Українська література. Повторне видання. 6 клас. Авраменко

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

§ 34-37. Пригоди в повісті Лесі Ворониної «Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9»

Про що ви дізнаєтеся?

• Що таке ТТБ?

• Чи можна «Запорожець» вважати найкращим у світі автомобілем?

• Що таке сюжет художнього твору?

1. Про письменницю.

Українська письменниця Леся Воронина (нар. 1955 р.) ким тільки не була: вона працювала кур’єркою в Спілці письменників України, лаборанткою у школі, електромонтеркою на деревообробному комбінаті, екскурсоводкою у Музеї народної архітектури та побуту й на інших роботах. Останні роки працює головною редакторкою дитячого журналу «Соняшник», а також ведучою програм на радіо «Культура». Напевно, такий життєвий досвід допомагає писати твори на будь-яку тематику. Одні тільки назви її книжок це підтверджують (ще й інтригують!): «Суперагент 000», «У пащі крокодила», «Пастка в підземеллі», «Таємниця підводного міста», «Таємниця золотого кенгуру», «Пригоди голубого папуги», «Таємниця чорного озера». А ще «Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9». Саме цю повість і пропонуємо вам прочитати.

2. Клим Джура провалюється в чорну прірву — і все починається.

Прочитайте розділи 1-12 і виконайте завдання.

ТАЄМНЕ ТОВАРИСТВО БОЯГУЗІВ, або ЗАСІБ ВІД ПЕРЕЛЯКУ № 9 (2006)

Повість

(Скорочено)

Розділ 1

Кактус показує колючки

Я обережно визирнув із-за рогу будинку й одразу ж відсахнувся: біля мого під’їзду стояв Кактус. На жаль, з Кактусом, якого насправді звуть Сашко Смик, я знайомий майже від народження — ми живемо в сусідніх квартирах. Мама каже, що сваритися ми з ним почали, ще лежачи у візочках. Варто було залишити наші коляски поруч, як ми билися пляшечками з молочною сумішшю й намагалися видерти один в одного іграшки. Не знаю, із чого почалася наша ворожнеча, але скільки я себе пам’ятаю, кожна наша зустріч закінчувалася якщо не бійкою, то штурханами.

Я до цього давно звик і ставився просто — як до неминучого лиха. Ми із Сашком завжди були однакові на зріст, і сили в нас були рівні. Але після літніх канікул я побачив Кактуса й просто остовпів. Розумієте, раніше Сашко був невеличкий та худий, волосся в нього стирчало на всі боки, як колючки в кактуса, — через це його так і прозвали. А тепер він став схожий на гібрид жирафи з орангутангом. Тобто виріс одразу на дві голови й накачав м’язи, як у Шварценеґґера! І перша ж наша сутичка закінчилася тим, що я зрозумів: ось що відчувають альпіністи, потрапивши під гірську лавину!

Після цього я почав виходити з дому, як шпигун у старих фільмах — полохливо озираючись, а потім біг до школи крізь прохідні двори. А коли все ж зустрічався десь із Сашком ніс до носа, то просто тікав, як звичайний боягуз. А Кактус реготав мені в спину й кричав, копіюючи Карабаса-Барабаса з фільму «Пригоди Буратіно»:

— Підійди до мене, дитинко! Зараз як дам боляче!

Ось і тепер Кактус мене помітив, ошкірився та почав підманювати пальцем. При цьому ще й приказував:

— Киць-киць, не бійся, я тебе трохи поб’ю, по-сусідськи, — і було видно, що зайти до під’їзду мені так і не пощастить.

Я відчув, що втягаю голову в плечі, мов черепаха, яка помітила небезпеку й намагається сховатися в панцир, і щодуху побіг геть, подалі від Сашка та від його нахабного переможного реготу. По ногах мене бив футляр від скрипки, адже я саме повертався з уроку музики, і це, здається, смішило Сашка найдужче. Адже він дражнив мене Поганським Паганіні ще відтоді, як уперше побачив із скрипкою. Хоча справжнє моє ім’я — Клим Джура.

Серце в мене калатало як скажене, я задихався та відчував, що Кактус ось-ось схопить мене за шкірки й почне лупцювати, — але тут сталося щось дивне та незрозуміле: люк, на який я наступив, раптом почав м’яко вгинатися під моїми ногами, і я шкереберть полетів у чорну прірву.

Розділ 2

Я стаю піддослідним кроликом

Спершу я почув звук. Він долинав звідкись іздалеку й був подібний до дзижчання бджоли. Навколо мене панувала темрява, і хоч як я вдивлявся туди, звідки почув оте тихе дзижчання, не побачив нічого. Я почав навпомацки просуватися вперед, усе ще не розуміючи, що сталося, адже останнє, що я пам’ятав, було падіння. І ще було дивно, що я зовсім не злякався. Почував себе так, ніби те, що зі мною відбувається, — це якась комп’ютерна гра. Варто натиснути на кнопку, і все закінчиться.

Світло спалахнуло зненацька й засліпило мене. Виявляється, я стояв посеред великої порожньої зали. Стіни були глухі, без жодного вікна, а підлога під моїми ногами злегка вібрувала. Я підійшов до найближчої стіни, торкнувся до неї — і в ту ж мить під моїми пальцями з’явився невеличкий отвір. Звідти, немов на пружині, вискочила таця, на якій лежало декілька бутербродів і стояла склянка томатного соку. (...) Щойно я взяв бутерброд і підніс його до рота, як почув механічний голос:

— Смачного, шановний Климе Миколайовичу! Раді вітати вас у секретній лабораторії ТТБ.

— А що це таке ТТБ? — запитав я, швидко жуючи бутерброд.

— ТТБ — це Таємне Товариство Боягузів, — чітко відповів механічний голос. — А тепер прошу сідати.

Я відчув, що підлога в мене під ногами гойднулася. З неї ніби виросло м’яке крісло. Я зручно вмостився на ньому й приготувався до нових несподіванок. Та все ж, коли стіна переді мною розсунулася й перетворилася на велетенський екран, здригнувся. І навіть не через ці миттєві перетворення. На гігантському екрані я побачив вулицю, по якій щодуху мчала якась зіщулена перелякана істота. І раптом упізнав себе — та це ж моя вулиця, по якій я тікаю від Кактуса, і це мене б’є по ногах скрипка, яку я стискаю в руці.

Стало так соромно, що я відчув, як палають мої щоки. І сльози набігли мені на очі. Хто вони, ці люди, що так підступно підглядали за мною? Яке вони мають право? Я вже хотів схопитися з крісла (...), але тут згори знову пролунав голос:

— (...) Не поспішай, ми відпустимо тебе, як тільки ти цього забажаєш. Але в нас до тебе є пропозиція. Хочеш узяти участь у таємному експерименті?

— У якому експерименті? — обурено вигукнув я. — Та я ж навіть не знаю, хто ви. І чому ви за мною спостерігали? І як я опинився у вашій секретній лабораторії?

— Перш ніж я відповім, ти маєш пообіцяти, що збережеш усе, про що дізнаєшся, у таємниці.

— І ви не боїтеся, що я вас обдурю?

— Ні, — спокійно відповіла жінка, — нам досить твого слова.

— Ну що ж: обіцяю, — легко згодився я, але при цьому, про всяк випадок, непомітно схрестив безіменний та середній пальці. Адже кожному дурневі відомо, що коли так схрещуєш пальці, жодна клятва не має сили.

— Ми винайшли засіб від страху. І ти повинен стати першою людиною, на якій ми хочемо його випробувати. Але повторюю: ти можеш відмовитися. Тільки зробити це треба зараз. Давши згоду, ти вже не зможеш стати таким, як раніше. Вирішуй!

Так само тримаючи схрещеними пальці, я кивнув і впевнено сказав:

— Я згоден! (...)

Розділ 3

Знайомство із Жуком і Зайцем

(...) Урешті я опинився біля старого будинку з іржавою залізною брамою, на якій висів великий старовинний замок. Із цікавості я легенько поторсав маленькі ворітця, що, здавалося, вросли в іржаві петлі, — і вони легко відчинилися. Ледве я ступив за хвіртку, як ворота за мною зачинилися, і я зрозумів, що знов опинився в пастці.

Серце закалатало так голосно, що навіть вуха позакладало. Але я щосили стиснув пальці в кулаки й рушив далі.

— Ось ти й на місці, — почув я вже знайомий жіночий голос — той, що приймав мене до ТТБ — Таємного Товариства Боягузів. — Саме час розпочинати наш експеримент. Так, як ми з тобою домовлялися.

Навпроти мене стояла молода білява жінка, обличчя якої здалося мені страшенно знайомим, але звідки я її знаю, ніяк не міг згадати. Так буває, коли прокидаєшся й марно хочеш пригадати той світ, у якому ти щойно стрибав із найкрутіших скель і перемагав озброєних до зубів бандитів.

— Отак зразу? — хрипко запитав я, ніби намагаючись виторгувати ще декілька хвилин на роздуми.

Але жінка вмить відчула моє вагання та вже зовсім інакше — жорстко й суворо — наказала:

— Заходь у сад і починай тренуватися!

Я зробив ще декілька непевних кроків та інстинктивно відсахнувся. Повз моє вухо зі свистом пролетіла гострозуба металева зірочка й уп’ялася в стовбур старої яблуні.

— Нічого собі тренування! — обурено вигукнув я та озирнувся на біляву жінку, та поруч зі мною вже нікого не було.

Натомість звідкись із гущавини старого садка почувся пронизливий крик, і з кущів викотився живий клубок. Двоє хлопців приблизно мого віку гамселили один одного руками й ногами, вигукуючи тоді ще не зрозумілі мені слова:

— Засіб від переляку номер один!

— Засіб від переляку номер сім!

— Засіб від переляку номер чотири!

(...) Один із хлопців — кругловидий, зі смішними, довгими, мов у зайця, передніми зубами, усміхнувся та сказав:

— Привіт, Музиканте!

А другий, чорнявий, із чорними як смола очима й густими насупленими бровами, похмуро бовкнув:

— Ходімо готуватися до вечірньої операції. Ти й так затримався!

Розділ 4

Підготовка до секретної операції

Я слухняно, мов механічна лялька, пішов за хлопцями, ніби ми справді давно були знайомі й домовлялися про якусь операцію. Головне, що раптом я помітив, — противний липкий страх, який переслідував мене ось уже декілька місяців відтоді, як мене відлупцював Кактус, кудись зник. Замість цього мене охопила цікавість і бажання приєднатися до Зайця й Жука — так я подумки прозвав своїх нових знайомих. (...)

— Сьогодні рівно о 21:00 ти стоятимеш під цим банком. Одягни щось діряве й брудне. Гратимеш жалісну пісеньку про байбачка. А ми співатимемо. (...)

— З байбачком ми тебе познайомимо при зустрічі! Він спеціально видресируваний — уміє витягати папірці з віщуваннями. А тепер біжи додому й готуйся. Спізнюватися не можна!

