно та ясно блищить проти сонця біла церква з трьома банями, а біля неї невеличка дзвіниця неначе заплуталася в зеленому гіллі старих груш. Подекуди з-поміж верб і садків виринають білі хати та чорніють покрівлі високих клунь.

По обидва береги Раставиці через усю Вербівку стеляться сукупні городи й левади, не одгороджені тинами. Один город одділяється від другого тільки рядком верб або межами. Понад самим берегом в’ється в траві стежка через усе село. Підеш тією стежкою, глянеш навколо себе й скрізь бачиш зелене-зелене море верб, садків, конопель, соняшників, кукурудзи та густої осоки.

От стеляться розложисті, як скатерть, зелені левади. Густа, як руно, трава й дрібненька, тонісінька осока доходять до самої води. Подекуди по жовто-зеленій скатерті розкидані темно-зелені кущі верболозу: то кругленькі, наче м’ячики, то гостроверхі, неначе топольки. Між м’якими, зеленими, ніби оксамитовими, берегами в’ється гадюкою Раставиця, неначе передражнює великі річки, як іноді маленькі діти передражнюють старших. А там далі вона повилася між високими вербами та лозами, що обступили її стіною з обох боків. От верби відступилися від берега й розсипалися купами на зеленій траві. Скрізь по обидва боки Раставиці на покаті стеляться чудові городи, жовтіють тисячі соняшників, що ніби поспиналися та заглядають поверх бадилля кукурудзи на річку; там далі набігли над річку високі коноплі й залили берег своїм гострим важким духом. В одному місці розрослися чималі вишники, а далі від берега, біля самих хат, ростуть дикі груші та яблуні, розкидавши своє широке гілля понад соняшниками; а ондечки серед одного города вгніздилася прездорова, стара, широка та гілляста дика груша, розклала своє гілля трохи не при землі на буряки й картоплю. Соняшники заплуталися своїми жовтими головами в гіллі.

О. Лисенко. Ілюстрація до повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря»

Серед села Раставиця входить у широкий ставок. Навколо ставка знов осокори та верби: то стоять рівною стіною, то збилися ніби в прездоровий круглий стовп, то пішли берегом, наче вирізаною зверху в зубчики оборкою. На ставку ніби плаває маленький острівець із високими старими тополями й осокорами. На греблі знов у два рядки видивляються у воді дуже старі, товсті, дуплинасті верби, укриваючи гіллям здоровий панський питель¹. Нижче від ставка Раставиця знову повилася між зеленими левадами та вербами, а далі сховалася в дубовий ліс і втекла в Рось.

¹ Питель — застаріла назва млина.

Усі вулиці у Вербівці ніби зумисне обсаджені високими вербами: то поросли вербові кілки тинів. Усе село наче в розкішних алеях. Як заллє Вербівку літнє палке сонце, як засипле її зверху золотом і сріблом сонячне марево, то вся кучерява долина здається залитою буйними зеленими морськими хвилями, що десь набігли з моря, і залили, і затопили долину, і скам’яніли, піднявшись високо вгору. Дивишся і не надивишся, дишеш і не надишешся тим чистим гарячим і пахучим повітрям.

У кінці села, коло самої Раставиці, стояла хата старого Петра Джері. Невеличка хата насилу світилася білими стінами через густий рядок верб. Коло хати ріс невеликий старий садочок. Вербовий частокіл до самого берега прийнявся і пустив од себе широке гілля; вербові кілки, колись густо повтикані в землю, стали високими вербами. Навіть вербова кошара та вербовий хлів уже прийнялися на вогкій землі й були напоготові розростися гілляками.

Була неділя. Сонце скотилося на захід. Починало вечоріти. За Джериною хатою, під старою грушею, на зеленій траві спав молодий парубок, підклавши під голову білу свиту. Чорна смушева шапка скотилася з голови на траву. Парубок підклав одну руку під голову, а другу відкинув на траву. Чорне волосся на голові, чорні рівні брови дуже виразно блищали на білій свиті. Запалене лице було гарне, але дуже молоде. Червоний пояс обвивався, наче гадюка, кругом тонкого стану. То був Джерин син Микола. Гаряче сонце заглянуло під грушу, обсипало вогнем білу сорочку, чорняве лице. Микола відчув, як сонце припекло в щоку, перекинувся набік, лупнув очима й знову їх заплющив (...). Микола прокинувся — і все диво хто його зна де й ділося. Перед ним блищала зелена левада, мліла проти сонця чиста вода в Раставиці, а по другий бік річки в березі стояла якась кругловида дівчина, брала воду й співала пісні.

Микола вгледів її тонкий стан, сорочку з товстого полотна, червоне намисто на шиї; угледів її лице із чорними бровами. Дівчина витягла відро води коромислом, ухопила іншим кінцем коромисла друге відро, жваво та проворно кинула коромисло на плече й пішла на згористий берег між рідкими вишнями.

Ще раз обернулася, зиркнула на річку, на нього, і він ще раз побачив її кругле лице, тонкий рівний ніс, чорні брови та чорні товсті дві коси на голові. Вона все співала й співала, доки не сховалася на леваді у вербах.

Микола впізнавав дівчину й не впізнав: вона була не вербівська. Він глянув на той камінь, де вона стояла, і знову неначе побачив той гнучкий стан, те гарне, хоч і запалене на сонці, лице.

«Що це за дівчина? Де вона взялася в нашому селі?» — думав молодий Джеря, надіваючи шапку та перекидаючи свиту через плече. Він пішов до хати, а та пісня, а ті чорні брови не сходили в нього з думки.

Молодий Джеря перейшов невеличкий садок і поза хатою повернув на двір. На призьбі сиділа його мати Маруся Джериха, немолода жінка, бліда, з темними очима, із сухорлявим лицем. На Джерисі була спідниця з темної пістрі та сорочка з товстого полотна; у неї голова була заверчена наміткою. Намітка світилася, і через неї було видно високий очіпок із червоними лапатими квітками на жовтогарячому полі. Жовті старі чоботи були почернені по самі кісточки й тільки халяви ще жовтіли. Чорні брови здалека дуже виразно чорніли під білим пружком намітки. Поруч із Джерихою сиділи чотири молодиці, позав’язувані великими хустками на високих очіпках.

