Українська література. Повторне видання. 6 клас. Авраменко

§ 38-39. Незвичайні події у фантастичному творі Зірки Мензатюк «Ангел Золоте Волосся»

Про що ви дізнаєтеся?

• Як ангел з’явився в реальному житті дівчинки Галі?

• Як будували київські храми тисяча років тому?

1. Про письменницю.

Сьогодні ви почнете читати твір «Ангел Золоте Волосся», який написала популярна українська письменниця Зірка Мензатюк. Розкажіть своїми словами про письменницю, скориставшись даними її анкети.

АНКЕТА

ПІБ	Мензатюк Зірка Захаріївна
Дата народження	21.10.1954 р.
Місце народження	с. Мамаївці Кіцманського району Чернівецької області
Освіта	Львівський національний університет імені Івана Франка (факультет журналістики)
Робота	кореспондентка в періодичних виданнях, авторка рубрики на Українському радіо, письменниця
Уподобання	подорожі Україною, вишивання, читання книжок, квіти
Найвідоміші твори	«Таємниця козацької шаблі», «Ангел Золоте Волосся», «Тисяча парасольок», «Київські казки»
Нагороди	літературні премії імені Наталі Забіли та Лесі Українки

2. Невеличке диво.

• Чи приходив до вас коли-небудь ангел? Чи літали ви машиною часу в далеке минуле? Чи знаєте, що таке плінфа? А Галя Супрун і ангела бачила, і в минуле літала, і про плінфу зможе вам розповісти. Прочитайте уривки з твору З. Мензатюк «Ангел Золоте Волосся» та виконайте завдання.

АНГЕЛ ЗОЛОТЕ ВОЛОССЯ (2013)

Повість

(Уривки)

Розділ 1

Галині нещастя

Життя — паскудна штука, Галя давно це зрозуміла. Паскудно в школі, бо її улюблена вчителька Наталя Василівна вийшла заміж і виїхала з Києва. Тепер замість неї Катерина Петрівна, яка робить Галі зауваження ледь не на кожному уроці. Паскудно вдома, бо батьки сварять Галю за ті зауваження, записані в щоденнику, за погані оцінки й ще багато за що. Паскудно влітку на канікулах, тому що жодного разу Галя нікуди не поїхала, не те щоб у Єгипет чи Туреччину, а хоч би в недалекий Крим. Навіть ім’я в неї паскудне.

Несе Галя воду,

Коромисло гнеться,

А за нею Йванко,

Як барвінок, в’ється.

Хлопці частенько приспівують їй цієї пісні, особливо Сашко Гнатенко, з яким вона сидить за одною партою. І щоразу Галя червоніє від досади. Для повного щастя в їхньому класі є ще й Іванко, непримітний хлопчина-двієчник, і Галі зовсім не хочеться, щоб він за нею вився.

Ніби батьки не могли назвати її інакше. Сабіна, чи Аліна, чи Карина, чи Ісанна, чи ще якимсь модним іменем, як інших дівчаток. І тоді б ніяких тобі пісень, ніяких Іванків, — спокій голові, ніби ангели хату перелетіли. Так говорить бабуся Віра: «Ніби ангели перелетіли».

Але таким препаскудним, як останні три місяці, життя ще ніколи не було. Тепер воно стало по-справжньому нестерпне. Узимку на ковзанці Степанчик, менший Галин братик, зламав собі ніжку.