Не встиг я нічого сказати, як уже стояв за залізною брамою, на якій знову висів іржавий замок. У мене в руках, крім футляра зі скрипкою, опинився зіжмаканий папірець, на якому було написано адресу, намальовано план-схему й додано слова пісні про байбачка. (...)

Розділ 5

Чи можна порушувати клятву?

Я сидів у своїй кімнаті й, мов загіпнотизований кролик, дивився на секундну стрілку годинника. Тепер наш настінний годинник нагадував мені велетенського хижого удава, що заковтує секунди та хвилини, заковтує час, який залишався до таємної операції. У мене ще й досі стояв у вухах голос Жука: «Сьогодні рівно о 21:00 чекаємо тебе біля банку!»

На письмовому столі лежав клаптик паперу зі словами дитячої пісеньки про байбачка й планом банку. Цей будинок я і без того чудово знав. Просто тут працювала моя бабуся. Ні, не думайте, що бабуся в мене мільйонерша й очолює міжнародний банк. Вона там працює прибиральницею. Улітку я часто ходив із нею на роботу й допомагав поливати квіти та пилососити кілометри килимових доріжок, що вкривали довжелезні коридори банку. (...)

Що ж вони збираються робити в банку? Може, я втрапив до банди грабіжників і вони хочуть викрасти золоті зливки, що зберігаються в броньованих підвалах? Тоді мені кінець: банк стереже ціла армія озброєних охоронців, а камери спостереження встановлено в кожному приміщенні. Я так поринув у роздуми, що підскочив мов ошпарений, коли бабуся поклала мені руку на плече.

— Господи, дитино, чого ти від рідної бабусі сахаєшся, як від вогню? Хочеш пиріжків? — І бабуся поставила переді мною тарілку, повну рум’яних пиріжків із м’ясом.

Моя бабуся готує найсмачніші у світі пиріжки, а ще понад усе вона любить квіти. Здається, варто їй просто торкнутися до якоїсь рослини, як та оживає, бруньки на її гілках розвиваються, і вона починає цвісти. І вся наша квартира завдяки старанням бабусі Солі перетворилася на справжню оранжерею. Іноді я намагався допомогти бабусі поливати чи пересаджувати квіти, проте вона завжди лагідно, але твердо відстороняла мене.

— Ніколи не чіпай моїх квітів! — наказувала вона, коли залишала мене самого вдома. — Вони знають і розуміють лише мене. Від торкання чужих рук квіти можуть загинути. (...)

Я стріпнув головою, відігнав від себе ці недоречні тепер спогади про бабусині квіти, ухопив ще гарячий пиріжок і, не попрощавшись із розгубленою бабусею, прожогом вискочив із квартири. До зустрічі залишалося 20 хвилин.

«Зорієнтуюся на місці! — вирішив я. — Адже завжди можна сказати моїм новим знайомим, що мене просто не відпустили батьки. І навіщо їм знати, що мама з татом уже пів року працюють на розкопках піраміди в Єгипті. А може, ми взагалі ніколи не зустрінемося із Зайцем і Жуком...» (...)

Розділ 6

І байбачок зі мною ...

Коли я підбіг до площі, на якій височіла будівля банку, уже запали сутінки. Почав накрапати противний дрібний дощик, і ліхтарі, що освітлювали вулиці, тьмяно виблискували жовтим вологим світлом. Я тихо скрадався попід стінами прилеглих до банку будинків і намагався розгледіти Жука й Зайця. Та біля центрального входу до банку не було нікого.

Я полегшено зітхнув і вже зібрався повертатися додому, коли з бічної вулички на площу виїхав кумедний візочок, який штовхали двоє хлопців. Убрані вони були в яскраві циркові костюми, на їхніх головах були одягнені блазенські ковпаки із дзвіночками, а на візочку у великій клітці з дротяним колесом усередині швидко перебирав лапками... байбачок.

Заєць почав крутити ручку якогось дивного музичного інструмента, що висів у нього на грудях, і до мене долинули пронизливі звуки знайомої мелодії. Картина була така ідіотська, що я мимоволі засміявся, та в цю мить відчув, що хтось сильно штовхнув мене в спину.

Я кулею викотився на середину площі, мене помітили Жук і Заєць і почали вимахувати руками, закликаючи до себе. Мені не залишалося нічого іншого, як підбігти до них.

— Де скрипка?! — люто просичав Жук, і далі хитаючи головою, подзенькуючи дзвіночками й тупцяючи на місці в такт жалісної музики.

— Та не казися, у мене є запасний варіант, — заспокоїв друга Заєць і показав очима на стару обшарпану скрипку-четвертинку, на якій учаться грати шестирічні малюки.

Я заперечливо похитав головою, але Жук глянув на мене з такою люттю, що я вхопив до рук скрипку-недомірку та смичок, що валявся біля неї на дні візка, і почав підігравати Зайцеві.

— А тепер співай, — наказав Жук.

— Ви що, збожеволіли? А якщо мене хтось знайомий побачить? — обурився я.

Але було вже пізно. Управним рухом Заєць натягнув мені на голову блазенський ковпак, накинув на плечі чорний плащ, розшитий золотими зірками, і я, мов дресирована мавпочка, почав і собі пританцьовувати на місці й хитати головою, подзенькуючи пришитими до ковпака дзвіночками. (...)

Розділ 7

Напад на банкіра

Поступово навколо нас почали збиратися люди. Жінки скрушно хитали головами й примовляли:

— Нещасні діти, змушені заробляти на шматок хліба!

— Куди дивиться міліція?! Дітей виганяють на вулицю жебрати!

Хтось укинув до нашого візочка гривню, хтось поклав цукерку, а якийсь чоловік із кейсом у руках усміхнувсь і спитав:

— Хлопці, а ваш байбачок уміє віщувати майбутнє?

— Звісно, уміє, — усміхнувся у відповідь Заєць і простягнув руку до клітки.

Байбачок умить припинив крутити колесо, понишпорив на дні клітки й двома лапками витягнув із купи скручених у трубочку папірців один. Заєць спритно підхопив паперову трубочку й, уклонившись і скинувши блазенський ковпак, подав її чоловікові.

Та що це? Прочитавши декілька рядків (...), чоловік зблід, зіжмакав записку, кинув її на землю та швидкими кроками попрямував до свого блискучого чорного автомобіля. (...)

— Видно, щось не дуже приємне наворожили капіталістові, — єхидно проказала огрядна тітонька з великою господарською сумкою в руках.

— Так їм і треба, олігархам ненажерливим, — докинув і собі дідок із масивним ціпком у руках.

Він хотів іще щось додати, але його слова заглушило пронизливе вищання гальм. На площу на шаленій швидкості заїхав мотоцикл, на якому сиділо двоє невідомих у масках. Один у декілька стрибків опинився біля дядечка, якому щойно ворожив наш байбачок, висмикнув у нього з рук кейс і так само блискавично підскочив до мотоцикла. Грабіжники зірвалися з місця, і за мить там залишилася лише біла хмарка диму.

Я вражено дивився вслід мотоциклові, бо раптом мені здалося, що оті двоє на мотоциклі нагадують... моїх маму й тата. Просто ось так стріпувати головою вміє лише моя мама, а тато точнісінько так пригальмовує ногою, коли круто розвертає свій мотоцикл.

«Що за дурня! — відігнав я від себе дикі підозри. — Батьки зараз спокійнісінько розкопують руїни єгипетської піраміди посеред пустелі, а мені з переляку лізуть у голову всілякі нісенітниці!»

— Рятуйте! — зарепетувала огрядна тітонька. На її крик із банку вибігло троє здоровезних охоронців. Вони кинулися до пограбованого чоловіка й, підтримуючи його під руки, повели в будинок.

— Тікаймо! — почув я голос Жука, озирнувся й побачив, що хлопці вже встигли перевдягтися. (...)

Я почав озиратися на всі боки. Куди тікати? Адже за мить сюди приїде міліція, і мене затримають як свідка або як учасника пограбування. Спробуй потім поясни, чому опинився ввечері біля банку та ще й грав на скрипочці й співав дурнувату пісеньку про байбачка! Он скільки свідків навколо, і всі жваво обговорюють надзвичайну подію!

Щоправда, тепер мене важко було впізнати. Маленьку скрипку Заєць забрав разом із цирковим убранням. Я знову був схожий на нормальну людину. Ось зараз спокійно піду геть, і на мене ніхто й уваги не зверне. Я почав повільно задкувати, але перед тим, усе ж устиг нахилитися й підняти із землі зіжмаканий папірець — той, що байбачок витягнув для веселого банкіра. Там було написано лише три слова: «Зараз тебе пограбують!»

Розділ 8

Гра в заховані скарби чи пограбування?

Щойно я ступив за ріг покрученої вузенької вулиці, як мене міцно вхопили за руку й потягли до підворіття. Хоч як я пручався, мене заштовхали у двір якогось покинутого будинку. Тут я побачив своїх спільників — Зайця й Жука.

Байбачок спокійнісінько сидів на дні клітки. Колесо також завмерло, і я подумав, що цей маленький гризун теж є учасником пограбування, адже саме його записка з передбаченням майбутнього вплинула на банкіра так, що той геть забув про пильність і, не покликавши охоронців, сам пішов до своєї машини. Та мої сумні роздуми урвав хрипкий голос Жука:

— Ну що ж, перше випробування ти пройшов. Але не можна розслаблятися. Це лише початок.

— Початок чого? — запитав я, передчуваючи, що основні неприємності на мене чекають попереду.

— Та ти не тремти як заєць, — заспокоїв мене Заєць і весело всміхнувся: — Уяви, що це просто гра. Ти ж любиш гратися на комп’ютері, наприклад, у «Заховані скарби»? Пам’ятаєш, як там треба проходити різні рівні, уникати пасток і ховатися від чудовиськ, які охороняють золото?

— Ну пам’ятаю. Але ж то все не насправді. І коли в грі тобі випадково відривають голову, то це не болить...

— Та добре, голову тобі ніхто не відірве, — похмуро урвав мої сумніви Жук. — Хіба що ти сам пхатимеш носа куди не треба. Ти навіщо прочитав записку?

— Яку записку? — я вдав, ніби нічого не розумію.

— Ану віддай та більше не лізь не у свої справи. Твоє діло грати на скрипочці й виконувати накази. До речі, ти захопив план будинку? Без нього нам до банку не пробратися.

І тут я зробив те, про що потім пожалкував. Але в цю мить мені страшенно хотілося похвалитися перед хлопцями, які бачили, як хвилину тому я перелякався й хотів тікати додому. Я зверхньо посміхнувсь і сказав:

— Тю, а нащо мені той план? Я знаю цей банк, як власну кишеню!

