Історія України (1939-2003). 11 клас: Опорні конспекти
ОПОЗИЦІЙНИЙ РУХ
Особливості опозиційного руху
Ріст опозиції в 60-80-х рр. характеризувався наступним.
1. Посиленням дисидентського руху.
2. Посиленням правозахисного руху.
3. Наростанням громадської непокори.
Все це — прояви національно-демократичного руху.
Вони виступали:
1. Проти хиб чинної системи.
2. Критикували її:
за розходження:
між словом і ділом;
між деклараціями і соціальною практикою.
За порушення:
принципу соціальної справедливості;
загальної рівності;
норм моралі.
За ігнорування:
теоретичних і практичних рекомендацій В. І. Леніна;
статей Конституцій СРСР і УРСР;
підписаних СРСР міжнародних угод і декларацій;
власних законів,
зокрема:
стосовно прав людини,
свободи слова і друку,
самовизначення націй,
суверенітету республік аж до їх відокремлення,
розвиток української мови і культури,
правдивого відтворення історичного процесу,
існування справжньої демократії та ін.
Течії в опозиційному русі
1. Національно-визвольна (В. Мороз, Л. Лук’яненко та ін.). Виступали за відновлення незалежності України, за вільний розвиток української мови й культури. Засуджували великодержавний шовінізм, імперську політику центру, постійну русифікацію.
2. Правозахисна (М. Руденко, П. Григоренко, В. Чорновіл, С. Хмара та ін.).
Вимагали дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, викривали злочини тоталітарної системи.
3. Релігійна (Й. Тереля, В. Романюк, Г. Вінс, І. Гель та ін.). Вимагали дотримання свободи віросповідання, відновлення заборонених релігійних конфесій. Виступали проти різних обмежень у релігійному житті. Вели боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті.
Характеристика опозиційного руху
1. 80% дисидентів становила інтелігенція:
викладачі вишів (В. Мороз, М. Осадчий та ін.);
шкільні вчителі (О. Різникін, М. Озерник, Д. Мазур, В. Лисенко та ін.);
науковці (брати М. і Б. Горині, Ю. Бадзьо, лаборант-хімік Є. Кузнецова та ін.);
інженери (О. Мартиненко, Я. Меншук, В. Клобанов, В. Дяк та ін.);
юристи (Л. Лук’яненко та ін.);
лікарі (М. Плахотнюк, С. Хмара, О. Притика та ін.);
письменники (М. Руденко, Т. Мельничук, О. Бердник, В. Стус та ін.);
літературні критики (Іван Світличний та ін.); _
журналісти (В. Чорновіл, В. Шевченко та ін.);
художники (О. Заливаха, А. Горська, Г. Севрук та ін.);
кінорежисери (С. Параджанов, Гелій Снєгірьов, В. Монбланов та ін.).
2. У русі брали участь й інші верстви населення:
робітники (В. Макуха, І. Гель, В. Кравченко та ін.);
студенти (Я. Гаврик, Т. Мотильова та ін.);
військовослужбовці (Г. Куценко, С. Корнієнко та ін.);
церковні діячі (Й. Тереля, В. Романюк та ін.).
3. Опозиційний рух був довготривалим у часі (понад 20 років).
4. Ідеологічні погляди опозиції були різноманітні:
на марксистській платформі стояв П. Григоренко,
на націонал-комуністичній — І. Дзюба,
близьким до інтегрального націоналізму та ідеології ОУН був В. Мороз.
5. Опозиція обстоювала національні інтереси українського народу.
Методи боротьби
1. Організація масових заходів.
3 22 травня 1961 р. щороку почали вшановувати пам’ять Т. Г. Шевченка. Того дня 1861 р. труну з тілом Великого Кобзаря провезли з Петербурга через Київ до Канева для поховання. У пам’ять про цю подію біля пам’ятника в Києві збиралися шанувальники поета, читали його поезії, вірші про нього, грали на бандурах.
Організовувалися шевченківські свята, вечори Івана Франка та Лесі Українки, гуртки з вивчення історії України.
Популяризувалися народні та релігійні традиції українського народу, проводилися вертепи, свята Івана Купайла, співалися колядки та щедрівки.
2. Написання листів — протестів до керівних органів УРСР та СРСР:
У вересні 1965 р. під час презентації в київському кінотеатрі “Україна” стрічки С. Параджанова “Тіні забутих предків” під листом-протестом проти арештів інтелігенції підписалися 140 присутніх. Цю акцію організували Іван Дзюба, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл.
У листопаді 1965 р. з листом-протестом проти арештів, уболіваючи за стан української культури, звернулися до ЦК КПУ та ЦК КПРС композитор П. Майборода, поети Л. Костенко та І. Драч, авіаконструктор О. Антонов.
У квітні 1966 р. 10 членів Спілки художників України звернулися з клопотанням переглянути справу художника П. Заливахи.
У 1968 р. на ім’я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста, секретаря ЦК з питань ідеології Ф. Овчаренка і секретаря Спілки письменників України Д. Павличка було написано листа, якого підписало близько 300 представників творчої інтелігенції Дніпропетровська, котрі протестували проти шельмування Олеся Гончара за його роман “Собор”. У підготові листа звинуватили поета Івана Сокульського, якого заарештували і засудили до 4,5 роки таборів суворого режиму.
У 1968 р. було написано лист-протест 139 вчених, робітників, працівників літератури та мистецтва Л. Брежнєву, О. Косигіну, М. Підгорному проти закритих судових процесів над українською інтелігенцією. Листа підписали 27 робітників, 25 фізиків і математиків, 27 письменників і літераторів, 18 митців, 9 інженерів, 6 студентів, викладачі та ін.
3. Написання протестів, відкритих листів, звернень на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн:
У 1966 р. звернення до різних міжнародних інстанцій, до прокуратури УРСР і голови КДБ при Раді міністрів УРСР великої групи творчої інтелігенції — 78 осіб (серед них З. Франко, М. Коцюбинська, І. Драч та ін.) із запитаннями про провину заарештованих у 1965 р.
У 1975 р. український журналіст, політичний в’язень В. Чорновіл звернувся до президента США Д. Форда з повідомленням про те, що керівники СРСР придушують будь-яку критичну думку всередині країни.
4. Самвидав.
Поширення підготовлених дисидентами книг, статей, відозв, що викривали й засуджували політику влади. Ці матеріали потайки переписувалися, передруковувалися, передавалися з рук у руки. Така система поширення інформації називалася самвидавом.
5. Написання праць дисидентами.
Ось перелік деяких праць, написаних дисидентами:
I. Дзюба. “Інтернаціоналізм чи русифікація" (1965 р.) — критика національної політики КПРС, спрямована проти русифікації України.
М. Брайчевський. “Приєднання чи возз’єднання" — історичне дослідження.