Старий Джеря в одній сорочці стояв коло воріт, спершись на тин, і розмовляв із якимось чоловіком. Молодиці розмовляли та цокотіли, як птиці на дереві. Джериха розказувала десятий раз, як її син тієї неділі перший раз читав Апостола в церкві, як розгортав книжку, і як вийшов серед церкви, і як став, і як переступав з однієї ноги на другу, як засоромився і почервонів. Вона, очевидячки, була така рада, що в неї невеличкі темні та ясні очі так і крутилися на всі боки.

— Господи! Скільки я переносила дякові курей, скільки віднесла полотна, яєць, грошей! А все-таки мій Микола вивчився читати, дякувати Господові милосердному. Як заспіває мій Микола в церкві, то я і сама не своя. Б’ю поклони, та молюся, та хрещуся... А це недавно я вже казала своєму старому, чи не час би оженити сина. Я вже старію, час би взяти собі невісточку в хату, та не знаю, до кого б оце старостів слати.

Молодиці перебрали язиком усіх дівчат на селі, пересудили і багатих, і бідних, та й спинилися на одній; то була Варка, дочка одного вербівського багатиря, молода та моторна дівчина.

Джериха не зважала, що Варка була багатирка, а її син був убогий. Вона знала, що всі дівчата водили очима слідом за Миколою, а як він ішов вулицею, то вибігали дивитися на нього, аж перелази тріщали.

Сонце било промінням із-за причілка. Половина двора була вкрита ясним червоним світлом, половина лежала в тіні. Микола вийшов із вишника й попрямував до хати.

— За вовка промовка, а вовк і в хату! — промовила мати, угледівши сина. — А ми, сину, оце розмовляли про тебе, бодай не вадило, коли не чув.

— Про що ж ви розмовляли, мамо? — спитав син.

— А про те, що тебе час оженити! — сказала мати.

І молодиці знову почали вихвалювати Варку на всі боки.

— Хваліть, та глядіть, щоб часом не перехвалили на один бік, — промовив Микола й почув, що в його душі лунає пісня незнайомої дівчини, а перед очима мріє кругле молоде лице із чорними бровами.

У той час на вулиці між вербами затупотів кінь. З-за верби висунулася кінська голова, а за нею зачорніла висока шапка, зачервоніло повне лице з довгими, чорними, кудлатими вусами. Над ворітьми блиснули вирячкуваті, неласкаві сірі очі. То був осавула. Він їздив по кутку й загадував іти на панщину.

— Завтра чоловіки з косами на лан косити овес, а молодиці із серпами панське жито жати! — закричав осавула над самою головою в Джері, не знявши шапки й не поздоровкавшись із людьми.

Кінь з осавулою посунувся далі повз ворота та сховався за вербами. Усі у дворі замовкли. Ніхто до осавули не привітався, не кивнув навіть головою. Микола тихо промовив:

— А бодай тобі заціпило! Кричить мов скажений, наче нам позакладало вуха!

Осавулин голос давав знати, що свято закінчилося. Молодиці встали з призьби, розпрощались і пішли з двору. Джериха встала й собі пішла в хату. Слідом за нею пішов і син.

Джериха скинула намітку та почала її згортати, а згорнувши намітку, помогла синові складати білу празникову свиту дрібними фалдами (...).

Ховаючи у скриню празникову одежу, мати знову почала мову про багатирку Варку.

— Пошлемо, сину, восени старостів до Варки. У її батька є воли й корови, а у Варки чорні брови. Чого ж тобі більше треба? Варка привезе до нас у хату не порожню скриню. Чи так, сину?

— Може, мамо, так, а може, і ні. Хто його зна, як воно буде.

— Чому ж ні? Чим же Варка тобі не до пари?

— Тим, мамо, що я її не хочу сватати.

— Та чому ж не хочеш? Вона ж, хвалити бога, дівка здорова, роботяща: буде нам допомагати.

— Одчепіться, мамо, з тією Варкою. Варка та й Варка, неначе більше дівчат немає в селі.

— Оце, який ти! Неначе мати тобі бажає лиха.

Миколу взяла досада, що мати хвалить Варку, а не ту дівчину, що недавно брала воду в березі.

— А кого ж ти думаєш сватати? Може, яку вбогу? Про мене, бери й убогу; але тим не здобрієш, бо й ми вбогі.

Джериха сховала празникову одежу в скриню, затопила в печі й заходилася варити вечерю. Микола зняв із полиці скрипку та почав натягати струни. Ще малим хлопцем він зробив маленьку скрипочку й вивчився грати козачка. Тепер він уже став музикою, купив собі недорогу скрипку, підслухав усяких пісень в інших музик і часто грав до танців дівчатам і хлопцям.

Микола направив струни, повів смичком — і жалібна пісня розляглася по хаті. Він почав веселого козачка, а сам смичок знову повернув на жалібну думу. Мати слухала, слухала та й сама зажурилася.

— Не грай, сину, такої жалібної! У мене аж сльози навертаються на очі, — сказала Джериха.

У хату ввійшов старий Джеря, високий, тонкий, із сивуватими довгими вусами, з нужденним блідим лицем і смутними очима. Тяжка праця дуже рано зігнула його стан. Глибокі зморшки на щоках, на лобі, поморщена темна потилиця від гарячого сонця, грубі руки — усе це ніби казало, що йому важко жилося на світі. На його пальцях, навіть на долонях, шкіра так поморщилася та порепалася, ніби потріскалася на жару. На лівій руці всі пальці трусилися безперестану навіть тоді, як він спав. Скільки він вижав, перемолотив і перевіяв тими руками хліба на панщині за свій довгий вік!

Сонце тихо сідало за селом. Сім’я сіла вечеряти біля порога надворі. Батько і мати все говорили синові, що восени треба їм шукати невістку, що вони стали старі, а панщина важка, податі великі (...).

За річкою заспівали на вулиці дівчата. Микола схопився, накинув свиту на один рукав, побіг до річки, перейшов через хисткий місток із двох обтесаних деревин, покладених на перехрестях із дрючків, з поренчатами по один бік, і пішов на вигін, де під вербами збиралася вулиця.

Дівчата й хлопці тільки що збиралися, неначе птиці зліталися. Микола вгледів під вербами ніби білі плями: то біліли на дівчатах сорочки. Він попрямував до дівчат. Незнайомої дівчини не було між ними. Він тільки почув, що дівчата реготали, пригадували якесь чудне дівчаче ймення і не пригадали.

— На нашому кутку в Кавунів найнялася з присілка якась дівчина, та так чудно її звуть на ймення, що, їй-богу, ніяк не второпаю! Пригадую, пригадую, та ніяк не пригадаю! — говорила одна дівчина до іншої.

