Українська література. Повторне видання. 8 клас. Авраменко (2025)

§ 19-20. Доба козацької України в сучасній літературі

Про що ви дізнаєтеся?

• Що таке історичне фентезі як літературний жанр?

• Хто такий характерник?

• Яким було дитинство непереможного Івана Сірка?

1. Марія Морозенко про себе.

Марія Морозенко (1969-2023) народилася в с. Малині, що на Рівненщині.

Письменниця. Літературна редакторка.

Найвідоміші твори: історична поема «Княгиня Ольга»; драма «Князь Святослав»; повість-дилогія¹ «Іван Сірко — великий характерник» та «Іван Сірко — славетний кошовий»; роман-дилогія «Іван Сірко».

¹ Дилогія — два твори одного автора, пов’язані єдністю задуму.

«Мій день народження — 15 березня, рік — 1969. Отже, я весняна й найдужче люблю весняні дні. Зростала в багатодітній родині, за характером була, скоріше, хлопчиськом і любила гратися у війнушки, футбол, у “два вогні”...

У третьому класі різко змінилася. Помер мій тато, і я рано подорослішала. І от негадано написала перший вірш, але ховалася з ним, щоб не сміялися. Був уже досвід із запискою для хлопчика... у другому класі, яку так і не наважилася передати. Завела свій перший дівчачий щоденник, у який записувала свої думки про перше таємне кохання.

Мій щоденник чекала незавидна доля. Його, а в ньому й записку, угледіла старша сестра, рідні підняли мене на сміх, і тоді я порвала записку, а щоденник закопала під сливою. Чого саме під сливою, важко сказати. Мабуть, тому, що любила в дитинстві сливи. Так усе й залишилося загубленим у землі, як “скарб”, віднайти який навряд чи коли-небудь зможу.

І все-таки не втратила бажання писати вірші. Не побоялася зізнатися вчительці української філології, що пишу. І це була моя перша школа літератури, мої додаткові уроки від моєї вчительки. А потім і від справжнього письменника Євгена Шморгуна.

Від того, що почала писати, мала трохи клопоту — учителі “замовляли” патріотичні вірші, а з ними возили мене на всілякі літературні заходи. А однокласники мали бонуси: дівчата переписували вірші про любов; хлопці, особливо ті, що не любили літературу, часом випрошували на уроки твори. І я писала 3-4 твори за перерву. На хороші оцінки й без повторень.

У старших класах мене негадано-неждано обрали головою учнівського комітету. Ще рік працювала в школі. А потім відважилась і... поїхала в Київ. Мріяла про журналістику, а вчилася на філологічному.

Тут, у Києві, народилися мої найважливіші творіння: моя сім’я, моя донька, ну й мої книжки. Ось так усе й закрутилося...»

2. Повість Марії Морозенко «Іван Сірко — великий характерник».

Про Івана Сірка, славного кошового отамана Запорозької Січі, вороги складали казки, якими лякали дітей. Одне лише його ім’я могло посіяти паніку в татарському війську та примусити його відступити.

Перед смертю Іван Сірко написав заповіт, у якому радив своїм співвітчизникам узяти його праву руку й ходити з нею в бій, щоб забезпечити козакам перемогу.

І. Рєпін. Запорожці пишуть листа... Фрагмент

Серед запорожців ходили чутки про те, що Іван Сірко був характерником, мав надприродні здібності й міг перекидатися на вовка. Звідси походить і його прізвисько — Сірко. Саме про цей його дар, про дитинство та юність, про товариша — вовка Сірка М. Морозенко написала надзвичайно цікаву повість.

• Прочитайте повість і виконайте завдання.

ІВАН СІРКО — ВЕЛИКИЙ ХАРАКТЕРНИК

Повість

(Скорочено)

Життя і смерть

Килина Морозиха, відома на всі околиці повитуха в четвертому поколінні, передала свою науку молодій удовиці. Тож віднедавна має спокій: вона рідко приймає пологи, коли вже без неї ніяк не обійтися. Так сталося і цього разу. Килина кинулася рятувати Марію Половчиху, бо пологи були дуже тяжкими. Коли народилося хлоп’я, то виявилося, що в нього біля губи родима пляма (Божий знак!) і вже є зуби — по обидва боки тоненьких ясен стирчали гострі різці. Молода повитуха з острахом вигукнула: «Проклятий!» Баба Килина невдоволено схитнула головою і різко кинула: «Не смій так про немовля! Це буде славний ко...» — і із цим недомовленим словом повалилася на підлогу — вона відійшла в потойбіччя. Дяк, що зашпортався у дверях, ставши мимоволі свідком великої таїни народження і смерті, тричі перехрестився: «Упокоїлася в бозі... при народженні диявольського отродія... 13 серпня 1610 року».

Помилування

Поховали бабу Килину. На світанку, щойно понеділок торкнувся сонячним сяйвом садиб, у дворі козака Дмитра Половця вже стояв чималий гурт на чолі з дяком. Козацька громада прийшла розправитися зі щойно народженим «проклятим» дитям. Дмитро Половець вийшов до невдоволених селян:

— Чого вам треба, люди?!

Дяк, похитуючись, став попереду, поклавши тричі хрест на себе, мляво процідив:

— В доме твойом появілся младенец, коего должно ізбавіться.

Дмитро Половець голосно засміявся:

— Що це за вигадки, люди?!

Дяк, спантеличений цим несподіваним сміхом, безпорадно озирнувся на людей. Найстарший із-поміж усіх, козак Михайло Діброва, обізвався з натовпу:

— Не гнівайся, Дмитре, на ці слова, не я їх першим промовив, але люди кажуть, що син твій... як мовиться...

Дмитро Половець гнівно звів брови:

— Ти хочеш сказати, Михайле, проклятий, чи не так?

— Та... то не я те кажу... люди говорять.

Половець сердито сплюнув перед себе:

— Дурні баби говорять, а ти й собі подався за ними. Хай там п’яниця-дяк, а то славний козак, від якого я вчився шаблю в руках тримати. Обабився! — Різко, як із плеча, рубонув повітря.

Дяк хитнувся на місці, пориваючись уперед. Михайло Діброва стримав його сильною рукою, блідими від гніву вустами процідив:

— Та як це ти смієш такими словами кидатися?!

М. Паленко. Ілюстрація до повісті М. Морозенко «Іван Сірко — великий характерник»

— Годі! — громовито вигукнув Половець. Натовп, накритий, немов мокрим рядном, дужим викриком запорозького козака, який відзначився не в одній звитяжній битві, уражено притих. А гнівна блискавиця, прорвавшись із міцних грудей господаря оселі, падала, як хльосткі батоги на пониклі плечі спантеличеної юрби: — Здавна служив наш рід землі рідній. Не було зрадників і перевертнів поміж нас. І не буде повік. Мій син народився на славну справу — біля правої губи має він особливу відмітину, родиму. Це Божий знак. І хто посягне на життя мого сина, мусить спершу позмагатися силою не з немовлям, а зі мною. А те, що має кілька зубів хлопчак від роду — хай і так, знаю, рватиме він цими зубами лютих бусурменів, які нишпорять нашим краєм. Кажу вам як батько, що буде так, а не інакше. Я все докладу задля цього. Чуєте, прославить хлопець наш рід. Великою людиною стане. Не ховатиметься під спідницю, як роблять це «деякі козаки»! — з притиском видихнув ці останні слова.