Є. Сверстюк. “Собор у риштуванні" — літературно-публіцистичний твір, присвячений морально-етичним проблемам, піднятим у романі О. Гончара “Собор”.
В. Мороз. “Мойсей”, “Хроніка опору”, “Серед снігів" (1970 р.) — викриття вад радянської дійсності. “Репортаж із заповідника ім. Берії" — антисталінська стаття з гострою громадсько-політичною спрямованістю.
Л. Плющ “У карнавалі історії" — критика радянської дійсності.
В. Чорновіл. “Правосуддя чи рецидиви терору” (1966 р.) — перша “самвидавська” праця.
“Лихо з розуму" (1967 р.) — збірка документів та біографічних відомостей про жертви репресій 1965-1966 рр. Ця книжка вийшла в Парижі та була удостоєна міжнародної премії журналістики. У незалежній Україні в 1996 р. В. Чорноволу за цей та інші гостропубліцистичні твори було присуджено Шевченківську премію.
6. Випуск “самвидавського" журналу “Український вісник" (з січня 1970 р;).
Його випуск організував В. Чорновіл у Львові.
До 1972 р. вийшло 6 номерів журналу.
Завдання журналу — об’єктивне висвітлення процесів та явищ життя українського суспільства. Він був головним рупором незалежної громадської думки в Україні, висвітлював усі процеси, що відбувалися в Україні.
З 1973 р. після арешту редакції “Український вісник” над його поновленням почав працювати С. Хмара.
У 1974 р. вийшли 7-й та 8-й випуски “Українського вісника”.
7. Солідарність з іншими народами, які зазнавали утисків від тоталітарної системи.
У 1968 р. радянські війська окупували Чехо-Словаччину, поклавши край “празькій весні”. На захист прав чехословацького народу виступили дисиденти.
8. Підтримка руху кримських татар за повернення на історичну батьківщину — до Криму та відновлення національного й політичного рівноправ’я народу.
У 1968 р. в Москві було проведено демонстрацію представників кримсько-татарського народу. Справедливі вимоги кримських татар також підтримали українські правозахисники.
9. Вивішування синьо-жовтих прапорів.
9 травня 1972 р. над клубом у селищі Стебник на Львівщині було вивішено національні прапори. За це засудили Любомира Старосольського та Романа Колопача відповідно до 2 і 3 років таборів.
22 січня 1973 р. чотири синьо-жовті прапори замайоріли в м. Чорткові на Тернопільщині. За цю акцію були засуджені Володимир Мармус (6 років таборів суворого режиму і 5 років заслання), Микола Мармус і Степан Сапеляк отримали по 8 років ув’язнення, інші були засуджені до 7 років таборів.
10. Розповсюдження листівок.
21 січня 1978 р. біля могили Т. Г. Шевченка в Каневі на знак протесту “проти русифікації українського народу”, “проти російської окупації в Україні” було розкидано близько тисячі листівок.
У січні 1970 р. в с. Білятичі на Рівненщині було розкидано листівки й відозви за підписом “Воля” про нерівноправність радянських народів та русифікацію в Україні.
11. Індивідуальні протести.
5 листопада 1968 р. вдався до самоспалення в Києві на Хрещатику Василь Макуха, уродженець Львівщини, колишній воїн УПА і в’язень сталінських таборів, робітник із Дніпропетровська.
Спробу самоспалення біля Київського університету в березні 1969 р. вчинив учитель із Бердянська Микола Бориславський, якого було врятовано. Він мав при собі транспоранти з написами: “Свободу діячам української культури”, “Боріться за законні права української мови”. Був засуджений на 2,5 року до мордовських таборів.
21 січня 1978 р. біля могили Т. Г. Шевченка в Каневі спалив себе Олекса Гірник з Івано-Франківської області на знак протесту “проти російської окупації на Україні”. В залишеній записці написав: “Тільки в такий спосіб можна протестувати в Радянському Союзі”.
12. Робітничі заворушення.
Відбувалися численні страйки робітників:
1969 р. — страйк робітників у Червонограді Львівської області за поліпшення умов життя і праці.
1972 р. — страйки робітників у Дніпропетровську, Дніпродзержинську (тут були сутички страйкарів із міліцією, людські жертви).
1972 р. — страйк у Кам’янці-Подільському.
1981 р. — у Києві було 6 страйків.
1981 р. — у Прип’яті мали місце заворушення через перерви з постачанням продуктів харчування.
13. Створення правозахисних організацій.
У 1975 р. уряди 35 держав Європи і Північної Америки, у тому числі й уряд СРСР, підписали Гельсінські угоди, що мали закріпити нові відносини в Європі, забезпечити дотримання у кожній з країн високих принципів демократії, прав людини.
Повіривши в лібералізацію радянського режиму, група українських дисидентів 9 листопада 1976 р. створила Українську Гельсінську спілку (УГС), тобто групу сприяння виконанню гельсінських угод, яка мала на меті слідкувати за дотриманням в СРСР та Україні основних прав людини. Очолив організацію у складі 37 осіб Микола Руденко — знаний український поет і прозаїк. Серед них відомі правозахисники — Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Олексій Тихий, Ніна Строката та ін.
Українська Гельсінська спілка мала на меті
ознайомити широкий загал із Декларацією прав людини ООН;
сприяти виконанню в Україні гельсінських договорів;
забезпечення в Україні прав людини, справжньої демократії;
ознайомлення урядів країн-учасниць гельсінських договорів і світової громадськості з фактами порушень на території України Загальної декларації прав людини;
домагатися участі окремої делегації України в міжнародних конференціях, на яких обговорювалися підсумки виконання гельсінських угод;
з метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування в Україні представників закордонної преси.
Підсумки діяльності Української Гельсінської спілки
1. Намагалася ознайомити світову громадськість із фактами порушень прав людини в Україні.
Зробила 30 заяв.
Видала 18 меморандумів.
Видала 10 інформаційних бюлетенів (почали виходити з 1978 р.).
2. Висувала вимоги:
вільного виїзду з батьківщини і повернення назад;
вільного поширення ідей;
вільного створення наукових, творчих, мистецьких та інших видань;
ліквідувати цензуру;
звільнити всіх політичних в’язнів;
перехід до незалежності мирним шляхом завдяки вільним виборам;
гарантувати конституційні, культурні й національні права українцям та іншим національним меншинам в Україні.
3. Викривала:
злочини тоталітарного режиму:
розкуркулення, голод 1933 р.,
репресії 1937 р., винищення УПА і мирного населення.
ігнорування національних прав України;
порушення підписаних СРСР міжнародних угод.
4. Інформувала про:
створення московської, грузинської, вірменської, литовської гельсінських груп;
арешти й переслідування;
порушення прав людини на всіх теренах СРСР.