Розділ 9

Знайомий ротвейлер

Клим Джура із Зайцем і Жуком проникають усередину банку (благо, що Клим знав закинутий, захаращений непотребом вхід із двору, адже влітку він тут часто бував зі своєю бабусею). На шляху хлопці натрапили на ротвейлера Бакса, який упізнав Клима, тож небезпека минула. Вирізавши отвори в броньованому склі, хлопці проникли до кабінету директора, на стіні якого висіла картина із сільським пейзажем. В одну мить вона від дотику Жука розділилася на дві частини й почала роз’їжджатися, відкриваючи вузенький прохід у стіні.

Розділ 10

Криївка блакитних жаб

Перше, що мене вразило, коли ми ступили крізь отвір, який відкрився в стіні, був дивний запах. Це був запах вогкості й болотних трав. (...)

Та думати про це було ніколи. Спереду почулося пронизливе сюрчання — ніби водночас засвистіло декілька розлючених міліціонерів. Потім ударив барабан, а далі на нас накотилася ціла лавина шалених звуків. Галас був такий, що ми позатуляли вуха руками. Але Жук і Заєць уперто продовжували рухатися вперед.

Те, що відкрилося нашим очам, було таким дивним, що я навіть не встиг злякатися. У великому басейні, устеленому водоростями й лататтям, у зручних кріслах сиділи дивовижні створіння. З першого погляду було зрозуміло, що це космічні прибульці — на землі таких істот зроду не водилося. Точніше, ці істоти найбільше скидалися на жаб — але велетенських, та ще і яскраво-блакитного кольору. Морди в потвор були сині, а банькаті очі світилися червоною барвою. Перед кожною блакитною ропухою, що розвалилася в кріслі, стояв столик із частуванням, і на цих столиках були купками накладені хробаки, мухи й жуки. Найдивнішим було те, що блакитні жаби жваво перемовлялися, якщо можна було назвати мовою оті страхітливі звуки, що нагадували сюрчання міліцейських свистків і гупання барабанів.

— Що це?! — вражено запитав я.

— Тихо! Головне зараз — залишитися непоміченими й устигнути все зафільмувати, — прошепотів Жук і спрямував на жаб’ячий бенкет маленьку відеокамеру.

Тим часом Заєць витягнув уперед руку з приладом, на якому світився екран і мерехтіли колонки цифр, і почав робити якісь заміри.

Хлопці так захопилися роботою, що не помітили, як із бічного коридору до нас кинулася істота, що віддалено нагадувала людину. Здавалося, що це якась іграшкова фігурка, яку поспіхом виліпила маленька дитина, бавлячись пластиліном у садочку.

Ми прожогом кинулися до рятівного отвору в стіні, Жук натиснув на потайну кнопку, і картина знову заклацнулася — дві половинки стали на місце. А ми вилізли через вікно, скочили на пожежну драбину й почали спускатися по ній, увесь час озираючись — чи не наздоганяють нас блакитні монстри. Нарешті ось воно — рятівне віконце комірчини. Жук, Заєць і я по черзі пірнули в нього, потім пробігли підземним коридором і вже за декілька хвилин стояли на захаращеному поламаними меблями й іржавим залізяччям подвір’ї.

Мені важко було зрозуміти, як під час нашої панічної втечі я знайшов потайні двері й урятував себе та своїх нових друзів від переслідування синьомордих потвор.

— Ну що ж, Музиканте, ти витримав і друге випробування — не покинув нас у тому лігвиську й вивів на волю, — тепер Жук говорив по-дружньому, куди й поділася його зверхність і грубість.

— Просто нам доручили перевірити тебе в справжній операції ... Тільки так можна зрозуміти, чи людина підходить для роботи в ТТБ, — додав Заєць та усміхнувся: — Розумієш, ці хижі прибульці таємно заволоділи вже половиною світу.

— А цей банк — їхня основна база. Космічні окупанти вирощують тут мутантів-перевертнів і посилають їх на свої таємні завдання. Але найголовніше, що вони навчилися проникати в людську свідомість і підкоряти людей своїй волі, — похмуро додав Жук. — Наше товариство бореться із жаб’ячою цивілізацією. Але найгірше, що вони заразили майже все людство вірусом страху. Основне завдання — знайти протиотруту.

Я стояв і не міг прийти до тями. Невже це відбулося насправді? Усі мої припущення й підозри луснули, мов мильні бульбашки. Я потрапив не в банду розбійників. Мої нові знайомі — мисливці за хижими прибульцями.

— Заждіть, а як же ми можемо боротися проти прибульців, якщо самі — боягузи? — урешті вражено запитав я. — Адже ви так і називаєтеся: Таємне Товариство Боягузів.

— У цьому й увесь секрет. Вірус страху найперше вражає хоробрих. У них зовсім немає імунітету. А нам, тим, хто звик боятися, усе життя треба боротися зі своїм переляком. Тому в кожного боягуза є свої засоби подолання страху ...

Розділ 11

Паганіні стає Чаком Норрісом

Уранці Клима розбудила бабуся. Глянувши у ванній на себе в дзеркало, він побачив над бровою подряпину, усе пригадав і збагнув, що ТТБ — це зовсім не жарт. Вибігаючи з квартири, Клим зіткнувся з Кактусом. У цей момент Джура не розгубився: замість того, щоб тікати, він широко розставив ноги й поставив руки в блок. Кактус лише встиг вигукнути: «Це вже щось новеньке! Поганський Паганіні хоче стати Чаком Норрісом!» — але потім, переляканий, він присів, закрившись руками, і заскімлив тоненьким дівчачим голосочком: «Відпусти мене! Я більше не буду!» По дорозі до школи чиясь липка, подібна до присоски, лапа міцно вхопила Клима за руку й потягла до піщаного кар’єру, на краю якого працював екскаватор. Ця довга лапа була яскраво-блакитного кольору.

Розділ 12

Міраж на будмайданчику

За останні дні я побував у стількох неймовірних ситуаціях, що був певен: тепер мене вже нічого не здивує. Та виявилося, що я глибоко помилявся, бо щойно на моїх очах піщаний кар’єр, на краю якого працював екскаватор, зник. Я не раз чув від своїх батьків розповіді про міражі, які вони бачили в пустелі. Але те, що я спостерігав тепер, нагадувало зображення на гігантському екрані, який раптово вимкнули.

Переді мною була рівна земля, без жодної травинки. Земля мала дивний іржаво-коричневий колір, її вкривали глибокі тріщини. Ніби тут щойно прокотився страшний смерч, убивши навколо все живе. Але найгірше було те, що посеред цієї пустелі, яка враз утворилася на місці будмайданчика, сиділо потворне створіння. (...)

Я спробував поворухнутися, але марно — мене ніби обмазали липким тягучим клеєм, і я почувався, як муха, що потрапила в павутину й не може поворухнути лапкою, готуючись до того, що її ось-ось зжеруть.

Синьопикий широко роззявив пащу, і з неї вирвалися пронизливі звуки — свист, гуркіт, дзижчання й кумкання.

Я мимоволі замружився (вуха я затулити не міг, бо мої руки були намертво приклеєні до боків), аж тут у моїй голові залунали слова:

— Слухай, нікчемне створіння! Ми, на відміну від вашої примітивної мови, володіємо досконалим мистецтвом передавати думки на відстані. Так отож сьогодні вночі, рівно о 3:00, на вашу планету прибуває основний десант могутньої цивілізації блакитних жаб. Останньою перепоною на нашому шляху залишалося ваше Таємне Товариство. Досі нам не щастило захопити жодного члена ТТБ. Тепер вам кінець. Ти покажеш секретну лабораторію, і після цього експерименти проводитимемо лише ми (...) над вами.

Блакитна тварюка висолопила довжелезний язик, на льоту вхопила якусь необачну муху й з апетитом схрумала її. (...) Мабуть, земні комахи впливали на прибульців ще і як снодійне, бо думки потвори почали плутатися, і вона, сама того не усвідомлюючи, вибовкала зайве:

— Підкоримо цю смачненьку планетку ... Вона нам на один зуб ... Залишилося тільки проникнути в їхній штаб ... Ням-ням, що може бути смачніше за мух ... Тільки консервовані метелики під майонезом!

Велетенська синя ропуха захропіла, але я встиг підслухати останню думку перед тим, як пожирач мух остаточно відключився:

— Цей людський екземпляр ще не повністю приборканий. Щеплення переляку, напевно, не подіяло. Гаразд, прокинусь і вкушу його як потрібно, тоді він стане моїм рабом назавжди й зробить усе, що я звелю.

Марно було чекати на допомогу. Тож я почав діяти швидко й рішуче. Напруживши всі м’язи, я почав звиватися, як вуж, і сантиметр за сантиметром рухатися в бік паркану, що оточував цей фальшивий будівельний майданчик. Нарешті я виповз за межі випаленого кола порепаної землі, де продовжував хропіти синьопикий. (...) Я проліз крізь дірку в паркані й опинився на гамірній вулиці. Мало не потрапивши під колеса автобуса, обминув свою школу та побіг до знайомого перехрестя. Туди, де декілька днів тому я так необачно наступив на металевий люк, що виявився входом до підпільної лабораторії ТТБ.

3. Завдання.

1. На «гібрид жирафи з орангутангом» схожий

  • А Клим Джура
  • Б Сашко Смик
  • В Заєць
  • Г Жук

2. Кличку «Поганський Паганіні» Климові дав

  • А Жук
  • Б Заєць
  • В батько
  • Г Сашко Смик

3. Батьки Клима працювали в

  • А банку
  • Б Єгипті
  • В бабусиному селі
  • Г ТТБ

4. Чи змінювався Клим протягом перших дванадцяти розділів повісті? Як саме?

5. Як ви думаєте, чому космічні прибульці нагадують саме жаб, а не якихось інших тварин, скажімо, котів чи собак?

6. Із чого видно, що події в повісті відбуваються в наші дні?

7. Яке мовне явище виділено курсивом у реченні: «Та ти не тремти, як заєць, — заспокоїв мене Заєць і весело всміхнувся?»

8. Які моменти в прочитаному вами уривку повісті найбільш таємничі й емоційно напружені? Запам’ятайте: такі моменти в художньому творі називають кульмінаційними.

9. Спрогнозуйте декількома реченнями подальший розвиток подій у повісті. Запишіть свої думки в зошит.

10. Домашнє завдання.

1. Прочитайте розділи 13-24 повісті Л. Ворониної «Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9».

2. Випишіть у зошит портретні характеристики Кактуса, Зайця й Жука.

4. Який автомобіль найкращий?

• Прочитайте розділи 13-24 та виконайте завдання.

Розділ 13

Я шукаю допомоги

Повертаючись додому, Клим підбіг до люка, що не провалювався, як минулого разу. Потім він почав пригадувати дорогу до старої брами, де познайомився із Жуком і Зайцем, але збагнув, що в пам’яті було наче провалля, ніби хтось витер ці спогади. Через якусь мить до Джури прийшла допомога з неба: йому на плече сів велетенський метелик (завбільшки з горобця) з прив’язаною до передньої лапки залізною капсулою. У скрученому трубочкою посланні почерком Жука було написано: «Терміново повертайся додому. Нічого не бійся. Інструкції отримаєш від ...» У цьому місці був відірваний кутик аркуша. Клим прожогом гайнув до свого будинку.