Люди мовчали, спантеличені силою мовленої правди. Мовчав і дяк, забувши геть начисто ту «проповідь», яку спробував укласти по дорозі сюди.

Михайло Діброва сказав, що буде кумом Дмитрові, а хлопчика назвуть Іваном. Люди почали розходитися.

Цвіт папороті

Минуло сім років. Наближалося магічне свято Івана Купала. Іван ледь випросився в матері на молодечі забави. Коли хлопчик розігнався, аби стрибнути через багаття, місцевий авторитет Тарас Чорноплот зробив йому підніжку. Цей Тарас давно тримав зло на малого Половця. Розлючений Іван дістав срібний ніж і почав наступати на свого кривдника. Той вигукнув своїй ватазі: «Хлопці, кидайтеся на малого вилупка!» Іван подався навтікача. Пізно ввечері Марія Половчиха кинулася шукати сина. Ходила до самого ранку лісом, проте Івана не знайшла. Засмучена, повернулася додому. А Іван посеред ночі опинився в старому лісі, на галявині. Він знайшов дивовижну квітку — цвіт папороті. І почув біля себе голос...

Народжений удруге

Заворожено хлопець дивився на неймовірної краси квітку, що розгортала перед ним розкішні пелюстки.

— Не стій на місці, дурнику, — гримнув із височини голос. — Цвіт папороті квітне мить. Швидко розріж мізинець, сховай квітку у свій палець.

«Нащо я маю робити це?!» — хлопець думав одне, а робив усе те, що велів йому голос. Срібне лезо ножа торкнулося пальця. Краплі крові впали на розкішний цвіт папороті. Квітка стріпнула пелюстками, поволі складаючи їх докупи.

— Обтинай ножем голівку квітки та прикладай до мізинця.

Як тільки він це зробив, розкішний бутон, прикладений до рани, узявся вростати в руку. Але хлопцю від цього не було боляче. Гаряча й млосна хвиля огортала тіло — з ніг до голови. Так, наче хтось, розгойдавши його на орелі^[17], палахнув у груди жаром. Це все, що він почував цієї миті. Квітка папороті зменшувалася на очах і нарешті зникла. Іванко вражено подивився на свою руку — жодного знаку про те, що сталося! Кров зникла, наче й не було її досі на руках. На пальці не виднілося навіть маленької відмітини шраму.

М. Паленко. Ілюстрація до повісті М. Морозенко «Іван Сірко — великий характерник»

— Де ділася квітка?

— Проросла у твоєму серці.

— Нащо?!

— Той, хто купальської ночі дістане цвіт папороті, матиме силу велику.

— Яку ще силу?

Голос не відповів йому.

— Яку силу?

І раптом позаду себе Іванко почув небезпеку. Дивним було й те, що, навіть не обертаючись, він знав, хто стоїть за кілька кроків від нього, готуючись до нападу. Великий вовк стояв за його спиною.

Цієї хвилини Іванко почувався якось дивно. Іншого дня він, напевно, злякався б. Чи не помер би зі страху? А тепер, відчуваючи наближення ошкіреного хижака, хлопець не мав ані краплі страху. Натомість у ньому пробудилося бажання боротьби. Він був готовий змагатися зі звіром!

Подих вовка було чути все виразніше. Ось він уже й поряд, на відстані руки. Хлопець різко повернувся і, виставивши вперед лезо ножа, кинувся першим. Звір, здається, цього зовсім не чекав...

* * *

Великий вовк грудьми впав на хлопця, притис його до землі. Від дужого поштовху ніж випав із рук. Гострі ікла нависли над лицем. Ще мить — і вони могли б зімкнутися на шиї. Хлопець схопив руками вовка за щелепу, переборюючи страх і різкий біль, із силою її розтягнув, силкуючись роздерти. Звір подався назад, залишивши на його руках кров’яні пасмуги на шкірі. Не даючи своїй жертві перепочинку, кинувся на хлопця знову. Іванко крутнувся, відвертаючись від зубів хижака, легко підвівся на ноги. Він знав, що не можна дозволити звіру стати над ним ще раз. Удруге вовк не дозволить вирватися. Міцні ікла стислися на нозі. «А-а-а!» — голосно скрикнув хлопець. Такого болю він не відчував зроду. Гостре лезо вовчих зубів різко різонуло тіло, обпікаючи ногу аж до кісток. Вовк упивався зубами дедалі глибше, пориваючись потягнути його за собою. Іванко, перемагаючи біль, заледве втримувався на одній нозі: «Аби тільки не впасти». Туманіючи від болю, ухопив шию вовка руками, спробував стиснути її, але рукам бракувало сили. І тоді хлопець усією міццю тіла навалився на вовка, притис його до землі. Звір заскімлив, намагаючись вирватися. Це йому вже не вдалося зробити. У руці хлопця зблиснуло срібло ножа. Різко чиркнув ним по шиї хижака. За мить вовк лежав перед ним, конаючи в судомах. По густій шерсті скрапувала кров. Іванко непорушно стояв над переможеним звіром, стискуючи в долоні закривавлений ніж. Хлопець не вірив тому, що сталося. Невже він убив вовка?! Поборов найстрашніший свій страх, яким зазвичай батьки залякували його, коли він у чомусь не слухався їх. Власноруч переміг нездоланне.

М. Паленко. Ілюстрація до повісті М. Морозенко «Іван Сірко — великий характерник»

Позаду почувся приглушений сміх. Хлопець рвучко повернувся. Яскравий сніп місячного сяйва огортав дивну людську істоту, яка стояла перед ним, тримаючи в руках маленьке вовченя, що жалібно скімлило в руках. Розпатлана старезна баба, з горбом за плечима, із ціпком, на який спиралися розчепірені пальці рук, задоволено прошамкотіла:

— Відтепер, Іваночку, ти не втікатимеш від своїх кривдників ніколи. Івана Половця, народженого вдруге, гірше за вовка боятимуться всі вороги. Тримай, це тобі винагорода. Вовченя — твоє.

* * *

Сон це був чи марево? Не схожим на дійсність було те, що бачилося і чулося йому. Ніби не він був свідком усього того.

