Конспект лекцій з дисципліни «Історія України»
Тема: Україна у ХІХ ст.
План
1.Соціально-економічний розвиток України на початку XIX ст.
2.Суспільно-політичний рух в першій чверті XIX ст. Декабристи в Україні. Повстання Чернігівського полку.
3.Кирило-Мефодіївське братство (1846-1847 рр.). Т.Г. Шевченко та його роль в духовному відродженні нації.
4.Реформа 1860 р. в Україні.
5.Посилення національного гніту в Україні. Циркуляр Валуєва 1863 р. і «Ємський акт».
1. Соціально-економічний розвиток України на початку XIX ст.
Кінець XVIII - початок XIX ст. став періодом невпинного зростання могутності Російської держави, що прибрала до рук більшу частину українських земель. На межі століть Україна остаточно втратила автономні права та перетворилась на звичайну провінцію Росії. Адміністративно вона поділялась на Лівобережну Україну, Південно-Західний край та Новоросію. До складу лівобережних українських земель увійшли дві історичні області — лівобережна частина Наддніпрянщини і Слобідська Україна. Лівобережну Наддніпрянщину в офіційних документах називали Малоросією. На її території в 1796 р. було утворено Малоросійську губернію, яку, в свою чергу, в 1802 р. розділили на дві губернії - Чернігівську і Полтавську. На більшій частині Слобожанщини в 1796 р. було утворено Слобідсько-Українську губернію, яку в 1835 р. перейменували на Харківську.
Правобережну частину Наддніпрянщини (Південно-Західний край) у 1796 р. поділили на три губернії - Київську, Волинську і Подільську. Як і раніше, за часів Речі Посполитої панівне економічне становище в цьому районі зберігала польська шляхта. Їй належали тут офіційні посади і величезні маєтки, в офіційних установах Правобережжя використовувалась польська мова. У 1832 р. правобережні губернії були об'єднані в єдине Київське генерал-губернаторство. Головна мета цього об'єднання — придушення польського національно-визвольного руху на Правобережжі. Територія Південної України швидко освоювалася. На півдні виникають міста, які вже у другій половині XIX ст. перетворилися на могутні промислові і торговельні центри України.
На межі XVIII і XIX ст. Україна продовжувала залишатись аграрною країною, де сільське господарство було основою економічного життя. Тут містилося ядро феодально-кріпосницької системи: основний засіб виробництва — земля, що належала поміщикам, і основна виробнича сила — залежне від феодала чи від держави селянство. З 7,5 млн. жителів України початку XIX ст. переважну більшість становило селянство. Домінувало поміщицьке землеволодіння - в українських землях у складі Російської імперії воно становило близько 75%. Але поміщицькі господарства переживають занепад, про що свідчать посилення експлуатації селян, низький рівень організації праці, неефективне екстенсивне господарювання, зниження прибутків тощо.
У 20-30 рр. XIX ст. в суспільно-політичному житті домінували кріпосницькі відносини. Землевласник мав право на працю і майно селянина, на його продаж разом із землею або навіть без неї. Селянство поділялося на дві основні групи — поміщицькі та державні.
У цілому поміщицькі селяни становили 40% від усього населення України, що входила до складу Російської імперії. Всупереч законодавству, яким у 1797 р. офіційно встановлювалася 3-денна панщина, в поміщицьких господарствах вона становила в середньому 4-5 днів на тиждень, а в окремих регіонах поміщики доводили її до 7 днів. Широко використовувалась урочна система: поміщик давав селянам на день таке завдання, що його не можна було виконати і за два чи три дні. Багато поміщицьких селян не мали землі взагалі і остаточно розорились. Більше того, селяни змушені були працювати не лише на поміщиків, а й на багатих селян - відробляли на них панщину за борги або йшли до них у найми.
Крім селян-кріпаків, існували державні селяни. Вони вважались особисто вільними, але обкладалися повинностями на користь казни і повинні були сплачувати державі феодальну грошову ренту. На сплату державних податків ішло майже 40% селянських прибутків, основна маса селян просто не в змозі виплачувати такі суми, тому зростали недоїмки. Частина з них розорялась, вимушена була продавати своє майно і йти на заробітки. Страждали селяни і від прогресуючого обезземелення.
На початку XIX ст. спостерігалось зростання товарності сільського господарства, поглиблення спеціалізації окремих районів і поміщицьких господарств, які поступово набували ринкового характеру. Частина поміщиків запроваджувала в своїх господарствах новітні засоби обробітку землі, використовуючи вдосконалені знаряддя праці - плуги, молотарки та віялки. Дедалі більші площі відводились під посіви технічних культур — буряків, тютюну, коноплі, льону, соняшнику - сировини для промисловості, що зароджувалась. Перехід до вирощування технічних культур потребував поліпшення обробітку землі, використання добрив. Поміщики починали використовувати більш продуктивну найману працю. Характерною рисою ведення поміщицького господарства стала передача землі в оренду купцям, міщанам тощо.
Одночасно з розвитком сільського господарства зростала і набирала сили промисловість. Поміщики створювали в своїх маєтках млини, крупорушки, ґуральні та інші підприємства, що переробляли сільськогосподарську сировину.
На початку століття в усіх галузях промисловості переважали мануфактури, міські ремісничі і дрібні селянські підприємства. Кількість підприємств фабрично-заводського типу становила в Україні усього близько 15 відсотків загальної кількості підприємств. Підприємства були двох типів: поміщицько-кріпосницькі і капіталістичні.
Велике значення в промисловості України отримали дві галузі: харчова та технічна обробка сільськогосподарської сировини. Цим виробництвом займались поміщики, купці, багаті селяни, міщани. Поміщики захопили монополію в цукровій промисловості. Купці та інші заможні верстви населення займались миловарінням, обробкою шкір, виробництвом цегли, виготовленням свічок, олії.
До середини XIX ст. кількість промислових підприємств і частка найманої праці на них збільшилася. На кінець 30-40-х рр. припадає початок промислового перевороту в Україні. Використання машин і механізмів спричинило зміни в структурі промисловості, в складі і становищі робітників. Поступово відбувався перехід від мануфактури до фабрики з найманою працею. Розвивались галузі промисловості, пов'язані з видобутком корисних копалин, переробкою сільськогосподарської сировини. В 30-х рр. в Україні було 160 суконних фабрик. На Лівобережжі з'являються металургійні заводи. У 20-х рр. XIX ст. в Україні будуються перші цукрові заводи (до середини XIX ст. їх було вже близько 200). З 1825 р. по 1860 р. кількість промислових підприємств в Україні зросла в 4 рази.
Україна стала складовою частиною загальноросійського внутрішнього ринку. Щороку в Україні проводилось близько 2 тис. ярмарків. Найбільші з них були в Харкові, Єлисаветграді, Бердичеві, Сумах, Полтаві. На ярмарки з'їжджались тисячі купців з усіх куточків Російської імперії, тут укладались угоди на мільйони карбованців. З російських губерній в Україну завозили тканини, вироби з металу, скло, посуд. З України до Росії вивозили хліб, м'ясо, вовну, тютюн, сало, олію, цукор тощо. Через порти Чорного та Азовського морів продукти сільського господарства з України відправлялись у Європу.
Таким чином, занепад частини селянського господарства і розшарування селянства та розвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіталістичних відносин у сільське господарство свідчили про глибоку кризу феодально-кріпосницької системи.