— Може, вийде на вулицю, то й сама пригадає, — обізвавсь один парубок.

Микола здогадався, що ідеться, мабуть, про нову дівчину в селі, і почав ждати. Довго співали дівчата, довго гуляли хлопці, незважаючи на те, що на наступний день треба було рано вставати, ще й на панщину йти, а дівчина із чудним іменням усе не виходила (...).

Другого дня зійшло сонце, а Микола з батьком і матір’ю вже й поснідали. Батько з грабками пішов косити панський овес, а мати пішла на панський лан пшеницю жати. Микола, укинувши в торбину шматок хліба на полудень, пішов на панський лан понад річкою. Попереду нього йшла купа дівчат із серпами. Дівчата вгледіли на леваді кущ калини. На калині вже червоніли кетяги ягід. Дівчата кинулися до куща, одломили по маленькій гілці червоної калини із зеленим листям і позаквітчували собі голови. Вони страхалися, щоб часом хто не вгледів, як вони ламали чужу калину. З-за верби вийшов Микола, і всі дівчата, наче сполохані птиці, знялися і побігли, аж калину погубили по траві.

Микола догнав дівчат на перелазі й зразу впізнав ту дівчину, що брала воду в березі: упізнав її гнучкий, тонкий стан, чорні брови, широкий лоб, кругле лице та дві товсті коси кругом голови, за котрими горіли на сонці червоні ягоди калини між зеленим листом.

Він тепер придивився, що в неї були темні, як терен, очі й довгі-довгі чорні вії. Вона глянула на нього й опустила вії на щоки; вії зачорніли на молодих щоках, як шовк. На дівчині була дуже бідна одежа: рукави на сорочці були ледве поцяцьковані полівкою та маленькими блідими зірочками.

Ту дівчину звали Нимидорою. Піп був сердитий на її неслухняного батька й надав його дітям таких імен, що всі люди в селі ніяк не могли убгати їх собі в голову, а баба-повитуха ніколи не могла донести у своїй голові того ймення додому та губила його на поповому порозі.

Тій дівчині піп дав імення Минодора, а люди на селі звали її Нимидорою.

Як тільки Микола пристав до дівчат, усі дівчата заразом так і заспівали пісні, мов пташки весною. Разом із дівчатами заспівала й Нимидора. Микола впізнав її тонкий голос і чогось пригадав свій сон під грушею. На його серце полилися така радість, таке щастя, що він не бачив стежки під своїми ногами. Йому здалося, що разом із Нимидорою заспівала калина, заспівало синє небо.

Дівчата наздогнали ще одну юрбу женців, повернули з левади на шлях, зайняли постать на панському лану. Микола став жати на своїй постаті поруч із Нимидорою.

Сонце високо підбилося вгору; надворі стало душно. Микола з Нимидорою врізався у високе густе жито, як у ліс, і почав із нею розмовляти; він признався, що бачив її вчора ввечері в березі, і почав розпитувати, звідкіля вона прийшла у Вербівку й де вона стала в найми (...).

— Я родом із присілка Скряпчинців, — промовила Нимидора. — Моя мати вмерла й покинула мене маленькою. Я не пам’ятаю своєї матері: але як почну думати та згадувати, то мені здається, що моя мати була висока й чорнява, гарна з лиця, краща від усіх молодиць, скільки я бачила їх на світі, у доброму намисті, у червоній із торочками хустці на голові та жовтих сап’янцях. І тепер, де вгляджу високу чорняву молодицю в червоній хустці та жовтих чоботях, то мені здається, ніби я побачила рідну матір. Як була я малою, то мені не раз снилося, що мати чеше мені коси, уплітає червоні кісники, убирає мене в квітки та стрічки, голубить і жалує мене. Мій батько жив недовго й покинув мене сиротою. Мене взяв до себе дядько.

Я жила в дядька, доки підросла. Дядина моя була до мене дуже люта. Вона своїх дітей жалувала, давала їм гостинці, а мене все обминала. Оце було її діти пустують, вона на них сердиться, а на мені згонить злість (...).

Стала я дівкою і найнялася за наймичку в одного багатого чоловіка. Хазяїни були люди добрі, та не було мені вільного часу ні поспівати, ні потанцювати, ні сорочок хмелем повишивати. Од ранку до вечора робота та робота, а прийде ніч, упадеш на голу лаву й заснеш як мертва. Тільки почне на світ благословитися, хазяйка сама лежить, а мене будить корову доїти та до череди гнати. Було вийду на подвір’я з дійницею — соловейки щебечуть, аж садки розлягаються, небо ледве починає червоніти. Я сяду доїти корову, а мені здається, що я стою коло припічка; у печі палає полум’я, а я висовую горщик із печі. Дою корову й сплю. Якби була жива моя ненька, вона б не будила мене вдосвіта з теплої постелі.

Нимидора замовкла та схаменулася, їй стало чудно, що вона розказує про себе хлопцеві, котрого побачила вперше; але як глянула вона на його чорні очі, то їй знову схотілося говорити про свою лиху долю (...).

— Чи добре ж тобі, Нимидоро, тепер у Кавунів? — спитав Микола.

— Де вже воно буде добре в наймах! Кавун — чоловік добрий, та зате Кавуниха дуже лиха: гризе мене, як іржа залізо. Як тільки Кавун ласкаво заговорить до мене, то Кавуниха зараз загне мені в батька-матір. І я боюся його ласкавого слова, як огню.

Микола зарані нажав копу жита й почав жати для Нимидори. Він врізався в жито далеко від женців і все кидав жмені жита на Нимидорині купки. Він забув на той час, що те жито було чуже.

Женці повернулися з поля, повернувся і Микола. Джериха наварила на вечерю кулешу. Сім’я сіла вечеряти мовчки; важка праця відняла від усіх розмову; мати і батько не згадували про Варку, а Микола все думав про Кавунову наймичку Нимидору.

— Коли б ви, мамо, знали, як чудно звуть Кавунову наймичку, — обізвався Микола.

— А як же її звуть? — знехотя спитала мати.

— Нимидора, — сказав Микола. — Сьогодні вона з нами жала жито на лану.

— І справді чудно; я б не хотіла, щоб мою невістку так чудно звали, — сказала мати так собі, навмання.

Син зморщив губи, насупив брови й скривився (...).

Сталося так, як бажав син: перед Покровою він заслав до Нимидори старостів. Одного дня старости обміняли хліб, а другого дня Нимидора й рушники подавала (...).