Розділ 14

Послання від бабусі

Удома нікого не було. Клим помітив на столі маленький предмет, подібний до комп’ютерної флешки, але то був звичайний спортивний свисток на мотузці, із середини якого він почув голос бабусі: «Климе, якщо ти зараз чуєш моє послання, значить мене захопили синьомордики. Не хвилюйся: зроби все точно так, як я тобі скажу ...» Бабуся наказала з дна квіткового горщика дістати ключ, відчинити ним жовтий автомобіль, що стоїть у дворі під грушею, сісти за кермо й отримати подальші інструкції. Жовтим автомобілем виявився... «Запорожець», хоча Клим розраховував щонайменше на «Мерседес».

Розділ 15

Найкращий у світі автомобіль — це ...

Подвір’я було абсолютно порожнє. Зрозуміло: діти пішли до садочків і шкіл, а дорослі — на роботу. Та щойно я підійшов до «Запорожця» і почав устромляти іржавого ключа в шпарину замка, як на наше подвір’я заїхав екскаватор із величезним виставленим уперед ковшем. Мене здивувало те, що їхав екскаватор неймовірно швидко.

«Нічого собі будівельна техніка розвелася — якісь гоночні екскаватори шастають містом», — подумав я і враз зрозумів, що той екскаватор прямує саме до мене й до старенького жовтого «Запорожця».

Урешті мені все ж пощастило відімкнути пом’яті дверцята автомобіля, я скочив на переднє сидіння й судомно вхопився за кермо. Що робити далі, я не знав. Ніколи в житті я не водив машини. Тим більше, що не було жодної гарантії, що ця іржава бляшанка взагалі зрушить із місця. А найголовніше: я не уявляв, як завести машину.

— Негайно пристебнися! — почув я механічний голос і відразу впізнав його. Саме цей голос привітав мене в підземній лабораторії ТТБ, куди я провалився крізь каналізаційний люк. Вагатися було ніколи. Ківш екскаватора вже навис над самісінькою моєю головою. Я намацав ремені безпеки й одним рухом заклацнув їх на грудях. Не встиг я це зробити, як мій старенький «Запорожець» загуркотів, немов ракета перед стартом, підстрибнув угору, наче велетенський гумовий м’яч, і вискочив із-під самісіньких залізних зубців гігантського ковша. Краєм ока я побачив, що керує екскаватором уже знайомий мені синьомордий прибулець, який нещодавно захопив мене на фальшивому будмайданчику. Тоді мене врятувала ненажерливість блакитного хижака й те, що наша муха подіяла на нього як снодійне. Тепер усе залежало від того, чи пощастить мені втекти від нього на старовинному маленькому автомобільчику...

Та я даремно хвилювався. Як видно, мій «Запорожець» мав приховані резерви. Бо, здивувавши мене шаленим стрибком, автомобільчик несподівано чхнув, потім різко розвернувся на місці й помчав назустріч нападникові.

— Що ви робите?! — закричав я, чомусь звертаючись до машини на «ви».

— Заспокойся й міцніше тримай кермо, — озвався все той же голос, а наступної миті автомобіль так само спритно підстрибнув та опинився позаду неповороткої машини. Прибулець почав смикати за важелі, намагаючись розвернутися. Величезна машина похитнулася й почала повільно завалюватися на правий бік. За декілька секунд посеред мого двору лежав перевернутий екскаватор, що надсадно гудів і смикався. Усередині скаженів блакитний прибулець, марно намагаючись вилізти з перевернутої машини. На лобі в нього росла величезна синя ґуля.

А я, зрозумівши, що мій «Запорожець» — найнадійніший та найдосконаліший автомобіль у світі, з полегшенням відкинувся на спинку сидіння й на шаленій швидкості понісся в безвість — назустріч небезпеці.

Розділ 16

Загадкова пані Соломія

— Це був їхній ватажок, — так само монотонно промовив механічний голос.

— Хто? — стрепенувся я, бо вже почав був дрімати.

— Істота, яка хотіла розчавити тебе ковшем екскаватора, — ватажок космічних прибульців, — терпляче пояснив голос.

Ми мчали автострадою з неймовірною швидкістю, якої я майже не відчував. Бачив лише, що придорожні дерева й кущі зливаються в якусь суцільну зелено-жовту смугу.

— Прошу тебе бути уважним і все запам’ятовувати. Сьогодні прибуває основний десант космічних хижаків. Блакитні жаби — це тільки їхні розвідники. Десант прибуває в пустелю. Саме туди, де ведуть розкопки твої батьки. Рівно о третій ночі.

— Але чому ми їдемо туди самі? І як з усім цим пов’язана моя бабуся? І мама з татом? І як ти збираєшся встигнути? Навіть найшвидший «Запорожець» не може літати зі швидкістю ракети.

— Пані Соломія все продумала. Ми будемо вчасно.

— Пані Соломія? — вражено вигукнув я.

Це не вкладалось у мене в голові. Соломія — ім’я моєї лагідної і завжди заклопотаної хатніми справами бабусі. Щоправда, її так майже ніхто не називає. Удома й на роботі вона просто бабуся Соля. І чим бабуся може захиститися від цих лютих і підступних потвор? Бити синьомордиків шваброю і ганчіркою? Ніби вгадавши мої думки, механічний голос додав:

— Пані Соломія — видатний учений. Це вона винайшла протиотруту від вірусу страху. А ним уже заражена більшість мешканців Землі. На жаль, синьоморди вистежили пані Соломію та зненацька захопили її. Та в неї був підготовлений запасний план. І виконати його маєш ти.

Я ще думав над щойно почутими словами, коли відчув, що мій швидкісний «Запорожець» гальмує. Визирнув у вікно й зойкнув від подиву — ми стояли посеред сільської садиби моєї бабусі.

Я ступив на зелений спориш і підійшов до криниці. Хотів напитися води й уже почав опускати відро на ланцюгу, коли почув лопотіння крилець. До мене підлетів жовтий метелик — той, що зранку приніс записку, — і так, ніби він робив це все життя, спокійнісінько сів мені на долоню. (...) Як і першого разу, до лапки в нього була приладнана капсула із запискою.

«Нічого собі, раніше була голубина пошта, а тепер метеликова», — подумав я і швидко пробіг записку очима. Там було написано лише одне речення: «Третій помідорний кущ ліворуч від паркану».

Я слухняно попрямував на бабусин город, підійшов до зеленого куща, на якому висіли стиглі червоні помідори. Що робити далі, я не знав. Підказок більше не було, тож я мимоволі простяг руку й зірвав найбільший томат. Тієї ж миті кущ почав повільно від’їжджати вбік, а під ним відкрилася металева поверхня, подібна до дитячої гірки, по якій так люблять спускатися малюки.

Що за чортівня! Я щоліта жив у бабусі — її село зовсім поруч із містом. Я стільки разів збирав на її городі огірки, картоплю й редиску. До речі, помідори бабуся чомусь завжди збирала сама... Може, тут теж схованка — як у горщику з-під калачиків?

Я всміхнувся своєму фантастичному припущенню й, відчувши, як від голоду булькає в животі (...), куснув стиглий помідор. Та що це? Мої зуби наштовхнулися на твердий слизький пластик — помідори були штучні.

Розділ 17

Машина часу існує

Я роззирнувся довкола — порадитися було ні з ким. Здається, уся відповідальність за визволення рідної бабусі з лабет хижих синьомордів, не кажучи вже про порятунок світу, лягала на мене. Я вдихнув повні груди повітря, замружився й, сівши на металеву доріжку, що стрімко спускалася вглибину, полетів у безвість.

За декілька хвилин я впав на щось м’яке й пахуче. Сіно — тільки від нього йде такий солодкий дух. Я підвівся, простягнув уперед руку, відчув під пальцями вимикач, і за мить уся невеличка підземна кімнатка освітилася яскравим світлом. Я вражено оглянув приміщення. Уявити, що це криївка бабусі Солі, було неможливо, але я мусив у це повірити.

Ось на стіні наше сімейне фото, прикрашене вишитим рушником. Ось мої тато й мама біля підніжжя єгипетської піраміди. А ось ... Цю гарну молоду жінку я впізнав одразу — це її голос я вперше почув у таємній лабораторії ТТБ, це на її вимогу я заприсягнувся, що візьму участь у секретному експерименті. І врешті — це з нею я зустрівся за брамою, що вела в яблуневий сад, де відпрацьовували прийоми мої нові друзі — Жук і Заєць. Тепер я зрозумів, на кого вона схожа. Очі в неї були точнісінько такі, як у бабусі Солі, тільки обличчя зовсім молоде.

— Нічого не розумію! — прошепотів я й почав обстежувати дивний прилад, що стояв у кутку кімнати на старовинному столі, укритому химерним різьбленням.

Прилад нагадував комп’ютер, тільки замість клавіатури перед темним екраном лежала невеличка пласка скринька. Я спробував її відкрити, але кришка ніби приросла до чорного металу. (...)

Утративши надію відгадати бабусині секрети, я знесилено опустився в крісло, що стояло перед столом, і поклав долоню на кришку загадкової скриньки. Тієї ж миті поверхня кришки освітилася м’яким зеленим світлом, на ній виступили контури моєї руки з усіма лініями, рисочками й цятками. На екрані з’явилося молоде обличчя жінки, яку я не міг назвати бабусею.

— Ну що ж, здрастуй, онучку, — сказала жінка з екрана. — Ось ми й зустрілися ...

Від хвилювання в мене перехопило подих, та все ж я зміг прошепотіти:

— Хто ви?

— Я — Соломія, я — мати твого тата. Тільки зараз мені тридцять років. Я — з минулого, а тебе ще немає на світі. Зовсім недавно я сконструювала машину, за допомогою якої можна переноситися в часі та просторі. Тож я вирушила на тридцять років уперед, щоб дізнатися, що станеться з моїми нащадками.

— Хіба так буває?.. Навіть якщо б ви насправді винайшли машину часу, то за тридцять років про неї б уже всі знали. І користувалися б нею, як мобілками чи комп’ютерами.

— Не все так просто, Климе, — усміхнулася жінка. — Ти все зрозумієш. Я поясню, якщо встигну. А зараз потрібно рятувати мене ... стареньку, бо без мене врятувати світ не можна.

Розділ 18

Я відчуваю смак пригод

Пані Соломія наказала Климові взяти фотографію, на якій його мама й тато біля піраміди. Він мав перенестися на часольоті в те місце, де вони тепер ведуть розкопки, бо саме туди прибудуть основні сили космічних хижаків. Важливо випередити ворога. Треба перенестись у вчорашній день, бо тоді синьоморди ще не знали, що їх викрито в банку. Машиною часу виявився «Запорожець», а ключем від нього — свисток.