І знову ж не поталанило: коли Степанчика привезли в лікарню швидкої допомоги, там зібралося немало потерпілих — хто пошкодив ногу, хто руку. Їм накладали гіпс чи й просто виписували ліки, після чого відправляли додому. Коли ж дійшло до Степанчика — ой-йой-йой, складний перелом, потрібна операція, і дай боже, щоб тільки одна. На ніжку приладнали якийсь жахливий апарат, і ось уже пішов четвертий місяць, відколи їхній Стаканчик (так Галя жартома називає братика) лежить у лікарні, і його лежанню кінця-краю не видно. Мама геть перевелася, змарніла, схудла, під очима в неї залягли синці. Їй, напевно, доведеться звільнитися з роботи. Тоді жити стане ще скрутніше, грошей катастрофічно бракуватиме, отже, знову — прощай, літня поїздка, прощайте, бодай сякі-такі обновки. Та найгірше не це, а жалібні Степанчикові очі на бліденькому личку. Він, бідолашка, уже навіть не плакав, хіба що тихенько скімлив, коли йому робили черговий укол. Лиш дивився сумно-сумно, мов зацьковане звірятко. Їй-бо, краще б бився з Галею і псував її фломастери, як то бувало раніше. Він і сьогодні лежав тихий і сумненький, нітрохи не втішився червоними яблуками, які принесла Галя.

Михайлівський Золотоверхий собор. м. Київ

Вона верталася з лікарні, світу білого не бачачи, така туга її обступила. Перетнула Михайлівський майдан, і раптом в очі вдарило сліпуче світло. Аж спинилася. Підвела голову — то сонце, що прозирнуло з-за хмар, осяяло крилату фігуру ангела на Михайлівському Золотоверхому соборі, і яскравий відблиск упав просто на неї. Бані собору височіли на тлі низьких лілових хмар, ясні та блискучі після недавнього дощу, наче видиво щастя, наче райські палаци, і Галя несподівано для себе рушила в браму під дзвіницею. Колись вона сюди повертала — з бабусею Вірою, але то було давно. Бабуся заходила поставити свічку за покійного дідуся.

Пройшовши під дзвіницею, де біля сувенірної крамнички ґелґотали іноземці, Галя опинилася в монастирському дворі. Двері собору стояли відчинені навстіж. Усередині мерехтіли свічки, ніби світилися теплі золотаві сузір’я, і Галя, мов заворожена, пішла на їхнє мерехтіння.

У соборі не правилося, і це додало їй відваги. Покопавшись у портфелі, вона знайшла дві гривні. Хвильку повагалася (бо за них мала б пакетик своїх улюблених горішків) і купила свічку. Тоненьку, із жовтого пахучого воску. Пригадала: бабуся ставила свічку перед розп’яттям. А перед ким ставити їй? Глянула на іконостас: там обабіч царських врат були зображені Ісус Христос і Божа Мати. Вони в церкві найголовніші, тому Галя не посміла турбувати їх. На іконі за Ісусом Христом вродливий ангел у блискучих латах розправлявся із сатаною. Він був зайнятий, тож дівчинка звернула погляд ліворуч. Там, поруч із Божою Матір’ю, стояло ангельське воїнство — здається, так називала цю ікону бабуся Віра. Передній ангел дивився прямо на Галю, ніби хотів спитати, чого вона прийшла. Тож вона запалила свічку й поставила перед ангелами.

Не знала, чого та якими словами просити. Лишень стояла, стежачи, як розгоряється пломінець її свічечки, і всередині в ній щось тонко й гірко бриніло — якась струна чи то сльоза, і одна-єдина думка товклася в голові: «Чому мені так погано? Ну чому все так погано?»

Бічні двері в іконостасі відчинилися, з них вийшов чернець у широкому довгополому вбранні, і Галя, стрепенувшись, вискочила із собору.

Розділ 2

Несподіваний гість

Він сидів на підвіконнику. Галя побачила його, відчинивши двері своєї кімнати, але, на диво, не злякалася. Мала б подумати, що хтось чужий заліз у квартиру, поки тато на роботі, а мама, звісно ж, у лікарні зі Стаканчиком. Проте не подумала.

Він сидів, спокійний та замріяний, і дивився у вікно. Скісний призахідний промінь падав йому на обличчя, на світле волосся, що сягало плечей. Від того здавалося, мовби його лице обрамлене золотом — ясним сяючим німбом.

Він був добрий. Саме так: добрий, без найменшої тіні зла. Галя відчула чи то вгадала це, мабуть, тому й не злякалася.

