Конспект лекцій з дисципліни «Історія України»
2. Суспільно-політичний рух в першій чверті XIX ст. Декабристи в Україні. Повстання Чернігівського полку.
Перша половина XIX ст. - це період визрівання глибокої суспільно-політичної кризи в Російській імперії, до складу якої входили і українські землі. Це зумовило виникнення суспільних рухів, які намагались знайти вихід із скрутного становища.
Як правильно зауважив відомий історик О. Субтельний, еволюція національної самосвідомості будь-якого народу проходить через три головні етапи розвитку. На першому етапі невелика група вчених-інтелектуалів збирає і вивчає історичні документи, фольклор, предмети давнини, прагнучи зберегти їх для прийдешніх поколінь. На другому етапі відбувається відродження національної мови, національна інтелігенція прагне ширше використовувати її в художній літературі і освіті. На третьому етапі утворюються політичні організації, які висувають національні вимоги іборються за їх виконання. Повною мірою ці етапи були характерні і для розвитку української національної самосвідомості.
Першим осередком національного відродження стала Слобожанщина, де в 1805 р. з ініціативи української інтелігенції і на кошти відомих людей Харківщини було відкрито перший у східній Україні університет. Спочатку він мав усього чотири факультети: філологічний, юридичний, математичний і медичний. Одним із засновників Харківського університету став відомий громадський діяч Василь Каразін. Університет об'єднав навколо себе кращі культурні сили українського суспільства. Новостворений університет (на той час єдиний вищий навчальний заклад в Україні, яка входила до складу Російської імперії) став не лише науково-освітнім центром, а й провідником української культури. При університеті працювала друкарня, книжковий магазин.
З 1816 р. до 1819 р. в Харкові видавався перший в Україні популярний масовий журнал "Український вісник". Одним із перших письменників, що писали свої твори рідною мовою, був професор (а згодом - і ректор) Харківського університету Петро Гулак-Артемовський. Інший відомий харків'янин, письменник Григорій Квітка-Основ'яненко, сучасник Гулака-Артемовського, своєю творчістю переконував, що українська мова жива, і що нею можна писати оповідання, повісті, п'єси і навіть великі літературні твори - романи.
Викладачі і студенти Харківського університету велику увагу приділяли вивченню української історії та культури. Одним з перших, хто почав вивчати українську народну творчість, був професор І. Срезнєвський - основоположник вітчизняного слов'янознавства.
За період з 1805 р. по 1951 р. Харківський університет закінчило до тисячі осіб, з яких 500 стали вчителями, а 66 отримали професорські звання. Після відкриття університету св. Володимира в Києві інтелектуальний центр України перемістився з Харкова в Київ.
Улюбленою темою багатьох українських вчених і письменників того часу була історія боротьби українського народу за національну незалежність, в авангарді якої стояли Запорозька Січ і українське козацтво. Історичне минуле молоді дослідники сприймали переважно з позиції ідеалізованої запорізької воєнно-козацької громади, лицарських подвигів козаків як самовідданих захисників Батьківщини, оспівували громадський устрій запорожців як загальнолюдський ідеал суспільно-політичного устрою і соціальної справедливості.
У першій половині XIX ст. стало традицією для молодих українських інтелігентів ходити селами, шукати, збирати, а згодом і публікувати український фольклор. Відомий український історик Микола Костомаров пізніше згадував, як молодим студентом ходив селами навколо Харкова, слухав розповіді селян, прислів'я і приказки, записував цікаві слова і вислови, розпитував людей про їхнє життя і просив їх співати народні пісні. У 1819 р. з'явилась перша збірка українських історичних дум під назвою "Попутка собрания старих малороссийских песен", які була упорядкована князем Миколою Церетелі.
На початку XIX ст. з'явилися наукові дослідження з української мови, посібники з мовознавства. Одним з перших творів цього типу стала "Грамматика малороссийского наречия..." О.Павловського, що вийшла в 1818 р. в Санкт-Петербурзі. У 1823 р. з'явився перший український словник Івана Войцеховича. Відомий український байкар Л. Глібов став організатором "Товариства кохаючих рідну мову", членами якої були
О. Лазаревський, М. Вербицький, О. Маркевич та ін. Так склалося, що позбавлені держави українці в першій половині XIX ст. могли проявити свою самобутність саме в науці і в культурній діяльності, тому часто провідну роль у національному пробудженні народу, становленні його національної і громадської самосвідомості відігравали письменники, вчені.
У першій половині XIX ст. посилюється соціально-політичне і національне невдоволення феодально-кріпосницькою системою і зростає опозиційність до самодержавної влади серед освічених кіл громадськості та широких народних мас України. Одним з показників цього процесу стало виникнення в українських землях масонських лож, які були організаційними формами об'єднання опозиційно налаштованої ліберальної еліти. Ідейну основу масонського світобачення становили принципи всесвітнього братерства, рівності, самопізнання і самовдосконалення, людей. Масонські ложі виникають головним чином у містах та містечках - Києві, Одесі, Житомирі, Харкові тощо.
Помітний вплив на розвиток ідеї свободи, рівності, прав людини, організуючу роль в опозиційному русі відігравали офіцери і солдати, що брали участь у війнах в Європі. Кадрові офіцери, глибоко ознайомлені із західноєвропейськими ідеями, із соціальним та політичним досвідом Європи, діяли більш рішуче і становили основу декабристського руху. Цей рух ставив за мету шляхом воєнного перевороту знищення самодержавства і ліквідацію кріпосництва, встановлення конституційної монархії. Учасники руху розробили програму дій, розгорнули в ній картину майбутнього суспільного і політичного устрою Росії. У 1816 р. вони створили товариство в Петербурзі і Москві - "Союз порятунку", або "Товариство істинних синів вітчизни".