Розділ 19

Політ крізь часопростір

«Запорожець» стояв посеред двору, і тепер, коли я знав, що це хитро замаскована машина часу, то подивився на маленький кумедний автомобільчик зовсім іншими очима. Я прискіпливо оглянув сидіння, виготовлене з якогось невідомого мені сплаву. Воно було пружне й надзвичайно міцне. Коли я вмостився спереду, сидіння враз набуло форми мого тіла. Тепер було зрозуміло, чому я не відчував перевантаження, коли мій «Запорожець» стрибав навколо екскаватора, мов оскаженілий кенгуру.

Я зняв зі «свистка» кришку й побачив маленький дисплей, по якому бігли знаки й цифри. Спершу то була якась абракадабра, а потім окремі літери почали складатися в слова:

«Витягни фотографію з рамки, приклади до неї руку. Потім набери на дисплеї потрібний час».

Я слухняно виконав інструкцію — обережно витягнув фото з рамки. Після цього знайшов на «свистку» крихітні кнопки — такі, як на електронному будильнику, — і виставив час. Потім замружився й поклав руку на фотографію — просто на вершечок велетенської піраміди.

— Прошу пристебнути ремені безпеки. У разі невиконання цієї інструкції транспортований об’єкт може загубитися в часовому коридорі, — нагадав механічний інструктор.

— Нічого собі техніка! — обурився я. — А раптом ці іржаві дверцята відваляться під час перельоту, і мене просто висмокче назовні. Тут ніякі ремені безпеки не допоможуть!

— Шановний Климе Миколайовичу, — озвався голос, — уступаючи до ТТБ, ви заприсяглися допомагати нашій організації. Отже, прошу зосередитись і приготуватися до переміщення.

Мені не залишалося нічого іншого, як відкинутися на зручному сидінні, пристебнутися, замружитися — і сподіватися на те, що часоліт не провалиться в якусь часову яму й не заблукає на манівцях часу та простору. (...)

Я розплющив очі, упевнений, що сталася якась помилка, збій у програмі, і часоліт, тобто старенький жовтий «Запорожець», стоїть собі спокійнісінько, як і стояв, посеред бабусиної садиби. Однак я в ту ж мить переконався, що стрибок у часі відбувся. Просто це сталося зовсім не помітно. Ось ще секунду тому я був в українському селі, а тепер мій автомобільчик стояв на вершечку височенної усипальниці фараонів. (...)

Розділ 20

Синьоморди наступають

— Часовий переліт закінчено! — нагадав про себе мій механічний інструктор. — Ми перебуваємо на Африканському континенті. Зараз рівно перша година ночі 26 вересня 2012 року.

— Зажди! — вигукнув я. — Але ж я виставляв на дисплеї не 26, а 25 число! Ми помилилися на цілу добу. Тепер я не встигну попередити батьків.

— Пробачте, — так само спокійно відповів автомат, — як я вже повідомляв, ця машина є експериментальним зразком. Часом трапляються дрібні похибки. Але немає нічого простішого — спробуйте ще раз. Перепрограмуйте завдання — і ми вмить опинимося в потрібному часовому відрізку.

Я почав нервово натискати на кнопки «свистка». Руки в мене тремтіли, і я ніяк не міг набрати необхідні цифри. Коли ж урешті мені це вдалося, на маленькому екранчику засвітився напис: «Технічні несправності. Тимчасова зупинка програми».

Ляскання жаб’ячих лап ставало дедалі голоснішим. Потрібно було діяти швидко й упевнено. Я знав, що коли затримаюся хоч на секунду, до мене допадуться блакитні жаби. І тоді, як обіцяв синьомордий любитель мух і метеликів під майонезом, я перетворюся на піддослідного кролика. Мить — і я вже сидів усередині «Запорожця», ще мить — і я, ухопившись за кермо, крутнув його так, що машина підскочила й полетіла по прямовисній стіні піраміди донизу.

Напевно, я б не ризикнув виконувати цей карколомний трюк, якби не знав, що мій «Запорожець» уміє стрибати, мов гумовий м’яч. І справді, зіткнувшись із землею, автомобіль підскочив декілька разів, а тоді благополучно спинився біля підніжжя піраміди.

Я вистрибнув назовні й тут-таки наштовхнувся на купу розкиданих глиняних черепків. (...). Було зрозуміло, що табір моїх батьків захопили зненацька. Навколо валялися інструменти для розкопок, консервні бляшанки, пластикові пляшки з водою та роздерті на клапті намети, але людей не було ніде.

Я розгубився. (...) І враз побачив виразний слід. Це була накреслена на піску стрілка, спрямована в глиб пустелі. Я впізнав цю стрілку — то був герб Андрія Джури, нашого предка-козака, який під час воєнних походів скрізь, де опинявся, залишав після себе цей знак. Ми з батьком, коли ходили в походи, також позначали своє перебування викладеними із шишок, гілочок чи камінців стрілочками, що закінчувалися двома маленькими хитромудро закрученими літерами — Д і Ж.

Отже, батько знав, що я можу прийти на допомогу, і мені нічого не доведеться йому пояснювати. Тепер я почав розуміти — уся наша родина пов’язана з Таємним Товариством Боягузів, ось тільки я довідався про це останнім. Я сів у «Запорожець», і мій вірний диво-автомобіль полинув по в’язкому піску легко, немов по розкішній асфальтованій трасі. (...).

За декілька хвилин я почув гуркіт мотора, і мене засліпили потужні фари величезного «джипа», що мчав нам навперейми. Як видно, блакитні прибульці визнавали тільки такі — найбільші земні автомобілі. (...)

З усіх вікон «джипа» виглядали огидні сині пики космічних хижаків, і до мене долинули вже знайомі звуки — свист, гуркіт і вереск. Так синьоморди спілкувалися між собою. Певно, космічні загарбники вже подумки потирали свої липкі перетинчасті лапи, уявляючи, як зараз вони завиграшки розчавлять мого маленького «Запорожця».

Та жовтий автомобільчик повторив той самий фокус, що й на моєму подвір’ї. Він раптово спинився — і в ту мить, коли велетенський «джип» мав розплескати нас, як млинець, машинка високо підстрибнула в повітря й приземлилася позаду нападників. Блакитні космічні ропухи різко скерували «джип» праворуч, потім ліворуч. Ще декілька стрибків довкола заморочених синьомордів — й ось уже потужний «джип» лежить догори колесами, а всередині в ньому безсило борсаються блакитні пожирачі комах.

Розділ 21

Козацька світлова абетка

Спекавшись переслідувачів, я розумів, що зараз головне — чимшвидше розшукати батьків. Адже я добре пам’ятав, що чужопланетних хижаків під час таємного бенкету в банку було декілька десятків. Довголапий синьоморд — той, що захопив мене на будмайданчику, — сказав, що основний десант міжпланетних окупантів прибуває сьогодні рівно о третій ночі. Отже, у мене залишалося зовсім мало часу. (...)

«Ось чому пані Соломія (навіть подумки я не міг називати цю молоду вродливу жінку своєю бабусею) зникла з екрана в бабусиній підземній кімнаті, навіть не встигнувши проінструктувати мене як потрібно, — здогадався я. — Цікаво, чи вдосконалила вона свій часоліт у майбутньому. Хоча, що це я? Майбутнє — ось воно...»

Я геть заплутався в цих часових загадках і вирішив, що спробую в усьому розібратися згодом. (...) Я почав роздивлятися навкруги й помітив, що на сусідньому піщаному пагорбі блимає слабкий червоний вогник. Придивився й помітив, що той вогник то засвічується, то згасає з різними проміжками часу.

— Та це ж таємна світлова азбука роду Джур! — вигукнув я, забувши, що, крім мого механічного інструктора, котрий час від часу дає мені настанови, поруч немає жодної живої душі. (...)

— Розумію, — пролунало мені у відповідь, — моя господиня не раз розповідала про цю таємну абетку, яку винайшов козак-характерник Андрій Джура. Нею користувалися козацькі вартові, що пильнували в степу, чи не йдуть в Україну турки чи татари. Козаки будували високі дерев’яні вежі так, щоб з однієї було видно вогняний сигнал, який посилають з іншої. І ось так, від вежі до вежі, той сигнал доходив аж до Запорозької Січі.

Розділ 22

У Всесвіті дрібниць не буває

Я скерував свого «Запорожця» до мерехтливого вогника, і за декілька хвилин ми вже вибиралися на верхівку піщаної гори. (...) Я вже почав боятися, що це чергова пастка чи міраж, аж тут почув знайомий голос мами:

— Привіт, синку, нарешті ми тебе дочекалися!

— Ну що, перестав боятися? — озвався й татів голос (...).

Тато тримав у руках невеличкий ліхтарик із червоним скельцем і говорив так спокійно й упевнено, що я і справді зовсім перестав боятися. За ті пів року, що ми не бачилися з батьками, мама й тато якось змінилися. Спершу я не міг зрозуміти, у чому річ, а тоді здогадався: засмага на їхніх обличчях була така густа, що вони стали схожими на кочівників пустелі — берберів. Не вистачало тільки каравану верблюдів і довгого, до землі, одягу.

Мені так багато потрібно було розповісти мамі й татові, що я просто не знав, із чого почати. А найголовніше, що мене здивувало, — то це те, що вони поводилися зі мною так, ніби нічого надзвичайного не відбувається.

— Бабуся... — почав я, та мама мене перебила.

— Ми все знаємо. У нас був прямий зв’язок із штабом ТТБ, — і мама по-змовницьки підморгнула мені.

— Щоправда, синку, ми чекали на тебе вчора. Твоя затримка трохи ускладнила ситуацію, — додав тато.

Я обурився:

— А ви знаєте, що сьогодні вранці мене захопив огидний синьоморд та обмотав мене якоюсь липкою гидотою, як кокон шовкопряда? Я ледве від нього втік. А потім ще скажений голубий прибулець на екскаваторі. І ця жінка, яка каже, що вона моя бабуся.

Тато пильно глянув мені в очі й дуже серйозно сказав:

— Климе, а хіба ти не помітив, що майже вилікувався від страху! На жаль, таких, як ти, на Землі тепер дуже мало. Просто майже всіх мешканців нашої планети заразили вірусом страху. Протиотруту від цієї страшної епідемії винайшла наша бабуся, але справа в тому, що тепер вона потрапила в полон до синьомордів.

— А та... пані Соломія, вона не може допомогти бабусі Солі? Тобто самій собі?

— Розумієш, за законами часопростору людина не може зустрітися сама із собою в іншому часі. Тоді відбуваються непоправні зміни в Усесвіті. І невідомо, як складеться ціла історія людства.

— Через таку дрібницю? Це неможливо!

— У Всесвіті дрібниць не буває, запам’ятай це! А тепер годі базікати. У нас залишилося якихось дві години. Необхідно зустріти наших космічних гостей як потрібно.