А ще він видався їй знайомим. Його лагідне обличчя вона вже десь бачила, як і світлі кучері навколо лиця, і схилену в задумі голову. Але де, коли вона могла його зустріти? Не на вулиці, оце вже точно. Таких зачісок сто років як не носять. І не вдягають подібного одягу. Що воно — сорочка, тога? Якась незрозуміла хламида.

Хто ж він? Галя не знала й навіть не здогадувалася. Спитати, як його звуть, теж було не дуже зручно. Але хіба зручніше тупцювати мовчки на порозі власної кімнати?

— Почекай... заходить сонце, — сказав світловолосий юнак, не повертаючи голови. — Звідси прекрасний краєвид.

Що правда, то правда. Їхня квартира на останньому — шістнадцятому — поверсі, і з вікна відкривається широка панорама: вулиця, будинки, Галина школа, а вдалині, на обрії, — ліс. Точніше, не ліс, а пуща, бо містечко, яке стоїть за лісом, так і називається: Пуща-Водиця.

Пейзаж Пущі-Водиці

Галя й собі зиркнула у вікно. Сонце якраз торкнулось обрію, заливши навколишні будинки м’яким рожевуватим світлом. Сліпуче кружало поволі поринало за ліс, за далекі зубчики сосен. Його золотаво-рожеве проміння гасло, і місто тьмяніло, сірішало. Ось залишилося пів кружала; ось лише малий червоний пружок, та й він тане на очах; ще видніється крихітна цятинка, мов жарина... Усе, погасла.

— Моє ім’я нічого тобі не скаже. Воно ще дужче старе й немодне, ніж твоє, — повернувся до Галі юнак. — Тому краще називай мене Ангел Золоте Волосся.

— Ангел Золоте Волосся, — луною повторила Галя. Вона таки десь бачила цього юнака.

Цього... ангела?

Він — ангел?!!

Він дивився на дівчинку та, мабуть, у душі посміювався з її розгубленості, а ще більше з нетямущості, тож Галя врешті взяла себе в руки. Іди знай, може, ангели так ось запросто й з’являються. Вона не в курсі, бо нічого про них не читала, у шкільних підручниках про ангелів не пишуть.

Набравшись відваги, дівчинка ступнула ближче й сіла на краєчок ліжка. У голові, мов віхола, крутилося безліч думок. Про що спитати несподіваного гостя? Яка в неї оцінка за контрольну з математики? Чи за що її кривдить Сашко Гнатенко (бо сьогодні він знову дражнився)? Але ж ні, то все дурниці, треба питати про головне. Коли одужає Степанчик? І чому Галя така невдатна, що всі її сварять і сварять? Чи, може, краще нічого не питати, а натомість попросити, щоб її прикрощі минулися? Може, ангел і з’явився, щоб допомогти? Цього Галі хотілося найдужче.

Хоча, якщо чесно... Їй хотілося іншого. Щойно Галя збагнула, що перед нею ангел, як десь глибоко в грудях замріло потаємне зухвале, безглузде бажання, у якому вона не хотіла собі зізнатися, проте воно муляло, мов камінець під п’ятою. Їй хотілося... дива. Бодай маленького, але справжнього, неземного, чогось такого, що тільки ангели вміють.

Галя сиділа, не зводячи з гостя своїх ясно-карих очей. Мовчання затягувалося, і це було негарно.

— А... хто назвав вас Ангелом Золоте Волосся? — спитала дівчинка перше, що спало на язик. (Катерина Петрівна говорить, що Галя спочатку ляпає, а вже потім думає, що треба було сказати.)

На відміну від Катерини Петрівни ангел не розсердився, а навіть розвеселився.

— О, то давня історія! Дуже, дуже давня! — засміявся він. — Я дістав це ім’я через одного мого друга.

— Через ангела в блискучих латах? — згадалася Галі ікона з Михайлівського монастиря.

— Ні, через людину.

— Хіба ви дружите з людьми? — знову ляпнула Галя й прикусила язика. Як вона могла забути: у людей же є ангели-охоронці!