Дерев’яні стіни хати з грубих, аж почорнілих від часу тесаних колод, щільно порослих мохом, нависали над ним. Вони б видавалися зовсім жалюгідними, коли б не густе мереживо павутини, на яке не скупилися величезні павуки, що гніздилися по кутках цієї занедбаної оселі, що не відала білої глини. Поміж павутинням, від долівки й аж до сволоку, звисали яскраві грона щільно заплетених кісників різнотрав’я. Якого тільки чар-зілля тут не було! Стара хата наскрізь пропахла травами. Розхитаний дерев’яний лежак, на який гостинно посадила сивокоса баба Іванка, теж проріс травою. Тугим наваром трави дихав і чай, який подала йому господиня в щербатій кварті:

— Пий, хлопче, сили набирайся. Ця трава додає життя. А за рани на лиці та нозі не переймайся — за день усе зійде, тільки ти й знатимеш на своєму тілі сліди опіків і знак вовчих зубів.

— Я хочу додому.

— Підеш і додому. Авжеж, що не зоставлю тебе в себе. Нащо мені такий парубок? — розсміялася сивокоса баба.

Хлопець почервонів.

— Ну-ну, більше не жартуватиму. Не бійся, я не причиню тобі зла.

— Я не боюся.

— От і добре. Пий ліпше чай. Тобі він треба зараз, Іванку.

— Звідки ви знаєте, як мене звуть? — укотре цієї ночі здивувався хлопець.

— Бо я мушу все знати.

— Ви — Баба Яга?

— Хи-хи! — затіпалася від сміху сивокоса. — З виду, мо’ й так. А по правді, не слухай казок, дитино.

— То ви не справжні?

— Дурню малий, маєш знати, я справжня.

— А хто ж ви?

— От заладив: «Хто ви? Що ви?» Замалий усе знати.

— Не замалий, — уперто схитнув головою.

— Не малий? — пильно поглянула йому в очі. — Що ж, коли не малий, тоді слухай. Але це зовсім не казочки, Іванку, зовсім не казочки.

Хлопець аж принишк. Він передчував: те, що почує зараз, для нього надто важливе. Він чітко відчув це.

* * *

— Давно це було. Коли на всій землі нашій не стояли чужі церкви, бо віра в нас була своя, не завезена. А як віра своя, то й сила своя, синку. У той давній час силами природи волхви керували. Усе корилося їм. У спеку могли вони дощ накликати, а в дощову пору хмари з небес прогнати.

— Як це?

— Слухай, не перебивай... А на тому горбкові високому, з усіх сторін видному, на тому самому місці, де цього вечора Марену молодь палила, капище було. Мусиш знати, капище — це особливе місце, де славили люди богів, дітей на життя благословляли й на той світ померлих споряджали. Головні справи вирішували на капищі. І коли хто не знав, як бути та що робити, приходив сюди, до волхва Богодара, який поставлений був богами людям допомагати.

У Богодара донька була — Дана. Гарна, як весняний пагін, що тільки-но розвинувся, зачаровуючи всіх чистотою і ніжністю. Мала вона й особливий дар — змалечку перейняла від батька науку, уміла те, що простим людям не дано знати. Мову птахів і звірів дівчина розуміла. Це їй легко давалося. Сама природа горнулася до її рук. Так воно було...

— І я так хочу! — не стримався хлопець.

— Ти вмієш це відтепер.

— Не вмію.

— Сповна відкриєш усе, коли народишся втретє.

— Як це?

— Зарано все ще знати. Ліпше прислухайся. Чуєш? Про що скімлить вовченя?

— Я знаю, знаю! Воно хоче води! — вигукнув хлопець.

— То дай, це ж твій вірний друг. Мусиш дбати про нього.

Іванко сів навпочіпки перед звіром. Вовченя несміливо ткнулося носиком в його долоню. Підливши в мисочку води, спостерігав, як звірятко пило її, смішно злизуючи язиком маленькі краплі на стінках дерев’яної миски. Коли ж вовченя вдовольнилося, малий, узявши кварту з травами, усівся знову на лежак:

— Розкажіть мені ще про Дану.

— Ти хочеш знати?

— Хочу.

— Що ж, тоді слухай... Якось красуня Дана побачила на узліссі пораненого сокола, який волочив по траві пошматоване крило. Зцілюючи його, дівчина дізналася, що насувається на край наш лихо. З тим і пішла до батька.

Але мудрий волхв, вислухавши її, тільки й відповів на те: «Що пошлють боги, те й матимемо». Бо ж думав Богодар, що лихо навідається до них нескоро.

М. Паленко. Ілюстрація до повісті М. Морозенко «Іван Сірко — великий характерник»

Але вже наступного ранку загін хозар наскочив із повелінням: «Відтепер мусите нашій силі коритися, зброю і воїв надсилати, а назавтра збирайте в дорогу доньку волхва, про яку почув наш правитель-каган, що має вона вроду та вміння неабияке — мову звірів і птиць розуміє. Хоче наш каган за дружину її мати. А коли не зробите так, матимете лихо велике. Нікому не буде пощади».

— Тату, що маємо робити?! — з розпачем вигукнула Дана.

Ні слова у відповідь не сказав їй батько. Спершись на корчувату палицю, поплівся на капище. Увесь день провів мудрий волхв на самоті, з богами раду радячи. Темного вечора зустрівся з донькою:

— Велінням богів мусиш, донько, покоритися.

— Ніколи! — гордо заявила красуня.

— Маєш народ наш урятувати.

Зажурилася Дана, сліз не сховала. Та що робити, коли вона одна могла врятувати всіх людей.

— Тату, я поїду до кагана, тільки ж дозволь мені останній дар богам віддати.

— Який?!

— Не хочу невинною дістатися нелюбому чужинцю. Нехай той, хто прийде першим на капище, моїм стане.

Розгнівався батько:

— Чи мислиш, що говориш?

— Не до батька, а до великого волхва Богодара звертаюся. Дозволь мені це зробити, бо інакше втоплюся в забутій криниці, тільки й бачитимуть мене.

— Доню моя рідна, що ж це таке ти намислила?

На коліна стала заплакана Дана перед рідним батьком:

— Великий волхве, пусти мене, чуєш?

Мусив Богодар поступитися.

...Коли підійшла Дана до капища, побачила на місці священному тінь схилену, а неподалік — коня в збруї.

— Хто ти? — здивовано запитала юна волхвиня.

— Я... подорожній. А ти хто?

— Я — Дана, донька волхва Богодара.

— А що ти шукаєш тут, дівчино? — підвівся з трави незнайомець.

— Свого судженого.

— Овва яка! — засміявся той. — Хіба пізньої ночі шукають суджених?

Заплакала ображена Дана й розповіла незнайомцю про своє горе.

Вислухав він її, аж тоді сказав:

— Ні, не буде так, чуєш! Не треба тобі жертву приносити. Боги переклали твою важку ношу на мої плечі. Тож не думай про свій смуток, а йди до батька. Повертайся, дівчино, додому.

— Хто ти, рятівнику мій? — запитала наостанок дівчина.

— Завтра дізнаєшся, — засміявся юнак на це й, скочивши на коня, зник у нічній темряві.