5. Налагоджувала контакти з:
правозахисними групами інших республік;
закордонними організаціями.
6. Виступали за те, щоби:
не людина була для держави, а держава для людини;
народ став господарем своєї землі;
народ став спадкоємцем своїх традицій.
Діяльність правозахисників за кордоном
1. У листопаді 1976 р. закордонні правозахисники створили Вашингтонський комітет гельсінських гарантій для України. Очолив його Андрій Зварну.
2. У жовтні 1978 р. Петро Григоренко, позбавлений громадянства СРСР, за дорученням Української Гельсінської спілки (УГС) створив Закордонне представництво УГС (ЗП УГС). До нього увійшли Леонід Плющ, Ніна Строката, яка емігрувала до США в листопаді 1979 р.
3. У 1980 р. було засновано інформаційне видання “Вісник репресій в Україні” (редактор Надія Світлична, яка домоглася дозволу на виїзд до США у жовтні 1978 р.). Ці організації видавали матеріали Української Гельсінської спілки, знайомлячи з ними світову громадськість.
Розгром Української Гельсінської спілки
Лютий 1977 р. Початок арештів УГС. Було заарештовано Миколу Руденка і Олексу Тихого (засуджено відповідно на 12 і 15 років позбавлення волі). Згодом було заарештовано Мирослава Мироновича, Миколу Матусевича, Левка Лук’яненка (засуджено до тривалих строків ув’язнення).
До 1980 р. близько 3/4 членів групи було засуджено до ув’язнення на строки від 10 до 15 років позбавлення волі.
Також було заарештовано за звинуваченнями в антирадянській агітації та пропаганді О. Шевченка, В. Чорновола, В. Стуса, С. Хмару.
Арешти тривали аж до початку перебудовних процесів у середині 80-х рр.
Протягом 1977-1985 рр. з 37 членів спілки:
23 були засуджені за політичними і кримінальними статтями (за сфальсифікованими звинуваченнями) та відправлені в табори та заслання,
6 позбавлені радянського громадянства і виїхали за кордон,
3 члени групи загинули (О. Тихий, В. Стус, Ю. Литвин).
У 1988 р. було відновлено діяльність Української Гельсінської спілки в зв’язку з перебудовою та демократизацією суспільства. В. Чорновіл, брати Б. і М. Горині написали програму, яку було покладено в основу Декларації про державний суверенітет України.
У 1990 р. на базі УГС було створено Українську республіканську партію.
Висновки
1. Посилання на гельсінські угоди підносило національно-визвольну боротьбу українського народу до рівня загальноєвропейського демократичного процесу.
2. Національно-визвольну боротьбу в Україні ставило на правову основу.
3. Налагодження контактів із правозахисними групами інших республік Союзу та за кордоном відрізняло УГС від попередніх організацій.
4. Українська Гельсінська спілка додержувалася гуманістичних ідеалів, законності й демократії.
5. Вона була єдиною в СРСР правозахисною організацією, яка не заявила про свій саморозпуск.
6. Жорстока розправа над членами Української Гельсінської спілки значно загальмувала діяльність УГС, але це зупинила її повністю.
Репресії проти опозиції
Серпень — вересень 1965 р. Перша хвиля арештів
Переслідували інакомислячих у Києві, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Феодосії. Було заарештовано 25 осіб, справи 18 з них розглядалися закритими судами.
У Львові судили 7 осіб. Серед них:
Іван Гель — слюсар електролампового заводу, студент вечірнього відділення історичного факультету Львівського університету.
Богдан Горинь — науковий співробітник Львівського музею українського мистецтва.
Михайло Горинь — психолог заводу автонавантажувачів.
Михайло Осадчий — старший викладач кафедри журналістики Львівського університету.
Мирослава Зваричевська — літературний редактор обласного архіву.
Ярослава Менкуш — модельєр-конструктор.
Михайло Масютко — художник Феодосійського театру.
У Києві судили 5 інакомислячих:
Ярослава Геврича — студента медичного інституту, одного з організаторів капели бандуристів, групи колядників та учасника хору “Жайворонок” Київського університету.
Євгенію Кузнецову — хіміка-лаборанта Київського університету, автора публіцистичних статей “Мої роздуми”, “Уроки історії” “Націоналісти”.
Олександра Мартиненка — старшого інженера Київського науково-дослідного геолого-розвідувального інституту.
Івана Русина — працівника “Київоблпроекту” і учасника хору “Жайворонок”.
Миколу Гриня — науковця, якому після публічного каяття замінили покарання (3 роки таборів), на умовне.
Були також засуджені:
Опанас Заливаха — художник з Івано-Франківіцини.
Валентин Мороз — викладач історії Луцького, а згодом Івано-Франківського педінститутів.
Михайло Озерний — вчитель з Івано-Франківщини та ін.
Ці арешти викликали численні протести І. Дзюби, В. Чорновола, В. Стуса, С. Параджанова, Л. Костенко, І. Драча та багатьох інших.
Близько 150 осіб підписали протести до ЦК КПРС проти ганебних судових процесів.
Розправами середини 60-х рр. влада сподівалася припинити наростання опозиційних настроїв у суспільстві.
1970-1972 рр. — друга хвиля арештів.
Нова хвиля репресій почалась із заміни у липні 1970 р. на посаді голови КДБ УРСР В. Нікітченка, якого критикували за лібералізм, надісланим із Москви В. Федорчуком.
Арешти супроводжувалися численними обшуками, допитами сотень свідків, переслідуванням родин інакодумців та їхніх друзів.
Строки покарання значно збільшувалися. Ось хроніка деяких арештів.
11 жовтня 1971 р. До 5.5 років було засуджено викладача української мови та літератури Одеси, поета і журналіста Олексу Різниківа. Про своє обвинувачення він писав так: “Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя”.
1971 р. Ув’язнено інженера зі Львова Володимира Дяка (15 років таборів і заслання), лікаря з Одеси Олексія Притику (2 роки таборів суворого режиму), дружину С. Караванського — мікробіолога Н. Строкату, яка відмовилася публічно зректися свого чоловіка (за це одержала 4 роки таборів) та багатьох інших.
12-14 січня 1972 р. Численні арешти. За повідомленнями радіо “Свобода” в Україні було заарештовано близько 100 осіб. Офіційні власті про арешти не повідомляли. Серед заарештованих:
У Києві — Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, Леонід Плющ, Василь Рубан, Микола Плахотнюк та ін.
У Львові — Вячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Ірина Калинець та ін.
На Івано-Франківщині — священик Василь Романюк, поет Тарас Мельничук та ін.
Протягом 1972 р. було заарештовано:
Юрія Шухевича — сина Романа Шухевича за кілька рукописів, спрямованих проти існуючої влади, за що одержав 15 років тюрми і заслання.