Через глибокі суперечності між радикальною і поміркованою частинами товариства "Союз порятунку" розпався. На його уламках у Москві виникла нова таємна організація - "Союз благоденства". Основне завдання Союзу його члени вбачали в підготовці громадської думки для здійснення політичного перевороту в Росії. Вони виступали за повалення деспотичної монархії, запровадження конституції, встановлення республіки. Члени Союзу вважали основою майбутнього людського суспільства загальну справедливість. Соціальну революцію вони сприймали як шлях до морального удосконалення суспільства і просвітництва. У 1818 році цей рух розповсюдився і на Україну.
У 1821 р. виникло "Південне товариство", до якого увійшли деякі офіцери з частин 2-ї армії, яка була розташована в Україні. Його керівником було обрано Павла Пестеля. "Південне товариство" розділялось на дві "управи": Тульчинську на чолі з П. Пестелем (при цьому він залишався головою усієї організації) і Каменську на чолі з В. Давидовим і С. Волконським. У 1823 р. у Василькові виникла третя "управа" на чолі з С. Муравйовим-Апостолом і М. Бестужевим-Рюміним.
Пестель став автором розгорнутої політичної програми "Південного товариства" - республіканської конституції під назвою "Руська правда". В цілому ця програма була спрямована проти царизму, проти монархічної ідеології. Вона передбачала ліквідацію кріпосного права, зрівняння в правах усіх громадян держави, ліквідацію станових привілеїв, наділення селян поміщицькою землею без викупу, запровадження освіти і політичних свобод для народу. При розв'язанні національного питання Пестель вважав доцільним не відгороджувати народи, а об'єднувати їх з російським народом, який, на його думку, стояв на вищому рівні суспільного розвитку, а право на самовизначення він визнавав лише за польським народом.
У 1823 р. опозиційно налаштовані офіцери заснували в Новограді- Волинському третю таємну організацію - "Товариство об'єднаних слов'ян". Її організаторами стали брати Борисови та польський офіцер Юліан Люблінський. Восени 1825 р. товариство об'єднувало близько 60 осіб — молодші офіцери і місцеві дрібні чиновники. Своїм складом воно відрізнялось від "Південного товариства", де переважали представники російського та українського дворянства. Г оловна програма та ідея товариства - об'єднання слов'янських народів в федеративний демократичний союз, що охопив би слов'янські землі між чотирма морями — Чорним, Балтійським, Адріатичним і Льодовитим. Об'єднані слов'яни розраховували на успіх збройного повстання і розповсюджували свої погляди серед солдатів.
У 1825 р. "Товариство об'єднаних слов'ян" об'єдналося з "Південним товариством", утворивши четверту управу - "Слов'янську" в Новограді- Волинському. Очолила нову управу "директорія" в складі братів Борисових і Горбачевського. Члени таємних військових організацій не обмежували свою діяльність пропагандою громадянських ідеалів і розробкою конституційних документів, а займалися також підготовкою збройного повстання проти царського самодержавства. Починаючи з 1822 р., вони протягом трьох років щорічно проводили таємні з'їзди в Києві. Центром державного перевороту була визначена Україна, а виступ був намічений на весну 1826 р., коли до Києва мав приїхати цар Олександр І для огляду розташованих в Україні військ.
Але розвиток подій у Росії змінив плани. У листопаді 1825 р. в Таганрозі несподівано помер цар Олександр І. Керівники "Північного товариства" вирішили скористатись моментом і відкрито виступили проти самодержавства. Повстання відбулось 14 грудня 1825 р., в день присяги військ на вірність новому царю Миколі І. Керівники повстання вивели на Сенатську площу кілька військових частин чисельністю в 3 тис. осіб. Але солдати були непідготовлені, не знали мети повстання і не були підтримані населенням. Повстання на Сенатській площі було придушене, а членів таємних організацій заарештовано.
В Україні 28 грудня відбувся виступ Чернігівський полку. На пошуки союзників і підтримки було марно витрачено три дні. Урядові війська, вислані для приборкання повсталих, на марші розстріляли заколотників. Керівника повстання Муравйова-Апостола було тяжко поранено, близько 900 солдатів здалися без бою.
Царизм жорстоко розправився з керівниками повстання. П'ятьох з них стратили: К. Рилєєва, М. Каховського, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та П. Пестеля. Багатьох офіцерів було відіслано на Кавказ, під кулі горців, та до Сибіру. Солдатів покарали шпіцрутенами та перевели до інших полків.
Незважаючи на невдачу виступу, для наступних поколінь декабристи були взірцем мужності, героїзму, самопожертви і відданості революційній справі. Вони пожертвували усіма благами свого стану заради прогресу суспільства.
Після поразки декабристів у Росії настала смуга реакції, жорстоких репресій самодержавства проти будь-яких проявів вільнодумства і непокори. Особливим царським указом від 3 липня 1825 р. було створено таємну поліцію - III відділення "особистої його величності канцелярії", мета якої - переслідувати "державних злочинців". Суворій цензурі підлягало друковане слово. Посилився нагляд за вищими навчальними закладами, які вважались потенціальними розповсюдниками "небезпечних" і "шкідливих" ідей.