Усю ніч не могла заснути Дана. Хіба їй було до сну? Не спав і батько, боячись і словом образити доньку, що, як думалося йому, здійснила те, що надумала...

А на світанку в цих краях була страшна битва. Русичі на чолі з князем Святославом — відважним і рішучим воїном, який найлютішої битви не боявся, ущент розбили ненависного ворога. Крові ворожої пролилося стільки, що всі ручаї багрянцем клекотіли.

У бою загинув хозарський каган. З великою радістю вітали люди переможців. А найбільше раділа Дана, яка вибігла з горнятком чистої води назустріч руському війську.

Князь Святослав, який їхав попереду воїнів, зупинив біля неї коня. Напившись води, подякував:

— Смачна вода з твоїх рук, Дано.

Голос видав князя. Здивовано звела на нього брови дівчина — нічний співрозмовник сидів на коні! Не стримала дівчина сліз радості:

— Дякую тобі, князю, що врятував мене та вберіг... честь мою.

Волхв Богодар, почувши слова доньки, зрозумів усе. Тому теж поклонився низько славним войовникам, які порятували більше, аніж могли. А князь Святослав — гордий поборник справедливості та честі, як вітер стрімкий, понісся вдалину. Чимало ворогів залишилося на його шляху, яких мав він побороти, щоб захистити землі руські від зла й неправди...

* * *

Як заворожений, слухав Іванко розповідь сивокосої баби. Коли ж та замовкла, не стерпів:

— А де тепер князь Святослав, бабо?

— Гм... Де він тепер, питаєш? Давно це було, синку. Дуже давно. Немає на світі славного князя, підступом побороли його злі вороги. І тільки в душах гордих оживає він іноді, щоб наснагу віддавати іншим. От і тобі, може, передасться якийсь окрайчик, якщо ростимеш удатним і сміливим.

— Я буду таким. От побачите!

— Авжеж, що побачу, — усміхнулася на це.

— Я виросту таким, як князь Святослав, і всіх-всіх ворогів поборю.

— Звісно, що побореш, — не заперечила й у цьому.

І вже зібралася братися до справ, коли ж він, нагадавши щось там собі, вигукнув:

— А Дана?! Що сталося з нею?

Зупинилася на порозі:

— Що з нею могло статися, синку? Стала Дана великою волхвинею. До неї після смерті волхва Богодара люди йшли. Вона їх зцілювала, від біди рятувала. Знаною була на всі усюди. А коли з’явилися християни, поруйнували капища, прогнали волхвів — біда настала. У густих лісах заховалася від їхнього безумства велика волхвиня. За нею пішли й ті, хто не схотів прийняти чужинської віри. Оце й усе, Іванку.

— А потім?.. А що було потім, бабо?

— Нічого... Кажу ж тобі, оце й усе. Я — остання волхвиня з роду Богодара.

— Скільки ж вам років?

— Цього ніхто не знає, — усміхнулася стара.

— То, може, ви — Дана? — підійшов до неї близько, зазираючи в її лице.

— Може, і Дана, — вона засміялася вже вголос.

— Ні, ви не Дана, — зітхнув сумно.

— Чому ж це вже й ні? — зацікавлено позирнула в його оченята.

— Коли б ви були Даною, то були би ще старішою і зосталися б зовсім без зубів. Ось так.

— Авжеж, — заливаючись сміхом, сивокоса баба відкрила перед ним рот без єдиного зуба.

Кварта з трав’яним чаєм випала з рук хлопця.

Сірий побратим

Віз, запряжений усіляким крамом, в’їжджав у двір. Бліда й змарніла, стояла Марія Половчиха на подвір’ї, зустрічаючи свого господаря.

— Що це ти, жінко, немов не рада моєму поверненню? — Дмитро Половець, утомлений, а все ж щасливий поверненню додому, підкрутив запилений вус.

— Чи, може, козака іншого собі прийняла?

В очах жінки зблиснули сльози:

— Таке щось скажеш?! Тут так уже змучилася. Боже мій, чоловіче!.. — голосно ридаючи, упала на його груди.

— Що сталося без мене?! — відсторонивши її, Дмитро Половець грізно насупив брови.

— Маю тобі сказа... — і недомовлене слово затихло на її вустах.

— Тато повернувся! — дзвінкий вигук кинувся з-за тину. До воріт радісним сміхом покотився Іванко.

Дмитро Половець пригорнув голову хлопця дужими руками, важкі зморшки розгладилися на чолі:

— Ось так треба зустрічати чоловіка з дороги, жінко! Бачиш, як мій козарлюга зустрічає. А то ти, як і не рада.

— Не зважай, не зважай, соколику, — лебединим помахом горнулася до обох, не знаючи, що робити й що казати з великої радості. Безтямно обхопила голівку Іванка, покрила поцілунками: — Синочку мій, любий!

— Тьху ти! — насмішкувато сплюнув чоловік. — Малий був поряд, а вона он як його виціловує. Так, наче вік не бачила. А мене й обійняти не хочеш?

— Ой, боже ж мій милий! — сміючись і плачучи водночас, пригорнулася до чоловіка. — Що ж це я? Ріднесенький, повернувся, добився додому...

— Та чому було й не добитися, коли в гурті. Ну, ідемо до хати, там і поговоримо, а то завели на подвір’ї не знати що, на сміх людям.

Щаслива Марія Половчиха витерла сльози:

— Ідемо ж до хати, ріднесенькі, — на ходу погладила Іванка по голові.

У її голосі та рухах чулося стільки ніжності та любові! Та як могло бути інакше? Три дні поспіль оббігала сердешна всі яруги й околиці, шукаючи сина. Три дні металася поміж людей, питаючи в них допомоги. Нічого. Ні слуху ні духу.

Й ось тепер найтяжчі дні стали позаду. В одну мить чорне горе змінилося на велику світлу радість. І чоловік, і син були поряд. Що ще треба вірній дружині та люблячій матері? Усе щастя її було разом із нею. Їй так утішно було цієї миті.

Згодом Марія розповіла чоловікові про те, як Іван пропав купальської ночі, як вона блукала лісом у пошуках. Хоча батьки були проти вовченяти, але не зломили впертість сина — дозволили залишити його в домі.

* * *

Іван мало переймався турботами старших Половців. У той час, коли батьки пообідньої пори сиділи під грушею, обмірковуючи історію з його блуканням, він мав своє заняття у дворі — одягнувши на голову привезену батьком «прямісінько із Січі» козацьку шапку, утішаючись цим бажаним подарунком, грався із Сірим. Так він назвав вовченятко, заледве вмовивши батьків залишити звіра в себе.