Івана Дзюбу, Надію Світличну, Семена Глузмана, поета Ігоря Калинця та багатьох інших.
Більшість заарештованих у 1970-1972 рр. отримали 8- 15 років позбавлення волі у тюрмах, таборах суворого режиму та на засланні.
1976-1984 рр. — переслідування опозиції в умовах кризи тоталітаризму.
У цей період зазнавали арештів і переслідувань не лише члени УГС, а й інші дисиденти. Ось хроніка деяких арештів.
Грудень 1976 р. Заарештовано народного умільця з Чернігівщини Петра Рубана за зображення статуї Свободи і Джорджа Вашингтона до 200-річчя США (засуджено на 9 років тюрми і заслання).
Лютий 1977 р. Засуджено Михайла Ковтуненка за відмову працювати на КДБ і слідкувати за М. Руденком (одержав 1,5 року ув’язнення).
Лютий 1978 р. Засуджено Вадима Смогителя — педагога і композитора хору “Жайворонок” Київського університету за бажання виїхати за кордон.
У 1980-1982 рр. відбулися численні арешти.
Було заарештовано:
Степана Xмаpy, лікаря з Червонограда, за відновлення видання журналу “Український вісник”.
Віталія Шевченка — київського журналіста.
Дмитра Мазура — вчителя з Житомирщини, за усні й письмові заяви про голод 1933 р., за виступи проти русифікації.
Михайла Гориня у Львові та багатьох інших.
У 1982 р. відбулося багато процесів над “оборонцями віри та церкви”, зокрема 40 із них — над баптистами.
Опозиційні настрої проникали і в армію.
У серпні 1984 р. було заарештовано старшого лейтенанта Григорія Куценка за “наклепницькі заяви про пригноблення України Росією і за націоналізм”. Був позбавлений військового звання, чотирьох медалей і отримав 4 роки тюрми.
Сергій Корнієнко — старший лейтенант, киянин, звинувачений за подібними провинами і засуджений до 5 років тюрми.
Жертви психіатричного ув’язнення
Ініціатором застосування психіатрії з каральною метою на зламі 60-70-х рр. виступив голова КДБ СРСР Ю. Андропов. З-поміж лікарень особливою жорстокістю вирізнялася дніпропетровська, яку було перетворено на справжню психіатричну в’язницю. Ось приклади деяких жертв психічного ув’язнення.
Анатолій Лупиніс — поет, за читання власних віршів 22 травня 1971 р. біля пам’ятника Т. Г. Шевченкові у Києві був відправлений до спецпсихлікарні.
Зіновій Красівський — у 1972 р. за збірку віршів “Невільницькі плачі” був направлений на примусове “лікування” у Смоленську психлікарню, а потім у психлікарню на Львівщині. У психіатричній лікарні перебував до 1978 р., з якої був звільнений, але за участь в Українській Гельсінській спілці знову заарештований 1980 р. і засуджений до ув’язнення в таборах і на засланні.
Володимир Клебанов — інженер із Донецька, зробив спробу створити незалежні профспілки, у 1978 р. розповсюдив статут Асоціації незалежної профспілки захисту робітників. За це його було заарештовано і направлено до психлікарні, де він перебував до 1988 р.
Павло Скочок — журналіст, у 1978 р. за бажання виїхати за кордон був заарештований і направлений до Дніпропетровської спецпсихлікарні.
Ганна Михайленко — філолог з Одеси; за усні й письмові заяви щодо голоду 1933 р., проти русифікації та війни в Афганістані у грудні 1980 р. була заарештована й відправлена на “лікування” до Казанської спецпсихлікарні, де перебувала 7,5 року.
Віктор Рафальський — вчитель, перебував у психічних лікарнях 27 років.
У спецпсихлікарнях перебували:
Петро Григоренко — генерал, Леонід Плющ — математик, Микола Плахотнюк — лікар, Василь Рубан, Борис Ковгар та ін.
Позасудові переслідування
Вельми поширеними в ті роки були й позасудові переслідування, багатьох звільняли з роботи за зв’язки з “ворогами народу”.
З Інституту філософії АН України було звільнено з роботи таких працівників:
Світлану Клущенко, Миколу Роженка, Сергія Кудрю, Вікторію Цимбал, Василя Бишовця та багатьох інших.
З Інституту мовознавства АН УРСР вигнали дружину Є. Пронюка Галину Дітковську, наукового співробітника цього інституту Зіновію Франко.
З Інституту історії АН УРСР — Олену Апанович, Олену Кампан та ін.
З Інституту літератури АН УРСР — Олексія Ставицького.
З Інституту археології АН УРСР — Михайла Брайчевського та директора інституту Федора Шевченка.
З Інституту ботаніки АН УРСР звільнено 22 наукових співробітників.
Із журналу “Дніпро” усунули редактора Юрія Мушкетика.
У 1971 р. було розігнано самодіяльний народний хор під керівництвом Л. Ященка, а керівника звільнили з роботи й вигнали зі Спілки композиторів України.
У 1972 р. зі Спілки письменників України було виключено Івана Дзюбу, Василя Захарченка, Олеся Бердника та ін.
Восени 1972 р. — навесні 1973 р. виключено понад 26 студентів із комсомолу та Львівського університету.
У 1972-1973 рр. відбулася “чистка” вищої партійної школи при ЦК КПУ, було звільнено 34 викладачі на чолі з ректором.
17 травня 1974 р. виключено зі Спілки кінематографістів України Сергія Параджанова, Гелія Снєгірьова та Віктора Некрасова.
У вересні 1974 р. було виключено з партії та Спілки письменників України Віктора Некрасова за різкий відгук про '‘Малу землю” Л. Брежнєва.
Віктор Некрасов був позбавлений радянського громадянства і виїхав 1974 р. спершу до Швейцарії, а потім до Франції (помер 2 вересня 1987 р.).
Осінь 1978 р. Знято з роботи головного редактора журналу “Всесвіт” Дмитра Павличка, вигнано провідних працівників — Вадима Скуратівського і Михайла Москаленка.
Василь Стус (1938-1985)
Василь Стус — мужня людина, патріот, нескорений борець за свободу і щастя, уособив найшляхетніші риси української людини, українського поета XX ст. Виступав за ідеали добра, правди, честі, порядності, людяності, казав і писав те, що думав.
Народився Василь Семенович Стус у с. Рахівці на Вінниччині 6 січня 1938 р. в селянській родині. Закінчив українське відділення історико-філологічного факультету Донецького державного педагогічного інституту.
Якийсь час учителював на Кіровоградщині, потім — служба в Радянській армії. У 1961-1963 рр. учителював у Горлівці, з березня 1963 р. працював літературним редактором однієї з газет у Донецьку. Того ж року вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України за спеціальністю “Теорія літератури”.