— Я не був його охоронцем, — сказав Ангел Золоте Волосся. — Проте ми заприятелювали.

Галя знітилася. Про ангелів-охоронців вона не питала. Здається, він читав її думки.

— Я вперше звернув на нього увагу, коли ще він був твоїм ровесником. Батько привів його вчитися.

— Ангели дружать зі школярами? — перепитала дівчинка.

— Іноді дружать, — знизав плечима ангел. — Хіба це дивно?

— Та, мабуть, ні, — невпевнено відповіла Галя.

Той хлопець її зацікавив. Яким він був, що ангел потоваришував із ним? Святим і божим, з ранку до ночі молився? Чи, навпаки, звичайною дитиною? Тільки, мабуть, розумів у цьому житті трохи більше, ніж проста дівчинка й навіть не відмінниця Галинка Супрун із 4-Б класу. От би про нього дізнатися...

— Якщо хочеш, можеш його побачити. Хай станеться... одне невеличке диво, — добродушно примружився золотоволосий юнак.

Розділ 3

Хлопчина з минулого

Що трапилося далі, Галя не могла пояснити. Вона відчула легке запаморочення, — на якусь коротку мить, а проте все довкола невпізнанно змінилося.

Світило сонце, шелестіли дерева під теплим літнім вітром, що гнав у небі купчасті білі хмарки. Галя ніби дивилася суперсучасне кіно в 3D-кінотеатрі з напрочуд яскравими кольорами та звуками, а сонце навіть пекло їй ніс. Проте замість кінозали навколо розлягався неозорий простір, а під високою кручею, на якій вона опинилася, широко синів... Дніпро?

— Так, Дніпро, — підтвердив Ангел Золоте Волосся. Принаймні він теж перенісся сюди разом із Галею. І він таки читав її думки.

Місцина була мальовнича й водночас дика. Галя не знала таких місць на Дніпрі. На протилежному березі, скільки сягало око, виднів безкрайній, незайманий ліс, по якому пливли темні тіні хмар. По цей бік теж здіймалися віковічні дуби й сосни, обплетені диким виноградом. Мов зелений вінок, вони оточили простору галявину на кручі, серед якої стояла новозбудована церква. Біля її входу чоловіки розмішували червонястий розчин, подібний до бетону, і дерев’яними відрами носили його всередину. Ще кілька робітників розпилювали товсті дубові дошки. На Галину появу ніхто з них не звернув уваги, ніби її і не бачили.

— Ти для них невидима, — зауважив ангел. — Тому, будь ласка, поводься обережно.

На кручу вибрався, розхлюпуючи із цеберки воду, рудоголовий нестрижений хлопчина в латаній-перелатаній одежі. Робітники, облишивши свій інструмент, стали жадібно пити, передаючи кухоль один одному. Вони видавалися такими ж дрімучими, як і вся ця місцина: вусаті й бородаті, у довгих білих сорочках до колін, у брудних полотняних штанях. Деякі мали на собі чернече вбрання.

— Не впізнаєш ні місця, ні собору? — спитав Галю ангел.

Вона ще раз глянула на споруду. Висока, з однією банею. Рожеві стіни складені з каменю і рядів тонкої цегли — дайте згадати... плінфи. Учора на уроці Катерина Петрівна пояснювала, що така цегла називається плінфою і що будували з неї дуже-дуже давно, у княжі часи. Але ж ця церква — зовсім нова, ще навіть не закінчена...

— Ти бачиш далеке минуле, — мовив Ангел Золоте Волосся, відповідаючи на її думки.

Он воно що. Цікаво, цікаво. Тільки що тут упізнавати? Галя могла б заприсягтися, що ніколи раніше не бачила ні цих круч, ні церкви. Хоча, якщо придивитися, краєвид нагадував щось знайоме.

— Паночку, то ви питали про отця ігумена? Він пішов у Ближні печери, — мовив хтось неподалік від Галі, і вона радісно стрепенулася.