Розділ 23

Зброя проти комахожерів

Мама і тато швидко заскочили до жовтого «Запорожця». Цього разу ми з мамою сіли на заднє сидіння, а тато вхопився за кермо, натиснув на якийсь важіль, і наша диво-машина піднялася в небо й стрімко полетіла до піраміди зі зрізаною верхівкою. (...)

— Послухай, мамо, я пригадав, що наша бабуся найчастіше співає пісню про коня із сивою гривою, а ще дуже любить мугикати собі під ніс пісню групи «Бітлз» «Yellow submarine», що в перекладі означає «Жовтий підводний човен». То, може, наш «Запорожець» і під водою може плавати?

Тато тільки всміхнувсь і пробурмотів:

— Я радий, що ти став таким спостережливим. Що ж, цілком можливо, що ця машина універсальна. Бабуся вклала в неї всі свої знання та вміння.

А зараз, зробивши два кола над усипальницею фараона, наш автомобіль беззвучно приземлився біля південної стіни піраміди.

— Швидко за мною, — прошепотіла мама й побігла до стіни. Вона торкнулася суцільної обтесаної кам’яної брили, натиснула на якусь невидиму кнопку — і велетенська стіна раптом почала опускатися вниз, і врешті перед нами відкрився широкий прохід усередину гробниці. Тато швидко заїхав туди на часольоті, ми заскочили за ним, і за мить стіна вже стояла на місці.

— А тепер поводьтеся дуже тихо, — наказав тато, — синьоморди мають гострий слух. До того ж вони вміють перехоплювати людські думки на відстані. Це давня войовнича цивілізація. І вони мають багатий досвід у захопленні нових планет. Зброї проти них практично не існує.

— Узагалі-το зброя є, — тихо промовив я. — Щоправда, я не знаю, чи ми зможемо нею скористатися.

— Ти жартуєш? Яка зброя? — дорікнула мені мама. — Хіба можна сміятися в такий момент?

— Я не жартую, — від хвилювання в мене пересохло в горлі, я ледве видавив із себе: — Мухи!

— Про яких мух ти говориш? Так, ми знаємо, що блакитні жаби люблять ласувати нашими комахами. Але до чого тут зброя?

Я пригадав, як сьогодні зранку звичайна муха подіяла на довголапого прибульця, як він утратив пильність, а згодом узагалі захропів, повністю відключився, проковтнувши одну-єдину муху.

Мені знадобилося лише декілька хвилин, щоб детально описати бенкет, який зафільмували Жук і Заєць, і розповісти про з’їдену муху, що подіяла на прибульця як снодійне.

Батьки перезирнулися, а тоді схопили мене в обійми й тихенько, щоб не почули хижі чужопланетяни, промовили:

— Ми врятовані!

Розділ 24

Жук і Заєць утрачають надію

Правду кажучи, я не зовсім зрозумів, чому моїх батьків охопила така бурхлива радість. Ну гаразд, розповів я їм про те, що комахи діють на синьомордів як снодійне, — але де ми наберемо стільки комарів, мух і всіляких кузьок? Проте скоро я дізнався, що стародавні перекази й таємниці родини Джур можуть стати в пригоді всьому світові.

Мама клацнула вимикачем, і я побачив, що стою посеред добре оснащеного центру керування. (...) Та ось відчинилися невеличкі бічні дверцята й до кімнати ввійшли... Жук і Заєць. (...) Переді мною стояли справжнісінькі мешканці пустелі — бедуїни. На головах в обох були намотані високі тюрбани, а вбрані вони були в довгі до п’ят сорочки. (...)

Побачивши моїх батьків, хлопці всміхнулися, але за мить їхні обличчя знову спохмурніли:

— Ми обстежили всі навколишні селища бедуїнів. Серед них немає жодного здорового. Епідемія страху охопила всю планету. Ми сподівалися, що зможемо використати протиотруту, яку винайшла пані Соломія... — Жук із надією глянув на моїх батьків.

Але тато заперечливо похитав головою.

— У такому разі нікому буде чинити опір десанту прибульців, — сумно промовив Заєць, і, здається, уперше я не побачив на його обличчі усмішки — звичний оптимізм зрадив і його.

— Ніколи не можна впадати у відчай, — заперечив тато й поманив нас усіх за собою.

(...) Урешті ми дійшли до другого рівня піраміди, і тато освітив потужним ліхтарем бічну стіну кімнати.

— Та це ж наш родовий знак! — мимоволі вихопилось у мене, коли я побачив на стіні вирізьблену стрілу з двома намальованими літерами — Д і Ж.

— Так, тут ще чотири століття тому побував наш прапрапрадід Андрій Джура. Він справді був джурою-зброєносцем у козацького ватажка-характерника Омеляна Мухи. Знаєш, чим прославився той характерник? Він знав, як привертати цілі хмари комах і нацьковувати їх на ворогів. Звідти й отримав прізвисько — Муха.

— А твій пращур перебрав від Мухи його таємні знання, — додала мама. — Разом вони мандрували по світах, разом вивчали науку характерництва. А згодом усе, що знали, сховали тут, серед непролазних пісків африканської пустелі. І ця піраміда — їхнє послання в майбутнє. Мені з татом пощастило розшифрувати майже всі закодовані знаки. Залишилося зовсім небагато, і ми зможемо прочитати весь стародавній заповіт, але головне, що ми знаємо приворотний сигнал, який збере сюди мільйони комах.

5. Завдання.

1. Послання в капсулі, прив’язаній до велетенського метелика, було написане почерком

  • А Зайця
  • Б Жука
  • В бабусі
  • Г прибульця

2. Машиною часу виявився

  • А «Мерседес»
  • Б «Запорожець»
  • В екскаватор
  • Г підземний люк

3. Одна з підказок містилася в

  • А огірку
  • Б редисці
  • В помідорі
  • Г картоплині

4. Що ви дізналися про членів родини Клима Джури в розділах 13-24?

5. Який автомобіль протиставлено «Запорожцеві», котрим подорожував Клим? Як ви думаєте, чому авторка повісті в цій ситуації підтримала саме вітчизняного виробника?

6. Чому Клим Джура навіть подумки не міг назвати пані Соломію бабусею?

7. Яку зброю Клим підказав своїм батькам для використання проти космічних завойовників? Як цей вчинок його характеризує?

8. Нагадаємо: кульмінаційним називають момент високого емоційного напруження в художньому творі. Таких моментів може бути декілька. Визначте два-три кульмінаційні моменти в розділах 13-24.

9. Назвіть фантастичні фільми, у яких прибульці намагаються захопити нашу планету. Чим вони нагадують повість Л. Ворониної?

10. Домашнє завдання.

1. Прочитайте повість Л. Ворониної «Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9» до кінця.

2. З’ясуйте в спеціальній літературі чи в мережі «Інтернет», хто такий джура та кого називали характерниками? Підготуйте про ці поняття невелике повідомлення (за бажанням).

4. Гості з космосу.

• Прочитайте повість Л. Ворониної «Таємне Товариство Боягузів...» до кінця та виконайте завдання.

Розділ 25

Космічні загарбники прибувають

Зненацька підлога під нашими ногами почала вібрувати, а звідкись згори пролунав звук, подібний до гуркоту грому. Було таке враження, що у верхівку піраміди щойно влучила страшної сили блискавка.

Я глянув на годинник і здригнувся. Стрілки показували рівно третю ночі.

— Здається, прибули наші незвані космічні гості, — дуже спокійно сказав тато, потім провів рукою по намальованій стрілці. У ту ж мить у стіні відкрилася ніша, з якої тато витягнув невеличкий металевий предмет. Так, ніби він робив це щодня, тато приклав предмет до губів, міцно затис його зубами, а тоді декілька разів злегка вдарив пальцем по невеличкій пластині, що стриміла всередині дивного інструмента.

— Та це ж дримба, — прошепотів у мене за спиною Заєць, — тільки форма в неї інша, ніж у звичайних дримб.

Дивні звуки залунали під склепінням кам’яної зали. Вони нагадували пронизливе дзижчання, і свист вітру, і дзюркотіння струмка. Не припиняючи грати, тато рушив по вузеньких східцях догори. Ми, немов заворожені, сунули за ним, аж поки опинилися біля невеличкого металевого люка. Тато на хвильку урвав гру на дримбі та звичним рухом відкрив люк. Нам в очі вдарило сліпуче світло, а потім ми побачили космічні кораблі прибульців. То були гігантські прозорі капсули, що зависли над пірамідою. З кожної капсули струменів потужний сніп світла, що був спрямований на усічену верхівку піраміди. (...)

— Вони знижуються, — тихо промовила мама й узяла мене за руку. (...)

Розділ 26

А тато грає на дримбі

Тато продовжував вигравати на дримбі, звідусіль наче почали линути звуки, що перетворилися на суцільний мільйонноголосий хор. До піраміди наближалися величезні хмари оскаженілих комах! Їх цікавила тільки пожива, потім вони почали несамовито крутитися на всі боки. Їхня поведінка зацікавила прибульців у капсулах, які згодом почали спускатися по драбинах... Це нагадувало масовий сказ. Небезпечних космічних завойовників тепер можна було брати голими руками.

Розділ 27

Я розмовляю мовою синьомордів

Тепер я зрозумів, чому тато казав про синьомордів, як про представників страшної цивілізації міжгалактичних загарбників. На спині в кожного з прибульців висів апарат із широким дулом і приладнаний до нього балон.

— Це газ, — сказала мама. — Він може паралізувати будь-яку живу істоту. А потім ці почвари роблять із нею, що схочуть. Ми змогли дістати декілька таких балонів у тих космічних хижаків, що прибули першими, і дослідили їх.

Тато на хвилину покинув грати на дримбі й додав:

— Найстрашніше, що той газ абсолютно безпечний для самих синьомордів. І взагалі, як виявилося: представники цієї агресивної цивілізації не чутливі до жодної отрути. Вони самі можуть отруїти будь-кого. Особливо небезпечний вірус, що його розносять ці паразити, — вірус страху. (...)

Картина, що постала перед нашими очима, була фантастична. Скільки сягало око, пустеля була вкрита велетенськими блакитними ропухами, що лежали на піску догори черевами й голосно хропли.

— Оце так непереможні космічні завойовники! — зареготав Заєць.

— Страшна загроза людству! — зневажливо докинув Жук.

— Вони просто обжерлися та впали в сплячку, — пояснив тато.

— Потрібно швидше їх знешкодити, бо вічно грати на дримбі наш тато не зможе, — по-діловому промовила мама.

— А головне: швидше дізнатися, куди синьоморди заховали нашу бабусю, — озвався я. — Думаю: найбільше про це нам може розповісти ось цей мухожер, — я показав на мого давнього знайомого синьоморда, що лежав, розкинувши лапи, посеред майданчика. (...)