Микола й Нимидора побралися. У Джериній хаті цілий день грали музики, цілий день пили та закусювали. (...) Виїли цілу діжечку солоних огірків, цілу діжечку кислої капусти, поїли ввесь хліб, усі паляниці. Старий Джеря витрусив усі кишені, ще й у шинок на заставу відніс свій кожух.

Увечері попід дворами їздив осавула на коні та загадував усім на панщину до току. Крик осавули дав знати людям, що весілля закінчилося. Усі почали розходитися, Джерина хата спорожніла.

Увечері в Джериній хаті ледве блимав каганець. Джериха й Нимидора кинулися прибирати в хаті та перемивати посуд. Весільний час одразу вийшов у всіх із голови. Джеря і Джериха поміркували, скільки-то вони витратили грошей на весілля. Треба було заплатити жидові, оплатити подушне, нашаткувати другу діжку капусти. Грошей не було ні копійки.

— А що, стара, будемо робити? Чим будемо платити? — промовив батько.

— Змолотимо та продамо половину хліба. Цього року, хвалити бога, хліб уродив дуже добре.

— А як не стане хліба, що будемо їсти? — спитав батько.

— То заробимо, хіба не маємо рук, чи що? — обізвався син.

— А коли ж то ми його заробимо? Хіба за тією панщиною похопишся заробити? — сказав батько.

— Бодай ту панщину дідько забрав собі до пекла! — промовив син зі злістю.

Мати знову згадала про багатирку Варку, згадала дуже легку Нимидорину скриню і скоса зиркнула на Нимидору. Нимидора поралася в чужій хаті проворно, та якось незручно. У високому очіпку, у квітчастій великій хустці на голові, вона стала молодицею ще вища й показніша, її чимале лице неначе побільшало; чорні брови були ніби намальовані на широкому чолі. У тихої та доброї свекрухи десь узялися гостренькі пазурі та й висунулися, наче з м’яких котячих лапок.

Задумався батько, тяжко зітхнувши, задумався і молодий Микола, засмутилась і мати. Тільки Нимидора була щаслива: вона ніби знайшла свою рідну матір, свого батька, хату, бо для неї вже не треба було більше поневірятися в наймах у чужих людей.

— Лягаймо, невістко, спати, бо завтра треба вдосвіта вставати та на панщину поспішати, — сказала мати, стоячи перед образами й починаючи хреститися та молитися.

II

Другого дня тільки що зійшло сонце, а Джерина сім’я вже й поснідала, і вийшла на панщину; батько із сином пішли на панський тік молотити, а мати з невісткою пішли панські коноплі тіпати (...).

Минула зима. Настало літо, настали й жнива. Почалася спека. Жито, пшениця та овес — усе разом поспіло та присохло. Люди вкрили панський лан і хапали панське жито, а людське стояло на пні. На панському лану вже стояли полукіпки довгими стайками; на людському полі не видно було ні снопа.

Микола з батьком одбули три дні панщини, на четвертий пішли жати своє жито, незважаючи на те, що осавула звечора знову загадував на панщину, на згінні дні; ті згінні дні, що вся громада повинна була одробляти, — то за чередника, то за титаря, котрі були вольні від панщини, то за якийсь вигаданий паном шарварок, — пан одкладав на жнива, коли було й без того багацько роботи. Людське жито вже сипалося, а осавула все загадував на панщину на панський лан, щоб хапати своє жито та пшеницю.

Микола, замість панського лану, вийшов на своє поле; він зустрівся з людьми та намовив їх жати своє жито. Тільки що вони зайняли постаті, од панського лану на коні вже катав до них осавула.

— Чому ви не йдете на лан, сякі-такі? — крикнув осавула.

Усі мовчали. Микола обізвався:

— А тому, що ми вже відробили панщину, — сказав він.

— А згінні дні хіба забув? — знову крикнув осавула й знову налаяв Миколу.

— Згінні дні відробимо восени; он подивися лише! Наше жито вже сиплеться, через день, через два воно вже вклякне! — промовив Микола.

Усі женці стояли мовчки; у їхніх руках наче заклякли жмені жита та серпи; усі поглядали то на осавулу, то на Миколу.

Осавула замахнувся на Миколу нагайкою. Микола відскочив у жито, піднявши серп угору. Осавула круто повернув коня і покатав на панський лан.

— Боже мій милосердний! — промовив старий Джеря. — Що ж оце ми наробили? Буде ж тепер нам!

Декотрі чоловіки дов’язували снопи, декотрі рушили до панського лану. Коли це на полі з’явився, ніби птиця, панський баский кінь; на коні сидів пан Бжозовський і лупив коня батогом. Осавула ледве встигав бігти за ним і немилосердно толочив жито.

Усі люди стояли як укопані, познімавши шапки. Бжозовський прикатав, крикнув як несамовитий на людей, кинувся до Миколи й почав періщити його батогом. Усі люди позабирали клунки з хлібом і попленталися на панський лан. Пан звелів привести їх усіх увечері в економію. В економії їх усіх вибили різками, вибили й Миколу, вибили навіть старого Джерю перед його очима.

Микола вийшов на панський двір і люто показав кулак, обернувшись до панського двора; старий Джеря ішов, низько похнюпивши голову. Обидва вони мовчки пішли додому. Дома вони розказали про все Джерисі та Нимидорі. Мати й невістка почали плакати.

Пишно викотився повний місяць із-за гори й освітив ясним світлом Вербівку. Усі верби було видно, як удень.

Надворі стало ясно, хоч голки визбируй. Сім’я довечеряла й сиділа мовчки на призьбі.

— Ходімо, Нимидоро, жито жати! — промовив Микола. — А ви, тату і мамо, лягайте спати. Як пропаде жито, що ми будемо зимою їсти?

Нимидора встала, знайшла серпи, і вони обоє рушили на поле. Усе поле жовтіло проти місяця, як удень. Усе тіло в Миколи боліло та щеміло, боліла й душа його, але він мусив гнути спину. Нимидора кинулася на жито із серпом, як огонь на суху солому, і так працювала, так швидко жала, як огонь швидко їсть суху солому.

Високо покотився місяць на небі. Микола з Нимидорою склали два полукіпки жита та повернулися в село.