Ближні печери! Здуріти можна: виходить, вона бачить Києво-Печерську лавру. Точніше, те, із чого лавра починалася.

Галя обернулася на голос. Недалеко від неї старий чернець розмовляв із сільським дядьком, не схожим на «паночка» ні вбранням, ні виглядом. Поруч із дядьком неспокійно переступав із ноги на ногу його син — хлопчина в білій сорочці, підперезаний червоним поясом, височенький, русявий, з тонкими рисами ніжного рум’яного обличчя. Галя подумки назвала його паничиком.

— Доглянь коней, — звелів дядько хлопцеві. — А я піду пошукаю отця ігумена.

Разом із ченцем він подався вниз кручею — туди вела добре втоптана стежка. Його син дістав із воза, що стояв на краю галявини, торбу з вівсом і приладнав її перед кінськими мордами. Коні, пофоркуючи, захрумтіли зерном, а хлопчина, задерши голову, замилувався церквою. Споруда йому подобалася: він аж усміхався, обводячи поглядом високі могутні стіни, прикрашені узорами з плінфи, величну баню із золотим хрестом, що мовби пливла серед хмар. Здавалося, він забув про все на світі.

— То це так ти глядиш коней?

З несподіванки хлопчина здригнувся (і Галя теж), а нестрижений служка, який щойно приніс майстрам води, зайшовся реготом. Він уже кілька хвилин стежив за прибулим хлопцем веселими очима.

— Що, гарна церква? — спитався він. — Одразу видно, що ти приїхав здалеку, з глушини. Певно ж, тобі й не снилося, що у світі є такі церкви.

Паничик заперечно хитнув головою:

— Та ні, я з-під Києва.

— Он як? — перепитав служка, недовірливо оглядаючи приїжджого. Здається, він вирішував, кепкувати з нього чи ні.

— Ця церква така ж висока, як собор Святої Софії! — щиро сказав прибулий хлопець.

— Вона велична та красою дивовижна, бо церква, щоб ти знав, то земний образ Господнього неба! — мудро пояснив йому служка.

— Слухай... Ти, певно, усе тут знаєш... Чи правду кажуть люди, що цю церкву варяг Симон побачив у небі? І навіть обміряв її поясом зі щирого золота?

— Звісно, правда! Інакше чого б народ говорив, — сказав служка, котрому явно подобалося вдавати із себе знавця. Він усміхнувся вже приязно й заходився розповідати, як то трапилося.

Успенський собор Києво-Печерської лаври

Галя знала цю історію. Вони всім класом ходили в Лавру, і їхня вчителька — то була ще її люба Наталя Василівна — розказувала, як збудували знаменитий Успенський собор. У київського князя служив варязький княжич Симон. Коли він плив до Києва, його корабель захопила на морі страшна буря. Уже не сподіваючись на порятунок, Симон почав молитися і раптом побачив у небі величну церкву. «Ти не потонеш, а будеш похований у цій церкві, яку мають збудувати!» — почувся згори голос. Видіння постало таке виразне, що варяг обміряв церкву золотим поясом: вона була 20 поясів завширшки, 30 завдовжки, 30 заввишки, а разом із верхом, з банею — 50. Після цієї пригоди минуло чимало літ. У 1068 р., коли на Русь-Україну напали половці, варяг Симон разом із князями Ярославичами прийшов у Печерський монастир до преподобного Антонія просити благословення перед битвою. І знову він почув про церкву: святий чернець провістив, що битва завершиться поразкою, але Симон не загине, бо має бути похований у церкві, яку збудують у монастирі. Після битви на річці Альті — нещасливої, як і напророкував преподобний Антоній, — Симон віддав золотий пояс святим отцям на будівництво храму.

Монастирський служка розповідав цю бувальщину з багатьма подробицями. Певно, йому вже не раз доводилося розказувати її богомольцям.

— Навіть місце на церкву вказав сам Бог, — додав він, закінчивши оповідь про варяга.

— Як то? — здивовано спитав паничик.