— Цікаво, як довго синьоморди спатимуть? — замислено промовив тато. — Якщо кожний із них проковтнув щонайменше сотню комах, то годин зо п’ять вони хропітимуть. Що з ними робити далі, я поки не знаю, але головне — їх чимшвидше знешкодити.

Я підійшов до чужинця з ґулею на лобі й обережно поторсав його за плече. У ту ж мить у голові в мене залунало:

— Як смачно! Як поживно! Земні комахи — найкращі в усій галактиці!.. А стару чаклунку ми гарненько заховали. Її тепер ніхто й ніколи не знайде. Та й шукати буде нікому. Наш десант окупує всю цю планету. Спротиву аборигени не чинитимуть — усі вони інфіковані нашим вірусом. А хто не піддався, тому силоміць зробимо щеплення. І ніяка протиотрута не допоможе. Ось тільки б допастися до їхньої секретної лабораторії... Цивілізація блакитних жаб — найвеличніша цивілізація Всесвіту! Ми нездоланні! Люди стануть нашими рабами й працюватимуть на мушиних фермах — вирощуватимуть комах-бройлерів. Ми експортуватимемо чудові комашині консерви в кожний куточок галактики!

Я отямився лише тоді, коли тато сильно струсонув мене за плечі. Виявляється, я так перейнявся думками синьомордого чужинця, що почав свистіти, кумкати й клацати язиком.

Оговтавшись, я коротко переповів усе, про що довідався, уступивши в телепатичний контакт із космічним хижаком, і побачив, як мої батьки й Жук із Зайцем захвилювалися.

Стало зрозуміло, що святкувати перемогу ще зарано.

Розділ 28

Пірамідосерфінг

На вигаданих татом і мамою пластикових санчатах усі спустилися по гранях піраміди донизу (цей спосіб переміщення Клим подумки назвав пірамідосерфінгом). Перед тим вони прив’язали до санчат причмелених комахожерів. Космічні прибульці впали в глибокий транс, а всі думали над тим, як їх знешкодити.

Розділ 29

Нехай синьоморди посплять

— Друзі, — замислено мовив тато (...), — якщо зараз ми почнемо перетягати цих пузатих довголапів до нашої піраміди, то не впораємося й до вечора.

— А що ти пропонуєш? — схвильовано запитала мама, поглядаючи на годинник.

— Просто заблокувати їх за допомогою часольоту. (...) Усе дуже просто, — пояснив мені тато. — Справа в тому, що часоліт має універсальні властивості. Він мусить захищати мандрівника в часі та просторі від будь-яких небезпек. Тому в нього закладено безліч програм.

— А звідки ти про все це знаєш? — не витримав я і підозріливо глянув на тата.

— Климе, про це я дізнався від своєї мами, а твоєї бабусі ще тоді, коли мені було стільки ж років, як тобі зараз. Просто всі представники роду Джур утаємничені в прадавні секрети характерництва. Але пані Соломія, як її називають учні й прихильники, змогла поєднати чудодійні сили з найсучаснішими науковими здобутками, замаскувавши свій універсальний прилад у старому «Запорожці». Погодься, хіба комусь спаде на думку шукати машину часу в цій іржавій консервній бляшанці?

Тато швидко вивів «Запорожця» з піраміди, сів усередину, потім зробив декілька блискавичних рухів — (...) і тієї ж миті кумедні старомодні фари автомобіля почали випромінювати дивне зеленкувате сяйво. Зелені промені освітили поснулих на піску прибульців, і ті немов закам’яніли. Над піщаною пустелею враз запанувала тиша — то миттєво урвалося тисячоголосе хропіння ротатих комахожерів.

— Ви вбили їх? — вражено запитав Заєць.

— Ні, закон усесвітньої рівноваги забороняє насильство. Ми можемо лише оборонятися. А цих незваних гостей найкраще буде відіслати назад, на їхню планету. До нашого повернення вони полежать тут у стані анабіозу.

— От лише б знати, як нам звільнити мешканців Землі від вірусу страху, — зітхнула мама.

— Про це може знати тільки пані Соломія, — сказав Жук. (...)

Розділ 30

Ми вистежуємо викрадачів

Уже вдесяте тато намагався запрограмувати в машині часу необхідні нам час і місце. Єдине, що нам було потрібно, — це перенестися в учорашній ранок. Найкраще — у той час, коли я саме побіг до школи (і по дорозі потрапив у лабети синьоморда), а моя бабуся залишалася вдома.

— З усього видно, що її захопили саме в той момент, коли й тебе. Отже, це сталося приблизно о 8.20.

Тато ще раз виставив на дисплеї ці цифри, але марно — екран залишався темним.

Мама сиділа біля батька, а ми із Жуком і Зайцем — на задньому сидінні.

— А що буде, коли часоліт узагалі не запрацює? — пошепки запитав Заєць.

— Цього не може бути! — упевнено заперечив я. (...)

Зненацька я відчув, як щось навколо мене змінилося. Визирнув у вікно й побачив, що наш жовтенький автомобіль стоїть під старою грушею у дворі мого будинку.

— Приїхали, — просто сказав тато й почав вилазити з низенької автівки.

Мама й ми з хлопцями також вийшли та попрямували до під’їзду.

— Заждіть, — раптом скомандував тато й швидко сховався за трансформаторну будку.

Ми стали за його спиною, а тоді я обережно визирнув, аби побачити, що там відбувається. Вхідні двері відчинилися навстіж і з них вийшов... Сашко Смик — Кактус. Він сторожко озирнувся, нікого на подвір’ї не побачив — і поманив когось рукою. За ним вийшло декілька людей, убраних у чорні старомодні пальта й крислаті капелюхи. Я впізнав їх — часто я помічав, як ці люди з низько насунутими на лоба капелюхами стоять десь біля вітрини чи сидять на лавочці, затулившись газетою. Отже, вони давно стежили за мною.

Як виявилося, цікавив їх не лише я, бо разом із ними йшла наша бабуся. Мене здивувало те, що бабуся не пручалася й не намагалася якось вирватися від викрадачів. Вона йшла спокійно, і видно було, що навіть щось каже Кактусові й людям у капелюхах.

— Обережно, не витикайтеся, — прошепотів тато, — потрібно за ними простежити!

Група викрадачів завернула за ріг будинку, і ми обережно пішли за ними назирці.

— Погляньте, — скрикнула мама, — вони завели бабусю в будку, де лагодять взуття.

— Та вона ж давно стоїть зачинена й там ніхто не працює, — здивувався тато. (...)

Розділ 31

Куди веде провалля

Коли ми підкралися до маленької дерев’яної споруди, то почули дивний звук — ніби працював потужний мотор. Я зазирнув у невеличке віконце — будка була порожня.

Тепер можна було не ховатися та обстежити будку.

— Виявляється, у нас під носом був спостережний пункт блакитних жаб, — сказав Жук. (...)

— Отже, ті чорні постаті насправді замасковані синьоморди! Тепер зрозуміло, чому вони так низько насували капелюхи — щоб не було видно їхніх синіх мордяк! — вигукнув Заєць.

— Але як міг Сашко вступити з ними в змову? — обурилася мама.

— Швидше за все, вони просто зазомбували хлопця, — спробував виправдати Кактуса тато, але я мав іншу думку.

— Просто вони підкупили Кактуса. Він завжди понад усе любив гроші та владу, — заперечив я. — А після літніх канікул він не вилазив із салону ігрових автоматів — програвав щодня купу грошей, а наступного дня знову грав. І ті програші його зовсім не турбували. А його неймовірна сила? Певно, прибульці давали Кактусу якісь стимулятори росту. Ось чому він міг подолати мене одним мізинцем.

— Гаразд, розберемось із Сашком потім, зараз головне — знайти жаб’ячий центр керування. — Тато відчинив шафу, у якій купою було навалене старе взуття, легко відсунув її, і ми побачили глибокий колодязь, дна якого не було видно.

Заєць ухопив якогось подертого черевика, кинув його в колодязь і почав лічити:

— Один, два, три ... — (...) Ми нічого не почули.

— Не розумію! Невже в цьому колодязі взагалі немає дна? — стурбовано запитав Жук.

— Хоч би що там було, а дослідити це провалля потрібно, — сказав тато та витяг із невеличкої сумки, якісь дивні предмети, які найбільше нагадували мильниці з присосками, і простягнув кожному з нас.

— Це стінолази — незамінна річ для пересування по прямовисних поверхнях, — пояснила мама. — Ми часто використовуємо ці пристрої, коли треба піднятися на якусь круту стіну чи спуститися в підземелля. (...)

Розділ 32

Що може антижаб

Клим із батьками, Заєць і Жук почали спускатися на присосках у безвість. Через якийсь час по стіні у вагончику почали підніматися синьоморди, з-поміж них Клим упізнав підступного й самовдоволеного Кактуса. Хлопці вимкнули ліхтарики, аби їх не помітили. Жук повідомив, що в нього є засіб антижаб, але ним можна знешкодити лише одного або максимум двох потвор. І в цей момент почувся голос мами: «Увага! Здається, ми знайшли те, що шукали».

Розділ 33

Ми виконуємо акробатичні номери

Нарешті ми спустилися на дно глибочезного колодязя. Води в ньому майже не було — під ногами хлюпала ріденька грязюка. Перед нами була щільно зачинена брама. З усього було видно, що просто так крізь неї пройти не пощастить (...). Щоб вхід відчинився, до брами потрібно було прикласти... жаб’ячу лапу. Зображення такої лапи світилося на броньованих воротах яскраво-синім сяйвом.

— Щось мені підказує, що ні в кого з нас жаб’ячої лапи немає. Отже, ідентифікаційний прилад не спрацює, — сумно пожартував тато.

— Боюся, що він якраз спрацює, але не відчинить ворота, а підніме тривогу, — відповіла мама.

— А що, коли ми спробуємо виконати один трюк? — раптом запитав Заєць. — Але для цього нам знадобиться третій, — і хлопець глянув на мене.

Серце в мене закалатало, мов телячий хвіст, але відмовитися я не міг. (...)

— Кажіть, що робити, — захриплим голосом мовив я.

— Поглянь: прибульці зробили сигналізацію лише на рівні людського зросту. Треба їх перехитрувати. Ми станемо на плечі одне одному, високо вгорі проріжемо отвір на брамі, я пролізу всередину й відчиню ворота з іншого боку. (...)

Я був найвищий та найміцніший, тому виконував роль підпори. Мені на плечі став Жук, а нагору спритно здерся по наших плечах легенький та гнучкий Заєць. Головне було міцно тримати на собі обох хлопців і не похитнутися, бо тоді б наша піраміда вмить розвалилася, спрацював би сигнал тривоги й на нас накинулася б охорона синьомордів.

Напевно, хлопці справді мали якісь надзвичайно потужні прилади, бо я почув лише скрегіт металу — і за декілька хвилин до моїх ніг упав чималий його шмат.