Од того часу пан мав на прикметі Миколу й звав його бунтарем. Осавула не раз кричав на Миколу, що він бунтує всю громаду в селі. Сам Микола дуже змінився; бувши парубком, він сміливо дивився всім в очі, був веселий, говіркий, любив часом пожартувати; тепер він похнюпив голову; рідко сміявся, перестав жартувати, а часом було як кине на кого жартівливим словом, то ніби вогнем запече. Він зненавидів свого пана (...).

Восени Нимидора мала вже дочку. Пішла баба-бранка до батюшки по молитву.

— Яке ймення дав батюшка? — спитала Нимидора в баби. — Може, і моїй дочці дав таке чудне ймення, як мені?

— Ні, дав імення Любка, — сказала баба.

Третього дня породілля вже встала з постелі й поралася коло хати. Старий Джеря і Микола були на панщині. Повз двір їхав конем осавула, заглянув у двір і вгледів надворі Нимидору. Він зіскочив із коня і вбіг у двір.

— А чому ти, суча дочко, оце й досі не виходиш на панщину? — крикнув осавула й ударив Нимидору нагайкою по спині.

Нимидора крикнула та залилася слізьми.

— У мене родилося дитинча; ще ж сьогодні тільки третій день, — ледве промовила вона крізь сльози.

Осавула схаменувсь і крикнув:

— Гляди ж мені, щоб завтра вийшла на леваду обшморгувати буряки-висадки!

Породіллям пани давали тільки три дні вільного часу на одужання, а четвертого дня вже гнали їх на панщину до легшої роботи.

Увечері прийшов Микола. Нимидора показала йому синяк на спині. У Миколи запеклося серце, а в душі заворушилася думка помститися за себе, за батька, за Нимидору (...).

Настав великий піст. Одного вечора старий Джеря прийшов із панського току та й звалився; у нього нічого не боліло, але вся його сила хто його зна де й ділася! Тонка шия стала ще тонша; сухе лице стало ще сухіше, очі позападали дуже глибоко, а обидві руки по самі кісточки так трусилися, що він не міг нічого держати в руках. Важка робота виссала в нього всю кров. Він лежав на печі та все дивився на стелю, широко розплющивши очі. Пролежав він тиждень, навіть не стогнав, і лице в нього стало ніби припадати землею (...).

У чистий четвер Джеря вмер, та все наказував синові не зачіпати осавули, не зачіпати пана та робити мовчки панщину (...).

Улітку люди знову пішли працювати на панщині. Осавула застеріг пана, що Микола бунтує селян. Пан Бжозовський нахвалявся віддати Миколу в москалі.

Налякана цими погрозами, мати благала Миколу скоритися.

«— Не діжде він того! — крикнув Микола, і його очі заблищали, неначе хто кинув двома іскрами, як у того вовка».

Так і сталося. Коли пан Бжозовський зібрав селян та оголосив, що дає за роботу лише малий сніп, Микола вийшов уперед і сказав панові, що люди підуть жати до графа. Згодом Микола, дізнавшись, що його ось-ось пан віддасть у москалі, з Кавуном і ще чотирма товаришами уночі покинув Вербівку.

III

Утікачі влаштувалися на сахарні в Стеблеві, що на Канівщині. Велика кількість механізмів уразила селян. Однак згодом вони звикли до них, та не звикли до несправедливості, яка й тут панувала. За цей час Микола «так помарнів і змінився на обличчі, що його трудно було впізнати. Блискучі карі очі наче погасли, лице постарілося, рум’янець пропав».

Одного ранку до казарми забіг Кавун і повідомив, що бачив пана Бжозовського. Пан дійсно дізнався про втікачів і приїхав на сахарню. Розлючені селяни вирішили добре провчити пана. Уночі вони прийшли до заїзду, де той ночував. Побили осавулу, але Бжозовський утік.

Знаючи, що це їм так не минеться, селяни пішли зі Стеблева.

IV

Утікачі опинилися на Черкащині й вирішили там найнятися до сахарень. Умови були ще гірші, ніж у Стеблеві. Від тяжкої роботи та нестерпних умов Кавун захворів і згодом помер, після чого бурлаки вирішили йти на «широкі херсонські степи». До них прибився незнайомий чоловік, на ім’я Андрій Корчака. Він і став ватажком вербівців. Микола Джеря з товаришами пішли працювати до одного пана. Заробивши трохи грошей, вирушили далі, до Дністра.

V

Після тривалої важкої мандрівки втікачі опинилися в Бессарабії. Місцеві пани охоче приймали на свої землі українських селян, бо мали багато землі, та замало людей. Корчака, який тепер був за старшого, домовився працювати за те, щоб їх перевезли на той бік лиману й приписали до посаду бурлак. У тому посаді замість померлих у книги записували нових людей і давали їм прізвища небіжчиків. Бурлаки тепер були записані під прізвищем Посмітюхів. Хлопці найнялися до рибалок, ватажком яких був отаман Ковбаненко. Коли риба в лимані перестала ловитися, отаман Ковбаненко з ватагою зібралися додому. З ними попливли й бурлаки. Довелося колишнім селянам і на морі побувати, і скуштувати тяжкого рибальського хліба. З’явилися в них нові знайомі. Сім’я отамана жила в селищі, його жінка й дочка навідувалися до рибалок — привозили їжу, забирали рибу. Микола сподобався отамановій дочці, але це тільки завдало йому жалю. Він згадав свою Нимидору, маленьку дочку, і сум оповив його душу. Так і прозвали рибалки Миколу Смутком.

VI

Як минуло літо, отаман став ділитися заробітком. Рибалки заробили чимало грошей і вирішили добре погуляти. Купили в Акермані новий одяг, найняли музик і пристали до одного шинку. Микола сидів смутний, та товариші зачіпали його, намагаючись розвеселити. Не втерпівши, молодий бурлака пішов у танок. Лише на третій день рибалки повернулися до роботи. Корчака з кількома вербівськими бурлаками попався на крадіжці й потрапив до поліції. Після цього становий зібрався налетіти на хутір і половити всіх бурлак. Отаманова дочка Мокрина попередила Миколу, і той відплив на човні в море. Там він чекав, поки Мокрина подасть сигнал.

Микола кинувся до малого човна й став човном на морі за кілька верств від берега. Він бачив звідти, що люди на березі заворушилися, мов комашня, і припав ниць на дно човна: то набігла на курінь поліція.

День був гарячий. Сонце сипало полум’ям із високого неба. Микола зоглядівся, що в нього не було ні шматка хліба, ні краплі води. Йому схотілося їсти, а потім пити: у нього пересохло в горлі, у роті. Вода кругом човна ще більше дражнила його; печія і смага ще гірше пекли його в грудях, у горлі. Він ждав вечора, як свого щастя, поглядав на сонце, а сонце ніби стояло на одному місці й не ворушилося (...).