В. Стус любив життя, свій рідний край, свою мову, свою культуру. Багато працював над собою, захоплювався українською та світовою класикою, писав вірші. Радянська дійсність важким тягарем давила на В. Стуса, породжуючи напружені роздуми про національне становище України, долю свого народу, свою власну долю. Він вірив у відродження України, відродження свого народу, його культури, традицій і його самоствердження.
У вересні 1965 р. у кінотеатрі “Україна” відбулася прем’єра фільму, “Тіні забутих предків” С. Параджанова, перед початком показу якого Василь Стус зі сцени запропонував присутнім підвестись і в такий спосіб виразити протест проти несправедливих політичних арештів української інтелігенції, за що його було виключено з аспірантури.
В. Стус влаштовувався на будь-яку роботу, але його скрізь звільняли (працював робітником метро, кочегаром, в історичному архіві тощо). У 1970 р. за кордоном вийшла збірка поезій В. Стуса “Зимові дерева”.
7 вересня 1972 р. Василя Стуса було засуджено до 5 років таборів і 3 років заслання за “систематичне виготовлення, збереження й розповсюдження антирадянських і наклепницьких документів, що паплюжать радянський державний і суспільний лад, та за антирадянську агітацію”.
Покарання відбував в одному з мордовських таборів суворого режиму, заслання — в Магаданській області.
Восени 1975 р. В. Стус написав заяву “Я обвинувачую”, в якій зазначив, що під час обшуку в 1972 р. органи КГБ вилучили в нього майже все, що він написав за останні 15 років.
Тернистим, тяжким, болісним був шлях великого поета, пронизаний устремлінням засуджених прорватися крізь ґрати таборів до омріяної волі. Поезія В. Стуса — це історія поневірянь, тяжких мук, страждань, дорога болю, а водночас — віри й надії у свою правоту, справедливість, у краще майбутнє України. Не скорилася душа стійкого поета і він в умовах таборів писав:
“Як добре те, що смерті не боюсь я,
І не питаю, чи тяжкий мій хрест,
Що вам, лукаві судді, не клонюся
В передчутті недослідимих верств”.
У 1976 р. тюремна адміністрація знищила 600 поезій В. Стуса, написаних протягом років тюремного життя. А він знову і знову писав вірші, пройняті вірою в майбутнє. Він вірив, що повернеться до свого народу дорогою вдячної пам’яті всіх чесних, порядних людей України, своїми віршами, які знайдуть свого читача:
“Народе мій, до тебе я ще верну.
Як син, тобі доземно уклонюсь”.
В. Стус переконаний, що жив і працював за високими моральними принципами.
“Жив, любив і не набрався скверни,
Зненависті, прокльону, каяття”.
2 жовтня 1980 р. судова колегія у кримінальних справах Київського міського суду оголосила новий вирок — 10 років позбавлення волі і 5 років заслання за “антирадянську пропаганду та агітацію”.
У 1982 р. на міжнародному фестивалі поезії у Голландії нагороду “Інтернаціональна поезія” було присуджено українському поету Василеві Стусу за його поетичний талант. Василь Стус у той час перебував у таборах.
Не зламалася душа стійкого поета, не корився долі, поводив себе незалежно, не пристосовувався, не підлабузнювався, ні на кого не доносив, проявляв велику силу волі, неабияку мужність і національну гідність, за що цілий рік просидів у камері-одиночці (з 1982 р. по 1983 р.).
У ніч проти 4 вересня 1985 р. В. Стус помер у холодному карцері, куди його помістили хворого, виснаженого.
Ним керувало високе почуття патріотизму, примушувало його вірно служити своєму народу, Україні, за що було відібрано у нього найдорожче — життя.
Поет повернувся до нас, посівши дуже високе місце в українській літературі. Пророчі слова великого поета:
“Щедрує нам безсмертя щедрий вечір
в новій Вітчизні”.
Його життя було коротким, тернистим, трагічним і справедливим, яскравим, людяним.
16 листопада 1989 р. відбулося перезахоронення Василя Стуса з Чусового Пермської області на Байковому цвинтарі в Києві, яке перетворилося на величезну політичну маніфестацію, на демонстрацію піднесення національної самосвідомості українського народу.
Разом із В. Стусом перезахоронили також померлих у тому ж таборі українських політв’язнів Юрія Литвина та Олексу Тихого.
Це було остаточним поверненням В. Стуса на Україну.
В. Стус віддав своє життя за кращу долю рідної України.
З проголошенням незалежності України відкрилися широкі можливості познайомитися з творчим доробком великого поета.
Зараз поезія В. Стуса міцно увійшли в літературне життя, його творчість вивчається в школі, вищих навчальних закладах України, читається мільйонами українців. Ми віддаємо шану справжньому синові України, великому патріотові, схиляємо голову перед стійкістю переконань поета, який присвятив життя боротьбі за світлі ідеали і встановлення справедливості. Посмертним виданням В. Стуса в Україні є збірка “Дорога болю”, за яку 1990 р. йому посмертно було присуджено Державну премію. Його твори перекладено англійською, німецькою, російською та іншими мовами світу.
Микола Руденко
Талановитий письменник, поет і публіцист, учасник Великої Вітчизняної війни, політпрацівник, деякий час очолював партійну організацію Спілки письменників України. Працював редактором відділу поезії у видавництві “Радянський письменник”, а в 1947-1950-х рр. — редактором журналу “Дніпро”. Нагороджений орденами та медалями СРСР.
Народився 1920 р. в с. Юр’ївці на Луганщині в родині шахтаря. Навчався на філологічному факультеті Київського університету. Захопився літературною діяльністю, писав вірші, романи, повісті, публіцистичні статті.
Написав романи “Вітер в обличчя”, “Остання шабля”, фантастичні повісті “Чарівний бумеранг”, “Народжений блискавкою”, трагедію “На дні морському”.
XX з’їзд став поворотним у його житті. Повірив у “відлигу”, “лібералізацію” радянської дійсності, виступив з гострою критикою радянського способу життя.
Наприкінці 60-х рр. вийшли три збірки поезій М. Руденка: “Всесвіт у тобі”, “Сто світил”, “Оновлення”. Написав поему “Хрест” про голод 1933 р. в Україні.
Ці твори М. Руденка було заборонено. Був виключений з партії, зі Спілки письменників України, заарештований, поміщений в психіатричну лікарню, де написав цикл віршів “Я вільний”.
Роман М. Руденка “Орлова балка” потрапив за кордон. У цьому творі змалював тогочасну Україну, опозиційну молодь 60-70-х рр.
У 1972 р. одержав почесне членство в Міжнародній організації письменників у французькому та японському осередках.