І хоча це вдалося йому ой як не легко, усе ж навчити сірого побратима «просити» виявилося складнішим. Проморивши вовченя голодом, не поклавши зранку в миску аніякої їжі, хлопець піднімав угору шмат солонини, змушуючи Сірого тягнутися за рукою. Одначе вовк ніяк не піддавався муштрі. Дивився жадібно на смаковитий шматок, крутився під ногами хлопця, жалібно завивав. Іван підніс солонину до носа свого норовливого «учня»:

— Чуєш, як смачно пахне? Хочеш мати, стань на задні лапки й попроси.

— Та не муч ти бідолаху! — краєм ока батько спостерігав за вправами сина.

— Я не мучу, а вчу, — запевнив хлопець.

— Де ж це не мучиш, коли голодного змушуєш дибки ставати? — не втрималася мати й собі.

— Ой, мамо, не знаєте, а кажете! Якщо я нагодую Сірого, то він зовсім не схоче слухати моєї команди.

— Ти диви, який розумник! — Марія не стримала подиву. — Ліпше матері все знає.

— То знатимемо тепер і ми, жінко, — примруживши хитро очі, зауважив Дмитро. — Щоб син слухався нас, треба он що робити — не давати йому обідати. Так, сину?

— Та то не для людей, — шморгнув носом Іван. — Так тільки звірі піддаються.

І немов на підтвердження його слів, вовченя, порвавшись за солониною, стало на задні лапки.

— Ось бачите?! Бачите?! — хлопець аж завертівся на місці від великої радості.

Запорозькі посланці

У березні 1624 року славне запорозьке козацтво з гетьманом Дорошенком на чолі здійснило морський похід на Кафу. Добре пошарпавши обидва береги, захопивши при цьому чимало зброї і довівши до переляку Царгород, запорожці без втрат повернулися додому. Одразу ж після походу в Мерефу прибули козацькі гінці, ватагу очолював Іван Дуб. Вони прибули із закликом приєднатися до козаків, щоб захищати Україну від турків, а потім — від поляків. Іван Половець почав проситися на Січ, але його серйозно не сприйняли, адже він має ще підрости.

— Ось що, козарлюго. Ми їдемо нині по справах, а ти мусиш знати: козаком стати не кожний може. Якщо вже ти не хочеш повертатися додому, так тому й бути. Дістатися на Січ маєш сам. Без нас і без чиєїсь там допомоги. Але ж знай, малий, — притишив застережно голос Іван Дуб, — дістатися на Січ непросто. Мусиш дев’ять порогів, де вирує страшна вода й стугонить важке каміння, здолати. Пройти, проплисти, пролетіти. Як уже зумієш. Затям наперед: уміють долати пороги одиниці. Тисячі пориваються туди, а потрапляють тільки вибрані відчайдухи. На інших чекає в дорозі смерть або й турецька неволя. Ось так. То що, хлопче, може, передумаєш?

Іван непевно схитнув головою. Козацтво прийняло це за вагання.

— Отож-бо, подумай добре, а вже тоді... Якщо втрапиш, питай Івана Дуба. Чуєш, якщо втрапиш, — додав молодий ватаг зі сміхом, і козацькі коні галопом понеслися вдаль.

* * *

Якби Іван Дуб добре знав хлопця, якого він надумав залякати небезпеками біля порогів, то, мабуть, додав би до своєї розповіді ще чимало всіляких страхів. Хоча й усім тим навряд чи би настрашив малолітнього відчайдуха...

* * *

Відколи Іван Половець знайшов у лісі квітку папороті, щось незбагненне коїлося з ним. Хлопець не міг усидіти на місці. Нудячись у Мерефі, поривався з рідного дому. Батькам додавав він цим чимало клопоту. Іноді знаходили його за селом, біля пастухів, в інший час — на сусідньому хуторі, а було й таке, що виловлювали з мандрів на далекі села. За це його не раз було добре бито вербовими різками, а сірого друга, якого незмінно хлопець брав із собою, посаджено на ланцюг.

Однак і після всього цього хлопець не давав батькам обіцянок більше не пориватися в мандри. Він не міг не робити того, що було сильнішим за нього. Те, що прокидалося день за днем у його серці, було незнане й чуже. Управляти ним він не міг. Почувався так, наче іще хтось, значно сильніший, поселився в ньому, і доки він не дізнається, хто це, доти й не знатиме спокою. Найстрашнішим було те, що пізнати «чужинця в собі» сам він не міг. Почував, що йому потрібна допомога, але де її шукати, теж не знав.

І доки він мучився цим, боячись хоча б комусь відкрити страшну свою правду, невідома сила день за днем дедалі сильніше тягла його за собою. І він блукав, як потороча, слідуючи за поривом, не знаючи, чого й куди. Його дивакуватість відштовхувала людей. Не дивно, що мереф’яни не раз перешіптувалися, мовляв, у цьому хлопцеві поселився нечистий.

Іван Половець почувався в Мерефі незатишно. Він був тут чужим. Єдиною близькою людиною з-поміж усіх людей, окрім батьків, був хіба що його хрещений Михайло Діброва. Від нього малий перейняв чимало: навчився плести з лози всілякі ужиткові дрібниці, скакати на коні, розкладати ватру. Цей чоловік мав на нього великий вплив. Він часто втішав хлопця оповідками про славне минуле, вигартуване блиском козацьких шабель, мимоволі засіваючи в душі свого малого похресника бажання якнайшвидше вирости й податися до молодецького козацького гурту. З ним одним хлопець почувався затишно. А поміж своїх однолітків та іншої дітвори не знаходив собі місця. Батьки це бачили, не раз просили сина жити по-людськи, як усі інші діти. Малоліток уважно слухав батьківські настанови про те, що треба більше поратися у дворі, менше тинятися узліссям та околицями, бути привітним до людей.

Слухняно робив це повсякчас. Спритний у роботі, допомагав у господарстві, хилився добрим словом до людей. Але люди самі цуралися його. Бувало й таке, що обзивали «малим перевертнем». П’яничка-дяк, який, не знати чому, мав на хлопчака чи не найбільшу неприховану злість, «нагородив» малого цим прізвиськом. Він же пустив чутку, що хлопець має лютий погляд, мовляв, щойно позирнув на їхню молоду корову Лиску, вона й перестала давати смачне, солодке молоко, яким потішала всю дякову родину досі, а дає лишень кислий перебрід.

Що частіше мовиться, у те більше віриться. Люди відверталися від хлопця, боялися його погляду та забороняли своїм дітям гратися з малим бісеням. Коли він ішов вулицями села, а за ним невідступно слідував Сірий, ворота дворів зачинялися щільніше. Матері ховали немовлят від його гострих очей, щоб він їх, бува, не зурочив.