За декілька секунд сигналізація вимкнулася, зображення жаб’ячої лапи на брамі перестало світитися, і дві половинки масивних воріт прочинились і пропустили нас досередини.

Розділ 34

Бабуся Соля дає нам інструкції

Ми переступили через поріг центру космічних прибульців, і нас засліпило яскраве сяйво. Коли очі призвичаїлися до світла, ми побачили, що посеред устеленої свіжою травою кімнати сидить на маленькому дерев’яному ослінчику бабуся Соля. Зараз вона перебувала в такому ж стані, як я, коли мене захопив головний синьоморд. Вона була щільно обмотана якоюсь слизькою гидотою так, що не могла поворухнутися.

Тато кинувся, щоб звільнити бабусю, але вона крикнула:

— Не рухайтеся! Синьомордики влаштували спеціальні пастки на той випадок, якщо мене прийдуть рятувати. А ще запам’ятайте: вам треба якнайшвидше повертатися в завтрашній день, бо зараз вам доведеться змінювати майбутнє, а це може викликати дивовижні й непередбачувані зміни. Отже, слухайте. У мене в лівій кишені фартуха лежить маленький полотняний мішечок. Візьміть його із собою та повертайтеся в пустелю. Підніміться на піраміду козака Мухи й розвійте насіння за вітром. Далі все буде так, як передбачив наш пращур Андрій Джура. Космічні хижаки перестануть загрожувати нашій планеті.

Тато нахилився до бабусі й дістав із кишені її фартуха полотняний мішечок.

— Бабусю, а як же ти? — крикнув я та мало не заплакав, так мені шкода було дивитися, як моя бабуся сидить прикута до ослінчика, а хижі синьоморди ось-ось можуть до неї допастися.

— Не хвилюйся, онучку, усе буде гаразд. Головне: зробіть усе так, як я сказала, а тоді повертайтеся додому. Не забудьте поставити часоліт на те саме місце, де взяли, — під старою грушею. (...)

Розділ 35

Квіти перемагають хижих прибульців

Ми стояли на верхівці піраміди. Позаду був часовий стрибок у ранок сьогоднішнього дня. Сонце вже освітило безкраї піски, нерухомих синьомордів та їхні прозорі капсули.

— Почнемо, — сказав тато й витяг із кишені полотняну торбинку.

Він дочекався сильного пориву вітру, розв’язав мотузочок і витрусив дрібненькі насінини собі на долоню. А тоді почав висипати їх — ніби сіяв у повітрі. Вітер підхопив крихітні зернятка й поніс у пустелю.

Ми всі — тато, мама, Жук, Заєць і я, затамувавши подих, чекали, що буде далі. (...)

— Дивіться! — раптом скрикнув Заєць, показуючи рукою вниз. — Квіти! (...)

Я побачив, що з кожної квітки випурхує метелик. І крильця в метеликів точнісінько такої ж барви, як квіти, у яких вони народилися.

— Погляньте, — вигукнула мама, — синьоморди заворушилися! Зараз вони розпочнуть полювання. Метелики — це ж їхня найулюбленіша їжа!

— Не хвилюйтеся, — тато показав нам клаптик паперу, який щойно витяг із бабусиної торбинки, — тут є чіткі інструкції, але виконати їх може лише Клим. — І тато простягнув записку мені.

Я відразу ж упізнав чіткий бабусин почерк: «Климчику, щойно синьомордики вдихнуть пилок цих квітів, як стануть слухняними й покірними. Ти повинен віддати їм наказ забиратися геть із нашої планети й назавжди забути до неї дорогу. Адже тільки ти розумієш мову блакитних жаб і можеш із ними спілкуватися».

Я зосередився й наказав синьомордам:

— Стати в колону по два! Узятися за лапи! Кроком руш до своїх капсул!

Тієї ж миті космічні пірати почали шикуватися в колону, а тоді, побравшись за лапи, (...) слухняно попрямували до своїх літальних апаратів. Коли останній синьоморд застрибнув усередину капсули, я подумки передав їм останню настанову: «Повертайтеся додому й ніколи, чуєте, ніколи не прилітайте на Землю! Наступного разу вам це так просто не минеться!» (...)

Тепер я був певен: Землю врятовано...

— А що ж буде з нами?

— Усе буде добре! — заспокоїв мене тато й усміхнувся; виявляється, я промовив своє запитання вголос.

— Ти повернешся до школи й нікому нічого не розповідатимеш, — сказала мама. — Мешканцям Землі ще зарано знати про деякі загадки Всесвіту.

— А ви? — запитав я в Жука й Зайця.

— Ми виступатимемо в цирку, але ще не раз зустрінемося з тобою в ТТБ! Адже боягуз, котрий переміг свій страх, — найсильніша людина у світі. Запам’ятай це!

7. Завдання.

1. Синьоморди розносили особливо небезпечний вірус

  • А сну
  • Б люті
  • В страху
  • Г зради

2. На думку Клима, «завжди понад усе любив гроші та владу»

  • А головний синьоморд
  • Б Андрій Джура
  • В Омелян Муха
  • Г Сашко Смик

3. Чудодійну протиотруту винайшов (винайшла)

  • А мати Клима
  • Б бабуся Соля
  • В батько Клима
  • Г Клим Джура

4. Розкажіть про зміни, які відбулися з Климом Джурою протягом усієї повісті.

5. Чи будуть, на вашу думку, Клим, Заєць і Жук дружити й у майбутньому? Чому ви так вважаєте?

6. Які пісні любила співати бабуся Соля? Як репертуар виконуваних бабусею пісень її характеризує?

7. Охарактеризуйте стосунки між Климом та його батьками й бабусею. Як ви думаєте, що в їхній родині сприяло дружбі та порозумінню?

8. Висловте свої міркування щодо такої позиції Жука й Зайця: «Боягуз, котрий переміг свій страх, — найсильніша людина у світі».

9. Яка ілюстрація до повісті Л. Ворониної вам найбільше сподобалася? Чим саме?

10. Домашнє завдання.

1. Підготуйтеся до стислого усного переказу розділів 25-35.

2. Випишіть із збірки народної творчості приказки й прислів’я про жаб. Напишіть невелике спостереження (4-5 речень) про ставлення українського народу до цих тварин (за бажанням).

8. Сюжет художнього твору.

• Опрацюйте матеріал із теорії літератури та виконайте завдання.

Теорія літератури

Сюжет

Пригодницькі твори цікаві передусім своїм «закрученим» сюжетом. Що таке сюжет?

Сюжет (з фр. тема, предмет) — подія або декілька подій, що взяті за основу епічного чи драматичного твору. Разом із сюжетом розкриваються характери літературних героїв. Справді, саме через події ви глибше зрозумієте вдачу головного героя повісті Л. Ворониної «Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9». Клим Джура впродовж пригод змінюється: спочатку він боязкий, невпевнений у собі хлопець, а наприкінці твору вже самодостатня людина, здатна приймати рішення.

Сюжет художнього твору складається з окремих елементів: експозиції, зав’язки, розвитку дії, кульмінації та розв’язки.

Експозиція (з латин. опис) зазвичай буває на початку твору. У ній автор розповідає читачам про час і місце подій, знайомить із головними героями. Експозицією розпочинається оповідання В. Винниченка «Федько-халамидник», перші два абзаци описують головного героя: хто він, яка його вдача... У повісті «Таємне Товариство Боягузів...» експозиції немає, твір починається із зав’язки.

Зав’язка — це вихідний момент у розвитку дії художнього твору. Зав’язка здебільшого розпочинає основний конфлікт, зіткнення добра зі злом. Л. Воронина ніби поміщає вас усередину головного героя Клима Джури. Вона веде розповідь від першої особи («Я обережно визирнув із-за рогу будинку...»). Тож, читаючи твір, ви переживаєте події разом із Климом. З перших сторінок повісті ви дізнаєтеся про непримиренні стосунки головного героя із Сашком Смиком. Ця частина і є зав’язкою.

Далі йде розвиток дії, перед вами розгортаються перипетії, колізії, ви стаєте свідками неймовірних пригод, несподіваних вчинків героїв. Отже, розвиток дії — це розгортання подій, що виникають із зав’язки, своєрідний перебіг розповіді автора про життя, стосунки й дії персонажів. Основну, більшу частину сюжету становить розвиток дії. Саме тут вимальовуються моральні якості персонажів, кожен із них несе певну авторську думку. Розвитку дії сприяють загострення конфлікту, інтрига. Пригадайте моменти, у яких загострювався конфлікт: злочин біля банку, проникнення хлопців до кабінету директора банку, контакт із синьомордами та ін.

Момент найвищого емоційного напруження в художньому творі називають кульмінацією (з латин. вершина). Це — момент вирішального зіткнення характерів, мить перелому в сюжеті, з якої починається розв’язка. Кульмінацією в повісті Л. Ворониної «Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9» є момент передавання полотняного мішечка в центрі космічних прибульців і розпорошування насіння з вершини зрізаної піраміди. Саме із цієї миті відбувається перелом у сюжеті та спадає напруження, яке збільшувалося постійно впродовж усього твору. У великих прозових творах (повість, роман) може бути декілька кульмінаційних моментів, проте один із них головний — той, про який щойно йшлося.

Після кульмінації традиційно йде розв’язка.

Розв’язка — це сюжетний елемент, у якому напруження спадає і конфлікт розв’язується. Подолання космічних прибульців і повернення машини часу додому і є розв’язкою повісті Л. Ворониної «Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9».

9. Завдання.

1. Твір «Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9» за жанром

  • А оповідання
  • Б повість
  • В поема
  • Г переказ

2. Момент найвищого емоційного напруження в сюжеті твору називають

  • А зав’язкою
  • Б розвитком дії
  • В кульмінацією
  • Г розв’язкою

3. Традиційний сюжет має подану послідовність.

  • А зав’язка — розвиток дії — кульмінація — розв’язка
  • Б розвиток дії — зав’язка — кульмінація — розв’язка
  • В кульмінація — зав’язка — розвиток дії — розв’язка
  • Г зав’язка — розв’язка — розвиток дії — кульмінація

4. Що таке сюжет художнього твору?

5. За яким принципом авторка поділила повість на розділи?

6. Доведіть, що твір Л. Ворониної про Клима Джуру за жанром — повість.

7. Прокоментуйте назву повісті Л. Ворониної «Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9».

8. Визначте кульмінаційні моменти в 19, 20, 25, 27 і 29 розділах повісті.

9. Якби вам довелося грати роль у кінофільмі за мотивами повісті Л. Ворониної «Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9», то яку б роль ви зіграли? Чому саме цю роль?

10. Домашнє завдання.

Підготуйтеся до виразного читання за ролями кульмінації і розв’язки повісті Л. Ворониної «Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9».

Подумайте й розкажіть

• Який фрагмент повісті Л. Ворониної вас найбільше здивував (налякав, розсмішив)?

• Чи вірите ви в прибульців (у НЛО)?

• Що втратить художній твір, якщо в ньому не буде кульмінації?