У 1976 р. очолив утворену в Києві групу сприяння виконанню гельсінських угод або Українську Гельсінську спілку, за що в 1977 р. був засуджений на 12 років позбавлення волі (7 років ув’язнення і 5 років заслання); відбував покарання в мордовських таборах. В ув’язненні написав дві збірки лірики “Прозріння” і “За ґратами”. У вірші-зверненні до Т. Г. Шевченка він писав:
“Сідай, Тарасе. В нас єдина мати —
Земля побоїщ, гроз і лихоліть.
Зустрілись ми у темнім казематі,
Де часу досить, щоб поговорить”.
Репресії проти правозахисного руху не вщухали до середини 80-х рр., хоч в декларації спілки проголошувалося, що вона керується не політичними мотивами, а має на меті ознайомити світову громадськість із порушеннями прав людини в Україні.
Під тиском громадськості був звільнений у 1988 р. та емігрував за кордон. У 1992 р. повернувся в Україну.
Олекса Тихий (1927-1984)
Сільський учитель і письменник.
Народився 1927 р. на Донеччині. Навчався у транспортному і сільськогосподарському інститутах, працював на будівництві у Златоусті, закінчив заочно філософський факультет Московського державного університету, після чого працював завідувачем навчальної частини Олексіїво-Дружківської середньої школи робітничої молоді.
Неодноразово виступав із критикою радянської колгоспно-радгоспної системи.
На початку 1957 р. написав заяву до голови президії Верховної ради УРСР із протестом проти введення Радянським Союзом своїх військ до Угорщини в 1956 р. Висловлювався про право націй на самовизначення, про право людини на свободу слова.
У 1957 р. був заарештований і засуджений на 7 років тюрми. Покарання відбував у тюрмах Мордовії.
Відбувши семирічний термін ув’язнення, 1964 р. повернувся на Донеччину. Вчителювати йому не дозволили. Поселився на хуторі Їжівці Костянтинівського району, завів пасіку, працював на заводі вогнетривкої цегли. Написав “Роздуми про українську мову і культуру в Донецькій області”.
Згодом знову був заарештований за “антирадянську пропаганду і наклепи на радянську дійсність”. Після звільнення — знов арешт за те, що 1976 р. він став одним із співзасновників Української Гельсінської спілки. Його було засуджено на 15 років: 10 років ув’язнення в особливо суворих умовах та 5 років заслання.
Олекса Тихий — людина великої сили волі та непереможного духу, чесний, порядний, справжній син України, її нескорена совість. Він насмілився сказати слово правди і за це неодноразово опинявся за ґратами. Тяжко хворів після операції шлунку, зазнавав страшних мук, бо лікарів до нього не пускали, але не корився долі. Волелюбна душа Олекси Тихого не мирилася з несправедливістю. Протестуючи проти жорстоких табірних умов, у грудні 1979 р. він намагався спалити себе.
Помер у Пермській тюрмі у травні 1984 р.
У 1989 р. перезахоронений на Байковому цвинтарі в Києві.
Юрій Литвин (1934-1984)
Талановитий поет, письменник, журналіст.
Глибоко вірив у справедливість, чесність, порядність. Безкомпромісний у діях, тому сміливо і з вірою у свою правоту виступив проти місцевої колгоспної влади, за що 1953 р. був вперше заарештований.
Повернувшись із тюрми, став правозахисником, обстоював право на політичні та релігійні свободи. У 1956 р. відкрито виступив проти введення радянських військ в Угорщину і придушення там народного повстання.
Його кілька разів заарештовували “за антирадянську діяльність” і за “паплюження радянського суспільного устрою”.
Ю. Литвин — член гельсінської групи і співавтор її “Інформаційного бюлетеня”. Під час слідства 1979 р. відмовився від покаянного заперечення своїх творів, яке йому пропонували, та оголосив голодування. Таким методом Ю. Литвин неодноразово вів боротьбу проти тоталітарної системи, проти приниження.
20 років Ю. Литвин відсидів у таборах, відчувши на собі нелюдські умови тюрми, злиденне харчування, постійні обшуки, знущання, заборону мати свої книги, записи тощо. Тяжко захворів, але табірна адміністрація змушувала його працювати. Після трьох операцій і кількох тривалих голодувань у хвилини відчаю заподіяв собі смерть (серпень 1984 р.).
Юрій Литвин втілював у собі риси борців за права людини, за людську гідність, за ідею національної незалежності. Його життя і смерть — яскравий доказ того, що національний дух знищити неможливо.
У листопаді 1989 р. його разом із Олексою Тихим і Василем Стусом було перезахоронено в м. Києві на Байковому цвинтарі.
Валерій Марченко (1947-1984)
Вчитель, журналіст, літератор, перекладач.
Валерій Веніамінович Марченко народився 1947 р. в Києві. Закінчив філологічний факультет Київського університету.
У 1970-1973 рр. працював у газеті “Літературна Україна”, вчителював, робив переклади, багато писав. Велика енергія і працьовитість допомагали йому долати всякі перепони, труднощі, бути у вирі подій того часу.
Досліджував причини занепаду української національної культури, написав на цю тематику низку статей, в яких викривав імперську політику центру щодо України, за що був засуджений Київським обласним судом до 6 років таборів суворого режиму і 2 років заслання.
Відбувши покарання, повернувся до Києва (1981 р.), продовжував писати, захищаючи права людини на власні переконання, свободу слова, друку. Його твори було опубліковано за кордоном. У 1983 р. за літературну і правозахисну діяльність був заарештований і засуджений до 15 років (10 років таборів та 5 років заслання). Він боровся за відродження української мови, національної культури. Ні тюремні ув’язнення, ні заслання не могли зламати його духу, його прагнення до справжньої незалежності України, до свободи. Помер 7 жовтня 1984 р. у ленінградській в’язничній лікарні. Він прожив коротке, але таке яскраве життя борця за світлі ідеали і кращу долю для всіх нас — жителів України.
Валентин Мороз
Народився 1936 р. на Волині, закінчив історичний факультет Львівського університету. Вчителював у рідному краї, з 1964 р. — на викладацькій роботі в Луцькому, а згодом — в Івано-Франківському педагогічних інститутах.
У серпні 1965 р. заарештований “за антирадянську пропаганду та агітацію”. Отримав 4 роки тюрми суворого режиму.
У грудні 1966 р. разом із М. Горинем, М. Масютком, Л. Лук’яненком був засуджений на 6 років табірної в’язниці “за виготовлення й поширення в таборі антирадянських рукописів і рефератів”.
У 1969 р. вийшов з ув’язнення і відновив активну правозахисну діяльність, багато писав, але 1970 р. був знову заарештований і засуджений до 14 років таборів і заслання за написання творів “Мойсей”, “Хроніка опору”, “Серед снігів”. У своїй праці “Репортаж із заповідника ім. Берії” описав мордовські табори, пануюче там беззаконня, жорстокість, нелюдські умови утримання в’язнів.