Надворі почало смеркати. Мокрина взяла тикву з водою, хліб і вареної риби й пішла буцімто додому, а тим часом вона зайшла далеко-далеко за крутий берег, знайшла легенький човник, сіла в нього та почала ждати, поки зійде місяць. Вона боялася проминути в темряві Миколин човен і випливти далеко в море.

Зійшов червоний місяць. Мокрина вхопила весло й попливла.

Микола ввесь мокрий сидів на човні, мов дерев’яний. Він несподівано вгледів, що до нього наближається човник. Йому здалося, що то за ним гониться десяцький, і він підняв уже важке весло, щоб телепнути його по голові, як трапиться між ними сутичка на воді, але запримітив, що в човні сидить дівчина. Червонувате світло заблищало на її виду, на синьому керсеті, на білих рукавах.

— Це я! — тихо промовила Мокрина, і її легенький човник стикнувся з Миколиним човном.

Микола не йняв віри своїм очам: але чорні брови ясно чорніли на дівочому лобі, а рум’янець на щоках було видно навіть при місяці.

— Десяцькі зосталися біля куреня на варті на цілу ніч. Я знала, що в тебе немає ні шматка хліба, й оце привезла тобі хліба, води та риби.

І з тими словами вона поставила в Миколин човен тикву з водою, поклала хліб і рибу.

— Спасибі тобі, Мокрино! Яка добра в тебе душа! Чи батько знає, що ти тут? — спитав Микола.

— Ні, не знає і не знатиме, бо я йому про це не скажу. Хіба ти скажеш...

— Навіщо мені казати... — непривітно промовив Микола.

— Як ти не скажеш, то я сама не признаюся, хоч би мене батько замордував і вбив. Для мене немає і не буде ніякої перешкоди, щоб одвідати тебе й нагодувати.

О. Лисенко. Ілюстрація до повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря»

Микола здогадався, що смілива Мокрина привезла йому харчі неспроста, і не знав, що й казати Мокрині.

— Чи вже ж ти не боялася сама пливти човном уночі? — спитав Микола.

— Не боялася, бо знала, що тебе знайду, а з тобою мені не страшно. Чого ти такий смутний?

— Немає чого мені веселим бути.

— Ти, певно, покинув батька-матір десь далеко. Тобі жалко за своєю стороною, шкода батьків.

— Мій батько вмер, — тихо обізвався Микола.

Мокрина не насмілилася більше його розпитувати й промовила:

— Знаєш що, Миколо! Я тебе проведу в озеро через єрик, в очерети. Там тобі буде безпечніше пересидіти лиху годину. Висмикни кішку¹ та рушаймо в дорогу.

¹ Кішка — якір.

— А ти ж не наведеш на мене десяцьких? — з острахом спитав Микола.

Мокрина спалахнула якось уся, усім тілом. Вона палко промовила:

— Не на те я тебе люблю, щоб виказати або видати десяцьким.

Миколі стало ніяково, стало й шкода бідної дівчини, шкода її чорних брів і рум’янцю. Він трохи не проговорився, що жонатий, але як глянув на пишні дівочі брови, на молоде палке лице, на тонкий стан, то його слово несамохіть задержалося на язиці. Мокрина сиділа з ним поруч. Їхні човни черкалися боками. Він почував огонь од її гарячого лиця, і краса степової дівчини причарувала його на той час при ясному місяцеві, ніби краса русалки.

Мокрина погнала свій човник до берега. Човен, як качур, полинув по воді. Микола поплив слідом за нею.

Вона повернула човен в один єрик, прокопаний в озеро, і вони попливли по озеру. Швидко зашелестів об човен густий оситняг, і Мокрина погнала човен між двома рядками оситнягу, ніби по канаві. Чисте, незаросле місце то звужувалося, то місцями розходилося, ніби озерце, то йшло між очеретами, неначе широка річка, потім знову звужувалося, крутилося на всі боки, а далі човен заплив у таке вузьке місце, що ледве сунувся між двома стінами високого, як ліс, очерету. Мокрина спинила човен.

— Сиди ж тутечки, Миколо, і жди мене. У це місце не потрапить сам батько, не то що пришелепуватий отой становий. Я буду привозити тобі харч і чисту воду, доки мине лихо.

Мокрина повернула свого човника назад.

— Прощай, Миколо! — промовила вона.

Микола подав їй руку на прощання. Мокрина потяглася за його рукою, обвела свої гарячі, голі по лікті руки кругом його шиї і впилася в його губи своїми повними, як вишня, гарячими, як жар, губами.

— Прощай, Миколо! Я тебе люблю і любити буду, хоч маю і пропасти. На добраніч! — промовила Мокрина, і Микола тільки тоді опам’ятався, як зашелестів десь гнучкий очерет.

— Боже мій, що зо мною діється? Нимидоро, моя голубко, моя безталанна ластівко! Чи вже ж оце я тебе мушу навіки забути?..

Місяць високо викотився на небо, як здорове кружало, і заглянув у човен через високий очерет (...).

Мокрина врятувала Миколу від поліції. Вона, така красива й молода, була поряд, а Нимидора далеко.

VII

Одразу після того, як Микола покинув Нимидору, вона мусила йти на панщину. Кожного вечора молодиця чекала на свого чоловіка, і їй здавалося, що він десь близько.

Минали роки. Нимидора була начебто й не вдовою, але не мала чоловіка. Стара Джериха чекала сина десять літ, а на одинадцятий померла. Невістка плакала за нею, як за рідною матір’ю. Залишилася в неї одна втіха — дочка Любка. Тільки минуло дівці шістнадцять років, як до неї вже й старостів заслали. «Нимидора справила сирітське весілля без батька та прийняла зятя в прийми у свою хату».

Нимидора стала слабувати й дедалі частіше згадувала Миколу, плекаючи надію хоч перед смертю його побачити. Останнім часом він снився їй у страшних, химерних снах. Тим часом звідкілясь пішла чутка про волю. Нимидора зраділа, вона сподівалася тепер, що Микола повернеться додому. Не діждалася. Померла. Усі люди жалкували за Нимидорою, а найбільше Любка.