— А так: прийшли в монастир четверо майстрів-греків із Царгорода, ці, що й тепер у нас працюють. Прийшли й питають: «Де ви хочете ставити церкву? Бо нам явилася Цариця Небесна та послала збудувати храм у Києві, на Русі-Україні». Тоді отець Антоній став молитися, щоб по всій землі впала роса, а там, де мала стояти церква, щоб лишилося сухо. Уранці пішла братія і знайшла суху галявину на верху гори.

— Може, її провіяв вітер або просушило сонце? — зауважив паничик. Мудро зауважив, бо й Галя таке ж подумала.

— Еге! Наступної ночі отець Антоній став молитися, щоб, навпаки, по всій землі було сухо, а на святе місце впала роса.

— І що ж, сталося так?

— Сталося. І знову Бог указав оцю гору! — служка аж ногою тупнув, мовляв, ось вона, обрана Богом земля. — Отець Антоній молився ще й третьої ночі. А вранці поблагословив місце під божественну Богородичну церкву, і тоді з неба зійшов вогонь, спалив кущі, розчистив галявину. Люди з дива попадали на землю, як мертві. Було тут багато киян, і ченці, і великий князь Святослав, і його дружинники, і княжий небіж Володимир, той, що тепер сидить у Переяславі.

— Ти теж бачив, як вогонь із неба сходив? — спитав паничик, не зводячи зі служки зачарованих очей.

— Та де ж? Я тоді ще малий був, воно ж більш як десять літ минуло, — знехотя зізнався служка. — Але отці про це розповідають. Кажуть, що великий князь власними руками копав рів на підвалини. А ченці заклали під стіни часточки мощей семи святих мучеників, що їх привезли із собою греки: Артемія, Леонтія, Акакія, Полієвкта, Арефи, Якова та Федора.

Обидва хлопці, не змовляючись, повернулися вбік поставленої на святощах церкви, до будівництва якої навіть князь доклав рук.

— Тут ще багато див учинилося. Дечому з того я і сам свідок, — ніби між іншим докинув служка.

— Що ж ти бачив? Розкажи, будь ласкавий! — зацікавився паничик. Служка на це й розраховував.

— Було це весною, якраз коли мене сюди взяли, — трохи згорда повідомив він. — Бо я сирота, то й попросився в монастир, а ігумен Никон прийняв мене. О, отець Никон — великий чоловік! Кажуть, що він — сам митрополит Іларіон! — притишив голос хлопець. — Нібито він ховається під виглядом монаха, відколи в нього вийшла незгода з греками.

— А через що незгода? — спитав паничик.

— Через що, через що... Або то мого розуму діло? Митрополит Іларіон наші права обстоював, Русь-Україну боронив, а грекам то не посмакувало. Греки добрі то добрі, але своєї користі, не бійся, не попустять... От. Але дай розкажу тобі про диво. Цієї весни припливли до нас нові грецькі майстри, ті, що розмальовують храми святими ликами. Самі прибули, ніхто їх не кликав. Оглянули церкву та, нікому нічого не сказавши, вернулися до свого човна. Хотіли втекти, як то згодом з’ясувалося. Гребли всю ніч, а вранці дивляться — човен стоїть, де й звечора був, навпроти наших печер! Божа сила не пустила їх.

— Може, вони в темряві збилися і гребли не за течією, а проти, а вода зносила їх назад? — засумнівався паничик.

— Певно, що так! Бог дав, щоб вони заплуталися. От вони вернулися в монастир і стали просити: «Відпустіть нас! Ми згодилися оздобити малу церкву, а ваша церква дуже велика. Нам вона не під силу. Ми віддамо золото, яке взяли наперед за роботу». Отець Никон і питає: «Про що ви говорите? Ми не давали вам золота». А греки стоять на своєму, мовляв, двоє ченців із Києва прийшли й заплатили. Й описали ченців — схожих на покійних отців Антонія і Феодосія. Тоді греків повели в келію, показали мальовидло, де обидва отці змальовані, а греки й кажуть: «Правильно, ці домовлялися з нами. Але чому ви говорите, що вони померли десять літ тому? Вони дали нам золото щойно перед нашим від’їздом». Отаке диво вчинилося! Виходить, що отці Антоній та Феодосій з неба дбають про монастир. Вони святі, так уся братія вважає.