У 1972 р. одержав почесне членство в Міжнародній організації письменників, в її англійському осередку.
У 1974 р. в тюрмі В. Мороз почав голодування. На його захист виступили В. Чорновіл, В. Стус, А. Сахаров, папа римський, президент США. Президія Спілки українських письменників за кордоном неодноразово зверталася до Комісії з прав людини ООН, ЮНЕСКО, до Спілки письменників України на захист Валентина Мороза. Громадська організація “Міжнародна амністія” проводила численні заходи з визволення В. Мороза. У 1979 р. його разом із чотирма іншими дисидентами обміняли на двох радянських шпигунів, викритих у США.
У 1982 р. В. Мороз у Мюнхені захистив докторську дисертацію. Працював на радіо “Свобода”. Все своє життя він присвятив боротьбі проти тоталітаризму, захищаючи права людини і громадянина.
Опанас Заливаха
Народився 1925 р. на Харківщині. Згодом батьки переїхали на Далекий Схід. Змалку мав неабиякий хист до малювання і батьки віддали його на навчання в художню школу при ленінградській Академії мистецтв, після закінчення якої навчався в Ленінградському державному інституті живопису, скульптури і архітектури, якого закінчив у 1960 р.
Навчаючись в інституті, приїжджав на практику до м. Косова Івано-Франківської області. Полюбив цей край, його чудову природу, людей, співучу українську мову.
У 1961 р. О. Заливаха остаточно переїхав на Івано-Франківщину, став членом обласного товариства художників.
У квітні 1962 р. в Івано-Франківську організував персональну виставку своїх творів, яка дуже не сподобалася працівникам обкому партії за “занепадницькі настрої”, і по декількох днях її було закрито.
Восени 1962 р. познайомився з молодими київськими художниками, поетами, критиками. Активно долучився до правозахисної роботи.
У 1964 р. взяв участь у створенні Шевченківського вітражу в Київському університеті, знищеного за розпорядженням партійних органів.
Був заарештований наприкінці серпня 1965 р. На закритому засіданні Івано-Франківського суду в березні 1966 р. художника засудили до 5 років таборів суворого режиму за звинуваченням “в антирадянській пропаганді та агітації”.
Опанас Заливаха намалював серію прекрасних картин:
“Чумацька вечеря”, “Калина”, “Ніч”, “Пісня”.
Провідний у його творчості 5 образ гуцульської Мадонни (картини “Є та будемо”, “Дорога” та ін.).
Темою багатьох картин є світ крізь ґрати (картини “Купе”, “В дорозі”, “Мислителі” та ін.).
Опанас Заливаха одним із перших став лауреатом премії імені Василя Стуса.
У 1993 р. вийшла збірка літературно-критичних статей і виступів Євгена Сверстюка, яку ілюстрував Опанас Заливаха, побратим автора в роки неволі й на волі.
Святослав Караванський
Поет, літературний критик, перекладач і журналіст Святослав Караванський народився 1920 р. в Одесі. Навчався в Індустріальному інституті та Інституті іноземних мов на філологічному факультеті університету. Член ОУН, за що був заарештований і засуджений на 25 років позбавлення волі.
У 1960 р. був звільнений за амністією.
С. Караванський плідно працював, друкувався в різних газетах і журналах, популяризував українську книгу, українське слово.
У 1965 р. написав листи-протести в офіційні інстанції у зв’язку з русифікацією шкільної освіти та вищої школи. Виступав' він і проти численних арештів.
У 1966 р. в одному з віршів писав:
“Хто дав право людей карати,
За правдиве, за щире слово,
За любов до сестри, до брата,
За любов до своєї мови”.
У 1967 р. написав звернення до Верховної ради СРСР, в кому існуючу систему виборів назвав “комедійною виставою, в якій зайнято мільйони громадян, що обирають одного наперед призначеного кандидата”.
Про порушення національної політики в Україні вручив листи консулам Польщі й Чехо-Словаччини, за що був заарештований і відправлений до табору суворого режиму досиджувати попередній термін ув’язнення, до якого додали 5 років тюрми.
У 1972 р. почесне членство в Міжнародній організації письменників одержали 10 українських письменників-в’язнів. Серед них і Святослав Караванський у канадському осередку.
Велику небезпеку для влади становили правозахисники не лише на волі, а й у тюремних камерах.
Влітку 1979 р. у Володимирській тюрмі проти С. Караванського було порушено нову кримінальну справу і там же в тюрмі відбувся над ним суд. Суд призначив йому ще додатково 10 років тюрми за те, що він записав спогади свідків розстрілу польських офіцерів у Катині.
Святослав Караванський 30 років свого життя провів у тюрмах, але не корився тоталітарній системі, а весь час боровся проти неї.
В’ячеслав Чорновіл (1937-1999)
Журналіст, критик і літературознавець. Народився 1937 р. на Черкащині в родині вчителів. Закінчив факультет журналістики Львівського університету.
Працював за фахом і водночас виконував комсомольську роботу. Він гостро відчував несправедливість, порушення прав людини в СРСР. Опозиційні настрої 60-х рр. молодий журналіст В. Чорновіл талановито відобразив у збірці “Правосудця чи рецидиви терору”, яка вийшла 1966 р. За її написання та за відмову свідчити на процесі проти братів Горинів, М. Осадчого та М. Зваричевського його 8 липня 1966 р. засудили до трьох місяців примусової праці. Але він не покаявся і вже у квітні 1967 р. підготував збірку документів “Лихо з розуму” про 20 засуджених дисидентів. В. Чорновіл стверджував, що людей судили за власну думку, за слово, за прагнення до пізнання, за свої переконання. Цю книгу було удостоєно премії міжнародної журналістики. Його заарештували, а 15 листопада 1967 р. засудили до 3 років тюрми суворого режиму.
У 1970 р. В. Чорновіл повернувся з тюрми і відновив активну правозахисну діяльність, розпочавши у Львові нелегальне видання журналу “Український вісник”. У 1970—1972 рр. вийшло 6 випусків журналу, де розкривалася правда про радянську дійсність, порушення свободи слова, прав людини, репресії в Україні. Випуск цього журналу призвів до чергового арешту В. Чорновола в 1972 р.
У 1972 р. В. Чорновіл одержав почесне членство в Міжнародній організації письменників у голландському осередку.
У 1975 р. він звернувся до президента США Д. Форда з повідомленням про порушення прав людини в СРСР,
У 1980 р. В. Чорновола знову було ув’язнено за “антирадянську агітацію і пропаганду”. У таборах В. Чорновіл не корився. У нелюдських умовах продовжував боротьбу за свої ідеали, проводив масові акти громадянської непокори. “Табірним генералом” називали його в’язні.