VIII

Микола все служив забродчиком у Ковбаненковій ватазі. Мокрина довго любила його та все давала гарбузи своїм женихам. Батько лаяв її, мати плакала, умовляла, та нічого не могла вдіяти. Мокрина вийшла заміж аж через кілька років, тоді, як прохололо її серце й Микола покинув Ковбаненка.

Тим часом Бжозовський улаштував лови на втікачів. Миколу разом з іншими бурлаками спіймали та посадили до в’язниці.

Одного дня їх повели до суду, але замість судового вироку зачитали листа про волю. Не вірячи почутому, бурлаки довго не могли прийти до тями. Аж потім зібралися і пішли до рідних домівок.

Двадцять років перебували вони в мандрах. Страшно й боляче було повертатися додому.

«— Чи застанемо живими своїх? — думали бурлаки».

Микола тільки й примітив, що Вербівка закрутилася перед ним; була зелена, потім стала жовта, а потім ніби вкрилася туманом, а потім він уже й не бачив її за слізьми, неначе над селом схопилися хмари та залили дощем усе село. Микола пішов знайомою греблею. Верби по обидва боки греблі стали такі товсті, що їх трудно було обхопити вдвох. Він повернув переулком і вгледів свою оселю.

«Що ж тепер я знайду у своїй оселі?» — міркував Микола, підходячи до воріт.

Микола прийшов до воріт і сперся на них, похиливши сиву голову й оглядаючи подвір’я. Де колись стояла повітка, там тепер давні вербові кілки стали товстими та здоровими вербами. Хата осіла й трохи перехнябилася набік, на причілок. Вікна покосилися, двері понижчали та трохи ввійшли в землю. Тільки стіни біліли, як і колись давно. Старе дерево в садку посохло, а на його місце повиганялися молоді буйні яблуні й вишні.

Микола перейшов двір, рипнув сінешніми дверима й увійшов у хату. Якась дівчина поралася біля печі, а якийсь молодий чоловік стояв біля стола. Молодиця була ніби рідна Нимидорина сестра: так вона була схожа на Нимидору. У неї достоту були такі чорні брови, такі темні очі; тільки вид у неї був худіший і вона була утла, ніби захарчована ще змалку. Миколі здалося, що то була Нимидора в той час, як він ще сватав її і залицявся до неї.

— Добривечір вам! — промовив Микола, дивлячись на хазяїна та хазяйку заплаканими очима.

— Доброго здоров’я! — обізвалася Любка й глянула на Миколу.

Її широко розкриті темні очі, її голос, вид — усе так нагадувало Нимидору, ніби на нього через ті очі глянула Нимидорина душа, через той голос заговорила до нього сама Нимидора з того світу. Микола не вдержався, поцілував Любку й заплакав. Уся його тверда, міцна душа розтопилася, як віск на гарячому вогні, і розплилася слізьми.

— Не впізнаєш батька, бо зроду його не бачила! — насилу вимовив Микола. — А де ж твоя мати?

Любка здогадалася, хто прийшов до неї в хату. Вона засмутилася, здивувалася, не знала, що й казати, і тільки мовчки стояла біля печі. Одначе в її серці не заворушилося ні крихти дитячого жалю, жалю дочки за батьком. Перед нею стояв зовсім чужий для неї чоловік. Для неї навіть було чудно, що він називав себе її батьком, їй усе здавалося, що батько давно вмер і лежить похований у землі. У її серці все якось помішалося, скаламутилося, так що вона не знала, чи радіти, чи плакати.

— Чи давно вмерла мати, Любко?

— Торік у Петрівку, — насилу промовила Любка. — Мати ждала вас і все посилала мене виглядати.

— Та й не діждалася! Така вже наша доля! — промовив Микола. — Ти вже, Любко, вийшла заміж; а я тебе покинув ще в колисці.

— Ми недавно побралися, — сказала Любка, показуючи на чоловіка.

— А хата стала ще нижча, мабуть, осіла. Й образи ті ж самі, — промовив Микола, — перед ними молилася твоя мати. Чи ви вже вільні?

— Уже, хвалити бога, не робимо панщини, — обізвався Любчин чоловік, — ще оремо передніше поле, а це кажуть, що приїдуть наділяти нас землею на виплат, чи що.

— Якби не та панщина, може, і мати ваша була б жива, і я не тинявся б у світах більше двадцяти год. Чи давно померла моя стара мати?

— Бабуся вмерли давно: ще я була дівчиною, — промовила Любка.

— Чи добре ж вам жилося без мене? — спитав Джеря.

— Ет! Яке там добро! Бідували та побивалися з матір’ю до останнього часу, може, мати й тепер були б живі. Сідайте, будьте ласкаві! — сказала Любка. Вона хотіла назвати Джерю татом, але язик сам задержав на кінчику те слово.

Джеря мовчки вийшов із хати, перейшов двір, пішов у садок, а далі пішов на город, на леваду понад річкою. Високо й густо розрісся вишник, що він насадив, неначе зелене гніздо; через нього навіть не промикувався промінь сонця. Верби коло тину стали дуплинасті й узялися порохнею. Микола шукав очима тієї старої гіллястої груші, з-під котрої він уперше побачив Нимидору, як вона брала з Раставиці воду. Груші вже не було й сліду. Микола ледве налапав ногами в кропиві сухий спорохнявілий пеньок. Од нього не пішло ні одного паростка (...).

О. Лисенко. Ілюстрація до повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря»

Любка повела батька на кладовище й показала йому могилу Нимидори. Кладовище було обкопане глибоким ровом. На окопі росла густа береза. З одного боку по окопі росли високі верби. Сонце тільки що сіло за горою, і його останнє рожеве проміння гасло на самих вершечках верб.

Могила вже заросла травою. Микола зняв шапку, перехрестився і похилив голову, держачи обома руками шапку перед собою. Любка плакала. З Миколиних очей покотилися дві здорові сльози й упали в траву.

Надворі було тихо, як у хаті. У тій тиші ніби було чути, як смерть витала над кладовищем. Микола довго стояв і думав, а потім тихо промовив, махнувши рукою:

— Усе померло, і сліду не зосталося. Марно перегоріло й перетліло моє живоття, і тепер зостався тільки попіл, доки його не поглине свята земля.

Одначе Микола помилився: з нього не швидко став попіл. Він і сам недобачав, що в ньому ще тліє великий жар, як після спалених дубових дров. Під сивим волоссям затаїлася міцна, запекла й правдива душа. (...)

Доживав старий Джеря віку в дочки, пораючись біля пасіки та згадуючи молодість, дружину, свої поневіряння по світу.