Батьки Іванові все це чули й усе бачили, але зарадити цьому не могли. Намарно Дмитро Половець погрожував дякові розправою, а Марія потайки подалася до дячихи з торбинкою яєць і шматком солонини з проханням залишити їхнього сина в спокої. Дяк і дячиха хапливо прийняли все принесене, завірили заплакану матір, що від них і слово погане не пішло та й не піде за поріг про її дитину. Та щойно свіжі яйця були випиті, а солонина з’їдена, розмови про «малого перевертня» поширилися між людьми знову. Коли ж, ображений такою несправедливістю, хлопець надумав розпитати про все немислиме, що коїлося з ним у сивокосої баби, чомусь не знайшов до неї дороги. Вибравшись до лісу, блукав мало не пів дня, намагаючись потрапити на ту стежину, якою чарівної ночі вивела його стара ворожбитка. Ліс не допускав його до неї.

Купальської ночі Іван знову подався до лісу. Та цього разу йому зовсім не поталанило. Єдине, на що він натрапив, це була велика купа попелу посеред хащів і кілька обвуглених дерев біля неї. Чарівна галявина, де відбулося з ним те, чого він ніяк не міг забути й що принесло йому такі невимовні душевні муки, зникла, так, наче її і зовсім не було. Таємничий цвіт папороті, квітка щастя, яка негадано проросла в палкому серці, зробила його нещасним.

На світанку, коли всі у дворі ще спали, хлопець повернувся додому. Сів біля порога, обійняв Сірого й заплакав. Його вірний вовк, лизнувши заплакані руки свого малого господаря, жалібно завив.

* * *

Полегкість прийшла несподівано. Коли Іван почув про те, що в Мерефу прибули козацькі посланці, щось затремтіло в грудях, так, наче серце покотилося пріч, з ніг до голови заливаючи тіло гарячим спалахом. Перед очима постали хвилини спілкування з хрещеним, дитяча уява малювала картини козацької звитяги. В одну мить Іван із роду Половців збагнув, що мусить податися слідом за тими, хто розбудив у ньому ці полум’яні почуття.

Коли ж хлопця перед усіма в саду виставлено на сміх, лють, як густе вариво в киплячому казані, закипіла в розбурханому серці: «Бач, нікому й не втямки, що я можу, як усі, бусурманів бити. І шаблю триматиму як слід. Сміються! Та й батько он як гнівається. Не пустить. От лихо! Чому нікому з людей не болить, що це одне, що тільки й може мене порятувати? Бо ж так чую я. А що чується мені, того треба дослухатися і тому слідувати, бо так мусить бути».

Уражений у самісіньке серце своїми невтішними думками, хлопець спинився посеред дороги. Рішення прийшло блискавично: «Утекти! Самому піти до козаків і сказати: “Так, мовляв, і так — візьміть мене із собою, не пожалкуєте”. Коли добре попросити, певно, що візьмуть. Чув же сам, он як їм треба тепер хлопців у похід. А в мене і зброя вже своя є — срібний ніж, захований на горищі».

Та не так сталося, як гадалося. Іван Дуб і хлопці, які були з ним, виявилися невблаганними. Але ж Іван Половець теж був не з тих, хто, як рак, відступає назад, завбачивши перед собою якусь заваду. Він був зовсім іншим. Усілякі перепони викликали ярий спротив його душі — що б там не сталося, конче мусив побороти незборене.

Тож і тепер, щойно вляглася курява від копит козацьких баских коней, тішачись надуманим, Іван Половець погладив свого сірого побратима:

— Ну що, звіряко, подамося на Січ?

Хортиця

Хортиця — величний острів на Дніпрі, місце слави та звитяги козацької, надійне забороло українських земель від татар. Високі скелі, густі плавні, щедра трава й очерети, посновані річками, лиманами й озерами — усе це стало із часом стійким природним оберегом України. Турецькі галери нерідко потрапляли в пастку лабіринтів річок, зашпортавшись у плавнях. Укріплена міцним валом зі встановленими на вежах гарматами, Хортиця не мала рівних у стійкості з-поміж інших січових фортифікацій. Звідси вирушали в морські походи бистрокрилі козацькі чайки, тут гуртувалися повстанці Тараса Трясила й Івана Сулими. Козацтво, яке вимуштровувалося на острові, сповідуючи єдину мету — захист рідних земель, жило в простих умовах: вони сплітали курені з лози, укривалися від дощу кінськими шкурами.

На Хортиці не було слабаків, а тим паче дітваків. Але саме такого товариства прагнув малий Іван Половець. А вже чого він прагнув, того мав добитися, хоч би там що.

Коли Іван Дуб, об’їхавши ще багато сіл у пошуках козаків, повернувся на Січ, то побачив там Івана Половця із Сірим. Меж його подивуванню не було.

— Ану ж бо, розкажи нам, як ти сюди добрався без човна. Тільки ж по правді кажи, а не розводь вигадки.

Козаки перезирнулися між собою. У їхніх очах миготіли веселі іскринки сміху. Козацтво потішав цей хлопчисько, який сміливо відстоював своє. Хай, може, трохи й прибріхував. Але ж дитина, що не кажи, геройська. Малий Іван Половець запримітив веселі погляди козаків. Він сприйняв це як насміх над собою. Спаленів ще дужче:

— Мені не треба човна, бо я мав пліт. Сам сплів його з вербового гілля, яке збирав оберемками, підтинаючи срібним ножем. Затим тягав усе це до лісу, де мотузкою зв’язував міцні гілки. Я знаю, як це робити. Мене хрещений навчив. Ось так. А потім ми із Сірим поволі перебиралися плотом. Я обдивлявся всі місця пильно, щоб, бува, у воду не впасти. Біля п’ятого порога заледве не втопився, але зі мною був мій вовчисько. — Хлопчак гордовито позирнув на вовка, який, уклавшись на лапи, прислухався до голосу свого господаря. — Сірий урятував мене, ухопивши зубами за сорочку. Тільки й того, що ось поранився, обдерся. — Він задер сорочину, гордо оголивши перед усіма живіт, посмугований ранами.

Козаки по-новому подивилися на цього хлопчака. У їхніх очах світилася повага. А малий сміливець, опустивши поділ сорочки, гордовито провів рукою по шерстці свого вірного друга:

— Сірий — справжній молодець. Він у мене нічого не боїться.

— Та й ти, бачиться, теж не боязкий, — весело запевнив хтось із гурту.

Козаки підбадьорливо засміялися. Хтось зронив уголос:

— Бравий хлопчак. Чому такого не взяти до коша?

Іванові Половцю дозволили залишитися.

Перевозькі хутори

Дорошенко порадив віддати Івана Половця в науку до волхвині Роди, яка жила на Перевозьких хуторах. Хлопчику зав’язали очі, і він за звуками й запахами природи (у супроводі двох характерників — Вітрогона та Пугача) дістався до баби Роди, яку відразу впізнав: він шукав її ще з тієї купальської ночі, коли зірвав цвіт папороті.

Стара провидиця дивилася поперед себе, немов щось там бачила на полотні дверей, видиме лишень їй. Мов зачарований, так само, як тієї купальської ночі, слухав її голос:

— Станеш великим воїном, коли зречешся малих потреб.

— Як це?