Активну діяльність проводив В. Чорновіл у роки “перебудови”. 5 серпня 1987 р. він написав відкритого листа М. Горбачову, обстоюючи право на існування легальної опозиції, вимагав звільнення всіх політичних в’язнів, докорінної перебудови національної політики, виступав проти русифікації, обстоював право правдивого висвітлення історії України. Водночас він поінформував генсека про відновлення видання “Українського вісника”, випуск якого був поновлений у серпні 1987 р. Активну роль у його випуску відігравали В. Чорновіл, І. Гель, М. Горинь та ін.
Окрім журналу, який виходив накладом у кілька сот примірників, редколегія “Українського вісника” один-два рази на місяць видавала “УВ-експрес”, яких випускалося до тисячі примірників. Це були невеличкі видання, що висвітлювали актуальні питання суспільних подій того часу.
6 вересня 1987 р. було оголошено заяву про створення Української ініціативної групи за звільнення в’язнів сумління. До неї увійшли В. Чорновіл, М. Горинь, С. Хмара. Група звернулася до уряду СРСР із вимогою звільнити й реабілітувати всіх політичних в’язнів, вилучити з Кримінального кодексу УРСР антиконституційні статті та повернути в Україну тіла політичних в’язнів, які загинули в концтаборах.
Наприкінці 1987 р. проти активних правозахисників, у тому числі проти В. Чорновола, органами КДБ та компартійними працівниками було розгорнуто кампанію “всенародного обурення діями відщепенців, злісних наклепників” і “засудження їхньої діяльності”.
На захист В. Чорновола і М. Гориня в січні 1988 р. до правлячих кіл СРСР було послано звернення, під яким поставили свої підписи кілька тисяч осіб.
Український правозахисний рух прагнув установити зв’язки з правозахисниками, які діяли по всій території СРСР. 11-14 січня 1988 р. в Єревані відбулася нарада представників вірменського, грузинського та українського підкомітетів Міжнаціонального комітету захисту політичних в’язнів, в якій взяв участь і В. Чорновіл.
У червні — липні 1988 р. В. Чорновіл був серед організаторів несанкціонованих мітингів у Львові, в яких узяли участь десятки тисяч людей.
В’ячеслав Чорновіл відіграв важливу роль у розбудові незалежної суверенної України. Лідер Руху, народний депутат України, видний політик загинув в автокатастрофі 25 березня 1999 р.
Юрій Бадзьо
Письменник, науковець, молодший співробітник Інституту літератури АН УРСР, автор численних статей у журналах “Дніпро”, “Вітчизна”, 1936 р. народження. Надзвичайно енергійний, ініціативний, працьовитий, входив до ради клубу творчої молоді, яку зумів організувати на цікаві справи: творчі дискусії, поетичні вечори, виставки тощо. Він ніколи не йшов на компроміс із своєю совістю, ненавидів брехню й несправедливість, вірив у кращу долю для народу України. Він бачив шкідливість русифікації українства, друкував багато статей з національного питання.
За участь у політичному мітингу-протестові проти масових арештів 1965 р. був виключений з партії, вигнаний з Інституту літератури АН УРСР, став безробітним. Політичної діяльності не припиняв і суворо засуджував нову хвилю масових арештів 1972 р. Багато працював над дослідженням проблем національно-культурного становища українського народу у складі СРСР, критикував імперську політику центру щодо України.
Написав філософсько-соціологічне дослідження “Право жити” про становище українського народу в складі Росії в минулому, сучасному і майбутньому. Він зазначав, що радянський соціалізм “набрав політичної форми партійного самодержавства”, заперечував “триєдине” походження трьох слов’янських народів — російського, українського та білоруського. Його працю — рукопис на 1500 сторінок, написаний в одному примірнику, — відібрали органи КДБ. Юрій Бадзьо 23 квітня 1979 р. був заарештований і засуджений на 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.
У липні 1980 р. він приєднався до протесту інших в’язнів у Мордовії проти агресії радянських військ в Афганістані.
23 квітня 1981 р. Ю. Бадзьо надіслав відкритого листа до ЦК КПРС і президії Верховної ради СРСР про порушення конституційних принципів національної політики в СРСР, який потрапив за кордон та був оприлюднений у Мюнхені.
Репресій зазнала й дружина Ю. Бадзьо — працівник Інституту філософії АН УРСР.
Світлана Кириченко, яку звільнили з роботи і засудили до 3 місяців примусових робіт.
Ю. Бадзьо зробив значний внесок у розбудову самостійної України.
Релігійне дисидентство
У 60-70-х рр. посилилися протести проти закриття храмів і переслідувань за релігійні переконання. Ось деякі приклади.
Колгоспний коваль Володимир Василик організував селян на захист церкви, яку було намічено знести в с. Тисмениця Івано-Франківської області в 1968 р., за що був заарештований і засуджений до 7 років таборів суворого режиму і 3 років заслання.
Український православний священик А. Бойко 1969 р. у в’язниці написав книгу “Людина — людині” та створив організацію для захисту людських прав, за що був засуджений до розстрілу.
У 1972 р. було засуджено священика з с. Космач Косівського району Івано-Франківської області Василя Романюка.
9 вересня 1982 р. створено ініціативну групу захисту прав вірних і церкви.
Було створено громадський комітет за відновлення діяльності Української греко-католицької церкви, який очолив довголітній політичний в’язень концтаборів Іван Гель.
Василь Романюк
Представником релігійного дисидентства був Василь Романюк — талановитий богослов, людина глибоких різнобічних знань, великої порядності, моральності, працьовитості, глибокої віри в свої переконання.
В. Романюк — борець за права вірних, за справжню, а не декларовану, як було в СРСР, свободу совісті, за вільну відправу релігійних обрядів. У зверненні до ЦК КПРС і уряду СРСР висував певні вимоги:
відкрити в Україні всі храми й монастирі, закриті за останні 20 років;
створити духовні навчальні заклади з українською мовою викладання;
видати Біблію та іншу релігійну літературу рідною українською мовою;
дозволити храми греко-католицької церкви;
надати право дітям віруючим відвідувати церкву й отримувати релігійне виховання;
дати можливість віруючим обіймати високі посади.
Сміливо й відкрито виступав за звільнення засуджених за віру з місць ув’язнення, за реабілітацію невинно страчених священиків, проти втручання держави у діяльність церкви і вірних.
Значення його діяльності полягає в тому, що він вів за собою інших релігійних діячів, показував їм приклад безкомпромісної боротьби, завдяки чому зростали опозиційні настрої в Російській православній церкві.
У жовтні 1993 р. патріархом Української православної церкви Київського патріархату було обрано Володимира (Василя Романюка). Помер у липні 1995 р. Похований біля брами Дзвіниці св. Софії.