Уже сонце зайшло, уже ніби дрімота розлилася над густими садками, над густим лісом, а дід усе розказував, а діти все слухали, а бджоли гули, неначе гула гучними струнами кобза, приграваючи до чудової казки-пісні пасічника Миколи Джері.

Гра «Так — ні».

• 1. Микола Джеря вмів грати на скрипці.
• 2. Раставиця — річка, що протікає через Вербівку.
• 3. Нимидора народилася і зростала в родині Кавуна.
• 4. Ім’я Нимидорі дав батько.
• 5. Микола Джеря був кріпаком пана Бжозовського.
• 6. У Стеблеві Микола з односельцями працював двадцять років.
• 7. Онучку Миколи звати Любкою.
• 8. Мокрина дуже любила Миколу, але він не відповідав їй взаємністю.
• 9. Джериха хотіла одружити Миколу з Нимидорою.
• 10. Микола повернувся додому через двадцять років.

До речі...

У Стеблеві, у будинку, де народився І. Нечуй-Левицький, відкрито Літературно-меморіальний музей. Експозиція розповідає про життя та творчу діяльність класика української літератури, до якого дуже насторожено ставилися як за часів царської Росії, так і за радянської влади. Тут відтворено робочий кабінет письменника, зібрано його особисті речі.

Поряд із музеєм, на горі Спаса, — могили діда та батька І. Нечуя-Левицького.

Біля музею встановлено пам’ятник І. Нечую-Левицькому, а неподалік — пам’ятник Нимидорі (героїні повісті «Микола Джеря»).

Пам’ятник Нимидорі (скульпторка Г. Кальченко). смт. Стеблів (Черкащина)

3. Соціально-побутова повість. Реалістичний герой.

Повість — великий за обсягом епічний твір, у якому широко розгорнуто одну сюжетну лінію та докладно розповідається про події, одного чи кількох героїв.

Соціально-побутова повість — художній твір, у якому картини родинного життя, побуту героїв зображені на тлі якихось соціальних подій або зумовлені певними суспільними обставинами й пояснюються ними.

Літературні герої / героїні в романтичних і реалістичних творах мають свої особливості.

Реалістичний герой / реалістична героїня має такі ознаки:

• типовий герой / типова героїня у звичайних обставинах;
• характер і вчинки героя / героїні зумовлені соціальним походженням і становищем, умовами повсякденного життя;
• особистість, що бореться за справедливість;
• людина конкретної професії, яка живе своєю буденною роботою: селянин, робітник, чиновник.

4. Завдання.

1. Твір «Микола Джеря» за жанром —

• А історична повість
• Б пригодницьке оповідання
• В соціально-побутова повість
• Г соціально-психологічне оповідання

2. Сюжетним елементом твору «Микола Джеря» є уривок

• А «От стеляться розложисті, як скатерть, зелені левади. Густа, як руно, трава й дрібненька, тонісінька осока доходять до самої води».
• Б «Чорне волосся на голові, чорні рівні брови дуже виразно блищали на білій свиті. Запалене лице було гарне, але дуже молоде».
• В «Микола з батьком одбули три дні панщини, на четвертий пішли жати своє жито, незважаючи на те, що осавула звечора знову загадував на панщину, на згінні дні...»
• Г «Хата осіла й трохи перехнябилася набік, на причілок. Вікна покосилися, двері понижчали й трохи ввійшли в землю. Тільки стіни біліли, як і колись давно».

3. Визначте героїв / героїнь за їхніми репліками.

Репліка

Герой / героїня

1 «— Згінні дні одробимо восени; он подивися лиш! Наше жито вже сиплеться; через день, через два воно вже вклякне!» 2 «— Завтра чоловіки з косами на лан косити овес, а молодиці із серпами панське жито жати!» 3 «— Яке там добро! Бідували та побивалися з матір’ю до останнього часу, може, мати й тепер були б живі. Сідайте, будьте ласкаві!» 4 «— Десяцькі зосталися коло куреня на варті на цілу ніч. Я знала, що в тебе немає ні шматка хліба, й оце привезла тобі хліба, води та риби».

А Любка Б Микола В осавула Г Мокрина Д Нимидора

4. Метод Квінтиліана. Дайте відповіді на запитання за твором І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря».

• Хто такий Микола Джеря?
• Що він надумав зробити після погроз пана Бжозовського?
• Чому він покинув рідний край?
• Де двадцять років бурлакував Микола?
• Чим він промишляв в Акерманщині?
• Коли Микола повернувся додому?
• Як зустріла його дочка?

5. Доведіть, що Микола Джеря та Нимидора — реалістичні персонажі.

6. Знайдіть у повісті пейзаж і прочитайте його. Чим реалістичний пейзаж відрізняється від романтичного?

7. Прокоментуйте кожну наведену проблему повісті «Микола Джеря».

• Поміщики — кріпаки; • батьки — діти; • духовне — матеріальне; • рідний дім — чужина.

8. Заповніть таблицю даними з довідки.

Літературний паспорт
Назва твору	«Микола Джеря»
Рід і жанр	...
Художній метод	...
Тема	...
Ідея	...
Композиція	...
Персонажі	...

Довідка

• Петро Джеря, Джериха, Микола Джеря, Нимидора, Петро Кавун, Любка, Мокрина, пан Бжозовський; • реалізм; • вісім розділів, присвята Миколі Лисенкові; • зображення життя селян під гнітом панщини на прикладі Миколи Джері та його родини; • епос, соціально-побутова повість; • показ незламності людини з народу, засудження кріпосництва, панської жорстокості й сваволі.

9. Який портрет, на вашу думку, найбільше відповідає типажу Миколи Джері? Опишіть його (усно або письмово).

А. Горонович. Портрет Василя Тарновського

В. Тропінін. Українець

О. Мурашко. Портрет художника Григорія Цисса

10. Домашнє завдання.

• 1. Доберіть до кожного розділу повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря» заголовок (письмово).
• 2. Випишіть портретні характеристики (цитати) літературних героїв / героїнь повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря».
• 3. Напишіть невеликий роздум на тему «Чи мав Микола Джеря моральне право покинути свою родину? А як би я вчинив / учинила на його місці?» (1 с.).

Подумайте й розкажіть

• Який учинок Миколи Джері вас найбільше здивував і вразив?

• Яку пораду ви дали б Миколі Джері перед тим, як він покинув Вербівку?

• Які кольори домінували у вашій уяві під час читання повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря»?