— Як свого часу князь Святослав.

— Ви розповідали мені!

— Слухай іще, знатимеш більше. Не поривайся за золотом, а прихиляйся до віри батьків, не будуй палат, а вибудовуй добру славу про себе й рід свій, не ховайся з питвом-їством від побратимів своїх, а розділи з ними те, що маєш, не стели під бік м’якість постелі, бо ліпшого простирадла, як шовк трави годі й знайти, не носи одяг із дорогої тканини — вбирайся просто та вільно, щоб тіло почувало свободу.

— Це ж легко! — вигукнув зраділо.

— Легко?! — глухо засміялася. — І все те, що здається легким, насправді є надто важкою ношею.

Недарма сказала ворожбитка Рода ці слова. Ой недарма!

Того ж таки вечора Іван Половець послався спати в саду, прямісінько на траві попід яблунею. Біля нього вклався на сторожі його сірий побратим.

Школа характерництва

Сім років, як швидкоплинні хвилі річки, збігли відтоді, як Іван Половець став на службу до характерників. Сім років як один день прожив поміж тими, хто переповідав йому свою непросту науку. Сім літ ішов до пізнання самого себе.

День посував поволі вечір, за ніччю наближався світанок. День за днем, переймаючи знання сивочолих характерників, юнак відкривав для себе незнані таємниці буття. Полегкості ні в чому не було. Важкі випробування змінювалися ще важчими. Його навчали ловити тінь — «відкривай у собі приховану швидкість», учили однаково вправно керувати й лівою рукою, «бо ж ворог не вибирає сторони нападу», наказували рухатися босоніж по гострому камінню — «хто вловлює ритм руху, той ні разу не пораниться», давали поради, як утихомирювати небесні стихії та скеровувати силу блискавиці — «небесний вогонь може бути помічним, якщо ти впокориш його», будили серед ночі до пластунських вправ — «ніч має слугувати тобі в усьому». Учили характерники й не звіданих простими смертними знань. Завдяки їм і волхвині він відкрив таємниці цілющих трав. Відтепер міг лікувати найважчі рани та страшні хвороби. Розумів мову птахів і тварин. Умів переходити простір і час. Стрімкіше вітру сягав височини неба.

Утрата сірого побратима

Під час одного з навчань Іванові було велено сидіти біля криниці й не рухатися. Його довго поливали джерельною водою. Потім вивели на галявину. Хлопець мусив сидіти під сонцем, доки воно не сховається за обрій. Це випробування було найважчим. Згодом Пугач привів Івана до лісу.

Лісова прохолода поволі пробуджувала в ньому життя. Йому тут було легше. І коли його поставили під широким дубом, відчув, як сила дерева переливається в нього. Хлопцю і справді відкрилося потайне — він побачив, як дужий потік енергії столітнього дерева вливається в нього, надаючи тілу сили й моці.

Та щойно він прийшов до тями, як раптово звідусіль на нього насунули якісь озброєні чужинці. Вони наближалися з усіх боків, виставляючи зброю наперед. Іван Половець кинувся оборонятися. Цієї миті він не почував себе людиною. Був здатний побороти все можливе. Мав гострий зір, швидкий рух, велику внутрішню силу. Сила води, сонця і дерева дерев дуба пробудилася в ньому. Він один поборов на місці дванадцятьох яничар, направлених на нього! І коли вже справився з усіма, повернувся іти з місця бою.

М. Паленко. Ілюстрація до повісті М. Морозенко «Іван Сірко — великий характерник»

Аж раптом його вуха вчули тріск гілок: «Ворог!» Різко повернувся, кинув срібний ніж на рух у кущах. Почулося дике завивання, і разом із цим різко стислося серце.

Хлопець підбіг до куща, розгорнув гілки й заціпенів від жаху — перед ним лежав, конаючи в судомах, його лісовий побратим. Він убив Сірого!

* * *

Івана Половця заледве було врятовано від смерті. Відколи він закопав у лісі свого вовка, за ним ходили назирці, боячись, щоб, бува, чого не зробив із собою.

Стара ворожбитка Рода сиділа над ним день і ніч, картаючи себе в думках, що не вгледіла, як вовчисько вискочив із кліті й подався до лісу, пориваючись за своїм господарем. Разом із характерниками боролася за життя хлопця. Усі гуртом заледве перемогли в ньому смерть.

Народжений утретє

Останнє випробування здавалося неможливим. Потрібно було забути про голод і спрагу та за місяць відшукати в Олешківській пустелі секрет безсмертя.

На сьомий день Іван чекав ранок з острахом. Боявся. Спека перемагала його. Вона випалювала геть до крихти надію на порятунок. Блукаючи тиждень пісками, без крихти хліба й без росинки води в роті, він поволі згасав під спекотним сонцем.

У полудневий час, коли вже геть зморений упав на гаряче простирадло розімлілої до знемоги Олешківської пустелі, готуючись от-от зустрітися зі смертю, знову побачив марево. Повернувшись лицем від сонця, зустрівся поглядом із мудрими очима свого лісового вихованця. Їх він упізнав би серед тисячі інших вовчих очей. Вони були особливі для нього. Заглиблені в його душу.

Розумні очі вірного вовка заблисли над його лицем. Сприйняв це як вірний знак смерті. «З потойбіччя приходять по душі». Щойно це подумав, як йому видалося, що Сірий нахилився над ним, зволожуючи лице жорстким язиком. Це він і справді відчув на собі. І вовка побачив теж зримо й вочевидь. Потягнувся до нього рукою. Сірий відскочив на кілька кроків назад. Спробував підвестися, щоб податися за ним, і не зміг.

— Не залишай мене, друже, — заледве прохрипів.

Вовк очікувально дивився на нього. І тоді Іван потягнувся слідом за звіром, прикриваючи собою розпечену борозну, яка жаром жовтогарячого піску обпалювала все його тіло. Коли доповз зовсім близько до Сірого, той знову відскочив на кілька кроків назад.

«Куди він кличе мене?!»

Вовк тицьнувся носом в обпалені сонцем руки. Від цього доторку Іван відчув полегкість.

Скільки він повз — хтозна. Час тут не мав свого звичного відліку. Спекотний день видавався безкінечністю. Увесь цей час змагання за життя сірий побратим не полишав його. Коли юнак зовсім знеміг, став над ним, потормосив рукав сорочки, зариваючи руку в гарячий пісок.

«Боляче, відпусти! — Поривався вирвати руку. Вовк не поступався. — Що там може бути в цьому мертвому піску?»

Несподівано для себе відчув, як розпечені пальці намацали туге коріння, торкнулися якоїсь рослини, що загубилася в пісках. Слабим поривом руки витягнув її на поверхню. «Що це? Для чого? Невже цьому незнаному корінцю судилося стати моєю останньою поживою в житті?»