Служка згорда подивився на прибульця. Той стояв, вражений до глибини душі. Прекрасна церква, будівництво якої перетворилося на низку чудес, заполонила його уяву.

Аж надто заполонила, подумалося Галі.

— Не така вона й незвичайна, ця церква, — шепнула дівчинка ангелові. — Бабуся казала, що під час війни її підірвали динамітом. І ніяке диво її не врятувало.

— Так, собор знищили, — погодився ангел. — Тільки ж він знову стоїть відбудований. Ніби з ним нічого й не сталося.

До речі...

У першому розділі твору на Галю Супрун упав відблиск крилатої фігури ангела, що стояв на Михайлівському Золотоверхому соборі. Цей горельєф є найвидатнішим мистецьким твором української металопластики XVII—XVIII ст., що дійшов до наших часів. Його історія, як і доля собору, непроста. Фігура ангела майже 20 років перебувала на київських задвірках... Чому?

• Знайдіть в інтернеті історію про повернення горельєфа архістратига Михаїла на фронтон Михайлівського Золотоверхого собору. Підготуйте про нього розповідь.

3. Завдання.

1. На думку Галі, гарними є всі перелічені імена, ОКРІМ

• А Галі
• Б Аліни
• В Сабіни
• Г Карини

2. Словами «змарніла, схудла, під очима в неї залягли синці» описано

• А Галю
• Б маму
• В бабу Віру
• Г Катерину Петрівну

3. Прочитайте речення.

«Сонце якраз торкнулось обрію, заливши навколишні будинки м’яким рожевуватим світлом. Сліпуче кружало поволі поринало за ліс... Ось залишилося пів кружала: ось лише малий червоний пружок, та й він тане на очах; ще видніється крихітна цятинка, мов жарина...»

В уривку НЕМАЄ

• А епітета
• Б гіперболи
• В порівняння
• Г персоніфікації

4. Доведіть, що твір «Ангел Золоте Волосся» фантастичний.

5. Галя вважала себе непримітною ученицею. Який факт свідчить про те, що вона здібна дівчинка?

6. Знайдіть і прочитайте портрет ангела. Чому Галя лише за зовнішнім виглядом зробила висновок, що він добрий?

7. Ангел сказав Галі: «Хай станеться... одне невеличке диво». Що це за диво?

8. Гра «Так — ні».

1. Галина квартира на шістнадцятому поверсі.

2. Перенестися в минуле Галі допоміг Ангел Золоте Волосся.

3. Галя вважала себе звичайною дівчинкою.

4. Галя стала свідком будівництва Успенського собору Києво-Печерської лаври.

5. Галя принесла хворому Степанчикові соковиті груші.

6. Галина мама звільнилася з роботи, щоб доглядати за Степанчиком.

9. «Запитання до тексту». Поділіть клас на три групи й підготуйте 10 запитань за змістом одного з трьох розділів повісті «Ангел Золоте Волосся». Пограйте в гру «Хто більше дасть правильних відповідей?».

10. Домашнє завдання.

1. Підготуйтеся стисло переказувати перші три розділи твору З. Мензатюк «Ангел Золоте Волосся».

2. Мініпроєкт. Створіть мультимедійну презентацію про один із знакових храмів, згаданих у творі З. Мензатюк «Ангел Золоте Волосся», а саме: Софію Київську, Успенський собор Києво-Печерської лаври та Михайлівський Золотоверхий собор. Підготуйте словесний супровід презентації.

Подумайте й розкажіть

• Що вас здивувало у творі З. Мензатюк «Ангел Золоте Волосся»?

• Чи стане Галя, на вашу думку, видатною вченою в галузі історії або мистецтвознавства?

• Про що б ви спитали в ангела, якби він прийшов до вас?