Вовк заохочувально дивився на нього. Поклав корінь у рот, спробував розжувати. Поволі... Поволі... Поволі поверталися до нього втрачені сили. Слабкий пустельний корінець невідворотно вихоплював його з обіймів смерті.

— Сірий, ти де?! — Підвівся на коліна, озирнувся навкруги. Вовка ніде не було видно. Різонуло прямісінько в серце: «Я ж убив його!.. Мого вовка немає в живих!..»

Упав на пісок, зрошуючи розпечену пустелю пекучими сльозами. І саме в цю мить переходу з межі смерті на межу життя на світ народився Іван Сірко.

Поцілений у серце

Іван (тепер уже Сірко) зустрічає біля Перевозького хутора зеленооку дівчину Софію, закохується в неї. Вона відповідає йому взаємністю.

За сім днів Іван Сірко одружився. Просто й тихо, довірившись у цьому старій волхвині Роді. За прадавнім звичаєм вона провела молодят тричі навколо багаття, посадила на вивернутий кожух біля ватри, «щоб багатим життя їхнє спільне було». Одягла обом на голову вінки: йому — з дубового листя, «щоб міцним і дужим чоловіком був», а їй — з різнотрав’я — барвінку, калини, волошки, рути, м’яти, колосся та часнику, «щоб красою і здоров’ям наділити, а від зла оборонити».

М. Паленко. Ілюстрація до повісті М. Морозенко «Іван Сірко — великий характерник»

А потім, розламавши шматок короваю, волхвиня вмочила його в мед і подала їм, «солодкого життя» молодим бажаючи. І вже коли все було сказано й виспівано нею — перелляла водою шлях молодим, провівши їх до очищення. За підказкою Роди він узяв наречену на руки, переніс її через цю воду...

Наступного дня після весілля Софію було відправлено в Мерефу. А Іван Сірко, благословенний рукою волхвині, помчав на Січ. Його призначення було не тільки в родинному щасті. Він був народжений задля більшого.

До речі...

Продовження історії Івана Сірка читайте в другій частині дилогії М. Морозенко «Іван Сірко — славетний кошовий».

3. Історичне фентезі як літературний жанр.

У 7-му класі ви вже читали роман-фентезі Г. Пагутяк «Королівство». Цього року ви ознайомитеся з новим для вас жанровим різновидом — історичним фентезі — на прикладі повісті М. Морозенко «Іван Сірко — великий характерник».

Фентезі — літературний жанр, у якому магія та інші надприродні явища є елементами сюжету, теми чи місця дії.

Історичне фентезі — жанровий різновид фентезі, у якому використано окремі елементи реальної історії світу. Магія, міфічні істоти або інші надприродні елементи співіснують невидимо з матеріальним світом, з більшістю людей, які про це не знають.

Іван Сірко — реальна історична постать. За дослідженнями істориків, він народився на Слобожанщині, у слободі Мерефі (сучасне місто Мерефа Харківської області). Козак справді жив у XVII столітті, був кошовим отаманом Запорозької Січі, за свою військову кар’єру він не програв жодної битви, а здобув перемогу в 65-ти боях. Це відомості з інтернету, тобто елементи реального світу й української історії. Водночас у сюжетну канву повісті про Івана Сірка органічно вплітаються міфічна кількасотлітня Рода, яка живе із часів князя Святослава, магія купальської ночі, казкове «воскресіння» Сірого, який прийшов до спраглого Івана Половця в Олешківській пустелі... Поєднання реальних історичних фактів із надприродними, магічними елементами є характерною особливістю історичного фентезі як літературного жанру.

• Знайдіть на карті місто Мерефу й острів, де було розташовано Запорозьку Січ. Прокладіть уявний маршрут Івана Половця від рідного села до Хортиці.

4. Завдання.

1. Іван Сірко від народження мав прізвище

• А Дуб
• В Половець
• Г Чорнопліт
• Б Діброва

2. Єдиною близькою людиною Іванка, окрім батьків, був / була

• А Рода
• Б Тарас Чорнопліт
• В Михайло Діброва
• Г Килина Морозиха

3. Позасюжетним елементом повісті «Іван Сірко — великий характерник» є уривок

• А «Великий вовк грудьми впав на хлопця, притис його до землі. Від дужого поштовху ніж випав із рук. Гострі ікла нависли над лицем. Ще мить — і вони могли б зімкнутися на шиї».
• Б «Дерев ’яні стіни хати з грубих, аж почорнілих від часу тесаних колод, щільно порослих мохом, нависали над ним. Вони б видавалися зовсім жалюгідними, коли б не густе мереживо павутини...»
• В «Скільки він повз — хтозна. Час тут не мав свого звичного відліку. Спекотний день видавався безкінечністю. Увесь цей час змагання за життя сірий побратим не полишав його».
• Г «За сім днів Іван Сірко одружився. Просто й тихо. Довірившись у цьому старій волхвині Роді. За прадавнім звичаєм вона провела молодят тричі навколо багаття, посадила на вивернутий кожух біля ватри, “щоб багатим життя їхнє спільне було’’».

4. Чому щойно народженого Івана Половця названо «диявольським отродієм»? Як мереф’яни поставилися до народження дитини в родині Дмитра Половця? Якими словами він зміг остудити розлючений гурт мереф’ян?

5. Що сталося з Іваном купальської ночі? Перекажіть цей епізод повісті.

6. Як Іван Половець потрапив на Січ? Як його сприймали козаки? Завдяки чому він зміг розчулити Івана Дуба?

7. Як Іван утратив побратима Сірого? Як він пережив цю втрату?

8. Прокоментуйте слова з повісті про устрій життя українців: «Серце — у дітях, душа — у пісні, життя — у вишневих садах».

9. Візьміть участь у мініпроєкті за історичним фентезі М. Морозенко «Іван Сірко — великий характерник».

• Група 1. Історичне тло (Україна в XVII ст).
• Група 2. Іван Сірко — кошовий отаман (діяльність як визначного полководця).
• Група 3. Фантастичне у творі (магія як елемент історичного фентезі).
• Група 4. Інсценізація фрагмента.
• Група 5. Рекламна кампанія твору (рекламний плакат, допис у соцмережі, буктрейлер та ін.).

10. Домашнє завдання.

• 1. Прочитайте повість М. Морозенко «Іван Сірко — великий характерник» (скорочено).
• 2. Випишіть із повісті фрагменти, які є прикладом портрета, пейзажу, інтер’єру як позасюжетних елементів.
• 3. Перегляньте на ютубі відеоматеріал телеканалу СТБ «Іван Сірко — отаман із магічними здібностями» (26 хв 35 с). За побаченим підготуйте коротке повідомлення з найцікавішими фактами про характерника (за бажанням).

Подумайте й розкажіть

• Які надприродні здібності мав Іван Сірко?

• З якими героями світового кінематографа перегукується образ Івана Сірка як надлюдини?

• Чи прочитаєте ви продовження дилогії М. Морозенко про Івана Сірка?Українці та кримські татари